Реферат: Вільям Шекспір
--PAGE_BREAK--1.4 Нові п'єси Шекспіра на сцені й у пресі
Коли Шекспіра проголосили найбільшим драматургічним генієм, надміру захоплені шанувальники його генія починаючи з останніх десятиліть XVІІІ століття й протягом усього XІ століття відмовлялися визнати цей твір приналежним перу автора «Гамлета» [7; c.138]. При цьому забували, що й у цій філософській трагедії досить смертей, що відбуваються на сцені (п'ять) і за сценою (три). Це було в дусі часу. Тут доречно згадати, що писав Пушкін про народну майданну драму: «Драма народилася на площі й становила звеселяння народне. Народ, як діти, вимагає цікавості, дії. Драма представляється йому незвичайною, дивною подією. Народ вимагає сильних відчуттів — для нього й страти видовище. Сміх, жалість і жах суть три струни нашої уяви, що потрясають драматичним чарівництвом» {«Пушкін-критик», М., 1950, стор. 279.}. Пушкін особливо відзначає, що «трагедія переважно виводила тяжкі злодіяння, страждання надприродні, навіть фізичні...»
Для публіки шекспірівського часу «Тит Андронік» був бойовиком. Створюючи його, Шекспір думав не про те, що скажуть про нього віддалені нащадки. Кід і Марло більше вже не могли писати кривавих трагедій, а інтерес до таких п'єс не припинився. От Шекспір й узявся за цю справу, ще раз показавши, що він був здатний працювати в будь-якому жанрі, створеному його попередниками. Можна згадати Гріна, що, критикуючи Шекспіра, у загальному вірно визначив його, назвавши «майстром на всі руки».Він уже відрізнився як автор історичних драм, як комедіограф, поет, а тепер випробував свої сили в улюбленому публікою жанрі кривавої трагедії. У своєму роді це був шедевр. У всякому разі, п'єса міцно затвердилася на сцені. Разом з "Іспанською трагедією" Кіда вона удержалася в репертуарі ще два-три десятиліття, хоча людям з тонким смаком вона не подобалася. На цей рахунок ми маємо свідчення Бена Джонсона, найбільшого із драматургів — сучасників Шекспіра. Бен Джонсон був освіченою людиною, і накопичення лиходійств було йому не до вподоби, але менш вимогливим глядачам ця кривава трагедія подобалася. Подобалася й продовжує подобатися інша п'єса, написана в цей же час Шекспіром, — фарсова комедія «Приборкання норовливої». Уперше вона була поставлена в театрі Ньюінгтон-Батс 11 червня 1594 року, у той короткий період, коли «слуги камергера-лорда-камергера» грали разом зі «слугами лорда-адмірала». Запис про цей спектакль є в рахункових книгах Хенсло, який позначив, що п'єса принесла йому дев'ять шилінгів доходу. Про популярність п'єси можна судити по декількох ознаках. Комедія була перевидана через багато років, в 1631 році. Інше свідчення популярності п'єси — продовження її, написане Джоном Флетчером в 1606 році за назвою «Нагорода жінки, або Приборкання приборкувача». Тут ситуація повністю перевернена. Колишній приборкувач Катаріни сам приборканий своєю другою дружиною, що перетворила його в покірне ягня.
«Тит Андронік» і «Приборкання норовливої» були останніми творами Шекспіра, у яких драматизм досягався найпростішими — і не побоїмося сказати, примітивними — засобами: у трагедії — нагнітанням жахів, у комедії — грубими фарсовими ситуаціями. Після цих п'єс характер драматургії Шекспіра помітно змінюється. Залишившись тепер фактично "єдиним потрясателем сцени", не маючи суперників такого дарування, як Марло, Грін, Кід, Лілі, Шекспір проте не зберігає прихильності колишнім прийомам і формам драми, а невпинно вдосконалює свою творчість. Він починає писати по-новому, і в цій новизні позначилося залучення Шекспіра до більш витонченої поетичної культури гуманізму. Це можна бачити вже по комедії «Два веронці», що з'явилася на сцені в сезоні 1594/95 року [1; c.195]. Саме походження сюжету вказує на нове для Шекспіра джерело натхнення: фабула запозичена з іспанського пасторального роману «Діана» Монтмайора, рукописний переклад якого існував на той час уже кілька років. Конфлікт між любов'ю й дружбою, зображений у п'єсі, перегукується з одним із центральних мотивів у сонетах Шекспіра. Шекспір не відмовляється й від фарсового елемента, представленого в цій комедії слугами-блазнями Лансом і Спідом, але в основі своїй «Два веронці» — п'єси про романтика гарних почуттів любові й дружби. Наступна комедія Шекспіра, «Марні зусилля любові», носить зовсім галантний характер. У ній чотири пари титулованих молодих чоловіків і жінок зайняті переважно залицянням і любовними розмовами. Один з мотивів комедії носить явну печатку злободенності. В епоху Відродження гуманісти, наслідувати древніх греків, поєднувалися в гуртки для вивчення філософії й наук. Мода на це пішла з Італії, де при дворах государів виникали такого роду співдружності, що приймали назву «Академія» — по імені гаю, у якому Платон розмовляв зі своїми учнями. Англійська знать перейняла цю моду[1; c.203].
Новому театру потрібні були нові п'єси. Шекспір енергійно прийнявся за роботу. У сезоні 1599/1600 року були поставлені три його нових твори: трагедія «Юлій Цезар», комедії «Як вам це сподобається» й «Дванадцята ніч». Про постановку «Юлія Цезаря» збереглося цікаве свідчення швейцарського мандрівника Томаса Платтера, що саме в цей час гостював у Лондоні. У своєму щоденнику він записав: «21 вересня після обіду, біля двох годин пополудні, я з моїми супутниками перебрався через річку й у театрі із солом'яним дахом бачив трагедію про першого римського імператора Юлія Цезаря, у якій було не менше п'ятнадцяти акторів, що грали дуже добре. Після закінчення п'єси двоє акторів, як це в них заведено, у чоловічих костюмах і двоє — у жіночих платтях дуже добре виконали танець. Іншим разом, теж після обіду, я бачив іншу п'єсу, недалеко від нашого житла, у пригороді, наскільки я пам'ятаю, біля Бішопсгейта… По закінченні прекрасно виконали як англійський, так і ірландський танці. Таким чином, щодня о другій годині пополудні в різних місцях Лондона грають дві, а іноді три п'єси, призначені для розваги народу, і ті, хто грає краще, мають більше публіки». «Юлій Цезар» сподобався не тільки іноземцям. Поет Джон Уівер у поемі «Зерцало мучеників» (1599), під враженням п'єси Шекспіра, передає у віршах дві самі яскраві сцени трагедії: «Мова Брута переконала багатоголову юрбу, що Цезар страждав властолюбством; але коли Марк Антоній показав його достоїнства, порочним став сам Брут. Людська пам'ять така, що нове змушує забувати про старе, і одній розповіді вірять лише доти, доки не почують іншу». Винятково великий був успіх комедій, написаних Шекспіром в останні роки XVІ століття. По загальному визнанню світової критики, «Багато шуму з нічого», «Як вам це сподобається» й «Дванадцята ніч» — вершини комедійної творчості Шекспіра.
1599 рік був останнім роком, коли Шекспір працював з такою продуктивністю, що міг дати своєму театру три п'єси. У сезоні 1600/01 року Шекспір дав театру тільки одну п'єсу. Ця п'єса називається «Гамлет». У постановках «Гамлета» Шекспір брав участь як виконавець ролі Примари. Самого Гамлета грав Річард Бербедж.
Крім спектаклів у загальнодоступному театрі, «Гамлет» був зіграний «слугами камергера» також у Кембриджі й Оксфорді, що було великою честю, тому що університети вважали народний театр «вульгарним» видовищем. Але «Гамлет» одержав визнання навіть у строгих цінителів поезії. Серед них треба назвати першим Габріела Харві. Харві був видатним ученим в Кембриджському університеті. У його архіві збереглася книга, у якій він зробив для себе запис: «Молоді захоплюються „Венерою й Адонісом“ Шекспіра, тоді як більш розумні віддають перевагу його „Лукрецію“ й „Гамлету, принцу Датському“...» Харві зробив цей запис, імовірно, в 1601 або 1602 році, незабаром після постановки трагедії Шекспіра. Інший відгук про неї ми знаходимо в посланні, що супроводжувало твір поета Антоні Сколокера, «Дайфант, або Любовні страсті» (1604). Він писав, що всякий твір повинен бути доступним і подобатися всім. У цьому сенсі для нього зразками є пасторальний роман Пилипа Сидні «Аркадія» і Шекспір. Твори письменників, пише Сколокер, «повинні доходити до найвульгарніших елементів (vulgar elements, тобто до самих неосвічених людей), як трагедії дружнього Шекспіра… Клянуся, вони повинні подобатися всім, як принц Гамлет». Гамлет згадується також у тексті поеми Сколокера, де говориться про його божевілля.
Висновок
Порівнюючи два типи драми, німецький критик початку XІ століття Август Вільгельм Шлегель влучно визначив, що антична трагедія є скульптурною, а трагедія Шекспіра - мальовничою. І дійсно, в античній драмі велична й незмінна фігура героя або героїні подібна до прекрасної статуї, тоді як у п'єсах Шекспіра багато різноманітних персонажів, і в цілому його драми подібні строкатим, багатоколірним картинам з набором цікавих деталей.
Шекспір приніс у драму важливі нові художні принципи, яких до нього взагалі не було в мистецтві. Характери героїв у давній драмі володіли лише якоюсь однією важливою рисою. Шекспір створив героїв і героїнь, наділених рисами духовно багатої живої особистості. Разом з тим він показав характери своїх героїв у розвитку. Ці художні нововведення збагатили не тільки мистецтво, але й розуміння природи людини. Зробити подібні відкриття міг тільки геній. Але й для високообдарованих людей потрібні умови, щоб задатки, закладені в них природою, могли розвитися. Шекспіру пощастило жити в епоху сприятливу для творчості.
Не можна сказати, щоб це був час великої свободи. В Англії панувала деспотична королівська влада. У суспільстві існували величезні розходження між багатством верхівки й бідністю народу. Але всюди відбувалися якісь зміни. Змінювалось положення різних станів суспільства.
Зокрема все більшої сили набували багаті городяни. Втратила колишню могутність церква. Духовний обрій розширився, тому що англійці все частіше кидалися в ризиковані морські подорожі в пошуках нових товарів і нових земель. Відносна воля виникла тому, що ніхто більше не був прив'язаний до свого середовища раз і назавжди, як це було у феодальну епоху. Люди покидали насиджені місця в пошуках щастя й багатства. Це була епоха несподіваних удач, запаморочливих кар'єр. У той час як одні знаходили задоволення в придбанні матеріальних благ, інші присвячували себе культурній діяльності.
ІІ. ДОСЛІДЖЕННЯ ДРАМАТИЧНИХ ПОШУКІВ ШЕКСПІРА
В останній чверті XVI— на початку XVII ст. провідним і найбільш розвинутим жанром англійської літератури була драма. Вона засвоїла досвід античної та континентальної ренесансної драматургії, але цілком зберегла свій національний народний характер і нерозривний зв'язок з народною театральною традицією. Розвитку драматургії великою мірою сприяло швидке зростання, починаючи з 70-х років, кількості постійних професіональних театрів, які використовували форму середньовічного міського масового театру, удосконалюючи її. Постійні театри стали доступними широким колам глядачів різних суспільних верств і перетворилися на розвагу загальнонародного характеру. Це активізувало творчість драматургів, спонукало до поширення тематики, пошуку нових жанрів, художнього удосконалення драми. Особливо значну роль у цьому процесі відіграли попередники Шекспіра — «університетські уми». Саме вони створили для англійських театрів багатий і різноманітний репертуар і своєю творчістю підготували геніальну драматургію Шекспіра.
Творчий досвід Томаса Кіда, Роберта Гріна, Крістофера Марло значною мірою підготував повний розквіт драматургії Ренесансу в творчості Шекспіра.
Причина тривалого успіху й все більшого поширення драматургії Шекспіра складається в життєвості його творів й у їхній неперевершеній театральності. Багато поколінь глядачів одержували від шекспірівських спектаклів хвилюючі, незабутні враження. Актори знають, що кращі ролі, що дозволяють повною мірою розкрити сценічне дарування, створені Шекспіром. Вони відчувають, що через шекспірівські образи можна багато чого повідати своїм сучасникам про їхні долі, про їхню епоху. Кожен актор мріє зіграти Ромео, Гамлета, Отелло, Ліра, Джульєту, Офелію, Дездемону, Корделію, леді Макбет. Слава багатьох майстрів сцени ґрунтується на яскравих втіленнях шекспірівських ролей, які залишаються в пам'яті поколінь як прекрасні легенди.
Інтерес до Шекспіра ніколи не був обмежений естетичною сферою. Для кожної епохи його творчість була джерелом більших ідей про життя. Ідейне багатство драматургії Шекспіра, її найглибша життєвість забезпечили його утворам тривале перебування на театральних підмостках. Більше того, навіть естетичні упередження, наприклад класиків XVІІІ ст., не могли перешкодити визнанню життєвої значущості ідей шекспірівської драматургії.
2.1 «Гамлет, принц датський» — п'єса на усі століття
Трагедія Шекспіра «Гамлет, принц датський» найбільш знаменита з п'єс англійського драматурга. На думку багатьох високо авторитетних цінителів мистецтва, це одне із самих глибокодумних творінь людського генія, велика філософська трагедія.
Вона стосується найважливіших питань життя і смерті, що не можуть не хвилювати жодної людини. Шекспір-мислитель з'являється в цьому творі у весь свій гігантський зріст. Питання, що ставить трагедія, мають воістину загальнолюдське значення. Недарма на різних етапах розвитку людської думки люди зверталися до «Гамлета», шукаючи в ньому підтвердження поглядів на життя і світовий порядок.
Однак «Гамлет» приваблює не тільки тих, хто схильний міркувати про сенс життя взагалі. Твір Шекспіра ставить гострі моральні проблеми, що мають аж ніяк не відвернений характер. Ситуації трагедії й особливо думки і переживання її героя глибоко зачіпають душі читачів і глядачів.
Як істинно художній твір, «Гамлет» приваблює багато поколінь людей. Міняється життя, виникають нові інтереси і поняття, а кожне нове покоління знаходить у трагедії щось близьке собі. Сила трагедії підтверджується не тільки її популярністю у читачів, але і тим, що от уже майже чотири сторіччя вона займає одне з перших, якщо не найперше місце в репертуарі театрів країн західної цивілізації, а тепер завойовує і сцени театрів інших культур. Постановки трагедії незмінно приваблюють глядачів, а мрія кожного актора — виконати роль героя цієї трагедії. Популярності «Гамлета» в останні десятиліття багато сприяла екранізація його в кіно і покази на телебаченні.
Чуттєвих і вдумливих читачів хвилюють долі багатьох літературних героїв і героїнь. Їм співчувають, їх шкодують, радуються з ними, але між читачами і глядачами завжди залишається деяка відстань, що відокремлює їх від симпатичних і прекрасних героїв, створених письменниками. Гамлет же входить у наші душі.
Щоб розуміти Гамлета і співчувати йому, не потрібно опинитися в його життєвій ситуації — довідатися, що батько злочинницьки убитий, а мати зрадила пам'яті чоловіка і вийшла за іншого. Звичайно, ті, чия доля хоча б частково подібна гамлетівській, більш гостро і жваво відчують усе, що відчуває герой. Але навіть при відмінності життєвих ситуацій Гамлет виявляється близьким читачам, особливо якщо вони мають духовні якості, подібними тим, що притаманні Гамлетові, — схильністю вдивлятися в себе, занурюватися у свій внутрішній світ, болісно гостро сприймати несправедливість і зло, почувати чужий біль і страждання як свої власні.
Великі витвори мистецтва з часом знаходять одну важко визначну якість. Вони стають в очах багатьох людей духовним скарбом, свого роду святинею, що викликає захоплення. Але для повного розуміння естетичних цінностей потрібні певні знання і навички, що дозволяють не одним лише серцем, але і розумом осягнути, у чому зміст і значення даного твору.
2.2 Поетичний погляд на світ
Значна частина робіт про «Гамлета» написана так, ніби цей твір являє собою простий документ, в якому викладена історія загибелі Датського принца; досліджуються події, причини вчинків, психологія героїв. Здавалося б, це самий вірний шлях, якщо Шекспір— художник життєвої правди. Але при цьому не можна забувати, що він— художник, письменник, що створив твір із стародавнього переказу, що дійшов до нього, власних спостережень і думок про життя. Треба пам'ятати, що «Гамлет» у самому точному змісті слова твір, це щось, створене художником, а не проста фіксація фактів, що мали місце в дійсності. Якщо ми сприймаємо «Гамлета» як картину життя і його героя як живої людини, то це результат великого, майже незбагненного мистецтва, що було притаманне такому генію, як Шекспір. Багато помилок критиків походили від того, що вони забували про ці найпростіші істини.
Для того щоб правильно зрозуміти зміст твору, необхідно знати, як він написаний. Простий прийом — розібрати спочатку зміст, а потім форму твору часто приводить до неправильного розуміння смислу. Треба, насамперед, пам'ятати, що твір мистецтва не рівнозначний дійсності. Це відображення її, досягнуте особливими засобами. Багато помилок у тлумаченні «Гамлета» походять від того, що в п'єсі бачать таке ж відображення життя, яке дають п'єси Гоголя, Островського, Тургенєва, Толстого, Чехова, Горького. І вони дають аж ніяк не безпосереднє натуралістичне зображення дійсності, а що стосується Шекспіра, то його художній метод докорінно відрізняється від методу, що лежить в основі реалістичних драм нового часу.
Перша помітна відмінність «Гамлета» від драм наших часів, полягає в тому, що п'єса написана у віршах. Це аж ніяк не означає, що Шекспір переклав у вірші повсякденну мову. «Гамлет» — поетична драма в повному розумінні слова. B основі трагедії лежить поетичний погляд на світ.Поезія Шекспіра одухотворяє весь світ. Природа теж бачиться йому і його героям у поетичному світлі. Для поетичного погляду світ ховає чимало чудесного і фантастичного. З незвичайного, з чуда і починається трагедія, з'являється Примара. В якому світі живе Датський принц? Тут вірять у духів, примар, чаклунство, у те, що планети впливають на долі людей.
Світ, зображений у трагедії, не цілком схожий на нинішні представлення про життя і люди, що живуть у ньому, мислять інакше ніж ми — поетичнимиобразами і поняттями.
Справа, не в тім, що трагедія Шекспіра написана віршами, а в особливому погляді на світ, для якого чудесне було природним.
2.3 Характеристика твору
Здається, ясно: місце дії Ельсинор, резиденція датських королів. У тексті п'єси неодноразово підкреслюється, що все відбувається в Данії в ті віддалені часи, коли вона завоювала частину Англії і англійський король став данником датської корони. Читача не залишає відчуття, що за винятком згадувань, що перед нами Данія, нічого специфічно датського в трагедії немає. Шекспір навмисно наближав дію до понять глядачів його театру. Недарма Гете відзначив, що де б нeвідбувалася дія п'єс Шекспіра, перед нами завжди «Англія, обмита морями» [5; c.42], і шекспірівські римляни не стільки римляни, скільки англійці.
Враження безпомилкове, і Гете пояснив його: герої Шекспіра насамперед люди. Художник так тонко і точно уловив загальнолюдське в героях, яких він витяг з римської історії, скандинавської саги й італійських новел, що, за рідкісними винятками, місце дії сприймається узагальнено. Це було ще більш чітко помітно в театрі Шекспіра, де спектаклі йшли без декорацій і актори грали в сучасних костюмах.
Коли відбуваються події трагедії? У дохристиянські часи легендарного Гамлета чи в епоху Шекспіра? Знаючи, як обстоїть справа в п'єсах Шекспіра з місцем дії, ми вже на шляху до відповіді і на питання про час дії. Воно зараз і завжди. Тому байдуже, якими декораціями обставляти «Гамлета» у театрі. Його грали як трагедію, що відбувається в середні століття, в епоху Відродження, у перуках і фіжмах XVIII століття, у фраках і мундирах, у костюмах нашого часу. Суть трагедії залишалася незмінною.
І все-таки попри все те, загальнолюдське, вкладене в трагедії, що актуально для всіх часів, «Гамлет», звичайно, твір саме тієї епохи, коли він вперше з'явився на сцені. На трагедії лежить незгладима печатка Ренесансу, коли яскраво розцвіла індивідуальність і ще жива була героїка одноособового подвигу. Люди, зображені в трагедії, не сковані традиційною мораллю. Звичайно, існувала держава з усім її апаратом примусу. Такою була монархія королеви Єлизавети I, такою є і держава, очолювана Клавдієм. Але це був ще не той абсолютизм, що придушує окрему особистість і до дріб'язків регламентує життя і побут усіх станів. Для частини суспільства, для його верхівки зберігалася та індивідуальна воля, що була притаманна дворянській вільності. Разом з тим культура Відродження породила таку самосвідомість особистості, якої не могло бути в середні століття. Хоча дослівні привілеї ще зберігалися, гуманізм установив нові критерії оцінки людини, що мали в основі особисті достоїнства, незалежно від походження.
Перехідний характер часу позначається і на образі героя трагедії. У Гамлеті є лицарство, успадковане від старого часу, і прихильність принципам гуманізму, що виникла у нову епоху. Поза цим сполученням образ Гамлета не може бути вірно зрозумілий.
Вражаюча риса «Гамлета» — взаємозв'язок усіх частин, єдність усієї драматичної дії. Усе що відбувається на сцені в кінцевому рахунку «працює» на головний конфлікт.
Різноманітність зовнішніх обставин дії в «Гамлеті» вражаюча. Тут багато усього: від наївних релігійних представлень про потойбічний світ до незначних побутових подробиць. Пишність і урочистість палацевої обстановки, де вирішуються долі держави і приватних осіб, змінюються картиною сімейного життя; то ми бачимо одну з галерей палацу, то кам'яну площадку, де стоять нічні стражі; глядачам показане придворне представлення акторів і похмуре видовище цвинтаря.
Різноманітна не тільки зовнішня обстановка дії, але і її атмосфера; Шекспір любить такі контрасти: придворне свято пофарбоване в похмурі тони, а сцена на цвинтарі починається жартами. Часом ми разом з героєм опиняємося на таємничій грані буття, за якою починається потойбічний світ, і глядача охоплює містичне почуття; а то навпаки, він одразу жстає свідком сцен цілком реальних [7; c.43].
В цілому, однак, дух трагедії визначається тим, що в її зачині убивство з метою захоплення влади, а протягом усієї дії звичайна палацева обстановка: підслуховування, стеження, підозри, хитрості, підступні пастки, змова.
«Гамлет» трагедія не тільки в тому розумінні, що доля героя виявляється нещасливою. У трагедії зображується зло в найрізноманітніших проявах — зрада, підступництво, убивства. Шекспір і раніше, навіть в оптимістичний період творчості, показував різні види зла, носії його з'являлися і у деяких його комедіях, але в кінцевому рахунку добро завжди тріумфувало. У творах перших двох періодів зло зображувалася як сила неправомірна. У «Гамлеті» зло виступає як пануюча сила життя. «… Быть честным при том, каков этот мир, — говорить Гамлет Полонію, — это значит быть человеком, выуженным из десяти тысяч» (II, 2, 178 — 179). Коли Розенкранц, прикриваючи своє і Гільденстерна лицемірство, намагається запевнити Гамлета, що «мир стал честен» (II, 2, 241—242), принц рішуче заперечує: «Так, значит, близок судный день; но только новость ваша неверна» (II, 2, 243—244).
Чесність — найважливіша якість у відносинах між людьми. Вона полягає в прямоті, правдивості, сумлінному відношенні друг до друга і відсутності всякого лукавства. Відповідь Гамлета має два значення — загальне, тому що він на прикладі матері і Клавдія вже зробив свій висновок про те, який цей світ, і — приватне, що відноситься безпосередньо до його колишніх товаришів по університету. Гамлет відразу запідозрив, що вони з'явилися до нього непросто так. У порівнянні з Клавдієм їхня безчесність незначна, але вона наводить Гамлета на похмурий висновок: безчестя охопило увесь світ.
Трагедія Шекспіра являє собою не тільки зображення суспільства, ураженого злом. Вже самі ранні п'єси-хроніки: «Генрі VI», «Ричард III», а також «Тит Андронік» давали таку картину. «Гамлет» — трагедія, найглибший зміст якої полягає в усвідомленні зла, у прагненні осягти його корені, зрозуміти різні форми його прояву і знайти засоби боротьби проти нього. Художник створив образ героя, враженого до глибини душі відкриттям зла. Але не тільки герой, уся трагедія перейнята таким духом. Шекспір аж ніяк не дивиться на те, що відбувається, очима безпристрасного спостерігача. Цей твір виражає свідомість художника, глибоко схвильованого видовищем жахів життя, що відкрилися йому у всій їхній страшній силі. Пафос трагедії складає обурення проти всесилля зла. Саме з таким почуттям створював Шекспір свій трагічний шедевр.
Ніякі елементи форми не можуть розглядатися самі по собі, окремо від художньо цілого. Кожний формальний елемент змістовний, його неможливо відірвати від ідейного змісту твору. З іншого боку, духовне багатство великого витвору обумовлено достатком художніх засобів, застосованих Шекспіром при створенні «Гамлета».
продолжение
--PAGE_BREAK--