Реферат: Поетичні крила душі Марії Морозенко

--PAGE_BREAK--         Але не тільки радість і захоплення новим днем помітні у творчості Марії Морозенко початку 90-х років. У 1991 році авторка пише свою знамениту поезію, що має назву «Холуї». Цей вірш жорстоко засуджує усіх прибічників лакейства, безмовної пороки та служіння ідолам зла. Вірш «Холуї» відразу прозвучав на радіо, був надрукований у газетах…
                               Вожді – сліпці, що їм тривоги?
                               Вони лукавлять: «Скрізь – раї»
                               Народить волочить мерзлі ноги,
                               Регочуть дико холуї,
                              Одівши символи нові,
                              Знов топлять душі у крові!
                                                                  «Холуї»
         У цих кількох рядках постає одвічна доля українського народу — бути проданим  «христопродавцями» на своїй рідній землі.
         Недаремно авторка взяла за епіграф до вірша рядки поезії Тараса Шевченка:
                             За шмат гнилої ковбаси
                             У  вас хоч матір попроси,
                             То оддасте…
                                               «П.С.»
Вплив громадянської поезії Тараса Шевченка помітний у творчості Марії Морозенко. Так, у поезії «Сон» Тарас Шевченко сумно констатує, що жива правда у господа Бога, а все зло на землі іде від самих людей:               
Той мурує, той руйнує,
той неситим оком –
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
         Саркастичні рядки поезії Марії Морозенко «Усе від Бога» також утверджують думку, що світ сам винен у своїх гріхах:
                   Лжепатріот, убивця, зрадник,
                    Не маючи в душі святого,
                    Валяють на шляхах всі радо:
                    – Усе  від Бога лиш, від Бога.
                    Ділки шматують рідний край,
                    А церкві тичуть золото:
                  «Благословляй! Благословляй!
                   Усе від Бога в нас, від Бога…
                                   Усім цим людям, що вміло замаскувалися і заховалися за спотворені біблійні істини, авторка виголошує свій вердикт:
                  Доріженька життя крива,
                 Та путь той слався не від Бога…
                                                                                     «Усе від Бога»
         Відразу помітно, що головне для поетеси – чистота душі. Справжній громадянин, патріот України не має права жити хибними ідеями, адже найкращі сини і доньки України віддали усе заради сьогодення:
 Говори, говори, говори,
 Бо вже інші сказати не можуть,—
це девіз «всяк сущого» на світі.
         Щоб «зруйнувати» зло, потрібно всім серцем прагнути добра. У штучній фортеці, вимуруваній блазнями, де найгірший із них вважається «святим», ніколи не сяятиме сонце правди. Тому дні постають в уяві поетеси як «сни», а саме життя — як «королівство злоби», де вовіки «і солов’ї співатимуть про зло».
         Дуже важливого значення набуває у поезіях Марії Морозенко ідея служіння народу. На її думку справжній митець не повинен  писати на догоду владі, а дихати одним подихом з рідним народом. Викликають захоплення рядки поезії «Стежина»:
Я все одно й востаннє заспіваю –
Не про вождів – ні! Пісню про народ.
                               Але для того, щоб служити народові, потрібно «прожити» кожне слово поезії, відчути біль і втому його, і лише тоді:
                            рука зміцніє у стократ,
                             а слово стане повним, дужим, чистим.
                                                        «Коли рука зміцніє у стократ»
         Розглядаючи сентенції добра і зла, поетеса протиставляє слову-вбивці, що легко може ранити душу, цілюще слово, що допомагає втамувати найважчий біль:
                            О, як ранять слова!
                            Чи то всім так болить?
                            Хай на серці осів чорний пил, –
                            Ми живемо лиш раз
                            А життя тільки мить,
                            Не пускайте отруєних стріл!
                                                                  «Тятива»
         І щоб не стати чорною тінню, що блукає у розчахнутому такими ж чорними словами світі, потрібно берегти себе. Адже в «колючих бур’янах не виросте  зерно» («Мета»). Уберегтися від зла, стати бажаним порятунком всім, хто потребує захисту – ось головне завдання справжнього поета:
                             Постукай… Я двері відкрию тобі.
                             Я – просто людина, частина землі,
                             Сонця, неба, повітря, води,
                            Пісні. До мене прийди, постукай –
                            Я серця відкрию тобі.
                                                                  «Постукай»
         Помітною рисою поезії Марії Морозенко є зосередження на витоках добра і зла. На її думку, зло з’являється там, де забуття стирає істину. Так,  у поезії «До землян» поетеса виразно засвідчує: люди забули, що «із птахів пішов весь рід наш древній», і тому «чинять зло», що і призвело до неминучого:
                            Летить в безодню птах,
                            Знедолений весь рід наш древній..
         Найгірше те,  що людство чинить зло навмисне. І коли чарівна жар-птиця прилітає рятувати людей, вже пізно щось змінити. І чергове вбивство казкового птаха покладає на людство ще більший гріх. І знову «висить над світом лихоліття», як чорна прірва бездушшя («Початок і кінець»). Всі барви сховала сіра завіса пітьми, і не чути сміху в цьому стражденному світі. Саме тому поетеса «сміялася мить над бідою, а вічність — кричала від болю» («Все сталось само собою»).
         Особливістю збірки «Зоряні перевесла» стало і те, що поетеса вмістила у ній свою першу міні-поему за народними мотивами, що має назву  «Криниця правди». Ця поема стала початком спрямувань пошуку поетеси, що виллється згодом у масштабне полотно — історичну поему «Княгиня Ольга». «Криниця правди»- це прообраз України, що стоїть на роздоріжжі. Все навколо знищене не набігами орди завойовників, а рідними дітьми. Віднині не знайти чистого ковтка води у каламутній «криниці правди», як не знайти голки у стіжку сіна.
         Міні-поема «Криниця правди» водночас і портрет подій 90-х років. Поетеса називає жебраками не тих, що стоять біля переходу і просять милостиню, а сучасних іуд, що беруть плату  за рідну землю, яка в образі Шевченкової Катерини стоїть на торзі посеред купки сватів, а ті без крапельки сумління віддають її у руки «заморським купцям». І ця символічна Катерина, і хлопчик, що шукає покупця на свою душу, і криниці недолі, розкидані по всій землі, в яких матері змушені купати своїх немовлят, – все це Україна сьогодення. А те, якою вона буде  завтра, залежить від кожного з нас, адже ми внутрішньо «зіткані з хмарин, землі та моря, виплекані з паростків любові» («Ностальгія»), і ми мусимо повернутися до свого початку, бо не матимемо щастя на спустошеній нами рідній землі.                               
                                
3. “Промінчиком до тебе пригорнусь – і серед ночі запалає день…”(Інтимна лірика поетеси)
                                                              Знаю, знаю, хтось мене зурочив,
Сни дівочі купані в журбі –
Муки… Муки… Знову сняться очі,
Очі твої синьо-голубі.
                                     “Твої очі”
Лірична героїня поезії Марії Морозенко — це глибока і цілісна особистість, що корінням своїм вростає у рідну землю, живе з нею єдиним ритмом. І так само,  як природа, що оновлюється день за днем, проходячи крізь річний цикл, поезія кохання викристалізовується джерелами рідної землі – наповнюється сяйвом  весняного сонця, дзвінкими струнами літа, зрілістю осені, зимовою чистотою.
Весна і кохання… Ці дві нерозривні єдності характерні для традиційної української поезії. Так, видатні поети Іван Франко, Павло Тичина, Максим Рильський відхиляють модерний погляд на почуття любові, що вбачає зародження почуттів в урбаністичних умовах, де все наповнене гамором життя, рухом, швидкістю. Наслідуючи українську традицію, класичні поети вбачають ідилію почуттів там, де все наповнене природою, розквітлим її подихом. Недаремно ж найяскравіша картина ідилії — це непорушений гармонійний лад, виплеканий поетичним словом Тараса Шевченка:
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть…
                                                                  «Садок вишневий коло хати»
Саме на такому поетичному тлі зможуть квітувати почуття. Отож, душа символічної героїні поезії Марії Морозенко виплекана цвітом землі та неба:
Мріє моя, закосичений цвіт,
Довге, мов ніч, чекання,
Під музику сонця, яблуні цвіт,
Зозулі дзвінке кування
Я прошептала літу: «Привіт».
І загадала кохання…
«Мріє моя…»
Навколишній світ, на думку поетеси, пробуджує почуття. Не ми, егоїстичні, зосереджені на власних потребах, а саме оточуючий нас всесвіт своєю первозданністю та філософською глибиною торкається зашерхлої душі, щоб пробудити у ній сонні почуття. І коли цвіт кохання нарешті вибруньковується тендітними паростками на світ, тоді з’являється пісня:
О, як ніжно до серця пригорнеш мене—
І тоді я тобі заспіваю…
                                              «Заспівали дівчата»
Прикметною особливістю ліричної поезії Марії Морозенко є зосередження на витоках почуття. Авторка заставляє нас замислитися про першопочатки любові. На її думку, це важливо, адже лише так ми зможемо збагнути цінність людських взаємин. Кохання, що стає звичкою, набуває рутинності, втрачає свою цінність. Саме тому, на наш погляд, поетеса вплітає в інтимну лірику святість материнства («Ви ждіть мене мамо»), нерозривність мистецтва (особливо музики) і любові  («До скрипки», «Сопілка», міфологію «Русалка»), історизм («Ключниця»). Хочеться окремо виділити диптих «Княжа любов» і визначити його як твір, що наділений певною новизною. На тлі історичної правди: нещасливе кохання князя Ярослава Осмомисла та Настасії, загублена любов князя Святослава та Малуші — особливо болюче вбачається трагедія людських стосунків соціально нерівних. Авторка свідомо вибудовує паралелі минулого і сучасного, щоб підкреслити ідентичність проблеми, що не втратила своєї значущості й дотепер:
Одне кохання – на весь вік єдине,
А мушу почуття в собі ховати…
                                           «Плач Ярослава»
         Заглиблення в трагедію почуттів породжує роздуми про те, що біль нещасливого кохання не відходить в забуття, а торкається кожного із нас, закликає берегтися намов:
  Гули колись в народі пересуди,
  Злі язики нашіптувать охочі…
                                                «Ключниця»
Поетеса відкриває нам філософію кохання. Щасливе кохання дарує найніжніші радісні мелодії. Нерозділена любов приносить не тільки сльози відчаю. Вона також має свій дарунок. Саме із болю народжується пісня:
 Промінчиком до тебе пригорнусь -
 І серед ночі запалає день.
 І я на землю знову повернусь
 Суцвіттям недоспіваних пісень…
                                               «У сни твої…»
Визначальною рисою інтимної лірики Марії Морозенко є яскравість поетичного полотна. Людські почуття справді вимальовуються мистецьки, по-художньому, на живописному яскравому тлі чи то зрілих кетягів калини («Калини  грона падали на руки» ( «Я слухала тебе»), чи то краплин дощу («У літній вечір ідуть дощі…Дощ виграє для нас» («Останній танець»), чи то клину журавлів у небі («Летять у вирій журавлі, Летять у вирій, Забуті радощі, жалі – Юнацькі мрії» («Летять у вирій журавлі»), чи то зоряної ночі («Коханий, не клич, бо дивиться ніч» ( «З тобою удвох»).
         Авторка посилює єдність людини і природи символічним образом вітру:
Вітер кожну пригорнув,
Вітер кожну відштовхнув…
                                                                  «У садку зірвався вітер»
         Вітер, в її уяві, —  це рушійна сила, що може легко народжувати почуття та їх руйнувати. Гармонію людських стосунків здатна  порушити будь-яка сила: демонічна («Знаю, знаю хтось мене зурочив» («Твої очі»), внутрішня осторога («Волала в душі: «Не любить, не любить, не любить» (« Струна»), вимушена розлука («Любов земна – опале листя, Мій коханий виїхав із міста» ( «Русалка»).
         Вимальовуючи больові симптоми кохання, поетеса різко протиставляє справжність і фіктивність людських почуттів. Чиста любов здатна перемогти усе («Та і досі іще  будять дні золоті Ті слова, що весна нашептала» ( «Ніжні слова»). І навіть довгі милі шляхів — це також випробування любові. Але справжні почуття долають і це («Шепочеш мені: – Спішу я від тебе до тебе» («З тобою вдвох»).
         Справжню любов не треба придумувати. Вона приходить сама, на поклик серця:
Стоїть дівчина, журиться, й не бачить,
Що вже весна вривається у груди,
І будить почуття у серці юнім…
                                            «Робота копітка, а ніч духмяна»
  А любов надумана – це гра і водночас страшне почуття, адже комусь із двох вона приносить насолоду від вдало затіяної гри, а комусь – біль, нерідко   на все життя («Востаннє погляди зійшлись – не упізнав» («А ти мене не упізнав»), («Підводжу очі: Хто це? Хто?! – Не ти…» («І знову вальс»), («Робили з мене сильного ви ката, Ажінка у мені була слабкою» («Хотіла сильною в житті я стать»), («В інших долях – дітки будять ранки, Авона – сама, сама, сама…» («Волинянка»), («Але мрію все, мрію, щоб хоч раз ще почути твоє ніжне «Марія» («Марія»).
         Поезія «Марія» вирізняється з-поміж інших також особистісним відчуттям втраченого кохання. Поетеса відкриває читачам свій біль, адже «кохання найперше залишилось без долі». На нашу думку, це свідомий ритуал єднання авторки із читачами. Поетеса ніби говорить: «Я також відчула біль згаслої любові, я промовляю про кохання не із чуток, а із пережитого». І дійсно, важко не вірити словам, у яких вчувається глибина трагедії людських почуттів («Безтямно так у натовпі пливу, тебе шукаю – й вкотре не знаходжу…» («За кривди і образи всі прости»), («Ми чужі з тобою, чуєш –серце плаче» («Не даруй мені кохання»), («Назад немає вороття, але й попереду кохання теж немає» («Ти трунком напував пусті слова»), («В житті я одинока, самотність п’є завжди зі мною чай» («Для тебе»).
         І що залишається у пустці самотності – приречено чекати фіналу життя? Ні! Вириватися із замкненого кола безнадії, шукати порятунку. І цей порятунок знаходити у коханні. Тільки справжня любов може подарувати зцілення:
                          Але прийде пора, моя мука мине,
                          Я зустріну тебе біля гаю…
                                                         «Заспівали дівчата»
         Кохання – внутрішня сила, що долає смуток, надихає радістю. Це мелодія серця, поезія душі Марії Морозенко, що вливається у хоровий спів закоханих сердець.
4.“І пісня народилась у ту мить, Як той останній поклик журавля.” (Пейзажна лірика)
         З чого розпочинається шлях у поезію? Напевно, із замилування красою рідного краю, єднанням з природою. Поезія Марії Морозенко стоїть на міцному фундаменті єдності з рідною українською землею. Особливо яскраво це засвідчує однойменна поезія збірки «Зоряні перевесла», в якій картину буденної праці авторка перетворює на розкішне, колоритне полотно українського надвечір’я. Якими казковими здаються житні перевесла у полі, над якими натхненно виспівує пташка! Посеред цієї краси хочеться на мить зупинитися, завмерти, щоб побачити хоровод яскравих зірок, які мимоволі падають у покоси:
                               В’язать перевесла неважко
                               А зоряні – чи удасться?
                               З-під рук в ніч злетіла пташка
                               Останнім  аркадом щастя.                          
                                                                   «Зоряні перевесла»
         Безперечно, людина, виплекана цією красою, а згодом волею долі віддалена  від неї, почуватиме постійно ностальгію. Тому не дивно, що ці почуття яскраво проявляються у ліриці Марії Морозенко: «задимлені тополі»,  «гробки могил», «озерна синь» – все це  одвічне, істинне, святе. У безсонні ночі ліричний герой повертається думкою у чудовий край дитинства, у дивовижний лелечий край, де завжди чекає «дим старої хати», «стежина в травах», «старенька липа», «два лелеки» (“Два лелеки”). Усе навколо нагадує про малу Батьківщину. І навіть тоненька гілочка жасмину збуджує спогади серця. Квітучий кущ жасмину «під вікнами матусиної хати» є свідченням того, що в рідній родині усе гаразд:
    продолжение
--PAGE_BREAK--