Реферат: Особливості образу ліричного героя у творчості Байрона

--PAGE_BREAK--
    продолжение
--PAGE_BREAK--У сучасному літературознавстві ця поема трактується як твір, що започаткував «міф Мазепи», котрий згодом по­ширився в численних інтерпретаціях та трансформаціях як елітарної, так і масової культури. Справді, в поемі Бай­рона відбувається перехід історичного сюжету й героя в іншу іпостась, власне, перехід із історії у міфологію, що теж робить її принципово важливою віхою в усій літературній мазепіані.
Отже, в байронівській поемі формується міф Мазепи, структура з іншою епістемою, ніж історія Мазепи, але це не означає, що в ній відбувається повний відхід від істо­ричної традиції трактування цього сюжету та образу. В по­емі маємо й такі аспекти та тенденції, що пов'язані з наз­ваною традицією. Слід також зазначити, що самим Байро­ном і його сучасниками твір розумівся переважно як ро­мантична історико-легендарна поема про відому історич­ну постать, в долі й образі якої містився також сим­волічний зміст із проекціями в міфологію. Але «міф Мазе­пи» був прочитаний у творі та інтерпретований вже XX століттям.
Поема Байрона складається з розповіді самого героя про незвичайну пригоду його молодості та нічної сцени в степу після битви під Полтавою. В науковій літературі здебільшого вважається, що основний сюжет твору — роз­повідь героя, а нічна сцена — це лише її сюжетне обрам­лення. Насправді ж композиція поеми набагато складніша, і визначити, яка із згаданих її складових концепційно основна, а яка підпорядкована, не так просто.
У поемі Байрона маємо дві сюжетні лінії і, відповідно, два образи Мазепи, в юності та в старості, але смисловий акцент перенесено на другу його іпостась. І річ не тільки в тому, що образ Мазепи-гетьмана незрівнянно багатший та цікавіший, ніж Мазепи-коханця, а насамперед тому, що в ньому знаходить завершене вираження ідейно-концепційний дискурс твору. В структурі поеми розповідь Мазепи про події його молодості має експлікаційний ха­рактер, що розкриває його “шлях до трону”, щойно втра­ченого під Полтавою. В нічній сцені розкодовується ви­щий провіденційний сенс шаленої скачки героя, прив'язаного до дикого коня, в Україну:
...bound, naked, bleeding, and alone
To pass the desert to a tron. [1. c. 142]
 З цієї ж картини виводиться типово байронівський мотив незбаг­ненності людської долі, виразно переданий у перекладі О. Веретенченка:
…Забудь свої незгоди злі,
Забудь свої пекельні болі:
Ніхто із смертних на землі
Не відгада своєї долі. [2. c. 467]
Образ Мазепи-гетьмана змальовується в поемі ску­пими, але виваженими й на свій лад точними штрихами. В трагічну ніч після Полтави він розповідає Карлові XII історію із своєї молодості, щоб відвернути його від тяжких дум та фізичних страждань (напередодні битви король був поранений) і допомогти перепочити вві сні. Тут подається колоритна портретна характеристика гетьмана (“похму­рий / старий, і сам як дуб той віковий”), в якій не забуті й козацькі риси його характеру – як вони уявлялися англійському поету-романтику. Не зважаючи на непомірну втому, він привів у порядок своє воєнне спорядження, по­турбувався про коня, а потім почав пригощати короля та його почет, так що Карлові
…видалось на мить,
Що понад горем він стоїть.[2. c. 452]
Однак істотнішою є характеристика психологічна, чи, точніше, духовно-психологічний образ Мазепи. Змальо­вується він Байроном із безперечною симпатією, наголо­шуються такі риси, співзвучні байронізму, як мужність, стоїчна витримка й самовладання у найтяжчих випробу­ваннях, а також незламність під ударами немилосердної долі. Істотний і такий штрих образу: в час найжорстокішого випробування, коли зазнала краху справа всього його життя, Мазепа знаходить у собі сили підтримати молодо­го шведського короля.
З суто художнього погляду Байронові в цій поемі особливо вдалася динамічна картина шаленої скачки ге­роя, зв'язаного на дикому коні. Ця ефектна картина вра­жала читачів і найбільше привертала їхню увагу. Звідси по­ява інтерпретацій, які фактично зводили зміст твору до цього поетично-живописного сюжету. Наприклад, Пушкін категорично заявляв, що Байрон “вражений був тільки картиною людини, зв'язаної на дикому коні, який несе її степом. Безперечно, картина поетична. Але погляньте, що він з неї зробив! Та не шукайте тут ні Мазепи, ні Карла, ні цього похмурого, ненависного, болісного характеру, який проявляється майже в усіх творах Байрона, але яко­го… в Мазепі то й немає; Байрон і не думав про нього, він виставив ряд картин, що вражають одна одної сильніше, ось і все. Проте яке полум'яне творіння, який широкий і швидкий пензель!”
Але тут не слід забувати про те, що Пушкін не приймав інтерпретацію Мазепи у Байрона, що його поема “Полта­ва” (1829) була полемікою з цією інтерпретацією, про що мова буде далі. В наведеному відгуку він не вступає в по­леміку, натомість жодним словом не згадує про історич­ний зміст поеми Байрона, про будь-який її зв'язок з історією і перетворює її лише на низку живописних кадрів, до того ж позбавлених своєрідного байронічного характе­ру. Проте ця поема аж ніяк не є самодостатнім “поетичним живописом” в стилі пітторескного романтизму, що розви­нувся вже після смерті Байрона. Для її нарації характерне органічне поєднання “поетичного живопису” з експресив­ним відтворенням переживань і душевних станів героя, з потужним ліричним струменем, який і надає їй типово байронічного звучання, суворого і похмурого.
Щодо поетично-живописного аспекту твору не­обхідно завважити, що в ньому розгорнуто не якийсь міфічний простір, позбавлений географічних та історич­них реалій і прикмет українського колориту, як про це теж часом пишуть, впадаючи в перебільшення. Байрон не бу­вав в Україні, проте текст поеми свідчить, що він мав певні уявлення про її природу та історію, про козаків, ви­читані не тільки із книжки Вольтера про Карла XII. Можна вказати й на те, що він цікавився історією Туреччини, зок­рема війнами, які вона вела в північному Причорномор'ї, читав книжки істориків та мандрівників, в яких йшлося та­кож про Україну, козаків та їхні війни з турками (Р. Ноллеза, П. Рікаута, Г. де Кастельно та інші). Про українських козаків Байрон згадує і в своєму “Дон-Жуані”, в сьомому розділі, де розповідається про штурм Суворовим турець­кої фортеці Ізмаїл.
У своєрідній поетичній географії Байрона Україна (як і Греція та інші балканські країни) належить до особливо­го романтичного світу, означеного досить умовною наз­вою “Схід”. Як зазначалося, чи не найістотніші ознаки цього світу – близькість до “природного стану”, тракто­ваного в руссоїстському дусі, й контрастність євро­пейській буржуазній цивілізації. Як і багато романтиків, Байрон захоплювався незайманою природою, стихійною та дикою, на яку ще не наклала свого відбитку “фальшива цивілізація”, і поетизував її, особливо в “східних поемах”, до яких в цьому аспекті прилягає й поема “Мазепа”. Саме такою уявлялася йому історично недавня Україна, її без­межні степи, про які він пише не без своєрідної патетики:
…ні людина, ні звір не залишили слідів,
не видно там людського труда серед пустинних просторів,
розкішних у своїй дикості. [2. c. 412]
У цих степах живуть люди, такі ж вільні, як і навколишня незаймана природа, котрі не терплять ніякого поневолення,
…їхня кров кипить сильніше й неса­мовито рветься із будь-яких оков. [2. c. 413]
Водночас Байрон досить точний у фіксації реальних географічних особливостей України: спершу дикий кінь несе героя поеми повз замки, міста та села, зруйновані під час недавньої турецької навали, далі – через поля, ліси й діброви, тобто лісостепом, і лише після цього з'яв­ляються картини степу – як апофеоз не тільки поетично-живописного, а й лірично-психологічного плану поеми. І якщо до нього у героя ще жевріло сподівання на поряту­нок, то тепер воно повністю згасає, натомість приходять безмежний відчай і відчуженість приреченого від усього на світі.
В міру того, як герой фізично губиться в безлюдній безмежності степу, яскраві живописні картини поеми все більше наповнюються лірично-медитаційним змістом і стають пластичним вираженням його самотності та відчу­женості від людського загалу, від яких невіддільна смерть. Зазвичай Байрона характеризують як поета розчаро­ваності й світової скорботи, але не з меншим правом його можна назвати поетом непомірного, титанічного страждання. Страждання самотнього й приреченого героя, ніким не почуте й не поділене, – це та тема, що постійно хвилювала поета і знайшла патетичне вираження в багатьох його творах, серед яких поемі “Мазепа”, поряд з “Манфредом”, належить одне з чільних місць.
У створювані пейзажі Байрон любив вкраплювати історичні “реліквії”, деталі та ремінісценції. Виникав конт­раст між природою, величавою та вічною, і «слідами історії», чим промовисто засвідчується нетривкість і ми­нущість всього людського, його підвладність часові. В цих зіставленнях рефлектуючий геній поета знаходив багату поживу для філософічних роздумів про долю людини, на­родів, усього людства, на які падає сумовитий відтінок світової скорботи.
Подібні “сліди історії” маємо і в поемі “Мазепа”, до то­го ж це сліди конкретної української історії. Спершу кінь проносить героя повз руїни давніх фортець, які колись оберігали країну від татарських орд. Далі з'являються й свіжіші “сліди історії”, що їх залишили турецькі походи в Україну в 70-х pp. XVII ст., які стали апофеозом сум­нозвісної Руїни:
… theyearbefore
TheTurkisharmyhadmarck'do'r
And where the Spahi's hoof  hath trod,
The werdure flies the bloody sod. [1. c. 145]
 Необхідно тут зафіксувати й те, що в поемі Байрона біографія Мазепи й події української історії даються синх­ронізовано: в Україну в тогочасному розумінні, тобто Наддніпрянщину, “країну козаків”, Мазепа прибув у складі королівської місії в 1669 р. і вступив на службу до гетьма­на Петра Дорошенка.
Голосний успіх поеми Байрона “Мазепа” зумов­лений і її високим художнім рівнем. Без перебіль­шень можна сказати, що в художньому плані це один з найдовершеніших і найяскравіших творів Байрона, що не оспорювалося в західному літературознавстві й глухо замовчувалося в радянському. Написано пое­му енергійним, стрімким і водночас карбованим чотирис­топним ямбом, який чудово передає бурхливу динаміку оповіді, несамовитий галоп дикого коня, навальний ритм образів і картин, що проносяться перед очима героя, прив'язаного до спини степового скакуна. Цьому ж зав­данню відтворення бурхливої динаміки підпорядкований образний лад твору, його структура. Так, передаючи ша­лений галоп коня, Байрон порівнює його з гірським пото­ком, з блискавкою, з північним сяй­вом і метеором, нарешті – з розбурханим морем. Вини­кає повна узгодженість ритмозвукової структури поеми та візуальних образів, сповнених динаміки й експресії. Вод­ночас, уникаючи монотонності, поет вводить у текст роз­горнуті картини природи, далечі, які дихають величавим спокоєм; ритмічність їхньої появи вдало врівноважує га­рячковий темп оповіді.
Слід визнати, що Мазепа чудово підходив на роль ро­мантичного героя байронічного типу. Як зазначає польсь­кий дослідник Я. Островський, “його історія, заснована на екзотичних реаліях, містила сюжет нещасливого ко­хання і жорстокої кари. Нескінченний галоп коня (мотив, що сам по собі дуже впливав на романтичну уяву) є вод­ночас знаряддям долі, яка готувала Мазепу до великих політичних звершень. Навіть остаточна поразка гетьмана приносить йому додатковий німб мучеництва”.Всі ці еле­менти структури твору несли в собі символічний зміст, що легко переростав у міф, хоч, звичайно, в свідомі наміри автора не входило творення міфічного образу.
Маємо в образі Мазепи й риси специфічно байронівського героя: це бунтар, “шляхетний злочинець”, який кидає виклик суспільству, його законам та мораль­ним нормам і зазнає кари. Сюжетна ситуація, закладена в основу любовної історії Мазепи, аналогічна ситуаціям, що розгортаються в “східних поемах” Байрона: герой кохає жінку, яка належить деспотичному чоловікові, і, ставши жертвою брутального насилля, скривджений та ображе­ний до глибини душі, він стає нещадним месником.
…Розгніваний, хотів я враз,
помститися за біль образ,
Та це зробив за кілька літ… [2. c. 442]
Так розповідає старий Мазепа Карлові; убивши кривдника й зрівнявши із землею його замок. Проте в “Мазепі” ці мотиви звучать набагато слаб­ше, ніж у “східних поемах”, і зумовлено це тим, що цей сю­жет тут не має самодостатнього значення, він підпорядко­ваний реалізації набагато ширшого й складнішого задуму. Образові Мазепи в поемі Байрона притаманні й такі риси, як волелюбність і боротьба з демонами зла, що зближує його з героями прометеївського типу і з самим міфічним архетипом. Незвичайно виразне й пластичне змалювання Мазепи, прив'язаного до коня, який мчить пустельним степом, існує в такому семантичному полі байронівської поеми, що нагадувало й критикам, далеким від міфологічної і неоміфологічної шкіл, прикутого до скелі Прометея та його страждання. У нас думку про те, що Ма­зепа в інтерпретації Байрона належить до “прометеївсь­ких образів”, висловлював професор С. Родзевич. Він писав, що Бонівар і Мазепа – це “ті історичні особи, що в них знаходить поет відблиски страждань та поривань Есхілового невмирущого титана”.
Ці конотації набудуть прямого візуального втілення у прометеївських стилізаціях образу Мазепи в романтично­му живописі, зокрема в картинах О. Верне й Л. Буланже, де фігура героя, прив'язаного до спини коня, нагадує фігуру Прометея, прикутого до скелі. В поемі цей фаталь­ний біг у безмежний простір, що дихає загрозою, сприй­мається згасаючою свідомістю героя як шлях у ніщо, як провал у смерть:
An icy sickness curdling o'er
My heart, and sparks that crossed my brain,
A gasp, a thob, a start of pain,
A sigh, and nothing more. [1. c. 157]
Але це була не смерть – Мазепу знайшли в степу ук­раїнські селяни, виходили його і повернули до життя. Од­нак про всі ці подальші події герой поеми уже не оповідає, а лише стисло інформує, вплітаючи цю інформацію в зак­лючну медитацію про загадковість своєї долі, яку він сам осягнути не може:
…О, знав би я, що оживу
Й візьму геть­манську булаву. [2. c. 457]
Літературознавці, виховані на зразках реалістичної літератури, закидали Байрону, що переродження його ге­роя психологічно невмотивоване, але ці закиди свідчать радше про нерозуміння ними природи романтичної твор­чості. Адже йдеться в поемі про народження нового Ма­зепи із тих пекельних мук, що з такою експресією змальо­вані в поемі, власне, про метаморфозу героя, а метамор­фози не потребують психологічних мотивацій, за своєю природою вони несумісні з ними. Тут поема Байрона теж входить в поле міфології, зокрема, одного з найпоширеніших міфічних мотивів, притаманних міфології різних народів і переломлених в численних творах літератури й мистецтва. Герой поеми виявляє певну внутрішню спорідненість з міфічними й міфологізованими образа­ми, що тяжіють до архетипу Осіріса, тобто з героями, що проходять випробування муками та смертю й відроджу­ються в новій іпостасі.
Мазепа-оповідач не тільки дивується своїй долі, своєму поверненню із небуття, а й вловлює напівінтуїтивно провіденційний сенс свого відродження. Та доля вияв­ляється немилосердною до нього, він терпить жорстоку поразку, коли, здавалося, стає реальністю мета його жит­тя. Однак ця поразка не зломила його. В образі Мазепи-гетьмана маємо, зрештою, своєрідний варіант бай­ронівської титанічної особистості, переможеної, але не зломленої, особистості того ж типу, що й Манфред з од­нойменної драматичної поеми, але змальованої в іншому ключі. Слід тут звернути увагу й на те, що в основу сюжету всієї поеми, котрим охоплюються як сюжетне обрамлен­ня, так і монолог Мазепи, закладено опорні опозиції паж і гетьман, напівтруп і володар країни, які організовують твір в ідейно-художню цілісність. Розполовинення його на дві частини, тим більше ігнорування однієї з них руйнує цю цілісність і зводить зміст знаменитої поеми до вервечки живописних ефектів.
Як зазначалося, поема Байрона “Мазепа” мала, широкий розголос в Європі й відгукнулася в літера­турі, живописі, музиці та інших мистецтвах, їй нале­жить визначальна роль у тому, що образ Мазепи стає одним із “вічних образів” письменства й мистецтва, які набувають значного поширення в певних культур­но-історичних регіонах, зокрема європейському, й функціонують в них протягом тривалого часу. Відно­ситься він до категорії “вічних образів” історичного походження, таких як Карл Великий, Жанна д'Арк, Торквемада тощо, котрі різною мірою міфологізуються в конкретних художніх втіленнях.
    продолжение
--PAGE_BREAK--