Реферат: Українська жіноча проза кінця ХХ століття світоглядні моделі й особ

--PAGE_BREAK--Упідрозділі 2. 1. „Трансформація світоглядної позиції героя” йдеться про те, що в творах жіночої прози формується особливий тип героя, який переживає світоглядну та психологічну кризу, світоглядні опозиції нівелюються за рахунок прогресу в розвитку свідомості персонажа. В екзистенційних пошуках героя-протагоніста (причому не тільки в жіночих іпостасях) реалізоване особистісне самоусвідомлення жіночої прози кінця ХХ століття. Провідна світоглядна модель визначає специфіку моделювання внутрішньої структури героя. Українська жіноча проза кінця ХХ століття презентує своєрідні типи героїв, які є означниками стилю письменниць. По-перше, це чужинець (Ю.Крістева), який релятивізує об’єктивність світу, зображується в ситуації позазнаходження. Такий тип героя наявний у прозі О.Забужко (роман „Польові дослідження з українського сексу”), С.Майданської (повість „Провідна неділя”, роман „Землетрус”), Ю.Шевчук (роман „Межа”). По-друге, трансгресивна особистість (Дж.Долімор), яка розкриває психологію грішника й бунтаря, явлену в мінімалізованих (Л.Демська, Н.Околітенко, Ю.Шевчук) та ортодоксальних формах (О.Забужко, М.Ломонос). У такий спосіб художньо переосмислюється глибинна діалектика культурних механізмів, що є прикметною рисою жіночого мислення. У центрі роману „Межа” Ю.Шевчук досить незвична для української прози постать – католицький священик, який поступово втрачає певність своєї віри в Бога. Відзначається схожість ключових мотивів роману з мотивами творів “Отець Сергій” Л.Толстого та “Ті, що співають у терені” К.Маккалоу. У творі Ю.Шевчук робиться акцент на повільній деградації героя як посередника поміж Богом і людиною, втраті ним відчуття потрібності своєї місії і розчиненні його в хаотичності сущого.
В українській жіночій прозі кінця ХХ століття концептуальну вагомість акумулює тип мандрівної людини. Варіації такого типу героя наявні в прозі Л.Демської („Сповідь емігранта”, „Мій Шива”, „Потяг до світла”, „Трамвайний маршрут № 9”). Тип сковородинівської людини реалізований у творах Г.Пагутяк (вперше відзначила О.Карабльова) („повість „Гірчичне зерно”, оповідання „Потрапити в сад”). Герой Л.Демської втілює зв’язок людського духу, який блукає посеред речей світу з нематеріальним і граничним буттям. Осягнення Абсолюту зображується як осяяння, потік переживань і візуальних вражень (сюрреалістичні видіння героя). Містицизм як світоглядна модель реалізований у романтичній естетиці творів (вперше помітив Ю.Бедрик), своєрідній персоносфері (образи буддистської, кельтської, української міфології, анімалістичні персонажі, образ мага). Романтична іронія як спосіб трансцендентальної суб’єктивності героя на відміну від релятивізуючої іронії творів О.Забужко, Н.Конотопець, Н.Околітенко – центральна риса стилю творів Л.Демської.
Моделювання процесів віднайдення тожсамості здійснюється крізь сюжетні події, які виявляють типологічну близькість.Комунікативний аспект взаємодії „Я” та „Іншого” реалізується ключовою екзистенціалістською категорією зустрічі (концепція О.Ф.Больнова) в творах О.Забужко, Н.Конотопець, Н.Околітенко. Сюжетні лінії оповідань Н.Околітенко вибудовуються в перспективі індивідуальної долі в багатовимірному і суперечливому світі („Ніч у скорому”, „На єдиній дорозі”, „Один маленький лебідь”, „Нахаба”). Реалістична манера оповіді реалізує наближене до психоаналітичного трактування сімейних стосунків, поведінкових реакцій людини в ситуації її омасовлення (коли потрапляє в натовп), індивідуального вибору. В оповіданнях Н.Околітенко варіативно повторюється структурна модель „мати (активна позиція) – син (пасивна позиція)” („Материн дім”, „Невістка”, „Джерело з пісків”). Сімейні конфлікти як детермінанти розвитку сюжетної схеми – типова стильова риса творів письменниці. Провідною стилістичною рисою моделювання ідентичності героя є прихована іронія, яка реалізується в оцінних характеристиках персонажів, ситуаціях-викликах, котрі дають поштовх до саморозвитку особистості: (зустріч єгеря і ведмедя на стежці в лісі („На єдиній дорозі”), парадоксальність прагматики діалогів у поїзді і реальна трагедія дівчинки в поїзді („Ніч у скорому”), нічного візиту дівчини на дачу до людини з посадою („Нахаба”), ґендерний конфлікт між молодшою й старшою сестрою („Кумедні старі пісні”). Такі особливості формують реалістичне письмо Н.Околітенко з імпліцитним екзистенційним планом вираження. Світоглядними парадоксами оформлена метатекстуальна парадиґма творів Н.Околітенко, у якій порушено проблему нівеляції досвіду попереднього покоління (на відміну від пропагованої наступності поколінь у творчості Н.Конотопець). Тому спостерігаємо процес „зникнення” – „поразки” тих персонажів („Джерело з пісків”, „Один маленький лебідь”), які „плекають” власну ідентичність і традиції універсального закону, принципи якого реалізує оповідання „На єдиній дорозі”: містить утопічну модель взаємин людини і природи, зреалізовану в відносинах старого самотнього ведмедя і не менш самотнього молодого єгеря.
Важливу роль в образотворенні відіграють елементи ритуальних структур. Елементи ритуалу жертвопринесення складають структурну основу ключових сюжетних подій, які являють динаміку ровитку героя, у творах „Осінь мага”, „Спокуса сірого голуба”, „Потяг до світла” Л.Демської; „Землетрус”, „Провідна неділя” С.Майданської; психологічному етюді (за визначенням Я.Голобородька) „Сестро, сестро” О.Забужко. Фраґменти ініціаційного ритуалу простежуються в сюжетній схемі повістей Н.Конотопець (світоглядні пошуки героя відповідають схемі віднайдення тожсамості: насолода (любов до однокласника) – страждання (зрада) – відродження (шляхом духовного досвіду проходження дороги)), О.Забужко, Ю.Шевчук. У прозі українських письменниць спостерігаємо увагу до феномену інфантилізації суспільства, який неоднозначно трактується в прозі Н.Околітенко (як трагічні наслідки безвідповідальності) і Г.Пагутяк (як реакція самозахисту проти жорстокого суспільства, беззахисність людини).
В українській жіночій прозі кінця ХХ століття варіативно репрезентовані ґендерні аспекти ідентичності через посередництво лексичних засобів оцінки в мовленні персонажів, портретні описи, при аналізі яких виявляється інформативною категорія кута зору.
У підрозділі 2. 2. „Міфологічні образи як форми вивлення світоглядної позиції” аналізується специфікатрансформаціїтрадиційних мотивів і образів, характер впливу світоглядної моделі на стратегії інтерпретації міфологічного матеріалу. Основна увага приділяється аналізу інтерпретації казкової сюжетної схеми (модель суперництва) в творчості О.Забужко, Г.Пагутяк, яка містить протилежні інтенції проблеми демонічного. Текстова версія О.Забужко репрезентує художній аналіз наслідків трансформації проблеми демонічного в межах християнської парадиґми. Авторка відтворює архетипну модель братовбивства на основі паралельно-асоціативних зв’язків між різночасовими шарами культури. Процес осягнення традиційної структури взаємин братів реалізується на різних формально-змістових рівнях. У “Казці про калинову сопілку” мотиви архаїчного і біблійного сюжетів, активізуючись крізь символічний ряд деталей, складають основу буття-сюжету. Філософське підґрунтя архетипної матриці складає той факт, що Каїн і Авель уособлюють різні типи культур. Підтримуємо думку Н.Зборовської, яка пропонує розуміння прози О.Забужко як конфлікт із Богом. Витоки Ганнусиної деструкції-спротиву слід шукати у чоловічому єстві культури, а в іншому вимірі – в онтологічних основах буття. В оповіданні Г.Пагутяк „Калинова сопілка” модель суперництва реалізується в конфлікті однокурсниць, у якому міститься протилежний ціннісний вектор: позитивно трактується смиренність Олі (інваріант дідової дочки), засуджується бунтівливість і агресивність Нельки (інваріант бабиної доньки). Мотив дитинної незахищеності, незатишності, прагнення притулку знаходить свій вияв у творах Г.Пагутяк в інтерпретації біблійного образу Іова. У роботі акцентується схожість юнґіанського трактування образу Іова, який пізнав внутрішню конфліктність Бога та авторських інтенцій, закладених у характерах героїв прози Г.Пагутяк, які в більшості своїй позначені інфантильністю, незахищеністю, жертовністю, підпорядковані впливу Долі, але оптимістично налаштовані вірою у Божий промисел. Критичний діалог відсутній у авторки: безногий Грицько (асоціюється з біблійним персонажем) на смітнику залишається щасливим і не перестає любити людей. Амбівалентність страждання акцентована уже в ранніх творах письменниці.
Самоусвідомлення жіночої ідентичності в процесі переживання досвіду роду знайшло відображення в повісті С.Йовенко „Про що мовчить книга Йова”. Вперше акцентувала увагу на виявленні архетипу Йова в структурі цього твору Л.Кулакевич, яка наголосила на опозиційному протиставленні дорослий – дитина. Розгляд наративних стратегій повісті відкриває глибинні аспекти проблематики твору, тому думку дослідниці вважаємо суперечливою, адже у повісті наявні персонажі, які відзначилися ласкавим ставленням до Василинки (дядько Василь, нянька Тетяна, дід Никифор) і репрезентують тип поведінки, який не відповідає стереотипу дорослої людини (наприклад, її молодий дядько Василь). Специфіка оповіді – у своєрідному відчуженому абстрагованому погляді на свою іншу сутність (яка завжди присутня поряд із іншими ідентичностями людини), зіставлення суб’єктивування-переживання дитини й дорослої людини, осмислення своєї присутності в світі, включеності в життєдіяльність людської спільноти із метою художнього аналізу глибинних механізмів соціальної агресії і жорстокості.
Підрозділ 3. 3. „Національний компонент у структурі ідентичності героя” присвячений виявленню національної ідентифікації в контексті суб’єктивації в творах О.Забужко, С.Йовенко, М.Ломонос, С.Майданської, М.Матіос, Г.Гордасевич, Н.Конотопець. Роман „Польові дослідження з українського сексу” О.Забужко детально не розглядається, оскільки зазначена проблема цілісно досліджена в працях А.Бондаренко, Н.Зборовської, О.Карабльової, О.Монахової, С.Філоненко та ін. Моделювання національної долі з перспективи постколоніальної свідомості в українській жіночій прозі ХХ століття реалізується на основі синтезу екзистенційно-віталістичної та християнської парадиґм. У повісті „Ноїв ковчег” Г.Гордасевич наявний індивідуальний авторський варіант моделі національного буття, трансформований крізь специфічне жіноче бачення світу. Національна ідентичність реалізується в творі на кількох рівнях: прагматичному (матеріальний аспект буття нації, особливості ведення господарства), ціннісному (кордоцентризм як характеристика української душі), релігійно-метафізичному, соціопсихологічному, соціально-історичному, культурологічному, лінгвальному. У розділі простежуються ідейні паралелі повісті Г.Гордасевич із концепцією роману „Біла гвардія” М.Булгакова.
Національна трагедія українства трактується в прозі Н.Конотопець людською схильністю до гріха гордині й осудження, аналізується в перспективі індивідуальної долі центрального героя-сучасника в ретроспекційних планах. Роман „Діти Ніоби” С.Майданської відзначається зміщенням акцентів історіософського аналізу в онтологічну площину національної ідентичності української людини в системі часових координат, національна трагедія осмислюється в творі через зіставлення жіночих і чоловічих архетипів, причому чоловічий початок певною мірою ідеалізований (ключові фігури семантизовані символікою польоту). Знаковість вбивства Тараса (компромісний варіант, ідеальний образ українця) прояснюється в контексті світоглядної філософії Чортова Сина (траєкторія історичної долі України в глобальному історичному часі), авторській мотивації національної долі поведінковими типами, наявними в романі (хронічні й паталогічні марґінальність та індивідуалізм руйнують „колективне тіло” України).
Провідні мотиви, образи повісті М.Ломонос висвітлюються в порівняльному аспекті з романом О.Забужко. Національна трагедія України постає в повісті М.Ломонос насамперед крізь образи “національного інфернального”, у чому і виявляється специфічна відмінність в осмисленні історичної долі нації, хоча й твори обох авторок єднають типологічні паралелі змістового плану. Експресивний трагедійний пафос осмислення національної катастрофи в романі О.Забужко диференціюється в стильовому плані з іронічно-героїчним пафосом повісті М.Ломонос. Тип героїні Г.Гордасевич являє регресію до патріархального міфу, тоді як М.Ломонос активізує тип жінки-воя, що відбиває проекцію батькової функції на жіночу ідентичність.
Завданням третього розділу „Часопросторові концепти світоглядної моделі в українській жіночій прозі кінця ХХ століття” є аналіз специфіки відображення темпоральних і просторових концептів як сутнісних ознак іманентно пережитої й відтвореної реальності, їхнього опосередкованого впливу на хронотопну організацію творів. Інтерпретуючи специфіку часопросторового коду текстів жіночої прози, спираємось на поняття простору проживання (Е.Гуссерль), який формується проекцією стану душі людини на об’єктивний світ, який набуває сутності лише в сприйнятті (топоси душевного простору).
У підрозділі 3. 1. „Час і простір у художньо-філософській парадиґмі української жіночої прози кінця ХХ століття” для глибинного аналізу світоглядних інтенцій жіночих текстів, спрямованих на осягнення феномену часовості, розглядаємо специфіку його інтерпретації у філософській парадиґмі, звертаючись до концепцій, які виявляють типологічну близькість. Посутніми в контексті аналізу є позиції праць М.Бердяєва, Ж.Бодрийяра, Ю.Дуплінської, М.Епштейна, А.Назаретяна та ін.
У світоглядній парадиґмі творів Н.Конотопець феномен часу реалізується в проблематизації єдності сучасного і минулого: авторка намагається заглибитися в онтологічні передумови наступності людських поколінь, пропагує важливість збереження традицій і наголошує на універсальності механізму їх засвоєння. Твори Г.Пагутяк насичені афористичними сентенціями, які акумулюють переживання часу героєм. У світоглядній парадиґмі творів Г.Пагутяк наявна певна діалогічність в інтерпретації християнських концептів. Можна стверджувати, що в її творах відбувається своєрідна суб’єктивна апробація принципів християнської моралі, що призводить до ситуації усамітнення і відчуження героїв. Переживання цілісності й осягнення глибини й безмежжя сотвореного світу властиве тільки марґіналам суспільства – таку інтерпретацію можна вибудувати на основі розгляду метатекстуальної канви творів письменниці. Серед них – передусім самотні герої (божевільні чоловіки, інваліди (роман „Смітник господа нашого”), діти (оповідання і роман „Смітник господа нашого”), митці (роман „Компроміс”), рефлексуюча свідомість яких є втіленням авторської інтенційності. Розуміння цілісності відбувається наближенням людини до межі земного існування, коли час об’єднує у собі ці об’єктивовані частинки. Дослідниця творчості Г.Пагутяк О.Карабльова відзначає типологічне сходження моделювання категорії часу письменниці і К.Ясперса. Варто конкретизувати генетичні корені цього образу в філософській парадиґмі: вони постають на основі „іудео-християнського архетипу” (Ю.Дуплінська), який реалізується в лінійній логіці, такій, що передбачає розрив у часі між породжуючим джерелом і результатом (християнська міфологема долі); філософ вибудовує свою концепцію на основі цієї схеми, а в романі „Записки Білого Пташка” осьовий час іманентно постає на основі світоглядної матриці християнства. Перебіг часу, його швидкий темп корелюють із семантикою абсурду, Ніщо, Ріки. „Заклопотані люди” в художній парадиґмі творів Г.Пагутяк містять інтенцію вічного парадоксу, який підтверджують епізодичні герої: людина прагне оприявнити, закріпити себе в речах, тим самим зупинити швидкий темп протікання часу, позбутися відчуття „жаху історії” (К.Ясперс). Індивідуальний час („екстатичний час”), його реалізація в життєвому просторі, в наративній перспективі героїні відтворює кризу комунікативних зв’язків людей (роман „Радісна пустеля”). Констатується контамінація креаціоністського і маніфестаційного архетипу в творчості Г.Пагутяк, яку можна простежити в інтерпретації феномену часовості. У художньо-філософській парадиґмі творів письменниці пробудження – усвідомлення власної, чужої ідентичності, непізнаної сутності існування – активізація трансцендентної свідомості. Звідси відкривається глибинне значення філософсько-медитативного вставного віршу протагоніста твору, який містить семантику усвідомленого абсурду існування. Індивідуальний темп часу, його прискорення залежить від усвідомлення болю і скінченності існування героєм. Образ колеса долі (його можна прочитати як „колесо історії”, „колесо часу”) акумулює значення циклічності часу і звершення людської долі в історії. Концепція апокаліпсису є одкровенням про парадокс часу, зіткнення часу і вічності, адже він витлумачується у перспективі майбутнього (часу) і понадчасового (вічності). У творах Г.Пагутяк знаки кінця постають у часовому вимірі реального життя, підсилені натуралістичними деталями. Образ-мотив спалених душ є концептуальним, адже варіюється в асоціативних метафорах метелика, що летить на вогонь, засушених троянд, які щільно пов’язані з категорією часу, адже корелюють із міфологемою Смерті, яка є межею часовості. Жах і сум героя твору викликаний поєднанням у його свідомості іманентного і трансцендентного, часового виміру і вічності, оскільки передвісники кінця світу викликають уявлення про власну смерть.
    продолжение
--PAGE_BREAK--