Реферат: Романтична балада

--PAGE_BREAK--У першому випадку маємо процес національного переосмислення породних сюжетів, пристосування їх до психіки українського читача та естетичних уподобань рідної літератури, в другому — перенесення в літературу народних сюжетів з їх естетичною основою, до якої мало що додається літературного, бо самі автори оголошують народну баладу основою їхньої естетики в сфері розробки жанру і взагалі в літературі. Все це були, врешті-решт, позитивні явища, що збагачували і кількісну, і якісну об'ємність національної літератури, до того ж подібні твори спонукали до розробки оригінальних сюжетів, які й з'явилися вже у Л. Боровиковського («Молодиця», «Ледащо», «Рибалка»), хоча й вони окремими мотивами і трактовою образів в'яжуться з народною поезією. Подібні сюжети з'являються й у А. Метлинського («Козача смерть», «Смерть бандуриста» — виникли на ґрунті історії), у М. Костомарова («Посланець», «Пан Шульпіка), М. Шашкевича (»Погоня") та ін. Так розширюється, з одного боку, оригінальність баладних сюжетів, з другого — їх джерела (народна пісня, історичний переказ, легенда, вірування і т. ін.).
Хронологічно першим до балади звернувся П. Білецький-Носенко, і, як ми сказали, під впливом німецької романтичної літератури. Протягом 1822-1829 pp. він написав 15 балад «на малороссийском языке» 1, але в друкові їм пощастило з'явитися, і то не всім, аж у другій половині XIX століття 2, отже, в літературному процесі вони не відіграли тієї ролі, яку могли б відіграти, коли б з'явилися перед баладами Гулака-Артемовського («Твардовський», «Рибалка») і Боровиковського. Художній рівень його балад набагато нижчий від творів двох названих письменників, одначе як перші твори цього жанру вони мали б певний резонанс. Тепер вони для нас — просто літературні документи епохи. Білецький-Носенко як і тодішні поети інших народів, віддав данину певній моді: "Ївга" (1828) була першою переробкою на український лад популярної тоді в Європі «Ленори» Бюргера. Автор цієї переробки мав невеликий талант, і тому його балади не виділяються художніми достоїнствами, а "Ївга" набагато слабкіша річ у порівнянні з «Марусею» Л. Боровиковського, що була написана на рік пізніше (1829). У тогочасній німецькій критиці «Ленора» була сприйнята не всіма однаково. Клерикали неприхильне поставилися до цього твору, вбачаючи в його сюжеті риси легковажного ставлення до проблем релігії. Ніби в догоду цим критикам, Жуковський «Ленору» Бюргера в перших переробках подав російському читачеві у сентиментальних тонах, з акцентуванням релігійних моментів. Відомо, що це викликало в середовищі тодішніх поетів певну реакцію: Катенін опрацював сюжет «Ленори» по-новому («Ольга»), його Ленора, як писав тоді Пушкін, була зображена в «энергичной красоте её первобытного создания» і, на відміну від творів класицизму та сентименталізму, відзначалася простотою і навіть грубуватістю вислову. Риси німецького оригіналу зберігає Білецький-Носенко в своїй переробці "Ївги", але як художник він не мав сил опанувати сюжет і надати йому бодай посередньої привабливості. Ритмічні перебої, що є наслідком частого вживання неправильних форм української мови, неувага до мелодики, евфоніки вірша, неприродність образного вислову, взагалі низький поетичний рівень переробки були основними причинами того, що твір не зайняв належного місця в історії літератури. «Малороссийской соперницей „Светланы“, за висловом тодішніх російських журналістів, лишалася „Маруся“ Л. Боровиковського. Наступні обробки цього сюжету у Костомарова (»Наталя", 1855), С. Руданського («Упир», 1853; «Безнадія», 1858) виглядають все ж або поетично недосконалими, або застарілими чи неоригінальними, як маємо у Ю. Федотовича («Мертвець», 1863).
Дехто з буржуазних дослідників жанру балади «Ленору» Бюргера в переробці Жуковського зачисляє до типових нумінозних балад, тобто таких, що просякнуті чуттям зв'язку людини, героя з потойбічним світом. До значної частини німецьких балад цей термін, звичайно умовно, можна застосувати, що ж до балад українських, то він не підходить, бо їхній зв'язок з реальним світом очевидний. І якщо Жуковський в першому випадку «Ленору» опрацьовує в релігійно-сентиментальному плані, то зовсім по-іншому цей сюжет підносить українському читачеві Л. Боровиковський. Ще І. Франко в післямові до окремого видання «Марусі» Боровиковського відзначив, що українська переробка «Светланы» хоча композиційне й відповідає оригіналу Жуковського, однак відмінна своїм національним колоритом. Боровиковський баладу Жуковського «зі сфери шаблонових пейзажів переніс… на реальний грант українського села»; його Маруся не переодягнена панночка, а «українська сільська дівчина», а хлопець також не декорований сентиментальний коханець. Опис подій також, як пише Франко, перенесений «з тої інтернаціональної сфери псевдо пейзажів» на реальний грунт життя і побуту українського народу. Якщо В. Жуковський зробив значний відступ від німецького оригіналу (у Бюргера балада кінчається смертю Ленори, у Жуковського Світлана всі страхи бачить тільки у сні), то ще далі по шляху наближення сюжету до реального життя пішов Л. Боровиковський. Зв'язки балад Л. Боровиковського та інших поетів-романтиків з реальним життям і побутом народу випливають, безперечно, з усталених реалістичних рис української народної балади, про що уже говорилося попереду.
Балада «Нетяг» Білецького-Носенка є також не чим іншим, як українською переробкою, і досить вільною, німецької народної балади, поетичний переклад якої подав І. Франко у згадуваній збірці балад світу.
З написаного в ті роки Білецьким-Носенком заслуговує уваги балада «Отцегубці», сюжет якої, здається, також не зовсім оригінальний, але побудований на зовсім реальному соціальному матеріалі, що розкриває силу «презренного» металу. Гонитва за грішми, за багатством приводить до злочину, до трагізму (за гроші батька вбиває син, а його живим замуровує у підземелля також рідний син).
Білецький-Носенко запозичує з німецької літератури здебільшого сюжети фантастичного змісту, з усіма атрибутами страхів і незвичайності ("Ївга", «Нетяг»), і відповідно до цього підбирає сюжети для своїх оригінальних балад типу «Могила відьми» чи інші, в основі яких лежать українська народна демонологія і повір’я. Він — чи не єдиний з українських творців перших літературних балад — орієнтувався на риси німецької тогочасної балади і не тільки тим, що перекладав чи запозичав сюжети з німецьких поетів, а й був залежний від естетичних принципів, вироблених тогочасною німецькою літературою.
Зміст, мотиви й проблеми, які вкладалися в баладні твори доби раннього романтизму, були обмеженими, їх автори надавали великого значення фольклорові, бо в ньому бачили і народну історію, і зразки народної мови, і, нарешті, естетичні засади творчості. При цьому увага до народної літератури була така велика, що не раз письменник зміст і навіть форму балад народних видавав за власне компонування. Більше оригінальності вкладають поети у ті твори, які пишуть на історичні теми, черпаючи фабульні схеми то з писаних джерел, то з переказів і легенд, овіяних смутком і тугою за минулим. Соціальні проблеми — рідкісне явище в баладах романтиків. Ними зацікавлюються автори не так під впливом спостережень над життям народу, як через вивчення надбань народної творчості. Народні перекази і пісні наштовхнули М. Костомарова на фабулу балади «Пан Шульпіка», яка найближче стикається з оповіданнями й піснями про помсту народну над паном. Шульпіка, що вславився своєю жорстокістю, забрав до себе в палац дочку від матері і кохану — від хлопця. Такої кривди не стерпів парубок: він зібрав однодумців, і коли пан їхав під охороною своїх челядників, куля месника «у саме панське серце прямо улучила». Народ схвалює таке покарання:
Отеє тобі, пан Шульпіка, хай буде за тоє,
Що дитину запоганив у неньки старої.
Отеє тобі, пан Шульпіка, хай за шкоду тую,
Що ти украв у козака дівку молоду
Отеє тобі, вражий сину, од нас дякування, Що терпіли ми од тебе всякі глузування.

Формою і стилем балада наближається до відомої української пісні про трагічну долю Бондарівни, але в змісті є чимало відмінного: Бондарівна не підкорилася панові — і загинула. Пан Канівський лишився непокараний. Хлопець у баладі Костомарова карає пана за кривди і знаходить моральне виправдання з боку народу й автора. В поетичному доробку романтиків (перед Шевченком) цей твір, мабуть, найрадикальніший, і з’явився він у друкові, певне, тільки тому, що автор додав до нього коментар: це, мовляв, було за панування польських панів. Можна сказати, що фабула цієї балади належить до тої категорії життєвого матеріалу, яким згодом особливо цікавився і розробляв Т. Шевченко. Звертання до героя з народу виходило з тих загальних принципів, які проголосили романтики не лише в поезії, а й в історії. Костомаров у своїх спогадах писав, що, розпочинаючи свої студії над історичними джерелами, він під впливом ідей народності поставив питання, чому це в історії «толкують» тільки про видатних державних діячів, іноді ще — про закони і зневажають народні маси? Для історії й історика бідний трудівник ніби й не існує. Такі розмисли навели його на думку написати роботу про історичне значення народної поезії, де він часто свої думки підтверджував цитатами з Гердера.
Одначе такі балади, як «Пан Шульпіка», в доробку романтиків рідкісні. Основний герой побутових романтичних балад — не народний месник, а закохана чи покинута дівчина, яка з розпуки кидається у воду, рибалка, що з кохання іде на дно ріки, сестра, що на догоду коханому отруює брата, дівчина, що отруює хлопця, перетворені в дерево закохані і т. ін. Козак, бандурист — основні герої балад історичних.
Герої й події тут беруться переважно з побутової сфери, і виставляються на перший план не так персонажі, як самі надзвичайні події. Ні історії, як складалася доля героя, ні опису перипетій, що привели до трагічної події, як правило, в баладі не знаходимо. Трагічна чи драматична подія заступає все, і тому не раз навіть виклад подається в неозначеній формі: «вбито… затягнено в жито», «рученьки покрито» і т. ін. Тільки в деяких баладах Білецького-Носенка («Отцегубці»), М. Костомарова («Пан Шульпіка»), Л. Боровиковського («Вивідка» та ін.) подається мотивація вчинку, і то коротко. Загалом же мотиви, якими керуються герої, більше розкриваються у ситуаціях, у вчинках. Балада в основному акцентує дію, а не описи. Психологічні настрої героїв подаються також переважно крупним планом, без деталізації, як буває в поемах. Проте кожний автор у трактуванні подій і героїв має свої риси: у баладах Білецького-Носенка помітні тенденції до моралізування; у Боровиковського ставиться в центрі дія і настрій героя; у Костомарова — більше епічності, дія розвивається спроквола; А. Метлинський здатний викладати подію з своєрідним романтичним пафосом і загостренням кутів у звичайному сюжетному полотні («Смерть бандуриста»). Але всі вони мають багато спільних рис, притаманних їм як романтикам: туга за минулим, зневіра в сучасності, меланхолія, розгубленість і невміння тверезо оцінити життєві явища. В баладах А. Метлинського переважає ліризм, до того ж пройнятий певним громадянським пафосом, пов’язаним з історичною долею народу. На відміну від інших поетів-романтиків, він з певною неувагою ставиться до загострення сюжету, внаслідок чого епічний елемент знижується, його не раз заступає вияв прямих переживань автора у зв'язку з подією, з нещасливою долею героя. Поет не розповідає про смерть козака, а зворушливо викрикує: «Не одступайте широких воріт і старі, і дяки, й молодці! Бо вже не грає козак на коні, бо вже не стогне земля од копит. Вже умер чорнобривий, умер білолиций! Як він вертався з краю чужого в свій дім… Буря повстала, загуркотіло… Впав, повалився в долині» («Козак та буря»).
В кожній баладі Метлинського виразно проглядає авторське «я» і в думках, і в настроях. Він не ховається за об'єктивну розповідь, а повсякчас присутній сам, зі своїми помислами і навіть проповіддю.
В того ж таки Метлинського маємо балади, написані з особливим епічним спокоєм, але цікаво, що розповідь у них не раз ведеться від третьої особи. Маємо деяку аналогію до розповідей в оповіданнях Квітки-Основ’яненка і в пізніших оповіданнях Марка Вовчка. Таким чином, намагання наблизитися до розмовної мови, до стилю оповідача з народу виявилися не тільки в прозі початку XІX ст., а й у поезії, зокрема в баладній. Сюжет балади «Підземна церква» Метлинський починає викладати такими словами:
Казав мені один чернець ось так:
«У Києві всьому, всьому зачало...»
Такий же «розповідний» сюжет маємо і в баладі «Покотиполе», з тією відміною, що в зачині тут, майже як в оповіданнях, дається докладний опис обставин дії і діда-оповідача:
Восени ми тряслись в таратайці в село;
Вже на нивах нічого тоді не було,
Тільки що покотиполе вітром несло.
Ото з дідом тряслись: воно все, бач, не пішки
Сам покійник держав, далі дав мені віжки;
Тютюн вийняв та й люльку повненьку напхав,
Запалив, в зуби взяв, розкурив та й казав
(Коли схоче, розумно старий, було, каже).
Така манера викладу наближає деякі баладні твори Метлинського до віршованих оповідань, але напружені сюжети їх цілком належать до баладних творів.
Балади Метлинського виділяються тим, що їх автор не раз у розповідну чи діалогову форму викладу сюжету вводить свої міркування, свої думки, які стосуються головно минулого народу і його сумних перспектив. Туга за минулим і журливий погляд у майбутнє в українській літературі виявилися, мабуть, найвиразніше в баладах А. Метлинського. У зв'язку з цим і стиль викладу міняється: від специфічно романтичних малюнків він несподівано приходить на міркування про долю народу, його мову і т. ін. («Смерть бандуриста»). Балада якоюсь мірою заступає тоді ще кволу громадянську лірику.
А. Метлинський не завжди «пасивний романтик», як ми звикли про нього говорити. Він тужить за минулим, дивлячись на сучасне, і навіть героїв своїх у баладах і віршах підводить з могили, щоб вони не про минуле розказували, а побачили, що тепер робиться на тій землі, за яку вони віддали своє життя (балада «Гетьман»). У баладах про минуле виявляється його консерватизм. Елемент чудесного, суворий «тьмяний колорит», таємничий тон — то данина стилю, але над усім у Метлинського панує суспільний мотив: доля нації, її культури, мови. Цим його балади відмінні від балад Боровиковського, в яких основні сюжетні колізії пов'язані з особистими інтересами героїв. Балади Метлинського тісніше в’яжуться з суспільними проблемами, поставленими в літературі й історії добою романтизму, хоча художнє осмислення цих проблем часто безпорадне, безперспективне, не підпорядковане прогресивним ідеям часу.
У 1839 році в Харкові вийшла збірка творів М. Костомарова під заголовком «Українські балади». Це була перша книга в українській літературі, завданням якої (виходячи з назви) було подати читачам добірку балад одного автора, хоча пізніше Костомаров у автобіографії застеріг, що не всі твори збірки належать до цього жанру. Сюжети їх або запозичені з фольклору («Отруї», «Посланець» та ін), або взяті з творчості інших народів («Квіточка» — з чеського), або створені автором на ґрунті народнопісенної творчості («Поцілунок», «Зірочка» та ін). Костомаров не мав дару майстерно розробити і загострити сюжетні колізії. Драматичний елемент у його баладах кволий, розповідь не раз тече уповільнено, у зв'язку з чим окремі твори виглядають як віршовані оповідання («Щира правда», «Дід-пасічник», «Великодня ніч») або звичайні гумористичні вірші («Чорний кіт»). Окремі вірші близькі до того роду творів, що їх тоді називали «думка». Але всі вони якоюсь мірою близькі до жанру балади, яку Костомаров намагався ліризувати за зразком народних пісень.
У збірці «Вітка», що вийшла також у Харкові в 1840 році, Костомаров уже майже не звертається до балади. Тут знаходимо тільки два твори цього жанру («Могила», «Рожа»). Серед його літературної спадщини збереглися балади, написані в 50-60-х роках. З них видно, що Костомаров у виборі сюжетів послідовно звертався майже виключно до фольклору («Ластівка», «Брат з сестрою», «Явір, тополя, береза») і тільки один раз зробив спробу опрацювати (в 50-х роках) сюжет «Ленори» Бюргера («Наталя»). Матеріал для балад береться побутовий або історичний і опрацьовується в ліро-епічному ключі з сильними домішками сентименталізму. Як художник Костомаров — середня величина у порівнянні з іншими поетами перед шевченківських часів, але тематично його доробок багатший і цікавіший. В історії розробки жанру він займає почесне місце — як автор з різнобічними інтересами, зокрема з нахилом до освітлення соціальних проблем.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Сумні, тужливі настрої романтиків навіваються в першу чергу болями за минулим, яке виставляється як часи героїчні, добрі, як минула воля народу.
Козаччина була прогресивним явищем, але, захоплюючись нею, романтики були безпорадними в конструкціях про майбутнє свого народу. Пасивне констатування було слабкістю їхньої суспільної позиції.
Дехто з романтиків, надмірно захоплюючись минулим, не міг правильно зрозуміти сучасне і тверезо оцінити становище своєї нації, їм здавалося, що українська нація і мова гинуть, що пройде якесь десятиріччя, і на тих полях, де козацький кінь тупотів, де гуляла слава козацька, — не лишиться й сліду від народу, його пісні й мови. Мабуть, найвиразніше такі тенденції вилилися у творчості А. Метлинського — поета, що майбутнє нації хотів побачити тільки крізь скло давнини, а не через вікно сучасності. У баладі «Смерть бандуриста» він пише: Вже не гримітиме, вже не горітиме, як в хмарі, Пісня в народі, бо вже наша мова конає!
Звичайно, що такі настрої в умовах, коли царський уряд провадив на Україні жорстоку колоніальну політику, намагався вбити мову і нівелювати особливості цілого народу, мали підставу, але всяка тверезо думаюча людина розуміла, що знищити націю — протиприродне і що цього не може здійснити ніяка державна машина. Шевченко це зрозумів краще за інших і заявив: «Наша пісня, наша дума не вмре, не загине».
Поодинокі представники українського романтизму перед Шевченком у своїх обмежених ідеалістичних поглядах на суспільство, як бачимо, не могли багато дечого правильно усвідомити і пояснити. Одначе, виставляючи на перший план цей докір романтикам початку XIX ст., не слід забувати, що в їхній діяльності з'явилися такі риси, яких не було в попередників: турбота про долю народу, нації, мови, культури, намагання відстояти її майбутнє. Об'єктивно — це опір русифікаторській політиці російського царизму. Це були паростки капіталістичної доби, що проявилися після великої Французької революції. Як сказав В.І. Ленін, «економічна основа цих рухів полягає в тому, що для повної перемоги товарного виробництва є необхідним завоювання внутрішнього ринку буржуазією, є необхідним державне згуртування територій з населенням, що говорить однією мовою, при усуненні всяких перешкод розвиткові цієї мови і закріпленню її в літературі». Інша справа, що український романтизм був занадто кволим і не проявив себе так, як романтизм чеської, польської, російської літератури початку XIX ст. Перед Шевченком в українській романтичній літературі не виділилася жодна сильна поетична індивідуальність. Але їхня боротьба за народність літератури, за розвиток літератури рідною мовою, підхоплена наступними поколіннями, принесла велику користь нашій культурі.
Романтична балада в творчості західноукраїнських письменників з'являється з виступом так званої «Руської трійці». У першому друкованому збірнику, «Русалці Дністровій», уже знаходимо балади М. Шашкевича («Погоня») та І. Вагилевича («Мадей») — обидві написані за мотивами народних історичних пісень. Хоча в підзаголовку до «Погоні» М. Шашкевич написав: «Після народної казки» — і цим вказав на казку як джерело сюжету, одначе матеріал для балади використано було майже виключно з народних пісень про боротьбу з турками й татарами. Сюжет балади пісенний: брат воює з татарином, хоче відбити сестру, але злий татарин убиває її, а татарину тут же «грудь розколов» козак — брат, який «завіз сестру додомоньку, поховав ю у садочку». Романтика козаччини була сильною, як бачимо з багатьох віршів і балад також в літературі галицьких письменників, що проживали тоді в Австрійській імперії. Тяжіння до загальних народних традицій, до опоетизування української історії, найбільше козаччини, до мови народу, самобутності літератури виявилися тут майже з однаковою інтенсивністю, як і в творчості письменників всієї України. Це можна спостерегти навіть на розвитку жанру балади.
Герой цих балад — романтична фігура козака, лицаря-вояки, оборонця землі — малюється тими ж фарбами, що і в пісні: ніщо його не спиняє, поет порівнює його з соколом («Чи то сокіл пташку жене? Чи то буря хмару несе?»).
У баладі Шашкевича «Погоня» смерть дівчини і бій козака з татарином описується в ліричній тональності народної пісні (може, навіть з відтінком сентиментальності), без романтичних надмірностей.
В «Мадеї» Вагилевича переважає епічний тон, а спосіб ліпки образу запозичений з романтичної поезії. Мадей очолює боротьбу з уграми, бо не може бути байдужим до долі вітчизни. Героїзм його описаний гіперболічними засобами:
Куда мелькне ясним мечем,
Кров рікою точить,
Куда ратищем засвище,
Кінь їздця волочить.
З Мадея «дев'ять стрілок ссуть кровцю теплую», але він не кидає бою.
Перші балади на Західній Україні мали спільні риси з баладними творами поетів Наддніпрянської України. Одначе в пізніших баладах (50-і роки), що належать перу М. Устияновича, з'являються риси, яких не мала східноукраїнська балада, — дидактизм, моралізаторство.
Може, найвиразніше виявилося це в баладах «Прокляття матері» і «Пещена дитина». Навколо цього епізоду, де розповідається, як молодий хлопець купався і потім втопився в Дністрі, автор будує складне мереживо таємничості і надприродності. Мати просила сина не йти до річки, а він не послухав, пішов. «Бодай же-сь більше не вернув додому!» — проказала розгнівана мати. Прокляття і збулося.
Син не повернувся, і автор на цьому будує свої; моральні повчання: «Бог дитину карає, котру мати за; непослух лає», «Горе дитині, що в ранній годині» (тобто, юні роки) не вбиває в собі «тії серця гади», що спокушають молоду душу. Проти них діють незнані сили, до них на «таємних крилах тривога ся суне», їм не обійти фатального кінця.
Коли з'явилися перші балади українською мовою (П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського), література і її стильові спрямування були пов'язані головно з бурлеском і травестією. Сентименталізм тільки утверджувався, і то кволо.
Традиції бурлеску були найсильнішими, і не дивно, що перші баладні твори романтиків ще мають деякі риси бурлескно-травестійного стилю. Його не можуть позбутися автори, говорячи про важливі і серйозні речі.
Гулак-Артемовський, перекладаючи баладу В. Гете «Рибалка», не втримується від того, щоб не сказати напівжартома:
Що рибка смик — то серце льох.
Навіть Л. Боровиковський, який не писав бурлескно-травестійних творів, в баладі «Маруся» дає такі явно бурлескні рядки:

Пригорнувшись під вікном,
Рюмала Маруся.
Або:
В церкві вже ревуть дяки…
Аналогічні вкраплення в тогочасній літературі траплялися частенько, їх ми зустрічаємо навіть у піснях та романсах (С. Писаревського «Де ти бродиш, моя доле», С. Карпенка «На захід сонечко схилилось»).
Прикмети стилю романтичних балад ЗО-40-х років більш-менш однорідні. Вони ґрунтуються головним чином на поетиці української народної пісні та частково народної розповіді. Досить процитувати першу-ліпшу строфу з будь-якого твору, написаного в ті роки, щоб переконатися, як тодішня романтична балада в стилі, у всіх художніх засобах була залежна від поетики фольклорних творів.
Зажурилась Україна,
Що недобра їй година:
Наступають орди ханські,
Палять села християнські
(М. Костомаров, г Брат з сестрою").
Тут не тільки стиль, а й текстова спорідненість з піснею («Зажурилась Україна, що ніде прожити, витоптала орда кіньми маленькі діти»). Звичайно, що й образи, символи, постійні порівняння й епітети, конструкція речень — все це іде від пісні.
Зажурився сизий голуб, сидя на дубочку,
Що одняв у його злющий рябець голубочку.
(М. Костомаров, Пан Шульпіка)
Або:
Козаченьку,
Бурлаченьку,
Зелененький барвіночку!
Сватай мене дівчиноньку!
(Л. Боровиковський, „Вивідка”)
Як і в пісні, в баладі добирається чітка, дзвінка рима, до того ж звертається увага на внутрішнє римування.
В баладах Гулака-Артемовського епітет не відіграє ніякої особливої ролі. Улюблені в бурлескній літературі гумористичні порівняння виконують таку ж першорядну функцію і в баладі «Твардовський» (ніс «мов ґринджоли», чорт «мов скажений»). Шаржування і гротеск ідуть поруч гіперболізації, бурлескний тон викладу дає можливість застосувати народні вигуки і вислови типу: «тю-тю», «го-го», «аж гульк» та прикрасити вислови, тільки зрідка, гумористичне забарвленими епітетами, на зразок «бісівський кагал», або такими ж прислів'ями. Але в «Рибалці» Артемівського вже переважає поетика народної пісні, і епітетика його цілком залежна від фольклору. Ця лінія повністю утверджується в творчості наступних поетів: Л. Боровиковського, М. Костомарова, М. Шашкевича, А. Метлинського та ін.Л. Боровиковський у цьому відношенні має найвправніше перо. Йому справді щастить іноді відійти від фольклорного трафарету і підібрати вдалий епітет.
У художньо-стильових засобах романтиків своєрідне місце займає метафора — певне, тому, що цей засіб найкраще відповідає поетиці романтизму. Незвичайні події і своєрідні долі героїв відтіняються незвичайністю метафоричних висловів і перенесень (козак «сіяв ляха по степах», хан «крові напився», в хмарах «молодик блукає» і т. ін). Метафоричність висловів певною мірою підсилює збудженість розповіді, емоціональне сприйняття твору, його незвичайний тон викладу.
У всіх народів розвиток романтичного напрямку пов’язаний з процесом широкого запровадження в літературі народної мови. Нею намагаються через діалекти і говірки передати «місцевий колорит» народного життя.1 У зв'язку з цим письменники (особливо англійські) охоче звертаються до діалектів, їхні кращі риси, лексичні багатства роблять надбанням письменства. Виявилося, що діалекти можуть прекрасно послужити літературній мові для передачі змісту, настрою, колоритності малюнка, глибоких емоцій і т. ін. Коли англійські поети захопилися народними баладами, вони, природно, захопилися і їхньою мовою, стали шукати в діалектах засобів освіжити колоритність літературної мови. Наслідки були позитивними. Подібну роль відіграла народна мова з її діалектами і в українській літературі.
В романтичних баладах пейзаж пристосований до характеру подій і виглядає паралелізмом, через який розкривається не тільки настрій, а вся доля героя. У баладах романтиків майже не зустрічається опис річки чи моря без бурі, без хвиль, лісу — без вітру й пугача, що кричить в темноті, неба й місяця — без хмар і грози, степу — без могили й ворона. До того ж описи подаються гіперболічне, з частим звертанням до персоніфікації: ріка реве, клекотить, хвилі як гори, буря така сильна, що бір трощить, ламає, а коли треба, то й у хуртовину грім гримить. Такі малюнки стали майже типовими взагалі для романтичних балад, а в українській літературі 20 — 40-х років XIX ст. вони просто на диво близькі й мають багато спільних прикмет:
Ватагами ходили хмари;
Між ними молодик блукав;
Вітри в очеретах бурхали,
І Псьол стогнав і клекотав.
Заклекотала хвиля в Псьолі,
Клубками піна надулась,
Озвався голос на подолі,
І ліс, очнувшись, захитавсь.
(Л. Боровиковський, «Молодиця»)
Койдак шумить, гуде Койдак,
Коргує 1 хвилею, мов чвара…
Зірок не видко. Вітер виє.
Між комишем кажан кружить;
Очима з гаю вовк мурліє.
(7. Срезнсвський, «Карній Овара»)
Буря виє, завиває
І сосновий бір трощить;
В хмарах блискавка палає,
Грім за громом грякотить,
Ніч то углем вся зчорніє,
То, як кров, зачервоніє!
Дніпр клекоче, стогне, плаче
И гриву сивую трясе;
Він реве й на камінь скаче,
Камінь рве, гризе, несе…
(А. Метлинський, чСмерть бандуриста… і)
З коренем ліс Зриває біс,
Мов з пекла безодні
Сверкають походні,
Бори ревуть,
Перуни б'ють…
(Ж Устияноеич, «Проклятство матері»)
Малюнки, як бачимо, динамічні. Мабуть, що не без впливу романтиків написав вступну частину Т. Шевченко до своєї балади «Причинна» («Реве та стогне Дніпр широкий… „). Такі малюнки зустрінемо також і в багатьох баладах англійських, німецьких та польських романтиків. Цілком ^можливо, що подібні малюнки в романтичній літературі розвинулися під впливом психологічного паралелізму народної пісні.
Безперечно, що з народної поетики переноситься в літературу і часто-густо застосовується в баладах символіка, причому здебільшого стала, широко знана в народі. Чорний ворон кряче — символізує смерть; те ж саме пугач; зозуля кує — жінка плаче за чоловіком; голубка — дівчина, сокіл — хлопець, козак і т.д. Символіка породжує відповідні поетичні метаморфози: дівчина перетворюється в тополю, хлопець — в явора і т.д. Романтики збагатили поетичну символіку балад народнопоетичними формулами.
Заслугою романтиків є увага до звукопису, взагалі до мелодики вірша, яким найкраще володіли Л. Боровиковський, А. Метлинський, частково М. Костомаров. З їх виступом алітерація і асонанс (також знані у фольклорі) в літературному вірші прищеплюються міцно і широко та пoмистецькому застосовуються згодом у баладах і віршах Т. Шевченком.
Щодо алітерації, то її вже часто застосовує Гулак-Артемовський, зокрема в баладі “Твардовський»:
Бряжчать чарки, люльки шкварчать,
Шумує горілка:
Стук, гармидер, свистять, кричать,
Голосить сопілка.
У Боровиковського звукопис найчастіше виступає в малюнках природи: «Вітри в очеретах бурхали», «Псьол гоготить, вихрить, дуріє… », «ворон кряче-промовляє» і т.д. Подібно цей засіб використовує А. Метлинський («Грім за громом грякотить»), техніка віршування в якого розроблена, як на ті часи, досить непогано, у всякому разі, виглядає набагато кращою, як у П. Білецького-Носенка, або І. Срезневського, чи О. Корсуна.
Загалом романтична література принесла з собою свіжість, колоритність барв, свої улюблені фарби живопису. Баладна творчість українських романтиків до Шевченка є значним кроком вперед у порівнянні з бурлескною творчістю, одначе в ній спостерігається також тяжіння до шаблону: бліде світло місяця, сірість похмурого неба, темні малюнки ночі, невиразні фарби розбурханої річки і т. ін. З появою ж балад Шевченка колоритність малюнка словом стає окрасою стильових прикмет української поезії взагалі.
Щодо форми, то романтична балада не зв'язана ніякими канонами, як було в деяких літературах Західної Європи. Вільно обравши фабулу, автор майже завжди йде за нею, відтіняючи найвищі точки дії, не ускладнюючи ЇЇ ніякими іншими додатковими сюжетними ходами. Тільки зрідка спостерігаємо відхід від фабули, ретроспективний опис подій («Корній Овара» І. Срезневського, «Отцегубці» П. Білецького-Носенка, частково «Рибалка» Л. Боровиковського), та й то відступи в минуле подаються дуже лаконічними засобами.
Не обмежують себе автори балад і в формі вірша: поруч народних ритмів, що виступають майже послідовно у М. Шашкевича, М. Костомарова, частково Л. Боровиковського, маємо ямби й хореї (Л. Боровиковський, П. Білецький-Носенко) або своєрідне поєднання того й другого (як, наприклад, у баладі «Твардовський»). Поруч ліричної схвильованості, що єднається іноді з публіцистичним пафосом викладу в баладах А. Метлинського («Смерть бандуриста»), маємо епічний спокій розповіді, що бере своє коріння в буденній народній розповіді (балада «Покотиполе»).
Таку ж тенденцію до урізноманітнення спостерігаємо і в строфічній будові творів. Більше того, окремі автори, як ось А. Метлинський, різноманітність ритмічної і строфічної структури запроваджують в рамках одної балади, найцікавішим зразком якої може бути «Смерть бандуриста». Автор розпочинає баладу психологічно функціональним пейзажем:
Буря виє, завиває
І сосновий бір трощить…

А далі, коли подає настрої помираючого героя і його помисли, він переходить зовсім на інший ритм та іншу строфіку:
Грім напусти на нас, боже, спали нас в пожарі
Бо і в мені, і в бандурі вже глас замирає!
Залежно від того, про що йде мова, якою виглядає подія і настрій персонажа, міняється і структура вірша та строфи. В західноєвропейських літературах під впливом класичної поетики форма баладних творів простувала часто до канонізації. Українські романтики свідомо прагнуть до урізноманітнення форми, особливо ритму і побудови строфи (А. Метлинський, М. Костомаров та ін). Цей засіб, знаний частково і в ліриці XVI — XVIII ст. ст., широко застосовував згодом у баладах, віршах і поемах Т. Шевченко.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Романтична поезія на Україні розпочалася з балади, і цей жанр для неї був, може, найхарактернішим. Тому всі особливості романтичного напрямку певною мірою підбилися і в жанрі балади. Якщо на Заході балада розвивалася спочатку на ґрунті чисто книжної поезії, а тільки згодом (в Англії) зробила крутий поворот до народної поезії, то на Україні вона ще в XVII ст. бере сюжети з народної пісні. Доба романтизму тільки піднесла жанр і поглибила його зв'язки з фольклором. Тому-то сюжети українських балад в більшості випадків народного походження, герої балад — не князі, принци й рицарі, а прості люди чи рицарі з народу; стиль балад — також демократизований, дещо знижений, виглядає простішим у порівнянні з стилем балад західноєвропейських і навіть російських. Оскільки українська романтична балада виросла головним чином на ґрунті народної ліро-епічної пісні, в її змісті й формі маємо риси, що наближають її більше до шотландської балади, як до німецької. З російською її споріднює тяга до етнографізму, до самобутнього вислову в загальнознаних сюжетах і вираження романтично-сентиментальних рис (Жуковський, Боровиковський). Поєднання романтизму з сентименталізмом у баладах українських поетів-романтиків проявилося, здається, більше й виразніше, як у російській літературі, доказом чого можуть бути також і балади П. Гулака-Артемовського («Рибалка»), М. Костомарова («Посланець»), О. Шпигоцького («Малоросійська балада») та ін. Найхарактернішою рисою романтичної балади є ліризм, успадкований нею від народної поезії. Особливо виразною ця риса виступає в баладах А. Метлинського, що дало привід А. Шамраю говорити про цю прикмету як про «деформацію епічної форми балади». На нашу думку, це не «деформація», а нормальний вияв переваги ліризму над епічністю, а тому треба визнати правомірність існування різновидів балад, в яких переважає лірична стихія. Такі балади — звичайне явище в літературах народів світу.
В російській, польській літературах інтерес до балади підупадає ще в ЗО-40-х роках XIX ст. її витісняють в російській літературі романи й повісті. Небезпідставно ще в 1835 році В. Бєлінський в статті «Про російські повісті та повісті Гоголя» вставив репліку, що «тепер вся наша література перетворилася в роман і повість». Оду, епічну поему, баладу, байку… все поглинув роман, а повість ще й сліди минулого згладила, їй поступився й роман.
В українській літературі того часу цього не сталося, баладу високо підніс Т. Шевченко, а його наступники продовжували розробляти цей жанр кожний як міг і як умів.
Розвиток жанру української романтичної балади пройшов, на нашу думку, три основних стадії:
1. На початку сюжети балад беруться з літератур інших народів відповідно до рис своєї національної літератури, а оскільки в ті часи в українській поезії був сильно виражений бурлескний струм — перші балади Гулака-Артемовського, частково Боровиковського і Білецького-Носенка несуть на собі сліди бурлескно-травестійного стилю, хоча він і не є домінуючим.2. Наступний етап в освоєнні жанру характерний тим що балада набирає все більше рис виключно романтичних, а в стилі викладу з'являються елементи сентименталізму.3. В баладах 40-х років з’являються риси, що наближають жанр до реалістичної поезії. Виявляються вони в першу чергу в розробці фабул із соціального життя народу («Пан Шульпіка» Костомарова та ін). Ці прикмети жанру широко розкрилися в баладній творчості Шевченка. Балада стає одним з позитивних явищ на шляху до демократизації літератури, піднесення в ній народних основ, словом, балада стає одним з жанрів, що торує шлях для утвердження реалізму. Баладні твори романтиків у багатьох випадках мають досить тісний зв'язок з реальним життям, а «коли є який-небудь дотик між мрією і життям, тоді все гаразд».
Для романтичної балади, може, найважливішим було зіставити людину, героя, з об'єктивним світом, який вважався таємничим і нерозгаданим. Зіткнення конкретної земної людини з світом, повним таємничостей і незвичайностей, з світом фантастики і загадковості, надає сюжету балади особливої ефектності і своєрідності. Деякі західноєвропейські письменники цей момент у баладах так акцентували, що елементи містичні, описи «потойбічного» панували над усім. Реальне і потойбічне стикалося, але першість належала фантастиці. Створився своєрідний тип балади, яку дехто з дослідників називає «нумінозною», тобто такою, в якій проявляються почуття зв'язку людини з потойбічним світом. Ні в творчості, ні в спадщині наступних поколінь такий тип балади в українській літературі не знайшов місця. Реалістичні тенденції балади народної, суспільні проблеми, які постали перед романтиками того часу, штовхали літературу, розвиток її жанрів іти шляхом, на якому першим етапом була народність.
Навряд чи так воно було в дійсності. Не «пасивні» романтики і взагалі не романтики затримували розвиток української реалістичної літератури й мови, а ті складні обставини, в яких опинилися українська культура і суспільна думка. Що ж до романтиків, то автор у наступних абзацах сам їх виправдує, коли стверджує, що виступи критиків ЗО-40-х років «мають чітко виражений романтичний характер», а основний зміст їх виступів — «пропаганда і захист ідеї народності». Це вірно. Л боротьба за народність, за народну мову в літературі — це об'єктивно початок боротьби за утвердження принципів реалізму, що і є характерним для авторів романтичних творів, зокрема балад. Романтична балада стала позитивним явищем у процесі розвитку прогресивних тенденцій в українській літературі.
За змістом і тематичним спрямуванням баладні твори початку XIX ст. Діляться на три основні групи: романтичні, що виросли на народних піснях-баладах ліричного і побутового характеру, історичні й фантастичні (головно у творчості Білецького-Носенка). Пізніше, в 50-х роках, з'являються окремі зразки балад дидактичного спрямування (М. Устияновича). Найбільшим досягненням романтиків є розробка історичної та соціально-побутової балади.
Народна балада мала певний вплив на розвиток романтичної драми. «Чари» К. Тополі були першим драматичним твором виразно романтичного змісту. На відміну від героїв попередніх драм, Галя вся віддається пристрастям, не може миритися з таким становищем,: І яким мириться, наприклад, Наталка І. Котляревського. Оця стійкість почуття, відданість коханню, незвичайна пристрасть — риса романтичних героїв балад Л. Боровиковського та М. Костомарова, що з'явилися раніше від
драми К. Тополі. Якщо в драматургії це перші «факти» смерті героя з таких причин, то їхній зв'язок з баладами очевидний.
Доба романтизму остаточно утвердила в нашій літературі жанр балади; з цією ж добою в'яжеться початок формування її національного обличчя, ЇЇ специфічних рис'. Кожний з авторів, що віддав тоді якусь данину жанрові, по-своєму його розробляв і шукав у баладі найкращих можливостей висловити свої думки й смаки. Не всім однаково давалося осягнути бажане, особливо в сфері естетичній. З баладного доробку романтиків витримали пробу часу далеко не всі твори, не можна вказати й на поета, що яскраво виявив би себе в цьому жанрі, бодай так, як В. Жуковський в російській літературі. Становище української літератури було своєрідним, що позначалося не тільки на розвиткові жанру, а й усього літературного процесу. Одначе з тогочасних поетів виділяються П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський (його «Маруся» зайняла тривке місце в літературі, а «Вивідка»-у фольклорі), не втратили літературно-естетичного значення і деякі балади М. Костомарова та А. Метлинського. Баладна творчість романтиків була часткою тих літературних явищ першої половини XIX століття, якими було утверджено великі можливості української мови, розкрито її стилістичні багатства і фактично доведено, що цією мовою може творитися велика національна література. З виступом Т. Шевченка це стало незаперечним.
2. Розвиток жанру балади в другій половині xix — на початку XX ст ст. Творчість Шевченка сприяла значному піднесенню авторитету української літератури на світовій арені. Було остаточно доведено, що українською мовою можна писати не тільки «серйозні романтичні твори», а й створювати літературні шедеври, якими може пишатися будь-яка література світу. З появою творів Шевченка українська література виходить на широкий шлях реалізму.
Література другої половини XIX ст. несе з собою не тільки нові суспільні ідеї, а й нові смаки, нове розуміння завдань художньої творчості. Зростає національна й соціальна свідомість, оформляються різні політичні і літературні течії. Все сильнішим стає революційно-демократичний напрямок, репрезентований кращими українськими письменниками. Як і в усіх ділянках літературного та суспільного життя після шевченківської доби, в розробці жанрів також відчувається присутність безсмертного Кобзаря.
В європейських літературах другої половини XIX ст. у зв'язку з розвитком натуралізму, реалізму, а згодом і так званого неоромантизму балада як жанр хоча зовсім і не заперечується, однак увага до неї не є такою, як була на початку століття. Мабуть, найбільше цікавляться жанром поети німецькі. Революційні події 1848 — 1849 рр. принесли в поезію, в тому числі й баладу, пафос боротьби пролетаріату за свої права і справедливість. Під впливом цих подій та ідей наукового соціалізму окремі поети поривають з романтизмом і переходять на бік революційної демократії (Фердінанд Фрейліграт, Георг Гервег та ін) та по-новому розробляють жанр балади. Ідеї народно визвольної боротьби розробляє в баладах Юліус Мозен. Одна з його балад — «Андреас Гофер» — стала піснею, пізніше її мелодія перейшла до Росії, і в післяжовтневі дні на її мотив співали комсомольський гімн «Молоду гвардію» (слова О. Безименського, українська переробка Т. Фіялки).
Спадає інтерес до цього жанру у французькій і англійській літературах. В польській поезії цього часу письменники «доби позитивізму» ставляться до балади дещо скептично, навіть пародіюють її, зараховують цей жанр до смішних і застарілих явищ у літературі (пародії Уєйського, Ж. Червенського, Б. Червенського та ін). Одначе жанр існує, його підтримують, з одного боку, поети, що опираються на традиції романтичної балади
Т. Ленартович, М. Балуцький, А. Асник, В. Ордон), з другого боку — поети нових літературних устремлінь смаків, як М. Конопніцька (балади якої перегукуються з баладами Лесі Українки), С. Виспянський, К. Тетмайєр, Я. Каспрович, В. Оркан та ін. Наприкінці XIX ст. Дехто з польських поетів навіть переходить до розробки романтичної балади.
В середині століття трохи підупадає інтерес до балади і в російській літературі, але жанр не зникає і навіть частково пожвавлюється в 70-80-х роках, дещо оновлюється. В російській поезії одним з перших звернувся до нових тем у баладі і свідомо намагався прищепити риси сучасності цьому давньому жанрові М. Некрасов. До однієї зі своїх балад («Секрет») Некрасов дає підзаголовок: «Спроба сучасної балади». У ній виступають герої і зображуються обставини життя, породжені соціальними законами капіталістичного суспільства. На подібні теми пишуть балади І. Нікітін («Мщение»), І. Сужков («Нашла коса на камень» та ін), Л. Трефолєв («Дочь охотника», «Таинственньїй ямщик»). Російських поетів, як і українських, захоплюють постаті організаторів героїчного руху селян («Казнь Стеньки Разина» І. Сурикова, «Утес Стеньки Разина» О. Навроцького, «Из-за острова на стрежень» Д. Садовникова). Характерно, що деякі балади Сурикова про Разіна дуже близькі своїми мотивами до балад, Б. Грінченка про ватажків гайдамацького руху. Серпанком романтики огортаються постаті борців за народне щастя, герої-в'язні, що приймають смерть за інтереси трудящих мас (балади «Слу-шай!» І. Гольц-Міллера, «Славное море» Д. Давидова, «Замучен тяжелой неволей» Г. Мачтета). Ці теми й мотиви мають свої паралелі в українських баладах Лесі Українки, П. Грабовського, частково — Б. Грінченка. З баладами виступають і такі поети, як Мережковський, Гумильов, Брюсов та інші. Кожне нове покоління поетів по-своєму ставилося до жанру, але жанр не вироджувався, а набував нових рис.
В українській літературі другої половини XIX ст. з розвитком і утвердженням реалізму балада як жанр не зникає, її не відкидають і не заперечують нові покоління поетів. Не було й того скептичного ставлення до жанру, що в один час виявився, наприклад, у польській літературі. До цього жанру звертаються поети різних суспільно-політичних спрямувань і художніх смаків. Більше того, дехто з поетів продовжує традиції старої романтичної балади, розробляючи фольклорні сюжети і навіть наслідуючи їх. А поруч розвивається реалістична балада, що виростає з поезії громадянської, яку культивують такі поети, як І. Франко, Леся Українка, П. Грабовський та інші.
З поетів другої половини XIX ст., які активно працювали в літературі, мабуть, тільки одиниці не пробували писати балад (Л. Глібов, А. Кримський, В. Самійленко), а решта внесла більшу чи меншу частку своєї праці в розробку жанру. Окремі поети навіть полюбляли баладу і лишили по десять-тридцять творів баладного змісту (С. Воробкевич, С. Руданський, Ю. Федькович, і І. Франко, М. Чернявський, Леся Українка, Б. Грінченко, П. Грабовський та ін). Знову ж таки, кожний із них розробляє жанр по-своєму.
Тематично балада другої половини XIX ст. найближче стоїть до ліропоеми, пісні і лірики, зокрема громадянської. Балада не належала до провідних жанрів, одначе вона не займала й останнього місця, зокрема у поетів 70-90-х років.
Для другої половини XIX ст. характерним є те, що в один і той же час поети розробляють різні типи балад Мабуть, тому, що український романтизм початку XIX ст. по суті не дав визначних поетичних індивідуальностей, зокрема таких, що проявили б великий талант у розробці даного жанру, наступні покоління не наслідують нікого з них. Але відчувається сильний вплив народної баладної пісні і Т. Шевченка.
Автори балад 50-60-х років орієнтуються головним чином на фольклорну поезію, її стиль, беруть теми й сюжети з українських легенд, переказів та вірувань. Це були часи, коли в українській літературі після смерті Шевченка і під ударами царських заборон української мови (Валуєвський указ 1863 р. та ін) громадянський тонус літератури дещо підупадає. За тих складних суспільно-політичних умов життя і розвитку української культури письменники шукають ґрунту для своїх літературних концепцій в народі, його світогляді і творчості. Ті поети, які не кидали пера (С. Руданський, В. Кулик, О. Кониський), віддають значну данину етнографії, фольклору, що підбивається і на їхній поетичній діяльності. Це відчувається і в літературних пошуках поетів Західної України та Буковини (Ю. Федькович, С. Воробкевич), які пишуть балади, також орієнтуючись на народну пісню і твори Т. Шевченка. Деякі письменники другої полонини XIX ст. починають свій шлях як романтики, а з часом, коли стають майстрами слова, характер їхніх балад, стиль письма зовсім міняється. Добрим прикладом можуть бути такі постаті, як Б. Грінченко, М. Чернявський. Одна з перших балад Б. Грінченка («Зрада») так густо пересипана цитатами з народних пісень, що сам автор робить примітки до окремих строф: «З народної пісні». Характери героїв, мотиви і невибагливе підроблений під Шевченка стиль мало говорять на користь майстерності автора. В основі сюжетного конфлікту нічим не пояснена «козаченькова» зрада, що десь поїхав, щось робив, а повернувшися.
… Забув ті очі,
Що колись він цілував тут,
Стоя опівночі.
А потім у неділю дзвонять ті ж оромантизовані дзвони.
У неділю заспівали
Весільної люди,
А дівчина не співає
І співать не буде.
Пізніше, коли громадянське обличчя нашої літератури змужніло, для багатьох поетів такі твори й сюжети, такий підхід до баладних тем уже були незвичними.
Проблематика, ідейно-тематичне спрямування балад 50-60-х років ще мало чим відрізняється від балади романтиків, хоча відчувається значний вплив реалізму і суспільних ідей шістдесятих років. Поруч творів, що не виходять за межі побуту і звичаїв народу (нещасливе кохання, чари, перетворення людини в рослину), з’являються виразно окреслені тематичні інтереси до розробки соціальних взаємин не тільки в любовних колізіях (бідну дівчину хочуть віддати за старого, багатого), а й у взаєминах, так би мовити, чисто класових, хоча і трактуються вони іноді з позицій морально-релігійних.В. Кулик переробляє баладу шотландського поета Бернса |"Іван Ячмінь" в дусі бунтарського настрою народних мас; середини століття. Героєм цього твору є символічний образ невмирущого Івана Ячменя, який «наш народ бунтує» проти царя і має підтримку мас. С. Воробкевич, автор чисто романтичних балад («Дочка мельника», «Перстень», «Три круки», «Дві сестриці» та ін), не без впливу народних переказів і легенд звертається до висвітлення в баладах взаємин бідних і багатих, наймитів і господарів. Балада «Скаменіла багачка» починається вказівкою на перекази і легенди як джерело сюжету: «У нашій Буковині, де Черемош тече», є скеля, схожа на постать жінки. «Про камінь той говорять» гуцули, що то є «скаменіла багачка», яка «одного лиш не мала: серденька в грудях». Одного разу вона голодній старчисі з дитиною на руках кинула камінь з словами: «Гризіте хліб отсей!.. і геть мені з очей!» Убога промовила: «Щоб каменем ти стала», і бог перетворив багачку на камінь. Подібно був перетворений на камінь і багач, що знущався з наймитів, гнав до роботи навіть у неділю («Окаменілий багач»), В обох баладах гострі кути соціальних взаємин села змальовані досить реалістично, але події й образи по трактовані з позицій церковно-релігійної моралі. Як і у авторів балад англійських (балади Соуті), німецьких (Е. Гейбель), кару багачу, насильнику, експлуататору посилає сила божа.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Окремі творці балад по шевченківського періоду йшли не раз по второваному, можна сказати, шаблонному шляху. Сила авторитету народної балади і творів Шевченка, емоціональне і естетичне багатство цих творів полонило їх і заступало всі інші фактори і моменти, якими зумовлений творчий процес. У 60-70-х рр. з'являється чимало баладних творів (І. Білика, П. Кузьменка та ін), які просто-таки копіюють народні або Шевченкові балади. Копіювання це йде здебільшого в плані використання сюжету, ритміки, образів без будь-якого вияву власного творчого таланту. Візьмемо для прикладу баладу «розлучені» І. Білика, надруковану в журналі «Правда»' (1868, № 46). Намагаючись говорити «стилем Шевченка», поет мляво, безпорадно веде розповідь про хлопця-чумака, що не був довго вдома, повернувся, а його дівчину уже віддали за іншого.
Нема щастя мені зроду
Така уже доля!..
Та й поплівся на чужину
Із рідного поля.

Так повів себе герой балади, а дівчину також
Повінчали… та й сховали…
Подібні описи були майже типовими для багатьох поетів того часу. А про баладу як жанр можна сказати, що вона, поруч пісні, належала до популярних жанрів таких поетів. Між іншим, тоді й пізніше сюжети народних балад стали основою не тільки поем і балад літературних, а й окремих прозових та драматичних творів другої половини XIX століття.
Герої балад 50-60-х років — переважно нещасливо закохані, що гинуть або від чарів («Розмай» С. Руданського, «Шипітські берези» Ю. Федьковича), або вбивають один одного з ревнощів («Люба» С. Руданського), або страждають, чекаючи повернення милого («Перстень» С. Воробкевича та ін). Словом, це ще герої, взяті з побутової сфери життя, їх долі підпорядковані найчастіше фатуму, а розповідь про них іде дещо втаємничено. Тогочасні поети, звертаючись до улюблених романтичних сюжетів, все ж не могли відмежуватися від тих життєвих проблем, які ставали на порозі новіших часів. Росте (соціальний еквівалент життєвого матеріалу в змісті балад. Якщо закоханих не одружують батьки, то здебільшого внаслідок соціальної нерівності; якщо серед рідних виростає незгода, що веде до драматичної розв'язки, то вона часто є наслідком також соціальної нерівності («Купці» С. Руданського). Чесних людей на шлях розбою і злочинів штовхає соціальна дійсність («Два трупи» С. Руданського); соціальні колізії тодішнього суспільства породжують народні рухи, ватажками яких стають люди, що вийшли з селянських низів (балади про Довбуша, про опришків). Але чисельно в 50-60-х роках переважає все-таки романтична балада, що виросла на побутово-етнографічному матеріалі і поетиці народної пісні. Романтика в них не раз переплітається з сентиментальністю і наївністю та іноді примітивністю в трактуванні образів і подій (згадувані балади І. Білика, окремі балади С. Руданського, С. Воробкевича).
Та маємо образи й активних борців за волю, взятих переважно з селянського середовища, з історії антифеодальних рухів. Довбуш Федьковича в однойменній баладі — герой романтичний, його соціальні помисли і прагнення невиразно підкреслені. Автор поетизує його вільнолюбиву силу й відвагу, енергію, твердість волі, зневагу до смерті. Він «красний, як царевич», перед ним «ляхи стинуть», за ним «дівчата гинуть», під його рукою «хлопців тисяч двісті», які ще ніколи не пили води, «хіба кров та буйні вина», вони чекають наказу свого ватажка, щоб «якому королеві» зняти голову з пліч. Та в основу сюжету Федькович поклав не суспільну, а особисту драму героя. Довбуш весь у полоні пристрасного кохання до жінки і ради цього кохання зневажає все. Його вчинки, його оточення змальовані в баладі з властивою романтикам загальністю, умовністю та ідеалізацією сили й відваги. Довбуш, цілком природно, не подібний до героїв балад кінця XIX ст., так як не подібні були й люди в житті різних епох, до яких зверталися письменники, щоб висловити завжди близьку їм ідею боротьби з тиранією, з неволею і поневолювачами. У баладах багатьох поетів 50-60-х років ті ж художні і мовні засоби, що й у романтиків, такі ж типові «зло-віщі» пейзажі, ті ж символи і малюнки розлютованої стихії:
Сум шепче ліс дрімучий,
Ворони літають
І, здається, своїм криком
Бурю покликають…
Вдарив в липу грім тріскучий —
Липа розкришилась,
І луна кругом по лісі
Дико розкотилась…
(С. Руданський, «Два трипи»)

Естетика слова, художнього образу, мистецтво ритміки і строфіки у багатьох поетів цього часу все ж стоїть на низькому рівні. В окремих поетів поруч старомодних балад можна знайти й твори, що зародилися зовсім на новій ідейній основі. Набагато вищою виглядає їхня технічна вправність, зростає мистецтво композиції твору, збагачуються мовностилістичні засоби, хоча значна частина поетів, які виступили після Шевченка, не могли досягти рівня його балад.
Поява у 1876 р. збірника балад І. Франка в історії жанру є новим і цікавим фактом. У баладах Франка більше енергії, дії, написані вони чіткішим почерком, їхні герої мають виразніші реальні прикмети, хоча й виникли вони при свідомому звертанні автора до романтичного матеріалу і романтичних засобів. Двадцятилітній поет був ще під враженням літературних явищ, одначе відбір фактів і героїв для поетичного переосмислення і переробок сюжетів (балади О. Пушкіна — «Русалка», «Шотландська пісня», Г. Гейне — «Лицар»), трактова тем і сюжетів, запозичених з історії («Князь Олег», «Святослав», «Данина», «Аскольд і Дір під Царгородом»), та розробка оригінальних сюжетів («Рибак серед моря», «Керманич») виявили в авторові збірки сильну і енергійну поетичну індивідуальність. Розробляючи історичну тематику, молодий поет не ідеалізує ні людей, ні події, зображає героїв і в моменти щасливих перемог, і в трагічні хвилини невдач.
У подальшій поетичній практиці Франко мало звертався до цього жанру, його приваблювала більше лірика, філософська поема, притча і т. ін., і тільки деякі вірші ("Ґалаґан") являють собою вже новий тип реалістичної соціальної балади, що розвинулася під кінець століття. Балада в українській літературі другої половини XIX ст. розвивається під знаком посилення в її змісті соціальних, філософських і моральних проблем, викликаних потребами нового часу. Таке спрямування жанру фактично дане вже у творчості Т. Шевченка, його наступники (І. Франко, П. Грабовський, Леся Українка та Ін) йдуть цим шляхом, виявляючи свою художню індивідуальність, своє розуміння завдань літератури і жанру. Реалістичний зміст переважає над романтикою, яка в тою чергу набирає також нових рис. В баладах значної частини поетів надається перевага соціальній проблематиці, чим була перейнята взагалі прогресивна література цієї доби.
В поемах і баладах Шевченка було глибоко розроблено тему взаємин пана й кріпака, зокрема загострено тему про становище дівчини, жінки-кріпачки. Після знищення кріпацтва наступники Шевченка продовжують розробку сюжетів такого змісту, хоча й не завжди вдало. Не підносяться вище Шевченка й автори балад на історико-легендарні теми.
З нових тем у другій половині XIX ст. найпомітнішими є рекрутчина (балади М. Устияновича, Ю. Федьковича), взаємини наймитів та багачів-господарів (балади І. Воробкевича, Дніпрової Чайки та ін), життя в'язнів і політичних засланців (балади П. Грабовського, Лесі Українки). Нові теми, переважно морально-етичні, переносяться в українську літературу у зв'язку з перекладами та переробкою західноєвропейських баладних сюжетів (переклади П. Куліша, М. Старицького, П. Грабовського, переробки В. Кулика, Ю. Федьковича, І. Франка, М. Вороного та ін). Дехто з поетів (Леся Українка, М. Чернявський) беруть теми з давньої історії європейських народів, але розробляють їх у дусі потреб українського суспільства тих часів. Романтизація історичного минулого хоч і має місце в баладах окремих письменників (Б. Грінченко — «Смерть отаманова», «Ярина»; М. Чернявський — «Січовик», «Три сини» та ін), проте не забарвлена тією меланхолійною тугою, якою повита поезія деяких романтиків початку століття. Балади такого змісту створювалися більше під впливом історично-побутових поем і балад Шевченка. Поети охоче звертаються до часів козаччини, до найяскравіших сторінок боротьби з турецько-татарськими ордами, проявляють значну зацікавленість образами гайдамацьких ватажків і взагалі героями національно-визвольної боротьби. Піднесення класової І національної свідомості мас явно позначається і на характері літературних сюжетів, трактуванні образів і схрещуванні конфліктних сил. У баладах все менше займає місця трагізм, і навіть там, де драматичні колізії ведуть до смерті героя, тон балад (Франка, Грабовського, Чернявського, Грінченка, Лесі Українки) загалом оптимістичний, позбавлений тієї похмурості і фатальності, яка виявилася певною мірою у романтиків початку століття. Часи організованих суспільно-політичних рухів виразно позначаються на багато чіткішому окресленні характеру і суспільних устремлінь героїв балад і поем. Особливо помітною виступає «соціологізація» сюжетів і героїв у баладах, починаючи з сімдесятих років XIX ст.
Як і в літературі польській, російській, німецькій, в українській літературі другої половини XIX ст. спостерігається співіснування романтичних типів баладних творів, їх тематики і улюблених сюжетів з новими темами й сюжетами, з баладами, які М. Некрасов називав новими і які творилися за принципами реалістичної літератури. Баладу розробляли письменники різних поколінь, різних ідейних переконань і художньо-естетичних уподобань, то й не дивно, що все це відбивалося на характері жанру. Традиційну романтичну баладу ще в 70-80-х роках продовжують розробляти поети, що якоюсь часткою свого творчого єства були зв'язані з добою романтизму (Я. Щоголів, частково М. Чернявський). Особливо виразно виявилися ці риси в Я. Щоголева, який розпочав свою поетичну діяльність ще в 40-х роках, а продовжив після довгої мовчанки в другій половині століття. Його балади «Лоскотарки», «Чумак», «Запорожець над конем» та ін. своїм змістом, своїми образами мало відрізняються від творів доби романтизму, хоча й написані соковитішими фарбами, і відзначаються далеко вищою поетичною технікою.
Та спостерігаємо й інше явище. Улюблені романтиками теми й сюжети розробляються поетами нового часу зовсім по-іншому. Наведемо приклад з балад (близьких до ліро-епічних поем) Дніпрової Чайки. Дівчину зрадив хлопець і залишив її одиноку (балада «Мати»). Типовий романтичний сюжет, навіть розповідь ведеться на початку в стилі романтичної поезії:

Сумно на небі, повитому в хмари…
В темряві никне ріка,
Чуть лиш, як плеще, як стогне над нею
Очеретина суха та гнучка.
Тиша, безлюддя… А що ж то блукає
Між верболозів старих?
Що загубило? Кого викликає
З темної плавні та хвиль говірких?
То — безталанна, що долю згубила…
Пейзажні ескізи також попереджають про наближення нещастя:
Сіється дощик невинний, осінній,
Вітер ридає в гіллі…
Сумно на мокрій та голій землі…
Після такого романтичного вступу розповідається не так про історію зради, як про її наслідки. І знову автор звертається до природи, яка була свідком кохання «бравого хлопця» і «стрункої дівчини». Тоді «благословляло їх небо зірками», ніч покривала їхню любов чистою росою, шовкова трава стелилась килимом, місяць ними милувався, соловей піснею скрашував їхню любов.
Та ось прийшло до дівчини неждане горе:
Милий ізрадив, покинув кохану, —
Сохне і в'яне вона…
Літо минуло, і в осінь погану
Перевернулась весела весна.

Як у романтиків, навіть як у раннього Шевченка, ті ж «люди недобрі», що насміхаються з сироти, ті ж страхи перед людським поговором гонять дівчину до річки. Ріка уже простягла дівчині обійми… «Річко, сестрице, прийми моє горе...» Та тут раптом сталося незвичайне: «Темною хмару прорвав» романтичний буйний вітер, виплив із-за хмари такий же місяць, в «темному серденьку» дівчини засвітився якийсь новий, дивний промінь. Ось він «спалахнув, засяв… », і від цього навіть «вітер затих… горе затихло...», «щось незвичайне проснулось, росте… Ширше, ясніше… всю душу сповняє...». Під серцем заворушилася дитина, і це перевертає всю душу дівчини, змінює всі її настрої, всю її психіку. «Де я? Що хочу робить?» — запитує вона себе у цей найдраматичніший момент. Невже «за батьківський гріх» я мушу скарати дитину?
«Геть же од річки! Для тебе, дитинко, жити повинная!.» Кінчається балада таким апофеозом материнству:
Пізно од річки не дівчина хибка —
Твердая мати ішла,
В серці гарячім великую силу
Миру назустріч, як прапор, несла.
йшла вона — місяць облив її світом,
Вітер поштиво затих,
Мов засоромлена, тихо плескала
Хижа ріка в верболозах німих.
Сюжет, як бачимо, типовий для романтичних балад, але розроблено його зовсім по-новому — в реалістичному плані. Реально зображений також сільський фон, на тлі якого проходить дія («Вечір вкриває слобідку убогу...» і т.д.). Після великої драматичної напруги, як це буває у баладах, наступає тут незвичайна для романтиків розв'язка. Але психологічно вона цілком умотивована. Автор подає тут не надуману героїню з великими, нестримними пристрастями, які засліплюють усю її свідомість, а звичайну, земну людину, її поведінка і на початку балади, і в кінцевій кульмінаційній частині цілком природна, реальна. До того ж автор вдається до детального опису психологічного стану героїні, особливо в той момент, коли в її настрої проходить такий рішучий злам. Увага до психологізації викладу, до детальнішого розкриття душі, тонкощів настрою героя — також одна з нових рис, що виявляється у авторів балад другої половини XIX ст
Так практично реалізується нове ставлення поетів другої половини XIX ст. До давніх романтичних тем і сюжетів. Може, найвдячнішими ілюстраціями до цього можуть бути балади Дніпрової Чайки, Лесі Українки, П. Грабовського. У баладі «Русалка» Дніпрової Чайки знайомі образи й ситуації: русалка манить до себе у воду хлопця. Але це тільки засіб, щоб таким же чином, як і в «Лісовій пісні» Лесі Українки, зіставити фантастичний світ з реальним і розкрити недосконалість останнього. Русалку дивує, що люди «не хочуть пожити у морі на дні», адже там немає кайданів, «ні мурів, ні ґрат і вільная воля — хоч смійся, хоч плач». Такі речі привертають увагу людей, вони розпитують русалку: «Чи знають там панство? Чи власність там є?», і як там карають. Землю називає русалка брудною, життя на ній — недосконалим, несправедливим. Це, по суті, розмови про соціальні відносини в тогочасному суспільстві, але подані специфічними засобами. Давні романтичні фантастичні образи стають ніби символами, через які проголошуються ідеї новіших часів.
Соціальна несправедливість, голод в селі й місті («Другий день, як хліба в нас немає», — каже героїня балади Лесі Українки), тюрми, грати, канчуки, борці проти соціальної кривди і їхні кати — це все нове, що з'являється в баладах XIX ст., хоча не раз ці балади й виглядають зовні одягненими в давні романтичні шати.
Мабуть, ніщо так не хвилювало прогресивну громадськість другої половини XIX століття, як проблема взаємин класів, як питання політичної і національної свободи. Боротьба проти тиранії і деспотизму в житті європейських народів набрала великої і невідкладної актуальності та знайшла своє відображення в літературі, зокрема в українській, де вона органічно переплітається з національно-визвольним рухом.
Ідея протесту проти тиранів і тиранії втілена в кількох баладних творах М. Чернявського. Він, як і Леся Українка та інші автори, розробляє сюжети подібного спрямування у формі розповіді про далекі краї і невідомі царства, хоч твори ці легко асоціювалися з російською дійсністю:
Жив король колись на світі
У далекім краю.
Жив у славі, у пошані,
У великій силі;
Не людей кував в кайдани —
Королівства цілі.
(«Король»)
Та доля цього завойовника-короля приводить у пустелю, де його
Завидющі, заздрі очі Видрали шуліки,
а кістки замели піски. Згинув тиран-завойовник. Цар Ксеркс («Цар і море»), що наказував рабам своїм накинути залізні ланцюги на бунтівливе море, аби приборкати його волю, згинув, а
    продолжение
--PAGE_BREAK--