Реферат: Особливості проблематики в творі В. Голдінга "Спадкоємці"

Анотація

Темою даної курсової роботи є особливості проблематики в творі В. Голдінга “Спадкоємці”. Обрана тема має пізнавальне значення, допомагає відчути дух післявоєнної епохи, вир почуттів самого автора.

У своїх творах Голдінг розробляв вічну проблематику добра і зла, людяності і моральності, страху і вірності ідеалам людства, що не втратчає актуальності ніколи.

В моїй курсовій роботі буде зосереджено увагу на сучасній філософсько-фантастичній притчі, у жанрі якої побудовано твори англійського письменника Вільяма Голдінга.

Предметом дослідження в курсової роботи є філософсько-фантастична притча “Спадкоємці”, створена англійським письменником В.Голдингом (1955).

Метою дослідження ставиться з'ясування особливостей проблематики зазначеного твору і його жанрової і стильової своєрідності.

Для досягнення цієї мети представляється необхідним висунути і вирішити в ході дослідження ряд конкретних задач:

1. З'ясування проблематики, вираженої у філософсько-фантастичних притчах Вильяма Голдінга

2. Дослідження психологічних аспектів проблем у творі В.Голдінга Спадкоємці”

3. З'ясування поглядів Голдинга на проблему матеріального і морального прогресу, виражених у його творі “Спадкоємці”.

4. Дослідження співвідношення філософського і художнього освоєння дійсності у зазначеному творі.

5. Виявлення індивідуальної своєрідності жанрових модифікацій роману та індивідуальних особливостей стилю англійської філософсько-фантастичної притчи на матеріалі твору В.Голдінга Спадкоємці”

Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

У роботі містяться більше десяти першоджерел українських, англійських та російських дослідників творчості Голдінга.

Зміст

Вступ

Розділ 1. Проблематика у філософських притчах Вильяма Голдінга Розділ 2. Особливості проблематики у творі В.Голдінга “Спадкоємці”

2.1 Психологічні аспекти проблем у творі В.Голдінга “Спадкоємці”

2.2 Погляди Голдинга на проблему матеріального і морального прогресу, виражених у його творі “Спадкоємці”

2.3 Співвідношення філософського і художнього освоєння дійсності у творі В.Голдінга “Спадкоємці”

Розділ 3. Жанрова і стильова своєрідність англійського філософсько-фантастичного роману другої половини ХХ ст.

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Філософська фантастика капіталістичних країн як би подвійно відзивається на зміни життя — і своїм змістом, що відбиває пошуки нових, світоглядних орієнтирів, і своєю художньою формою. Вона представляє собою помітне явище сучасного літературного розвитку, і її вивчення важливе як у літературному, так і в ідеологічному плані.

Англійський письменник Вільям Голдінг (1911-1995), твори якого мали загальнолюдське значен­ня і за життя автора одержали різні, часом проти­лежні оцінки, лауреат Нобелівської премії 1983 року, продовжувач традицій Джонатана Свіфта, Томаса Мо­ра, сучасник і до певної міри однодумець Кафки, Камю, Івліна Во, Грехема Гріна, Зеркора, Айріс Мердок, Кобо Абе, який проте вторував власний шлях у літературі і філософії, добре відомий не лише його співвітчизникам, але й мільйонам читачів різних країн світу, зокрема України. Кожен твір Голдінга був подією в літературному житті Великобританії, привертав особли­ву увагу критики і, як правило, викликав гострі суперечки і дискусії.

Потрясіння, яким виявилася для письменника друга світова війна, а після неї ядерна загроза, нависла над світом, значною мірою спричинили і похмурість соціаль­них прогнозів Голдінга, і його непримиренну ворожість до сучасної технократичної цивілізації, і настрій безмежного відчаю, що дедалі глибше проникає до свідомості худож­ника в процесі його творчої еволюції, і драматичну напру­женість його романів, закорінену не лише в самому конфлікті, а скоріше поза ним – у безмежному морі об'єктив­ної реальності.

У “Спадкоємцях” Голдинга, наприклад, похмура весна цивілізації концентрує в одному приголомшливому образі протиріччя, що розривають сучасність: вся історія людства побудована на кістах люблячої, доброї і веселої дитини. Достоєвський поставив колись трагічне питання: чи може бути бажаним світле майбутнє, якщо заради нього потрібно замучити дитину? Тисячі дитячих черевичків, хазяйновито збережених на складах фашистських концтаборів, підказали англійському романісту гірку відповідь: не світлий і зовсім не прекрасний будинок сучасної цивілізації ґрунтується саме на такому фундаменті; людина, яка вона є, не може поліпшити суспільство чи припинити війни — спочатку вона повинна змінити себе.

Виходячи з досвіду воєнного лихоліття, Голдінг го­ворив: “Я почав тоді розуміти, на що здатні люди. Той, хто пройшов війну і не зрозумів, що люди творять зло подібно до того, як бджола виробляє мед, – або сліпий, або не при своєму розумі” [1. с. 45]. Чи не це ми спостерігаємо зараз, коли знаходяться найманці, які роблять війну своєю професією, чи не цим зумовлено іракський синдром у США, чиченський в Росії? Людина, що повер­тається з війни, скалічена духовно, навіть коли ця війна сприймається як справедлива та патріотична. Коли лю­дина змушена знищувати собі подібних, хай і заради найвищих ідеалів, вона переступає інстинкт самозбере­ження роду, стає нижче тварини, котра, попри всі суворі закони виживання, все ж таки ніколи не знищує собі подібних. Убивця мимоволі, вбивця заради ідеалу – все одно вбивця. Людство починає потроху це розуміти, тож недаремно у світі шириться рух за скасування смертної кари. І один з тих, хто підштовхує нас до цієї думки своєю творчістю, — Вільям Голдінг.

Голдінг, ветеран Другої світової війни, аналізує її уроки. Дослідник творчості Голдінга Бегун Б. Зазначає “Голдінг наполягає на історичному тлумаченні мета­фор роману “Володар мух” і пропонує розглядати плем'я Джека як мо­дель нацистської держави. “Володар мух”, – зазначає автор, – це всього-навсього книга, яку я написав, коли всі навколо раділи, що вони не нацисти. А я доволі до­ти побачив світу, доволі передумав, щоб збагнути – буквально кожен міг стати нацистом; погляньте, що робилося, які пристрасті кипіли в Англії у зв'язку з ко­льоровими… і от я зобразив англійських хлопчиків і сказав: “Дивіться. Все це могло трапитись з вами”. [2. с. 41] Проте і цією конкретною соціально-історичною але­горією не вичерпується зміст голдінгової притчі. Вона набагато ширша. Це зазначав і сам автор: “У людині більше зла, ніж це можна пояснити одним тільки тис­ком соціальних механізмів, – ось головний урок, який повинне винести моє покоління з війни”. І уточнює: “Те, що робили нацисти, вони робили тому, що якісь певні, закладені у них можливості, нахили, пороки – називайте це як хочете – виявилися вивільненими”.[1. c. 24] Мабуть, можна це назвати атавістичною свідомістю, коли людина вже відділилася від світу живої і неживої природи, але ще не усвідомила себе як особистість, не сформувала загальнолюдської моралі. На цих атавістичних началах будували свою ідеологію нацис­ти, на жаль, вони не викорінені і до сьогодні.

Можна не погоджуватися з автором, можна втішати себе тим, що авторська декларація не збігається з ним же написаними романами. Адже не всі герої його романів пере­творилися на звірів.За філософськими поглядами письменник тяжіє до екзистенціоналізму, але, так би мовити, в англійському варіанті. Жанр його творів, і «Спадкоємці» зокрема, однозначно назвати важко, бо в ньому присутні і елемен­ти релігійної притчі, і антиутопії, і пригодницького рома­ну для дітей, і навіть елементи детектива.

Творчисть Голдінга досліджували М. Кінкід-Вікс, Я. Грегура, З. Ванчура, У. Аллен, М.М. Зінде, С. Хайнс, Ф. Кермоуд. У колишньому Радянському Союзі взагалі і в Україні зокрема досить багато праць останніх десятиліть було присвячено і загальному розвитку літературного процесу в Англії, і дослідженню творчості окремих, найвидатніших художників країни. Значні дослідження належать російським літературознавцям Англії В. В. Івашової, А.Ф. Брітікова, Ю.И. Кагарлицького. Вже протягом довгих років активно виступають у науковій пресі й літературних журналах із працями з новітньої англійської літератури Рабіновіч П.Я., Бегун Б.П., Звєрєв А.І., Шпиталь А.С., Скороденко В.А. В Україні працює досить численна група вчених, які спеціально займаються вивченням англійського письменства, чиї праці стали вагомим внеском у вивчення сучасної літератури Англії. Багато зробила, зокрема в дослідженні творчості Голдінга Соломія Павличко.

Розділ 1. Проблематика у філософських притчах Вильяма Голдінга

Один із найяскравіших та самобутніх англійських прозаїків ХХ ст Вільям Голдінг за життя сприймався як класик. Як зазначає С. Павличко, “проза Голдінга належить до того напряму сучасної західної літератури, яка змальовує не людські характери, а узагальнені ідеї, алегорично втілені в ситуаціях та образах. Універсальності голдіновських героїв кореспондують і максимально розмиті контури історичного часу і простору. Та все ж у непрямій формі письменник торкнувся найважливіших соціальних проблем нашої епохи, котру не сприйняв і прийняв як епоху негуманну, небезпечну, апокаліптичну”.[10. с. 40]

Критики відносять його романи до екзис­тенціального, міфологічного штибу, знаходячи в них ознаки параболи, притчі, антиутопії. Сам В.Голдінг свої романи називав притчами. Так, у статті “Притча” Голдінг пояснює: “Загальний намір можна визна­чити доволі просто. До Другої світової війни я вірив у намір і здатність соціального індивіда до вдосконалення, у те, що правильна структура суспільства несе добру волю, а тому всі суспільні лиха можна вилікувати реорганізацією суспільства. Можливо, сьогодні я знов сподіваюсь на щось подібне, але після війни я не міг у таке вірити. Мені відкрилося, що одна людина може зробити іншій… Я думаю про звірство, для якого немає слів, котре рік у рік чинилось у тоталітарних державах… Я му­шу сказати, що кожний, хто пережив ті роки і не збагнув, що людина продукує зло, як бджола мед, є, мабуть, сліпий або розумово ушкоджений”[1. c. 35].

У сучасному літературознавстві під притчею розуміють в першу чергу засіб вираження морально-філософських роздумів письменника, які часто бувають протилежними до загальноприйнятих суспільних уявлень. Для притчі головне не змалювання, а вираження смислу. В її основі покладено принцип параболи: оповідь ніби віддаляється від конкретного часопростору, рухається по кривій, повертається назад, висвітлюючи у філософсько-естетичному аспекті явище художнього осмислення.

У лекції “Притча”, прочитаній у 1926 році у Каліфорнійському університеті, В.Голдінг подав своє бачення основних завдань письменника: “Він не може вигадати історії, в якій би не було повчання людям. Ускладнюючи на свій лад свої знаки, він досягає не глибини на багатьох рівнях, а того, що й очікується від знаків – послідовної значущості. Отже, за природою свого ремесла автор притчі дидактичний і прагне дати моральний урок. Люди не дуже люблять моральні уроки. Пігулка має бути підсолодженою, має бути дотепною чи розважальною, чи в якийсь спосіб захоплюючою. Крім того, мораліст мусить бути недосяжним для своєї жертви, коли на неї падає весь тягар уроку. Адже мораліст робить припущення, котре важко вибачити, а саме, — ніби він знає більше від свого читача.”[1. c. 45]

Свої роздуми про людське існування, про суть людської природи Голдінг найчастіше ховає в твори притчевої форми, щоб яскравіше показати суть реальності, сховану за флером умовних форм і прийомів. У деяких його творах умовно-метафоричне ґрунтується на фантастичному типі умовності. Голдінг робить своєрідну проекцію в майбутнє чи в якийсь замкнутий, відгороджений від іншого світу простір реальності. Він створює картину виморочної дійсності, її згущене зображення. Саме тому в його творах сполучаються побутові реалії із символічно умовними. Виникає ефект подвійності світу.

Ми читаємо міф, казку, фантасмагорію, письменник поміщає своїх героїв у вигадливі ситуації, ірреальні обставини, за яких угадується сучасний світ. Духовна неповноцінність героїв, їх обезлюднювання знаходять матеріальне втілення в метафорах, символах, алегоріях, чим, власне кажучи, і багата притча. Хоча, як затверджував сам автор, “бути автором притч — невдячне заняття. По самій природі свого ремесла творець притч дидактичен, хоче дати моральний урок. Люди не люблять моральних уроків” [1. c. 67].

Однак саме за мудрі уроки, що дав майстер людям, він був нагороджений Нобелівською премією в 1983 році. Шведська Королівська академія вручила йому високу нагороду “за романи, що з ясністю реалістичного оповідального мистецтва, що сполучається з різноманіттям і універсальністю міфу, допомагають осягнути умови людського існування в сучасному світі”.[8. c. 362] У 1988 письменник був прoсвячений у лицарі.

Перший роман В.Голдінга “Володар мух” (1954) приніс йому визнання і славу. Власне за цей твір В.Голдінгу 1983 році отримав Нобелівську премію. Після того, як критики стали відзначати антиутопічний характер роману, письменник не без іронії згадував: “Я почувався наче той пан, котрий відкрив, що ціле життя говорив прозою. Я був, як виявилося,… антиутопістом. спочатку далекий пейзаж був порожнистим, тоді, звичайно, виник Платон. У полі зору з’явився Томас Мор… Раптом у ноновому світлі заблищали імена – Батлер, Свіфт, Вольтер, Дефо, Шоу, Уеллс, Хакслі, Орвелл...”[1. c. 63] Будучи за своєю природою моралістом, В.Голдінг протиставляє свої романи антиутопіям і прагне “створити людську мораль, людську істоту, яка не здатна вбивати собі подібних, експлуатувати чи грабувати. Тоді ніхто не матиме потреби писати утопії, сатири чи антиутопії, оскільки ми самі станемо мешканцями утопії”.[1. c. 162]

Таким чином, В.Голдінг як письменник мораліст ставить на перший план проблему недосконалості людської природи, зумисно оголюючи її беззахистність перед злом, і тим самим робить спробу переконати читача у можливості попередження глобальних помилок.

Гострота морально-етичної проблематики характерна і для наступних філософських романів-притч Голдінга – “Спадкоємці” (1955), “Вільне падіння” (1959), “Шпиль” (1964, рос. переклад 1968) і ін.

Реалістичність в описі дійсності сполучається в Голдінга із символікою, що виростає із сюжету його романів, що тяжіють до філософських узагальнень, що, однак, виражаються в образній формі, а не дидактично.

В своєму дослідженні Скороденко В. відзначає: “Його романи – глибокі і досить песимістичні міркування про природу людини, про її суперечливу сутність, що сполучить добро і зло. Людина й історія, людина і моральність – постійні константи його романів, особливо романів-притч, романів-парабол (“Володар мух”, 1954; “Спадкоємці”, 1955; “Злодюжка Мартін”, 1956; “Вільне падіння”, 1961; “Шпиль”, 1964). Розглянуті в них конкретні колізії узагальнюються, міфологізуються до всеохватно-універсального масштабу.” [14. c. 16] “Володар мух” що здобув Голдінгу світову популярність був переведений на усі ведучі мови світу. Історія цивілізації як би прокручена в ньому в зворотному напрямку: англійські підлітки, що потрапили в результаті катастрофи на незаселений острів, з разючою швидкістю утрачають усі дуже поверхово засвоєні ними навички цивілізованого способу життя і відносин друг до друга. Дикунство – глибоко захована сутність людини, зло споконвічне є присутнім у його душі й в екстраординарних обставинах розум виявляється перед ним неспроможний – до такого невтішного висновку приходить письменник. А Звєрєв указує на таке: “Дуалізму раціо і деякого “візіонерства”, святості, що допомагає проникнути в сутність речей, – незмінна дихотомічна константа романів-притч Голдінга.”[6. c. 192] “Пітьма світу”, “темрява людського серця” пильно досліджується Голдингом у “Спадкоємцях”, “Вільному падінні” і “Шпилі”, одному із самих проникливих його романів. Письменник дійде висновку, що рух цивілізації, її досягнення (що символизує в романі зведення шпиля над собором) оплачені загибеллю людей і посиленням їхньої ненависті друг до друга. “Ніщо не відбувається без гріха”[4. с. 456] – з гіркотою переконується священик Джослін, герой роману, одержимою начебто святою ідеєю – зведенням шпиля. І однак надія на порятунок від мороку і злості завжди залишається в романах Голдінга. Вона – у прославлянні духу творчості, добра, любові. Шпиталь А. відзначає: “Для поетики письменника характерно органічне сполучення конкретного, фактурно-насиченого плану, яскраво виписаних індивідуальних характерів з алегорично-узагальненим рівнем, що вбирає в себе алегорію, пародію, параболу, – риси міфологічної художньої структури”. [17. c. 41]

Дослідниця творчості Голдінга, Соломія Павличко вказує на те, що: “За десятиліття літературної діяльності Голдінг-мислитель не зазнав якоїсь серйозної світоглядної еволюції. Основні філософські ідеї його творчості визначилися в перших романах, а надалі письменник немовби доводив кожну окрему ідею до логічного завершення. В результаті життя людини постає в романах Вільяма Голдінга як трагедія, трагедія нерозуміння – контакту немає ні між двома окремими людьми, ні між цивілізаціями (можна витлумачити роман “Спадкоємці” ще й як драму нерозу­міння людей, що перебувають на різних відтинках ево­люційного розвитку людства), трагедія подвійності думки; змішаність дійсності й ілюзії – хвороба всіх героїв Гол­дінга.” [9. c. 266] Отже, центральна філософська тема письменника – не­спроможність розуму. І справа не лише в тому, що неро­зумне суспільство, засноване на принципах раціоналізму, – нерозумна людина взагалі. Хоча шпиль стоїть, розум Джосліна, який уздрів його у своєму видінні, слабкий і недовершений. Кожен роман Голдінга – це історія краху чергової ілюзії.

В пізнавальній діяльності окремої людини Голдінг шу­кає суті пізнання загалом, а кожен його герой – носій певної авторської ідеї. Розглядаючи “Злодюжку Мартіна”, критики зазначали “байдужість Голдінга до характеру людини, боротьбу якої він показував”[7. c. 76]. І справді, проза Голдінга належить до того напряму сучасної західної лі­тератури, яка змальовує не людські характери, а узагальнені ідеї, алегорично втілені в ситуаціях та образах. Уні­версальності голдінгівських героїв кореспондують і макси­мально розмиті контури історичного часу й простору. Та все ж у непрямій формі письменник торкнувся найважли­віших соціальних проблем нашої епохи, котру не сприй­няв і не прийняв як епоху негуманну, небезпечну, апокаліптичну.

Голдінг, як правило, не любить своїх героїв. Часто він намагається приховати своє особисте ставлення, але ав­торський голос вчувається в найпесимістичніших сентен­ціях і найтрагічніших ситуаціях. Але навіть автор – у цьому переконаний письменник – не має монополії на істину. Голдінг сповідує принцип множинності голосів і картин світу. Кожне конкретне явище має різні сенси, його можна розглядати під безмежною кількістю кутів зору. І в той самий час життя, дійсність для письменника по суті статичні, незмінні в головних своїх формах. І ставлення до нього визначається трьома, принципами – скептициз­мом, релятивізмом і песимізмом. Художній світ кожного роману при цьому доволі цілісний, у ньому витримані про­порції, які відповідають реальним, та все ж читача не покидає відчуття нереальності, умовності, книжності, літе­ратурності цього світу, цілісність якого часто цілком умовна.

Переважна частина повоєнних англійських прозаїків по­вернулася до традиційних форм оповіді. Про це часто пишуть дослідники, хоча не завжди включають у цей есте­тичний рух Голдінга: “Визначення художнього почерку, стилістики Голдінга передбачає розмову про шляхи анг­лійського модернізму другої половини XX століття. Безпе­речно, за філософськими поглядами і принципами, то­тальністю відчаю, а також за схильністю до символічного моделювання, кодування образної системи, відданістю жанрові притчі Голдінг належить модернізмові. Однак романам його не чужий, дух традиційності.” [13 c. 266]. Вони дають негативну відповідь тим критикам, які вирішили, що традиційні романні форми себе остаточно вичерпали.

Соломія Павличко вказує, що “Доволі важко визначити вчителів або попередників Голдінга серед англійських прозаїків минулого. Однак він не вигадує ні нових форм, ні якихось особливих художніх прийомів, користуючись відомими і безліч разів випробу­ваними формами: робінзонадою, романом виховання, дорожним щоденником та ін.”[11. c. 326]

Скороденко відзначає: “Голдінг – блискучий майстер жанру філософської притчі, хоча перелік його творів складається не з самих тільки шедеврів. Однак у кращих своїх зразках його проза вишукано красива. Вона має внутрішні словесні течії, їй властиві багаті й складні ритми, ключові образи й лейтмотиви.”[14. c. 16]

“Прозаїк – майстер повтору і контрапункту. В розвитку сюжетних ліній та умоглядних ідей спостері­гається сувора логіка і взаємопов'язаність. У цій прозі немає випадкових, зайвих слів, усе в ній доцільне і працює на головну ідею.” — пише про нього А. Чамєєв. [16. c. 19] Треба також зазначити, що Голдінг чудово володіє діалогом. У його видимій прозорості і простоті закодовані найскладніші філософські побудови. Загалом кожен роман Голдінга – за­гадка, своєрідний код, у якому заховані думки автора. Найголовніші з них повторюються від роману до роману, але сам шифр – художня мова – настільки складний і мінливий, що не так легко збагнути й охопити всю полі­фонію авторських ідей. Тим більше, що за висловлюванням С. Павличко “Голдінг, як і кожен письменник, досягав не лише успіхів, але й зазнавав поразок. Не завжди притча складалася в таку блискучу і багатогранну картину, якою був перший його шедевр “Володар мух” або пізніше – “Шпиль” чи “Ритуали плавання”[9. c. 268] .

Розділ 2. Особливості проблематики у творі В.Голдінга “Спадкоємці”

2 .1 Психологічні аспекти проблем у творі В.Голдінга “Спадкоємці”

В. Голдінг не професійний психолог чи філо­соф, але за штибом свого обдарування, художнь­ого мислення і бачення світу належить до яскра­вих талантів.

Сюжетні колізії, засоби образотворення, характери персонажів його роману позначені філософською схемою та психологічною дос­товірністю. Резонними у цьому аспекті видаються слова дослідників творчості письменника Мері Кінкід-Вікс і Яна Грегура: “Що вирізняє “Спадкоємців" – це могутні й яскраві риси самої оповіді і враження цілковитої ясності змісту, пізніші твори складніше читати і розуміти. “Спадкоємці” найкращим чином виконує базове завдання новеліста – розповісти добру історію і також відповідає рецептові Конрада: силою пи­саного слова примусити чути, примусити відчу­вати… і понад усе примусити бачити”.[7. c. 117]

Отже, в його романах вони побачили, з одного боку, чіткість інтелектуальної схеми, з іншого – правдиво розказані історії.

Але не подібні сентенції, на мою думку, є виз­начальними. Роман В.Голдінга вражає точністю в окресленні психічного стану персонажів, психологічною умотивованістю їх дій. Лишити поза ува­гою, не використати цей обширний фактичний ма­теріал – значить збіднити сам процес аналізу твору, применшити гостроту художнього бачення і відчуття.

На моє глибоке переконання, роман “Спадкоємці” може слугувати професійним пси­хологам як ілюстративний матеріал у процесі роз­гляду емоційних станів і дій суб'єкта, та генетичної теорії розвитку Л.С. Виготського.

У своєму романі У. Голдинг відтворює за допомогою уяви мир неандертальця, розповідаючи історію про сімейну групу цих долюдських істот (Народу) що полюють і про те, як вона руйнується при зіткненні з плем'ям більш розвитих (Нових) людей. Заради свого ж блага перші зобов'язані розвиватися, незліченні покоління створюють культуру, що сприяє кращої адаптації до оточення. У той же час перед лицем куди більш тонко організованої практики Нових Людей, що роблять раптовий набіг на місце існування Народу, викрадають при цьому двох молодих людей. При цьому ясно видні границі їхніх можливостей у використанні мови для інтерпретації і планування подій, що тільки і могли б врятувати Народ від остаточної поразки.

У висвітленні цієї теми еволюційного розвитку У. Голдінг ставить перед собою важливу проблему в руслі риторики: представити світ Народу, яким він є не тільки для всезнаючого оповідача, але і для самих героїв роману, спробувати щось побачити їхніми очима. Це висуває на перший план не менш значиме питання: у чому ж саме полягає природа досвіду Нової Людини? Як вона конструює матеріальний і соціальний світ, з яким взаємодіє, і як індивіди спілкуються між собою, щоб зрозуміти цей світ? Оскільки немає ні збережених слідів, ні навіть непрямих свідчень, відповідь на це питання може бути дано лише в площині уяви, але також з урахуванням лінгвістичних форм, що відповідали би ефективності передбачуваних взаємодій. У той же час тут є й інша проблема: мова, що відбиває спосіб буття Народу у світі, повинна бути такою, щоб спонукувати читачів уловлювати деякі його дивини і намагатися розібратися в них.

Рішення цієї проблеми У. Голдінг шукає на багатьох рівнях. На рівні фабули роман починається цілком традиційно — з опису реакції Народу на зникнення колоди, на якій його представники кожне літо переправлялися через річку, направляючись до місця розташування літнього табору. І в той же час той спосіб зникнення колодии, що Народ бачив в дії, але не усвідомлював, уже змінював статус читаючого, пропонуючи йому щось проблематичне, але все-таки не зовсім незрозуміле. Для цього читач також знайомиться з багатьма проявами життя Народу: добуванням вогню, готуванням їжі, вихованням дітей і ін. Крім того, виділяючи із самого початку окремих членів групи — через їхнє визначення, наприклад, як “старої жінки” чи навіть через власні імена, — У. Голдінг спонукує читача думати про них як про нормальних самостійних істот. У той же час, надмірно деталізуючи сенсорні деталі сприйняття навколишнього середовища Народом і представляючи їх за допомогою частого згадування “картинок у голові”, він акцентує увагу на передбачуваних, але властивостях, що позначаються не словами, сприйняття.

Роман з достатнім ступенем аналітичності, зокрема з лінгвістичної точки зору, відтворює реальність. Звертаючи увагу на набір засобів, якими обходиться Народ, ми розуміємо і те, як вирішує свою проблему У. Голдінг — письменник і те, що міг мати на увазі Л.С. Виготський, коли він характеризував самі ранні стадії психічного розвитку терміном “доінтелектуальна мова” [3. с. 196].

Якщо подивитися на ситуацію з погляду конфронтації між Народом і Новими Людьми, роман може бути прикладом ролі мови в життезабезпечуючій діяльності і на філіпченковому рівні. Найбільш очевидна в цьому плані відрізненість мови як знаряддя адаптації. У той же час, якщо ми звернемо увагу на використання Народом мови як засобу спілкування і відображення досвіду, то зможемо знайти той пункт в еволюції видів, коли починає оформлятися власно історична культура. Навіть обмежений станом мови, що присутня, як психічне знаряддя Народ проте використовує її для підтримки того способу життя, що аж до появи Нових Людей дозволяв йому зберігатися у своєму навколишнім середовищі, додавати визначений зміст феноменам свого досвіду. Як помітив М. Халлідей, “Лок (герой роману) має свою теорію — і він повинний її мати, тому що в нього є мова” [15. c. 124].

Роман можна трактувати також у плані онтогенетичного розвитку, у першу чергу демонструємого Локом і жінкою Фа. У ході фатального зіткнення з Новими Людьми Народ з метою виживання змушений змінити традиційні зразки свого поводження. Змушені підсилити свою спостережливість і спробувати осягти раніше принципово незрозуміле поводження загарбників, представники Народу починають мислити різноманітніше і дієвіше. Деякою мірою це зводиться до пошуку можливостей використання мовних форм, для виявлення нових його ресурсів. Перший випадок такого виявлення спостерігається, коли уже відбулося убивство декількох членів групи, а її молоді представники Фа і Лок, викрадені з острова, шукають спосіб повернутися на нього. От як У. Голдінг описує цей момент:

“Луна стояла уже высоко. Фа встала, искоса взглянула на луну, потом на остров. Она спустилась к реке, напилась и все глядела в воду. Лок стоял рядом. “Фа”. Она движением руки показала, что просит ее не трогать, и все глядела в воду. Потом она вдруг оказалась на ногах и уже бежала вдоль уступа. “Бревно! Бревно!” Лок побежал за ней, но ничего не мог понять. Она указывала на ствол, который скользил в их сторону, поворачиваясь на воде… Фа сказала, не оборачиваясь: “Я вижу внутри головы, как мы переправляемся через воду к острову на этом бревне”. Лок ощетинился. “Но люди не могут переправляться через водопад как бревно!” “Молчи!” Она долго не могла отдышаться, но наконец ей удалось перевести дух. “Выше на том конце уступа мы можем перекинуть бревно к скалам”. Она с шумом выдохнула воздух. “Люди, которые переходят воду, ту, которая поперек тропы, бегут по бревну”. Лок испугался. “Мы не можем перебраться через водопад”. Фа объяснила ему все сначала, спокойно и терпеливо.” [ 4. с. 325]

Помітимо, що описуване У. Голдінгом подія являє собою також приклад розвитку на мікрогенетичному рівні — унікальний момент, коли особливі вимоги викликають нову форму дії, що опосередковує. Саме вимовне слово “бревно” дає можливість Фа за допомогою екстерналізації “картинки” зв'язати це слово і відповідне його вживання для керування своїм поводженням і поводженням Лока. Саме через вербалізовану думку вона здійснює рішення проблеми, як досягти острова, що раніше не виникала ніколи — ні в її особистому житті, ні в історії існування групи.

У майстерно описаній У. Голдінгом сцені можна розрізнити і зміни в діях, за допомогою яких реалізується деякий об'єкт розвитку, що завжди відбуваються в унікальних, виняткових випадках. Можливість появи таких випадків залежить від співвідношення між проблемами, породжуваними конкретною ситуацією, і креативністю, що виявляє ресурси культури. Таке й інше втілюється у визначеному репертуарі научаємості окремих учасників дії, сприяючи умінню вирішувати такого роду проблеми. Хоча усе-таки визначений вихід не “прив'язаний” до часткового случаю. Уведення нового способу дії через розвиток елементів опосередкування приведе до зміни і самих його учасників. У процесі передачі нового способу дії в повторюваних умовах іншим учасникам він входить у культурний репертуар у цілому, змінюючи його.

Нарешті, зображені У. Голдінгом перші кроки Фа і Лока до опосередкованого мовою способу рішення проблем допомагає також зрозуміти соціальне походження вищих психічних функцій. У цьому плані треба чітко відзначити кілька особливостей події, що привело до переправи на острів.

Перша особливість — безумовна прихильність двох молодих героїв роману своєму Народу, що змусив їх зайняти більш діючі позиції стосовно Нових Людей, що, у свою чергу, спонукало героїв до співробітництва в пошуку і здійсненні відповідних дій. Мотивація тим самим виявляється як повною мірою соціальна. Друга особливість — коли Фа говорить Локу: “Я вижу внутри головы, как мы переправляемся через воду к острову на бревне”[4. С. 325], вона не стільки сповіщає про попередню думку, скільки вживає ці слова, щоб донести думки в простір їхнього з Локом спільного існування. Пізніше, допомагаючи йому повторно перебороти перешкоду, Фа ще більше проясняє план дій, що припускає їхня взаємодопомога. І ще пізніше, після того як частина проблеми була вирішена за допомогою взаємно сполучаються дій, так що Фа і Лок могли здійснювати деякі функції поодинці, їхній підхід до рішення проблеми все-таки залишився орієнтованим на групові цінності. По суті справи, це почасти відбувалося тому, що вони не могли сприйняти етику Нових Людей, що індивідуалізує. І тому Народ і як окремі індивіди, і як група приречена на зникнення. Третя особливість може бути виявлена в їхній опорі на способи дій Нових Людей. Фа і Лок протягом визначеного часу спостерігають за прибуваючими й убутними до острова Людьми, за їхнім поводженням, що спочатку здається їм незбагненним, але поступово починає інтерпретуватися в термінах дій, що обмірковуються, навіть якщо зміст цих дій залишається за межами ясного розуміння для них. Наприклад, коли Фа говорить після спостереження, як два чоловіки підштовхують своє каное до берега острова: “Новые Люди имеют много картинок. И я тоже имею много картинок”.[4 c. 340] Одна з цих зафіксованих картинок виражається в словах, звернених до Лока: “Люди преодолевают воду по следу, который остается за бревном” [4 c. 327], що і спонукує їх “побачити”, як використовувати колоди, що пропливають по річці: складаючи з них своєрідний міст, за допомогою якого можна досягти острова.

Отже, у першому випадку мовні засоби самими різними шляхами обумовлюють рішення Фа і Локом проблеми, рішення, що є безумовно соціальним. Воно здійснюється при чіткій орієнтації на групу і спостерігається в контексті спільної діяльності. І воно ж залежить від допомоги інших. Причому в описаному в романі випадку немає допомоги з боку “дорослих” чи “більш компетентних однолітків”, що демонстрували б свою допомогу і проводили її, як це спостерігається в більшості випадків онтогенетичного розвитку в дитинстві. Усе-таки завжди варто допускати існування випадків з радикально новим типом дій, що опосередковують, оскільки вони, по визначенню, не можуть миттєво перетворюватися в частину культурного репертуару. І проте навіть у таких ситуаціях потреба просувати зразки в спільній діяльності і разом з нею потреба в комунікації між тими, хто її здійснює, можуть створити зону найближчого розвитку, у рамках якої спільно конструюються нові форми дій.

2 .2 Погляди Голдинга на проблему матеріального і морального прогресу, виражених у його творі “Спадкоємці”

Особливу увагу варто приділяти філософії історії автора й особливо проблемі співвідношення матеріального і морального прогресу, по якій у сучасній буржуазній філософії і соціології йде конфронтація сциєнтизму й антисциєнтизму.

Глибока ідейна криза, у якій опинилася Англія в 50-х роках, додала животрепетну актуальність питанню про причини лих сучасного світу. Під знаком цієї кризи входить у розглянутому творі питання про положення людини у світі, про закони розвитку людства, про людську природу, причому найбільш гострими виявляються історичні і моральні аспекти. Інтерес фантастичних романів Голдінга в значній мірі полягає саме в тім, що в них відбилися філософські шукання, що виросли з кризи позитивізму. В області історії ця криза проявилася в заміні теорії прогресу теорією циклічного руху, що у післявоєнній Європі найчастіше приймає характер “апокаліптичної свідомості”.

Розглядаємий твір написаний про цінності сьогодення. Вони не апокаліптичні, хоча в ньому і відбувається чи є можливістю зміна епох. Але він — відображення кризи, і йому притаманне відчуття суму і тривоги. Фантастичність цього твору ні в якій мері не знімає його укорінення в історичному досвіді ХХ ст. і навіть в особистому досвіді письменника.

На погляди Голдінга особливий вплив зробила II світова війна. У статті “Притча” (1962) він указує, що вона “змусила його поставити в главу кута біологічну природу людини, висуває думку про те, що соціальні системи можуть мінятися, людина ж залишається незмінною” [1 c. 34]. Для Голдінга людина — не тільки раціональна свідомість, але й істота, що належить до групи хижих тварин, і від особливостей біологічної природи багато в чому залежить її поводження.

В романі “Спад­коємці” показано розвиток тупикової гілки еволюції людського роду в дусі похмурого гротеску і всеосяжного сим­волу. Голдінг аналізує діалектику історичного шляху циві­лізації. Він моделює світ, що переконує своєю точністю і правдою, і доходить висновку – прогрес цивілізації має зворотною стороною регрес духовності й моралі, носіями яких є “руді тварини”, “мавполюди”, яких прирекли на знищення їхні “більш розвинуті” спадкоємці.

Отже, Голдінга особливо хвилює проблема не­досконалості людської природи. Автор намагається з'ясувати, що таке людина, суспільство, в яких взаємовідносинах вони знаходяться, звідки з'яв­ляється зло. Зображуючи злі темні сторони людини, він застерігає від повної деградації, радить кожному заглянути у свою душу, де причаївся Звір, щоб вчас­но виявити та знешкодити його.

Голдінг пояснює свою позицію, визначену його творами так: “Що примушує мене писати?.. Факти з життя переконують мене в тому, що люд­ство вражене хворо­бою, – я маю на увазі не людство з великої літери, а тих людей, з якими безпосередньо зустрічаюся. Про ба­гато чого з того, що відбулося під час війни, я намагаюся недумати. Інакше я зазнаю фізичного болю. І позаяк я переконуюсь, що людство хворе, то це й переймає всі мої думки. Я шукаю цю хворобу і знаходжу її у найближчому для мене місці – в собі самому. Я впізнаю в цьому частину нашої спільної людської природи, яку ми повинні мати під контролем пишу з усією пристрастю, на яку тільки здатен. І кажу людям: “Дивіться, дивіться, дивіться – ось вона, якою я її бачу, природа найнебезпечнішої з усіх тварин – людини”. І це, як мені здається, є найблагороднішим завданням – письменник ставить діаг­ноз хвороби. Це такий же високий обов'язок, як обов'язок лікаря. Для цього потрібні дві речі: співчуття до інших людей, і ще – непохитність. Тобто рішучість сказати те, що хочеш сказати, не­зважаючи на наслідки...” [5. с. 120]

Відповідь на питання про лиха сучасного світу Голдінг шукає в історії, що розглядається їм як єдиний процес завоювань і втрат. Твердження є одночасно і запереченням, що людина “героїчна і хвора”, тому що діючи, вона разом з тим і руйнує. Письменник вважає, що найважливіша задача людини — зрозуміти свою подвійність, побачити в собі “звіра”, тому що тоді з ним можна буде боротися. Але науково-технічна цивілізація Заходу не враховує духовної складової людини. Заповнити цей вакуум, судячи з деяких статей збірника “Гарячі врата”, повинна релігія. Спираючи на це, багато дослідників (З. Ванчура, У. Аллен і ін.) бачать у Голдінге релігійного романіста, що присвятив себе дослідженню занепалої людини. Однак у художній творчості позиція Голдінга відрізняється більшою діалектичністю.

Існує питання, про науково-технічну революцію і його оцінка в сциєнтичних і антисциєнтичних плинах філософії і соціології. Але Голдінг не бачить у науці і техніці панацеї від зол буржуазного світу.

Голдінга залучають сцинтичні концепції, але розуміння творчої сутності людини дозволяє побачити утопічність теорії “золотого століття”. Тому він тримає під обстрілом не науково-технічні досягнення як такі, а їхній вплив на ціннісну орієнтацію людини у світі. Не наукою, на його думку, визначається здатність людини до самопізнання і його людяність. Рішення основних питань буття він віддає філософії і мистецтву.

2.3 Співвідношення філософського і художнього освоєння дійсності у творі В.Голдінга “Спадкоємці”

Ідейні позиції письменника, викладені в його теоретичних і публіцистичних роботах, знаходять втілення й у його фантастичних творах, іноді залишаючись незмінними, а іноді перетерплюючи вплив специфіки образного втілення.

Історія, у якій Голдінг шукає причини сьогоднішнього положення, займає особливе місце в його творах, і з'ясування сутності філософії історії Голдінга представляється важливою задачею.

Голдінг, як уже вказувалося, безумовно віддає перевагу біологічному трактуванню людини. Однак його роман “Володар мух”, написаний під впливом подій II світової війни, зв'язаний з подіями недавньої європейської історії, і соціально-політичний аспект у ньому явно присутній. Історична закономірність розвитку “суспільства” хлопчиків на острові зв'язана тут із суспільними причинами, виявляється наслідком морального збідніння буржуазного світу.

У “Спадкоємцях” Голдинг досліджує закономірності й ефект еволюції, прогресу. За висловлюванням Рабіновича Р.: “У полеміці з Уелсом і Шпенглером, відкидаючи і ліберально-прогресистську концепцію прямолінійного поступального історичного руху, і циклічну концепцію Шпенглера, він говорить про історію, як про діалектичний процес, де еволюція і кроки прогресу оплачуються дорогою ціною, причому розвиток свідомості і технічні досягнення ні в якій мері не ставлять людину вище неандертальця в моральному відношенні.” [13. c. 75] Отже, ми можемо зробити вісновок, що поки людина керується у своїй діяльності доцільністю, ніякий моральний прогрес неможливий. Однак для людини не придатний і варіант неандертальців, що уособлюють у романі гармонію з природою. Неандертальці пасивні, людина ж діяльна, це становить його сутність, і діяльність неминуче виділяє її зі світу природи і протиставляється їй. Трагізм діалектичного руху історії — наслідок природи людини.

Історія, таким чином, у Голдінга представляє проблему, для рішення якої потрібна мобілізація внутрішніх сил людини: моральних сил і самопізнання людини. Визнання глибокої кризи сучасності полягає в тім, що він вважає за необхідне свідомого вольового зусилля для виходу з тупика.

Голдінг підходить до романтичній утопії про ностальгію по втраченій єдності людини і природи разом з визнанням неможливості його збереження як реаліст, бачачи в ній долюдську гармонію, що суперечить творчій сутності людини.

Для оцінки історичної концепції письменника надзвичайно важливо його представлення про негативні початки історії і сучасності. У ньому відбивається глибина розуміння сучасних проблем, і ним же визначається націленість позитивної програми.

У Голдінга основною силою, що перешкоджає моральному прогресу, виступає незнання людиною себе. Нездатність побачити в собі і добро, і зло веде до відсутності особистої моралі, моральних критеріїв, що йдуть зсередини. Під час відсутності внутрішнього морального закону людина діє утилітарно, але виходить при цьому з невірної картини світу, що перекручена саме нездатністю розставити моральні акценти, побачити зло там, де воно ховається насправді. Голдінг навмисно зображує такі “доцільні” дії, що на перевірку виявляються безглуздою жорстокістю.

Концепція негативної сили в Голдінга не заснована на злій волі, хоча і не виключає її цілком. Причини зла не суб'єктивні. Несправедливо і моральне протиставлення людей неандертальцям як лиходіїв — безневинним жертвам. Люди і самі виявляються жертвами нездатності зрозуміти власну природу і виростає на її основі діалектику прогресу.

Голдінг бачить джерело негативних сил сучасності в людині — у помилковому відношенні до світу природи, у незнанні власної природи чи у вузькості свідомості. Це робить його твір характерним зразком суспільної думки буржуазної інтелігенції післявоєнної епохи. Спроба розібратися в причинах кризи, не підкріплена соціальною теорією, привела до пошуків зла в індивіді.

Різний ступінь глибини в оцінці сучасної кризи обумовив і ті позитивні принципи, що письменник висуває як противагу цій кризі. Вони лежать в основі концепції героя в розглянутому творі, але іноді знаходять і незалежне від нього втілення.

Проблема героя чітко ставиться в автора. Вихід із кризи — тільки у виборі людини й у його людських якостях — ця думка визначає значення, що у його творах здобуває образ героя, який втілює авторську концепцію людини.

Критерієм героя стає в Голдінга моральна особистість, де героїзм – це людяність. Голдінг близький до цієї концепції в “Володарі мух”. Його герой Саймон усвідомлює подвійність природи людини, бачить її в собі, і тому любить людей, готовий пожертвувати собою заради них. Інша концепція героя, що у “Володарі мух” тільки намічена (Ральф), одержує розвиток у “Спадкоємцях” (Туамі). Вона затверджує гуманістичний вибір добра, протипоставленого злу, перед обличчям морально індиферентного світу. Для здійснення цього вибору необхідний “трагічний урок”, пізнання на своєму досвіді трагічної діалектики історії, що і дасть розуміння добра і зла і внутрішній моральний закон.

Розділ 3. Жанрова і стильова своєрідність англійського філософсько-фантастичного роману другої половини ХХ ст.

Серед явищ літературного процесу XX в. фантастика довгий час залишалася на периферії уваги дослідників. Тим часом бурхливий розвиток фантастики в літературі XX в. може бути співвіднесений з корінними змінами, що відбулися і відбуваються в сферах соціальної, наукової, технічної, інформаційної і т.д. Очевидно, і в істоті своєму фантастика зв'язана з подібними явищами. Філософська фантастика капіталістичних країн як би подвійно відзивається на зміни життя — і своїм змістом, що відбиває пошуки нових, світоглядних орієнтирів, і своєю художньою формою. Вона представляє собою помітне явище сучасного літературного розвитку, і її вивчення важливе як у літературному, так і в ідеологічному плані.

У XX в., коли в результаті філософської кризи в буржуазному світі виявилася втраченої загальна для письменника і читача ґрунт мистецтва, коли на Заході “не існує загальновизнаної моральної й емоційної Істини”[1. с. 18], письменник змушений під кожен твір підводити визначений світоглядний фундамент. Якщо в так називаній “науковій фантастиці” система природно-наукового світогляду дозволяє в цьому відношенні виникнути визначеній єдності, то західна філософська фантастика. знаходячись у залежності від різних плинів буржуазної філософії, у свій сукупності створює картину світу, розколотого на шматки. Автори, що стоять на різних філософських позиціях, у кожнім з своїх творів зображують шматочок світу у відповідності зі своїм світоглядом, і ці шматки не складаються в єдину картину, повстають друг проти друга. Звідси незвичайна розмаїтість філософської фантастики: ідейне, жанрове, стильове, розходження в ступені фантастичності.

Предметом розгляду в даному розділі є філософські фантастичні романи, створені англійським письменником В. Голдінгом в 50-60-і рр. XX ст. “Володар мух” (1954) і “Спадкоємці” (1955), та їх відмінності від філософсько-фантастичних творів англійських письменників тієїж доби: “Володар кілець” (1954-1955) Дж.Р.Р Толкіна і “Паразити свідомості” (1967) К. Вілсона.

Незважаючи на велику роботу, проведену в цій області вивчення філософської фантастики російськими літературознавцями (А.Ф. Брітіков, В.В. Івашева, Ю.И. Кагарлицький і ін.), багато роблем не можна вважати остаточно вирішеними. Дотепер ще не вироблена єдина точка зору на фантастику; дослідники порою розходяться в розумінні самих термінів “фантастика” і “філософська фантастика”.

Філософські ідеї не є в англійських філолофсько-фантастичних творах чимось зовнішнім. Вони входять у рух сюжету, є основою образної системи і значеннєвої наповненості стилю, відіграють істотну роль у визначеннях фантастичної дійсності. Тому розходження філософських позицій англійських авторів другої половини ХХ ст. не може не відбитися в художній специфіці. Філософський, концептуальний шар у фантастичному романі як правило виражається у формі іносказання. Але самі зв'язки між образом і значенням у кожного автора встановлюються по-різному. Прикладом можуть бути твори Годінга, що прагне встановити однозначний зв'язок значення і художнього образа; у свою чергу, Толкін наполягає на свободі читацьких асоціацій; Вілсон бере довільні образи при визначеності ілюструємої ними філософської ідеї.

У зв'язку з цим у Голдінга передбачається рівновага між фактурою і значенням, у Толкіна основна вага лягає на широко, з багатством життєвих деталей зображений фантастичний світ і дію, тоді як Вілсон створює романи, що ілюструють ідеї його філософських робіт.

Іномовність розглянутого твору Голдінга “Спадкоємці” змушує звернути особу увагу на його пізнавальне значення. Чи може воно вважатися дослідженням життя, якщо зображене в ньому повинно означати щось інше, у житті з ним не зв'язане? І якщо зображується фантастична дійсність, що виходить за сферу визнаного існуючим чи можливим у світі автора і читача?

У теоретичному плані це питання вважується позитивним в роботах, що затверджують пізнавальне значення умовності в мистецтві. Практично авторський задум у розглянутому романі припускав різні акценти — на зображуваному чи на якому мається на увазі, а отже, існування двояких мотивувань, що їх можна позначити як мотивування “ззовні” і “зсередини”. Мотивування “ззовні” — це мотивування з боку зображуваної дійсності, духовного світу героїв і т.д. “Зсередини” мотивують алегоричний зміст.

При такому підході структура досліджуваних творів може бути проаналізована всебічно. Разом з тим аналіз співвідношення мотивувань “ззовні” і “зсередини” дозволяє говорити про пізнавальне значення філософської фантастики з міцною опорою на художні факти.

За допомогою цього підходу з'ясовується, що в “Володарі кілець” має місце універсальна перевага мотивувань “ззовні”. Символічний зміст книги — моральний антагонізм добра і зла, метафоричним вираженням якого є світло і пітьма, — лежить близько до поверхні, але не прориває її. Моральна основа постійно специфіцується мотивуваннями з фантастичної дійсності, що затверджують самостійну цінність зображеного.

Аналіз дозволяє виявити практично на всіх рівнях структури твору риси, характерні для трьох різних жанрів — чарівної казки, героїчної епопеї і роману. Так, серед форм художнього часу виділяється “нерухомий” час, характерний для казкових областей — Лорієна, Рівенделла, — епічний час Гондора і Рохана і романний час дороги, у якому відбувається психологічна зміна і духовний розвиток героїв. На рівні образів-персонажів виділяються казкові (Гандалф), епічні (Арагорн) і романні (Фродо) герої. Дія також включає казкові, епічні і романні характеристики. Як основні, що мають найбільш безпосереднє відношення й ідеї добутку і найбільш важливі для автора і читача в художнім відношенні виділяються характеристики роману. Тому жанр “Володаря кілець” визначається як фантастичний роман з елементами чарівної казки і героїчної епопеї.

Стиль “Володаря кілець” також відрізняється перевагою мотивувань “ззовні”, що виявляється в широкому використанні стилізації, придуманих автором назв на неіснуючих мовах і т.д. Однак важливе значення мають і мотивовані «зсередини» елементи стилю, такі, як збагачення асоціативної сфери ключових слів, світлових і колірних позначень. минаюча через усю книгу особлива значеннєва спрямованість модальних конструкцій. У цілому різноманітні елементи стилю в романі не сплавлені в органічну єдність, через що розрізняється художня сила окремих частин.

У “Спадкоємцях” Голдінга виявляється рівновага у використанні мотивувань “ззовні” і “зсередини”, що в жанровому відношенні визначає книгу як роман-притчу. Тут сполучається задана заздалегідь філософська схема й образне дослідження життя, і весь роман характеризується взаємопроникненням і взаємовпливом цих двох початків. Усупереч думці ряду дослідників (М.М. Зинде, С. Хайнс, Ф. Кермоуд), зміст “Спадкоємців” не вичерпується раціональною схемою, і мотивування “ззовні” багато в чому визначають своєрідність цього твору. Сам Голдінг образом Туамі підкреслює в романі пізнавальне значення мистецтва. Сполучення узагальненого вираження ідеї і конкретно-образного дослідження життя стає можливим на ґрунті фантастики.

Рівновага мотивувань “зсередини” і “ззовні” у “Спадкоємцях” дуже ясно просліджується у фантастичних образах неандертальців. Якщо їхнє протиставлення людям мотивовано з концепції, то розвиток свідомості героя роману неандертальця Лока підказано самою логікою художнього образа. Двоякий характер мотивувань відрізняє і складну структуру оповідання, у якій зміни позиції оповідача мотивовані в першу чергу “зсередини”, але в основній частині оповідання в центрі виявляється особистість, що розвивається по своїх внутрішніх законах. Рівновага мотивувань може бути простежено і на інших рівнях структури роману.

У стилі “Спадкоємців” також установлюється рівновага мотивувань. З зовнішньої сторони стиль мотивований позицією оповідача. “Зсередини” він мотивований задачею установлення взаємозв'язку явищ, єдності світу. Це породжує насичену змістом прозу, значну частину в якій грає підтекст.

У “Паразитах свідомості” Вілсона і особливості сюжету, і позиція оповідача, і система образів служать у першу чергу вираженню теорій автора й обумовлені останніми. Конкретні елементи, що несуть сліди походження з “масової літератури”, мотивовані “зсередини” філософської концепції, використані для її предметного вираження. Умотивованість “зсередини” є універсальною основою художньої системи роману. Так, сюжет “Паразитів свідомості”, що використовує значну кількість штампів “масової літератури”, організує їх таким чином, що вони служать образним вираженням тез “нового екзистенціалізму” і філософії історії Тойнби — циклічного розвитку цивілізації, “виклику і відповіді”, “відходу і повернення”. Вілсон виявляє дотепність і вигадку, комбінуючи мотиви, що служать одиничним вираженням загальних ідей. Але саме тому, що ці мотиви покликані виразити чітку теорію, а не перевірити її справедливість життям, автор може дозволити собі використовувати штампи “літератури масового споживання”.

Мотивування “ззовні” у “Паразитах свідомості” зводяться до встановлення логічних зв'язків і несуперечливої послідовності подій. Слабість мотивувань “ззовні” зводить не тільки сюжет роману, але і систему образів у функції ілюстрування ідейної концепції.

Відповідно до цього жанр “Паразитів свідомості” повинний бути визначений як роман-ілюстрація, пізнавальне значення якого цілком залежить від пізнавальної цінності (якщо така мається) ув'язнених у ньому філософських ідей.

Але, як було відзначено вище, образ “паразитів”, крім авторського наміру здобуває в романі зміст соціально-філософської алегорії, і це дозволяє бачити в “Паразитах свідомості” елементи аналогійної моделі, через відсторонення ведучої до пізнання. Тому асоціативне поле центрального образа додає “Паразитам свідомості” риси фантастичного філософського алегоричного роману.

Що стосується стилю роману, то, на думку Вілсона, цінність твору додають ідеї, а не художність. Оскільки оповідач тут — рупор автора, стиль той же, що й в есе Вілсона; словесні образи вторинні стосовно думки, і в цілому стиль “Паразитів свідомості” не специфічний для художньої літератури, так що говорити про умотивованість “зсередини” чи “ззовні” тут неможливо.

Висновки

Вільям Джеральд Голдінг (1911 — 1993), один з найбільших представників післявоєнної британської прози, лауреат Нобелівської премії (1983), письменник, ще за життя визнаний класиком, добре відомий як західним читачам так і українським. Його твори легко впізнати по зовнішній невимушеності оповідання і строгості форми, притчевій філософській глибині і вивіреній злагодженості деталей. У даній курсовій роботі була зосереджена увага на одному з ранніх творів, що здобули Голдінгу всесвітню славу: «Спадкоємці» (1955). Для прози Голдінга характерний непідроблений інтерес до процесу пізнання людиною світу і своєї ролі в ньому. Однак, Голдінг принципово інакше розглядає проблеми буття, волі, вибору і відповідальності людини, ніж французькі екзистенціалісти. Десь їхні погляди зближаються, але не збігаються. Філософський початок творів Голдінга полягає в естетичному втіленні пізнаних і пізнаваних закономірностей і випадків у долі людини, коли індивід не тільки живе, але й осмислює себе як спосіб існування. І як продукт художньої уяви, і як приклад рішення риторичної проблеми “Спадкоємці” являють собою, безумовно, блискучий зразок літературної творчості. Я згодна з тим, що Вільям Голдінг, безперечно, – яскраве і само­бутнє явище на літературному видноколі. С. Павличко слушно наголошує: “Творчість В. Голдінга на­лежить до найоригінальніших і найскладніших явищ англійської прози в XX столітті. Трагічний, навіть апокаліптичний голос письменника, який по­бачив істинне лице людства і спробував застерегти нашу цивілізацію від дальшої дегуманізації, а також колосальний талант прозаїка визначили його місце серед класиків літератури Англії XX століття”.[10. c. 188]

Безсумнівно, творчість Вільяма Голдінга належить до найоригінальніших і найскладніших явищ повоєнної анг­лійської прози. В ній набули дальшого розвитку традиції англійського філософського роману, який веде свою істо­рію від “Утопії” Томаса Мора, а також сучасного євро­пейського інтелектуального роману. Трагічний, навіть апокаліптичний голос письменника, який побачив істинне лице людства і спробував застерегти нашу цивілізацію від дальшої дегуманізації, а також колосальний талант про­заїка визначили його місце серед класиків літератури Англії XX століття.

Незважаючи на те, що твори Годінга вважають писимістичними вони, на мою думку стверджують ідеали добра і в них закладено надію на ствердження людяності тазагальнолюдських ідеалів справедливості і моральності. А представник Шведської академії Ларс Йюллестен у своїй промові під час вручення Голдінгові Нобелевської премії зазначив: “Романи і оповідання Голдінга – це не тільки похмурі повчання і темні міфи про зло й зрадницькі руйнівні сили, це ще й цікаві пригодницькі історії, які можна читати заради задоволення”.[8. c. 324]

А сам Голдінг у своїй Нобелевській лекції в жартів­ливій формі піддав сумніву свою репутацію безнадійного песиміста, сказавши, що він “універсальний песиміст, але космічний оптиміст”. І вже серйозно додав: “Міркуючи про світ, яким править наука, я стаю песимістом… Проте я оптиміст, коли згадую про духовний світ, від якого на­ука намагається мене відволікти… Нам треба більше лю­бові, більше людяності, більше турботи.”.[8. c. 328]

Я вважаю, що оце і є відповідь на ті запитання, які ставить перед нами життя і які повинна ставити перед собою кожна людина, коли не хоче перетворитися на звіра.

Список використаних джерел

1. Golding W. Utopias and Antiutopias // A Moving Target. New York, 1984 P 184.

2. Бегун Б. Зверь – мы сами (В.Голдинг «Повелитель мух») // Відродження. –1995, №2.

3. Выготский Л.С. Собрание сочинений: Т. 3. — М.: Педагогика, 1982.- С. 596.

4. Голдинг У. Собрание сочинений, т.1 — М: Симпозиум, 2000, — С. 464

5. Голдинг У. Горячие врата. – М.: Сфера, 1994 — С. 208

6. Зверев А. Дворец на острие иглы. — М., 1989., — С. 284

7. Кінкід-Вікс М. і Грегура Я. Уильям Голдинг: Критические этюды. С.-Пб., 1987. — С. 252.

8. Лауреаты Нобелевской премии.Энциклопедия. – М.: Прогресс, 1992. — С. 665.

9. Література Англії. XX століття: Навч. Посібник / К. О. Шахова, Н. Ю. Жлуктенко, С. Д. Павличко та ін.; за ред. К. О. Шахової.– К.: Либідь, 1993 – C. 400

10. Павличко С.Д. Лабіринти мислення – К., 1993 — С. 458

11. Павличко Соломія. Романи та повісті Вільяма Голдінга. Післямова // Голдінг Вільям. Володар мух. – К.: Молодь, 1988. – С. 330.

12. Проблемы метода и жанра в зарубежных литературах. — Свердловск: Свердловский государственный педагогический институт, 1982, — C. 325.

13. Рабинович Р. Реализм против эксперимента в английском романе, — М. 1997. — С. 175.

14. Скороденко В. Притчи Уильяма Голдинга – М.: Прогресс, 1981. – С. 42.

15. Хaллидей M.A.K. Переход к функциональной речи. M.: Arnold, 1973. – C. 542.

16. Чамеев А. Мир Уильяма Голдинга – М.: Научная мысль, 1987 c. 293