Реферат: Роль українського міста в літературі

Місто влітературі сьогодні трактоване не тільки як тема, мотив чи образ, а ще і яксимвол або міф. І в цьому власне контексті осмислення дискурсу міста вісторичному, культурологічному та філософському контекстах є актуальним, анавіть – у доброму значенні слова – провокативним.

Іван Франкокваліфікував рецензії як «пакосний рід літератури, для якого треба читатимасу зайвини»[1]. А Оксана Забужко, ніби як розгортаючи думку великогопопередника, мало чи не в розпачі констатує: «Чи Ви хоч раз бачили в нашихвиданнях, навіть „літературних“, аналітичну рецензію на „блок“із 5-6 книжок різних видавництв, об'єднаних спільною темою? А це ж нормальнасвітова практика, перша ланка впорядкування й структуризації поточноголітературного процесу!»[2]. Думка дуже слушна, але блоку наукових книжок,які б досліджували проблему українського міста, ще поки не наберемо, а томумова тут піде про одну з таких, в Україні чи й не першу, в той час якслов’янські та європейські літератури сьогодні активно розпрацьовують проблемуміста та його впливу на людину. Авторка розвідки «Місто і література:українська візія»[3] Віра Фоменко назагал успішно реалізує свій задум –дослідити зародження та еволюцію теми міста, проаналізувавши багатоаспектнийвплив урбаністичної літератури на становлення модерної української прози.Монографічна праця має чітко визначену мету, для реалізації котрої дисертанткаокреслює либонь певний надмір завдань, з якими вона в цілому таки впоралася,хоча й із різним ступенем успіху та результативності. Зреалізувати їх усіоднаково успішно навряд чи й можливо, бо ж той масив творів, який склав об’єктстудій В. Г. Фоменко, явно хибує на неповноту.

Важливими ж дляґрунтовного осмислення поставлених завдань могли б прислужитися праці, які до спискулітератури не потрапили: такі знані сьогодні монографічні розвідки, як «Modernizowaniemiasta. Zarys problematyki urbanistycznej w nowoczesnej literaturze polskiej»(Краків 2003) Ельжбети Рибацької та «Eseiści o Lwowie. Pamięć,sąsiedztwo, mity» (Варшава 2006) Катерини Хотинської, ще раніше –праці В.Топорова «Місто і міф» (до речі в 2000 перекладеної вПольщі[4]) та Е.Бушевича «Cracovia in litteris. Obraz Krakowa w piśmiennictwiedoby Odrodzenia» (Kраків 1998), стаття Т.Косткевічевої «Wizje miastaw literaturze wieku Oświecenia»[5]. Не говорячи вже про чи ненайперші розвідки, з-поміж яких назвімо публікації А.Грека «Семантикатекста Киева в русской культуре» (1993), С.Томашевського «Motywymiejskie w romansie stanisłwowskim»(1985), Т.Зарембської«Початки польського урбаністичного письменництва»(1975). Зупиняємосьна цьому детально, бо – навіть поданий пунктирно – корпус цих праць підважуєтвердження дисертантки про те, що «вивчення міста і урбанізації якособливого феномена літератури почалося відносно недавно». Не випадковимбачиться нам і зацікавлення проблемами міста, і то не лише в документах, а самев літературі – з боку істориків (маємо на увазі найновішу розвідку Василя Пірка"Історія – вимогливий суддя" у виданні «Державна справа»(2008. – №11. – С. 170-175).

Місто влітературі сьогодні трактоване не тільки як тема, мотив чи образ, а ще і яксимвол або міф. І в цьому власне контексті осмислення дискурсу міста вісторичному, культурологічному та філософському контекстах Вірою ГригорівноюФоменко є актуальним, а навіть – у доброму значенні слова – провокативним. Учаси, коли не те що місто-мегаполіс, а цілий світ став великим селом, –відбулася рішуча й незворотня трансформація понять центр-периферія. Розпочавсяж сам процес трансформації чи не в останніх десятиліттях ХХ століття, алітература саме цього періоду пильно, прискіпливо, фахово в рецензованійдисертаційній праці досліджена.

Перший підрозділмонографічної праці «Дискурс міста в історичному, культурологічному тафілософському контекстах»" бере старт на західноєвропейськуурбаністичну філософію. Авторка відштовхується від концепції«світу-цивілізації» Ф. Броделя, апелює до положення Л.Ямпольськогопро місто як середовище індивідуальної та соціальної свободи – і відразупереходить до міркувань про те, який вплив мають глобалізаційні процеси наУкраїну. Оголюється – таким чином – одне із вразливих місць дослідження, бопровалюється в небуття власне український джерельний контекст, хоча дослідницясама, і то слушно, задекларувала проблему української урбаністики всоціально-історичній перспективі.

«Дивись нацеркви, що процвітають, дивись на християнство зростаюче, дивись на містоіконами святими освітлене й сяюче і від фіміаму духм’яне та похвалами йбожественними піснями наповнене!» – звертався в 1051 році першиймитрополит-русич Іларіон до хрестителя князя Володимира в своєму «Словіпро закон і благодать». Варто також поміркувати, чому учитель Коперніка –Юрій Котермак увійшов до історії як Юрій Дрогобич, а Павло Русин ізлемківського міста Кросно організував школу новолатинських поетів у Кракові.Якщо взяти до уваги не тільки той факт, що 1288 роком датується перший, якийзнаємо, опис бібліотеки князя Володимира Васильковича, зроблений Волинськимлітописцем, а й пам’ятку початку ХІІ століття – «Повість временнихліт» (створену тоді, коли – як писав Іван Франко – Європа була ще темною),де віднаходимо як оповідання про благословення апостола Андрія і заснуванняКиєва, так і найдавніші писемні свідчення про донині живі українські міста –Чернігів, Трипілля, Коростень, Переяслав, Ізяслав, Овруч, – то мусимо визнати:джерела урбаністичної проблеми в Україні таки значно глибші. Маємо визнати, азначить чіткіше окреслити вихідні позиції. Відчувається, що часом авторкапотрапляє в дискомфортну ситуацію, будучи скутою тим масивом творів, які обраноза матеріал дослідження. Ані давньоруський, ані еміграційно-діаспориний масивтекстів (не говорячи вже про сусідні літератури) не послужив, але добре було б,коли став би об’єктом для зіставлення. А той матеріал неоднозначний, але йнадзвичайно пожиточний, якщо взяти до уваги дискурс українського освоєннябагатьох інших міст світу. Починаючи можливо від візії чужоземних міст у«Житії і ходінні» Даниїла, ігумена із Руської землі, у«Странствованіях» Василя Григоровича-Барського чи творах ПилипаОрлика, в гостро критичних та іронічних віршах «Варшава-мати» або«Люблин-сестра» Данила Братковського – і аж до Юрія Андруховича,Оксани Забужко чи Олександра Ірванця. Цілком слушно виводячи генеалогіюантиміського міфу, услід за дослідниками, з одного боку – від біблійноїтрадиції, з іншого – від античної літератури, авторка несміло згадує нашіпраукраїнські твори, які й сьогодні перевершують чимало найвибагливішихєвропейських раритетів. Названі нами тут твори – це лише дещиця того матеріалу,який був покликаний стати добрим кермом і вберегти шановну авторку віднедоречних публіцистичних відступів та інколи необов’язкових, великих заобсягом цитат. Отож, беручи це до уваги, важко погодитися із такими висновками:«Місто як „фізичний“ феномен і як носій та продуцент,перевірений щоденним побутом культури, майже не значилось серед топосів нашої»старомовної" поезії, прози, драматургії". Запитаймо: а Київ як«мати городів руських»?

У другомурозділі «Українська художня урбаністика в соціально-історичнійперспективі» змістовно, із виходом на дискусію, проаналізовано твориГ.Сковороди, І. Котляревського, М. Гоголя, Т. Шевченка, П. Куліша, І.Нечуя-Левицького, І. Франка. Але знову ж таки, українська традиція виводитьсятільки від Григорія Сковороди, якого, як наполягає шановна авторка, ми зовсімне знаємо, бо «закладений у наші літературні гени інстинкт простоти йнеобтяженої надміром культури „народності“ все ще зберігає силузворотної дії, перетворюючи Г.Сковороду на речника істин „для хатньоговжитку“.

Хотілося бпобачити і більш доказовий дискурс щодо тези, яку в рецензованій книжцівикладено в підрозділі 2.2. „Петербург М.Гоголя та Т.Шевченка. Художня іментальна рецепції“. Це висновок, що співвідносити Шевченка з нараторомкомедії „Сон“ можна лише з урахуванням „різноістотності“Шевченка-автора й Шевченка-петербуржця, про якого ми, на жаль, не так ужебагато знаємо». Дискусійними міркуваннями, що само по собі, однак, єприкметою новаторської праці, відзначається і підрозділ 2.3. «П.Куліш –опозиція село-місто». Так, В.Г.Фоменко, аналізуючи неоднозначний та різно-векторнийдоробок Пантелеймона Куліша, твердить: «Коли вдуматись у вислів»виробить форми змужичілої нашої речі" (вислів П.Куліша. – В.С.)глибше, можна в ньому побачити притаманний саме йому перегин у тому, чому віриві що утверджував лише він. Зокрема, у присутність (коли, де, в кого?) вновоукраїнській літературній мові такого стану, який виключав мужичість. Аточніше – живу народну мову, яка (і про це вже йшлося) не взяла відстарокнижної мови найістотнішого – її паритетної інтеграції в загальноєвропейськийлітературний досвід".

Третій розділрецензованої розвідки В.Фоменко «Вплив міста на процеси розвиткуукраїнської літератури кінця ХІХ – першої половини ХХ століття» постає якнайбільше аргументований та відкривавчий. І то зрозуміло, бо ж матеріалом аналізустали вершинні здобутки українського письментва. Саме література цієї доби, якзнаємо, видобула із забуття і показала світові невмирущу цінність давнини,«старого» письменства і цим небезпідставно пишалася, оскільки, яктвердить В.Г.Фоменко, «врятувала його від малоросійщини московськоговиробу й законсервованості в спокусах московських (бурлеск, водевіль, байка,оповідання з народних уст) літературних чеснот. Література ж українськогомодерну, навпаки, працювала на випередження, являючи читачеві героїв, а з тим іавторську свідомість не традиційного, а загальноцивілізаційного напряму, колидоробок навіть одного й того ж письменника міг стояти по різні бокибарикад». Саме матерал цього розділу, а, зокрема, підрозділ 3.2.«Двополюсність української ментальності в українській прозі на зламістоліть» уводить до літературного процесу один із перших українськихміських романів – автобіографічний твір «Танець тіней» («Влабетах») М.Яцківа, оповідання «Над морем» Лесі Українки, якепорівнюється із «Попрыгуньей» А.Чехова, в новому світлі подаєрецепцію роману «Поза межами болю» О.Турянського та ін. В аспектіурбаністичного наступу на людину інтерпретовано романи В.Підмогильного таВ.Домонтовича (підрозділи 3.3.), відсвіжено урбаністичні візії В.Винниченка(підрозділ 3.4.), обгрунтовано принципово важливі тези про входженняукраїнської прози в рецепційну та текстову психореальність міста, прозбагачення мови виражально-зображальними можливостями модерного виміру та ін.

Належною міроюкритицизму, узасадненістю суджень про літературу ХХ століття, в якій селопоступається місту – метаісторичному і навіть метанаціональному, –відзначається останній, четвертий розділ рецензованої книжки «Художнінадбання прозової урбаністики України». Тут же зарисовуються змістовні перспективи.Так – на прикладі аналізу творів Ніни Бічуї та Галини Гордасевич –засигналізовано мотиви «жінка і місто», «жінка в місті останньоїтретини ХХ століття», «жінка і суспільство»". До прикметмужньої постави дисертантки напевно можна віднести й те, що вона не уникаєречей, які й саму авторку та й нас усіх б’ють батогом, як то робить авторурбаністичного роману «Тотем» С.Процюк жорсткими дефініціями і такимось присудом: «Ми є скаправілі і зледащілі, малоосвічені і нетямущі. Ми –заздрісні сальєристи і ненаситні салоїди». В.Г.Фоменко не просто зауважуєці нурти, приймає на віру, а й, повторюючи, кваліфікує їх як «діагноз,поставлений лікарем для зцілення тяжко хворого організму». Виникає тількизапитання: представники яких іще, окрім нашого, народів, особливо з-посередтих, котрі себе шанують, дозволять собі подібне? Отож, як тут бути і що робити?Навіть це вічне запитання має свій урбаністичний підтекст і дискурс. Так, незайвим було б поміркувати, чому письменник двох народів – українського та польського– Павлин Свєнціцький, переробивши із російської на польську повість «Чтоделать» Миколи Чернишевського, місцем дії у своїй версії зробив неПетербург, а власне Київ. Чи так уже випадково П. Свєнціцький змінив оточення,в якому діяли герої М.Чернишевського? І якою, до речі кажучи, має бути рецепціята перспективи вивчення таких ось творів, на які дисертантці також вартувало бзвернути увагу? А також і тих, в яких українське місто увічнюється митцямиінших літератур (Київ у творах російського класика М.Булгакова чи Львів утворах австрійського письменника М.Поллака). І, врешті, як бути нам, аби внауковій праці не повторювати услід за письменником С.Процюком інфікованихсамопонижень, а, занурившись у джерела та тримаючи, як наставляв ВолодимирМономах, душу вгору, поціновувати явища глибоко і контекстуально.

Не обійшлося врецензованій роботі без недоглядів та неточностей – певною мірою вонипояснюються невичитаністю після комп’ютерного набору. Часом дослівноповторюються деякі фрагменти праці, певні абзаци. Неповним видаєтьсяузагальнення, що «художньому освоєнню міського середовища й міського типужиття таланило найменше». Навряд чи доречною є така безапеляційність, аджевдячним матеріалом для осмислення покликані стати, окрім проаналізованих, ще йчисельні твори про людину міста Валерія Шевчука, книжка «За нас – уЛьвові. Міти і міфи» Надії Мориквас, «Повернення в Леополіс»Віктора Неборака і ще багато інших. Бодай би й роман Олександра Ірванця«Рівно/Ровно».

Бо коли першимпро місто в українській літературі на початку минулого ХХ століття написавВалер«ян Підмогильний, то на початку ХХІ – Олександр Ірванець. Якщо жсягнути раніших часів, то образок міста в творах в очах давньоукраїнськогоспудея відбився як „хата на хаті“, що означало багатоповерховий будинок,а коли замислитися глибше, то заклало перші обриси фантасмагоричного міста.Фантасмагорія як зворотна сторона реальної медалі або як крайній вияв тихукраїнських реалій, які впізнавані не тільки кожним із нас, а від помаранчевихподій 2004-го – і усім широким світом, – все це заполонює читача від перших ідо останніх сторінок роману Олександра Ірванця. Поява кота Боніфація на першихта останніх сторінках помножують традиції Булгакова, а вірогідніше такиіронізують над ними, як зрештою, в романі домінує тотальна іронія над усім, прощо власне йдеться. А йдеться про нас самих, в Україні й поза нею, але нею такиживущих, а йшлося, тобто думалося-писалося авторові, як вказано на сторінці189, упродовж 1995-го в Берліні та в роках 1999-2000 в Рівному-Ірпіні. Отож,якою б не зужитою була подальша оцінка, але роман „Рівне/Ровно“ такиє новаторськи-прогностичним – і самою назвою, і змістом – щодо болючої проблемидвох Україн, яка в романі запрогнозована на той спалах, який відбувся в2004-му. І форма фантасмагорії спрацювала на той прогноз і шок стовідсотково.Олександр Ірванець хоча й наголошує у своєрідному ігровому післяслові (с.190),що всі події, обставини та персонажі, „ословлені“, як він підкреслює,в тексті роману „Рівне/Ровно“», – існують лише в його уяві, як ісаме місто, тут автор віддає данину «винятково працьовитим, добрим, щедримта щирим людям», – ніколи не було розділене навпіл жодною стіною, – та жчитач впізнає щоденність чи не кожного українського міста, з тією хібарізницею, що, приміром, у Луганську чи Донецьку стіна вища, аніж в Тернополі чиРівному...

Романнадзвичайно цікавий ще й під тим кутом зору, що розгортає рідкісний (упорівнянні, наприклад, з біографією історичною чи похвальною) різновидсповідально-артистичної екзистенції, коли ж уточнити, – буття драматурга ШлоймиЕцірвана. Звідси видовищність, театральність роману, в якому фотоілюстраціївиконують подібну до театральних декорацій функцію. Незмінна ж авторова іроніяне дає збитися на сентиментальний шлях, страхує від ностальгійних перехльостіву розповіді про дитинство, шкільні роки, перше кохання, хоча ці та інші ліричністорінки є далеко не гіршими в канві створу. Вони ж бо так само помножуютьукраїнську щоденниково-сповідальну традицію, відсилаючи подумки до такихпередусім творів, як «Гуси-лебеді летять», «Щедрий вечір»М.Стельмаха чи «Зачарована Десна» О.Довженка, водночас дискутуючи зними – не без допомоги випробуваного в уславлених та широко знаних драмахавтора прийому театралізованого дієписання того, що відбувається з Україною таукраїнцями в 90-і. І з легкої авторової руки стається так, що це дієписання вромано-драмі-щоденнику набрало тих персвазійних рис, які притаманні булиораторському мистецтву, наприклад, у вживанні таких безпосередніх формсловесного виразу, як у «мові озвученій», а тут ще розіграній, бо жлунає з театрального кону, а до всього ще й маємо драму (із участю німецькоїакторки, яка вивчила роль українською) в драмі, де всі ми і гравці, й глядачі.Спосіб, у який представлено час і простір, провокує до порівняння роману зпризначеним до театральної постановки щоденником митця. Місто Рівне/Ровнопостає перед читачем/глядачем мов би велетенською сценою, люди й події поданітак, як ніби вони діють на тій сцені, де грають всі – всіма. Не тільки назвоюміста, прізвищем (Ецірван – Ірванець), реальними фотознімками, а й буденними,як на перший погляд, вчинками та словами, комп’ютерними шрифтами, цитатами – здовідника економічної географії соціалістичної республіки України від 2002року, вставкою зі статті-анонсу в газеті «Вечірнє Рівне»[6] чидовжелезним списком тих, без кого роман «Рівне/Ровно» – «не бувби написаний, або був би зовсім не таким, яким він є». І треба сказати, щоце дивовижна здатність – вміти іронізувати так, щоб стало нам боляче й соромно,зберігаючи при тому душевну просвітленість, кваліфіковану власноруч якнезлобиву щирість, яка лежить в основі глибокої вдячності автора багатьом людямза надану допомогу в створенні цього діагностичного роману. Та ж бо відомо:правильний діагноз – успішне лікування. То ж видужуймо швидше, українці!

То ж українськалітература ХХ століття дала огром творів про місто. І не тільки прозових....

… Бо звикнутьне можу до міста,

Брудного,глумливого міста,

Бо серцем яніжний і чистий,

Дарма, що колисьбув чекістом, –

зізнававсяДмитро Фальківський. Перспективно було б осмислити той драматичний шлях, якийпройшла та ж поезія від позначеного трагедією розчарування, яке звучить увищенаведених рядках, – до помірковано-спокійних поетичних творів про людинуміста і людину в місті. А їх є так багато, як тих вогнів у необароковому вірші,в кожному слові якого закодовано число 100. Маю на увазі твір «Київвечірній» Миколи Мірошниченка, який звучить так:

Стожарів намисто

Чисто, густо,

тлусто,променисто

Просторовонастояне місто.

Безсумнівно,дослідження дуже непростих проблем, сконцентрованих навколо міста, вукраїнській науці тільки розпочалося. Воно потребує неупередженого підходу, ітут солідаризуюся з Оксаною Забужко, яка в турботах про завтра українськоїнауки покладає велику надію на покоління «дітей Майдану» бо порівняноіз тими, хто дебютував у 90-х, молоді 20-літні мають той безцінний«нерозтрачений запас щирого ідеалізму, якого в Україні не вчувалося,либонь, від 1960-х років» [7].

Списоклітератури

1.Франко Іван. Лист до Агатангела Кримського від 22 лютого 1904 року // Франко І.Зібр.творів: У 50 т. – Київ, 1986. – Т.50. – С.237.

2.Забужко Оксана. «Сьогодні бути жінкою в українській літературі – непроблема...»// Літературна Україна.- 18 грудня 2008 року. – С.5.

3.Фоменко В.Г. Місто і література: українська візія. – Луганськ: Знання, 2007. –312 с.

4.Toporow W. Tekst i miasta-dziewicy i miasta-nierządnicy w aspekciemitologicznym // Toporow W. Miasto i mit. Wybrał, przełożyłi wsępem opatrzył B.Żyłko. – Gdańsk, 2000.

5.Kostkiewiczowi T. «Wizje miasta w literaturze wieku Oświecenia //Prace Historycznoliterackie. – Gdańsk, 1993. – nr 16.

6.В романі це ймовірно містифікація, хоча в газеті „Рівек вечірнє“ № 44за 22-26.06.2006 й справді натрапляємо на інтерв'ю із О.Ірванцем по йогоповерненні з Америки із цінною інформацією не тільки про американські враження,а й про написану в Америці повість „Золото Павла *******ка“

7.Забужко Оксана. „Сьогодні бути жінкою в українській літературі – непроблема...“ // Літературна Україна. – 18 грудня 2008 року. – С.5.