Реферат: Розвиток дитячого психологізму у творах А. Тесленко

Зміст

Реферат

Вступ

1. Психологічні тенденції в дитячій літературі 19 ст.

2. Особливості вивчення творів А. Тесленко у школі

2.1 Життєвий та творчий шлях А. Тесленко

2.2. Аналіз оповідання “Школяр”

2.3 “Страчене життя” – вершина творчості А. Тесленка

Висновки

Список використаних джерел

Реферат

Курсова робота “Розвиток дитячого психологізму у творах А. Тесленко”.

Для виконання курсової роботи опрацьовано 17 наукових джерел.

Об’єкт дослідження: твори письменника, монографії та літературознавчі праці.

Мета роботи полягає у висвітленні особливостей дитячого психологізму в творах А. Тесленко

Завдання дослідження:

— дослідити особливості психологізму в літературі кінця 19 століття;

— провести літературознавчі паралелі творчості А. Тесленка з творами інших авторів цієї епохи;

— розкрити творчі та життєві передумови написання творів “Школяр”, “Страчене життя” та особливості психологічної майстерності автора.

Методи дослідження: порівняльно-типологічний, аналітично-описовий.

Наукова новизна: детальний аналіз творів у світлі психологічного забарвлення.

Сфера застосування: матеріали курсової роботи можуть бути використані вчителями молодших та старших класів при розробці і підготовці уроків вивчення української мови, написання рефератів, творів.

Ключові слова: ТИПІЗАЦІЯ, ПСИХОЛОГІЗМ, ОБРАЗ, ПСИХОЛОГІЧНА ШКОЛА.

Вступ

Актуальність теми дослідження. В останні десятиліття як в літературознавстві так і в інших наукових дисциплінах спостерігається підвищений інтерес та увага до особливостей людської психології, і в свою чергу, до відображення її проявів в літературних творах.

Зараз, коли українська мова все більше і більше охоплює всі сфери нашого життя і знаходить все більше прибічників, дуже важливо уважно дослідити найкращі її зразки, а особливо ті твори, які формують світогляд школяра, впливають на його свідомість та психіку, мають виховне та дидактичне значення.

Матеріалом для дослідження ми обрали твори А. Тесленко “Школяр”, “Страчене життя”. Розглянемо і твори інших письменників того періоду, які працювали у жанрі дитячої літератури і мають спільні риси психологізму з А. Тесленко.

Стан дослідження обраної теми. Методичних праць, присвячених вивченню творчості письменника в школі, з ґрунтовним аналізом його творів не так і багато. Одними з перших праць з аналізом оповідань “У схимника” і “Школяр” (автори: М.П. Саух, В.П. Галкін). Ці статті були доброю допомогою вчителеві радянського періоду, але нині не відповідають вимогам сучасної програми. Комплексним і фундаментальним є посібник для вчителів В.С. Сидоренко “Вивчення творчості Архипа Тесленка”. Не дивлячись на поважний вік цього посібника і деякі моменти, які втратили актуальність, цей посібник допомагає і вчителеві і школяреві в опануванні творчості письменника, наголошує на важливіших моментах творів, подає відомості про життєвий та творчий шлях митця.

В останні роки інтерес до творів А. Тесленка дещо знизився. Більшу увагу приділяють не творам про знедолених дітей, а таким творам, як “Любов до ближнього”, “Страчене життя” та ін. Безперечно, ці твори мають більш складні конфлікти та велику галерею образів-типів.

Об’єктом дослідження є літературознавчі праці, твори твори А. Тесленко “Школяр”, “Страчене життя”, та І.Франка і Коцюбинського.

Предметом дослідження є розвиток дитячого психологізму у творах А. Тесленка.

Мета дослідження: висвітлення особливостей реалізації психологізму у дитячих творах письменника.

Реалізація цієї мети передбачає виконання таких завдань:

— дослідити літературознавчі праці з аналізом творів А. Тесленко;

— визначити теоретичні засади психологізму в літературі;

— висвітлити та проаналізувати конкретно на текстах творів розвиток дитячого психологізму;

Методи дослідження. У роботі застосовано порівняльно-типологічний метод та аналітично-описовий, який полягає в підборі, описі та аналізі літературного матеріалу.

Наукова новизна роботи: осмислення та аналіз відображення розвитку психологізму на прикладі дитячих творів А. Тесленка. Намагання відродити увагу до творів цього циклу та осмислити їх під іншим кутом.

Практичне значення одержаних результатів у тому, що вони можуть бути використані в подальшій розробці літературознавчих проблем з обраної теми, на уроках української мови, при написанні творів та рефератів.

Апробація результатів дослідження. Практична частина роботи стала фрагментом уроку, проведеного в ЗОШ № 67.

Структура. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел.


1. Психологічні тенденції в дитячій літературі 19 ст.

Дев’ятнадцяте століття характеризується зацікавленістю світової науки та мистецтва психологією та її впливом на взаємодію людини та суспільства, внутрішніми мотивами та переживаннями людей. Хоч з невеликою затримкою, проте світові тенденції літератури, та виникнення психологічної школи в літературознавстві, теорій психології творчості та ін… не змогли не вплинути на українську літературу.

Предметом вивчення психологічної школи була внутрішня, психологічна сторона художньої творчості, яка була прийнята за сутність мистецтва. Провідні світові діячі відходять від соціологічного підходу до суспільних явищ, замінюючи його психологічним [1,132]. В Україні ці тенденції проявляються частково, бо досить сильно і гостро відчувається суспільно-соціально-класовий конфлікт.

Але деякі риси психологічної школи і її втілення у літературних творах є.

Наприклад, важко не погодитися що мистецтво, в тому числі і література є сублімацією переживань митця, втілених в художніх образах. І у багатьох випадках ціль митця не тільки донести до інших свою думку, а й вгамувати свою душу, втілити своє горе у слові [2, 45].

Згадуючи видатних літературних діячів-українців, які присвятили свою творчість дітям згадуються імена і Олени Пчілки і лесі Українки, Ольги Кобилянської та інших. але ми проведемо літературознавчі паралелі з творчістю Архипа Тесленка саме тих митців слова, які, на наш погляд, найближче стоять до нього і з точки зору проблематики і художнього втілення.

Говорячи про дитячу літературу другої половини 19 ст. Потрібно згадати таку видатну особистість, як І. Франко. У прозі Франка не мале місце займають оповідання про дітей та для дітей. Оповідання про дітей часто мають в собі автобіографічні елементи, іноді подаються у формі автобіографічних спогадів (твори “У кузні”, “Злісний Сидір”, “Мій злочин”), в яких використовується цікавий психологічний прийом: доросла людина виступає з оцінкою своїх дитячих вчинків і прагнень, іноді – як картини, де виступають діти [3, 6].

Цілий цикл творів та галерея дитячих образів-школярів майстерно створена І. Франко.

Ось маленький Гриць, з гордістю ступаючи поруч з батьком, іде вперше до школи. Та в школі він нічому навчитися не може. Пан “професор” показує якісь гачки та стовпки, крутить дітям вуха, шмагає їх різками, а в дитячу душу заглянути не бажає. Наслідком такої схоластичної науки Гриць тільки й виніс із школи “А-ба-ба-га-ла-ма-га”...

В багатьох оповіданнях І. Франко немає загостреного сюжету, якихось складних колізій чи ситуацій. Виклад звичайний, описується буденна обстановка в школі, звичайні життєві факти, а яка колосальна сила сатири! Автор ніби глузує з нетямущості Гриця, а насправді весь цей глум спрямований проти пана професора, як поборника тогочасної системи освіти. Це була реалістична манера розповіді, яку так майстерно розвив В. Стефаник, а пізніше незрівнянний знавець психології дитини С. Васильченко.

В кожному образі затурканої дитини автор знаходить світлі риси незіпсованої дитячої душі, підкреслюючи несприятливість соціальних умов для формування характеру. Ось понурий, мовчазний хлопчик Митро з оповідання “Микитичів дуб”. Життя цього безбатченка важке й безрадісне, тому й казки він розповідає страшні та понурі, але яка ж велика та світла любов є у серці хлопчика до його сестри… [3, 23].

А ось тихий, лагідний, з ясними очима Степан з оповідання “Оловець”. Страшну кару бездушного вчителя за загублений олівець зносить Степан мовчки, хоч ледве піднімається на ноги. Страшна не кара вчителя, страшно показатися на очі батькові, бо він заплатив за олівець великі гроші для бідної сім’ї.

Або забитий бідний єврейський хлопчик Йойна: він нікому не скаржиться на знущання вчителя-економа бо розуміє, що ніхто не заступиться за хлопського сина.

Кладучи в основу своїх оповідань дійсні факти, письменник надав їм великого психологічного впливу на читача, узагальнюючої сили, типізував людські характери і образи, наділяючи їх живими яскравими рисами.

Цікава в цьому відношенні думка, висловлена Франком в оповіданні “Отець гуморист”: “Чим більше і щиріше мемуарист силкується перенести вповні, з усіма фарбами й тонами, той образ давно минувших подій, який лишився в його душі, тим більша небезпека, що він до того образа додасть щось зайвого, пізнішого, нанесеного течією часу. Але ж зусилля в противний бік – подати лише голі контури картини, лише силуети або навіть дерев’яні рами – ще шкідливіше для вірності споминів, бо дає скелет замість живого тіла, пустопорожню тінь замість конкретної дійсності.”

Жахлива конкретна дійсність і постає з оповідань І. Франка. Але це не байдужа об’єктивіська фіксація. Особа автора присутня в них весь час. Автор вдається до публіцистичних відступів, у яких критикує знущання над дітьми, сумує над їхніми долями.

В дитячих оповіданнях виявляється не лише визначний талант художника, а й педагога, знавця дитячої психології, викривача бездушної системи освіти в австрійській монархії, яку він так нещадно викриває не лише в художніх, а й публіцистичних творах.

Дитяча доля, її проблеми та трагедії знайшли місце і в творчості М. Коцюбинського. Наприклад, своєрiдне мiсце в його творчісті посiдає оповiдання «Маленький грiшник» (1893). У ньому змальовано життя знедолених дiтей мiста. В оповiданнi яскраво виявилась одна з особливостей стилю письменника: вмiння знаходити життєво правдивi, промовистi деталi для психологiчної характеристики героя.

Головний герой твору Дмитрик — життєрадiсний, допитливий, з добрим серцем, чистою душею хлопчик. Живе вiн разом зi своєю матiр'ю в душнiй низькiй хатi, що по самi вiкна влiзла в землю. Ярина терпить зi своїм сином злиднi. Вона — «слаба, не слаба — увесь день мусить носити воду, заробляти на хлiб». Про нужденне життя цiєї трудiвницi свiдчить i одяг її сина: «На Дмитриковi була стара материна юпка з клаптиками вати, що висiли крiзь дiрки з пошарпаної одежини, довгi рукава телiпались нижче рук, заважали йому. Русяву головку прикривав старенький картузик з одiрваним козирком».

Мати ходила на поденщину, а Дмитрика залишала в непривiтнiй хатинцi та наказувала не виходити на двiр. Але вiн не мiг всидiти, його вабило на сонячну вулицю, до дiтвори. Серце його постiйно бентежать суперечливi почуття. Хлопчик не хотiв iти всупереч волi матерi. «Це тепло, ця немов весняна днина серед зими вабили Дмитрика, тягли його в далечiнь, на волю…» Дмитрик часто залишав похмурi стiни кiмнати, зникав на вулицi. А там вiн почав робити все, чого його навчив безпритульний Гаврилко: жебрачив, крав, палив цигарки. Маленький Дмитрик вiдчував, що погано чинить, але хибнi обставини життя були сильнiшими за волю дитини.

Для розкриття характеру, настрою свого героя письменник вдало використовує пейзаж. На початку оповiдання картина чудового зимового ранку є контрастом до тих тяжких умов, у яких живе хлопчик з матiр'ю. Дмитриковi було сумно, жаль хворої матерi, але як тiльки вiн опинявся гарної весняної днини надворi, настрiй його, попереднi думки змiнювались. Хлопчик ставав веселим, життєрадiсним, бо: «Сонячко грiло… небо синiло в високостi чисте, безхмарне, струмочки жебонiли щось межи собою, по снiгу плигали жовтобрюшки та снiгурi» [3, 56].

Дмитрик — натура тонка, вразлива. Смерть матерi глибоко схвилюва ла його. I хоч жахливi умови життя травмували душу хлопчика, є надія та вiра, що вiн не пiде далi шляхом Гаврилка, бо починає усвiдомлювати всю згубнiсть цього шляху; з нього виросте інша людина.


2. Особливості вивчення творів А. Тесленко у школі

2.1 Життєвий та творчий шлях А. Тесленко

Архип Тесленко — одна з найтрагічніших постатей в українській літературі. І не лише тому, що безперестану борсався в тенетах бідняцького глухого села, поневірявся по судах, етапах, тюрмах, засланнях, захворів на туберкульоз, — і прожив коротке життя: усього-то 29 років. А ще й тому, що в силу багатьох об'єктивних і суб'єктивних причин письменник обрав трагічне як засіб естетичного відтворення дійсності. На початку XX століття в своїй творчості він прагнув художньо осягнути процеси, що відбувалися на селі, і відображав у своїх творах стихійний, традиційний наймитський протест проти куркульства і дрібного чиновництва. В нових умовах визвольного руху в трактуванні смислу буття й небуття соціально й естетично письменник виступив у руслі революційної демократії, хоч пошуки ідеалу давалися нелегко. В нескінченних сутичках з соціальною дійсністю, що кінчалися для нього, як правило, поразкою, А. Тесленко дедалі частіше схилявся до думки про страчене життя як протест проти цієї дійсності. Така філософія — наслідок життєвої практики саме наймитського прошарку українського села, який не мав перспективи, представники якого в переважній більшості були приречені на жалюгідне існування, і лише окремі ставали на шлях свідомої боротьби.

Класовий конфлікт між багатством і бідністю поглиблювався. Політичні сили фіксували його, але радикальних шляхів виходу із становища не пропонували. До того ж сільська глибинка була відрізана від ідейно-політичних центрів. Цією політичною неграмотністю селян вміло користувалися заможні верстви і сільська старшина. А. Тесленко бере участь у революційних подіях на Лохвиччині. В поліцейських паперах його характеризують як людину крайніх поглядів. Він вірив у неминучість демократичних перетворень, боровся проти чорносотенства, не поділяв поглядів лібералів-народників [4,11].

Але чому ж тоді ідейна програма А. Тесленка видається на перший погляд обмеженою? Чому життєва позиція більшості його героїв грунтується переважно на судженні: «…для чого так жить?!» і чому такі невиразні мрії його позитивних героїв про «щось гарне, велике»?

На початку XX ст. селянська демократія на селі була вже серйозною суспільною силою. Письменник переймається селянським демократизмом, має зв'язки з соціал-демократами, включається в культурно-просвітницьку діяльність, створює театр для селян, розповсюджує політичну літературу.

Виступи селян проти панської сваволі не були поодинокі. Вони стоголосою луною розкочувалися з краю в край, будили думку, гуртували селян до організованої боротьби за волю, проти самодержавства. Йшов 1905 рік. В села проникало слово соціал-демократів. Воно було близьким наймитству.

Але певно, що були села, особливо в глибинках, де ідіотизм селянського буття був надто законсервований, де протест був мовчазний, а на ділі «ні слова, ні півслова», де люди приречені «страждати і боятися смерті, скиглити, хапатися за поли життю, аби тільки жити, не знаючи для чого і нащо...»

Значення творчості Архипа Тесленка полягає в тому, що він надзвичайно проникливо відобразив ідіотизм сільського життя, трагедію класового розшарування, поривання передових селян до чогось кращого, а це краще — мрії про землю, волю, демократію і освіту. Значення в тому, що письменник поставив собі за мету показати трагізм наймитства. «Немилосердное небо судило родиться мне в заглохшей сельской глуши, от не видавших света стебельков, — напитаться их хладными, черными соками и отчуждаться от всего живого, ведущего к цели жизни — к плодотворности. Врученная мне проказница-судьба не дает ни малейшего проблеска света. Все кроет, заволакивает глаза тучами непроницаемой мглы и определила быть мне подножием величности безумной, внимать и преклоняться перед бессмысленными капризами заносчивых себялюбцев», — писав 1900 року А. Тесленко в примітці до свого першого вірша. А через десять років у одному з листів про оповідання, які надіслав до «Ради», письменник пише: «Обоє на теми, які мене цікавлять, — нікчемність буття» [5, 7]. Трагічним було життя самого письменника, і це, безперечно, відбилося на його творах. Чи не в цьому ключ до пізнання ідейно-естетичних пошуків Архипа Тесленка?

Лохвиччина — батьківщина Архипа Юхимовича Тесленка. Тут народився він 18 лютого 1882 року в селі Харківцях. Звідси його майбутні герої: наймити, селяни, писарчуки, вчителі, шукачі правди. Картини природи теж звідси: убогі хати, долини, гаї, вигони. Тут він черпав і соціальні конфлікти. На цих землях складалася філософська й естетична концепція письменника.

А. Тесленко обрав для художнього дослідження тих, хто в наймах родився, у наймах ріс, у наймах і батьків поховав. «Я з тринадцяти літ у найми пішла» («Хуторяночка»). Іншого шляху дітям сільської бідноти немає. «Плач не плач, а нічого не поможеться… наймайсь та й нас будеш піддержувать» («У городі»).

Наймити — це люди, позбавлені будь-яких засобів на існування. Це люди, які продають свої руки, щоб мати шматок хліба. Не найнявшись, вони знову змушені повертатися до своїх нетоплених домівок, до голодних дітей. «Чим ти годуватимеш дітей тих?.. Що ти за батько такий?» («За пашпортом»). «Ну, годувать їх, зодягать треба… а чим?» («Дід Омелько»), «Хіба ж хто повірить, що ти тільки раз учора годувала дитинку скориночками?..» («Наука»). Доля наймитських дітей особливо трагічна. «Та старшеньких було семеро, та усі ж і на тім світі… з татусем» («У схимника»), «Скільки вони вже діток поховали, повиряджали на той світ!» («Поганяй до ями!»).

Зрідка кому з наймитських дітей щастило на якийсь час потрапити до школи. Тих учнів, хто докопувався до всього, цікавився, хотів знати більше, ніж давала школа, виключали. Виключали також за мудрствування: «… плевелів нам у пшениці не треба» («Поганяй до ями!»), за те, що «розсуждав, залазив у єресь» («Немає матусі!»). Інші через нестатки школу кидали. Класичним на тему школи є оповідання «Школяр». Обдарований Микола жадібно тягнеться до навчання. Та саме через школу конфлікт вдома. «Школа… школа — здирство, школа — грабіж… Школа останню сорочку стягне з тебе». Миколка змушений кинути школу і водити старців, бо «їсти нічого, топить нічим, удягтися… Так мене в поводаторі це...»

Чи є якісь в житті дороги наймитам? Є. Тесленко їх простежує. Одна з них — заробітчанська. Полишає людина своє село і наймається по господарствах, по економіях. Заробітки! Це — «оди-чавіть, пірнуть у темряві, у багнюці» («Поганяй до ями!»). Багато з них у наймах поповнювали лави безробітних, старців, здобували собі хвороби, годували блощиць у нічліжках. Як правило, кінчали життя вони самогубством. Багато самогубств у творах А. Тесленка, починаючи з першого — неопублікованої п'єси «Не стоїть жить». «Поганяй до ями!», «І це зветься життям!», «Ех, життя, чорти б забрали тебе!», «Ех, не для мене цей світ, не для мене...» — так часто думають герої оповідань.

Друга дорога — пошуки правди, дорога складніша, небезпечніша. На цій дорозі письменник бачить писарчуків, сільських вчителів, молодих людей, виключених із шкіл і семінарій. Суспільні погляди кожного з них окремо — невиразні. Але всі вони разом створюють колективний портрет розбурханого суспільними рухами села. Героя оповідання «Поганяй до ями!» виключили із школи за те, що в Бога не вірив і «до віри докопувавсь». А що книги читав, заступавсь за людей, то його оголошують бунтівником, «демократом, забастовщиком» і засуджують. Дорога в нього одна — до ями. Така ж доля героя оповідання «Немає матусі». В оповіданні «Прощай, життя!» кінчає з життям учитель, якого звільнили з роботи і оголосили неблагонадійним. Більш повно окреслено характери протестантів у творах «Истинно русский человек» і в «В пазурах у людини». Поява на селі нової, демократичної інтелігенції пов'язана з революційними подіями 1905 року. Такою є вчителька Оленка з повісті «Страчене життя». У змаганнях з місцевими багачами, «ситими, тупими», зламалася її ідея працювати для народу, зламалася й вона сама.

Не лише окремих представників чиновництва, духівництва розвінчує письменник. Він викриває інституції: волосну старшину, сільські школи, монастирі, суди, поліцейські установи, земські зібрання, казенні палати, постоялі доми, канцелярії, тюрми, церкви, Думу — все, де не знаходить трудяща людина захисту. Саме в цьому широта програми А. Тесленка.

В листі до редактора журналу «Нова громада» (1905р.) А. Тесленко захоплено переказує рішення селянського сходу: «А наше село яку штуку вдрало — приговор зробило ось який: «Мы, нижеподписавшиеся крестьяне и казаки с. Харьковец, быв сего 4 декабря на сельском сходе… постановили… голодного и обездоленного народа… нельзя накормить, просветить и упокоить штыками, пулями и нагайками… лишить народа полученных им свобод стремятся те, кто все время угнетал и угнетает народ… мы постановляем требовать немедленной отмены усиленной охраны во всей губернии, иначе спокойствия не будет и пролитая кровь падет на головы тех, кто усиленную охрану вызвал». Приговор викликаний вірою селян в царський маніфест 17 жовтня. Ідеали приговору — це ідеали А. Тесленка.

Червоні світанки осяювали 1905 рік, селянські маси хвилювалися, повставали. На цей час у Тесленка вже склалась рукописна збірочка з п'яти оповідань — «Хуторяночка», «За пашпортом», «Маруся», «Мати», «Дід Омелько», — він повіз її до Києва. «Киевская старина», куди звернувся він, відхилила перші твори письменника, і вони були передані журналу «Нова громада», а розчарований автор повертається в Харківці. Тут його заарештовують за поширення літератури, сидить він у лохвицькій тюрмі. Вина не була доказана, і його випускають на волю. «Не знаю, де моя воля й до вечора буде», — писав А. Тесленко в листі до Грінченків влітку 1906 року. Місцеві багатії встановили за Тесленком постійний нагляд, влаштовували обшуки, нацьковували селян і навіть рідного батька на бунтівника [7, 56].

Повернувшись з тюрми, А. Тесленко продовжує писати. В листах до Грінченків він ввесь час згадує смерть. Ні, письменник не розчарувався. Він так само викриває куркульню, темряву, надсилає до київських видань дописи, в яких захищає демократичний рух, розвінчує справжніх ворогів трудящого селянства («Демократи», «Блюстителі порядку», «На селі»). З'являються друком «Страчене життя», «Школяр», «Прощай, життя!», «Що робить?». За порадою Грінченків Тесленко записує фольклорні обрядові твори, уважно стежить за літературним життям.

Біографічні моменти у творах Тесленка виходять за межі суто особистісного, бо відбивають типові обставини тогочасної дійсності, яка на порядок денний винесла питання: «Для чого так жить?» Зацькований письменник справді не бачив виходу. Особистий трагізм А. Тесленка позначився на трагізмі його художніх творів.

У публіцистичних спробах Тесленка натрапляємо на задуми, які дають підставу гадати, що він у подальшій роботі міг би реалізувати їх: «Голота стала мать голос у обчестві, став робочий дорожчий», «Глитаї сільські упевняють людей, що це все «домократи», цебто хто побував на засланні за участь у визвольному рухові».

Лаконізм, розмовні інтонації, розповідь від імені оповідача з народу, наповненість кожної фрази соціальністю, контрасти, драматичні діалоги — такі стильові особливості прози А. Тесленка. Хвилюють нас його образи, тримають у полоні психологічні й соціальні картини, змушують переживати людські долі.

Естетика трагічного в А. Тесленка, може, не відповідає класичним літературним зразкам, в яких смерть героя проектувалася на плин (безконечність) життя взагалі і, так би мовити, додавала оптимістичного звучання творові. Трагізм у Тесленка в безвиході і як наслідок — «страчене життя», оптимізму ж у творах дуже мало. Ідейна й естетична програма А. Тесленка в гуманізмі, в ідейній і моральній чистоті простих людей [8, 45].

2.2 Аналіз оповідання “Школяр”

Незабутнє враження на школярів справляє оповідання “Школяр”, один з найкращих творів А. Тесленка. У ньому автор глибоко розкрив трагічну долю селянського хлопчика, мрія якого про освіту була недосяжною, тому, мабуть, і досі цей твір справляє на учнів незабутнє враження.

Умовно цей твір можна поділити на кілька частин, різних за своїм звучанням. Симпатія автора до селянського хлопчика Миколки в першій частині змінюється картиною злиднів та сварок у його родині. У напружених діалогах передається глибокий трагізм тяжкого становища, типового для тисяч сільських сімей [9, 32].

Друга частина звучить життєствердно й радісно: добрий учитель виручив хлопчика з біди, і Миколка знову сяде за парту. Нових відтінків набуває мова батька, людини лагідною й люблячої, але придавленої злиднями.

Остання частина твору набуває трагічного звучання, з нотками схвильованості й жалю.

При вивченні цього твору, хотілось би наголосити на деталях, змінах настроїв, не впустити портретних та побутових описів, які саме вкупі і формують виховне значення твору, силу його впливу на читача.

Згадаємо текст цього твору: “Миколка, Прокопiв хлопчик, такий школярик гарнесенький був: сумирненький, соромливенький, млявенький, як дiвчинка. Та ще ж такий чорнобривенький, бiлолиценький, носок невеличкий, щiчки круглесенькi, ще й чубок кучерями. Воно й училось нiвроку йому. Страх яке до книжки було: чита, одно чита, а особливо як на урок загадають щось таке, — чи про луку, чи про лiс… Ну й любило це!

Раз гулять повели їх у лiс. Воно вбiгло в гущавину та:

— А як ось тут гарно!.. гiллячко… сонечко в дiрочки… мережечки… ну й гарно!

Далi вхопило квiточку, осмiхнулось, притулило до щiчки, погладило…

А там що раде знать було все!.. Усе було розпитує вчителя, усе розпитує i про се, i про те, як i дощ, як i снiг. Вчитель було не навтiшається ним, усе було по щiчках його, по щiчках, а воно вже таке раде ото, так осмiхається та ту голiвку так простягає до його...”

В цьому уривку крім майстерно виписаного портрета та рис характеру хлопчика хочеться підкреслити таку деталь – автор при описі хлопця кілька разів каже “воно”. Цим він показує, що дитина така щира, невинна, як янголятко. Таке звернення пробуджує у читача замилування, співчуття до Миколки з перших же речень твору.

А далі ця радісна картина поволі набуває трагізму, який з кожним реченням набуває все нової та нової сили: А то раз учитель пiдiйшов i питає:

“— А що, Миколко, вивчив урок? Воно встало, осмiхається… тут осмiхається, а там сльози.

— Плакав, чи що? — питає учитель. Воно так болiсно:

— Нi. — Далi руку до очей та й скривилось.

— Чого, що таке? — вчитель йому.

— Б… били.

— Хто?

— Батько.

— За вiщо?

— За… за… — та й не доказало за плачем...”

Неймовірно, але майстру слова вдалося у межах всього одного речення передати такий емоційний перехід – від усмішки до плачу!

Складним у творі є образ батька Миколки. З авторової характеристики перед нами виразно постає бідний, забитий горем селянин: “такий сумний”, поводився хижо, “голову похнюпивши”, “засмучений такий”, “чоботи драні”.

На перший погляд здається, що батько не любить сина, навіть ненавидить його і сам Миколка боявся розлюченого батька [10, 9].

Реакцією на вчинки батька є безперечно осуд. Як можна бити дитину за те що вона просить їсти, або скаржиться на те, що в неї порвалися чоботи? Але це осудження людей, які ніколи не знаходились в таких же жахливих умовах, як ця бідна селянська сім’я. І не якийсь період часу, а все своє злиденне життя, в якому навіть надії, чи то проблиску на покращення не було ні для батьків, ні для їхніх дітей. Треба обов’язково запропонувати дітям-школярам порівняти своє життя і Миколчине, хай їм стане хоч на мить соромно за те, як вони вимагають від батьків все нових та нових забаганок і зовсім ніколи не міркують про те, як важко батькам забезпечувати їх усім необхідним....

Ось і Прокіпа мучає сумління і відчуття провини перед сином за недавні несправедливі образи, за неспроможність нагодувати та одягти свою родину.

В епізоді радості, коли щасливий Миколка повернувся у подарованих вчителем чоботях розкривається його душа – щира та любляча. Батько з сином сідають за книжку, і Миколка показує батькам свої знання. Ось уривок, у якому найповніше виявилися справжні батьківські почуття:

“ – Миколко, Миколко!.. Що який-то ти… що я б тебе, не знаю… я б тебе паном зробив!.. я б тебе… в семінарію в саму!.. я б тебе… Ех! – Помовчав. – Ну хоч би ти не страждав, як я оце… Хоч би хоч… у хторокласну тебе...”

І знову глибоке розуміння ситуації, людської психології допомагає авторові створити таку картину, де завдяки коротким фразам, трохи збивчастої мови батька ми відчуваємо його хвилювання, надії, гордість за сина і після злету — знову у реальність: Ну хоч би ти не страждав, як я оце… Хоч би хоч… у хторокласну тебе [11, 14].

Останнім акордом звучить кінець твору, побудований на розбитих мріях та протиставленні: “ На другу осiнь учитель перейшов у друге село. Одного дня, розпустивши школярiв, вiн вернувся у свою хату, сiв одпочити. Наступав холодний та сумний осiннiй вечiр. Надворi негода, дощ, а в хатi учителя тепло й привiтно. Книжки рядками стоять на поличках, на столi ясно горить лампа. Стомлений вчитель довго ходив по хатi, часами зупинявся коло вiкна, прислухався, як гуде й завиває вiтер, як дощ порощить по вiкнах; далi сiв за книжку, чита. Трохи згодом чує — щось грюкнуло у прихожiй, забалакало. Одхиляє дверi, аж коло порога старець сивий стоїть, руку

простягає. Коло грубки хлопчик-поводир треться, теплого мiсця шукає, обiрваний такий та труситься так. Придивляється вчитель до хлопчика. По знаку щось: чубок кучерями, щiчки кругленькi…

— Миколка, це ти?

— Я… — та скривився-скривився.

— Як це ти, що це?..

— Та… та… їсти нiчого, топить нiчим, удягтися…

— Бiдненький!..

— А батько… простудилися: ще розтавало, а в їх чоботи дранi… ноги крутить…

— Так ти це…

— Були до хазяїна… найняли… так… я… не здужаю… аж захворiв був… Так мене в поводаторi це…

Дверi в свiтлицю одхиленi були… Стiл видно було, розгорнуту книжку, скрипку, картини… Глянув Миколка… заплакав...”

Безперечно цей твір не тільки є одним із найкращих в творчості А. Тесленко, а й в усій українській літературі. Відтінки почуттів, портретні характеристики героїв і все це висловлено досить простими фразами і в творі невеличкого об’єму. Неможна не звернути увагу і на його велике виховне та педагогічне значення.

Отже, хотілось би узагальнити матеріали з вивчення творчості письменника і охарактеризувати його індивідуальну манеру викладу та використання художніх засобів.

Архип Тесленко створив свій художній стиль, особливістю якого є простота, невимушеність розповіді. Найчастіше оповідання в нього ведеться від першої особи, причому письменник майстерно індивідуалізує мову своїх персонажів. Розповідь у Тесленка звучить вільно і природно, має завжди схвильований, емоційно-наснажений, пронизаний психологізмом характер, ніби людина розповідає в час найбільшого душевного зворушення.

Можна виділити такі індивідуалізовані риси стилю письменника, які притаманні для більшості його творів.

По-перше, для його стилю властиві коротка, уривчаста фраза, лаконізм викладу думки, через що деякі дослідники навіть називали цей стиль “телеграфним”. Письменник завжди прагне висловити свою думку найкоротше.

Користуючись такою манерою розповіді, Тесленко уміє в невеличких за розміром творах сказати дуже багато. Мова його персонажів завжди індивідуалізована.

В портреті персонажа письменник подає не тільки уявлення про його характер та зовнішність, але й виражає своє позитивне чи негативне ставлення до нього.

Природу Тесленко змальовує завжди з поетичним, трохи сентиментальним замилуванням, немов промовляє до людей: чому ж природа така досконала, і чому таке недосконале людське життя?

Хоч стиль письменника в цілому тяжіє до реалізму, інколи він навіть вдається до натуралістичних образів та моментів [14, 18].

Всі ці риси характеризують не тільки розглянутий нами твір “Школяр”, а й інші.

2.3 “Страчене життя” – вершина творчості А. Тесленка

Цінність творів Тесленка полягає в тому, що він надзвичайно проникливо відобразив нужденне, безправне життя селянської бідноти, трагедію розшарування суспільства, поривання передових селян до чогось кращого, а це краще — мрії про землю, волю, демократію і освіту.

Твором, у якому з найбільшою повнотою відбилися життєві спостереження, оцінки і погляди письменника, є повість «Страчене життя», яку він написав в 1910 році. В основу твору покладені дійсні факти.

Центральною постаттю в повісті «Страчене життя» є сільська дівчина Оленка. Оленчині батьки живуть бідно. Щороку в сім’ї невистачало хліба до нового врожаю. Оленка від природи була розумна, обдарована. Ставши школяркою, дівчина навчалася з великою наполегливістю й старанням. Невдовзі вона стала найкращою ученицею на весь повіт. Її віддали спочатку до так званої второкласної, а потім в церковно-учительської школи на казенне утримання. І тут дівчина охоче оволодівала наукою. Оленка щиро захоплювалась досягненнями науки, культури, освідченими людьми і ставила їх собі за приклад.

Духовне для Оленки — невід’ємна частина того, що складає життя «по-людському», життя, до якого вона жадібно тягнеться. Дівчина прагне не стільки вирватися з обіймів нужди, скільки людей добру навчити. Людина з народу, Оленка не забуває про своє походження. Особливо гостро вона відчула потребу спілкування з простими людьми, з природою, коли впевнилася у лицемірстві панства. Дівчина здатна розпізнати душевні якості людини. Духовно убогих, честолюбивих людей вона зневажала, не запобігала перед ними. Саме тому вона й залишилась без роботи. Її правдиву і чесну, світ лицемірства не прийняв.

Людська гідність Олени, молодої вчительки, гнівно постала проти моральної гнилі буржуазних відносин, якій вона не могла нічого протиставити, крім свого життя. Її мрії розбиваються об жорстоку дійсність. Самогубство дівчини — не вияв хворобливого безвілля, духовного занепаду. Воно викликано глибоким переконанням в недоцільності жити так, як живе її оточення, небажанням розмінювати людську гідність на приниження, лицемірство і брехню [15, 41].

Самогубством Олени Тесленко засудив суспільство, в якому панують гнобителі, честолюбці і лицеміри, а чесні і правдиві люди гинуть.

Архип Тесленко — самобутній майстер портрета. У повісті ціла галерея портретів — і що не тип, то індивідуальність.

Портрети чіткі, яскраві, лаконічні, рельєфні. Зображення — динамічні, подаються у процесі становлення і розвитку характеру.

У дитинстві ніжна, лірична Оленка — «як опеньочок», «в сорочечці, чорнявенька». Письменник відповідно зображує її обличчя, одяг, постать.

Помітно змінюється портрет Оленки в останні дні її життя. Вона «зробилась бліда-бліда, з лиця спала, і попід очима сині смуги лягли».

Портрет Палажки так само відповідає її характеру: «огрядніша якась», «нечепурна».

З любов'ю зображений «учитель народний» Сергій — «такий кругленький, русявенький, як мати»; «у ситцевій блузці». Співчутливо малює письменник сільського бідняка, що вийшов з наймитів і потрапив у тенета мироїдів, Михайла Панасенка: «Такий він із себе: височенький, сухорлявенький». Постать Панасенка домальовується у сцені зустрічі з паном.

Яскраво подано і портретні характеристики класових ворогів. Куркуль Семен Остапчук — суддя у волості і лихвар у селі, «чоловік багатий, поважний, письменний» — «такий здоровий, показний», за висловом Михайла — «чорт рудий». Куркульський блазень, підбрехач — «свідок» Омелько Бовкун виставлений в усій його мізерності: «невеличкий, ніс синій»; «легко його підмогоричити можна: любить випити, любить і збрехати» [ 16, 32].

Психологічного заглиблення досягає письменник і тоді, коли кількома штрихами накидав він навіть «дрібненькі» портрети в епізодах — всі різні, але в кожному, бодай однією рисою, проступає характер, окреслюється індивідуальність. Чиновний учитель, що десь «у городському вчителює», наділений відповідними портретними деталями: «такий у ґудзиках… кокарда».

Портретна майстерність Тесленка відіграє важливу роль у типізації образів.

Майстер психологічної характеристики і портрета, Архип Тесленко вміло користується народною і літературною мовою. Кожному персонажу властиві характерні саме для нього слова й словосполучення.

Мова повісті багата тропами й фігурами. Серед художніх засобів особливо виділяються порівняння — «Як пташечка та, схопилась Оленка, наче пурхнути хотіла», «червона, як ягідка»; метафори —«Почервоніла та й очі в землю», «справжнє пекло в хаті», «Палажка… гризе йому голову»; персоніфікація — «Гай… то в долину збігає, то в поле вискакує», «село лежить», «сонечко піднялося», «долина побігла», «удавили сльози»; епітети — «карі оченята», «молодесеньке серденько»; «сонечко… золотеньке», «село… кучеряве», «гаї… червонобокі», «інтелігенції… тупої, нікчемної».

Спільною рисою цих засобів образної мови є їх народний характер, фольклорне походження.

Найхарактернішу якість стилю повісті «Страчене життя», як і всієї творчості Тесленка, становить лаконізм синтаксичних конструкцій — і в мові персонажів, і в розповіді автора, і в описі явищ, картин, подій.

Глибоко схвильований долею людини, письменник раз-по-раз вдається до ліричних відступів. Героїня повертається в село, де народилася і зросла — її почуття сповнює ліризм: «Дорогі, рідні місця»...; «Здрастуй, рідне село!»

Широко застосовувані у повісті прийоми художніх контрастів служать осудженню суспільного зла і утвердженню закономірностей боротьби за соціальну справедливість [17,5].

Так, через пейзажі, які часто контрастують з настроями героїв, відбито оптимізм Тесленка, його віру в торжество справедливості. І хоч навколо письменника був морок, а на душі його біль і смуток, пейзажі повісті «Страчене життя» сонячні, життєрадісні. У цьому основна ідейна функція пейзажів.

Міцна віра Тесленка в те, що запанує людська правда, проходить через усю повість. Досить згадати, наприклад, поєдинок бідняка Василя Панасенка з суддею-глитаєм Семеном Остапчуком. Цей поєдинок закінчується моральною перемогою першого.

Повість «Страчене життя» — цільне художнє полотно, всі частини якого органічно злиті між собою. Єдина й скрізна сюжетна лінія — соціально-психологічне вмотивування загибелі Олени і викриття антигуманності само-державно-експлуататорського ладу та його ідеології

Основний конфлікт — між молодою народною вчителькою Оленкою, з одного боку, і жорстоким попом Полієвктом, високомірним земським діячем паном Кочурою, сільським багачем-мироїдом Остапчуком та огидним лакеєм, морально спустошеним Грищенком, з другого,— доведений до логічно вмотивованої розв'язки. У ворожому людині середовищі хижаків і лицемірів, не стерпівши приниження, омани і фарисейства, чесна натура протестує ціною власного життя і цим самим кидає виклик ворогам, викриває й засуджує вбивць [18,9].

У повісті «Страчене життя» письменник нещадно викрив облудність лицемірних закликів буржуазних лібералів і церковників «любити свого ближнього». «Убивці!» звучить як звинувачувальний акт і вирок усім, хто стратив життя людини.


Висновки

Отже, виконавши курсову роботу ми спробували розв’язати такі завдання дослідження:

— дослідити особливості психологізму в літературі кінця 19 століття;

— провести літературознавчі паралелі творчості А. Тесленка з творами інших авторів цієї епохи;

— розкрити творчі та життєві передумови написання творів “Школяр”, “Страчене життя” та особливості психологічної майстерності автора.

Треба зазначити, що дев’ятнадцяте століття характеризується зацікавленістю світової науки та мистецтва психологією та її впливом на взаємодію людини та суспільства, внутрішніми мотивами та переживаннями людей. Хоч з невеликою затримкою, проте світові тенденції літератури, та виникнення психологічної школи в літературознавстві, теорій психології творчості та ін… не змогли не вплинути на українську літературу.

Предметом вивчення психологічної школи була внутрішня, психологічна сторона художньої творчості, яка була прийнята за сутність мистецтва. Провідні світові діячі відходять від соціологічного підходу до суспільних явищ, замінюючи його психологічним. В Україні ці тенденції проявляються частково, бо досить сильно і гостро відчувається суспільно-соціально-класовий конфлікт.

Говорячи про дитячу літературу 19 ст. неможливо не приділити увагу творам І. Франка та М Коцюбинського, які не тільки фактичним матеріалом, схожістю образів перегукуються з творами А. Тесленка, а й увагою до внутрішнього світу маленької людини, дитини, її переживань та долі.

Приділяючи найбільшу увагу творчій манері А. Тесленка ми прийшли до таких висновків.

Архип Тесленко створив свій художній стиль, особливістю якого є простота, невимушеність розповіді. Найчастіше оповідання в нього ведеться від першої особи, причому письменник майстерно індивідуалізує мову своїх персонажів. Розповідь у Тесленка звучить вільно і природно, має завжди схвильований, емоційно-наснажений, пронизаний психологізмом характер, ніби людина розповідає в час найбільшого душевного зворушення.

Можна виділити такі індивідуалізовані риси стилю письменника, які притаманні для більшості його творів.

По-перше, для його стилю властиві коротка, уривчаста фраза, лаконізм викладу думки, через що деякі дослідники навіть називали цей стиль “телеграфним”. Письменник завжди прагне висловити свою думку найкоротше.

Користуючись такою манерою розповіді, Тесленко уміє в невеличких за розміром творах сказати дуже багато. Мова його персонажів завжди індивідуалізована.

В портреті персонажа письменник подає не тільки уявлення про його характер та зовнішність, але й виражає своє позитивне чи негативне ставлення до нього.

Природу Тесленко змальовує завжди з поетичним, трохи сентиментальним замилуванням, немов промовляє до людей: чому ж природа така досконала, і чому таке недосконале людське життя?

Хоч стиль письменника в цілому тяжіє до реалізму, інколи він навіть вдається до натуралістичних образів та моментів.

Всі ці риси характеризують не тільки розглянутий нами твір “Школяр”, “Страчене життя” та інші.


Список використаних джерел

1. Довідник з теорії літератури. – К.: Наукова думка, 1998. – 765с.

2. Краткая литеретурная энциклопедия. М. – 1999. – Т.6. – 837с.

3. Ллітературознавчий словник-довідник. – К.: Академія, 2006. – 751с.

4. Грицюта М. Чари недоспіваної пісні Тесленко А. Школяр.- К., 1989.- 134c/

5. Костюченко В. Крізь терни до світла Тесленко А. Оповідання.- К., 1985.- 78c.

6. Назаров Б. Морфологія оповідань Архипа Тесленка.Слово і час.- 1999.- №2.- С 9-8.

7. Півторадні В. Архип Тесленко: Життя і творчість.- К.: Дніпро, 1982.- 170с.

8. Півторадні В. «Страчене життя»: Повість правди і любові // Укр. мова і л-ра в шк.- 1983.- №3.- С6-9.

9. Погребенник В. Українська література кінця 11 — початку 20 ст. // Укр. мова та л-ра.- 1988.- №21-24, черв.- С.83-84

10. Сидоренко В. Вивчення творчості Архипа Тесленка.- К.: Рад. шк., 1979.- 101 с.

11. Смілянська В. Архип Тесленко: Літ. портр.- К.: Дніпро, 1971.- 104 с

12. Смілянська В. Архип Тесленко // Тесленко А. Прозові твори. Драматичні твори. Вірші. Листи.- К., 1988.- С.5-23

13. Таран В. Образи вчителів у творчості Архипа Тесленка і Степана Васильченка // Укр. мова і л-ра в шк.- 1987.- №2.- С.17-22

14. Тесленко А. За пашпортом: Вибр. Твори. — К.: Дніпро, 1985.- 319 с.

15. Тесленко А. Прозові твори. Драматичні твори. Вірші. Листи. — К.: Наук. думка, 1988.- 480 с

16. Тесленко А. Страчене життя: Оповідання, повість.- К.: Дніпро, 1981.- 239 с.

17. Крижанівський С. Архип Тесленко. Державне видавництво худ. літ-ри. К.- 1980. – 326с.

еще рефераты
Еще работы по литературе: зарубежной