Реферат: Бароко у західноєвропейському та українському мистецтві
Бароко у західноєвропейському та українському мистецтві
/>Зміст
Вступ
1. Бароко: краса “перлининеправильної форми”
1.1 Бачення світу та людини в XVII столітті
1.2 Бароко як доба,художній напрям і стиль
2. Бароко якнове світовідчуття і нове мистецтво Західної Європи та України2.1 Основні риси таособливості західноєвропейського бароко
2.2 Бароко вукраїнському мистецтві
2.3 Стильовівідмінності між західноєвропейським і українським бароко
Висновки
Список використаноїлітератури
Додатки
Вступ
Актуальність дослідження:
Дослідження культури бароко є актуальнимне лише у ракурсі історії. Звернення до барокових традицій художнього мисленнябезпосередньо стосується сучасних проблем формування національноїсамосвідомості та культурної ідентичності, впливає на становленнякатегоріальних універсалій новітньої естетики, культурології, мистецтвознавстваяк в Україні, так і у всій Європі.
Епоха бароко — одна знайбільш цікавих епох в історії світової культури. Цікава вона своїмдраматизмом, інтенсивністю, динамікою, контрастністю і, в той же час,гармонією, цілісністю, єдністю. Для нашого часу — смутного, невизначеного,динамічного, що шукає стабільності і впорядкованості, — епоха бароконадзвичайно близька по духу.
Мистецтво бароко розвивалося передовсім у католицьких країнах Європи: в Італії, Іспанії, Португалії і їх колоніях, у Фландрії, частково у Франції, проникло до Польщі, балтійських країн, а в ХVІІІ ст. до України і Росії, дало помітні здобутки в Австрії та Німеччині.
Звичайно ж, розповісти провсю культуру бароко все одно, що «обійняти неосяжне». Цей час збагатив світовускарбницю мистецтва. Представники доби бароко розкрили різні грані стилю.
Саме тому нам було цікавозвернутися до цієї теми, щоб знайти в минулому якісь орієнтири, здатнідопомогти пошуку себе в складних життєвих ситуаціях. Окремі грані (основні рисиепохи, поширення бароко у країнах Європи та Україні) розглянуті нами більшдетально, інші — менш.
Об’єкт дослідження – особливості розвитку бароко в Європі та Україні.
Предмет дослідження –основні риси мистецтва бароко в Україні та Європі; Педро Кальдерон та йогодрама «Життя – це сон».
Мета роботи — дослідитивплив історичних умов на свідомість європейського суспільства XVII ст. тапростежити розвиток барокового стилю в Західній Європі та Україні.
Для досягнення даної метибули поставлені такі завдання:
- дослідити жанровіособливості бароко, причини його зародження в Європі та Україні;
- проаналізувати своєрідністьсвітосприйняття митців бароко (на прикладі драми Кальдерона «Життя – це сон»);
- розглянути відмінності міжрисами західноєвропейського та українського бароко.
Наукова новизна роботиполягає у здійсненні систематизації літератури про бароко в західноукраїнськомута українському мистецтві, дослідженні особливостей формування і розвитку стилюбароко; виділенні основних рис західноєвропейського бароко у зіставленні їх ізрисами бароко в українському мистецтві; підкресленні характерних тенденцій урозвитку бароко.
Практичне значення роботи: результатидослідження можуть бути використані у курсі викладання зарубіжної літератури увищих та середніх навчальних закладах освіти, а також при розробці спецкурсівта спецсемінарів з теми бароко у мистецтві.
1. Бароко: краса “перлининеправильної форми”
1.1 Бачення світу та людини в XVII столітті
Велику роль у мистецтві XVII століття відігравалобароко, яке дозволило втілити безмежність і суперечливість світу й людини, тускладність буття, яка не підлягає раціональному осягненню, боріння різних сил істихій, загадкову таїну сущого. Бароко дало можливість митцям висловити урізноманітних художніх формах уявлення про духовний стан світу й особистості,виразити моральні запити цієї доби [17, c. 18]. Бароко стало результатомзмін у світобаченні людства, що відбулися під впливом бурхливого розвитку наукий філософської думки.
XVII ст. у Західній Європі відзначаєтьсянадзвичайною складністю соціальних та духовних процесів. У цей час тривалакриза феодалізму, який, однак, ще був досить сильним. Водночас відбувавсяактивний процес формування національних держав, об'єднання країн під владоюмогутніх монархів. Невипадково XVII ст. називають «віком абсолютизму», бо вбагатьох країнах Європи королі прагнули підкорити собі свавільних феодалів.Вони підтримували мистецтва і науки, вступали в союз із церквою, намагаючисьпанувати і у сфері ідеології [2, c. 15]. Формування монархічних інститутів проходило в запеклій боротьбіміж дворянством і буржуазією в галузі політики та економіки. Загальна соціальнаатмосфера у світі була вкрай неспокійною. Народи Європи потерпали від жорстокихбитв за перерозподіл територій. Нa зміну релігійним війнам, що супроводжувалиРеформацію XVI ст., прийшла не менш кривава та руйнівна Тридцятилітня війна(1618—1648). Чимало людей загинули під час революційних подій в Нідерландах таАнглії. [13, с. 8-9]
Релігія продовжувала відігравати провідну роль у країнах Європи,проте її позиції значно похитнулися у зв'язку із розвитком науки, техніки,торгівлі, мореплавства. З утвердженням капіталістичних відносин швидкимитемпами розвивалося виробництво, зростало значення прикладних наук [21, c. 22].
У Європі з'явилися перші наукові товариства:Лондонське наукове товариство Паризька Академія. У XVII ст. відбулася справжнясвітоглядна революція, яка спричинила руйнацію традиційних уявлень про Всесвіт,формування нової картини світу і нового розуміння людини. Переворот усвідомості людства зумовили, передусім, великі наукові відкриття, що свідчили про розкріпачення людського розуму та його безмежніможливості в пізнанні світу [13, c.12].
Зміна свідомості обумовила нове бачення світу та людини. Світ постав передлюдьми не статичним і завершеним у своїх формах, а динамічним, вічно мінливим.Це безкраїй, розмаїтий, непізнаний до кінця світ. Він вабить і водночас лякаєсвоєю таїною. У ньому панують не тільки божественні закони, а й передусімзакони природні, невідомі сили й стихії, дію яких людство ще остаточно незбагнуло [11, c. 4].
Людина XVII ст. відкрила силу власного розуму, своїх внутрішніх можливостей. Вонанамагалася проникнути в глибини світу і своєї душі, та чим більше пізнавала,тим більше зустрічала загадок і протиріч, їй розкрився неосяжний Всесвіт, алеподеколи він жахав її своєю безмежністю [13, c. 13]. Людина прагнула до повноти й гармонії буття, однак прихованіпристрасті та бажання спричиняли напружену душевну боротьбу, яка не завждизакінчувалася перемогою світла і добра. Вона повстала проти Бога, водночаспостійно відчувала свою залежність від вищих сил [11, c. 5].
У XVII ст. пануючим стає новий типсвітовідчуття, для якого буття — динамічне, змінне, драматичне. Такий типмислення, що бачить в самій основі речей суперечність, розірваність, колізію, ане єдність, гармонію, властиву епосі Відродження, поверненням до дуалізмусередньовічної релігійної свідомості. Знов світ сприймається в зіставленніматеріального і духовного, природного і божественного, емоційного іраціонального [3, c. 30].
У результаті виникають роздуми про первинністьтого або іншого початку, про панування одного над іншим. У результаті вфілософії розгорається протиборство діаметрально протилежних філософських вченьі принципів: метафізики (Декарт) і матеріалізму (Гоббс, Локк, Бекон), тобтоборотьба ідеалістичного і матеріалістичного підходів в онтології, сенсуалізму іраціоналізму в методології, індуктивного і дедуктивного методів пізнання [17,c. 20]. Зрештою, розвиток філософської думки в даному напрямі привів доформулювання антиномій Канта, діалектичного мислення Гегеля.
Тогочасна ідеологія визнає існуванняантагонізмів (протиріч), але вважає державу і церкву силами, що примиряютьконфлікти життя. Спочатку філософія прагне знайти пояснення світу (в чомуєдність?).
Так, О.М. Ніколенко дає на це питання такувідповідь:
Рене Декарт: єдність світу в розумі. Самесвідомість, за Декартом, є початком пізнання. Бог — найбільш довершений сущий,його функції в гармонії і гарантіях істинності пізнання;
Бенедикт Спіноза знаходить єдність впантеїстичному сприйнятті Бога, який включає в себе видимий і невидимий світ,матеріальну суть, духовні елементи;
Томас Гоббс твердить: єдність — в матерії. Вседуховне є суть матеріального. Люди повинні об'єднатися в суспільство з сильноюабсолютистською державною владою.
Блез Паскаль знаходив єдність і суть відеальній любові, джерелі благородної поведінки. Саме релігія (Християнство)відкриває таємницю Буття;
Готфрід Вільгельм Лейбніц бачив єдність в гармоніїсвітобудови, що складається з нескінченного числа монад — самоцінних завершенихжиттєвих організмів [13, С. 14-15].
Якщо в культурі епохи Відродження панував життєствердний пафос, тов XVII ст. митці відчули гостроту нерозв'язаних конфліктів. Діячі Ренесансупоетизували людину, возвеличували її, представники ж культури нового часупоказували людину у більш реальному плані, намагалися проникнути в її духовнийсвіт, відобразити боротьбу, що точиться в людській душі. На відміну відмистецтва Відродження, де переважало відчуття особистої свободи людини, вкультурі XVII ст. героям доводилося постійно боротися із залежністю від Бога таірраціональних сил, чинити опір прихованим у душі пристрастям, середовищу,обставинам. [11, c. 2-3]. У творах гуманістів епохиВідродження центральне місце посідала людина, тоді як зображення її оточеннямало лише другорядне значення. У XVII ст. зростає роль довкілля (природного чисоціального), воно постає не просто фоном для зображення життя людини, а сфероюїї буття, місцем, де відбуваються великі драми й зіткнення. Митці Відродженнясприймали світ статичним і незмінним. А діячі культури XVII ст. зображувалиявища в постійному русі й мінливості їхніх форм [14, c. 12-14].
Культура XVII ст. була не лише антитезоюВідродженню, а й продовжувала певні його тенденції на новому етапі розвитку. Митці зверталися до античних сюжетів, сміливо вводячи їх уреальний контекст, насичуючи актуальним змістом. Вони розвинули думку провнутрішнє багатство людини, невичерпні можливості її розуму й душі, їх цікавилатакож проблема свободи, яку виборювали герої їхніх творів [2, c. 7]. Ідея загальної гармонії, що була наріжним каменем ренесансноїкультури, відчувається й у мистецтві XVII ст., але вона вже має зовсім іншепідґрунтя. До того ж не всі митці були одностайні у своєму баченні шляхівдосягнення гармонії між людиною і світом. Одні пов'язували гармонію з розумом,прагнучи підкорити йому людські пристрасті і бажання, а також впорядкувати нараціональній основі все довкола. Інші вважали, що гармонія взагалі неможливачерез протиріччя людської душі й дійсності. Треті ж убачали гармонію у вічномурусі, невпинному оновленні світу [13, c. 14].
Особливістю мистецтва XVII ст. є співіснування вньому трьох головних художніх систем, трьох стилів, трьох напрямів —ренесансного реалізму, бароко і класицизму. Діячі культури XVII ст. у своїйтворчості виходили не з ренесансного визнання єдності природного начала, розумуй почуттів, а з їхнього протистояння. На перший план вони висували розум,інтелект, але водночас усвідомлювали і те загадкове й непізнанне, що прихованов глибинах людської психіки, відчували і в реальному житті ті могутні стихійнісили, які не завжди підвладні інтелекту. Класицисти шукали гармонії у світі,тоді як представники бароко показували його драматизм і суперечливість. Це булидва боки бачення світу, що розкрився у XVII ст. в усій своїй широті тарозмаїтті [3, c. 27-28].
1.2 Бароко як доба, художній напрям і стиль
Термін «бароко» пов'язують з італійським словом bагоссо — «дивний,химерний», а також із португальським виразом perrola barroca — «перлинанеправильної форми» Хоча етимологія поняття,остаточно не з'ясована, мабуть, в цьому тлумаченні є частка істини: бароко — цесправжня перлина у мистецтві, і вона не стає гіршою від того, що досить дивна,химерна, має «неправильну форму», а навпаки, завдяки своїй «дивності» стає щекращою, привабливішою, чарівнішою, вражаючи несподіваними гранями тадивовижними витворами фантазії митців [14, c. 6].
Бароко – напрям умистецтві та літературі XVII – XVIII ст., якому належить важливе місце упоступі європейської культури. Бароко прийшло на зміну Відродженню, але не булойого запереченням. [13, c. 7-18].
Словом «бароко» позначають стиль у мистецтві XVII ст., художнійнапрям цієї доби і саму епоху [14, c. 8].
Світ у культурі бароко постає в усій своїй складності, багатогранності виявів,безмежності і мінливості. Під впливом наукових відкриттів, які розширилигоризонти пізнання і довели безкінечність буття, представники бароко намагалисяосягнути природні стихії, навколишнє середовище, оточення людини — усе, щоскладає великий і досить непростий для розуміння Всесвіт. При цьому вониусвідомлювали обмеженість раціоналістичних засобів пізнання і тому значну рольвідводили інтуїції, безпосередньому відчуттю, «прозрінню серця» [7, c. 12-13]..
Філософ Б. Паскаль писав: «Ми осягаємо істину не лише розумом, а йсерцем. Саме серцем ми пізнаємо перші принципи, і марно розум, не маючи в нихопертя, силкується їх спростувати. Адже пізнання перших принципів: простору,часу, руху, числа — таке ж надійне, як і пізнання за допомогою розуму, саме напізнання серця й інстинкту, має спиратися розум і на них базувати все своєміркування» [Цит. за: 11, c. 6].
У культурі бароко утвердилося уявлення про світ як про поєднаннясуперечливих начал, як про арену протилежних сил — світла й темряви, добра ізла, життя і смерті, Бога і диявола. Світ зображується митцями бароко у моментинайбільшої напруги, і людина, як невід'ємна частина світового буття, береучасть у розв'язанні його конфліктів, бере на себе весь тягар трагізму світу. [7, c. 12-14].
Як зазначає Б. Парахонський, «бароко — перший стиль, позбавленийвідчуття гармонійного часу і замкнутого Всесвіту; натомість він пов'язаний зосягненням порожнечі буття» [Цит. за: 18, c. 22].
Однак представники бароко вміли бачити не тільки драматичністорони, а й красужиття. Більше того, вони намагалися якомогавиразніше й яскравіше прикрасити його, щоб подолати трагізм засобами краси,знайти через естетичне вихід із кола тяжких протиріч. Барокове мистецтво нетільки відбивало складність буття, а й нагадувало про його неповторність [13, c. 14].
Напрочуд тісно поєднані в бароко почуття жаху й відчаю і водночас,велика жага життя та його втіх. Святкові форми бароко мали на меті створити длялюдини прообраз «раю на Землі», аби через красу вона могла наблизитися до Бога.Невипадково барокові церкви відзначаються особливою пишністю й багатствомоздоблення [14, c. 19]. Елементи урочистості вестетиці бароко зумовлені також завданнями становлення абсолютистськихмонархій. Коли функцію абсолютного начала став перебирати на себе монарх, весьпредметний світ, який його оточував, прикрашався таким чином, щоб викликатипобожне ставлення до земного володаря. Звідси та розкішна помпезність стилю якавражала простих смертних. В архітектурі XVII ст. палац перестав бути фортецею,як у Середні віки, він перетворився на обитель багатства і земних насолод [11, с. 3-5].
Специфіка барокової культури полягає в тім, що вона сталасвоєрідним художнім синтезом різних начал: Середньовіччя (готики) іВідродження, античних і християнських традицій. Цю думку вперше висловив український літературознавець Д.Чижевський, який у своїй «Історії української літератури» (1956) писав:«Справді, культура бароко; не відмовляючись від досягнень епохи Ренесансу,повертається багато в чому до середньовічного змісту та форми; замість прозороїгармонійності Ренесансу зустрічаємо в бароко таку саму скомплікованурізноманітність, як у готиці; замість простоти Ренесансу зустрічаємо в барокоускладненість готики; замість антропоцентризму, ставлення людини в центр усьогов Ренесансі зустрічаємо в бароко виразний поворот до теоцентризму, доприділення центрального місця знову Богові, як у Середньовіччі; замістьсвітського характеру культури Ренесансу бачимо в часи бароко релігійнезабарвлення всієї культури — знову, як у Середньовіччі; замість-визволеннялюдини від пух соціальних та релігійних норм бачимо в бароко знову помітнепосилення ролі церкви й держави» [20, с. 34-35]. Барокове мистецтво багато в чому використовуєздобутки Відродження, і хоча йдеться не про пряменаслідування. Діячі культури бароко по-новому опановували античну спадщину,намагаючись поєднати її з християнством. Вони не відкинули ренесансний культ«сильної людини», але прагнули «поставити її ліз, службу Богові». Якщо вепоху Середньовіччя митці спиралися на віру, а в епоху Відродження — на розум,то в епоху бароко вони спробували примирити розум і віру, поєднати їху намаганні осмислити складність світу й людини [2, c. 9-10].
Дослідники відзначають ренесансну основу художнього синтезуСередньовіччя й Відродження в культурі бароко. За словами польськоголітературознавця Ю. Крижановського, «бароко завершило справу, не доведенуВідродженням до кінця, воно гуманізувало культуру всієї Європи і всуперечперешкодам; які породжувалися політичними й релігійними антагонізмами,витворило спільну інтелектуальну й художню культуру». [Цит. за 22, c.12-13]. Гуманізаціякультури в епоху бароко полягала у зверненні до проблем духовного буття людства,прагненні проникнути в глибини людської психіки, осягнути таїну світу у зв'язкуз вічними проблемами добра і зла, життя і смерті, віри і зневіри, любові іненависті. Хоча людина вже не ідеалізувалася, як в добу Відродження,представники бароко поставили її в центр своїх світоглядних шукань, порушившипитання про складність людської натури та її зв'язок з безмежним Всесвітом [2, с. 25-36].
Отже, науковівідкриття XVII ст. обумовили нове бачення світу та людини. Світ постав передлюдьми не статичним і завершеним у своїх формах, а динамічним, вічно мінливим.Це безкраїй, розмаїтий, непізнаний до кінця світ. Він вабить і водночас лякаєсвоєю таїною. У ньому панують не тільки божественні закони, а й передусімзакони природні, невідомі сили й стихії, дію яких людство ще остаточно незбагнуло.
ЛюдиніXVII ст. відкрилася сила власного розуму, її внутрішніх можливостей. Вонанамагалася проникнути в глибини світу і своєї душі, та чим більше пізнавала,тим більше зустрічала загадок і протиріч. їй розкрився неосяжний Всесвіт, алеподеколи він жахав її своєю безмежністю. Людина прагнула до повноти й гармоніїбуття, однак приховані пристрасті та бажання спричиняли напружену душевнуборотьбу, яка не завжди закінчувалася перемогою світла і добра. Вона повсталапроти Бога, водночас постійно відчуваючи свою залежність від вищих сил [12, c. 82].
2. Бароко узахідноєвропейському та українському мистецтві
2.1 Основні риси та особливості барокового мистецтва
В естетиці бароко посилюється інтересне тільки до досконалих проявівбуття, а й до дисгармонійного,фантастичного, гротескного, навіть потворного. Усе багатство світу, його естетична невичерпність розкриваютьсячерез постійне підкресленнятаїни світобудова. Звідси — атмосферамістики, чогось надзвичайного, що знаходиться поза межами свідомості. Задопомогою ілюзій, снів, марень митці бароко відтворювали загадковість світу.Вони завжди відчували, що в житті діють сили, вищі за людське розуміння. Цісили сприймалися<sup/>досить серйозно, тому у творах часто поряд ізреальними персонажами діють міфічні істоти, а дійсне і фантастичне, реальне таірреальне настільки тісно переплітаються, що нерідко неможливо відділити одневід одного. Усе це — єдиний світ, такий, яким бачили його людибароко: реальний і загадковий водночас. Створюючи нову естетику, митці прагнуливийти за межі видимого світу, за грань можливого [13, c. 22].
Особистість у мистецтві бароко складна й багатогранна. Вона відзначається суперечливістю йнапруженістю духовного буття, інтенсивністю емоцій, силою пристрастей. Людині вмистецтві бароко доводитеся постійно розв'язувати внутрішні конфлікти. Нерідковона не здатна їх вирішити і лише гостро переживає боріння прихованих сил усвоїй душі [22, c. 13]. Паскаль писав пролюдину своєї доби так: «Якби в неї був лише розум… Або ж тільки пристрасті…Але, наділена і розумом, і пристрастями, вона безперервно воює сама з собою,або мириться з розумом тільки тоді, коли воює з пристрастями, і навпаки. Тому<sub/>вона завжди страждає, завжди її роздирають суперечності». У внутрішньомусвіті барокових героїв стикається дух і плоть, нице і піднесене, нестримна жаганасолод і суворий аскетизм [Цит. за: 1, c. 26].
Митці відкрили небачені глибини людської душі, показавши, засловами українського дослідника А. Макарова, «сум за втраченою ілюзією гармоніїй внутрішньої досконалості» [10, c. 110].
В епоху бароко продовжується ренесансна тенденція розуміння людинияк індивідуальності, але вже не цілісної гармонійної, а складної ісуперечливої, далекої від схематизму. Хаотичний і дисгармонійний світ постійновтручається в її життя. Нерідко це сприймається нею як боротьба Бога ідемонічних сил. Людина постійно відчуває присутність вищого начала у світі, алеїї шлях до нього пролягає через важкі пошуки й вагання [3, c. 29].
Головним сюжетом барокового мистецтва стає духовне випробування людини. Представники бароко уявляли світ безладним і хаотичним, із ньомупанували деструктивні сили, які нерідко уособлював сатана. І людяні треба булопротистояти цьому світу. Та чи здатна вона морально вистояти у важкій ситуаціївибору, чи не піддасться спокусам диявола, чи знайде в собі сили осягнути вічніцінності?.. Людина у творах бароко постійно відчуває сумніви стосовно того, щоє Бог, істина, буття, якою вона повинна бути і як діяти в цьому складному бурхливомусвіті. Бароковий герой наділений певною свободою,він — вільна істота, чиї вчинки обумовлені лише власними
рішеннями. Проте герой залежить від різних обставин, долі, фатальноїприреченості, яку прагне подолати [13, c. 29-30].
Визначальною рисою бароко є універсальність художнього мислення,
космобачення. Митці зображують непросто епізоди із життя людей, а буття людства у всесвітньому, глобальномумасштабі. Вони розповідають про боротьбу одвічних начал, безкінечність Космосуі місце людини в складному й розбурханому світі [11, c. 6].
Характерною ознакою бароко є також його динамізм, що виявляється у постійному русі форм, які покликані відтворитирухливість світу і стан душевного неспокою людини. В образотворчому мистецтвіта архітектурі динамізм бароко виявився у любові до складної кривої лінії,хвилястих кутів, на відміну від простої лінії та гострого кута чи півколаготики або ренесансу [14, с. 22-23].
В літературі — це, на думку Д. Чижевського,«потреба руху, зміни,мандрівки, трагічного напруження та катастрофи». [20, c. 117]. Д. Наливайко відзначає, що динамізм у літературі барокопроявляється по-різному, це і тематичний динамізм (змалювання рухомихреальностей — плину води та хмар, струмків, водограїв тощо, а також всілякихзмін та метаморфозу житті героїв), і сюжетний динамізм (напружена дія,несподівані сюжетні повороти, мотив всевладдя долі, що грається з людьми таін.), і психологічний динамізм (зображення духовної та емоційної рухливості героїв, частих змінїхнього внутрішнього стану, піднесень і криз, затьмарень і осяянь) [Цит. за: 20, c.118].
Одним із важливих виявів динамізму в літературі бароко є темашвидкоплинності життя, марності, існування, нетривкості всього сущого на землі.Вона зумовлює мотиви відчаю й песимізму, але нерідко викликає і новий, гедонізм— прагнення наповнити кожну мить повнотою відчуттів, насолодами, красою. Темашвидкоплинності людського життя поєднується з філософськими роздумами про сенсіснування. Митці надають великого значення моменту «духовного прозріння», колилюдина, відчувши себе піщинкою у Всесвіті, відкриває саму себе, збагнувшиодкровення, послане від самого Бога [1, c. 28].
Синтетизм бароко виявляється і в поєднанні несумісних начал; природи і Бога, реального та ірреального, вишуканості стилю йбрутальності, абстрактної символіки та натуралістичних деталей, примхливоївигадки та достовірності образів. Бароко тяжіє й до вражаючого уяву синтезу мистецтв в єдиному цілому. Поезія зближується з живописом та музикою,живопис — із скульптурою тощо [14, c. 24].
У XVII ст. Митці бароко мали на меті викликати не спокійнерелігійне чи естетичне почуття, а розбурхати, пробудити людську душу, спонукатиїї до пошуку вічних істин, себе, Бога. Барокові твори залишають враженнянеспокою, бентежать розум і серце, хвилюють уяву. Цьому сприяє система тропів,символів, алегорій, перебільшень, іносказань тощо. Барокова символікавідзначається багатозначністю смислів, на відміну від символіки класицизму, деза кожним символом стоїть один-єдиний чітко визначений смисл або ідея [9, с. 313].
Основою поетики бароко є контрастність. Суперечливостілюдської душі та світу митці передавали з допомогою різноманітних контрастів:світла і темряви, високого і ницого, сну і дійсності, добра і зла. Як слушно зазначає А. Макаров, «психологія людини бароко буласповнена контрастів. Митці й мислителі тих часів уже починали вгадувати в нійне лише відблиски добра, а й зла. Завдяки мислителям бароко в європейськійкультурі почав вироблятися й утверджуватися погляд на духовний світ особистостіяк на арену одвічної боротьби добра і зла, яка дає непередбачувані наслідки» [10, c. 114].
Представники бароко уникали міметичних засобів письма, тобтовідтворення життя у формах самого життя. Вони хотіли не стільки відтворюватидійсність, скільки перетворювати її з допомогою уяви. Ця дійсність, за словаминімецького мистецтвознавця Г. Вельфліна,тяжіє до «ясності неясного», у чому відбивається розуміння митцями неосяжного йнепізнанного світу. Порівнюючи дві великі епохи — Ренесанс і Бароко, Г.Вельфлін пише: «Існує краса цілком ясної, уповні сприйнятої форми, й поряд знею краса, що грунтується саме на неповному сприйнятті, на таємничості, яканіколи не розкриває свого обличчя, на загадковості, яка щомиті набуває іншоговигляду» [Цит. за: 1, c. 29].
Велику роль у мистецтві бароко відігравали гостра думка, дотеп,несподіваний ефект. За виразом одного з представників барокового напряму Дж.Маріно, «мета поета — здивувати й вразити». Задля цього митцівдавалися до поєднання «несхожого», вражаючих образів, консептизмів, іносказаннятощо [Цит. 14, c. 12-14].
Особливістю барокового стилю є його пристрасність, рвучкість,артистизм форм, підкреслене особистісне начало, декоративність, пишність,витіюватість засобів. Тут не варто спокійної рівноваги, гармонії композиції таобразів. Усе у творах бароко підкреслювало думку проте, що мистецтво істотновідрізняється від науки. Художній дар у розумінні митців того часу даєтьсяБогом, і жодна теорія не здатна допомогти його здобути [11, c. 5].
С. Паллавічі писав: «Не теорія, а натхнення народжують творінняпоета й музиканта». Справді, діячі культури бароко були натхненними співцямилюдини як частки космосу, водночас вони створили величний гімн на честь світу,що відкрився для них у вічному русі й багатогранності проявів [Цит. за: 18, c. 224].
Бароко виявилося у різних галузях мистецтва: літературі,архітектурі, живописі, музиці, скульптурі.
Архітектура бароко відзначається широтою форм, масштабністю будівель, пануванням«хвилястих» ліній. Архітектурні ансамблі органічно вписуються в оточуючесередовище, стаючи частиною рухливого й мінливого світу. Яскравим прикладомархітектурного бароко є церква СанКарло алле Куатро Фонтане (1665— 1667), збудованаза проектом Ф. Борроміні (див. додаток № 1). В Україні також є багато зразківбароко в архітектурі, наприклад, Покровська церква (1766), церква Св. АндріяПервозванного (1747—1753), церкви Печерської лаври, Софіївського собору в Києвіта ін. [19, c. 51].
В образотворчому мистецтві бароко виявилося у гіперболізмі образів, контрастності й водночасколористичній єдності цілого. Художники розробляють релігійні та міфологічнісюжети, надаючи їм алегоричного змісту: Велику увагу митці приділялисвітлотіні, прийомам розширення простору. Вони віддавали перевагу широкиммазкам, вільній темпераментній манері письма. З полотен великих майстрів барокодивляться люди, що живуть складним духовним життям, охоплені пристрастями йсуперечностями. Значний внесок у культуру зробили такі видатні художникибароко, як Караваджо (Італія) (див. додаток № 2), Рубенс (Фландрія), Рембрандт(Голландія) та ін. [15, c.114].
У скульптурі бароко привертає увагу живописність композицій, їхній динамізм,плинність ліній, що створює враження мінливості й постійного руху образів (Л.Берніні) (див. додаток № 3) та ін.
Бароко в музиці представляють Г.Ф. Гендель та Й. С. Бах, хоча їхня творчість виходить за межі цього напряму.Для музикального бароко характерні сильні образи, прагнення відобразитивнутрішній світ людини, драматизм її почуттів, спеціальні засоби виразності, щостворюють велич, пишність, декоративність, емоційність музичних картин [19, c. 54-55].
Літературне бароко відзначається поліфонізмом, ускладненням форм, поєднаннямрелігійних і світських мотивів і образів, тяжінням до різних контрастів,алегоризму й емблематичності, намаганням уразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору.Бароко багато взяло від стилю маньєризму, щосформувався наприкінці XVI — на початку XVII ст. (відтворення стихіїірраціонального, метафорична насиченість тексту, актуалізація тропів, мотивисамотності людини в безмежному космосі, та ін.). Прикладами бароко є преціозналітература у Франції, гонгоризм в Іспанії, марінізм в Італії, «метафізичнапоезія» в Англії та ін. Яскравими представниками бароко в Західній Європі були Л. Гонгора, П. Кальдерон, Т. де Моліна (Іспанія), Т. Тассо і Дж.Маріно (Італія), Дж. Мільтон і Дж. Донн (Англія), Г. Гріммельсгаузен(Німеччина). Бароко розцвіло пишним квітом і в українській літературі [21, c. 22].
Найяскравішим представником епохи бароко є Кальдерон, який у своїй творчості втілив найважливіші риси цієї доби.
Творчість Педро Кальдерона де ла Барки, безсумнівно, сьогодні визнана вершиною не лише іспанського, а й європейського бароко. Його п’єси вражають і захоплюють не тільки стильовою довершеністю, а й надзвичайною філософською глибиною і цілим спектром морально-етичних проблем [8, c. 45].
Доля Кальдерона відбиваєсуперечності його епохи. Письменник починав свій шлях як абсолютно світськалюдина, а завершував як палкий прихильник віри, служитель церкви. Живучинапруженим і складним життям своєї доби, митець усвідомив марність земногоіснування, що змусило його віддати перевагу духовним потребам. Це зумовило йетапи творчої еволюції Кальдерона [7, С. 15-16].
П'єсу «Життя — це сон»Кальдерон писав у 1632—1635 рр. На сцені вона була вперше поставлена в Мадридів 1635 р. [8, c. 49].
Від часу її створення минули сотні літ, а знаменитий монолог Сехисмундо («Ох, горе тут мені...») до цього часу вивчається в іспанських школах.П'єса й нині ставиться в найкращих театрах країни, зокрема на мадридськійсцені, а найталановитіші іспанські актори вважають за честьграти роль Сехисмундо. Іноді дослідники оцінювали літературні твори Кальдеронавище шекспірівських (як це робили романтики).
“Життя – це сон”– саме той твір, який акумулював усю складність та багатозначність проблем, якізавжди поставали перед людиною і які вона будь-що прагнула осягнути. Йогомотиви та образи мають складні зв’язки із тогочасним культурним контекстом ісягають своїм корінням древніх релігійних легенд, фольклорних сюжетів,філософських концепцій та конкретно-історичних фактів [13, c. 54-55].
Події п'єси розвиваютьсядоволі стрімко і напружено, в атмосфері певної загадковості; політичні,державницькі конфлікти поєднуються з колізіями, що виникають на ґрунті любовнихстосунків та родинних непорозумінь. П'єса ділиться 23 на три частини — дії,або, як називали їх у тодішньому іспанському — театрі, хорнади, що буквальноозначає «денний етап» (цикл) [17, c. 18-19].
Хорнада 1 — зав'язка дії. Вгірській місцевості, неподалік від палацу короля Басиліо, переодягнута вчоловіче вбрання знатна дама Росаура та її слуга Кларін випадково натрапляютьна вежу, що є в'язницею для закутого в ланцюги Сехісмундо. Охорона в'язня, якуочолює старий дворянин Клотальдо, бере під варту незваних гостей і відводить їхдо короля. Водночас до двору Басиліо прибувають його племінники — інфантаЕстрелья і принц Московії Астольфо, які мають намір одружитися і разомуспадкувати корону Басиліо, нібито бездітного. Король розкриває їм своютаємницю. У нього є син Сехісмундо, який, згідно з пророцтвом, має статистрашним тираном, згубити власну державу і свого батька-короля. Тому відразупісля його народження (мати померла під час пологів) король наказав збудувати увіддаленій від людей місцевості вежу і тримати там сина. Тепер Басиліо хоче щераз переконатись у справедливості пророцтва; якщо воно підтвердиться, то коронууспадкують Естрелья й Астольфо.
Хорнада 2 — подальшерозгортання дії. За наказом короля його синові дають снодійного, після чогоперевдягають у вбрання принца і переносять у королівський палац. Сехісмундопісля пробудження — вже в ролі принца-спадкоємця — поводиться жахливо: в грубійформі висловлює зневагу до короля та його оточення, скидає з балкона в море слугу,який насмілився зробити йому зауваження, намагається вбити Клотальдо.Переконавшись таким чином у справедливості пророцтва, король наказує зновуприспати Сехісмундо і повернути до в'язниці, а після того, як він зновупрокинеться, запевнити його, що все пережите ним відбувалося не насправді, ауві сні. Тим часом Клотальдо дізнається, що Росаура — його донька, яка прибуладо Полонії, щоб помститись за зраджене кохання принцу Московії Астольфо.
Хорнада 3 — розв'язкасюжету. Усе подальше своє життя Сехісмундо приречений конати у в'язниці. Проте,дізнавшись, що в короля Басиліо є законний син, але королівську корону маєуспадкувати принц чужоземної Московії, народ повстає. Це повстання очолюєСехісмундо. У боротьбі проти свого батька Сехісмундо перемагає і прощає нетільки батька, а й своїх безпосередніх тюремників і московського принца.Сехісмундо підпорядковує свої розбурхані пристрасті вимогам розуму та державноїнеобхідності і з тирана перетворюється на мудрого правителя. Закоханий уРосауру, Сехісмундо відмовляється від свого щастя, щоб захистити її честь.Астольфо, дізнавшись нарешті про шляхетне походження Росаури, одружується знею. Пов'язують свої долі Сехісмундо й Естрелья [8, c. 50-52].
П'єса «Життя — це сон» євзірцевою драмою барочного мистецтва; в ній образи та мотиви бароко знаходятьяскраве й оригінальне втілення [13, c. 56].
Кальдерон відтворив напружену духовну атмосферуепохи, намагаючись осмислити сенс життя особистості, її стосунки зі світом, Богом, долею.Час і простір у таких п'єсах досить умовні. Твори відзначаються високимступенем алегоричності й метафоричністю мовлення. Дійсне і уявне, реальне і фантастичне сплітаються настільки тісно, щожиття постаєу вигляді «сну»,де немає нічого певного, сталого,справжнього. [14, c. 63].
Земний світ у Кальдерона нагадує то хаос, дедіють стихійні сили, то галасливий ярмарок, де все вирує іпродається, то театру, де люди постійно граютьякісь ролі, а головним режисером життя виступає вища сила, не доступнарозумінню [8, с. 55-57].
Людина у філософських творах іспанського драматургаохоплена неясною тривогою, бо знаходиться у полоні різних пристрастей іпротиріч, блукає без дороги в мінливому й непевному світі, постійно борючисьсама із собою. Шлях героїв Кальдерона до усвідомлення сенсубуття тяжкий і тернистий, сповнений втрат, розчарувань і сумнівів, але письменник вірить, що людина здатна перемогти себе і вистояти перед лицем невблаганної долі [14, c. 65].
“Життя – це сон” – саме той твір, який акумулював усю складність та багатозначність проблем, які завжди поставали перед людиною і які вона будь-що прагнула осягнути [7, c. 12].
Одна зважливих філософських проблем доби бароко – чи здатна людина перемогти в собі зло(звіра) і якце зробити? — прямо пов'язана з вирішенням провідногофілософсько-морального конфлікту драми «Життя — це сон» — конфлікту між, зодного боку, пророцтвом про долю Сехисмундо, а з іншого —його справжньою долею [8, с. 57].
Саме тут і криється одна з головнихпричин надзвичайно інтенсивного використання Кальдероном метафори-антитези«людина— звір». Недаремно текст твору пронизаний висловами:
«Я тут звір серед людей
І людина серед звірів» [16, с. 17].
або:
«Лють вгамуйте, щоб по стежі
Не пройти, всьому ж є міра,
Від людини і до звіра,
Від палацу і до вежі» [16, с. 24] і т.п.
Цікаво, що антитеза «людина—звір» інодіперетворюється на тотожність:
«Я не знав, та взнав, що я —
Це злиття людини й звіра» [16, с. 25].
або:
«Батько мій, аби жорстокість
Відхилить мою невинну,
Обернув мене на звіра,
На страхітливу людину» [16, с. 20].
Дійсно, доля Сехисмундо є своєрідною моделлювирішення згаданого барокового конфлікту, а можливо,і своєрідним «рецептом», «кодексомповедінки» людини на шляху від зла до добра («від звіра до людини»). Так,цікавим є питання про еволюцію образу Сехисмундо.
Сехисмундо на початку і наприкінці твору — цевзагалі дві різні людини. Спочатку це напівдикий самітник, який зріс у вежіпоміж диких звірів і сам нагадує звіра як внутрішньо (дика вдача,нестриманість, намагання задовольняти перший ліпший свій інстинкт або бажання),так і зовнішньо — не випадково він постійно з'являється у звірячій шкурі [8, с. 53-54].
Мало змінює його внутрішню сутність іперевдягання в пишний одяг принца, коли, за його словами, «ретельні служники / Уклякали, називали / Менепринцом і вдягали / У шарлати і шовки». Угніві він викинув із вікна слугу («заподіявсмерть нароком»), погрожувавАстольфо, брутально поводився з жінками. Тобто сама по собі наявністькоролівської мантії не є гарантією, що на троні сидить людина, а не звір (цетеж важлива думка, особливо в часи монархії, коли жив Кальдерон).
Проте чи не тому Сехисмундо й перетворився назвіра, і надзвичайно важливим є те, що ніхто йніщо (ані церква, хоча Клотальдо і вчив його «католицького закону»; анів'язниця, де він перебував із дитинства; ані спокуса владою, блага якої вінвідчув під час свого першого перебування в палаці) не перетворило Сехисмундо зізвіра на людину. Це зробив він сам, подолавши звіра в собі!
Отже, постійне прагнення робити добро є необхідною умовою того,щоб людина була людиною, здолала шлях від зла до добра — ось перший «рецепт»Кальдерона й одна з провідних думок твору [14, с. 24].
Друга філософська проблема доби бароко — чи здатна людинаперемогти долю, фатум? Ця проблема також тісно пов'язана з конфліктом драмиКальдерона: пророцтво про долю Сехисмундо не відповідає його справжній долі. Точи може людина впливати на свою долю, чи вона приречена жити за схемоюфаталістів: «Хто долі скорився, той за нею іде, а хто ні — того вона тягне засобою силоміць»? [8, с. 55].
Кальдерон усе-таки залишає ледь помітні шпаринки в чорній запоніфаталізму, тим самим інтригуючи читача. Час від часу герої (хай побіжно йнесміливо), але припускають, що долю можна здолати, принаймні на неї можнавплинути. Так, до Сехисмундо звертається Клотальдо:
«Але з вірою, що ти
Збореш лиховісні зорі,
Бо шляхетний муж і в горі
Здатний їх перемогти» [16, с. 35].
або Басиліо:
«Я бажання
Мав зустріть тебе на волі,
Коли ти зірок і долі
Переможеш віщування» [16, с. 39].
І правда, як мовилося, пророцтво, яке почало збуватися,«відмінилося»: син пробачив батькові й повернув йому владу, а сивина Басиліо нестала килимом для його ніг. Здолав пророцтво саме той, проти кого воновіщувало, — Сехисмундо.
Через усю п'єсу «Життя — це сон» послідовно проводиться думка:людина може й повинна долати не присуди долі, а себе — шляхом духовного йморального вдосконалення, це й є той істинний шлях, що веде до добра [18, с. 57]. Треба приборкувати всобі звіра, і тоді людина не повністю залежатиме від фатуму. Цей, другий,«рецепт» теж укладений у вуста Сехисмундо:
«… Хто змогти бажає
Свою долю, той розумним
І терплячим бути має» [16, с. 68].
Клотальдо згодом так пояснює причину його ув'язнення:
«Ти страждав тому в неволі
І в темниці був закутий,
Схований, щоб відвернути
Зло й немилосердя долі» [16, с. 44].
Так само пояснює своє рішення й Басиліо:
«… Повіривши у долю,
Що мені явило небо
Віщуваннями лихими
І майбутньою бідою,
Я рішився ув 'язнити
Звіра, зродженого мною» [16, с. 57].
Батько настільки повірив гороскопу, що наперед уважав невиннулюдину (бо хіба немовля винне, що його мати померла під час пологів?) звіром.
Басиліо не втік від своєї долі: навіть ув'язнивши сина вдруге, вінотримав бунт війська й Друге (тепер уже всупереч його волі) повернення«сина-звіра» до палацу. Зрештою, Басиліо визнав свою помилку і дійшов висновку,що «даремні людські справи / істремління марні проти / Сили вищої й причини!/ Я, аби від бунту йсмерті/Увільнити батьківщину, / Сам її довів до того, / Чим боявся їйзашкодить.
Однак усе-таки Кальдерон вважав, що на долю вплинути можна, що йутілив у філософській драмі «Життя — це сон».
Третя провідна проблема бароко, утілена в драмі, — як свобода волілюдини співвідноситься з волею Бога (долі)?
Мистецтво бароко буквально пронизане алегоріями, символами та емблемами.Згадаймо ланцюги й в'язницю (символи неволі), які постійно супроводжуютьСехисмундо майже до фіналу твору. Він — невільник, це вже спочатку підкресленоКальдероном. Саме прагненням до свободи просякнутий знаменитий монолог закутогопринца з першої хорнади Він ставить риторичні запитання (на які нікому дативідповідь у страшній вежі), порівнюючи свою неволю зі свободою, яку маютьтварини й навіть струмок:
• птах, у якому «меншдуші», аніж у в'язня, вільно літає, а людину невідомо за що закуто («Чом, як маю більш душі, / Маю менше я свободи?» [16, с. 55]);
• звір, що має менше почуттів,вільно полює в хащах, а людину ув'язнено («Чоміз кращим почуттям / Маю менше я свободи?» [16, с. 55]);
• риба, у якої менше душевнихпоривань, пірнає в холодні глибини, а людину поневолено («Чом, як більше поривань, / Маю менше ясвободи?» [16, с. 55]);
• навіть струмок тече кудихоче, а принца закуто в ланцюги («Чомуяк маю більш знаття, / Маю менше я свободи?» [16, с. 55]).
І тут звучить справедливе йнепросте запитання:
«Де закон; причина де,
Щоб людині, мов для страху,
Відібрати перевагу
3 нею й пільгу ще таку,
Що Всевишній дав струмку,
Дав і рибі, й звіру, й птаху?» [16, с. 56]
Звісно, тут є також алегорія— «неволя Сехисмундо — це модель неволі людини і людства взагалі». НехайБасиліо, доки був у змозі, ув'язнював свого сина, але хіба він уник своєї долі?Ні, адже його таки скинуто з трону, він схиляє голову до ніг Сехисмундо. Отже,доля, фатум, усе одно торжествує! А те, що колишній в'язень не став мститися батькові, шляхетновизнавши його королем, зовсім не є заслугою Басиліо, тим більше не єрезультатом ув'язнення його сина, а швидше навпаки. То чи треба, аби уникнутигрізних віщувань долі, позбавляти волі невинну людину? Ні, позбавляти людинусвободи (зокрема — свободи вибору) не можна — це чітко підкреслює Кальдерон. До слова, це збігається з християнською доктриною: Бог хоче, щоблюдина вибрала дорогу добра сама, а і програмує її, як комп'ютер, активуючи режим «шлях добра». Інакше людина буде нелюдиною, а якимось робото) машиною. Сехисмундо зробив свій вибір сам —відмовився «топтати батькову сивину» і так здолав присуд долі.
Отже, кожна людина маєобрати дорогу добра самостійно — це третій «рецепт» Кальдерона й одна зпровідних думок твору.
І всі ці проблеми так чиінакше пов'язані з роздумами про місце людини у світі [8, с. 58] .
І, нарешті, четвертапроблема доби бароко (надзвичайно важлива в умовах тогочасної монархії) — якиммає бути ідеальний монарх? У драмі стрижневим є мотив самовиховання принцаСехисмундо як ідеального монарха.
У драмі є такі повчальнікрилаті вислови, які можна було б золотими літерами написати на палацах усіх монархів світу: «Розважнимбудь, як хочеш панувати; /Не будь жорстоким, ставши до правління». І не випадково творі ємоменти перетину стрижневих мотивів (виховання ідеального монарха йнеобхідність доброчинності навіть уві сні):
«Доле, йдем королювати;
Не буди, якщо дрімаю,
Якщо правда — не всипляй;
Я добро чинити маю,
Правда це чи сон — байдуже;
Якщо правда їй служити;
Якщо сон — то пробудитись
Поміж друзів, білий світ» [16, с. 95].
Пам'ятаймо, що Кальдеронписав у часи розквіту монархії, коли від короля, царя, імператора або султана злежали долі мільйонів людей і навіть цілих народів. Отже, його драма єсоціально значущою.
Можна помітити ще однупроблему — проблему честі. Тут вона найяскравіше втілена в образі Росаури, якаготова відстоювати свою гідність зі зброєю в руках. Узагалі в Кальдерона булаціла низка «драм честі», та й самому письменнику доводилося захищати свою честьнавіть у двобоях. Проте в драмі «Життя — це сон» ця проблема не є центральною [8, с. 59].
Бароко — відкрита система, щопоєднує в собі різні засоби відтворення йперетворення дійсності. Воно багатозначне за змістом і розмаїте за формами. Уньому поєдналися ілюзія і реальність, прекрасне і жахливе, жага красивого життяі трагізм. Ця складність бароко мала відтворювати суперечливість людської душі,світу й самого буття, що в уявленні митців є суцільним лабіринтом, деособистість стикається з різними силами й постійно випробовується на духовнустійкість [9, c. 316].
2.2 Бароко вукраїнському мистецтві
Золотимвіком українського мистецтва треба вважати XVII — XVIII ст. — часи, колиукраїнське козацтво в боротьбі зі своїми сусідами виборює фактичну незалежністьУкраїни — вдруге після княжої доби. Живучи спільним мистецьким життям ізЗахідною Європою, Україна й на цей раз переймає новий напрям у мистецтві цілоїЄвропи — стиль бароко. Нові умови життя та соціального устрою з вищою верствоюзаможної козацької старшини створювали інші потреби, ставили нові вимоги домистецтва, — так само як це було і в цілій Європі [5, c. 39].
Спокійні,зрівноважені, логічні форми ренесансу, що орієнтувалися на чисті формиантичності, вже не задовольняли сучасного смаку. Для розкішного, гучного життядоби бароко потрібні були більш пишні, багатші, показніші форми архітектури,просякнуті пафосом, надприродністю, спіритуалізмом. Замість колишньої красивідтепер протиставляють силу, проти спокою — рух, замість гармонії — боротьбу.Саме ці потреби міг задовольнити новий мистецький напрямок – бароко [19, с.63]. Хоч зразки бароко приходили до нас із Західної Європи, головно з Італії йНімеччини (італійські майстри бароко прибували в Україну двома шляхами: головночерез землі австрійської корони з Італії суходолом, але також і морським шляхомчерез Крим і бувші генуезькі колонії), власною творчістю українського народу,що відтепер був пробуджений до нового вільного життя, бароковий стиль прибираєсвоєрідних та оригінальних форм, що має у світовій літературі заслужену назвуосібного українського бароко [4, с. 51-52].
Тут цей стиль був у великій шані, але припав на часигетьманування Івана Мазепи (існує навіть термін «мазепинське бароко»). І якусе, пов'язане з опозиційним до Москви гетьманом, бароко або ретельно стиралося з пам'ятіукраїнців (нищення за Петра І наших церков і церковних книг), або ставалонапівзамовчуваним. В Україні розвивалася барокова література, яка суттєвовплинула на національний літературний процес [9, c. 344].
Барокомало і власні джерела: києво-руські та фольклорні, що проявлялися на різнихрівнях цього напряму – “високому”, “середньому” та “низовому”. Наші автори, полемізуючи на початку XVII ст. з польськими єзуїтами(«полемічна література»), водночас запозичували в них стильові барокові засоби,що посилювали вплив на читача [12, c. 81]. Певною мірою бароко в літературі було «трофеєм», здобутим удискусіях із католиками, якірелігійно й культурно були тісно пов'язані із Західною Європою. Ще однимджерелом українського літературного бароко була візантійська спадщина, отриманачерез культуру Київської Русі. Тут були як клерикальні (наприклад, т. зв.патристика, твори про батьків церкви, від латин, pater — батько), так ісвітські жанри (різноманітні риторики — науки про красномовство). Не можнатакож забувати й про фольклорні джерела «низового», або «народного», бароко [18, с. 257].
Бароков історії української літератури трактувалося по різному, часто неадекватно.Вперше розглянув бароко як естетичну систему Д. Чижевській у своїй монографії“Український літературний бароко” (Прага, 1942 – 1944 рр.) але тільки на XIКонгресі у Празі 1968 вчені висунули на розгляд питання слов’янського бароко,зокрема українського. Його розквіт в українській літературі припадає на кінецьXVI – XVIII ст. і простежується у різних літературнихжанрах, зокрема в поезії[20, С. 22-23].
Найвідомішими представниками українського бароко були: ЛазарБаранович, Іван Величковський, Іоаникій Галятовський, Григорій Сковорода та ін.Впливом бароко позначені козацькі літописи Самовидця, Григорія Грабянки,Самійла Величка, а згодом — творчість видатного письменника, основоположникасучасної української літературної мови Івана Котляревського. Його «Енеїда» —плоть від плоті, з одного боку, травестії французького поета Поля Скаррона(«Перелицьований Вергілій», 1648-1652), а з іншого — власне українського«низового» бароко [10, с. 37-38].
Яскравого й самобутнього розвитку в Україні набула архітектурабароко.
Українськебароко можна розділити на дві архітектурні школи: західну і східну. Західнашкола бароко включає в себе західне римо-католицьке бароко (на землях України)і західне українське бароко.Східна школа бароко включає в себе чотирирегіональні школи: правобережно-наддніпрянську (так звану “київську”),чернігівську, полтавську і слобожанську. Західне римо-католицьке бароко булопоширене на територіях Львівської області, півдні Волинської і Рівненськоїобластей, на південно-західних територіях сучасної Житомирської області, напівдні, півночі і заході Тернопільської області, на значній частині територіїІвано-Франківської області та частково на Київщині. Якщо зобразити на картіУкраїни всі об'єкти стилю бароко, помітно, як проходили зовнішні впливизахідноєвропейського католицького бароко і на яких територіях вони булинайпомітнішими.
Справжніми шедеврамисвітової архітектури є українські барокові споруди — Софійський таМихайлівський Золотоверхий собор в Києві, Хрестовоздвиженський монастир уПолтаві (1709 р.), Покровський у Харкові (1689 р). Георгіївськийсобор в Києві (1696 — 1701 р.), церква Всіх святих над Економічноюбрамою Києво-Печерської лаври (1696-1698рр.), церква Катерини в Чернігові (1716 р.), Преображенська церква уВеликих Сорочинцях (1732 р.), собор святого Юра у Львові (1747-1762 р.) (див. додаток № 5) [14, с. 52].
Найвідомішийархітектор українського бароко — Іван Григорович-Барський. Він спорудив,зокрема, дзвіницю Кирилівського монастиря (див. додаток № 4), Покровську церквуй церкву Миколи Набережного на Подолі в Києві. Іншим визначним будівничим добибароко був Степан Ковнір. Одна з найкращих споруд Ковніра — корпус натериторії Києво-Печерської лаври. [19, с. 534].
Протягом XVII—XVIII ст. вУкраїні розвивалася скульптура. Автором численних іконостасів і скульптур,зокрема у Хрестоздвиженському соборі в Полтаві, у Мгарському монастирі, церквісв. Покрови в Ромнах, був СисойШалматов. Талановиті скульптори працювали і в Західній Україні, з-поміж якихнайвидатнішим був Йоган Пінзель, автор скульптурного оформлення Святоюрськогокомплексу у Львові та ратуші в Бучачі [15, с. 114].
За тих часів бурхливорозвивалася гравюра. Великої слави зажили українські художники-графіки Олександр та Леонтій Тарасовичі. У 1702 р. в Києві вийшов друком“Києво-Печерський патерик” із 40 гравюрами Леонтія Тарасевича. Неперевершенимгравером був Іван Щарський. У гравюрах цього майстра складнірослинні орнаменти поєднуються з античними, глибоко символічними сюжетами йреалістичними зображеннями. Так у графіці втілювалися закони мистецтва бароко[15, с. 115].
Нові мистецькі принципи поступово поширювалися в іконописі. Своєріднепоєднання іконописних традицій із тогочасними художніми досягненнямиспостерігалось у творчості ІванаРутковича та Йова Кондзелевича — найвидатніших іконописців козацькоїдоби. Пензлю Рутковича належить частина ікон зіконостасів у селах Водиця-Деревянська, Воля-Висоцька та Потеличі (Львівськаобл.), а також іконостас церкви Різдва Христового у Жовкві. Йов Кондзелевич(1667-після 1740) — автор ікон із Богородчанського іконостаса, виконаного дляМанявського скиту [10, c. 31-32].
Так, із прагненням бароко до універсальності, до охоплення йвираження нескінченності найтісніше пов'язана його динамічність, тяжіння дорізких контрастів і антитез [12, с. 81] .
На противагу Ренесансові з його врівноваженими й гармонійними, алесхильними до статичності образами й композиціями, бароко відзначаєтьсявнутрішнім напруженням і бурхливою динамічністю, його мистецтво — це «світ, щоне знає спокою» [11, c. 6].
2.3 Відмінності міжзахідноєвропейським і українським бароко
Розвитокбароко в Україні з часом відділився від західноєвропейського і виробив певніриси, які не сходяться з європейськими. У цьому підрозділі ми спробуваливизначити основні відмінності між українським та європейським бароко.
Визначальніприкмети західноєвропейського бароко:
1. Знову спостерігається нахилдо ускладненої форми (як у пізній готиці).
2. Повертається готичнийгеоцентризм, але зберігається антропоцентризм, лише тепер людина практикуєтьсяне як противага Богові, а як найдосконаліше його творіння.
3. Замість світськоїспрямованості бачимо в часи бароко знову релігійне забарвлення всіх сферкультури, як у добу середньовіччя.
4. Замість визволення людинивід пут соціальних та релігійних норм знову помітне посилення ролі церкви ідержави.
5. Зберігається античний ідеалкраси, але робиться спроба поєднати його з християнським ідеалом, тобто йдетьсяпро поєднання краси духовної і фізичної, внутрішньої і зовнішньої, в ціломувідбувається примирення традицій античної і християнської.
6. Як і Ренесанс, барокозберігає увагу до природи (і в науці, й у мистецтві), але тепер природатрактується не як противага Богові, а як шлях пізнання досконалості й милосердяТворця [21, c. 22-23].
Окрім цих рис, зроджених переплетінням попередніх традицій, бароковиробило і власні особливості:
7. Динамізм,рухомість: у пластичному мистецтві це – любов до складної кривої лінії, навідміну від прямої лінії та гострого кута чи півкола готики й Ренесансу; улітературі це – змалювання руху, мандрівки, змін, трагічного напруження,катастроф, сміливих авантюр.
8. Бароко невважає найвищим завданням мистецтва пробудження спокійного релігійного чиестетичного почуття; для цього важливіше зворушити, справити на неї сильневраження. Цією настановою спричинені такі вузькостильові якості напряму, якпрагнення гіпербол, захоплення парадоксами, незвичайних гротескам, любов доантитез, пристрасть до важливих форм до універсальності, всеохопності [18, с.434-435].
Із постанов бароко виливає і найпотужніша його вада: часом надтовелика перевага зовнішнього над внутрішнім, “чиста” декоративність, з якоючасом зникає або відводить на задній план глибокий сенс, внутрішній змісттвору; ще небезпечніше намагання перебільшити, посилити всяке напруження, всякупротилежність, усе разюче, дивне, — це призводить бароко до надмірногозамилування у мистецькій грі до переобтяження творів формальними елементами[13, c. 42].
Людина бароко або втікає до усамітнення з Богом, або, навпаки,поринає у вир політичної боротьби, перепливає океани, шукаючи нових колоній,береться до планів поліпшення стеку всього людства чи то політичною (проектиштучних мов), чи якоїсь іншою реформою.
І все ж найхарактерніші вияви цієї доби – містицизм, релігійнийекстаз, реабілітація християнського аскетизму, захоплення жанром духовної пісніпоезії, у драматургії – звернення до містерії. Герой барокового мистецтваболісно шукає надмету життя і знаходить її у втечі від світу, у появі себеслужінню Богові, у стражданнях за християнську віру (напр.,”Стійкий принц”іспанського драматурга Педро Кальдерана де ла Барки (1600 – 1681рр.) чи“Катерина Грузинська” німецького драматурга А. Гріфіуса (1616 – 1664рр.) образмученика за віру постійний і в живописі бароко (“Розп’ята Петра” П. – П.Рубери) [19, c. 240-241].
В Україні бароко проіснувало близько двохсот років і сталонаступним після доби Київської Русі розквітом української культури, передусімархітектури, літератури, освіти, громадянсько-політичних інституцій,самоврядування. Це зумовили такі чинники:
a) Саме бароковиявилось найбільш суголосним емоційним, романтичній, хмільній до зрівноваженнярізних начал українській душі;
b) На той час вУкраїні було послаблено, а ненадовго і зовсім зникло, колоніальне ярмо,побудовано досить сильну гетьманську державу, що всіляко сприяла розвиткукультури (особливо за часів Івана Мазепи) [5, с. 39-40].
Українське бароко порівняно з західноєвропейським має такіособливості:
1. В українськомубароко значно переважають духовні (релігійні) складники над світськими. Хоча йне брак останніх: маємо світську лірику, навелу, хроніку, лист, науковийтрактат, світські елементи у драмі [15, с. 41].
2. Античністьприводить в українську культуру вже після Ренесансового протистояння зхристиянством, у формах барокових, тому без опору залучаютьсяантично-міфологічні образи: релігійна лірика стоїть під охороною давньогрецькихмуз, у містичних тракторах з’являється амури, купідони. Загалом барокоутвердилося в українській літературі без жодного опру й боротьби, просто длянього давно вже був готовий духовний грунт.
3. Мова бароковоїукраїнської літератури принципово лишилася церковно- слов’янською, як і впопередній період. Обібравши в себе велику кількість елементів народної мови,вона, на жаль, не улягала жодним певним нормам. Тому зустрічаємо великі ухилито до української народної мови, то до польської, то – зрідка у другій половиніXVIII ст. – до російської [19, с. 324-325].
4. Елементибароко приступають уже в стилі І. Вишневецького (довгі періоди, нагромадженняпаралелізмів, сміливі антитези, скупчення формальних прикрас). Однак сталатворчість Мелетія Смотрицького, а також віршування Кирила ТранквіліонаСтавровецького, повною ж перемогою бароко – утворення Києво -Могилянськоїакадемії, цілком барокової за суттю. І письменство цієї доби вирізняються щетакі постаті, як Петро Могила, Іван Величковський, Стефан Яворський, ІванМазепа, Феофан Прокопович Йоанській Галятовський, Дмитро Туптало, ГригорійГраб’янка, Самійло Величко.Але найяскравішим представником українського барокостав Григорій Сковорода [18, с. 534-535].
Отже, бароко – цестилістичний напрям в європейському мистецтві XVI-XVIII сторіч, започаткованийв Італії. Основні його риси: підкреслена урочистість, пишна декоративність,динамічність композиції. В Україні під впливом козацтва, його визвольного рухута союзу з православною церквою, яку воно взяло під свій захист, наприкінціXVI-початку XVII сторіч народжується українське бароко. Визначною його рисою євикористання традицій народного мистецтва та широка демократизація сюжетів.Українське бароко відбилося в архітектурі, живописі, літературі та музиціУкраїни того часу.
Висновок
Особливе місце в європейській культуріХVII-XVIII ст. зайняла культура бароко (від італ. barocco – дивний, вибагливий,химерний. Бароко одноголосно називають першим стильовим напрямком в історіїкультури, який у більшій чи меншій мірі охопив усі народи Європи незалежно відконфесійної чи національної диференціації, включаючи протестантські таправославні країни, і більше того, першим напрямком, який вийшов за європейськімежі. Разом з тим значна кількість науковців вважає, що культура бароководночас стала останньою в черзі інтегративних культурних епох, після занепадуякої у другій половині ХVIII в культурному житті Європи панують непоєднувані водне ціле стилістичні течії та світоглядні установки.
У цій роботі ми дослідилиособливості розвитку бароко в Європі та Україні. Була досягнута метадослідження — дослідити вплив історичних умов на свідомість європейськогосуспільства XVII ст. та простежити розвиток барокового стилю в Західній Європіта Україні..
В ході роботи були виконанівсі поставлені завдання:
- досліджені жанровіособливості бароко, причини його зародження в Європі та Україні;
- проаналізована своєрідністьсвітосприйняття митців бароко (на прикладі драми Кальдерона «Життя – це сон»);
- розглянуті відмінності міжрисами західноєвропейського та українського бароко.
У результаті дослідження миотримали чітке уявлення щодо виникнення та розвитку бароко в Україні та Європі,та прийшли до таких висновків:
XVIIст. у Західній Європі відзначається надзвичайною складністю соціальних тадуховних процесів. У цей час тривала криза феодалізму, який, однак, ще бувдосить сильним. Водночас відбувався активний процес формування національнихдержав, об'єднання країн під владою могутніх монархів. Невипадково XVII ст.називають «віком абсолютизму», бо в багатьох країнах Європи королі прагнулипідкорити собі свавільних феодалів. Вони підтримували мистецтва і науки,вступали в союз із церквою, намагаючись панувати і у сфері ідеології.
XVIIст. відбулася справжня світоглядна революція, яка спричинила руйнаціютрадиційних уявлень про Всесвіт, формування нової картини світу і новогорозуміння людини. Переворот у свідомостілюдства зумовили, передусім, великі наукові відкриття, що свідчили пророзкріпачення людського розуму та його безмежні можливості в пізнанні світу.
Великігеографічні відкриття, розвиток нових форм виробництва, прогрес науковогознання підривають традиціоналістські устої. Розширення виробництва, все нові йнові можливості для прикладення сил, відкриття нових земель, пограбування іпоневолення Ост-Індії та Африки, торгова війна європейських націй — усе церобить XVII ст. епохою підприємливості, успіху та ініціативи.
Такийкомплекс соціальних умов сприяє формуванню нового типу особистості —самостійнішої, діяльнішої, промітної, не зв'язаної становими і корпоративнимипутами, яка вміє приймати рішення на свій страх і ризик. Новий емоційний ідуховний склад цієї доби гостро реагує на соціальні й політичні проблеми часу,на напружену, сповнену глибоких конфліктів духовну ситуацію. Формується інший,відмінний від попередніх, погляд на світ, інший «образ» реальності, новебачення стану справ. Мав рацію поет XIX ст. Генріх Гейне, вважаючи, що«кожне століття, набуваючи нових ідей, набуває і нових очей» [Цит.за: 13, с.9].
Складністьі суперечливість епохи принесли а собою культуру, яку в історії мистецтвазв'язують зі стилем бароко (італ. bагоссо — буквально дивний, химерний). Умистецтві бароко відобразились уявлення про безмежність, багатоманітність івічну мінливість світу, інтерес до середовища, оточення людини, природноїстихії. Це мистецтво тяжіло до урочистого, патетичного «великого стилю», доприголомшливих ефектів, відзначалося пишністю, декоративним розмахом, бурхливоюдинамікою.
Відображаючискладну атмосферу епохи, бароко поєднало у собі, здавалося б, непоєднуваніречі: містику, фантастичність, ірраціональність, підвищену експресію і водночастверезість, раціоналізм, справді бюргерську діловитість. Улюблені сюжетиживопису: чудеса і мучеництва, тут присутні яскраво виражені гіперболічність,афектованість, патетика, такі характерні для цього стилю. Ці риси простежуютьсяі у світських сюжетах.
В епоху бароко продовжується ренесансна тенденція розуміннялюдини як індивідуальності, але вже не цілісної і гармонійної, а складної ісуперечливої, далекої від схематизму. Хаотичний і дисгармонійний світ постійновтручається в її життя. Головним сюжетом барокового мистецтва стає духовневипробування людини. Представники бароко уявляли світ безладним і хаотичним, вньому панували деструктивні сили, які нерідко уособлював сатана. І людині требабуло протистояти цьому світу. Убароковому живописі плями, світлотіньові контрасти переважають над лініями,порушуються принципи поділу простору на плани, прямолінійної перспективи — абипосилити глибинність, створити ілюзію нескінченності.
Вархітектурі бароко тяжіння до ансамблю, до організації простору. Це майдани,палаци, сходи, фонтани, паркові тераси, басейни, партери. У міських і заміськихрезиденціях архітектура і скульптура мають єдине вирішення: переважаютьпластичне оздоблення з тривожною грою тіні і світла, парадні інтер'єри збагатоколірною скульптурою, ліпленням, різьбленням, позолотою, розмальованимиплафонами, які створюють ілюзію розверзнутих склепінь.
Стильбароко поширився насамперед в Італії (бароковий Рим превалює навіть надантичним і над сучасним), а також в Іспанії, Португалії, Фландрії, яказалишилася під владою Іспанії, дещо пізніше — в Німеччині, Австрії, Англії,Скандинавії, Східній Європі, Новому світі. У XVIII ст. бароко набулосвоєрідного і блискучого розвитку в Росії. Ні у Франції, ні в Голландії бароконе стало домінуючим стилем.
Список використаноїлітератури:
1. Артамонов С.Д. История зарубежной литературы 17-18 вв. Учебник длястудентов пединститутов.- 2-е издание, дораб. [Текст] / С.Д. Артамонов // М.:Просвещение, 1988. – С. 22-34.
2. Бароко: портрет доби [Текст]// Зарубіжна література. – 2009. – №26. – С. 4-16.
3. Безрядина Е.В. ХVII век: отбарокко к классицизму [Текст] / Е.В. Безрядина // Искусство в школе. –2007. – №2. – С. 25-32.
4. Биков І.Ю. Шедеври архітектурногобароко [Текст] / І.Ю. Биков // Українська література взагальноосвітній школі. – 2003. – №6. – С. 51-52.
5. Бубнова І.В. Українськебароко [Текст] / І.В. Бубнова, Н.Т. Чернова // Мистецтво таосвіта. – 2007. – №2. – С. 39-41.
6. Девдюк І.В. Бароко ікласицизм: спільне та відмінне [Текст] / І.В. Девдюк // Всесвітнялітература та культура в навчальних закладах України. – 2005. –№8. – С.2-4.
7. З літератури європейського бароко [Текст] // Зарубіжна література. – 2009. –№27. – С. 5-18.
8. Кальдерон П. Життя – це сон [Текст] // Тема. – 2000.– № 1.– С.44-60.
9. Лаптев В.И. Бароккоот Микеланджело до Гварини (проблема стиля): учебное пособие для студентоввузов. [Текст] / В.И. Лаптев.– М.: Искусство, 1996.– 576 с.
10. Макаров А.І. Світлоукраїнського бароко. [Текст] / А.І. Макаров. – К.: Мистецтво, 1994.- с. 273.
11.Мележик В.Н. Бароко як культурний стиль[Текст] / В.Н. Мележик // Зарубіжна література. – 2004. –№43. – С. 1-6.
12. Наєнко М. Бароко — як особлива любов… [Текст] / М. Наєнко // Слово і час. –2004. – №10. – С. 81-82.
13. Ніколенко О.М. Бароко, класицизм, просвітництво.Література ХVІІ – ХVІІІ століть: Посібник для вчителя [Текст] / О.М. Ніколенко – Х.: Веста, 2003. – С. 7-65.
14. Ніколенко О.М. Літературніепохи, напрями, течії / О.М. Ніколенко, В. І. Мацапура// Тема. – 2004. – №1. – С. 2-28.
15. Новак М.Н. Українськебароко [Текст] / М.Н. Новак // Сучасність. – 2006. – №10. – С. 111-119.
16. Педро Кальдерон дела Барка. Життя – це сон .: Переклад с іспанської Михайла Литвинця. [Текст] /Педро Кальдерон.- К., Веста, 2004. – 232 с.
17. Столковська Т.О.Бароко: краса перлини неправильної форми. Бачення світу та людини ХVII століття[Текст] / Т.О. Столковська // Зарубіжна література в школі. –2007. – №18. – С. 18-23.
18. Українська тазарубіжна культура [Текст] / за ред… М.Н. Заковича. – К.: 2000, – 632 с.
19. Українське бароко [Текст] // Хроніка 2000. – 2005. – № 63-64. –С. 531-536.
20. Чижевський Д. Історія української літератури (відпочатків до доби реалізму). [Текст] / Д. Чижевський. – Тернопіль: Феміна, 1994. – С. 338.
21. Шалагінов Б.Б.Естетика і поетика літератури бароко [Текст] / Б. Б. Шалагінов // Зарубіжналітература в навчальних закладах. – 2003. – №12. – С. 20-24.
22. Шалагінов Б.Б.Творчість письменників бароко [Текст] / Б. Б. Шалагінов // Зарубіжналітература в навчальних закладах. – 2004. – №1. – С. 12-16.
23. Шкаруба Л.М. Художественноемышление барокко [Текст] / Л. М. Шкаруба // Всесвітня література такультура в навчальних закладах України. – 2005. – №8. – С. 4-10.