Реферат: Україна як суб єкт міжнародних відносин

--PAGE_BREAK--Одним з параметрів ГПП є довжина кордону між державами, що межують. Чим вона більша, тим ширше фронт взаємодії країн, тобто їх взаємовплив. За цим параметром серед сусідів України першого порядку виділяється Росія (38% довжини сухопутного кордону України). На нашу думку таким чином Росія є для України геополітичною домінантою (визначальним геополітичним фактором). Досить велику довжину мають кордони з Білоруссю, Молдовою, Румунією та Польщею.
Проблема геополітичного статусу сусідніх країн розглядається в Інтернет журналі “Міжмор’я” групою науковців Інституту відкритих досліджень, які вважають, що країни, які межують, різняться одна від одної своїми територіальним, демографічним та економічним потенціалами. Більші країни сильніше формують ГПП, впливаючи на менших, які вимушені пристосовуватись [35]. Сусідні країни слід також оцінити за природними ресурсами та умовами. Відмінність і взаємодоповнення їх природно-ресурсних потенціалів сприяє співробітництву та посилює значення цих країн у формуванні геополітичного положення. Наприклад, при цілеспрямованій взаємодії Україні може бути надано обслуговування її вантажів у портах Балтійського моря у Польщі, а Польщі – у Чорноморських портах в Україні.
Важливою характеристикою ГПП є кількість сухопутних сусідів держави. Україна має сім сусідів першого порядку (Росія, Білорусь, Молдова, Польща, Румунія, Словаччина, Угорщина). З Білоруссю межують п’ять країн, а з Молдовою – дві. Доктор філософських наук Грищенко А.М. вважає, що велика кількість сусідів позитивно характеризує ГПП країни, оскільки вона має багато варіантів організації зовнішніх контактів. При цьому ускладнення у відносинах з одним сусідом може компенсуватись в інших напрямках. [31, ст. 32 ].
Академік АНУ Шаблій О.І. у своїй сттаті “Геополітика: основні поняття, компоненти та структура” приділяє особливе значення кількості сусідів держави для визначення її геополітичного положення, тобто з врахуванням кількості сусідів вимірюється центральність і периферійність країн. Чим більше сусідів у держави, тим центральніше її положення. На нашу думку центральність слід вважати позитивною стороною ГПП. В той же час положення периферійних приморських країн є більш вигідним, ніж центральних континентальних [ 41, ст. 11]. Тому порівняння ГПП треба проводити з урахуванням конкретної ситуації, розуміючи відносність переваг центральності і вад периферійності. Україна межує з Росією, Білорусією, Польшею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, Молдовою, морськими сусідами України є Болгарія, Туреччина і Грузія. З Румунією та Росією наша держава має одночасно морські і сухопутні кордони. Вплив морського сусіда відчувається значно менше, ніж сухопутного (більша відокремленість, послаблення позитивних і негативних властивостей безпосереднього сусідства). Тому морський сусід займає проміжне місце між сухопутними сусідами першого і другого порядків. [30, ст.  5].  На нашу думку Україна має центральне геополітичне положення, як у відношення із сухопутними країнами, так і з приморськими. Таке положення ефективно позначається на можливостях міжнародних віднових політичного, екомічного та культурного характеру. Проте варто зауважити і фастово перефирійне положення України відносно європейських країн. Хоча Україна географічно знаходиться в центрі європи, проте її положення відносно ЄС має периферійний характер, що відповідно надає певної складності у здійснення повноцінної зовнішньої політики.
Доктор філософських наук Грищенко  А.М., на відміну від академіка НАН Шаблія О.І. приділяє значну увагу і сусідам другого порядку, як факторам, що впливають на геополітичне положення. Геополітичне оточення держави формується не тільки сусідами першого порядку. Велике значення мають також сусіди другого порядку. Вони часто врівноважують вплив сусідів першого порядку. Країни-сусіди другого порядку не мають спільних кордонів і реалізують своє сусідство через державу, що межує з кожною із них. До сусідів України другого порядку належать Німеччина, Австрія, Чехія, Болгарія, Грузія, Казахстан та інші країни. Через обширність і витягнутість території Росії багато сусідів другого порядку значно віддалені від України, не мають з нею навіть регіональної спільності. Сусідство потрібно розглядати у певному регіоні, бо за його межами воно практично втрачає свої властивості, зокрема такі, як можливість близької і швидкої взаємодії. [31, ст. 30].
 О.М. Паламарчук вважає, що розташування країн на певній території впливає на їхню взаємодію. Взаєморозташування характеризує територіальний рівень (ранг) положення країн. Будемо виділяти взаєморозташування глобальне (світове), міжконтинентальне, континентальне, регіональне та для держав, що межують. Про міжконтинентальне взаєморозташування йдеться тоді, коли країни знаходяться на сусідніх континентах з “регіональною» віддаленістю одна від одної або на протилежних сторонах океану (трансокеанське розташування) [36, ст. 7]. Наприклад, у такому відношенні Україна перебуває з державами Центральної Азії, Північної Африки. Трансокеанське взаєморозташування мають Франція та Сполучені Штати Америки (США).
ГПП держави формують не тільки окремі країни, а й їх різні угруповання. Аналіз впливу угруповань на ГПП країни проводиться у наступній послідовності. [36, ст.8]. Спочатку визначається положення держави відносно найближчого та найвіддаленішого представників цього угруповання. Далі з’ясовуються відповідні відношення щодо основного масиву країн, якщо він виділяється. В разі неможливості такого виділення треба встановити, які види територіальних відношень переважають. Наприклад, серед країн Північно-Атлантичний Альянс (НАТО) найближчою до України є Польща.
Доктор політичних наук Баган О.В. у своїй монрографії Українська Понтида. Геополітичні виміри сучасної України вважає, що міжконтинентальну або навіть глобальну територіальну спільність Україна має із США та Канадою. З ядром НАТО, тобто країнами Західної Європи, Україна перебуває у континентальній спільності із сусідством від другого порядку (Німеччина) до четвертого (Великобританія та інші) [11, ст. 119]
НАТО належить провідна роль серед військово-політичних союзів світу. З прийняттям до Альянсу ряду країн Центральної і Східної Європи (Польщі, Угорщини, Чехії) його вплив на ГПП України значно посилюється. НАТО має широкі стосунки з багатьма постсоціалістичними країнами через спеціальну програму “Партнерство заради миру”. В цій програмі бере участь і Україна, а також інші держави з тих, що утворились на терені колишнього СРСР. Військово-політичний характер має також Західноєвропейський Союз (ЗЄС) у складі Великобританії, Франції, Федеративної Республіки Німеччини (ФРН), Італії, країн Бенілюксу. Але він не протидіє НАТО і має спільних з альянсом членів. ЗЄС не впливає самостійно на геополітичну ситуацію в Центральній та Східній Європі. Противагу НАТО зараз певною мірою складає Росія разом з іншими країнами СНД, що підписали в Ташкенті договір про спільну оборону. Проте і Росія не має з НАТО гострого протистояння, обидві сторони постійно консультуються.
На нашу думку значно різноманітнішими є геополітичні впливи на нашу державу з боку економічних угруповань. Так, Україна є членом економічного союзу СНД, ЧЕС. Ці утворення знаходяться у стадії формування. Стоїть питання про розширення участі України у їх діяльності. Розширюється співробітництво нашої держави з Європейським Союзом, який завдяки своєму потужному економічному потенціалу утворює значне поле геополітичного впливу. Особливої значення ЄС набув для України після 1 травня 2004 року, коли більшість сусідів України першого порядку по північно-західному кордону увійши до ЄС. Розширення європейського  союзу  безпосередньо впливають на Україну. За підрахунками українських фахівців, збитки, яких зазнає Україна тільки протягом перших двох років після розширення ЄС, сягатимуть майже 300—400 мільйонів доларів щорічно. [35]  Проте цей факт і має багато позитивів політичного характеру. Привертає увагу України й асоціація країн Балтії та Скандинавії. Аналізуються можливості виникнення єдиної Балтійсько-Чорноморської економічної спільноти.
Особливе значення в аналізі ГПП О.М. Паламарчук приділяє релігійним чинникам. [37, ст. 23]. Україна є переважно християнською державою і розташована серед країн християнського світу. Особливість її положення полягає у тому, що східний і північний сусіди належать до православ’я, а в західних – провідну роль відіграє католицька церква. Треба відзначити складність внутрішньої релігійної ситуації в Україні, зокрема розкол православ’я на три конфесії, наявність численних міжконфесійних суперечностей. На нашу думку через християнство Україна має духовну спільність з основними цивілізованими державами світу, на її ГПП позитивно впливає християнське оточення. Зараз найбільш агресивним і суспільно небезпечним визнається ісламський фундаменталізм, який переважає в деяких країнах Близького та Середнього Сходу, Азії (Іран, Ірак, Пакистан). Для України вони є відносно віддаленими за доступністю та порядком сусідства, а тому не вважаються чинниками можливої дестабілізації.
Професор Московського університету, доктор географічних наук Найтов А. М. Вважає, що аналіз ГПП країни відносно певних фокусів і угруповань держав можливий на різних територіальних рівнях. [26, ст. 391].  Дуже важливо з’ясувати композиційне положення країни у регіоні, на континенті та в міжконтинентальній спільності. Воно може бути центральним, периферійним, глибинним. Центральність визначається положенням країни у середині відповідного регіону. Є певний зв’язок між центральністю композиційною і визначеною за кількістю сусідів першого порядку. Країна з центральної частини регіону об’єктивно може мати більшу кількість суміжників, ніж інша держава. В той же час, наприклад, Україна і Молдова займають приблизно однакове положення у регіоні Центральної і Східної Європи, але дуже відрізняються одна від одної за кількістю сусідів першого порядку. Периферійною будемо вважати країну, яка має суміжні з нею країни, що не входять до складу регіону. Інші країни відносимо до глибинних. Вони займають у регіоні проміжне положення між центральними та периферійними країнами. При активній взаємодії країн регіону центральне положення слід вважати позитивною рисою ГПП, оскільки мінімізується сумарна відстань міждержавних контактів. Наявність конфліктів у регіоні ускладнює зв’язки центральної країни із зовнішніми партнерами. В цілому центральність, периферійність і глибинність є суттєвими параметрами ГПП країни, але їх оцінка залежить від конкретної геополітичної ситуації. [26, ст. 296].
На нашу думку аналіз ГПП держави на регіональному рівні в сучасних умовах потребує полірегіонального підходу. Це означає, що державу потрібно розглядати в кількох регіонах. Так, для України важливо оцінити її положення у Центральній і Східній Європі, регіонах країн СНД, Чорноморського басейну, Балтійсько-Чорноморського простору тощо.
Доктор географічних наук Колосов В.А. у свої праці “Політична географія: проблеми і методи” висуває нову концепцію “територіальних композицій”: положення країни на осі як відношення, що має складний небінарний характер, полягає у визначенні територіальної композиції взаємодіючих (чи протидіючих) країн і даної держави. Тут можливі такі різні варіанти: 1) держава є однією із взаємодіючих або протидіючих сторін; 2) держава відокремлена від взаємодії (протидії) однією із сторін; 3) держава розташована між взаємодіючими (протидіючими) сторонами. Перший варіант принципово не відрізняється від вже розглянутого з’ясування положення країни відносно геополітичних фокусів і угруповань країн. В цьому випадку знову маємо можливість оперувати переважно бінарними відношеннями, враховуючи лише наявність чи відсутність проміжних країн на шляху взаємодії (протидії).
Другий варіант композиції фіксує пасивне положення держави, її відокремленість від взаємодії чи протидії. У випадку військово-політичної протидії сторін таке положення слід оцінити позитивно, оскільки держава розташована за межами зони протиріч і можливих конфліктів. Знаходження країни за територією здійснення економічної взаємодії звичайно має негативні риси.
Найбільш цікавим є третій варіант композиції, коли держава займає проміжне положення у взаємодії (протидії). Воно дає країні деякі економічні переваги. Транзитне розташування держави стимулює широке міжнародне використання її шляхів сполучення, трубопроводів, портів, станцій, обслуговуючих виробництв тощо. Це дає можливість отримати додаткові кошти і робочі місця. Проміжне положення держави у військово-політичній протидії оцінюється як несприятливе, оскільки загроза небезпеки має місце з обох боків. Всі три варіанти композиційного положення є виявом територіального відношення симетричності. Останнє слід розглянути в геополітичному аналізі разом з відношеннями доступності і сусідства, які в конкретній ситуації посилюють або послаблюють значення симетричності         [ 25, ст.  28 ].
На нашу думку дуже важливі характерні риси ГПП України визначаються саме за допомогою аналізу територіальної композиції із взаємодіючими та протидіючими країнами. Україна розташована між державами Західної і Центральної Європи, з одного боку, та Росією і Казахстаном – з іншого. Перші мають досить бідні мінеральні і лісові ресурси, а другі є величезними ресурсними базами. Утворюється геополітична вісь схід — захід, на якій проміжне або транзитне положення України має позитивні риси. Проміжною ланкою наша держава виступає  у взаємодії Західної і Північної Європи з країнами Закавказзя, Близького Сходу (вісь північ-південь) [37, ст.  21 ].
В цілому транзитність України є важливим ресурсом її ГПП. Ефективне подальше використання цього ресурсу пов’язане з будівництвом газо- та нафтопроводів, організацією масових залізнично-морських перевезень міжнародних вантажів. У військово-політичному плані Україна теж займає проміжне положення між Росією та країнами НАТО. Воно характеризується негативно, бо існує можливість загострення протистояння між сторонами.
ГПП формують не тільки країни, а й природні об’єкти [35]. При цьому увага приділяється головним чином комунікаційним та бар’єрним властивостям останніх. Надалі можливе виявлення й інших геополітичних атрибутів об’єктів природи. На нашу думку це розширить зміст відповідного аспекту ГПП, початком аналізу якого тепер слід вважати дослідження природних умов на кордонах держави. Воно дає змогу з’ясувати наявність природних рубежів та обгрунтувати розміщення місць перетину кордонів. Переважно рівнинний характер рельєфу та особливості гідрографічної мережі не створюють на кордонах України чітких природних рубежів. Навіть Карпати як гірська система заходять на територію держави своєю східною частиною, а тому мають досить обмежені бар’єрні властивості. Особливу відкритість щодо природних атрибутів можна спостерігати на східному кордоні України. Обгрунтування розміщення місць перетину кордону потребує розгляду локальних ділянок території країн, прилеглих до України, з урахуванням особливостей їх транспортних мереж. Остаточне вирішення цієї проблеми виходить за межі дослідження власне ГПП держави. [25, ст. 51]. За своїми комунікаційними можливостями велике геополітичне значення мають моря і найбільші річки. Приморське положення країни забезпечує їй сполучення з найвіддаленішими державами світу. Вона може увійти в міжнародний поділ праці, виконуючи свої транспортно-розподільчі і транзитні функції. Так, важливими чинниками ГПП України є Чорне і Азовське моря, які омивають її територію на півдні, а також річки Дунай і Дніпро. Дніпро можна використати для сполучення балтійських країн з Причорномор’ям і Східним Середземномор’ям. Вихід до Дунаю дає можливість Україні здійснювати економічні зв’язки з країнами Південно-Східної і Центральної Європи, а за допомогою каналів – дістатись до віддалених морів європейських країн. Через Чорне море та протоки Босфор і Дарданелли забезпечується співробітництво України з причорноморськими країнами та її вихід до Середземного моря і Світового океану.
    Отже, ГПП країни – це важливий чинник у формуванні міжнародних зв’язків політичного, економічного, інформаційного та культурного характерів. Російський географ В. Колосов вважає, що геополітику варто аналізувати у трьох вимірах: традиційно-політичному, тобто воєнно-стратегічному, економічному і культурно-історичному.  Кожен з цих напрямів аналізу має самостійне значення, проте найбільшої ефективності для визначення геополітичного положення країни вони надають лише в сукупності.
З точки зору провідного наукового дослідники теорії геополітики, геополітичне становище держави необхідно розглядати не лише з точки зору географічного положення, сусідства, приналежності до економічних та політичних блоків держави, чи її сусідів, природних ресірсів, а й варто звернути значну увагу на типи релігійного, культурного, мовного та інформаційного середовища.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Таким чином ГППУкраїни, з врахуванням всіх перелічених вище особливостей його аналізу має у своїй більшості позитивний характер. Проте негативні моменти також відслідковуються. Загалом таке ГППсприяє тісним міжнародним контактам у політичній, економічній, транспортій, соціо-культурній та інформаційній сферах та надає змогу державі вирішувати проблеми дипломатичного характеру.
Розділ 2. Співробітництво України з міжнародними організаціями
 
2.1. Україна в рамках регіональної політики Європейського Союзу
     Одним із визначальних напрямків ринкового реформування в Україні є розроблення збалансованої регіональної політики. В основу української регіональної політики покладено принципи Європейської хартії місцевого самоврядування. Проте концепція регіональної політики в Україні перебуває на стадії формування, відтак надзвичайно важливо ретельно вивчати досвід країн-членів ЄС. Кандидат історичних наук Ляшенко О.І. у своїй статті “Відносини України і Європейського Союзу у контексті європейської інтеграції країн Центральної та Східної Європи” вважає, що питання щодо розв'язання українських регіональних проблем постійно перебуває в полі уваги ЄС при обговоренні результативності стратегічного співробітництва [32, ст. 412]. На нашу думку регіональна політика є специфічною діяльністю держави із забезпечення найбільш сприятливих умов соціально-економічного функціонування і розвитку окремих територій. За цього обов'язково враховується самобутність регіонів, їх соціокультурні, етноісторичні, генетичні корені та специфіка типу господарювання.
     Специфічну концепцію регіональної політики з елементами локальної інтеграції висунув французький дослідних практичної геополітики Ф. Перру       [22, ст. 111]. Вона заснована на визначенні «полюсів зростання» та «полюсів розвитку», що формуються на основі динамічних галузей виробництва. Подібні «полюси розвитку», що виникають у різних країнах, тяжіють один до одного, а відтак між ними поступово встановлюються економічні зв'язки, тобто виникають зони розвитку. В свою чергу, зони розвитку, що об'єднуються в систему завдяки фізичним та нефізичним комунікаціям, створюють осі розвитку. Зони й осі розвитку схильні до взаємовпливу, що дозволяє створити складну систему взаємовигідних господарських структур, які виходять за межі окремих країн й охоплюють цілі регіони. Слід зауважити, що концепція «полюсів зростання» в різних її варіантах склала основу регіональної політики країн Західної Європи. Утворення подібних «полюсів» мало на меті активізувати господарську діяльність відсталих та периферійних районів. На нашу думку  Україні, в якій регіональна політика перебуває якраз у стадії становлення, необхідно враховувати багатий досвід країн ЄС у її реалізації.
  Українські науковці Копійка В.О. та  Шинкаренко Т.М, викладачі Інституту Міжнародних Відносин Національного університету ім. Т.Г. Шевченка у своєму підручнику “Європейський Союз: заснування і етапи становлення” стверджують, що у порядку правонаступництва Україна отримала від СРСР укладену 1989 року угоду про торгівлю та комерційне й економічне співробітництво, яка через політичні та економічні зміни на той час уже втратила свою актуальність [14, ст. 229].
 Як зазначено в спільній позиції країн-учасниць ЄС від листопада 1994 року, Європейський Союз визнає проголошення незалежності України однією з найважливіших подій в історії сучасної Європі і переконаний, що демократична Україна може зробити значний внесок у загальну європейську стабільність. Інструментом реалізації цих проголошених цілей стала Угода про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами, яка була підписана 14 червня 1994 року в Люксембурзі Президентом України. Аналізуючи дану угоду науковці Гринев В.Б. та  Гугель А.С. у своїй праці “Потерянное десятилетие – контуры новейшей комплексной и экономической истории  Украины” вважають, що Угода з Україною була першою із низки угод, що мали бути підписані з кожною з держав колишнього Радянського Союзу. Верховна Рада України ратифікувала Угоду про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами 10 листопада 1994 року згідно із Законом України № 237/94–ВР. Угода визначає широке коло сфер співробітництва між Європейським Союзом і Україною.  Всеосяжною метою такого співробітництва є підтримка процесу реформування економіки та відновлення і постійний розвиток української економіки, а також допомога у вирішенні соціальних та екологічних проблем. [12, ст. 96]. З огляду на це в угоді визначено двадцять вісім галузей, у яких Європейський Союз і Україна хочуть зміцнити та розширити своє співробітництво. Основними з них є: промисловість; стандарти й оцінка відповідності; гірничодобувна та сировинна промисловість; наука й техніка; освіта і навчання; сільське господарство; енергетика; цивільна ядерна галузь; охорона довкілля; транспорт; космічна промисловість; поштові послуги і телекомунікації; охорона здоров'я і безпека, працевлаштування та соціальний захист; туризм; митна справа; економіка; боротьба з незаконним обігом наркотичних речовин; культура. Білоус А.О. у своєму підручнику “Політико-правові системи: світ і Україна” стверджує, що  Європейський Союз та його держави-члени відіграють значну роль у наданні фінансової та технічної допомоги Україні: Європейський Союз є найбільшим донором безвідплатних фінансувань і другим найбільшим після Росії двостороннім надавачем кредитів[ 20, 107 ].На нашу думку на початку дев'яностих років Україна опинилась в такому само становищі відносно ЄС, що й інші країни Центральної та Східної Європи. Попович М.А. у своїй праці “Європа – Україна: праві і ліві”, аналізуючи політичний статус україни вважає, що статус нашої країни, який визначається Угодою про партнерство і співробітництво, кардинально відрізняється від статусу країни – асоційованого члена ЄС [16, ст. 29]. Якщо взяти до уваги те, що наші відносини з ЄС до березня 1998 року, коли набула чинності угода про партнерство і співробітництво між ЄС і Україною, будувалися частково на тимчасовій угоді, підписаній Президентом України, частково – на угоді про торгове та економічне співробітництво між ЄС і СРСР, то відставання України в інтеграційному процесі від інших країн Центральної та Східної Європи стає ще більш помітним та очевидним.
    Указ Президента України від 11 червня 1998 року № 615 «Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу» можна вважати найважливішим українським правовим актом у цій сфері. На нашу думку ця стратегія проголошує інтеграцію до Європейського Союзу стратегічною метою України і визначає заходи із забезпечення всебічного входження України в європейський простір та створення передумов для набуття Україною членства в Європейському Союзі. Стратегія інтеграції окреслює основні напрямки співробітництва України з Європейським Союзом, що в основному відповідають умовам УПС. Професор Чернівецького університету Білоус А.О. аналізуючи новий тип відносин України і ЄС у своїй праці “Політико-правові системи: світ і Україна” стверджує, що так як 11 березня 2003 р. Комісія ЄС прийняла нові рамки своїх взаємовідносин із Україною [20, ст. 95]. Основною метою цих відносин є співпраця із країнами-партнерами заради сприяння процесу політичних та економічних реформ, підтримки тіснішої економічної інтеграції, сталого розвитку та забезпечення політичної підтримки і допомоги. В “Ширшій Європі” Україна є однією з пріоритетних країн, якій пропонується новий курс на співробітництво. Професор Вашингтонського університету Ружмон Д. Вважає, що нові рамки забезпечують нові конкретні інструменти для їх втілення, включаючи участь у європейських програмах і діях, нові джерела фінансування, Програму Дій для України та щорічні огляди. Новим інструментом, впровадженим для виконання Нових Рамок, є План Дій, обов’язковий політичний документ, який буде розроблений Комісією та державами-членами ЄС і погоджений із Україною, і чітко визначатиме не лише політичні цілі, але й основні показники, за якими протягом кількох років оцінюватиметься прогрес [7, ст. 51]. Питання членства України в ЄС поки що залишається відкритим. Але впродовж останнього самміту Україна-ЄС в Ялті представники ЄС наголошували, що двері ЄС тримаються відкритими для України. Просто зараз ЄС не готовий назвати конкретну дату. Між тим, у Договорі про Європейський Союз у статті 49 чітко сказано, що у України є можливість отримати членство в ЄС і “Ширша Європа” також не виключає такої можливості. На нашу думку, відносини України з Європейським Союзом змінювалися та вдосконалювалися протягом 13 років від моментупроголошення незалежності України. На сьогодні дані відносини набули широко прпатично характеру, що якнайбільше сприяють вступі України до ЄС.

 
2.2. Інтеграція України на Схід в рамках Єдиного Економічного Простору
19 вересня 2003 року президенти Російської Федерації (РФ), України, Білорусі та Казахстану підписали Угоду про формування Єдиного економічного простору (ЄЕП) [8, ст. 11]. Як декларується в тексті документу, метою ЄЕП є створення умов для стабільного і ефективного розвитку економік держав-учасниць і підвищення рівня життя громадян. ЄЕП визначається як єдиний економічний простір, який об'єднує митні території держав-учасниць, де функціонують механізми регулювання економік, засновані на єдиних принципах, забезпечується вільний рух товарів, послуг, капіталу і робочої сили, здійснюється єдина зовнішньоторговельна і узгоджена внутрішня економічна політика — настільки, наскільки це необхідно для забезпечення рівноправної конкуренції і підтримки макроекономічної стабільності в умовах взаємної лібералізації ринків.
      У Концепції щодо ЄЕП зафіксовано, що Єдиний економічний простір формується поетапно, з урахуванням можливості різнорівневої і різношвидкісної інтеграції. Терміни переходу до вищих рівнів інтеграції визначаються кожною державою самостійно. Правовою основою формування і діяльності Єдиного економічного простору є національне законодавство держав-учасниць, міжнародні угоди і рішення інституційних органів ЄЕП, що створюватимуться [9, ст. 3]. Першим етапом інтеграції в рамках ЄЕП визначено створення зони вільної торгівлі без виключень і обмежень, що передбачає незастосування у взаємній торгівлі антидемпінгових та інших спеціальних захисних заходів, дотримання єдиних правил конкуренції та форм державної підтримки.
     У грудні 2003 уряди країн-членів ЄЕП домовилися про створення семи  робочих груп для підготовки проектів договорів, у тому числі з бюджетної, податкової політики, політики в галузі тарифного і нетарифного регулювання, митних правил, у сфері заснування і діяльності компаній, свободи переміщення фізичних осіб. На початку березня Кабінет Міністрів України схвалив проект закону про ратифікацію угоди про формування ЄЕП і передав його на затвердження до Верховної Ради. На засіданні групи високого рівня в лютому цього року в Мінську представники урядів чотирьох країн ЄЕП домовилися про ратифікацію парламентами чотирьох країн цієї угоди в першому півріччі цього року для введення її в дію.
   А.Я. Мошес у свої праці “Україна між Заходом і Сходом: погляд з Росії”, аналізуючи думки українських та зарубіжних експертів щодо угоди, які розглядаються з двох протилежних точок зору, вважає, що
прихильники вступу України до ЄЕП наголошують на майбутніх економічних перевагах нового пострадянського інтеграційного проекту. В якості невід'ємного позитиву трактується можлива уніфікація цін на енергоносії, транспортні перевезення в рамках країн-учасниць, що може знизити виробничі затрати в Україні. Повноцінне входження до міждержавної структури, яка зароджується на теренах пострадянського простору, потенційно здатна відсунути на невизначений термін перспективи вступу України до Світової Організації Торгівлі (СОТ). Майбутні країни-учасниці ЄЕП Росія, Україна, Білорусь і Казахстан знаходяться на різній відстані по відношенню до Світової організації торгівлі і мають неоднакові темпи щодо вступу туди [17, ст. 44]. Цілком можливо, що Україні під час виконання угоди про вступ до ЄЕП, яка, крім комплексу інших сюжетів, передбачає регулювання тарифної політики поміж чотирма країнами, потенційно доведеться переглядати щонайменше 13 протоколів, які вже укладено з країнами-членами СОТ. Це ж саме може стосуватися окремих торговельних угод з ЄС, наприклад щодо українського текстилю. Через те популярні декларації від початку оголошення нової інтеграційної ініціативи про вступ до СОТ в «чотирьох шляхом узгодження позицій» уточнення тарифів звучать не переконливо.
Аргументи проти вступу України до ЄЕП грунтуються на економічних, геополітичних і соціальних наслідках відповідного процесу для України. Це стосується й подальшої легітимації вже не тільки де-факто, але й певною мірою де-юре, втягнення України в орбіту геополітичних інтересів Росії, яка домінуватиме в ЄЕП. Можна також виокремити низку економіко-політичних наслідків для України в разі повноцінного вступу до ЄЕП. Зокрема це може стосуватися того, що Україні потенційно доведеться «ділитися» суверенітетом з "єдиним регулюючим органом ЄЕП, якому на основі міжнародних договорів делегують частину своїх повноважень" [15, ст.103]. У тексті угоди вказується, що рішення єдиного регулюючого органу "є обов'язковими для виконання всіма сторонами". Разом з тим, ще під час обговорення тексту угоди в Україні з боку Мінюсту вказувалося, що статус єдиного регулюючого органу, передбачений документами по створенню Єдиного економічного простору, повинен бути уточнений і приведений у відповідність з українською Конституцією, що не передбачає можливості делегування повноважень державних органів яким-небудь іншим інститутам. Згідно з висновками цього міністерства, угода по ЄЕП може бути підписана без застережень, однак для ратифікації її в парламенті буде необхідний висновок Конституційного Суду України.
     Отже, співробітництво України в рамках ЄЕП має як негативні так і позитивні перспективи. Зокрема, Україна, як держава, що за своїм геополітичними становищем знаходиться на межі між Сходом і Заходом, повинна підтримувати тісні стосунки у двох напрямках. Проте з точки зору історичного аналізу та економічних та культурних пріоритетів української державами неактуальним для України є віддання пріоритету одному напряку, як східному так і західному.

 
2.3. Нормативно – правова база відносин України іНАТО
 Початком співпраці України та НАТО прийнято вважати листопад 1992 року, коли відбувся офіційний візит Генерального секретаря НАТО Манфреда Вернера в Україну. Того ж року Президент України Леонід Кравчук відвідав штаб-квартиру НАТО у Брюсселі. 8 лютого 1994 року Україна, перша з пострадянських країн СНД, підписала рамкову угоду програми НАТО “Партнерство заради миру”, а 14 вересня 1995 року було офіційно затверджено індивідуальну програму партнерства України з НАТО [40, ст. 211]. Наступним кроком, який наближав Україну до Північноатлантичного альянсу, стало підписання Хартії про партнерство України з НАТО у Мадриді 9 липня 1997 року [32, ст. 9]. Хартія представляє собою документ, на основі якого визначаються сучасні умови світової безпеки, ролі НАТО у її підтриманні, становища та значення України у процесі збереження миру, взаємовідносини України і НАТО, зобов’язання України перед країнаим- членами НАТО. Вона  складається із 5 розділів: кожен з яких регламентує відносини у певній сфері діяльності. “Україна та Організація Північноатлантичного договору (НАТО) і її держави-члени, спираючись на зміни у середовищі безпеки в Європі, будучи переконаними, що незалежна, демократична та стабільна Україна є одним з ключових факторів забезпечення стабільності в Центрально-Східній Європі та на континенті в цілому беруть на себе зобов'язання у подальшому розширити та посилити своє співробітництво та розвивати особливе та ефективне партнерство, яке сприятиме забезпеченню більшої стабільності та спільних демократичних цінностей в Центрально-Східній Європі” [29, ст. 31].
 У листопаді 1998 року було презентовано програму співробітництва з НАТО до 2001 року. У документі вказувалося, що стратегічною метою України є повномасштабна інтеграція до європейських та євроатлантичних структур та повноправна участь у системі загальноєвропейської безпеки.
 Державна програма співробітництва України з НАТО розрахована на 2001 — 2004 роки [6], є логічним продовженням попередньої і має на меті забезпечити максимально повне та якісне виконання Хартії. На нашу думку, дана “Програма дій Україна — НАТО” забезпечує реалізацію “Хартії про партнерство України з НАТО” на державному рівні, також її реалізація підтверджена Указом Президента України від 27 січня 2001 року.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Основним документом, де розроблені практичні рекомендації, що партнерських стосунків України і НАТО є План дій Українга – НАТО, що ухвалений на засіданні Комісії Україна – НАТО на рівні міністрів закордонних справ, в м. Прага 22 листопада 2002 року. Цей План дій було розроблено відповідно до рішення Комісії Україна-НАТО з метою поглиблення і розширення відносин Україна-НАТО. Метою цього Плану дій є чітке визначення стратегічних цілей і пріоритетів України для досягнення її мети повної інтеграції у євроатлантичні структури безпеки і для створення стратегічних рамок для існуючого і майбутнього співробітництва Україна-НАТО відповідно до Хартії.
Професори Нью-Йорксьекого університету Стейнгер Г. Та Сейнер Дж.  проаналізувавши основну законодавчо-правову базу взаємовідносин України з НАТО, зробили висновок про належний рівень декларованих положень та практичних розробок та рекомендацій, що повинні сприяти втіленню поставленої мети та завдань даних взаємовідносин.   Проте нормативно закріплена діяльність між Україною і НАТО все ж не визначає готовність до подання заявки на вступ до цієї міжнародної структури. [19, ст. 405]. Відомо, що для цього держава-претендент має відповідати ряду вимог не тільки соціально-економічного характеру. Мають бути врегульовані питання щодо територіальних претензій до країн-сусідів (спір України і Румунії щодо острову Зміїний досі не розв'язано), потрібно провести модернізацію військової техніки згідно із стандартами НАТО. Зрозуміло, що слід враховувати економічне підгрунтя: скільки це буде коштувати для України і чи зможе вона віднайти відповідні кошти.
Водночас, певний оптимізм можуть давати результати роботи комісії Україна-НАТО у Рейк'явіку так і те, що президент України підтвердив, що Україна готова до співробітництва з Альянсом до тієї межі, на яку погодиться сам Альянс [10, ст. 17]. На нашу думку перспективи членства України в НАТО передусім залежать від того, чи зуміє Україна довести правдивість свого європейського вибору, чи вона й надалі коливатиметься між Росією та Європейським союзом, вважає експерт. Британський аналітик Джеймс Шер, який консультує НАТО з питань України, вважає, що “українській стороні не варто сподіватися на оголошення в НАТО кардинальних змін у статусі України”. Дж.Шер наголосив: “звичайно НАТО має політику відкритих дверей, проте рішення географічного розширення, яке відбувається, потребуватиме більше стратегічних міркувань від урядів країн НАТО, ніж вони уявляли” [19, ст.321]. Можна по-різному оцінювати альянс і його рух на Схід та міру корисності для України співробітництва з НАТО, але неможливо не рахуватися з цією найпотужнішою і впливовою військово-політичною структурою.
Таким чином, відносини України з НАТО ґрунтовно  закріплені у нормативно-правових документах, що дає позитивний результат у практичному співробітництві. На нашу думку розвиток відносин з альянсом сприяє підвищенню ролі України в системі європейської безпеки, проведенню військової реформи та зміцненню демократичних перетворень у країні. У кінцевому підсумку, він сприяє зміцненню безпеки держави.
Отже, проголошуючи свою незалежність та суверенність у 1991 році, Україна відповідно отримала офіційне право самостійно визначати пріоритети зовнішньої політики та налагоджувати зв’язки із державами, союзами держав та міжнародними організаціями. Різносторонність міжнародного співробітництва України в рамках найвпливовіших міжнародних союзів та організаціях (ЄС, НАТО, ЄЕП) відповідає геополітичному становищі України та курсу української держави на демократизацію, безпеку, розвиток економіки, освіти на культури.
Висновки  
 
        Здобувши незалежнiсть, Україна отримала геополiтичний спадок, як держава між Сходом і Заходом, з винятковим положенням на перетині основних торгових шляхів, багатими природними та людськими ресурсами. Становищем на 1991 рiк її геополiтичний рейтинг визначався перш за все наявнiстю ядерної зброї, частини радянського ВПК, трансконтинентальної транспортної iнфраструктури, вiйськово-морської бази на Чорному морi та рядом iнших вiйськово-стратегiчних компонентiв, розташованих на її територiї.
Сьогодні Україну розглядають як державу, що визнала свої державні пріоритети на користь демократії, правової держави та прав людини. З точки зору геополітичного положення та значення України у своєму регіоні її на сьогодні розлядають як повноцінного  суб’єкта на міжнародній арені та відводять її важливе місце у концепціях на програмах регіонального та світового характеру. Частково Україна включена в поле iнтересiв трьох свiтових полiтичних i економiчних гравцiв: США, деяких країн Захiдної Європи i Росiйської Федерацiї. Тобто, Україна знаходиться в залежностi як вiд Заходу, так i вiд Росiї. Рiшучий поворот в той, чи iнший бiк може бути пов'язаний з втратами. Традицiйно змiст нашої зовнiшньої полiтики розглядається виключно як вибiр напрямку орiєнтацiї, а не вибiр змiсту i способу активної дiяльностi на мiжнароднiй аренi полiтицi.
       Погляд українських науковців та полiтикiв про вiдношення до України iнших держав полягає в тому, що ми займаємо важливе мiсце в свiтовiй полiтицi, являючись противагою Росiї i можемо розглядатися як кандидат на входження в Європу. Однак аналiз «Стратегiчної концепцiї пiвнiчноатлантичного союзу» не пiдтверджує ці самонадiянi сподiвання.                Стаття 36 «Стратегiчної концепцiї НАТО» проолошує: «Росiя вiдiграє виключну роль в забезпеченнi євроатлантичної безпеки». Стаття 37 того ж документу зазначає: «Україна займає особливе мiсце в обстановцi безпеки в Євроатлантичному регiонi i являється важливим i цiнним партнером в справi захисту стабiльностi i спiльних демократичних цiнностей».

Тобто, Росiя вiдiграє виключну роль, Україна займає особливе мiсце. Україна — це лише мiсце (арена дiй) для НАТО, i це потрiбно усвiдомлювати. Пiсля приєднання ряду країн Схiдної Європи до НАТО що фактично змiнило розклад сил на театрi вiйськових дiй євразiйського континенту, Україна поки нiяк не вiдреагувала i не заявила своєї позицiї вiдносно цiєї змiни сил.
        Зовнiшньополiтична офiцiйна стратегiя України сьогоднi визначена як «багатовекторнiсть». Багатовекторнiсть — це невизначенiсть в зовнiшнiй полiтицi, невизначенiсть в геостратегiї України.
       Проте попри негативні прояви у здійсненні міжнародної політики, які частково можна приписати лише 13-річному існуванні України, як незалежної держави існують і якісно позитивні. Зокрема, відносини України і Європейського Союзу здійснюються поступово та цілеспрямовано. І якщо раніше, на початку 90-х років вони являли собою лише декларативних характер, то на сьогодні їх можна характеризувати як практичні взаємовідносини. Особливої уваги цим відносинам ряд науковців та державних діячів приділяють після приєднання сусідів України першого порядку до Європейського Союзу 1 травня 2004 року, адже саме тепер Україна має прямий кордом з ЄС, що обумовлює нові економічні, торгівельні, політичні та культурні відносини. Після добровільної відмови України від ядерної зброї, утвердженню військових пріоритетів нового аспекту набули відносини України і НАТО. Північно-Атлантичний Альянс сьогодні проводить різновекторну політику щодо України. Ці відносини належним чином закріплені міжнародним договорами, проектами та програмами та ратифіковані Верховною Радою України. Власне, така ґрунтовно розроблена нормативно-правова база відносин України і НАТО сприяє ефективному практичному втіленню задекларованих засад. Безперечно завжди залишатиметься для України актуальним питання відносин з державами, колишніми республіками СРСР, а особливо з Росією. Власне, для України, на сьогодні, тому таким складним і є питання вибору напрямку зовнішньої політики. Створення Єдиного Економічного Простору на теренах СРСР ще раз підтверджує спільності в  не лише належності до певного регіону, а й в політичних та економічних пріоритетах.
         Зовнішня політика України відповідає її геополітичному положенні. Адже тісні, а тепер уже й сусідські відносини з Європейським Союзом не можуть бути проігноровані у визначенні міжнародних пріоритетів. Так як і в принципі відносини з державами, з якими Україну повязували довготривалі історичні взаємини. Тому “багатовекторність” у зовнішній політиці України є як науково так і практично обґрунтованою, що сприяє ефективному становленні та розвитку України, як держави, як особливою місією врегулювання відносин між заход і Сходом на Євразійському континенті.
 
Список використаної літератури
 
1.     Збігнєв Бжезинський. Велика шахівниця. Американська першість та її стратегічні імперативи. – Львів-Івано-Франківськ: „Лілея-НВ”, 2000. – 214с.
2.     Закон України «Про міжнародні договори України», № 3767-ХІІ від 22 грудня 1993 р.
3.     Конституція України
4.     Постанова ВРУ “про зовнішньо-політичні пріоритети України” // Голос України №5/93
5.     Постанова ВРУ “про втілення програми Україна – НАТО в державно-політичний курс України // Голос України № 14/03
6.     Програма дій Україна – НАТО // www.mzs.com.ua
7.     Ружмон Д. Європа у грі. Шанс європейців. Відкритий лист до європейців: Пер. з фр. – Львів, 1998 – 280с.
8.     Угода про формування ЄЕП // Голос України №11/ 03.
9.     Концепція формування ЄЕП // Голос України №11/ 03.
10.                        Указ Президента “про втілення програми Україна – НАТО” //Голос України № 14/03.
11.                        Баган О. В. Українська Понтида. Геополітичні виміри сучасної України. – Дрогобич: “Коло”, 2002. -  253с.
12.                        Вакулевич В.О. Політико-історичний вимір Європейської традиції – Кіровоград, 2000 – 62с.
13.                        Гжегож В.Колодко. Глобалізація і перспективи розвитку постсоціалістичних країн. –К.: „Основні цінності”, 2002. – 236с.
14.                        Гринев В.Б., Гугель А.С. Потерянное десятилетие – контуры новейшей     комплексной и экономической истории  Украины: Монографія – К: МАУП – 2001 – 432с.
15.                        Драч І.П. Політика: внутрішня і зовнішня: – К., 1997 – 392с.
16.                        Копійка В.О., Шинкаренко Т.М., Європейський Союз: заснування і етапи становлення. К.: видавничий дім “Ін Юре”, 2001. – 448с.
17.                        Мошес Аркадий, “Украина между Западом и востоком. Взгляд из России”, Институт Европы РАН, Москва.
18.                        Попович М. А. Європа – Україна: праві і ліві – К., 1997 – 108с.
19.                        Steiner G., Steiner J. Business, Government, and Society. — N.Y.,1988. — 703p.
20.                        Ткаченко В.А. СНД та національні інтереси України – К: Інститут громадянського суспільства – К., 1998 – 435 с.
 
21.                        Абетка української політики. Довідник. / Уп.Томенко.- К.: Смолоскип, 2001. –223с.
22.                        Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: навчальний посібник, К.,: АМУПП – 1997 – 200с.
23.                        Введение в политологию:  Политология: Энциклопедический словарь / Общ. ред. и сост.: Ю.Аверьянов. — М.,1993. — 431с.
24.                        Зовнішня політика і міжнародні відносини зарубіжних країн. Посібник… – К., 2002. – 354с.
25.                        Колосов В.А. Политическая география: проблемы и методы. – Л.: Наука, 1988. – 192 с.
26.                        Нартов. Геполитика. – М.: Из-во ЮНИТИ-ДАНА, 2002. – 440с.
27.                        Основи політичної науки. / За ред. Б.Кухти. – т.IV.-Львів: Кальварія., 1999. – С.193 — 197.
28.                        Рябов С. Політологія: Словник термінів і понять. — К.,1996. — 192с.
 
29.                        Балашов Г.В. Политика...(рассказы, статьи, комментарии) – Дніпропетровськ, 1997 – 56с.
30.                        Бойцова В.В., Бойцова Л.В. Європейський Союз: расширение на восток. // Общественные науки и современность. – 2002. — №2. – С.78
31.                        Грищенко “Сучасний інформаційний простір України: зміна пріоритетів” // ПіК №3/04
32.                        Єжи Козакевич. Розширення НАТО та європейська політика України. //     Політична думка. – 1999. — №1-2. – С.87 — 103.
33.                        Иванов В.И. Європа в преддверии ХХІ века. // Международная жизнь. – 1999. — №1. – С.8 — 14.
34.                        Ляшенко О. Відносини України і Європейського Союзу у контексті європейської інтеграції країн Центральної та Східної Європи. // Український історичний збірник. – К., 2001. – С.412 – 429
35.                        “Міжмор’я” – геополітика Центральної Європи // www.sesna.com.ua/im/geoua.html
36.                        Паламарчук М.М., Паламарчук О.М. ГППУкраїни (сутність і основні риси) // Укр. геогр. журнал. – 1994. – №№ 1-2. – С. 3-9.
37.                        Паламарчук О.М. Теоретико-методичні засади дослідження геополітичного положення країни // Укр. геогр. журнал. – 1998. – № 1. – С. 19-23.
38.                        Российско-украинский диалог в европейском контексте // Полис. — 1997. — №3.
39.                        Сопруцько Л. Від Центральноєвропейської ініціативи до об’єднаної Європи. // Урядовий кур’єр. 2001.- 28 лист. – С.3.
40.                        “Хто ми для НАТО? Або навіщо ми їм потрібні” // Вісник Львівського університету – Львів, Львівський університет ім. І.Я. Франка, сер. Міжнародні відносини, Вип. 6: 2003 – 256с.
41.                        Шаблій О.І. Гоеполітика: основні поняття, компоненти та структура // Укр. геогр. журнал. – 1998. – № 3. – С. 8-11.
 
Додатки.
 
ГПП – геополітичне положення
ЄЕП – Єдиний Еко

еще рефераты
Еще работы по мировой экономике