Реферат: Економіка міського господарства

--PAGE_BREAK--Ринок, на якому діє компанія, проти якої висувається позов за обвинуваченням у збиванні цін, повинний володіти низкою особливостей, що дозволяють говорить, що геть порівняно легко піддано інфляції.
Дана компанія повинна займати виражені лідируючі позиції на ринку, що виражаються, насамперед, у перевазі її доли у виробництві.
Визначене зниження ефективності збивання цін як методу встановлення монополії (у тому числі зв'язане з протидією органів антимонопольного захисту) призвело до зростання використання других інструментів стратегічного поводження, спрямованих на завоювання домінуючих позицій на ринку. Нецінова конкуренція припускає використання фірмами деяких організаційних, виробничих та інших, що знаходяться в їхньому розпорядженні факторів — стратегічних ресурсів — з метою зміни структури ринку у вигідному для себе напрямку. Причому для того, щоб компанія одержала можливість захопити домінуючі позиції в галузі, ці фактори повинні бути недоступні її конкурентам, чи останні могли б одержати доступ після закінчення визначеного терміну.
Одержання і підтримка стратегічного ресурсу для кожної конкретної фірми пов’язано з відомими витратами. У випадку домінуючої фірми чи твердої олігополії ці витрати компенсуються одержанням ринкової сили з метою підтримки рівня цін вище собівартості. Стосовно до проблеми соціальності ринкової сили питання щодо стратегічного ресурсу можна поставити таким чином: чи дає споживачу якісь додаткові блага створення і використання тією чи іншою конкретною фірмою даного конкретного стратегічного ресурсу, що компенсують оплату її послуг за цінами вище конкурентних, чи ні. Чи ж створення стратегічного ресурсу веде винятково до використання ринкової сили з метою монопольного ціноутворення, а значить позбавленню частини благ суспільства, що воно б мало при конкуренції.
Класичним прикладом стратегічного ресурсу, використання якого незмінно оцінювалося органами антимонопольного захисту як законне, соціальне, може служить економія на масштабах виробництва, зниження його витрат у розрахунку на одиницю продукції в міру росту розмірів підприємства чи фірми, що включає кілька підприємств. Технологічно оптимальний розмір, може бути досягнутий за умови, що підприємство забезпечує, скажемо 50% ринку, а при 49% витрати, у силу особливості технології виробництва, зростуть, тобто, 50%-ний рубіж є так називаним мінімально ефективним розміром виробництва. Усі компанії з меншою часткою ринку будуть у даному випадку мати більш високий рівень витрат виробництва в розрахунку на одиницю продукції. Навіть якщо домінуюча фірма, що використовує велике підприємство, буде призначати ціни вище витрат, але нижче, ніж у конкурентів, що не володіють таким ресурсом, її діяльність соціальна, незважаючи на використання ринкової сили з метою завищення цін.
Роль фактора економії на масштабі варіюється по галузях економіки. При розборі антитрестовських справ суди ретельно вивчають можливості економії на масштабах на стосовному до справи ринку, що впливає на їхнє рішення щодо законності дій фірм, що мають велику частку ринку.
2.2 Основи формування ринкових відносин
Для переходу до ринкових відносин у нашій країні необхідно ввести роздержавлення та приватизацію.
Під роздержавленням власності розуміють перетворення державних підприємств на підприємства, що ґрунтуються на інших (недержавних) формах власності.
Під приватизацією розуміють процес придбання власності громадян чи їхніх об'єднань усіх чи частини акцій (паїв) акціонерних товариств, інших господарчих товариств, а також підприємств.
В Україні приватизацією займається Фонд державного майна, міські комітети з керування комунальним (муніципальним) майном.
Використовують наступні форми приватизації:
ліквідація підприємства і реалізація його активів на аукціоні;
викуп майна, що здано в оренду;
купівля-продаж підприємства;
перетворення підприємства в акціонерне товариство з наступним продажем акцій.
На сьогодні в Україні мають місце такі організаційно-правові форми підприємств: державні, муніципальні, частки суспільства, акціонерні товариства, кооперативи.
Для всіх їх законом гарантуються рівні права і можливості, що створюють нормальне ринкове середовище. Кожне підприємство може самостійно визначити для свого виробництва вид конкурентноздатної продукції, вибирати постачальників і споживачів, установлювати вільні ціни на свою продукцію. Законом передбачено також, що підприємства можуть займатися зовнішньоекономічною діяльністю, валютний прибуток від якої, за відрахуванням податків, використовується ними самостійно.
Важливим моментом у діяльності підприємства є виплата податків. Основним об'єктом оподатковування в сучасних умовах є прибуток підприємства. Оподаткований прибуток являє собою суму прибутку від реалізації продукції, основних фондів, іншого майна підприємства і доходів від позареалізаційних операцій. Порядок обчислення, сплати, терміни, ставки податку на прибуток визначенні законом України.
У ринкових умовах підприємство може бути оголошено банкрутом. Законодавством України передбачено, що претензії кредиторів можуть бути звернені на основні фонди і будь-яке майно підприємства, що збанкрутувало.
В умовах переходу до ринкових відносин різко підвищується роль розробок стратегії і тактики поводження підприємства на ринку. Це вимагає зусиль всіх економічних служб, економічної підготовки кадрів.
Зважаючи на те, що значна частина підприємств житлово-комунального господарства є природними монополістами, високу соціальну значимість житлово-комунальних послуг, цінову політику, що складається в області (за роки платної економіки) та інші фактори, Державний комітет України з комунального господарства розробив концепцію переходу підприємств до ринкових відносин. Держкомітетом розроблена галузева Концепція приватизації майнового комплексу житлово-комунального господарства, основні положення якої включенні в державну програму приватизації майна державних підприємств, що затверджено Верховною Радою України.
Держкомітетом сформована прогноз-програма приватизації майна підприємств, що знаходяться в загальнодержавній власності. Аналогічні програми на рівні комунальної власності є в кожній області.
Основні напрямки галузевої Концепції з питань цінової політики полягають у наступному. Політика цін і тарифів на послуги житлово-комунального господарства, що передбачає дотації підприємствам, не відповідає ринковим умовам. Необхідно перейти на нові ціни і тарифи, що забезпечило б їхню економічну відповідність витратам підприємства на надання послуг.
При здійснені реформи цін і тарифів виникає ще одна складна комплексна проблема входження житлово-комунального господарства і населення до ринкових відносин – адресні компенсації на оплату житлово-комунальних послуг малозабезпеченим громадянам, що повинні пом’якшити наслідки росту цін.
Основними напрямками проведення реформи цін і тарифів є:
упровадження єдиних для всіх цін і тарифів;
поступовий поетапний перехід від державних дотацій житлово-комунальним підприємствам до адресних компенсаційних виплат безпосередньо споживачам послуг – громадянам з мінімальними і середніми доходами;
поступовий в міру перехід підприємства на бездотаційні умови господарювання, передача функцій затвердження тарифів місцевими органами влади, входячи з витрат на виробництво житлово-комунальних послуг у конкретному населеному пункті з урахуванням оптимального рівня рентабельності;
розробка і впровадження механізму стимулювання споживачів до економії при користуванні житлово-комунальними послугами;
організація виготовлення контрольно-вимірювальних приладів, запірної арматури для обліку і регулювання споживання холодної і гарячої води, теплової енергії й ін.
На сьогодні окремі елементи Концепції вже реалізовані. Наприклад, з 1993 року розмір квартирної плати розраховується за загальною, а не житловою площею, як це було раніш. Почав діяти і розроблений механізм адресних компенсаційних виплат безпосередньо населенню для розрахунків за житлово-комунальні послуги.
2.3 Соціально-економічна оцінка територій по функціональних зручностях для проживання населення і розміщення будівництва
Під функціональними зручностями проживання розуміється можливість одержання максимального комплексу суспільного обслуговування з мінімальними витратами сил, часу і засобів, а також наявність транспортних зв'язків з культурними і суспільними центрами міста. Тому при оцінці територій, забудови міста, враховуються витрати часу на трудові і культурно-побутові поїздки, наслідки транспортної утоми і витрати часу на чекання в сфері обслуговування.
Унаслідок тривалості транспортних поїздок пасажир піддається впливу транспортної «утоми», значення якої виражається прямими втратами суспільної праці в результаті зниження працездатності людини.
При комплексній оцінці території оцінюється з урахуванням заробітної плати за одну людино-годину робочого часу трудящих з понижуючим коефіцієнтом 0,6.
Вартісна оцінка наслідків транспортної утоми визначається по формулі (2.1):
<shapetype id="_x0000_t75" coordsize=«21600,21600» o:spt=«75» o:divferrelative=«t» path=«m@4@5l@4@11@9@11@9@5xe» filled=«f» stroked=«f»><path o:extrusionok=«f» gradientshapeok=«t» o:connecttype=«rect»><lock v:ext=«edit» aspectratio=«t»><shape id="_x0000_i1025" type="#_x0000_t75" o:ole="" fillcolor=«window»><imagedata src=«126786.files/image001.wmz» o:><img width=«288» height=«28» src=«dopb355347.zip» v:shapes="_x0000_i1025"> , (2.1)
де: Sтр – вартісна оцінка часу на транспортні поїздки, млн. грн;
R – середня вартісна оцінка робочого часу, тис.грн./чіл.\час.;
а – понижаюшшй коефіцієнт для визначення вартісної оцінки 1 чіл.-години неробочого часу;
t1 – середні витрати часу на одну трудову поїздку в двох напрямках, час;
N2 – кількість жителів, що виїжджають до місця додатка праці, чіл.;
t2 – середні витрати часу на одну поїздку культурно-побутового призначення в двох напрямках, час;
N1 – працююче населення району, чіл.;
j – доля культурно-побутових поїздок щодо трудових (орієнтовно 0,4);
Р – кількість робочих днів у році;
Т – розрахункове число років (відповідно нормативному коефіцієнту ефективності капітальних вкладень при будівництві об'єктів невиробничої сфери).
Функціональні зручності територій для розміщення об'єктів обслуговування в плані міста
Умови розміщення об'єктів торгівлі, суспільного харчування, видовищних установ і т.п. у різних районах безпосередньо впливають на результати діяльності цих об'єктів і характеризують визначені соціальні зручності у районах забудови. Оцінка територій міста в цьому випадку виражається розміром доходу, одержуваного від об'єктів обслуговування, розташованих у районі, що приходяться на 1 га території, і визначається по формулі (2.2):
<shape id="_x0000_i1026" type="#_x0000_t75" o:ole="" fillcolor=«window»><imagedata src=«126786.files/image003.wmz» o:><img width=«125» height=«48» src=«dopb355348.zip» v:shapes="_x0000_i1026"> , (2.2)
де: Z – оцінка територій щодо економічного ефекту від розміщення об'єктів обслуговування в плані міста, млн. грн./га;
Д – величина річного доходу підприємства;
і...n – види об'єктів обслуговування;
Т – розрахункове число років;
F – площа району.

Тема 3. Урбанізація як позитивна тенденція розвитку міста
3.1 Визначення урбанізації
Урбанізація представляє складне комплексне явище, вимірити яке за допомогою одного показника практично неможливо. Урбанізація розглядається вченими і суспільною думкою як, загалом, позитивна тенденція розвитку світу, як деякий об'єктивний процес, зв'язаний із забезпеченням для все більшого числа жителів планети умов для більш зручного і комфортабельного життя, для більш повного розвитку здібностей, для більш захищеного і здорового життя. Звичайно, урбанізацію супроводжують не тільки позитивні зміни в житті людей, але і негативні. Можна довго перелічувати ті негативні фактори, що сьогодні зв'язують з неконтрольованою урбанізацією. Це і забруднення навколишнього середовища, перенаселеність і виникаючі в зв'язку з нею «квартали бідних» у містах-мегаполісах, підвищена злочинність і багато інших небажаних явищ. Проте, урбанізація — у цілому прогресивне явище, не випадково Всесвітня організація охорони здоров'я, яка організувала 2 роки тому в японському місті Кобе Міжнародний науковий центр по розвитку, а до числа основних наукових напрямків діяльності цього центра віднесла проблеми урбанізації і дослідження сучасної ситуації в найбільших містах.
Урбанізація — один з найважливіших глобальних процесів сучасного світу. Сучасна урбанізація володіє трьома загальними рисами, характерними для більшості країн світу. Усі країни світу можна згрупувати за рівнем і темпами урбанізації.
Швидкі темпи росту міського населення.
Концентрація населення і господарства в основному у великих містах.
«Розповзання» міст, розширення їхньої території.
Темпи урбанізації — багато у чому залежать від її рівня. По рівню урбанізації виділяють країни:
високоурбанізовані;
слабоурбанізовані;
середньоурбанізовані.
У більшості економічно розвитих країн, що досягли високого рівня урбанізації, частка міського населення останнім часом росте порівняно повільно чи навіть зменшується.
3.2 Ступінь урбанізації і рівень економічного розвитку України
Розвиток міст і динамізм соціально-економічних процесів настільки тісно об'єднані причинно-наслідковими зв'язками, що можуть розглядатися як діалектична єдність різних аспектів загального цивілізованого процесу. Відслідковуючи динаміку урбанізації на прикладі України, можуть виникнути деякі труднощі, що відбуваються у зв’язку з трансформацією системи макроекономічних показників. Ця трансформація зв'язана з ринковими перетвореннями останнього десятиріччя й утрудняє побудову порівнянних рядів динаміки, що охоплюють період «до» і «опісля» переходу до ринкової економіки, тобто «до» і «опісля» лібералізації цін у 1992 році. Однак, оскільки в даному випадку становить інтерес не прив'язана до історичної конкретики ситуація, а явище в більш широкому змісті, остільки буде доречною ілюстрація на прикладі періоду, коли показники, що цікавлять нас були досить порівняні. (3.1)
Табл. 3.1. Взаємозв'язок урбанізації і рівня економічного розвитку в Україні у 1960-1990 рр.
Показники
1960
1980
1990
Чисельність міського населення, млн. чол.
20,6
31,4
34,8
У % до загальної чисельності
47,8
67,7
67,2
У % до 1960 року
100,0
152,4
168
Національний дохід на душу населення в % до 1960 року
100,0
250,0
326,1
Як узагальнюючий показник рівня економічного розвитку обраний ріст національного доходу на душу населення. Динамічність цього показника значно перевершує темпи росту чисельності міського населення, однак єдина спрямованість обох показників дозволяє констатувати взаємозв'язок між ними. Дані таблиці – відображення загальної логіки еволюції ролі міст у сучасному світі.
Місто варто розглядати як суспільну систему з усіма наслідками, що звідси випливають, для економічної політики держави і законодавчої роботи. У дослідженнях, присвячених місту як економічній системі, увага найчастіше концентрується на міський (комунальної) власності, що значно звужує рамки проблеми і не відповідає сучасним економічним реаліям.
Базове визначення системи розвитку міст України включає безліч зв'язаних між собою компонентів, ці компоненти мають визначені властивості, що можуть існувати окремо, а також взаємозалежно.
1. Компоненти системи – вихідні одиниці, що утворюють систему міста. У свою чергу вони складаються з елементів, тому кожну підсистему можна розглядати окремо.
2. Внутрішні і зовнішні зв'язки компонентів:
— взаємодія елементів однієї системи;
— взаємодії між елементами різних компонентів;
— взаємодії між компонентами усередині системи.
3. Різні стани і фази функціонування компонентів, що характеризують динаміку розвитку системи. При цьому поводження системи являє собою послідовність станів у часі.
4. Цілісність систем – наявність у них особливих властивостей, відсутніх у компонентів. Властивості системи не дорівнюють арифметичній сумі властивостей усіх компонентів. Це – системна властивостей емерджентности.
5. Структура (упорядкованість) системи – сполучення компонентів, що стійки до визначених перетворень. Вибір цих перетворень залежить від умов і границь існування системи. Націленість на результат – логічний наслідок в упорядкованості компонентів системи, її границь, входів і виходів. Це дозволяє осмислено формалізувати діяльність системи, побудувати її образ модель.
3.3 Історія і перспективи урбанізації
Перші роки на нашої з'явилися більш 5000 років тому. Процес формування міст можна умовно підрозділити на три стадії. На першій стадії урбанізації, що тривала до 16-17 сторіччя, городяни в основному використовували місцеві джерела харчування і води, енергію водяних і вітряних млинів, коней та інших домашніх тварин, у виробництві переважала ручну працю.
Друга стадія урбанізації збіглася з розвитком сухопутного і водяного транспорту, доріг.
    продолжение
--PAGE_BREAK--У 16 сторіччі відзначається великий ріст кількості міст і чисельності їхнього населення.
Початок третьої стадії урбанізації відноситься до 19 сторіччя пов’язаний з промисловою революцією. До 1900 р. першою урбанізованою країною в сучасному розумінні стала Великобританія, а до другої половини 20 сторіччя практично всі індустріальні країни перетворилися в урбанізовані.
Темп урбанізації, що прискорюється, на сучасному етапі зв'язаний з подальшим розширенням енергетичних потреб суспільства, появою і розвитком нових типів транспорту, збільшенням системи комунальних послуг, високим рівнем комфорту, збільшенням системи комунальних послуг, високим рівнем комфорту життя, інтелектуальним спілкуванням.
На рубежі 20 і 21 століть населення Землі, за даними ООН, досягло 6 млрд. людин. При цьому темпи росту населення різко підсилилися в другій половині 20 сторіччя. До цього ж періоду присвячене різке збільшення міського населення, чисельність якого на рубежі століть наблизилася до 3 млрд. людин. Що складає половину населення Землі.
Частка великих міст із населенням 1 млн. чоловік і більш у загальній чисельності міського населення промислового розвитих країн складає близько 30%, а в що розвиваються – менш 10%. За станом на 1.01.1997 у світі нараховувалося 94 міста з населенням понад 2 млн. чоловік. При цьому число великих міст росте в усіх країнах.
Особливістю сучасного етапу урбанізації є укрупнення міст, злиття близько розташованих міст і селищ у єдиний гігантський міський комплекс – мегаполіс. В Україні подібні міські об'єднання сформувалися в Донбасі: Горлівка – Донецьк – Макіївка, Краматорськ – Слов'янськ та ін. Ці „надміста” одержали назву конурбацій.
Перспективи і процес урбанізації розвиваються дуже нерівномірно. Інтенсивність урбанізації в країнах істотно залежить від рівня їхнього промислового розвитку. У найменш індустріально розвитих країнах рівень урбанізації ледь досягає 10%, а в найбільш розвитих — складає 60-70%. В міру промислового росту країн, що розвиваються, ступінь їхньої урбанізації буде прагнути до рівня розвитих у промисловому відношенні держави. Це перший великий резерв росту урбанізації. Другий резерв – це подальший ріст міст промислово розвитих країн.
У деяких прогнозах, у перспективі практично все населення планети буде жити в містах. У тій же час у багатьох країнах серед найбільш заможних шарів населення спостерігається стійка тенденція селитися далеко за межами міської риси, на сприятливих в екологічному відношенні територіях, використовуючи місто, в основному як місце додатка праці і затрачаючи на щоденні поїздки туди і назад по кілька годин.
Територіальний аспект урбанізації, що як лімітує фактор, дуже важливий. Існує принаймні 7-кратний запас площ, придатних до урбанізації. Це створює достатній резерв росту міст при зниженні щільності їхнього населення.
Площа міст росте істотно швидше чисельності міського населення, а щільність населення, відбиваючи ці процеси в комплексі, падає. Очевидно, відзначена тенденція розвитку урбанізації буде зберігатися в майбутньому.
Висока щільність населення і постійна конкуренція на ринку праці роблять життя городянина більш насиченої стресами. Крім того, вважається, що викликаний розвитком промисловості і транспорту високий рівень забруднення атмосферного повітря, поверхневі та підземні води, ґрунтів у містах позначається в зміні частоти структури загальних і специфічних патологій у міського населення, у порівнянні з сільським. У містах нижче народжуваність, чим у сільських поселеннях, що дає привід розглядати урбанізацію як фактор регуляції чисельності населення у глобальному масштабі. У містах Європи і Північної Америки вище частка жінок і уродженців інших країн, а показники життєздатності чоловічої частини популяцій нижче, ніж у сільській місцевості того ж регіону. Серед соціальних «хвороб», рівень яких вище в містах, — невирішене житлове питання, злочинність, наркоманія. З цим, очевидно, зв'язане більше число самогубств у містах. Висока чисельність і щільність населення в місті змінюють і характер соціальних контактів міських жителів. Розуміння сімейних зв'язків, звуження «ближнього кола» спілкування приведуть до більшої замкнутості і відчуження особистості в місті в порівнянні з життям «на очах» у селі, де члени громади зв'язані тісними сусідськими і родинними відносинами. Індивідуалізм, раціоналізм і прагматизм міського життя протиставляються традиційному общинному укладу селян.
Однак городяни відчувають потребу не тільки в території, але й в інших життєво важливих ресурсах і продуктах, таких як вода, енергія і т.д. Нарощування споживання збільшує проблеми урбанізації.

Тема 4. Прогнозування економічного розвитку міста
4.1 Соціально-економічна програма — основа розвитку міста
Саме держава може здійснювати заходи, підлеглі стратегічним національним інтересам, ціль яких — цілеспрямоване створення економічної системи, підтримка розвитку його складових і компенсація структурних диспропорцій, що неминуче виникають при його формуванні. Такі заходи носять довгостроковий, послідовний і комплексний характер і визначаються як економічна стратегія.
Для України в її нинішньому стані неприйнятні традиційні західні темпи щорічного росту економіки у 2-3%. Як затверджують учені економісти, тільки динаміка в 15-20% у рік дасть ефект прискореного випереджального розвитку. Такий темп може бути досягнуть за рахунок найбільш репродуктивних галузей і легкої промисловості, а також шляхом форсованого становлення малого і середнього бізнесу на новій, високій інформаційно-технологічній основі. А для цього потрібно прийняти стратегічні державні рішення стосовно податковій політиці і забезпечити стимулювання народного підприємництва.
Наявної досвід підтверджує необхідність програмно-цільового підходу до рішення проблем соціально-економічного розвитку як країни в цілому, так і кожного її регіону зокрема. Уроки реформ показують, що не можна домогтися успіху, вийти на рівень країн з розвитою економікою не маючи продуманого стратегічного плану і робочої програми досягнення поставлених цілей.
У 1997р. на основі глибокого аналізу соціально-економічної ситуації в області були виявлені тенденції, основні фактори, що впливають, визначені можливі крапки росту. Щоб переломити ситуацію, необхідні були неординарні підходи. Прораховуючи можливі варіанти, облдержадміністрація обрала інвестиційний шлях розвитку. Це вимагало розробки відповідної стратегії, коротко- і довгострокових цільових програм.
Перші програми носили антикризовий характер і були спрямовані, в основному, на підтримку існуючої структури економіки. Програма негайних заходів містила більш 5 тис. організаційно-технічних заходів, більшість з яких було виконано. Це дозволило зупинити спад виробництва. Найважливішу роль зіграла програма соціально-економічна розвитку Донбасу. У ході її реалізації переборені наслідки азіатських фінансової (осінь 1998 р.) і нафтової (літо 1999 р.) криз, сформувалися і зберігаються позитивні тенденції в економіці. Це дало можливість підвищити рівень і фонд оплати праці, збільшити масу оподатковуваного прибутку і поліпшити стан розрахунків, що в цілому позитивно вплинуло на виконання бюджетів усіх рівнів, пенсійного та інших спеціальних фондів. Вже у 2000 р. заробітна плата, пенсії, посібники виплачувалися вчасно, це сприяло пожвавленню купівельного попиту і, деякою мірою, росту обсягів з виробництва товарів народного споживання. Їхній загальний приріст склав 26,3%, у тому числі продовольчих – 18%. У результаті питома вага товарів вітчизняного виробництва в загальному споживанні зросла з 20% у 1997 р. до 73%.
Програмно-цільовий метод керування забезпечив, насамперед, підвищення фінансової дисципліни за рахунок відновлення державного контролю за роботою підприємств і організацій, незалежно від форми власності, а з цього починається порядок і стабільність. Цю задачу виконала спеціально створена координаційна рада, що здійснювала моніторинг реалізації програми. Розробка і реалізація програм соціально-економічного розвитку сприяли поліпшенню ситуації в економіці і соціальній сфері. У вкрай складних економічних умовах, при обмежених фінансових ресурсів удалося не тільки не допустити обвального падіння виробництва, але й закріпити позитивні тенденції до його росту з другої половини 90-х років.
У соціально-економічній програмі розвитку міста охоплюються всі економічні і соціальні сфери його розвитку. На основі звітного року робиться прогноз економічних і соціальних показників розвитку діючого року. Наприкінці року обов'язково створюється звіт про виконання соціально-економічній програмі міста. Саме звіт дає чітке представлення про економіку міста.
Соціально-економічна програма відіграє ведучу роль у розвитку міста, та є основним джерелом реальних і прогнозованих даних розвитку.
4.2 Моделі розвитку економіки розвитих країн світу
У ринковій економіці люди повинні вміти самі себе захистити, насамперед, шляхом приватного страхування. Однак досвід навіть розвитих країн свідчить, що більшість людей не можуть здійснити цього самостійно, тому існує соціальна захищеність з боку держави. У сучасних умовах діє ряд варіантів забезпечення такої захищеності.
Ще у 1961 році Радою Європи була прийнята Європейська соціальна хартія. У ній нараховується 19 прав, у тому числі права на захист здоров'я, соціальну допомогу, соціальне страхування, правовий і економічний захист та ін.
Соціальні права відображені в Конституціях усіх країн світу. Зокрема в Конституції Франції закріплені права на одержання роботи, на однаковий доступ до освіти, охорони здоров'я, матеріального забезпечення у випадку непрацездатності, відпочинку.
Шведський вчений Эспринг-Андерсен увесь промисловий розвиток країни розділив на три типи, на підставі яких у цих країнах будується система соціального захисту:
1 тип – це ліберальний, котрий діє головним чином, на підставі принципу «що в тебе є» і намагається надати соціальний захист від вільного ринку, відокремлюючи захист тільки тим, у кого немає інших доходів. Саме така модель соціального захисту існує у США.
Зважуються відносини між підприємством і найнятими працівниками в комітеті їхніх профспілок щодо цієї проблеми соціального захисту.
2 тип – консервативний. У системі соціального захисту країн, для яких характерний цей тип, домінує класична система соціального страхування, заснована на принципі «що ти заробив».
3 тип – заснований на принципі «хто ти є». В основі соціального захисту переважає тенденція, що вирівнює, тобто незалежно від того, які в тебе доходи, ти одержуєш соціальний захист.
Німецький варіант, що одержав назву соціальної ринкової економіки, викликає особливий інтерес, оскільки він поєднує високу економічну ефективність з розвитою системою соціального захисту. Варіант заснований на визначених принципах, основними з який є надання економічної волі, що служить стимулом високої продуктивності роботи. Сам принцип складається з таких елементів:
воля споживання, щодо якої споживачі можуть вибрати будь-який товар чи послугу на свій вибір;
воля виробництва і торгівлі (підприємства можуть робити ті товари і послуги, що необхідні споживачам);
воля вибору робочого місця, володіння і розпорядження приватною власністю.
У Німеччині існують різні елементи ринкової економіки, що дозволяють державі коригувати результати дій ринкових механізмів і колективних переговорів. Розподіл прибутку здійснюється за допомогою доходів, скажемо, звільняються від сплати прибуткового податку.
Коштовне у німецькій моделі – це передбачені заходи щодо охорони праці:
— регулювання робочого часу, забороняється працювати у вихідні і святкові дні;
— захист працівників від виробничих і професійних травм;
— захист роботи молоді;
— захист роботи жінок;
— захист від незаконних звільнень з роботи.
Німецька молодь заснована на змішаному державно-приватному рішенні соціальних проблем, де відповідальність окремого підприємця замінена системою «обов'язкової» колективної відповідальності і контролем держави.
Забезпечення діючої конкуренції стало одним з особливих типів соціального захисту, що передбачає шведська модель. Тут існує єдина для всіх система охорони здоров'я, освіти, пенсійного забезпечення. У 1995 р., наприклад, з державного бюджету витрати на охорону здоров'я були профінансовані на 91%. Такий же принцип фінансування охорони здоров'я у Великобританії, Італії, Канаді, де частина державних витрат складає приблизно 90% та 76%. У цих країнах індивід вибирає медичні послуги в залежності від потреб, тоді як, у США – щодо своїх доходів.
У США соціальний захист здійснюється переважно між підприємствами і найнятими працівниками. Одночасно з цим і держава значну частину витрат направляє на забезпечення соціального захисту населення. У соціальній підтримці населення США також велика увага приділяється програмі професійній підготовці, перепідготовці кадрів. Охоплено системою соціального забезпечення широкі маси населення: видача допомоги тим, кому вона потрібна в натуральній формі (талони на безкоштовне придбання продовольчих товарів, субсидій на будинок, безкоштовну медичну допомогу). У 1988 р. витрати на ці мети склали 170 млрд. дол., у т.ч. на медичні послуги 66,5 млрд. дол., освіту – 10,5 на реалізацію програми щодо підготовці і перепідготовці кадрів – 3,8 млрд., на продовольчі талони – 21,5 млрд. дол.
У Швеції соціальний захист забезпечується на рівні нормального соціального стандарту. А це означає, що прибудь яких життєвих проблемах кожна родина має право розраховувати на життєвий рівень, що був у цій родині до появи цих проблем.
Однак ця модель передбачає:
-високий відсоток національного прибутку, місцевих органів влади чи спеціальних інститутів, що займаються соціальним захистом населення;
— високий рівень ефективності національної економіки;
-високий рівень зайнятості та інвестицій, спрямованих на одночасне забезпечення повної зайнятості і стабілізації цін.
Якщо результати дії ринкового механізму залишаються не прийнятими стосовно соціальної точки зору, то важливо забезпечити контроль з боку держави. Щодо цих умов принцип економічної волі доповнюється іншими принципами, характерними для соціальної держави.
4.3 Моделі соціально-орієнтованої економіки
В Україні збільшується потреба в соціальній допомозі. У цих умовах доцільно розрізняти групи, що одержують цю допомогу: групи традиційних одержувачів соціальної допомоги. Це ті групи населення, що через ряд об'єктивних причин (хвороба, літній вік) нездатні задовольнити свої потреби. Інша група складає населення працездатного віку, що у зв'язку з відсутністю роботи не має можливості задовольнити свої потреби.
Разом з тим, практично в більшості країн соціальна допомога не ставить своєю метою цілком покриття різниці між бідністю і реальним рівнем доходів.
Реалізація моделі соціально орієнтованої економіки передбачає підвищення рівня та ефективності соціального захисту населення, перехід до адекватної соціальної допомоги, що повинна бути диференційована для різних верств населення.
Аналізуючи досвід розвитку ведучих країн світу можна створити модель розвитку, що увібрала у себе все найкраще, що результативно діє в країнах з ринковою економікою:
активний попереджуючий характер соціальної політики;
створення правових і соціальних умов для реалізації економічної ініціативи громадян;
оптимальний обсяг перерозподілу ВВП через бюджет на кожнім етапі розвитку;
активна участь приватних і цивільних організацій у наданні соціальних послуг і благ соціально незахищеним категоріям громадян;
реалізація ідей соціальної солідарності і субсолідарності.
Ґрунтуючись на моделі соціально-орієнтованої економіки, можна у виді таблиці привести дані, які характеризують соціальну програму м. Макіївки. Реальність виконання прогнозу програми соціально-економічного розвитку міста. (4.1)
Дані таблиці показують, що реальність прогнозу найбільш близька до результату у виплатах з бюджету по одержанню допомоги родинам з дітьми. Далі йдуть виплати пільг ветеранам війни та праці і тільки після них виплати на одержання житлових субсидій. Роблячи оптимістичний прогноз, можна сказати, що соціально орієнтована економіка впроваджується в бюджет м. Макіївки, тобто рівень життя людей зростає, соціальна допомога, передбачена соціально-економічною програмою, дуже близька до передбаченого, а це вже один з основних показників, що забезпечує підвищення рівня життя населення і забезпечує стабільний ріст економіки.
Модель соціально орієнтованої економіки передбачає, насамперед, необхідність забезпечення соціальних гарантій мінімуму забезпечення потреб, що є вододілом між соціальними та економічними потребами. Інструментом реалізації такої моделі може стати адресна соціальна політика, активна політика зайнятості.
    продолжение
--PAGE_BREAK--
Таблиця (4.1). Вихідні дані для аналізу реальності прогнозних даних програми соціально-економічного розвитку
ПОКАЗНИКИ
 % виконання програми за 2001 р.
 % виконання програми за 2002 р.
Коефіцієнт росту за 2002 р.
1. Виплати з бюджету на одержання допомоги родинам з дітьми
122,7
19,5
0,65
2. Виплати з бюджету на одержання пільг ветеранам війни та ветеранам праці
80,9
67,8
0,94
3. Виплати з бюджету на одержання житлових субсидій
53,2
50,5
2,98

Тема 5. Основи ціноутворення
5.1 Комунальні тарифи
Комунальними тарифами називають систему ставок, за допомогою яких підприємства житлово-комунального господарства реалізують свою продукцію (послуги) споживачам. По своєму економічному змісту комунальні тарифи є різновидом роздрібних цін.
В основі комунальних тарифів лежить собівартість, тобто витрати на виробництво і реалізацію продукції (послуг). Величина тарифу як і роздрібної ціни повинна бути достатньою для відшкодування витрат на виробництво та реалізацію продукції (послуг) і крім того повинна включати визначену частину прибутку.
Розробка комунальних тарифів базується на індивідуальної (а не середньо галузевої) нормативної собівартості, що відображає об'єктивні, природні, демографічні, будівельні, економічні умови кожного населеного пункту.
Затверджуються комунальні тарифи виконкомами місцевих Рад народних депутатів.
Підприємства житлово-комунального господарства використовують єдині і диференційовані тарифи.
Для єдиних тарифів характерним є те, що величина ставки не змінюється в залежності від якості продукції, послуги чи інших факторів. Єдиний тариф використовують підприємства пасажирського електротранспорту. Його величина не змінюється в залежності від відстані перевезення.
Диференційовані тарифи застосовують двох видів:
Якщо величина ставки залежить від якості наданої послуги;
Якщо величина ставки залежить від категорії споживачів.
У першому випадку диференціація ставок обґрунтована, тому що для надання послуги більш високої якості необхідні й великі витрати. В другому випадку диференціація ставок економічно не обґрунтована, тому що всім категоріям споживачів продається продукція (послуги) однакової якості, маючи однакову собівартість.
Диференційовані тарифи за ознакою якості послуг застосовують у лазнях, пральнях, готелях. У водопровідному, каналізаційному, тепловому господарстві, використовують, тарифи диференційовані по категоріях споживачів.
Розрізняють одноставочні і двоставочні комунальні тарифи. В основному в комунальному господарстві застосовують одноставочні тарифи.
Двоставочні тарифи використовуються для реалізації електроенергії комунальними електромережами і електростанціями підприємствам і організаціям.
Двоставочний тариф складається з двох частин:
а) основної плати за сумарну приєднану потужність енергетичних установок чи за максимальне навантаження незалежно від кількості споживаної електроенергії;
б) додаткової плати за кожну кіловат-годину електроенергії.
У період переходу житлово-комунального господарства на ринкові відносини підприємства (низько рентабельні і планово-збиткові) використовують планово-розрахункові тарифи. Планово-розрахункові тарифи затверджуються виконкомами місцевих Рад народних депутатів єдиними для всіх груп споживачів по кожному виду житлово-комунальних послуг.
Планово-розрахований тариф (Тп.м.) визначається по формулі (5.1)
Тп.м. = Сн + ( Сн – Вм – Ап ) х Рс, (5.1)
де Сн — нормативна (планова) собівартість виробництва і реалізації послуг;
Вн — нормативні витрати на матеріали;
Ап — амортизаційні відрахування на повне відтворення;
Рс — середня галузева рентабельність.
Планові доходи підприємства житлово-комунального господарства визначаються шляхом множення затвердженого планово-розрахункового тарифу на плановий обсяг послуг, продукції, робіт.
Перевищення суми доходів по планово розрахованих тарифах щодо суми доходів по діючих тарифах у частині послуг, що надаються населенню і бюджетним організаціям, фінансується з місцевого бюджету.
В умовах поетапного здійснення реформи цін і тарифів відповідно концепції переходу від дотаційного фінансування підприємств житлово-комунального господарства до адресних компенсацій населенню витрат на житлово-комунальні послуги, доходи комунальних підприємств формуються за рахунок:
а) надходження виторгу від споживачів комунальних послуг (продукції);
б) надходження сум адресних компенсацій населенню витрат на житлово-комунальні послуги;
в) асигнування з бюджету на компенсацію різниці цін (різниця між планово-розрахунковим тарифом і діючим у частині послуг, що надаються населенню і бюджетним організаціям).
5.2 Роль тарифів у формуванні фінансових результатів діяльності комунальних підприємств
Тарифи на житлово-комунальні послуги зіграють таку ж роль, як ціни на промислову та іншу продукцію.
У зв'язку з розвитком ринкових відносин виникли резерви на види цін у залежності від ступеня державного втручання і прав підприємств у їхні ставки. Так, державні фіксовані чи регульовані ціни в сучасній Україні застосовуються у вузькому колі продукції і послуг виробничо-технічного призначення, життєво важливих товарів і послуг для населення (хліб, дитяче харчування, медичні препарати, комунальні послуги, транспорт і ін.).
Крім того, регулювання цін, недопущення їхнього необґрунтованого росту також здійснюється не прямо, а за допомогою встановлення граничних рівнів рентабельності. Ціни, що встановлюють підприємства та організації самостійно є вільними ринковими цінами. До них відносяться також біржові ціни, що виходять у результаті реалізації продукції на товарних біржах.
Застосування вільного ціноутворення є основою так називаної “шокової терапії”, тобто здійснення швидкого радикального переходу від адміністративно-розподільної економіки до ринкової, до стартового запуску, ринкового механізму. Вільне ціноутворення є необхідним засобом сприйняття ринкової конкуренції та конкурентних ринків, що складає основу будь-якої ринкової економіки. Звільнення цін від адміністративних обмежень на переважну частину виробництва та інших виробничих ресурсів, а також споживання товарів і послуг необхідно для взаємного пристосування цін і витрат у різних областях виробництва зі співвідношенням попиту та пропозиції, утворення стимулів розвитку виробництва відповідно ринковим потребам, його структурній перебудові.
У наших умовах державне регулювання цін, повинне бути, спрямовано як на формування конкурентного середовища, так і на забезпечення ефективного функціонування областей природних монополістів, до яких відносяться більшість підгалузей ЖКХ. Це взаємозалежні процеси. Через відсутність конкурентного чи регульованого ціноутворення в областях-монополістах різко знижується ефективність державного регулювання цін в них.
В умовах інфляції, при постійному росту цін на ресурси, що споживають, виникає необхідність попереджувального росту цін в областях-монополістах, що у свою чергу прискорює інфляцію.
Комплексне державне регулювання цін є одним з найважливіших факторів, що повинні стабілізувати економіку, стримати інфляцію і створити нормальні умови для функціонування підприємств.
Високі ціни на продукцію у ринковому господарстві стимулюють збільшення випуску продукції, отже, розширення виробництва, що, у кінцевому рахунку, буде призводити до насичення ринку відповідними товарами, задоволенню потреби в них. Низькі стабільні ціни, навпаки, не примушують виробників до економії матеріальних витрат, поліпшенню якості продукції.
З позиції споживачів, високі ціни утворюють стимули для раціонального споживання, ефективного використання продукту.
Стимулювання – це єдина функція, яку можна використовувати в комунальному господарстві. Однак, існують тарифи, що не виконують і цю свою роль. Політика ціноутворення у комунальному господарстві завжди була орієнтована на низькі тарифи. Вважалося, що цим забезпечується соціальна справедливість між споживаними комунальних послуг. Порівняно низький рівень цін в Україні на житлово-комунальні послуги підтримувався штучно за рахунок дотацій.
Концепцією переходу від дотаційного фінансування підприємств житлово-комунального господарства до адресних компенсацій, здійснюють поетапно, також здійснення реформи цін і тарифів на них в умовах жорстокої економії паливно-енергетичних ресурсів передбачалося здійснити протягом 3-5 років. Перехід до єдиних цін і тарифів здійснюється з урахуванням росту грошових доходів населення і виходячи з того, що платежі споживачів за надані послуги повинні забезпечити підприємствам житлово-комунального господарства відшкодування усіх витрат, а також оптимальний рівень рентабельності.
Вибір рівнів цін на послуги, особливо для населення, на кожнім етапі залежить від економічних можливостей розвитку держави, приросту національного доходу, величини фондів нагромадження і споживання, тобто визначається розподільними процесами, що у свою чергу залежать від економічної ситуації.
Для різних підгалузей житлово-комунального комплексу встановлюється різна залежність між рівнем концентрації населення і величиною суспільно необхідних витрат. Витрати формуються щодо границь типів поселень, середньо галузеві витрати в комунальному господарстві існують лише як еталон, з яким можуть збігатися чи не збігатися регіональні витрати. Зростання рівня комфортабельності житла також веде до росту витрат на експлуатацію житлового фонду. Вони визначаються факторами, що тільки збільшують витрати на одиницю наданих послуг, а також і факторами, що сприяють зниженню витрат.
До факторів, що збільшують витрати варто віднести:
зростання виробничих фондів;
поліпшення якості наданих послуг;
зростання заробітної плати робітників, що зайняті в даних областях, що не компенсується підвищенням продуктивності роботи;
екстенсивний розвиток комунального комплексу, де рівень концентрації населення є чинником, що стримує зростання концентрації виробництва, як матеріальної бази зниження витрат.
Інша група факторів, що діє в протилежному напрямку, призводить до зниження витрат на одиницю послуг. До них відносяться:
зростання продуктивності роботи;
поліпшення організації виробництва;
економія матеріалів і палива.
Протягом багатьох років спостерігається стійка тенденція росту середньо галузевих витрат у житлово-комунальному господарстві.
Економічно обґрунтовані ціни і тарифи необхідно формувати відповідно до доз такими основними принципами:
створення передумов для переходу підприємств житлово-комунального господарства до режиму беззбиткового функціонування;
послідовного наближення цін і тарифів до суспільно необхідних витрат на виробництво і реалізацію послуг;
облік у цінах і тарифах споживчих властивостей, якості житла та обслуговування;
запобігання встановленню монопольно високих цін і тарифів переважно економічними методами;
здійснення соціального захисту малозабезпечених громадян при наданні та оплаті послуг.
5.3 Прибуток підприємств
При встановленні ціни на комунальні послуги повинні розглядатися два питання. Першим розглядається питання, яким повинний бути загальний доход підприємства для надання послуг населенню, з огляду на нормальний прибуток. Другим питанням є обґрунтування населення, і забезпечення можливості одержання прибутку, необхідного для розвитку підприємства.
Ця можливість може бути зведена до такої формули (5.2):
НД = Е + П, (5.2)
Де НД – необхідний доход;
Е — експлуатаційні витрати;
П — прибуток.
Сума виторгу від реалізації продукції (послуг) є доходом комунального підприємства.
На сучасних підприємствах застосовують одно- чи многоставочні тарифи.
Для обрахування суми доходу на плановий період:
При одноставочних тарифах – обсяг продукції (послуг), що намічені реалізувати, множать на тарифну ставку за одиницю продукції послуг;
При многоставочних тарифах – спочатку весь обсяг продукції (послуг), що намічені реалізувати, розподіляють по групах споживачів, для яких установлені різні тарифні ставки, потім обраховують доходи по кожній групі – помноживши обсяг реалізації по групі на відповідну тарифну ставку. І, зрештою, доходи всіх груп споживачів складають. Отримана сума і є доходом підприємства.
У комунальному господарстві, як і в інших областях народного господарства, уживають такі терміни, як прибуток від реалізації продукції (послуг), загальний чи балансовий прибуток, чистий прибуток.
Прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг) основної діяльності комунального підприємства – це сума виторгу від реалізації продукції (робіт, послуг), зменшена на суму нарахованого податку на додану вартість і іншого обов'язкового збору і платежу, визначених чинним законодавством, а також на суму витрат, що включаються в собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг).
Балансовий прибуток підприємства являє собою загальну суму прибутків підприємства від усіх видів діяльності за визначений період, відображений у його балансі, і включає прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг) основного виробництва; прибуток (збитки) від реалізації продукції допоміжного й обслуговуючого виробництва, що не веде окремого балансу; прибуток (збиток) від реалізації основних фондів, нематеріальних активів, цінних паперів, валютних і інших видів фінансових ресурсів, матеріальних цінностей; прибуток від орендних (лізингових) операцій, роялті, а також прибуток (збитки) від позареалізаційних операцій.
Позареалізаційна операція – це діяльність підприємства, що безпосередньо не пов’язана з реалізацією продукції (робіт, послуг) і іншого майна, включаючи основні фонди, нематеріальні активи, продукцію допоміжного та обслуговуючого виробництва.
До прибутку від позареалізаційних операцій відноситься прибуток: отриманий від ліквідації основних засобів; від надання матеріальних цінностей в оренду (лізинг); від продажу іноземної валюти; від здійснення форвардних, ф'ючерсних операцій, а також операцій з опціонами; від операцій з борговими вимогами і зобов'язаннями і т.п.
Чистий прибуток, тобто прибуток, що залишається на суму платежів у бюджет (податок на прибуток).

Тема 6. Керування екологічною безпекою міста
6.1 Правові основи керування
Екологічна безпека міста поряд з ефективним функціонуванням засобів захисту навколишньої природного середовища, забезпечується правовими, організаційними, економічними і соціальними факторами.
Основними законодавчими актами, спрямованими на забезпечення екологічної безпеки, є:
«Закон України про охорону атмосферного повітря»; прийнятий 16.10.1992 р., зі змінами від 28.02.1995р.,
«Закон України про охорону навколишньої природного середовища»; прийнятий 25.06.1991р., зі змінами і доповненнями від 5.051993р., 6.03 1996р., 19.11.1997 р., 5.03.1998 р.;
«Водяний кодекс України»; прийнятий 6.06.1995 р.;
«Земельний кодекс України»; прийнятий 18.12.1990 р., зі змінами і доповненнями від 13.03. і 26.12.1992 р., 5.05.1993 р.,
«Кодекс України про надра»; прийнятий 27.07.1994 р.,
«Лісовий кодекс України»; прийнятий 21.01.1994 р.
«Закон України про охорону навколишньої природного середовища» Є основним законодавчим актом, що регулюють відносинам в області охорони, використання і відтворення поновлюваних природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації наслідків впливу господарської й іншої діяльності на природне середовище.
Закон регламентує найбільш загальні правові питання природокористування. Більш конкретно питання охорони і використання земельних, водяних, лісових ресурсів, надр, атмосферного повітря, включаючи питання, властивим екологічним проблемам міста, регламентовані іншими, розглянутими далі, законодавчими актами.
Закон визначає дії (чи бездіяльності), що відносяться до правопорушень в області природо використання. Кваліфікація складу екологічних правопорушень і злочинів, порядок залучення винних до адміністративної і кримінальної відповідальності за їхнє здійснення регламентовані «Кодексом України про адміністративні правопорушення» і «Кримінальним кодексом України». Нагляд за дотриманням природоохоронного законодавства здійснює міська екологічна прокуратура.
«Закон України про охорону атмосферного повітря» із усіх природоохоронних законодавчих актів у найбільшій мері торкається правове регулювання сугубо міських проблем, тому що джерела впливу на повітряний простір розташовані переважно в межах границь міста.
Законом установлені єдині для України нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря, до яких відносяться гранично припустимі концентрації (ПДК) забруднюючих речовин в атмосферному повітрі і гранично припустимі рівні акустичного, електромагнітного, іонізуючих і інших видів шкідливого фізичного і біологічного впливу на атмосферне повітря. Передбачається можливість установлення більш твердих екологічних нормативів для атмосферного повітря курортних, лікувально-оздоровчих, рекреаційних і інших районів, де пред'являються підвищені вимоги до якості повітряного середовища.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Відповідно до класу екологічної небезпеки підприємства довкола нього встановлюється санітарно-захисна зона. З меж санітарно-захисної зони повинні бути відселені жителі і виведені об'єкти соціального призначення. Питання фінансування цих заходів і терміни їхньої реалізації зважуються підприємствами і місцевими органами влади.
До правопорушень в області охорони атмосферного повітря в міському середовищі відносять:
порушення прав громадян на екологічно безпечний стан атмосферного повітря;
перевищення лімітів викидів забруднюючих речовин і нормативів ПДВ;
перевищення нормативів гранично припустимих рівнів шкідливого впливу фізичних і біологічних факторів;
здійснення незаконної діяльності, що негативно впливає на погоду і клімат;
експлуатація транспортних засобів, технологічного устаткування й інших об'єктів, що не відповідають установленим вимогам по охороні атмосферного повітря;
відмовлення від видачі своєчасної, повної і достовірної інформації про стан атмосферного повітря, джерел забруднення, а також чи приховання перекручування зведень про екологічну обстановку, що склалася в результаті забруднення атмосферного повітря.
«Водяний кодекс України», регулює в правовому відношенні питання водокористування, зокрема міськими водяними об'єктами, установлює наступні нормативи в області використання й охорони вод.
«Земельний кодекс України» передбачає три форми власності на землю в Україні – державну, колективну і приватну.
Кодексом передбачається передача частини земель з державної власності в колективну і приватну. За законом не всі землі можуть передаватися в колективну і приватну власність.
Риса міста – зовнішня границя земель міста, що відокремлює їх від земель іншого призначення й обумовлена проектом планування і забудови чи міста техніко-економічним обґрунтуванням розвитку міста. Використання міських земель здійснюється відповідно до проекту планування і забудови міста і планами земельно-господарського пристрою.

6.2 Організація системи керування
Відповідно до законодавства України керування екологічною безпекою міст здійснюють обласні, міські і районні ради народних депутатів, їхній виконавчий і розпорядницький органи (місцеві органи влади) і спеціально уповноважені державні органи.
До спеціальних державних органів відносять:
органи по охороні навколишньої природного середовища і використанню природних ресурсів, що входять у систему міністерства охорони навколишньою природним середовищем і ядерної безпеки України;
міські і районні санітарно-епідеміологічні станції Міністерства охорони здоров'я України;
Органи по використанню й охороні водяних ресурсів Державного комітету України по водяних ресурсах;
Органи по використанню й охороні земельних ресурсів державного комітету України по земельних ресурсах;
Органи геологічного контролю Державного комітету України по геології і використанню надр;
Лісову охорону Міністерства лісового господарства України.
Місцеві органи влади в межах своєї компетенції:
дають згоду на розміщення на підвідомчій території підприємств і організацій;
затверджують проекти планування і забудови населених пунктів, їхні генеральні плани і схеми промислових вузлів;
видають і скасовують дозволу на спеціальне використання місцевих природних ресурсів;
організують розробку і затверджують місцеві екологічні програми;
затверджують ліміти викидів в атмосферу, скидань стічних вод і розміщення відходів;
організують збір, переробку, утилізацію і поховання промислових і побутових відходів;
погоджує плани роботи підприємств і організацій по охороні навколишньою природним середовищем і використанню природних ресурсів;
організують навчання навколишньою природним середовищем;
надають підприємствам, організаціям і громадянам інформацію про стан навколишньої природного середовища і захворюваності населення;
здійснюють контроль за дотриманням природоохоронного законодавства;
обмежують, чи припиняють припиняють господарську діяльність підприємств і організацій у випадках порушення ними природоохоронного законодавства;
організують роботу з ліквідації екологічних наслідків аварій і стихійних лих.
Організаційні функції керування природовикористаннєм міському середовищі здійснюють відділи екології при міськвиконкомах. Звичайно вони входять до складу керування по капітальному будівництву і житлово-комунальному господарству.
Спеціально уповноважені державні органи в межах своєї компетенції:
здійснюють керування і контроль за використанням і охороною й атмосферним повітрям, поверхневих і підземних вод, земель, надр, лісів;
видають дозволу на спеціальне використання природних ресурсів;
установлюють ліміти і видають дозволу на викиди в атмосферу, скидання стічних вод і поховання відходів;
обмежують ліміти і видають дозвіл на викиди в атмосферу, скидання стічних вод і поховання відходів;
чи обмежують припиняють діяльність підприємств і організацій, їли їхня експлуатація ведеться з порушенням природоохоронного законодавства;
застосовують адміністративні санкції у відношенні облич, винних у порушенні природоохоронного законодавства.
У містах функціонують керування і відділи (інспекції) спеціально уповноважених державних органів в області природо використання, підлеглих відповідним міністерством і відомством України. Координація діяльності всіх органів в області природо використання здійснюється органами екологічної безпеки Міністерства охорони навколишньої природної і ядерної безпеки України.
6.3 Економічний моніторинг природо використання.
Економічні заходи, спрямовані на охорону навколишньої природного середовища і раціональне використання природних ресурсів, включає:
визначення джерел фінансування заходів щодо охорони навколишньої природного середовища;
установлення лімітів використання природних ресурсів, викидів в атмосферне повітря, скидань стічних вод у водяні об'єкти і розміщення відходів;
установлення нормативів і розмірів скидань за використання природних ресурсів, викиди забруднюючих речовин у навколишню природне середовище, розміщення відходів і інші види шкідливого впливу;
збори за погіршення якості природних ресурсів;
надання суб'єктам підприємницької діяльності податкових кредитних і інших пільг при впровадженні ними енерго- і ресурсосберегаючих процесів, маловідходних і безвідхідних технологій, розвитку нетрадиційних джерел енергії, здійсненні інших ефективних заходів по охороні навколишній природному середовищу і заощадженню природних і енергетичних ресурсів;
відшкодування збитків, заподіяних порушенням природоохоронного законодавства;
стимулювання діяльності по охороні навколишній природному середовищу й економії природних і енергетичних ресурсів.
Фінансування природоохоронних заходів здійснюється за рахунок державного і місцевого бюджетів, засобів підприємств і організацій, фондів охорони навколишньої природного середовища, добровільних внесків і інших засобів.
На підставі встановлених лімітів і нормативів зборів визначаються розміри платежів (зборів) за спеціальне природокористування. При дотриманні лімітів ці платежі (збори) відносять на витрати виробництва, а при порушенні встановлених лімітів збори за погіршення якості природних ресурсів стягують за рахунок прибутку підприємств і організацій.
Засобу від зборів за використання природних ресурсів надходять у державний і місцеві бюджети і направляються на виконання робіт з відтворення і підтримки цих ресурсів у належному стані. Засобу від зборів за забруднення навколишньої природного середовища направляються в місцеві обласні і державний фонд охорони праці. Розподіл засобів між місцевими, обласними і державними природоохоронними фондами виробляються в співвідношенні: 20, 50 і 30% відповідно, а між Київським і Севастопольської міськими і державним природоохоронними фондами відповідно 70 і 30%. Крім зборів за забруднення навколишньої природного середовища, до складу природоохоронних фондів включається частина коштів, стягуваних за порушення норм і правил природокористування, збиток, заподіяний порушенням природоохоронного законодавства в результаті господарської й іншої діяльності, а також добровільні внески і пожертвування.
Засобу місцевих, обласних і державних фондів охорони навколишньої природного середовища можуть витрачатися тільки на цільове фінансування природоохоронного і ресурсосберегаючих заходів, включаючи наукові дослідження, заходи для зниження впливу забруднення навколишньої природного середовища на здоров'я населення, а також на стимулювання працівників органів по охороні природи і суспільних інспекторів охорони природи. Розподіл засобів фондів на здійснення тих чи інших природоохоронних заходів і стимулювання співробітників виробляється по представленню місцевих органів охорони природи.
Кошти, стягувані з підприємств і організацій, посадових осіб і окремих громадян, у тому числі іноземних, за порушення природоохоронного законодавства, зараховуються на окремий рахунок місцевих органів по охороні природи і можуть витрачатися на заохочення особливо відрізнилися співробітників цих органів і суспільних інспекторів по охороні природи (табл.6.1). Ці ж засоби можуть витрачатися на різні і зміцнення матеріально-технічної бази органів по охороні природи.
Таблиця(6.1). Засоби, що надходять на рахунок місцевих органів по охороні природи в результаті виконання ними функцій по контролі за дотриманням природоохоронного законодавства.
Джерела надходження засобів
Відрахування на поточний рахунок органів по охороні природи, %
1. Штрафи, стягувані з громадян за порушення природоохоронного законодавства.
2. Те ж з посадових осіб
3. Засобу, стягувані з громадян у відшкодування збитку, нанесеного природними ресурсами
4. Те ж із суб'єктів підприємницької діяльності
5. Засобу від реалізації незаконно добутих природних чи ресурсів продукції виготовленої з них
6. Засобу від реалізації конфіскованих знарядь незаконного видобутку природних ресурсів.
100
50
50
50
50
20

Тема 7. Місцевий бюджет
7.1 Історія виникнення і визначення місцевого бюджету
Місцеві бюджети є органічною складовою частиною єдиної бюджетної системи країни. Зміст і внутрішня структура цих бюджетів цілком відбивають основні сторони бюджету держави. Їхнє формування відбувається в тісному зв'язку з розвитком державного бюджету України в цілому. Разом з тим, виникнення і розвиток місцевих бюджетів тісно зв'язано із системою місцевих рад, з розширенням і поглибленням їхніх функцій у керівництві господарським і соціально-культурним будівництвом…
В історії розвитку і становлення місцевих бюджетів виділяють 5 основних етапів:
1-й етап охоплює відрізок часу від прийняття першої Конституції РСФСР (1918 р.) до прийняття Конституції СРСР – 1936 р. Державний устрій СРСР і відповідне йому бюджетний пристрій був закріплений Конституцією СРСР, затвердженої другим З'їздом рад у січні 1924 р. Було визначено, що бюджет СРСР складається з загальносоюзного державного бюджету, державних бюджетів автономних республік і бюджетів місцевих органів влади. Перший бюджет був складений на 1924 – 1925 року, а в його основі лежали неподаткові джерела. Основна сума витрат місцевих бюджетів покривалася місцевими джерелами. Реформа 1930 – 1931 років установила платежі з прибутку і податок з обороту, що стали основними дохідними джерелами.
2-й етап – з 1937 р. по 1965 р. У цей період відзначається стабільний ріст економіки, концентрація засобів під час війни, мобілізація засобів на післявоєнне відновлення народного господарства. Важливим законодавчим актом, що регламентує бюджетне право є Закон «Про бюджетні права СРСР і союзних республік», прийнятий у 1960 році, а в республіках – у 1961 році. Ці Закони встановлювали доходи і витрати місцевих бюджетів і бюджетний процес.
3-й етап проходив з 1965 року по 1980-і роки. У цей період приймається багато законодавчих актів по місцевих радах, спрямованих на зміцнення їхньої фінансової бази і розширення їхньої функції.
4-й етап охоплює вісімдесяті-дев'яності роки двадцятого сторіччя. У 1981 році була прийнята Постанова «Про розширення дохідної бази місцевих бюджетів», а в 1984 р. – Постанова «Про залежність дохідної бази місцевих бюджетів від підприємств і організацій, розташованих на їхнє території». Ці постанови були спрямовані на зміцнення дохідної бази місцевих бюджетів.
5-й етап: дванадцята п'ятирічка дев'яностих років. У СРСР прийнятий Закон «Про загальні початки місцевого самоврядування і місцевого господарства в СРСР». Усі ради підрозділені на два рівні:
первинний: селищні, сільські, районні в містах, міські;
вторинний: місцеві ради району, міста, обласні.
У 1992 році в Україні виданий Закон України «Про місцеве і регіональне самоврядування», що був перевиданий у 1997 році. Статті 60 і 61 нового закону сформували визначення місцевих бюджетів, їхні доходи і витрати. Стаття 65 визначає використання вільних бюджетних засобів.
Поняття «місцеві бюджети» уперше пролунало в 1926 році в Положенні про місцеві фінанси. У ньому місцеві фінанси представлені як складова частина єдиної системи фінансів СРСР і складаються в безпосереднім веденні місцевих рад і їхніх виконавчих комітетів. Пізніше місцеві бюджети розглядаються як спосіб задоволення потреб відповідних територій за рахунок дохідних джерел наданих відповідним місцевим радам.
Деякі вчені за основу визначення місцевих бюджетів приймають територіальні принципи, розглядаючи їхній як бюджети окремих адміністративно-територіальних одиниць.
Існує думка, що місцеві бюджети – це сукупність економічних відносин, що забезпечують у плановому порядку фінансову базу місцевих рад.
Зокрема Ширкевич Н. А. вважає, що «Місцеві бюджети – це реальні ресурси, що знаходяться в безпосереднім розпорядженні місцевих рад для здійснення ними господарської і соціально-культурної функції. У них органічно сполучаються дві категорії. З одного боку, місцеві бюджети – це основні фінансові плани місцевих рад, з іншого боку – відчутні ресурси, реальна економічна категорія, що сприяє всебічному розвитку даної адміністративно-територіальної одиниці».
Останнім часом місцеві бюджети розвиваються швидкими темпами в зв'язку з підвищенням ролі і впливу місцевих органів влади: ростуть масштаби місцевого господарства, розширюються й ускладнюються функції місцевих органів влади. Місцеві бюджети усе більше використовуються для регулювання економічних процесів, впливають на розміщення продуктивних сил, сприяють підвищенню конкурентноздатності продукції, що випускається місцевими підприємствами, створенню територіальної інфраструктури, фінансуванню витрат по відтворенню трудових ресурсів. Важливу роль грають місцеві бюджети в реалізації соціальних програм, фінансування зростаючого обсягу соціальних витрат, обумовлених підвищенням вимог до росту якості життя.
7.2 Функції і сутність місцевих бюджетів
Місцеві бюджети категорія дуже динамічна, тому їхнє дослідження необхідно здійснювати з урахуванням великого числа факторів, що впливають на економічне життя держави. Цьому насамперед сприяє розвиток демократичних принципів у керуванні державою, зміни в структурі економіки, рівень соціальних гарантій населення, зміни вікової і професійної структури населення. Великий вплив на формування і використання засобів місцевих бюджетів роблять розходження в економічному розвитку окремих регіонів.
Місцеві бюджети мають свою внутрішню структуру і характерні відмінності. Так, незважаючи на те, що на сьогоднішній день нараховується місцевих бюджетів усього більш 14 тисяч, а саму численну групу складають сільські і селищні бюджети – більш 10 тисяч, понад 72 відсотків усіх витрат місцевих бюджетів здійснюються через обласні бюджети (їхній 24) і бюджети міст загальнодержавного й обласного підпорядкування (їхній 223).
Основною ланкою в системі місцевих бюджетів є бюджети міст, через які мобілізується і використовується майже половина всіх ресурсів місцевих бюджетів. Однак сьогодні саме в цій ланці місцевих бюджетів існує безліч питань, що вимагають свого якнайшвидшого рішення. Насамперед, це питання закріплення за ними постійних джерел доходів. Вважається, що в перспективі бюджети повинні регулюватися окремо, тобто мати прямі зв'язки з Державним бюджетом.
Місцеві бюджети мають триєдину сутність. Це – частина централізованого фонду коштів держави. Це – економічна категорія. І, нарешті, це – фінансовий план місцевих рад.
    продолжение
--PAGE_BREAK--