Реферат: Продуктивні сили Китаю

--PAGE_BREAK--Проте феодальні порядки тривали в Китаї надмірно довго; вони консервувалися, не в останню чергу, пануванням ідеології, яка засуджувала будь-які зміни в існуючому соціально-політичному ладі. В XIX столітті, коли в Європі й США вже давно існувала капіталістичні відносини, здійснювався промисловий переворот, а в Японії відбувалася революція Мейдзі, економічні відносини в Китаї застигли на рівні феодальних порядків. Це гальмувало розвиток продуктивних сил країни. Історичною трагедією для китайського народу стала колоніальна експансія імперіалістичних держав. Наприкінці XIX й на початку XX століть Китай опинився поділеним на «сфери впливу» між Великою Британією, Францією, Німеччиною, Росією та Японією. Пограбування ресурсів Китаю призвело до різкого падіння його економічного потенціалу. В 1900 р. частка Китаю у світовому промисловому виробництві знизилася до 6% (Європи, навпаки, підвищувалася до 62%, США — до 24%).
Розвал економіки призвів до стрімкого падіння рівня життя населення. З XIX ст. розпочалася широкомасштабна еміграція з Китаю. Найгірші часи для китайського народу припадають на ЗО — 40-ві роки минулого століття, коли розпочалася агресія Японії проти Китаю. Економіка країни була відкинута майже на століття назад; бідність, злидарство стали повсякденною нормою великих мас народу.
Після розгрому Японії у Другій світовій війні і за підтримкою СРСР склалися сприятливі умови для завершення революції під керівництвом Комуністичної партії Китаю. В 1949 р. було проголошено Китайську Народну Республіку. В країні розгорнулися соціально-економічні перебудови, які мали неоднозначні наслідки.
Протягом 1949 — 1952 років уряд КНР націоналізував власність іноземного капіталу й китайської буржуазії, здійснив аграрну реформу й відбудував зруйноване війною господарство. Виконання плану першої п'ятирічки розвитку (1953 — 1957 рр.) поклало основи для індустріалізації країни. За допомогою СРСР була створена важка індустрія Китаю, швидкими темпами розвивалися паливно-енергетична промисловість, металургія, важке машинобудування, хімічна промисловість. Багато обдарованих китайців навчалися в радянських вузах, де знайомилися з новітньою технологією, в тому числі у стратегічних галузях. Це, між іншим, сприяло досить швидкому виготовленню власної ядерної зброї, а потім і запуску Китаєм власних космічних об'єктів.
З кінця 50-х років в економічній політиці Китаю відбувся різкий поворот. Було проголошено курс на максимально швидкі темпи розвитку економіки; за сім років планувалося «наздогнати Англію» за рівнем економічного розвитку. Ця політика, що одержала назву «великого стрибка» (1958 — 1960 рр.), економічно не була підкріплена й призвела до великих втрат у народному господарстві. Здійснювалося насильницьке об'єднання селян у «народні комуни», в яких існував високий ступінь усуспільнення не тільки засобів виробництва, але й особистих речей, домашньої худоби, житла селян. Сільське господарство, незважаючи на важку працю селян, дійшло до упаду. В країні розпочався голод. Прямі втрати народного Китаю за роки «великого стрибка» перевищили 100 млрд. юанів. Було розтринькано велику кількість ресурсів. В комунах будувалися примітивні металургійні печі, які виплавляли метал надзвичайно низької якості; на це витрачалося чимало залізної руди, коксівного вугілля й робочої сили.
Новий удар по китайській економіці був завданий «культурною революцією» (1966 — 1978 рр.). Під час цієї тривалої акції країна опинилася на межі остаточної економічної дезорганізації. Почалося гоніння на інтелігенцію, багато висококваліфікованих фахівців, вчених були вислані у віддалені райони країни до комун «на перевиховання»; від цього постраждало близько 100 млн. чоловік. Значна кількість людей відволікалась від нормальної праці на проведення політичних кампаній. Проголошувався курс «опори на власні сили», що вело до автаркії. На 60-ті роки прийшовся політичний розрив Китаю з СРСР та більшістю інших соціалістичних країн. Якщо взяти до уваги вкрай напружені відносини Китаю зі США та їх союзниками, то не дивно, що КНР опинилася в політичній та економічній ізоляції. «Культурна революція» принесла Китаю втрати у 500 млрд. юанів.
Помірковані сили в апараті КПК й уряді Китаю розуміли, що далі така політика тривати не може. Після смерті Мао Цзедуна (1976 р.) відкрилася можливість для її докорінного перегляду. Здійснення нової політики, проведення економічних реформ, що повернули Китай на ринковий шлях, пов'язано з ім'ям Ден Сяопіна. В грудні 1978 р. було проголошено курс на економічну реформу («гайге»), в основу якої покладалися перебудова відносин власності й формування соціалістичного ринку. XII з'їзд КПК (1982 р.) прийняв стратегію модернізації суспільства. Вона має здійснюватися у три етапи: до 2000 р. планувалося збільшити валову продукцію промисловості й сільського господарства у 4 рази, забезпечити досягнення середнього достатку життя народу; до 2021 р. — підняти Китай до рівня середньо розвинутої країни; до 2049 р. (сторіччя КНР) — перетворити Китай на високо розвинуту державу.
Екологічні передумови
У країні надзвичайно складна екологічна ситуація: тільки 20% промислових стоків пропускаються через очисні споруди, лише третина промислових твердих відходів переробляється. Забруднення повітря в містах, як правило, перевищує допустимі норми. Щорічно в атмосферу викидається більше 10 млн т двоокису сірки, кілька мільйонів тонн окислів азоту, що призводить до випадання «кислотних дощів». Дуже забруднені ріки, в які щорічно скидається 80-90 млн т неочищених промислових і побутових стоків.

Розділ ІІ. Особливості розміщення провідних галузей господарства
2.1. Промисловість Китаю
За чисельністю промислових підприємств і кількістю працюючих країна займає перше місце у світі. Для галузевої структури промисловості характерні певні диспропорції: між видобувними і сировинними, сировинними і обробними галузями, між підгалузями і окремими підприємствами.
Розвиток промисловості гальмує величезна кількість застарілого обладнання. Так, основні фонди, які були встановлені до утворення КНР, становлять 7%, основні фонди віком понад 15 років — 42%, понад 20 років — 33%, 25 років — 14%. Така структура фондів вимагає величезних коштів на модернізацію і капітальний ремонт. Переважна кількість (понад 90%) промислових підприємств є дрібними. Якість продукції, випущеної на цих підприємствах, нижча, а собівартість вища, ніж на великих підприємствах. Важливе місце займають сільські промислові підприємства, яких вже декілька мільйонів.
Найвищими темпами розвивається легка промисловість Китаю, особливо її найважливіша підгалузь — текстильна. На неї припадає майже 5% усіх промислових підприємств, які виробляють 14% товарної продукції. Близько 35% текстильної промисловості відповідає світовим стандартам. Виробництво і переробка текстильної сировини має територіальні особливості: на півночі країни — це шерсть, льон, конопля, на півдні — шовк, джут тощо. КНР вийшла на перше місце в світі за сумарним випуском тканин, але за виробництвом їх на душу населення вона займає лише третє місце. Менш розвинені швейна, трикотажна, шкіряна, взуттєва підгалузі.
На другому місці харчова промисловість, яка об'єднує понад 40 підгалузей: мукомельно-круп'яну, масло-жирову, рибну, м'ясну, консервну, соляну, тютюнову, чайну, виноробну та ін. В країні налічується понад 70 тис. підприємств харчової промисловості.
Машинобудування — третя надзвичайно важлива галузь промисловості. На її підприємствах зайнято 17 млн осіб, які виробляють 53 тис. видів виробів. Машинобудування практично повністю забезпечує потреби в основному обладнанні для доменного, мартенівського, коксохімічного виробництва, в залізничному транспорті (за винятком електровозів і тепловозів найновіших конструкцій), металорізальних станках і ковальсько-пресовому обладнанні, багатьох видах двигунів, обладнанні для дрібних і середніх електростанцій тощо.
Найбільшим центром машинобудування є Шанхай, в якому виробляється понад 20% продукції галузі.
Важливими центрами виробництва машинотехнічної продукції є Шеньян, Тяньцзінь, Харбін, Пекін, Лоян, Далянь та ін.
Найбільш розвинена підгалузь машинобудування — станкоінструментальна. За станочним парком Китай займає друге місце у світі. Щорічний випуск станків, який зосереджений в основному в провінціях Ляонін, Чже-цзян, Цзянсу, а також в Шанхаї, становить близько 150 тис. одиниць. Основними центрами важкого машинобудування, включаючи нафтове і хімічне, є Шеньян, Тайюань, Лоян, Ланьчжоу, Шанхай, Гуанчжоу (Кантон), Фулаерцзі.
Найбільшими центрами транспортного машинобудування, яке об'єднує понад 12 тис. підприємств, є Пекін, Далянь, Ціцікара, Чанчун, Шеньян, Датун, Ціндао, Чанша.
У Китаї випускають кораблі різних типів і класів. Головними суднобудівельними центрами є морські і річкові порти — Шанхай, Далянь, Гуанчжоу, Ціндао, Теньцзін, Ухань, Чунцін, Харбін.
Швидко нарощується випуск автомобілів (основні центри автомобілебудування — Чанчунь і Шиянь). Щорічно випускається близько 0,5 млн автомобілів. Але забезпеченість автомобілями китайського населення дуже низька. На вулицях зустрічаються імпортні автомашини, найчастіше японські. Зате вулиці більшості міст просто наводнені велосипедами. КНР займає перше місце в світі за їх виробництвом. У 90-х роках щорічно випускалось понад ЗО млн велосипедів. Китайські велосипеди користуються популярністю в багатьох країнах світу.
Значна увага в Китаї приділяється розвиткові електронної і приладобудівної промисловості. Наприклад, у 90-х роках минулого століття щорічно випускалось близько ЗО млн телевізорів. Розвиток в КНР космічної техніки, особливо ракетобудування, сприяв створенню підприємств, що випускають ПЕОМ, найсучасніші засоби зв'язку, електронні контрольно-вимірювальні прилади.
Центри найновіших галузей тяжіють до приморських районів, які краще забезпечені трудовими ресурсами, мають вигідне економіко-географічне положення, більш розвинену виробничу і соціальну інфраструктуру. Налагоджено випуск обладнання — для легкої промисловості (текстильної, швейної, трикотажної).
Сільськогосподарське машинобудування орієнтоване на випуск малогабаритної техніки для селянських господарств.
Паливно-енергетичні галузі. Незважаючи на наявність багатої мінерально-сировинної бази, розвиток видобувних галузей в цілому відстає від обробних. Щорічно в країні споживається понад 2,2 млн т вугілля, 270 тис. т нафти, 1,5 млн м3 газу, 1,1 млрд кВт електроенергії. Дуже низьким є коефіцієнт використання електроенергії (менше 30%, проти 40% в розвинених країнах Європи і 50% — в Японії і США).
Щорічний видобуток вугілля в останньому десятиріччі становив понад 1 млрд т (потенційні запаси — 3200 млрд т, розвідані — 850 млрд т). Родовища вугілля є практично в усіх провінціях і автономних районах КНР, але за об'ємами запасів і видобутком виділяється Північний Китай.
Нафтова промисловість — відносно молода галузь. Китай посідає 5-те місце в світі за видобутком нафти, 4-те місце — за виробництвом електроенергії. При цьому в останні роки найвища концентрація нафтовидобутку мала місце в ІІівнічно-Східному Китаї. Перспективи розвитку нафтової промисловості пов'язані з освоєнням континентального шельфу (Бохайська і Ляодунська затоки).
Теплоелектростанції, які працюють в основному на вугіллі, виробляють 3/4 електроенергії. Найбільші з них розташовані у вугільних басейнах Північно-Східного Китаю.
Першу геотермічну електростанцію збудовано у Лхасі (Тибет). Найбільша гідроелектростанція Гечжобуа знаходиться в середині течії р. Янцзи (потужність 2715 МВТ). Ведеться будівництво атомних електростанцій в провінціях Гуандун і Цзянсу при технічній співпраці з Францією, Бразилією й іншими країнами. Незважаючи на розвинену електроенергетичну базу, електроенергії постійно не вистачає — залишаються недовантаженими 25-30% виробничих потужностей.
Металургійна промисловість базується на використанні власного природно-ресурсного потенціалу. КНР виділяється запасами і видобутком залізорудної сировини (відповідно третє і друге місця у світі). Найбільші запаси — в Аньшаньському басейні. Представлені всі стадії металургійного циклу, але країна відчуває дефіцит у високосортній сталі, прокаті. Найбільші підприємства — це комбінати повного циклу. Вони, як правило, розташовані в районах видобутку руди і кам'яного вугілля. Технічний рівень металургійного виробництва невисокий. Тим часом країна вийшла на четверте місце в світі за розвитком цієї галузі.
Основні центри кольорової металургії — міста в провінціях Ляонін, Юньнань, Хуайнань, Ганьсу. Китай експортує понад 50 видів кольорових металів ( олово, сурма, ртуть, молібден та ін.).
Велика увага приділяється розвиткові хімічної промисловості, яка розглядається як важливий засіб інтенсифікації сільського господарства. Міндобрив виробляється майже 100 млн т в рік. В останні роки інтенсивно розвивається виробництво смол і пластмас. Найважливішими центрами випуску хімволокна є Шанхай, Ляон, Баодін.
У КНР діють близько 12 тис. підприємств промисловості будівельних матеріалів. Найбільші цементні заводи є в Беньсі, Даляні, Таньшані, Да-туні, Нанкіні, Шанхаї і т. д. За виробництвом цементу (0,2 млрд т в рік) Китай займає перше місце в світі.
2.2. Сільське господарство
Провідною галуззю сільського господарства Китаю є рослинництво. В ньому зайнята більшість самодіяльного населення. За різноманітністю сільськогосподарської продукції КНР займає перше місце у світі. Площа ріллі в Китаї становить 100 млн га. Спостерігається стійка тенденція до її зниження: розширюється площа заболочених, засолених і опустелених земель, багато землі вилучається під різні види будівництва. Всі сільськогосподарські угіддя Китаю становлять 52% площі країни, в т.ч. рілля — 10%, пасовища — 41,7%. Більше третини орних земель потребують зрошення. Рослинництво виробляє 60% валової продукції сільського господарства, тваринництво — 14%, підсобні промисли — 22%.
рис — основна продовольча культура. За умовами вирощування його поділяють на поливний і суходільний. Суходільний рис вирощують в основному в Північному Китаї, поливний — в Південному. В південних і південно-східних районах Китаю збирають по два врожаї в рік.
Пшениця — друга за значенням культура. В Китаї вирощується як озима, так і яра пшениця. Райони вирощування озимої пшениці розташовані в басейні р. Хуанхе.
Серед інших зернових важливе місце займають кукурудза, просо, гаолян, ячмінь. Зернові становлять в Китаї 3/4 харчового раціону. У 90-х роках на душу населення вирощувалось 350-400 кг зерна. У 1998 р. в Китаї було вироблено 490 млн т зерна.
Найважливішими зерновими районами є провінції Сичуань, Цзянсі, Шаньдун, Хуайнань, Хенань та ін. У Китаї вирощують і картопляні, в т.ч. солодку картоплю — батат. В цілому в структурі посівних площ КНР 77% припадає на зернові культури, 14% — на технічні, 9% — на інші. Величезну увагу в Китаї приділяють вирощуванню технічних культур. За збором бавовнику, який вирощують в басейнах рік Хуанхе і Янцзи, КНР займає третє місце в світі (4 млн т щорічно).
Вирощують такі олійні культури, як арахіс (провінція Шаньдун), рапс, кунжут.
У Китаї вирощують зелений і чорний чай — 0,5 млн т щорічно (провінції Чжецзян, Хенань, Аньхой, Дуцзян). КНР належить перше місце в світі за виробництвом шовку (провінції Сичуань, Чжецзян, Цзянсі). Вирощують також цукрову тростину (50 млн т), цукровий буряк (10 млн т), джут, тютюн, фрукти. У Китаї традиційно склалося два типи тваринництва. Перший дуже тісно пов'язаний із землеробством і має підсобний характер: в землеробських рівнинних районах розводять переважно свиней, тяглову рогату худобу, птицю. В західних районах поширене екстенсивне кочове чи напівкочове скотарство. Близько 90% виробництва м'яса припадає на свинарство. У 90-х роках в КНР вироблялось щорічно 20 млн т свинини, 2 млн т яловичини і баранини, 3 млн т молока, 0,2 млн т шерсті. Останнім часом темпи розвитку тваринництва зросли і перевищили середньосвітові показники. КНР займає третє місце в світі за виловом риби й виробництвом рибопродуктів. Найбільші ріки країни — Янцзи і Хуанхе — за виловом риби на 1 км2 відносяться до числа найбільш продуктивних рік світу. З 500 прісноводних риб промислове значення мають близько ЗО.
Більше 2/3 вилову риби у внутрішніх водах забезпечується штучним риборозведенням, в т. ч. на рисових полях. Рибу при цьому не підгодовують. У пошуках їжі вона рихлить ґрунт і знищує сільськогосподарських шкідників.

2.3. Транспорт і зв'язок
    продолжение
--PAGE_BREAK--У КНР налічується близько 80 тис. підприємств транспорту і зв'язку, на яких працює майже 9 млн осіб. Більше 90% перевезень припадає на підприємства державного сектора.
Структура вантажних перевезень має такий вигляд: 48% припадає на залізничний транспорт, 28% — на автомобільний, 19% — на водний, більше 5% — на трубопровідний. Основний обсяг вантажопотоків зосереджений у східній частині Китаю.
Довжина залізничних колій — 53 тис. км, автомобільних шляхів — 965 тис. км, водних шляхів — ПО тис. км. На 1 тис. км2 припадає 5 км залізничних доріг (66-й показник у світі). Основні вантажопотоки (60% перевезень) припадають на магістралі (20% довжини мережі). Особливо інтенсивно використовуються дороги в східній частині країни: Пекін-Шеньян, Тяньцзінь-Шанхай, Пекін-Туанчжоу, які забезпечують 34% вантажних і 30% пасажирських перевезень Китаю.
Як і раніше, 80% протяжності залізниць припадає на одноколійні лінії. Довжина електрифікованих ділянок — 4,4 тис. км. Близько 70% локомотивного парку — паровози, причому третина їх випущена понад ЗО років тому. Паровозною тягою здійснюється майже 60% перевезень.
Пасажирський залізничний транспорт працює з величезним перевантаженням.
Велика частка вантажів перевозиться внутрішніми судноплавними шляхами, довжина яких 110 тис. км. Щорічний вантажооборот китайських портів перевищує 370 млн т. У країні 116 морських портів, найбільшими з яких є: Далянь, Тяньцзінь, Ціндао, Шанхай, Ціньхуандао, Нінбо та ін.
Протяжність автодоріг перевищує 965 тис. км, у т. ч. магістральних державного значення — 110 тис. км. На 1 тис. км2 протяжність автодоріг в КНР в 5 разів нижча, ніж в Індії, і в 13 разів нижча, ніж в Японії. В Китаї 10% населених пунктів не мають дорожнього сполучення.
Довжина авіаліній — 324 тис. км. Літаки китайської авіації здійснюють рейси за 300 маршрутами. Протяжність 33 міжнародних авіаліній — 108 тис. км.
Міський громадський транспорт розвинений слабо. В країні налічується 45 тис. автобусів, 4,5 тис. тролейбусів, в чотирьох містах є трамваї, в Пекіні і Тяньцзіні — метро (47 км). Послугами таксі можуть користуватись жителі 160 міст. 60% пасажирських перевезень здійснюється за допомогою велосипедів. Тільки в Пекіні понад 4 млн велосипедів.
Загальна протяжність поштових комунікацій в КНР перевищує 5 млн км. Щорічно поштою відправляється більше 5 млрд листів, 200 млн телеграм.
У Китаї дуже низький рівень телефонізації (менше 10 апаратів на 1000 осіб, аналогічний показник в середньому у світі — 120 на 1000, в США — 760 на 1000). Більше половини всіх телефонних апаратів встановлено в органах державного управління, на підприємствах, 14% — телефони загального користування.

Розділ ІІІ. Структура і динаміка розвитку економіки
Китай належить до числа країн з багатогалузевою економікою. Провідна роль належить промисловості, частка якої у ВВП становить 50%; частка сільського господарства — 15%, послуг — 35%.
В промисловості Китаю сполучаються традиційні «старі» галузі (текстильна, вугільна, металургійна) з новими (нафтопереробка, хімія, авіаційна, космічна, електронне машинобудування). У важкій промисловості працює понад 60% всіх промислових робітників, тут виробляється половина промислової продукції.
Основою енергетики є кам'яне вугілля, запасами якого Китай забезпечує себе повністю. За видобутком вугілля Китай займає перше місце у світі; 80% вугілля видобувається шахтним способом. Переважна частина вугілля споживається промисловістю, особливо легкою і харчовою промисловістю. Це означає, що в основному вугілля спалюється в заводських печах, а не на електростанціях. Панування вугілля в паливно-енергетичному комплексі спричиняє сильне забруднення довкілля. Останнім часом зростає видобуток нафти.
За виробництвом електроенергії Китай вийшов на друге місце у світі (в 1999 р. було вироблено 1173 млрд. кВт-год. електроенергії). Тепловими електростанціями виробляється 80% електроенергії, ГЕС — 19%, атомними — 1%. Незважаючи на високі абсолютні обсяги виробництва електроенергії, її все ще не вистачає для потреб народного господарства.
Чорна металургія Китаю забезпечена всіма видами власної сировини. За виробництвом чорних металів Китай посідає перше місце у світі. Проте виробляються переважно рядові сорти металу; високоякісна сталь, прокат, леговані метали імпортуються в значній кількості. Технічний рівень металургійних заводів Китаю поки що невисокий.
Кольорова металургія розвивається високими темпами, проте країні не вистачає алюмінію, міді, свинцю й цинку, вони імпортуються. На експорт іде понад половини виробленого олова, ртуті, сурми й вольфраму.
Машинобудування характеризується великою кількістю підприємств, серед яких значну частину складають дуже дрібні, напівкустарні заводи. В цілому Китай забезпечує себе основною продукцією машинобудування. Проте щодо верстатобудування, електротехніки, приладобудування, авіабудування — то тут рівень якості недостатній. Багато типів такої техніки імпортуються. Це стосується також і деяких видів устаткування. Останнім часом швидко зростає виробництво електронної техніки, як виробничої, так і побутової. За виробництвом радіоприймачів і телевізорів Китай посідає перше місце у світі. Випускається велика кількість електронно-обчислюваних машин, калькуляторів. Китай знаходиться серед провідних країн за виробництвом пральних машин і холодильників.
В хімічній промисловості відзначається виробництво мінеральних добрив, за яким Китаю належить перше місце у світі; переважає виготовлення азотних добрив (близько 80%). Продукція органічної хімії (полімери тощо) не покриває потреб промисловості Китаю. Проте виробництво деяких видів цієї продукції має вже значні обсяги: за виробництвом пластмас і синтетичних смол Китай посідає четверте місце у світі. Китай є також одним з найбільших світових виробників фармацевтичної продукції.
Легка промисловість орієнтується як на широкий внутрішній ринок, так і на зовнішній. Вона добре забезпечена власною сировиною і дешевою робочою силою. В текстильній промисловості пануючу позицію має бавовняна промисловість. Китай виробляє бавовняних тканин більше, ніж разом узяті Індія, США та Японія — країни, що також відзначаються розвитком цієї галузі. За випуском шовкових тканин у цілому (із натуральної та синтетичної сировини) Китай посідає третє місце у світі, але за виготовленням натурального шовку — перше. Китай є світовим експортером дешевої й зручної одежі й взуття.
В харчовій промисловості Китаю провідні ролі відіграють рисоочисна й борошномельна промисловість; за обсягом виробництва вони є найбільшими у світі. Китай вийшов на перше місце за виробництвом м'яса, обігнавши США. Він випередив Японію за виловом риби й також посів перше місце у світі.
Сільське господарство Китаю, як вже відзначалося, за обсягом виробництва продукції сьогодні не має рівних у світі. Провідною галуззю залишається землеробство, на яке припадає понад половини всього виробництва в сільському господарстві. В землеробстві переважає вирощування зернових: на рве припадає 35% вартості продукції, на пшеницю — 19%, на кукурудзу — 20% (станом на 2000 рік)'. Китай займає перше місце у світі за виробництвом рису і пшениці, друге місце — за виробництвом кукурудзи (після США).
Китай виробляє найбільше у світі бавовни. Він є одним з найбільших виробників сої (третє місце) й арахісу. Із цукрових культур вирощуються як буряк, так і тростина. За виробництвом тютюну Китай займає перше місце у світі, за виробництвом чаю — друге (після Індії).
Китай набагато обігнав інші країни за поголів'ям свиней і увійшов до лідируючої групи за поголів'ям великої рогатої худоби, овець і кіз. Проте продуктивність скотарства поки що невисока.
За роки реформи сільське господарство увійшло у багатогалузеву структуру економіки села, куди входять промисловість, торгівля, транспорт, послуги та ін. Питома вага несільськогосподарських галузей у 1995 р. досягла 80%. Наразі так звана «сільська промисловість» Китаю є не лише одним з основних постачальників споживчих товарів, але й енергоносіїв, деталей та вузлів для обробної промисловості, хімічних добрив і ядохімікатів для сільського господарства, їх частка становить понад 50% у виробах з шовку і трикотажу, 95% цегли, черепиці та дрібних сільгоспзнарядь, 35% шкіряного взуття, 40% цементу і вугілля.
Наявним є загострення суперечностей між зміненою структурою суспільного попиту на сільгосппродукти і існуючою виробничою структурою сільського господарства. Іншими словами, намітилася тенденція до скорочення споживання низькосортових видів зерна і розширення попиту на високоякісне зерно рису і пшениці, а також продукцію тваринництва. Відтак стає злободенною потребою проблема вдосконалення виробничої структури сільського господарства відповідно до реального ринкового попиту.
Зростаючу роль в умовах реформування економіки Китаю відіграє сфера послуг, зокрема торговельних. За рахунок приватних і кооперативних організацій у повсякденному житті громадян Китаю обсяг відповідних послуг зростає, з'являються нові торговельні послуги, ринки. Так, за 1973 — 1997 роки обсяг роздрібного товарообігу зріс більш ніж у 9 разів [1].
Економічна реформа неминуче торкнулась і сфери фінансів, оскільки вона як складова дореформеної економіки Китаю відставала від чинників міжнародних стандартів, у зв'язку з нерозвиненістю фінансово-кредитних механізмів.
В умовах економічної реформи ситуація поступово змінювалася на краще в частині нарощування обсягів кредитно-грошових операцій, наповнення їх якісно новими інструментами і механізмами, операціями і послугами, котрі не застосовувалися раніше.
Внаслідок цього протягом 90-х років в економіці Китаю помітне місце зайняв фондовий ринок з двома основними біржами в Шанхаї і Шеньчжені. Функціонують трастові інвестиційні компанії, інвестиційні фонди, з'явились державні спеціалізовані банки, які реформуються в комерційні банки. Розвиваються нові види кредитно-грошових операцій, зокрема ринок короткострокового і міжфілійного кредитування, трастові операції, використання в розрахунках кредитних карток, операції з цінними паперами. Ринок цінних паперів втратив своє периферійне значення і перетворився на центр економічних процесів у народному господарстві.
Фінансовий стан Китаю виявився достатньо міцним. Саме цим багато в чому можна пояснити те, що фінансова криза в Азії, яка болюче вдарила по економіці багатьох країн Південно-Східної Азії, безпосередньо не торкнулася економіки Китаю. Справа в тому, що високе позитивне сальдо платіжного балансу Китаю (40 млрд. у 1997 р.) і великі золотовалютні резерви (140 млрд. дол. у Китаї і близько 100 млрд. дол. у Сянгана) не дозволили втягти китайську економіку у вир фінансової кризи. До того ж певна закритість китайського фондового ринку від зовнішніх ринків капіталу, наявність сильного державного контролю над фінансами сприяли його малосприйнятності до спекулятивних комбінацій на валютному і фондовому ринках азіатських країн[2].
Динаміка економічного розвитку Китаю відзначається позитивними макроекономічними показниками в цілому. Проте вони не завжди віддзеркалюють якісний стан економіки. Так, навіть у роки економічної руїни часів «великого стрибка» промисловість показувала «плюс» в динаміці за рахунок зростання неякісної продукції (металу, машин), що була практично непридатна до використання. Але й за цих умов китайська статистика зафіксувала зниження темпів росту в 60-ті роки, що відповідало наслідкам авантюрної політики Мао Цзедуна. Як бачимо, найвищих темпів приросту в економіці Китаю було досягнуто у першій половині 90-х років. В другій половині цього десятиліття темпи уповільнилися, що було, зокрема, наслідком політики отримання економічного росту, щоб запобігти «перегріву економіки».
Таблиця Приріст ВВП за підсумками виконання державних планів розвитку економіки КНР (у %)
Основні показники IX п'ятирічки Китаю (%)г

Розділ ІV Зовнішньоекономічна політика
4.1. Загальна характеристика зовнішньоекономічної політики Китаю
Останнім часом значно розширилися зовнішньоекономічні зв'язки Китаю, а також збільшилась кількість галузей економічного розвитку країни, що беруть участь у цих зв'язках.
Широке залучення іноземних інвестицій спрямоване на досягнення певної мети:
1) використання найновіших досягнень НТП для подолання відставання від розвинених держав світу, мобілізація допоміжних ресурсів для структурної перебудови економіки;
2) підвищення кваліфікації національних кадрів;
3) збільшення валютних надходжень;
4) розширення каналів отримання інформації про важливі для країни напрями розвитку науки й техніки, а також передового управління виробництвом. Певний інтерес для іноземних інвесторів у Китаї багато в чому визначається дешевизною робочої сили, багатими природними ресурсами, обширним китайським ринком, пільговим оподаткуванням, невисокою ставкою плати за земельні та виробничі площі. Вартість робочої сили в Китаї значно нижча, ніж у сусідньому Гонконзі. В Китаї прийнято закон про спільні підприємства (СП), які діють на основі китайського та іноземного капіталів. Іноземним інвесторам надають певні пільги: право вивозу прибутку за кордон, часткове або повне звільнення від податків протягом перших двох-трьох років діяльності, гарантія права власності. Система оподаткування заохочує капіталовкладення насамперед в обробну промисловість, стимулює експорт з метою отримання конвертованої валюти. Зазначимо деякі особливості використання іноземних інвестицій у 1993 р.
Відбулася раціоналізація структури експорту та імпорту, питома вага готових промислових виробів в експорті виросла до 80%, у структурі імпорту явно зросла питома вага сировинних матеріалів, машин і транспортного обладнання, в яких країна відчуває дефіцит. Китай імпортує товари головним чином із сусідніх країн і районів, частково з Японії, Росії, Республіки Корея та Гонконгу, а також із Європи та США. Імпортні товари включають гідротехнічне обладнання, хімічні добрива, отрутохімікати, сировину й матеріали, транспортні засоби, апарати зв'язку тощо, а також наукомісткі технології та обладнання для реконструкції промислових підприємств країни.
Реформування економіки охопило також і зовнішньоекономічну сферу. Було проголошено відкриту політику, орієнтовану на розширення економічних зв'язків із зарубіжними країнами, залучення іноземного капіталу в економіку Китаю, створення спеціальних економічних зон і відкритих економічних регіонів.
Основою зовнішньоекономічних зв'язків Китаю є зовнішня торгівля. За її обсягом Китай наприкінці 90-х років вийшов на 10-е місце у світі. Досягнуто це було за рахунок надзвичайно високих темпів зростання експорту та імпорту.
Зниження темпів росту зовнішньої торгівлі в 1996 — 1998 роках було пов'язане з кризовими явищами, що охопили країни Південно-Східної Азії в той час.

<shapetype id="_x0000_t75" coordsize=«21600,21600» o:spt=«75» o:divferrelative=«t» path=«m@4@5l@4@11@9@11@9@5xe» filled=«f» stroked=«f»><path o:extrusionok=«f» gradientshapeok=«t» o:connecttype=«rect»><lock v:ext=«edit» aspectratio=«t»><imagedata src=«54307.files/image001.emz» o:><img border=«0» width=«439» height=«241» src=«dopb246661.zip» v:shapes="_x0000_i1025">
З на себе увагу наявність позитивного сальдо зовнішньої торгівлі Китаю майже все десятиліття 90-х років. Це сприяє накопиченню золотовалютних резервів країни і покращанню її платіжного балансу.
Основними партнерами Китаю в експорті є: США (26% всього експорту в 2000 р.), Сянган (21%), Японія (15%), Німеччина (4%), Республіка Корея (3%). Імпорт Китаю географічно розподіляється таким чином: Сянган (17%), Японія (17%), Республіка Корея (9%), США (9%), Німеччина (4%), Росія (3%) Щодо Сянгану, то, як вже зазначалося, це особлива територія Китаю, яка здійснює значні за обсягом посередницькі операції в зовнішній торгівлі Китаю. В структурі зовнішньої торгівлі Китаю поступово зростає частка готової продукції, в тому числі машин і устаткування як в імпорті, так і в експорті.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Товарна структура зовнішньої торгівлі Китаю (2000 р., %)
У 2002 р. Китай став членом Світової торговельної організації (СТО). Ця подія вимагає від уряду Китаю здійснення подальшої лібералізації зовнішньої торгівлі, зокрема зниження тарифних і нетарифних обмежень. З одного боку, членство у СТО сприятиме нарощуванню обсягів китайського експорту; з іншого боку, потенційно величезний внутрішній ринок Китаю стане більш доступним для іноземних товарів, що загострить конкуренцію національним виробникам.
Орієнтуючись на перспективи освоєння китайського ринку, іноземні бізнесмени активно залучаються до нього, вкладаючи прямі й портфельні інвестиції. Китай посідає друге місце у світі (після США) за щорічним залученням іноземних інвестицій.
За 22 роки реформ (1978 — 2000 рр.) в Китай надійшло понад 500 млрд. дол. іноземного капіталу, у тому числі 347 млрд. дол. у формі прямих інвестицій. В 1999 р. в країні нараховувалося 212 тис. підприємств з іноземним капіталом, в які було вкладено загалом 779 млрд. дол.; 68% капіталу складали кошти іноземних інвесторів.
Найбільше іноземного капіталу вкладено в обробну промисловість. Завдяки цьому в країні виникли нові галузі промисловості, надійшли сучасні техніка й технології, ноу-хау, управлінський досвід і знання.
Іноземний капітал зайняв важливі позиції у зовнішній торгівлі Китаю. В 1999 р. частка підприємств з іноземним капіталом становила 45% в експорті країни і 52% в імпорті1.
Залученню іноземних інвестицій сприяє політика створення спеціальних економічних зон. До кінця 90-х років у Китаї діяло близько 120 спеціалізованих зон.
Зовнішня заборгованість КНР становила в 2000 р. 162 млрд. дол. На 70% вона складається з довготермінової заборгованості. Відсоткові ставки, за якими залучалися кошти, мають тенденцію до зниження (з 8% в 1990 р. до 6% в 1999 р.), що говорить про довіру іноземних кредиторів до Китаю.
Золотовалютні резерви Китаю мають тенденцію до зростання; у 2000 р. їх обсяг становив 166 млрд. дол. В період 1990 — 2000 років золотовалютні резерви Китаю збільшувалися пересічно за рік на 18,8%.
КНР підтримує торговельно-економічні відносини із 182 країнами світу. її основні партнери — Японія, США та західноєвропейські країни, на які припадає 55% зовнішньоекономічного товарообігу. Вказані країни також зацікавлені у тісній співпраці з Китаєм.
Дуже важливими є зв'язки КНР з Україною. Китайці добре пам'ятають 1950-ті, коли українські спеціалісти допомагали їм будувати понад 150 великих підприємств. Місцеві фахівці визнають «українське походження» передових на той час авіаційних технологій, технологій тракторобудування та турбінобудування, буряківництва і тваринництва. Вже тоді існували зв'язки і між деякими регіонами України й Китаю, які були перервані в 60-ті-на початку 80-х років). Після нормалізації відносин між двома державами (середина 80-х минулого століття) ці зв'язки було поновлено. Найбільш продуктивно вони розвивалися між Україною і провінцією Хубей, а також Києвом і адміністративним центром Хубею — містом Ухань.
За роки незалежності України процеси міжрегіонального співробітництва між нашою державою і Китаєм значно прискорилися. Підписано вже більше десяти угод про співробітництво між областями і містами України та провінціями і містами Китаю. Новими перспективними напрямками двостороннього співробітництва з урахуванням потенціалу регіонів обох країн є: зовнішня торгівля (торгові операції, переробка давальницької сировини, створення спільних підприємств, залучення технологій); промисловість (поставки комплектного обладнання для електростанцій, окремих видів хімічного, металургійного, переробного обладнання, створення спільної асоціації з інжинірингу в галузі енергетики і енергетичного машинобудування для проектування і комплектної поставки енергетичного обладнання в інші провінції Китаю і в треті країни; передача технології виробництва тракторів та інших сільгоспмашин); науково-технічне співробітництво в галузі хімії, металургії, геології тощо.
Друга половина 90-х років характеризується подальшим розширенням географії міжрегіональних зв'язків між окремими регіонами України і КНР і поглибленням їх змісту. У 1993-1998 рр. були започатковані контакти і налагоджене пряме співробітництво: між столицями України і КНР — Києвом і Пекіном (1993), Київською обл. і провінцією Хубей (1994), Луганською обл. і провінцією Хейлунцзян (1994), Херсонською обл. і провінцією Шаньдун (1994), Миколаївською обл. і Спеціальною економічною зоною Шаньтоу (1995), Кіровоградською обл. та округом Сюйчжоу (1995), Автономною республікою Крим і провінцією Хайнань (1995), Донецькою областю і провінцією Гуандун (1996), Хмельницькою обл. і провінцією Хебей (1997), Івано-Франківською обл. і провінцією Шаньсі (1998), а також між містами Харків і Тяньцзінь (1993), Одеса та Ціндао (1995), Херсон і Цзі-нань (1995), Чернігів і Цзибо (1995), Черкаси та Цзілінь (1996), Дніпропетровськ і Сіань (1997), Запоріжжя та їчан (1997) та ін.
У 1990-х роках експорт забезпечував КНР 80% валютних надходжень. В експортних галузях було зайнято 20 млн осіб. На зовнішній ринок вивозилося 20% валової продукції промисловості і сільського господарства. Близько 40% імпорту Китаю припадало в цьому періоді на машини, обладнання і транспортні засоби. Важливу роль відігравали Спеціальні Економічні Зони (СЕЗ), які почали створювати з 1979 р. Зараз на них важливу роль відігравали Спеціальні Економічні Зони (СЕЗ), які почали створювати з 1979 р. Зараз на них припадає чверть іноземних інвестицій в економіку країни. Більшість СЕЗ розташовані в південних районах: Шеньчжень, Чжухай — на кордоні з Сянганом (Гонконгом); Аоминьом (Макау), Шантоу і Сяминь — на морському узбережжі навпроти Тайваню. Вони мають особливий статус, пільгові податковий, митний та валютний режими.

4.2. Роль іноземних інвестицій у розвитку держави
Іноземні інвестиції в економіку Китаю включають зовнішні позики та прямі економіки в Китаї. На початок 1993 р. число затверджених Китаєм об'єктів за участю іноземного капіталу досягло 83423, договірна сума зовнішніх інвестицій складала 122,7 млрд дол. Ці цифри збільшилися відповідно на 70,7 та 76,7% порівняно з попереднім роком, сума фактично використаного іноземного капіталу складала 36,77 млрд дол., що на 91,5% більше, ніж у 1992 р. З них іноземні прямі інвестиції — 26 млрд дол. Крупномасштабне залучення іноземного капіталу з метою сприяння господарському будівництву Китаю почалось у 1979 р. та є одним із головних елементів сучасної стратегії банківських установ на іноземному та змішаному капіталі, в значному масштабі залучався іноземний капітал для забудови житлових районів і будівництва відкритих зон.
З поступовим формуванням архітектоніки зовнішньоекономічного співробітництва пільги для інвесторів у приморських відкритих містах стали поширюватися й на міста-порти вздовж судноплавних річок, на міста прикордонних зон, на адміністративні центри внутрішніх провінцій.
Використання закордонних інвестицій, в тому числі іноземних позик, стало великою підтримкою будівництва базових галузей народного господарства та інфраструктурних споруд, а також технічного переобладнання підприємств. Китай строго контролює масштаби зовнішньої заборгованості, що дає змогу зберігати її у розумних межах.
Від 80-х років у Китаї вживались всі можливі заходи, залучено величезну частину матеріальних, фінансових та людських ресурсів для будівництва залізниць, автомобільних доріг, аеропланів, системи зв'язків, електростанцій, об'єктів водопостачання тощо, таким чином склались сприятливі умови для іноземних інвесторів. Водночас підвищилася «гнучкість» у залученні іноземних інвестицій. Розроблено та опубліковано більше 500 законів та положень щодо економічної діяльності іноземних громадян у Китаї. Більш як із 200 державами укладено двосторонні угоди про охорону інвестицій. Все це склало правову базу та надало юридичні гарантії для іноземців, які вкладають свій капітал в економіку Китаю.
4.3. Економічні відносини між КНР та країнами СНД
Початок 80-х років став поворотним у розвиткові китайсько-радянських відносин. Після 20-річного застою в економічних зв'язках значно розширилась торгівля СРСР та КНР. Від 1981 р. по 1990 р. обсяг двостороннього товарообороту збільшився більш ніж у 17 разів. Поряд з традиційними торговими зв'язками почало розвиватися науково-технічне, кредитне, інвестиційне співробітництво, виробнича кооперація.
Торгівля — найбільш розвинута частина економічних відносин колишнього Радянського Союзу, а тепер — Росії та інших країн СНД з Китаєм. Вона фактично визначає роль кожної з країн в економічних зв'язках. Колишній СРСР займав п'яте (після Гонконгу, Японії, США та Німеччини) місце серед торгових партнерів Китаю. Структура взаємних товарних потоків визначалася взаємодоповнюючим характером народногосподарських комплексів колишнього СРСР та КНР. Експорт СРСР до Китаю був представлений головним чином продукцією важкої індустрії, машинами, обладнанням, чорними та кольоровими металами, продукцією хімії, добривами. Інший характер мав експорт Китаю в Радянський Союз: більше 70% припадало на продукти харчування, сировину для виробництва та промислові товари народного споживання. За останні роки значно зросла частка продукції машинобудування у вартості товарних поставок із Китаю. До СНД експортуються підшипники, акумулятори для автомобілів, обладнання для зв'язку, електровантажопідйомники, медичне приладдя, засоби оргтехніки тощо. Необхідно зауважити, що у 50-х роках СРСР мав провідні позиції в експорті технологій у КНР, але нині країни СНД відчувають гостру конкуренцію з боку Японії, США та Західної Європи. Практично вся номенклатура машин та обладнання, яку пропонують країни СНД, поставляється також фірмами розвинутих країн Заходу, які значно раніше вийшли на китайський ринок, краще вивчили особливості попиту. За таких умов можливості збуту продукції машинобудування будуть визначатися здатністю конкурувати із аналогами західного виробництва. Китай активно модернізує, розширює потужності машинобудування як власними силами, так і з допомогою інших країн. Рівень розвитку галузі дає змогу виробляти деякі види обладнання, що раніше експортувалися з СНД.
Після встановлення дипломатичних відносин між Україною та КНР у січні 1992 р. співробітництво між обома країнами багато в чому набуло динамічного розвитку. Пріоритетною все-таки стала торгово-економічна сфера. 1993 р. обсяг товарообороту між Китаєм та Україною перевищив 500 млн доларів, що поступається лише російсько-українським торговельним зв'язкам. Україна експортувала до Китаю товарів на 443 млн, а імпортувала на 84 млн доларів. Позитивне сальдо, таким чином, склало 359 млн доларів. У товарній структурі українського експорту переважали чорні метали (74,0%), мінеральні добрива (11,0%). Із Китаю імпортувались товари народного споживання (86,1%), продукти харчування (4,0%) та деякі інші товари.
Нині є добрі перспективи інвестування китайського капіталу в українську економіку через створення СП. У 1994 р. вже існувало 44 спільних китайсько-українських підприємства, експорт та імпорт яких склав у 1993 р. відповідно 2,9 млн та 8,3 млн доларів. Виконуються в основному торгово-посередницькі функції.
За оцінками спеціалістів, досягнутий обсяг товарообороту, безумовно, не відповідає потенційним можливостям України та Китаю, є ще багато невикористаних резервів, він може бути доведений до 2— 3 млрд доларів США щорічно. У пошуку моделі реформ Україна може звернути увагу на позитивні моменти реформ у Китаї. Серія візитів українських керівників та делегацій до КНР заклали основу творчого діалогу двох країн. Візити китайського керівництва до України дають новий імпульс розвитку міждержавних відносин у різних галузях.
4.4. Відкриті економічні зони
Головним у реалізації сучасної зовнішньоекономічної стратегії Китаю стало утворення відкритих економічних зон для іноземних інвесторів. Усі вони розташовані у південно-східній частині країни. Шеньчженський ВЕР розташований у південній частині провінції Гуандун, межує з Цзюлунським районом Гонконгу, загальна площа 327,5 км2. Чжухайський ВЕР — на півдні провінції Гуадунь, на західному березі у дельті Чжуцзян, межує з Макао, загальна площа 121 км2. Сямен-ський ВЕР — на островах Сяменьдао та Гуланьюй (провінція Фуцзянь), загальна площа 131 км2. Хайнаньський ВЕР розташований на півдні країни, включає всю територію острова Хайнань (площа 34 тис. км2). Він найбільший серед усіх ВЕР. ВЕР є зоною, яка орієнтована на зовнішній ринок. Тут розвивається головним чином обробна промисловість, що виробляє експортну продукцію, об'єднані в єдиний комплекс наукові дослідження, виробництво та торгівля. На її території запроваджена специфічна система економічного управління. Після утворення таких п'яти районів завдяки пільгам держави економіка у них розвивалась значно швидшими темпами, ніж в інших регіонах країни. Сформувалось масштабне, орієнтоване на зовні<line id="_x0000_s1026" from=«624.7pt,109.9pt» to=«624.7pt,557.75pt» o:allowincell=«f» strokeweight=".7pt"><img width=«2» height=«599» src=«dopb246662.zip» v:shapes="_x0000_s1026"><line id="_x0000_s1027" from=«620.4pt,997.45pt» to=«620.4pt,1099.7pt» o:allowincell=«f» strokeweight=«1.9pt»><img width=«4» height=«140» src=«dopb246663.zip» v:shapes="_x0000_s1027">шній ринок господарство, товари, які виробляються для експорту, перевищили 50% валової продукції наприклад, у Шеньчженському ВЕР 1994 р. експорт досяг майже 8 млрд дол. За цим показником Шеньчжень посідає перше місце серед усіх великих та середніх міст країни;
— 14 відкритих приморських міст: Далянь, Ціньдао, Ціньхуандо, Тяньцзінь, Яньтай, Ляньюган, Наньтун, Шанхай, Нінбо, Веньчжоу, Фучоу, Гуанчжоу, Цзаньцзян, Бей-хай і відкриті приморські міста у своєму розвиткові орієнтуються на зовнішній ринок, а утворені на їхній території зони техніко-економічного освоєння вже стали «гарячими точками» інвестицій іноземних інвесторів, Наприкінці 1993 р. в усіх зонах техніко-економічного освоєння, які належать 14 відкритим приморським містам, було затверджено понад 4200 об'єктів з іноземними інвестиціями, реально вкладені кошти склали 26,6 млрд доларів США. В усіх приморських зонах країни — передусім у сімох відкритих приморських економічних зонах — також спостерігається пожвавлення у сфері іноземних інвестицій. Кошти, які вклали в ці зони іноземні інвестори, останнім часом склали майже 80% від загальної суми іноземних інвестицій по країні в цілому.
Новий район Пудун площею у 350 км2 розташований на східному березі річки Хуаннуцзян, навпроти старої частини м. Шанхаю. Утворення нового району Пудун розраховане на перетворення Шанхаю в один із центрів світової економіки, фінансів та торгівлі, а також є складовою частиною стратегічних установок Китаю в галузі економічного будів-ництва. Уряд Китаю надає новому районові Пудун більш широкі пільги порівняно з ВЕР. Наприклад, держава дозволила іноземним інвесторам утворювати в Пудуні фінансові організації, магазини, супермаркети та інші підприємства «третьої індустрії», а також відкрити в Шанхаї фондову біржу та випустити акції. За статистикою, у 1993 р. активи Шанхайських кредитних установ на іноземному та змішаному капіталі досягли 586 млн доларів, сума виданих позичок в іноземній валюті зросла порівняно з 1991 р. на 127,4, а депозити в інвалюті — на 134,3%, на їхню частку припадає чверть (811 млн дол.) розрахункових операцій по експорту у Шанхайському регіоні.
Після утворення нового району Пудун у червні 1992 р. за рішенням Держради шість міст по берегах Янцзи (Уху, Цзуцзян, Юеян, Ухань, Хуанши та Чунцін), а також Хефей, Наньчан, Чанша, Ченду, що є адміністративними центрами провінцій, стали відкриватися для зовнішнього світу. Нині відкрита зона вздовж Янцзи простяглася від Пудуну аж до Чунціна (пров. Сичуань), охоплює 28 великих та середніх міст, вісім районів, більше 1000 селищ, що входять до м. Шанхаю, провінцій Цзянсу, Чжецзян, Аньхой, Цзянсі, Хуань, Хубей та Сичуань. Відкриття зовнішньому світові Пудуна та районів по Янцзи дасть іноземному капіталові дуже сприятливі можливості інвестицій у Китай та широкий доступ до внутрішнього ринку країни.
У Китаї 13 безмитних Китайська безмитна зона — це особлива, ізольована територія, що нагадує «зону безмитної торгівлі» деяких країн світу. У такій зоні розвивається головним чином обробна промисловість, що виробляє екс портну продукцію, та зовнішня торгівля, діє особлива митна політика, запроваджено особливі правила митного управління та нагляду, Починаючи від 1990 р., за дозволом китайського уряду утворено 13 таких зон. 1. Вайгаоцяоська безмитна зона (Шанхай). її площа 3,38 км2. Вона є най більш відкритою в країні. 2. Зона порту Тяньцзиня займає 5 км2. Вона — найбільша безмитна зона у Північному Китаї. 3. Далянська зона розташована у Північній частині Далянської зони техніко-економічного освоєння, її площа 1,25 км2. 4. Шатоуцзяоська безмитна зона (Шеньчжень) розташована у селищі Шатоуцзяо м. Шеньчжень, площа 1,35 км2. 5. Футянська безмитна зона (Шеньчжень) площею в 1,35 км2. 6. Гуанчжоуська безмитна зона площею в 1,4 км2 — у північно-східній частині Гуанчжоуської зони техніко-економічного освоєння. 7. Чжанцяганська безмитна зона пролягла вздовж нижньої течії р. Янцзи у східній частині території Чжанцзяганського річкового порту, про ектна площа 4,1 км2. Вона — єдина в країні безмитна зона в річковому порту. 8. Хайкоутська безмитна зона розташована у межах Цзинпанської зони обробної промисловості м. Хайкоу, загальна площа 1,93 км2. 9. Циндаоська безмит на зонана західному березі затоки Цзяочжоувань, поблизу м. Циндао, проектна площа 2,5 км2. 10. Нинбоська безмитна зона площею в 2,3 км2, розташована у північній частині Бейлуньганського морського порту м. Нінбо. 11. Фучжоуська безмитна зона — на території Мавейської зони техніко-економічного освоєння м. Фучжоу, площа 1,8 км2. 12. Єянюйська безмитна зона м. Сямень, розташована у Сяменському ВЕР, площа першої черги будівництва — 0,6 км2. 13. Шаньтоуська безмитна зона площею у 2,3 км2 — у Шаньтоуському ВЕР.
    продолжение
--PAGE_BREAK--