Реферат: Макроэкономические модели в системе макроэкономического анализа

--PAGE_BREAK--2. Макроекономічні моделі(характеристики)
Перш за все розглянемо макроекономічні моделі з точки зору пояснення функціонування окремих секторів народного господарства.
Система національних рахунків як модель економічного кругообігу.
Система національних рахунків— це система взаємопо­в'язаних економічних показників та особлива форма їх представлення, яка. відображає найзагальніші й найваж­ливіші аспекти економічного розвитку, пов'язані з вироб­ництвом і споживанням продуктів, і послуг, розподілом і перерозподілом доходів, формуванням національного ба­гатства країни.

Усі інституційні одиниці об'єднуються у сектори: підприємства, що виробляють товари й послуги, крім фінан­сових послуг (нефінансові підприємства); фінансові установи; державні установи; громадські й приватні організації, які обслуговують домашні господарства; домашні господарства; зовнішньоекономічні зв'язки.

Перший сектор охоплює інституцінні одиниці, основною функцією котрих є виробництво продуктів і нефінансових послуг для реалізації на ринку. В цей сектор включають­ся всі підприємства незалежно від форми власності.

Сектор “фінансові установи” складається з інституційних одиниць, зайнятих фінансовими операціями на комер­ційній основі та операціями з страхування незалежно від форми власності.

Сектор «Державні установи» охоплює інституційні оди­ниці, що зайняті наданням неринкових послуг, призначе­них для колективного споживання, а також перерозподі­лом національного доходу й багатства.

Сектор «Громадські та приватні організації, що обслу­говують домашні господарства», охоплює інституційні оди­ниці, котрі надають неринкові послуги для домашніх гос­подарств, задовольняючи при цьому їхні як індивідуальні, так і колективні потреби.

Сектор «Домашні господарства» складають одиниці-ре­зиденти, основною функцієюяких є споживання, а також підприємницька діяльність з виробництва продуктів і по­слуг, яка не може бути відділена від домашнього госпо­дарства.

Сектор «Зовнішньоекономічні зв'язки» охоплює ті за­рубіжні економічні одиниці, які здійснюють операції з ре­зидентами даної країни.

Для вивчення процесів виробництва й балансу між ре­сурсами і використанням продуктів та послуг у СНР здій­снюється групування за галузями.

Одним з базових понять у системі показників макро­економічного рахівництва єекономічна операція, котра відображає групування елементарних потоків за їх змістом. Економічні операції в СНР поділяються на три групи: опе­рації з продуктами й послугами, розподільчі й фінансові.

Для характеристики діяльності кожної групи одиниць і сукупної економіки загалом усі економічні операції в СНР подаються у вигляді рахунків. При цьому кожний рахунок належить до одного аспекту економічної діяльності. Відповідно до подвійного запису, прийнятого у СНР, кожна операція відображається в рахунках двічі: один раз — у ре­сурсах, другий — у використанні. Підсумки операцій на кожному боці рахунку балансуються за допомогою розрахунку або з використанням балансуючої статті.

Для економіки у цілому розробляють 10 рахунків. Для кожного сектора внутрішньої економіки передба­чається складання шести рахунків, а для окремих галу­зей — трьох рахунків:

Рахунок продуктів і послуг

Рахунок виробництва

Рахунки утвороння, розподілу й використання доходів

Рахунок капітальних витрат разом з фінансовим рахун­ком

Рахунки зовнішньоекономічних зв'язків

У складі СНР є також зведена економічна таблиця й таблиця “витрати-випуск”, які відображають взаємозв’язки між секторами, галузями, виробниками і споживачами, тобто економічний кругообіг на макрорівні.

Тепер розглянемо класичну макроекономічну виробничу функцію.

В макроекономічних моделях економічного зростання класична виробнича функція відображає технологічний взаємозв'язок між обсягом суспільного продукту (ВНП, ВВП, національного доходу) і різними факторами виробництва: працею, капіталом, землею (природою), технічним прогресом тощо. У цьому її економічний зміст.

Взаємозв'язок між обсягом продукту і виробничими факторами визначається певними числовими співвідношеннями у функціональній залежності:

Y=
<img width=«14» height=«17» src=«ref-1_671922775-199.coolpic» v:shapes="_x0000_i1025">
(K,L, N ...)

де Y - обсяг продукту; <img width=«14» height=«17» src=«ref-1_671922775-199.coolpic» v:shapes="_x0000_i1026">— функціональна залежність; К — капітал; L - праця (робоча сила): N - земля (природні фактори) тощо.

Дана функціональна залежність показує, що при даному рівні технології обсяг продукту визначається обсягом капіталу, праці, природних ресурсів тощо.

Якщо виробнича функція така, що будь-який обсяг суспільного продукту може досягатись шляхом різноманітних комбінацій виробничих факторів, то вона називається функцією із змінними коефіцієнтами. Виробничий коефіцієнт — це кількість певного фактору, необхідного для виробництва одиниці продукції.

Якщо для створення певної кількості продукції необхідно витратити визначену кількість факторів виробництва, то така виробнича функція називається функцією з постійним коефіцієнтом.

Якщо кількість виробничих факторів зростає у тій же пропорції, що і обсяг продукту, то така виробнича функція відображає постійність масштабу віддачі. Якщо обсяг продукту зростає швидше, ніж кількість виробничих факторів, то виробнича функція є виразом зростання віддачі. Нарешті, якщо обсяг продукту зростає у менших пропорціях, ніж зростають фактори виробництва, то така функція відображав скорочення масштабу віддачі. В класичних моделях економічного зростання, як правило, фігурує виробнича функція з постійною віддачею. Це дозволяє їй виражати обсяг продукту (доходу) і капіталу в розрахунку на одного працівника.

Розглянемо тепер модель міжгалузевого балансу, зокрема модель “затрати-випуск” Леонтьєва.

Розробка міжгалузевого балансу розпочалась ще в 20-х роках 20 ст. Особливий вклад у цю проблему вніс відомий американський економіст В.Леонтьсв, який свого часу емігрував із СРСР. Він розробив і обгрунтував економіко-иатематитичну микроекономічну модель «витрити-випуск», за що й одержав Нобелівську премію по економіці.

У цій моделі кожна виділена галузь (може бути укрупнений і деталізований варіанти) розглядається як покупець (споживач) матеріальних благ і послуг із інших галузей, що складає її витрати, і як продавець (виробник) своєї продукції іншим галузям, що складає її доходи (випуск). Міжгалузевий баланс розкриває прямі і зворотні зв'язки між галузями, які свідчать про напрями та обсяги потоків товарів і послуг та доходів і відповідні пропорції розподілу суспільного продукту (ВВП). На основі цих пропорцій визначаються коефіцієнти витрат виробничих ресурсів (капіталу, праці, природних ресурсів) на одиницю продукції у відповідній галузі, що дозволяє виявити напрями регулювання вказаних пропорцій.

Моделі міжгалузевого балансуможуть існувати у вигляді так званої «шахової таблиці» або ж системи алгебраїчних рівнянь.

На схемі по вертикалі показуються усі витрати галузей на виробництво продукції, а по горизонталі — усі доходи. Сума витрат, з одного боку, і доходів — з іншого, утворюють вартість ВВП.


Розподіл

Виробниче споживання

Кінцевий продукт



Матеріальні витрати

1

3

4

Спо-жи-вання

Наг-ромадження



1

Промисловість

Міжгалузеві поставки продукції (І квадрант)

Галузеві елементи кінцевого продукту, ІІ квадрант

ВВП

2

Сільське господарство







3

Будівпицтво







4

Транспорт, зв'язок, торгівля







Амортизація

Амортизація і чистий продукт по галузях,III квадрант



Чистий продукт





Валовий внутрішній продукт



У математичній формі міжгалузевий баланс — це система, алгебраїчних рівнянь такого типу:

A11X1 +A12Х2+А13X3+...+А1nХn+у1=В1

А21Х1+ А22Х2 + А23ХЗ +...+А2nХп +y2=В2

A31X1+А32Х2+А33X3+...+А3nХп-+у3=В3

…

Аn1Хі +An2X2+AnЗXЗ+…+AnnXn+yn=Bn

V1+V2+V3+...+Vn=V

m1+m2+m3+...+mn=m

B1+B2+В3+...+Bn=В,

де A11, A32,An3 і т.д. — напрям руху продукції галузі (скажімо, А32показує, що продукт 3-ї галузі спрямовується у 2-гу галузь); Х1, Х3, Хп і т.д. — обсяг (вартість) продукту, що переходить із галузі в галузь (зокрема, вираз A22Х2 показує, скільки продукту другої галузі зеалізусться у цій же галузі, а А31Х1— вартість продукту 3-ї галузі, по продасться у І-шу галузь); у1, у2, у3 і т.д. — вартість кінцевого -іистого продукту кожної галузі; V1, V2, V3 і т.д. — вартість необхідного тродукту кожної галузі; т1, т2, т3 і т.д. — вартість додаткового тродукту кожної галузі; В1, В2, Вn і т.д. — вартість всього продукту кожної галузі: V, т і В— відповідно, величини необхідного, додаткового і валового внутрішнього продукту суспільства.

Принцип обчислення ВВП тут такий же: по вертикалі — сума продукту, розрахована за витратами галузей, по горизонталі — сума продукту, обчислена по доходах.

Розробки В.Леонтьсва широко і успішно застосовувались в Японії, Півд.Кореї, Кувейті, Сінгапурі та інших країнах для побудови збалансованої ринкової економіки. Моделі міжгалузевого балансу розробляються також іншими вченими, зокрема, російським економістом Л.Канторовичем (теж лауреатом Нобелівської премії). Слід також відзначити, що дані моделі не визначають магістральних напрямів досягнення макроекономічної рівноваги, їx втілення у практику можливе лише за значного впливу держави на економіку.

Моделі міжгалузевого балансу визначають пропорції між окремими галузями, що дозволяє побудувати збалансовану економіку. Ці моделі враховують усі економічні зв'язки в комплексі. Проте їх втілення у практику можливе лише при значному державному регулюванні процесу відтворення.

Розглянемо тепер моделі ринків(національний ринок і ринки товарів, робочої сили, фінансовий зокрема).
Основними складовими частинами національ­ного ринку є ринок товарів та платних послуг, ри­нок грошей та цінних паперів, ринок робочої сили.

Ринок товарів та платних послугявляє собою систему економічних відносин між продавцями та покупцями з приводу руху товарів та послуг, які задовольняють споживчий та інвестиційний попит макрокономічних суб'єктів.

Умови рівноваги товарного ринку у відкритій економіці з урахуванням діяльності держави:

<img width=«108» height=«19» src=«ref-1_671923173-300.coolpic» v:shapes="_x0000_i1027">,

де I –інвестиції; S –заощадження; <img width=«35» height=«17» src=«ref-1_671923473-223.coolpic» v:shapes="_x0000_i1028"> -зовнішньоторгівельне сальдо; G –державні витрати.

Грошовий ринок-це ринок короткостро­кових кредитних операцій (до 1 року), на якому попит на гроші та їхня пропозиція визначають рівень процентної ставки (тобто ціну грошей).

Ринок грошей утворюється в результаті взаємоді Національного банку з комерційними, а також у резуль­таті взаємодії комерційних банків.

Умови загальної рівноваги на ринку грошей та цінних паперів:

<img width=«235» height=«50» src=«ref-1_671923696-533.coolpic» v:shapes="_x0000_i1029">,

де <img width=«31» height=«24» src=«ref-1_671924229-227.coolpic» v:shapes="_x0000_i1030"> -пропозиція грошей; <img width=«25» height=«23» src=«ref-1_671924456-215.coolpic» v:shapes="_x0000_i1031"> -операційний попит; <img width=«28» height=«23» src=«ref-1_671924671-224.coolpic» v:shapes="_x0000_i1032"> -спекулятивний попит;

<img width=«13» height=«14» src=«ref-1_671924895-187.coolpic» v:shapes="_x0000_i1033"> -лаг між отриманням і використанням грошей; <img width=«16» height=«17» src=«ref-1_671925082-195.coolpic» v:shapes="_x0000_i1034"> -рівень цін; <img width=«12» height=«21» src=«ref-1_671925277-191.coolpic» v:shapes="_x0000_i1035"> -ліквідна пастка.

Ринок робочої силиявляє собою систему економічних відносин між його суб'єктами з при­воду купівлі-продажу трудових послуг, які пропо­нуються найманими працівниками за цінами, що скапаються під впливом співвідношення попиту та пропозиції.

Суб'єктамиринку робочої сили є працедавці та наймані працівники.

Об'єктамиринку робочої сили є умови найму на роботу та якість трудових послуг.

Рівновага на ринку робочої силивста­новлюється тоді, коли попит на робочу силу дорівнює пропозиції робочої сили (L° = LS) і рівень заробітної плати задовольняє як працедавців, так і найманих робітників.(Див. додатки)

          Розглянемо тепер макроекономічні моделі з точки зору загальної класифікації. Спершу означимо моделі розвитку.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Моделі розвитку.
Ринкова економікахарактеризується приватною влас­ністю на економічні ресурси й використанням ринкового механізму для регулювання економіки. У такій системі поведінка кожного учасника мотивується ного особистими інтересами, кожний економічний суб'єкт прагне досягти максимального доходу на основі індивідуального прийнят­тя рішень. Але приватний інтерес — це одночасно й носій суспільного інтересу. Кожний економічний суб'єкт здатний реалізувати свій приватний інтерес лише в тому випадку, якщо він є носієм суспільного інтересу. Таке поєднання приватного інтересу із суспільним здійснюється на ринку. На дану властивість ринку звернув увагу ще Адам Сміт, який проголосив принцип «невидимої руки» ринку. Це оз­начає, що кожний індивід, який реалізує свій приватний ін­терес через ринок, не усвідомлюючи того, одночасно пра­цює на задоволення суспільного інтересу. «Невидима ру­ка» ринку—його закони та категорії. Насамперед це закон вартості, закон попиту та пропозиції, а також ціна й прибуток. Останні є тими чинниками, що регулюють ді­яльність виробників товарів та дають відповіді, на наступ­ні три запитання: що впробляти, скільки виробляти і з якими витратами?

Основним рушієм ринкової економіки є конкуренція. Конкурентна економіка—це економіка, в якій панує спо­живач.

Ринкова економіка — це економіка з вільним ціноутво­ренням. Ціна, що склалася на основі цільного порозуміння сторін, забезпечує рівновагу між попитом і пропозицією, між виробництвом і споживанням. Ціни, за якими забез­печується рівновага в економіці, називають рівноважними. Рух ринкових цін до рівноважного рівня приводить виробництво у відповідність із суспільними потребами і розпо­діляє ресурси відповідно до цих потреб. Ці потреби не абсолютні, а ринкові, платоспроможні.

Отже, ринкова економіка має такі властивості, що за­безпечують її здатність до автоматичного саморегулюван­ня. Цей тип економіки часто розглядають як найдоскона­лішу економічну систему, коли стає непотрібним державне втручання в економічні процеси. Роль уряду при цьому по­винна обмежуватися захистом приватної власності та вста­новленням сприятливого правового поля для вільного функ­ціонування ринку.

Командно-адміністративна (або планова) економіка прямо протилежна ринковій економіці. Вона заснована на суспільній (державній) власності, а регулювання економіч­них процесів здійснюється за допомогою централізованого державного планування. Таке планування має обов'язковий, тобто директивний, характер стосовно суб'єктів еконо­мічної діяльності. Воно регламентує обсяги виробництва продукції, розподіл і використання ресурсів, ціноутворення і витрати на виробництво, розподіл доходів на споживання і нагромадження.

Отже, командно-адміністративна (або планова) еконо­міка — це економіка з жорстким державним регулюван­ням. Його основним інструментом виступає державний план. Ринок у цій системі самостійних регулюючих функцій не виконує, а сам є предметом державного планування. Дер­жава заздалегідь планує ціни, заробітну плату, прибуток, банківські проценти та інші ринкові інструменти. Тому ринок тут є допоміжним засобом стосовно плану.

Змішана економіка —це така економічна система, яка поєднує в собі різні форми власності (приватну, коопера­тивну, державну) і два механізми макроекономічного ре­гулювання: ринковий і державний. Проте в кожній країні зі змішаною економікою співвідношення між ринковим і державним регулюванням, або розподіл регулюючих функ­цій між ринком і державою, є неоднаковим. В одних країнах держава відіграє більшу, в інших—меншу роль у ре­гулюванні економіки. Залежно від ступеня державного втручання в економіку змішана економіка кожної країни має особливу модель з переважанням елементів лібераліз­му або дирижизму.


Класична і неокласична «моделі» економічного кругообігу
Марною сравою було б шукати у працях видатних представників класичної школи А.Сміта, Д.Рікардо, Ж.Б.Сея, Дж.С.Мілля якоїсь закінченої моделі економічного кругообігу, але опис її, спираючись на економічні принципи, які вони сповідували, можна в загальних рисах зробити.

Ж.Б.Сей намагався деталізувати окремі елементи і механізм дії класичної «моделі» економічного кругообігу. Він вважав пропозицію товарів тим фактором, що визначає рівень доходу і зайнятості населення. Тому слід всіляко збільшувати пропозицію, нарощуючи виробництво. Пропозиція у «моделі» Сея сама породжує попит на товари, виробництво будь-якого обсягу продукту забезпечує доход, який необхідний для закупівлі всього продукту на ринкку, тобто пропорційність забезпечується автоматично. При цьому уcі заощадження населення дорівнюють інвестиціям: S-I.

Ж.Б.Сей, як і Сміт та Рікардо, вважав, що глибокі диспропорції відтворсння неможливі при нормальному функціонуванні ринкової економіки, він допускав лише числове перевиробництво окремих товарів.

Ідеї класичної школи економіки розвивались представниками неокласичного напряму. Навіть за умов, коли ринкову економіку час від часу вражали кризи, вони заперечували необхідність макроекономічного регулювання, вважаючи, що ринковий механізм попиту і пропозиції має достатньо можливостей для подолання диспропорцій, які виникали, і встановлення порушеної ринкової рівноваги.

Неокласичні теорії і моделі рівноваги складались по двох напрямах; часткової економічної рівноваги і загальної економічної рівноваги, Поява першого напряму пов'язана з працями французьких і англійських економістів рубежу 19-20 століть А.Курно, У.Джевонса, Ф.Еджуорта, А.Маршалла, а другого — з працями швейцарців М.Е.Вальраса, В.Паретота інших.

Теорії часткової економічної рівновагирозглядали умови рівноваги конкретних ринків, риходячи із співвідношення попиту і пропозиції і формування цінц ринкової рівноваги. При цьому досліджувались такі явища, як еластичність попиту і пропозиції в залежності від цінні-ринкові періоди різної тривалості, в яких умови досягнення часткові економічної рівноваги різні. В цілому дані теорії розглядають рівновагу: з позицій мікроекономіки.

Мікроекономічний підхід характерний і для теорій загальної економічної рівноваги, хоча вони розглядають умови рівноваги всієї  економічної системи. Саме в рамках даних теорій було сформовано уявлення про структуру економічної системи та її суб'єкти (підприємства і домашні господарства), економічний кругообіг як потоки продукту, ресурсів і доходів між ринковими суб'єктами, що опосередковуються ринками ресурсів і товарів та послуг. У відповідності з даними теоріями, умови загальної економічної рівноваги такі:

1)            максимальнии прибуток для кожного підприємця;

2)            максимальна корисність продукту для кожного споживача у межах його доходу;

3)            рівність доходу кожного споживача і його попиту на предмети споживання;

4)            рівність або пропорціиність доходу, що приносить одиниця кожного фактору виробництва, його граничної продуктивності;

5)            рівність попиту і пропозиції.

Першою теорією загальної економічної рівноваги стала концепція М.Е.Вальраса, який на основі своєї теорії розробив абстрактну модель ринкової рівноваги Ця математична модель відображає формування попиту і пропозиції по вин номенклатурі товарів; рівняння попиту і проозиції на кожний товар будуються як функції цін усіх товарів. В результаті взаємодії між кількістю товарів та їх цінами у кінцевому рахунку попит і пропозиція вирівнюються.

У   20   ст.   продовжувалось   удосконалення   неокласичних макроскономічних моделей. Сучасний представник неокласичної теорії Дж.Гікс далі розвинув вихідну модель Вальраса. Модель Пкса утворює математичну систему, в якім загальна економічна рівновага визначається трьома групами рівнянь які описують:

1)            досягнення максимуму корисності для кожного споживача при обмеженій величині ного доходу:

2)            одержання максимуму прибутку для кожного підприємця при обмеженні характеру і обсягу продукції, яку вони випускають;

3)            умови рівності попиту і пропозиції по всій номенклатурі товарів і утворення прибутку як різниці між цінами купівлі і продажу. Отже, система запільної рівноваги грунтується на досягненні узгодженості часткових оптимумів прибутку для усіх підприємсив з частковими оптимумами корисності для усіх споживачів.

Центральне   місце   в   сучасних   неокласичних   моделях макроекономічноі ріповапі займають проблеми високих темпів економічного зростання, виходячи із наявних виробничих факторів та їх використання. Найбільш чітко це відображено у так званих виробничих функціях.

В макроекономічних моделях економічного зростання виробничі функції відображають технологічний взаємозв'язок між обсягом суспільного продукт) і різними виробничими ресурсами (капіталом, працею, землею, технічним прогресом тощо). У цьому полягає економічний зміст виробничих функцій. Кожна виробнича функція описує певну макроскономічну модель.

Слід відзначити, що до 30-х років 20 ст. не існувало поняття «макроекономіка», не існувало й особливої потреби в розробці макроекономічних моделей як моделей активного регулювання пропорцій суспільного виробництва і встановлення його рівноваги. Потреба у створенні такої моделі виникла тоді, коли стало зрозуміло, що ринковий механізм не в змозі подолати наростаючі диспропорції, відновити втрачену рівновагу, тобто у 20-30-х роках 20 ст.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Моделі макрозростання
Класична макромодель(Сміта і Мальтуса)

Що визначало ціноутворення і розподіл у первісному суспільстві, на світанку цивілізації? Ціни і обсяги виробництва залежали виключно від праці. Кожний товар обмінювався за цінами, пропорційними кількості праці, необхідної для його вироб­ництва. Якщо аби вислідити і зловити бобра, потрібно удвічі більше часу, ніж оленя, то бобер удвічі дорожчий за оленя. Економіка, в якій ціни визначаються кількістю праці, що затрачена на виробництво кожного товару, регулюється трудовою вартістю.

В такій економіці, що її описав Сміт, середні затрати праці визначають ціни, і не мас значення, скільки товарів виготовлено. Пропозиція і попит діють у цій золотій добі, і ситуація така проста, що для її пояснення не потрібна розвинена теорія. Довгострокова крива пропозиції для різних товарів с просто горизонтальною лінією за середніх затрат, а середні затрати праці, отже, визначають ціни.

Тепер розглянемо розвиток такої економіки. Населення могло швидко зростати, бо земля вільна й доступна і люди просто розширюють оброблювані площі. Національний обсяг виробництва точно подвоюється,     населення зростає удвічі. Відношення ціни оленя до ціни бобра залишається сталим, таким як в попередньому періоді.

Заробітна плата включає повний національний доход, бо відсутні ще відрахування на земельну ренту або процент на капітал. Обсяг виробництва збільшується із темпом зростання населення, і земля не стримує збільшення обсягу виробництва, бо закон спадної віддачі ще не діє. Реальна заробітна плата трудівника залишається постійною.

Історія цього періоду не була б повною без такого положення. Нехай якийсь розумний мисливець винайшов кращий спосіб ловити оленів чи бобрів. Це нововве­дення збільшує національний продукт на душу населення. Однакове підвищення продуктивності праці в обох видах діяльності означає, що відношення ціни оленя до ціни бобра залишається без змін, розмір реального доходу зростає. У економіці трудової вартості винаходи можуть тільки підвищити доходи і прискорити темп економічного зростання.

Справді, коли чисельність населення зростає, вся придатна для використання земля стає зайнятою, і золота доба, в якій враховується тільки праця, наближається до кінця. Оскільки вільна земля відсутня, пропорційне зростання землі, праці і обсягу виробництва більше неможливе. Нові працівники обробляють уже зайняті ділянки землі. Тепер кількість землі обмежена, власники землі отримують ренту та застосовують її для інших цілей.

Чисельність населення продовжує збільшуватися, національний продукт також зростає. Проте обсяг виробництва зростає повільніше, ніж населення. Чому? Нові працівники прикладають робочу силу до обмежених земельних ресурсів. Кожен працівник тепер мас менше землі для обробітку. Починає діяти закон спадної віддачі. Зростання відношення праця — земля призводить до зменшення граничного продук­ту праці, а звідси — до падіння ставок реальної заробітної плати. Представники класичного підходу вважали, що виникає розходження в інтересах між класами. Зростання чисельності населення зумовлює збільшення відношення праця—земля, що спричиняє вищі рентні платежі за акр землі. Землевласники заробляють за рахунок праці. Ця сумна картина призвела Т. Карлайла до критики аналітичної економіки як «похмурої науки».

Наскільки поганими можуть бути справи? Непохитний преподобний Т.Мальтус вва­жав, що тиск зростання кількості населення призведе економіку до такого стану, в якому робітники одержуватимуть лише мінімум засобів існування. Мальтус зробив висновок, що коли заробітна плата перевищує мінімум засобів споживання, то чисельність населення зростає. За зарплати, нижчої від мінімуму засобів існування, спостерігатиметься вища смертність і населення зменшується. Лише за заробітної плати, що забезпечує тільки фізично необхідний мінімум, матиме місце стабільна рівновага населення. Мальтус вважав, що робітники приречені на життя, що с брутальним, важким і коротким.

Однак його передбачення було далеким від реальності, оскільки він не помітив майбутнього вкладу наукових відкриттів і розвитку техніки. Він не розумів, що технічні нововведення сприятимуть подоланню дії закону спаданої віддачі. Мальтус стояв на зламі двох епох і не передбачив, що два наступних століття продемонстру­ють грандіозні наукові і економічні здобутки.

Економічне зростання за допомогою нагромадження капіталу: неокласична модель

Класики підкреслювали виключне значення обмеженості кількості землі у еко­номічному зростанні. Проте історія свідчить, що підприємництво і капітал, а не землевласники і земля задаваній тон у економічному прогресі з початку XIX ст. Земля як фактор виробництва не стала дефіцитною. Замість цього Промислова революція сприяла створенню машин, що збільшили виробництво, фабрик, що скуп-чили робітників у гігантських фірмах, залізниць і пароплавів, які зв'язали віддалені кутки планети, заводів по виплавленню чавуну та сталі, що зробили потужнішими машини і швидшими локомотиви тощо. Коли країни з ринковою економікою вступи­ли v xx ст., виникли нові важливі галузі — телефонна, автомобільна і електроенер­гетична. Нагромадження капіталу і нові технології перетворились у вирішальну силу, що впливає на економічний розвиток.

Щоб зрозуміти, як нагромадження капіталу і технічні зміни впливають на еко­номіку, розглянемо неокласичну модель економічного зростання. Цей підхід був започаткований Робертом Солоу, якому у 1987 р. було присуджено Нобелівську премію за вклад у теорію економічного зростання. Неокласична модель с основним знаряддям дослідження процесу економічного зростання в передових країнах. Ця модель була застосована до емпіричних досліджень джерел економічного зростання.

Неокласична модель зростання описує економіку, в якій однорідний продукт вироб­ляється за допомогою двох видів ресурсів — капіталу і праці. На противагу маль­тузіанському аналізові, збільшення кількості працюючих визначається позаеконо­мічними силами, а не економічними змінними. Крім того, припускається, що еко­номіка конкурентна і завжди функціонує за повної зайнятості, тому можна аналізу­вати зростання потенційного обсягу виробництва.

Основними новими складовими неокласичної моделі зростання є капітал і технічні зміни. Припустімо на мить, що технологія залишається незмінною, і зосередимося на ролі капіталу в економічному зростанні. Що розуміємо під капіталом? Капітал — цс товари тривалого виробничого користування, які застосовуються для виробництва інших товарів: фабрики, будівлі, устаткування, комп'ютери, верстати, запаси кінце­вих товарів і незавершене виробництво.

Для зручності припустімо, що маємо єдиний гнучкий вид капітального товару (назвемо його К). Виміряємо сукупну величину капіталу як сумарну кількість засобів виробництва. В наших розрахунках наближено розглядаємо універсальний капітальний товар як суму вартості засобів виробництва, тобто постійну вартість устаткування, будівель, споруд і запасів. За умов досконалої конкуренції і без ризику інфляції, норма доходу на капітал також дорівнює реальній процентній ставці на облігації та інші фінансові активи.

Повернімося тепер до процесу економічного зростання. Економісти наголошують на потребі підвищення капіталоозброєності. що означає процес, за яким розмір капіталу на працівника з перебігом часу збільшується. Приклад підвищення капі-талоозброєності — це збільшення кількості техніки або іригаційних споруд У сільському господарстві, залізниць та автострад на транспорті, комп'ютерів і систем зв'язку у банківській справі. В кожній з цих галузей суспільство вкладає великі кошти у товари тривалого виробничого використання, збільшуючи розмір капіталу на одного працівника. Як результат, обсяг продукції на одного зайнятого різко збільшився у сільському господарстві, на транспорті, у банківській справі.

Що ж відбувається з доходом на капітал у процесі зростання капіталоозбросності? За високого рівня технології висока норма інвестицій у машини та устаткування зменшує доход на капіталі (реальну процентну ставку). Це відбувається внаслідок того, що найвартістніші і найприбутковіші інвестиційні проекти вже реалізовано, і наступні інвестиції стають все менш прибутковими. Оскільки повна залізнична мережа або телефонна система уже збудовані, то нові інвестиції здійснюватимуться у менш заселені райони або у дублювання існуючих ліній. Норма доходу на ці пізніші інвестиції буде нижчою за доходи на перші лінії між густозаселеними регіонами.

Окрім того, ставка заробітної плати, що виплачується робітникам, зростає, коли підвищується капіталоозбросність. Чому? Кожний працівник використовує, тобто приводить в дію, більше капіталу, і тому граничний продукт зростає. Як результат, ставки конкурентної заробітної плати збільшуються разом з граничним продуктом праці. Далі побачимо, що ставки заробітної плати зростають для сільськогосподар­ських робітників, транспортних працівників або банківських касирів, коли збільшен­ня розміру капіталу на працівника підвищує граничний продукт в цих галузях.

Наслідки зростання капіталоозбросності в неокласичній моделі зростання можна підсумувати таким чином.

Підвищення капіталоозбросності відбувається, коли основний капітал зростає швидше, ніж робоча сила. За відсутності технічних змін підвищення капітало-озброєності забезпечує зростання обсягу виробництва, граничного продукту праці та заробітної плати. Це також призводить до падіння доходу на капітал і послідовного зменшення ставки процента.
    продолжение
--PAGE_BREAK--