Реферат: Міжнародний рух капіталу та інвестицій

--PAGE_BREAK--
    продолжение
--PAGE_BREAK--Фінансові інвестиції – вкладення коштів у різні фінансові інструменти (активи), наприклад, фондові (інвестиційні) цінні папери, спеціальні (цільові) банківські вкладення, депозити, паї і т.д.
2. За способом участі в інвестиційному процесі виділяють прямі та непрямі інвестиції.
Прямі інвестиції характеризуються безпосередньою участю інвестора у виборі об’єктів інвестування і вкладенні коштів. Пряме інвестування здійснюють підготовлені інвестори, які мають достатньо інформації про об’єкт інвестування і знають механізм інвестування. Прямі інвестиції, як правило, здійснюються у формі кредиту без інвестиційних посередників з метою оволодіння контрольним пакетом акцій компанії.
Непрямі інвестиції – під ними розуміють інвестування, опосередковане третіми особами (інвестиційними або фінансовими посередниками). Не усі інвестори мають достатню кваліфікацію для ефективного вибору об’єктів інвестування та подальшого управління ними. У цьому випадку вони придбавають цінні папери, що випускаються інвестиційними або іншими фінансовими посередниками (наприклад, інвестиційні сертифікати інвестиційних фондів або інвестиційних компаній), а останні розміщують зібрані таким чином інвестиційні кошти на власний розсуд у найбільш ефективні об’єкти інвестування, беруть участь в управлінні ними, а отримані доходи розподіляють серед своїх клієнтів.
3. Залежно від форми власності інвесторів розрізняють державні, приватні, іноземні та спільні інвестиції.
Державні інвестиції – це вкладення, які здійснюють центральні і місцеві органи влади та управління за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і залучених коштів, а також інвестиції державних підприємств та закладів за рахунок власних і залучених коштів.
Приватні інвестиції – вкладення коштів громадянами, а також підприємствами недержавних форм власності, перш за все, колективної (акціонерні товариства і кооперативи).
Іноземні інвестиції – вкладення, які здійснюються іноземними громадянами, юридичними особами та державами.
Спільні інвестиції – вкладення, що здійснюються суб’єктами даної країни та іноземних держав, а також інвестиції підприємств за участю іноземних інвесторів.
4. За періодом інвестування виділяють короткострокові та довгострокові інвестиції.
Короткострокові інвестиції – це вкладення капіталу на період, що не перевищує одного року (наприклад, короткострокові депозитні вклади, купівля короткострокових ощадних сертифікатів тощо).
Довгострокові інвестиції – вкладення капіталу на період більше одного року. Це критерій, прийнятий у практиці обліку, але, як свідчить досвід, він потребує подальшої деталізації. У практиці великих інвестиційних компаній довгострокові інвестиції деталізуються наступним чином: а) до 2 років; б) від 2 до 3 років; в) від 3 до 5 років; г) більше 5 років.
5. За регіональною ознакою виділяють інвестиції внутрішні та зовнішні.
Внутрішні інвестиції – вкладення коштів в об’єкти інвестування, розташовані в територіальних межах даної країни.
Зовнішні інвестиції (вивезення капіталу) – вкладення коштів в об’єкти інвестування, розташовані за межами даної країни. До них належить і купівля різних фінансових інструментів інших країн – акцій іноземних компаній, облігацій інших держав.
6.  Інвестиції  розрізняються  також  за  ступенями  ризику. Так, ми знаємо  високоризикові  та  малоризикові  інвестиції.
Інвестиції з низьким рівнем ризику – це вкладення, які вважаються безпечним засобом для отримання прибутку.
Інвестиції з високим рівнем ризику – це вкладення, які вважаються спекулятивними з точки зору гарантії отримання прибутку.
Спекуляція– це операція придбання та продажу фінансових інструментів, вартість та прибутковість яких, у майбутньому, будуть невизначеними величинами.
7.  За  характером  цінностей,  що  вкладаються  в  об'єкти підприємницької  та  інших  видів  діяльності,  інвестиції  поділяються на:
— кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;
— рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устат­кування та інші матеріальні цінності);
— майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності;
— сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної докумен­тації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для ор­ганізації того чи іншого виду виробництва, але не запа­тентованих (ноу-хау);
—  права користування землею, водою, ресурсами, бу­динками, спорудами, обладнанням, а також іншими май­новими правами;
-                  інші цінності.
8. Заджерелами фінансування інвестиційноїдіяльностіінвестиції поділяються на такі, що здійснюються за рахунок:
— власних фінансових ресурсів інвестора (прибуток, амортизаційні відрахування, відшкодування збитків від аварій, стихійного лиха, грошові нагромадження і заощад­ження громадян, юридичних осіб тощо);
— позичкових фінансових коштів інвестора (облігацій­ні позики, банківські та бюджетні кредити);
— залучених фінансових коштів інвестора (кошти, одержані від продажу акцій, пайові та інші внески грома­дян і юридичних осіб);
— бюджетних інвестиційних асигнувань;
— безоплатних та благодійних внесків, пожертвувань організацій, підприємств і громадян.
9. З  огляду  на  спрямованість  дій,  виділяють  чотири  види  інвестицій: нетто-інвестицій, екстенсивні інвестиції, реінвестиції, брутто-інвестиції.
Нетто-інвестиції – це інвестиції на заснування проекту (початкові інвестиції).
Екстенсивні інвестиції – це інвестиції на розширення (збільшення) виробничого потенціалу.
Реінвестиції – повторні інвестиції за рахунок використання прибутку, отриманого від первинного вкладення капіталу.
Брутто-інвестиції – це нетто-інвестиції плюс реінвестиції.
Наведена   класифікація   інвестицій   відбиває   їх   найсуттєвіші  ознаки. У   наукових   джерелах  зустрічаються  й  інші  класифікації (Додаток 1), зокрема наводиться окрема класифікація іноземних інвестицій (Додаток 2).
Під інвестиціями звичайно розумі­ються довгострокові вкладення капіталу в підприємства різних галузей народного господарства, в інфраструктуру, в соці­альні програми, в охорону навколишньо­го середовища. Інвестиції виражають усі види майнових та інтелектуальних цінно­стей, які вкладаються в об'єкти підприєм­ницької та інших видів діяльності, у ре­зультаті якої формується прибуток (до­ход) або досягається соціальний ефект. Державні інвестиції можуть здійснюва­тись і з метою регулювання  розвитку  економіки.
Основними цінностями інвестицій є:
·  рухоме та нерухоме майно (будівлі, спо­руди, обладнання та інші матеріальні цін­ності);
·  кошти, цільові банківські внески, кре­дити, акції та інші цінні папери;
·  майнові права, похідні від авторського права — ліцензії, «ноу-хау», досвід та інші інтелектуальні цінності;
·  право користування землею та іншими природними ресурсами, а також інші май­нові права.
За  обсягом  та  значущістю  капіталь­ні  вкладення  є  основною складовою  частиною  інвестицій,  у  нашій  країні  на  них  припадає близько  85%  усіх  інвести­цій.
Таким чином, інвестиції – це будь-який інструмент, в який можна вкласти гроші, з розрахунком на збільшення їх вартості або забезпечити позитивну величину прибутку. Незалученні грошові кошти не є інвестицією, так як цінність готівкових грошей може бути “з’їдена” інфляцією, та вони не можуть забезпечити ніякого доходу. Якщо ту ж суму  помістити на ощадний рахунок до банку, то їх можна назвати інвестицією, так як рахунок гарантує деякий дохід.
В  цілому  інвестиційний  процес  –  це  механізм,  що  об'єднує  попит та пропозицію, тобто тих, хто пропонує гроші, і тих, хто пред’являє попит на інвестицію. Звичайно, обидві сторони зустрічаються в фінансових інститутах або на фінансовому ринку… Фінансові інститути – це такі організації, які  приймають вкладення та дають залученні гроші в борг або інвестують в інших формах. Фінансові ринки – це механізм, який служить для укладання угод зводить разом тих, хто має гроші, з тими, хто їх шукає. Ринкова ціна – це ціна, яка зрівнює інтереси продавців та покупців.   Ринок капіталів – це довгострокових фінансовий ринок, на якому переважають різні форми угод з цінними паперами. Грошовий ринок – це сегмент фінансового ринку, де ресурси купують та продають на короткий строк.
Головні учасники інвестиційного процесу – це   держава,  її компанії та фізичні особи, при чому, кожний з них може брати участь в інвестиційному процесі як на стороні попиту, так  і на стороні пропозиції. Більш того учасники часто взаємодіють на міжнародному рівні.
 Інвестиції відіграють центральну роль в економічному процесі, вони визначають загальний ріст економіки держави. В результаті інвестування засобів в економіку, збільшуються обсяги виробництва, росте національний прибуток, розвиваються та йдуть вперед, в економічній конкуренції, галузі народного господарства та підприємства, що в більшій мірі задовольняє попит на ті чи інші товари та послуги. Отриманий приріст національного прибутку частково знову накопичується, проходить подальше збільшення виробництва, процес повторюється безперервно. Таким чином інвестиції, що утворюються за рахунок національного прибутку, в результаті його розподілу, самі обумовлюють його ріст, розширене відтворення. При чому, чим ефективніше інвестиції, тим більше ріст національного прибутку, тим значніші абсолютні розміри накопичення (при даній його частці), які можуть бути знову вкладеними в виробництво. При достатньо високій ефективності інвестицій приріст національного прибутку може забезпечити підвищення частки накопичення при абсолютному рості споживання.
1.3 Інфраструктура міжнародного інвестиційного ринку та її складові елементи.
У сучасних умовах світове господарство являє собою глобальну систему, що поєднує національні економіки, здатні діяти як єдине ціле. Особливо складним механізмом світової економічної системи виступає міжнародний  інвестиційний  ринок,  на  якому  відбувається  формування  та перерозподіл  фінансових   ресурсів  між  різними  країнами.
Міжнародний інвестиційний ринок – це  ринок  довгострокового  вкладення  капіталу  за  кордоном  з  метою  отримання  прибутку.
Міжнародний інвестиційний ринок – це регулятор сукупності економічних  відносин,  що  виникають  між  продавцем  інвестиційних ресурсів  та  їхнім  покупцем, – резидентами  різних  країн  [22, с. 178].  Він відрізняється  від  інших  ринків  специфічним  характером  свого  товару, яким  виступають  міжнародні  інвестиції. В  економічній  літературі міжнародні  інвестиції  визначаються  як  міжнародні  потоки  капіталів,  що здійснюються  у  формі  прямих  та  портфельних  інвестицій.  Відповідно, міжнародний  інвестиційний  ринок  поділяється  на  ринок  об’єктів реального  інвестування  та  фінансовий  ринок (рис. 1.4).
На  ринку  об’єктів  реального  інвестування  реалізуються  реальні інвестиції,  тобто  ті  економічні  ресурси,  які  спрямовуються  на  збільшення  реального  капіталу  суспільства, на  розширення  або модернізацію   виробництва.
У  світовій  практиці  обсяг  таких  інвестицій  розглядається  як  один із  найважливіших  показників  процвітання  національної  економіки, як фактор  макроекономічної  стабілізації  країни.
В економічній літературі розрізняють чисті реальні інвестиції, спрямовані   на  збільшення  основного  капіталу  та  утворення  нових основних  та  частини   оборотних  фондів  виробничого  та  невиробничого призначення, та валові реальні інвестиції, які включають чисті реальні інвестиції та величину  одноразових  витрат, які забезпечують просте відтворення  [51, с. 93].
Ринок об’єктів реального інвестування включає ринок прямих іноземних  інвестицій, на якому реалізується, як правило, довгострокове капіталовкладення в іноземні підприємства з метою отримання прибутків та безпосереднього впливу на господарську діяльність підприємства. Прямі іноземні інвестиції забезпечують надходження до країни нових технологічних, економічних, управлінських та маркетингових знань, підвищуючи рівень зайнятості населення та сприяючи загальному економічному розвитку. До прямих інвестицій належать первинні вкладення та реінвестицій. Крім того, прямі інвестиції включають усі внутрішньокорпораційні  перекази  капіталу  у  формі  кредитів  і  позик  між прямим  інвестором  і  філіями,  дочірніми  та  асоційованими  компаніями [51, с. 80].
Реальні  активи  є  джерелом  доходів  в  економіці,  а  фінансові – просто характеризують його розподіл серед інвесторів [10, с. 26]. Але фінансові  активи  і  ринки,  на  яких  ними  торгують,  відіграють  вагому роль  у  розвитку  економіки.  Вони  дають  можливість  примножувати реальні  активи.
Особливість фінансових ресурсів, які обслуговують основний та оборотний капітал, зумовлює його поділ на грошовий ринок та ринок капіталу.
На  грошовому  ринку  обертаються  короткострокові,  високоліквідні та низькоризиковані грошові інструменти, які називають грошовими еквівалентами,  або  просто  грошима. Частиною  грошового  ринку  є валютний  ринок,  який  обслуговує  боргові  зобов’язання  в  іноземній валюті.  До  інструментів  грошового  ринку  належать  депозитні сертифікати,  комерційні  векселі,  банківські  акцепти,  євродолари,  викупні угоди.
На ринку капіталів здійснюються довгострокові та ризиковані інвестиції  фірм,  урядів  та  домогосподарств.  Ринок  капіталу  поділяється на кредитний та фондовий ринки, що характеризуються широкою різноманітністю  фінансових  інструментів.
На фондовому ринку відбувається торгівля особливо цінними паперами. Вони не мають власної вартості, оскільки їхня цінність визначається  активами, які  вони  представляють. Цінний  папір  відображає право  власності  інвестора  та  визначає  умови,  за  яких  він  може використати  це  право. Більшість  цінних  паперів  можуть  легко  переходити від одного власника до іншого разом зі своїми правами та зобов’язаннями. Ринок капіталу виступає у вигляді чотирьох сегментів: ринки  довгострокових  цінних  паперів  з  фіксованим  доходом,  ринки  акцій  та  ринки  таких  похідних  цінних  паперів,  як  опціони  та  ф’ючерси [10, с. 58].
Ринок цінних паперів поділяється на первинний ринок, на якому купуються  та  продаються  нові  випуски  цінних  паперів,  та  вторинний ринок,  на  якому  розміщуються  цінні  папери,  що  вже  існують. Розміщення  цінних  паперів  на  первинному  ринку  можуть  здійснювати компанії,  які  збираються  стати  відкритим  акціонерним  товариством   і вперше  пропонують  свої  акції  широкому   колу  інвесторів,  або  компанії, які здійснюють повторний випуск. Досить часто первинний випуск здійснюється із залученням андеррайтерів – інвестиційних банків, які гарантують  розміщення  цінних  паперів.  Як  правило, збутом  цінних паперів займаються декілька інвестиційних банків, які під управлінням головного  банку  формують  емісійний  синдикат.  При  цьому  фірма-емітент продає андеррайтерам цінні папери і передає ризик, пов’язаний з їхнім  збутом  широкому  колу  інвесторів.
Після первинного розміщення цінні папери можуть вільно купуватися та продаватися на вторинному ринку, який складається з сукупності фондових бірж, позабіржового ринку цінних паперів та прямих угод між покупцями  та  продавцями.
Розвиток  фінансового  ринку  викликав  потребу  в  розширенні кількості фінансових  інструментів,  що  призвело  до  посилення  процесу сек’юритизації, тобто випереджального зростання операцій з цінними паперами, порівняно з операціями з традиційними грошовими інструментами.
Фінансовий ринок може бути представлений у складі чотирьох секторів, до яких відносяться домогосподарства, комерційні фірми, державний сектор та фінансові посередники. Більша частина капіталу домашніх  господарств  формується  за  рахунок  власних  засобів. Саме  тут виникає основний надлишок коштів, що спрямовується на фінансування комерційних фірм, держави та розміщується у фінансових інститутах (інвестиційні фонди, банки) [72]. Досить вагомим та важливим сектором фінансового  ринку  є  держава.  Вона  виступає  найбільшим  позичальником та  кредитором.
Для  того  щоб  потрапити  на  іноземні  ринки,  вітчизняні  емітенти повинні  випустити  депозитарні  розписки  на  свої  акції,  що  є  досить витратним  і  тривалим   процесом.   Саме   тому   багато  компаній  реєструють  в  офшорних зонах  дочірні  структури  і  вже  після  цього  виходять  на  ринок  акцій. Це також дозволяє уникнути труднощів, пов’язаних  з  недостатнім  розвитком  у  вітчизняній  країні  правового   поля  щодо  захисту  прав  інвесторів. Вимоги  до  первинного  розміщення  акцій  через  глобальні   депозитарні розписки   залежать  від   того,   на   якій   торговельній    площадці   збирається  розміститися емітент. Серед європейських  торговельних  майданчиків  усього  чотири  готові  прийняти емітентів  країн  СНД – Лондонська фондова біржа, Люксембурзька фондова біржа, Дойче Борз (Франкфурт) та Берлінська фондова біржа. Перші три мають  спеціально  створені  майданчики,  на  які  допускаються  емітенти, що  не  відповідають  вимогам  біржі  для  проходження  нормального лістингу. Існування офшорних зон під юрисдикцією цих країн дозволяє емітентам відкрити компанії, що сприяють проникненню депозитарних розписок на західні ринки. Такі майданчики отримали назву “паралельні ринки”. Вони мають досить обмежені можливості, оскільки попит на них формується,  як  правило,  за  домовленістю  між  андеррайтерами  та учасниками торгів. Використовуючи зазначену схему офшорів, в  лютому 2005 року  на  Лондонській  фондовій  біржі  було  вперше  розміщено акції  української   компанії   (Ukrproduct Group). [96]
    продолжение
--PAGE_BREAK--


    продолжение
--PAGE_BREAK--Збільшення  загальносвітового  об'єму  ПІІ,  яке  спостерігається  останніми  роками  підкріплюється  розширенням  транскордонних  ЗіП.  Такі  операції  суттєво  виросли  в  2006 році  як  по  вартості (на  23%,  сягнувши  880 млрд. дол. США), так  і  в  кількісному  відношенні  (на  14%, 6 974 угод),  наблизившись  до  попереднього  пікового  рівня  ЗіП, зареєстрованого  в  2000 році.  Факторами  росту  стали  збільшення  вартості  на  фондовому  ринку,  ріст  прибутків  компаній  і  сприятливі  умови  фінансування.  На відміну  від  бума  ЗіП  кінця  90-х  років  цього  разу  операції  фінансувались  головним  чином  за  допомогою  готівкових  коштів  або  боргових  інструментів,  а  не  шляхом  обміну  акціями.  В  2006 році  було  зареєстровано  уже  172  мегаугоди  (тобто  на  суму  вище  1 млрд. дол. США),  на  які  припало  близько  двох  третин  сукупної  вартості  транскордонних  ЗіП.
Як  і  в  попередні  роки,  в  2006 році  основна  частина – майже  дві  третини  проти  49%  у  1990 році – загального  обсягу  ввезених  ПІІ  припадала  на  послуги.  В  рамках  цього  сектору  як  в  абсолютному,  так  і  у  відносному  вираженні  зросла  частина  галузей,  пов'язаних  з  інфраструктурою.  Другим  по  обсягу  був  сектор  обробної  промисловості,  однак  його  частка  знизилась  із  41%  в  1990 році  до  30% в  2006 році,  а  частка  первинного  сектору  складала  менше  10%  загальносвітового  сумарного  обсягу  ввезених  ПІІ,  яка  знижувалась  в  період  після  Другої  світової  війни, а  в  2000-2006 роках  дещо  зросла.   Цьому  сприяли  нові  інвестиції  в  розвідку  і  видобуток  корисних  копалин,  а  також  ряд  значних  транскордонних  ЗіП.
В  географічній  структурі  ПІІ  прослідковуються  ознаки  змін,  при  цьому  з'являються  нові  крупні  приймаючі  країни  і  країни  базування.  Важливими  тенденціями  останнього  часу  є  ріст  ПІІ  із  країн, що  розвиваються  і  країн  з  перехідною  економікою.  
Приток  ПІІ  в  Африку  в  2006 році – 36 млрд. дол. США – вдвічі  перевищив  рівень 2004 року.  Це  пояснюється  підвищенням  інтересу  до  природних  ресурсів,  покращенням  перспектив  в  динаміці  прибутків  корпорацій  і  більш  сприятливим  діловим  кліматом.  Вартість  продаж  по  лінії  транскордонних  ЗіП  досягла  рекордного  рівня  18 млрд. дол. США,  при чому  половина  цієї  суми  приходилась  на  покупки,  проведені  транснаціональними  корпораціями  із  країн  Азії, що  розвиваються.  Значно  збільшились  і  інвестиції  в  створення  нових  проектів  і  розширення  існуючих.  Не зважаючи  на  це,  частка  Африки  у  світовому  обсязі  ПІІ  впала  до  2,7%  в  2006 році  проти  3,1 в  2005 році,  що  значно  нижче  показників  інших  регіонів, що  розвиваються.  Відтік  ПІІ  з  Африки  також  досяг  в  2006 році  рекордного  показника  в  розмірі  8 млрд. дол. США  проти  2 млрд. дол. США  в  2005 році.
Обсяг  ввізних  ПІІ  зріс  в  33 африканських  країнах  і  у  всіх  субрегіонах  крім  південної  частини  Африки.  На  10  ведучих  приймаючих  країн  Африки  приходилось  близько  90%  таких  потоків.  У  восьми  з  них  приток  в  кожному  випадку  перевищив  1 млрд. дол. США.  Великі  транскордонні  ЗіП,  а  також  інвестиції  в  нові  проекти  і  розширення  дійсних  грали  важливу  роль  у  ведучих  приймаючих  країнах,  зокрема, в  Єгипті  та  Нігерії.  Приток  інвестицій  в  Єгипет,  головний  отримувач  ПІІ  в  регіоні,  перевищив  10 млрд. дол. США,  при  цьому  80%  вкладень  здійснювались  в  дійсні  і  нові  проекти  в  нафтовому  секторі.  Суттєво  скоротився  приток  інвестицій  в  Південну  Африку  в  результаті  продажу  місцевій  фірмі  іноземної  частки  капіталу  вітчизняної  золотодобувної  компанії,  однак  на  цю  країну  припадає  більша  частина  відтоку  ПІІ  з  Африки.  Зусилля  з  пошуку  нових  резервів  природних  ресурсів  обумовили  розширення  притоку  ПІІ  в  африканські  найменш  розвинені  країни (НРК) – 8 млрд. дол. США  після  скорочення  на протязі   двох  років  поспіль.  В  результаті  на  НРК  припадає  23%  притоку  ПІІ  в  регіон – значний  ріст  в  порівнянні  з  2005 роком.
В  2006 році  багато  африканських  країн  приймали  заходи  щодо  залучення  ПІІ,  а  також  підвищенню  віддачі  від  них  для  розвитку.  Завдяки  стійким  високим  світовим  цінам  на  сировинні  товари,  перспективи  динаміки  притоку  ПІІ  в  Африку  залишаються  сприятливими.
В  динаміці  притоку  ПІІ  в  Південну,  Східну  і  Південно-Східну  Азію  в  2006 році  зберігалась  зростаюча  тенденція,  і  завдяки  росту  приблизно  на  19%  був  досягнутий  новий  пік  в  розмірі  200 млрд. дол. США.  На  субрегіональному  рівні  обсяг  потоків  ПІІ  в  Південну  і  Південно-Східну  Азію  стійко  збільшувався,  в  той  час  як  у  Східній  Азії  темпи  росту  були  нижчі.  Разом  з  тим,  ПІІ  в  останньому  регіоні  зміщуються  до  сегментів  діяльності  з  більш  високою  складовою  знань  і  високою  доданою  вартістю.
Китай  і  Гонконг (Китай)  зберегли  свої  позиції  найкрупніших  отримувачів  ПІІ  в  регіоні.  За  ними  слідують  Сінгапур  та  Індія.  Приток  ПІІ  в  Китай  скоротився  в  2006 році  вперше  за  сім  років.  Найбільше  зниження  (на  4%, до 69 млрд. дол. США)  було  обумовлене  головним  чином  скороченням  інвестицій  у  фінансові  послуги.  Ввіз  ПІІ  в  Гонконг (Китай)  склав  43 млрд. дол. США, в  Сінгапур – 24 млрд. дол. США (новий пік)  та  в  Індію – 17 млрд. дол. США  (що  рівнозначно  сукупному  притоку  ПІІ  в  цю  країну  за  попередні  три  роки).
Вивіз  ПІІ  з  регіону  в цілому  зріс  на  60%  і  досяг  103 млрд. дол. США,  при чому  збільшення  було  відмічено  по  всіх  субрегіонах  і  великих  країнах.  Потоки  ПІІ  з  Гонконгу (Китай),  найкрупнішого  джерела  ПІІ  в  регіоні,  зросли  на  60%, склавши  43 млрд. дол. США.  Китай  закріпив  свої  позиції  крупного  інвестора,  і  Індія  швидко  скорочує  розрив.  Ці  країни,  перетворюючись  в  значні  джерела  ПІІ,  починають  оспорювати  домінуюче  положення  нових  індустріальних  країн (НІК)  Азії  у  вивозі  ПІІ  з  регіону.  Продовжується  розширення  ПІІ  з  Китаю  та  Індії,  зорієнтованих  на  пошук  нових  ресурсів.  Крім  того,  зусилля  китайських  державних  підприємств  ті  індійських  приватних  конгломератів  по  придбанню  стратегічних  активів  за  кордоном  обумовили  розширення  потоків  ПІІ  з  цих  країн  в  розвинуті  країни.
Високі  темпи  економічного  росту  в  Південній,  Східній  і  Південно-Східній  Азії, очевидно,  будуть  й  надалі  слугувати  підживленням  для  росту  ПІІ,  зорієнтованих  на  освоєння  ринків  у  регіоні.  Регіон  стане  і  більш  привабливим  для  ПІІ,  орієнтованих  на  підвищення  ефективності,  оскільки  такі  країни,  як  В'єтнам,  Індія,  Індонезія  ті  Китай,  мають  плани  значного  покращення  своєї  інфраструктури.  За  перше  півріччя  2007 року  вартісний  обсяг  угод  по  лінії  транскордонних  ЗіП  зріс  порівняно  з  відповідним  періодом   2006 року  майже  на  20%.  Продовжиться,  як  очікується,  і  збільшення  вивозу  ПІІ  з  регіону.
В  2006 році  приток  ПІІ  в  14  країнах  Західної  Азії  зріс  на  44%  і  досяг  безпрецедентного  рівня  60 млрд. дол. США.  В  зазначеному  році  тривала  приватизація  різноманітних  послуг  і  покращився  загальний  діловий  клімат.  Динамічний  економічний  ріст  регіону  створив  сприятливу  основу  для  інвестицій,  а  високі  ціни  на  нафту  приваблювали  все  більш  значні  обсяги  ПІІ  в  нафтогазову  і  суміжні  галузі  обробної  промисловості.
В  результаті  заключення  ряду  мегаугод  в  рамках  транскордонних  ЗіП  і  приватизації  фінансових  послуг,  найбільш  значним  отримувачем  ПІІ  в  Західній  Азії  стала  Туреччина,  куди  поступили  інвестиції  на  суму  в  20 млрд. дол. США.  На  другому  місці  виявилась  Саудівська  Аравія  (18млрд. дол. США, збільшення  на  51%  проти  рівня  2005 року),  і  далі  слідують  Об'єднані  Арабські  Емірати,  де  значну  частку  ПІІ, що  надходять  поглинали  вільні  зони.  Сектор  послуг  залишався  головним  отримувачем  ПІІ  в  Західній  Азії,  основна  частина  яких  направлялась  в  сегмент  фінансових  послуг  в  результаті  проведення  в  ряді  країн  регіону  політики  приватизації  і  лібералізації.  Крім  того,  було  досягнуто  декілька  значних  узгоджень  в  телекомунікаційній  галузі  в  Йорданії  і  Туреччині.  Завдяки  зусиллям   країн  Персидського  заливу  по  диверсифікації  промисловості  з  виходом  за  рамки  нафтового  сектору  вдалось  розширити  приток  ПІІ  в  обробну  промисловість.  За  перше  півріччя  2007 року  вартісний  обсяг  продаж  по  лінії  транскордонних  ЗіП  зріс  порівняно  з  відповідним  періодом  2006 року  майже  на  3%.
Як  результат  високих  цін  на  нафту  і  позитивного  сальдо  порахунку  поточних  операцій  країн,  що  є  виробниками  нафти,  вивіз  ПІІ  із  Західної  Азії  в  2006 році  збільшився  на  5%  і  досяг  нового  рекордного  рівня  14 млрд. дол. США.  Левова  частка  (89%)  сукупного  вивозу  ПІІ  регіону,  головним  чином  в  галузі  телекомунікацій,  приходилась  на  Кувейт.  Вартість  транскордонних  ЗіП  компаній  регіону  склала  32  млрд. дол. США,  при  чому  67%  цієї  суми  приходилось  на  угоди  за  участю  компаній  із  Об'єднаних  Арабських  Еміратів – другого  за  розмірами  інвестора  із  Західної  Азії.
В  2006 році  приток  ПІІ  в  Океанію  склав  339 млн. дол. США (зниження  на  11%),  і  в  основному  ці  засоби  як  і  раніше  вкладались  в  гірничодобувну  промисловість.  Крім  того,  інвестиції  направлялись  в  об'єкти  берегової  переробки  риби   в  Папуа — Новій  Гвінеї  і  на  Маршаллових  островах,  а  також  в  туристичну  галузь  ряду  країн,  таких  як  Фіджі  і  Вануату.
Приток  ПІІ  в  країни  Латинської  Америки  і  Карибського  басейну  зріс  на  11%,  склав  84 млрд. дол. США.  Однак,  якщо  виключити  офшорні  фінансові  центри,  сума  інвестицій  в  2006 році  складає  70 млрд. дол. США,  а  це  рівень  2005 року.  Таким  чином,  складається  ситуація,  діаметрально  протилежна  різкому  збільшенню  відтоку  ПІІ,  який  підскочив  на  125%  до  43 млн. дол. США  (або  49 млрд. дол. США,  якщо  включити  дані  по  офшорним  фінансовим  центрам).  Головними  отримувачами,  як  і  раніше,  були  Бразилія  і  Мексика (по  19 млрд. дол. США),  за  ними  слідують  Чилі,  Британські  Віргінські  острови  і  Колумбія.  Застійна  динаміка  притоку  ПІІ  в  регіон,  виключаючи  офшорні  фінансові  центри,  приховує  відмінності  між  окремими  країнами:  в  Південній  Америці  в  більшості  країн  був  відмічений  активний  позитивний  ріст  потоків  ПІІ,  який однак  зводився  нанівець  істотним  їх  скороченням  в  Колумбії  та  Венесуелі.  Для  притоку  ПІІ  в  регіон  були  характерні  дві  особливості:  інвестиції  в  нові  проекти  перевищили  обсяг  транскордонних  ЗіП  і  все  більш  важливою  складовою  ставали  реінвестовані  доходи.
І  в  даному  випадку  найбільш  значима  частка  поступаючих  інвестицій  направлялась  в  обробну  промисловість,  при  цьому  трохи  зросла  частка  сектору  послуг.
ПІІ, що  вивозились  були  орієнтовані  головним  чином  на  добувну  промисловість,  за  якою  слідували  переробка  ресурсів  і  телекомунікації.  Перше  місце  в  регіоні  по  вивозу  ПІІ  зайняла  Бразилія,  у  випадку  якої  було  вивезено  більше  ПІІ (рекордний  рівень  28 млрд. дол. США),  ніж  ввезено.
В  2006 році  збереглась  тенденція  до  розширення  державного  втручання,  однак  на  відміну  від  попереднього  року,  коли  річ  йшла  головним  чином  про  добувну  промисловість,  тепер  цей  процес  поширився  на  інші  галузі, такі,  як  телекомунікації  і  виробництво  електроенергії,  зокрема  в  Болівії  ті  Венесуелі. 
Приток  ПІІ  в  Південно-Східну  Європу  та  СНД  збільшився  на  68%  і  досяг  69 млрд. дол. США – значний  стрибок  порівняно  з  рівнем  двох  попередніх  років.  На  п'ять  найкрупніших  країн-реципієнтів  (Російська  Федерація,  Румунія,  Казахстан,  Україна  і  Болгарія)  приходилось  82%  сукупного  притоку  інвестицій.  Вивіз  ПІІ,  розміщених  в  Російській  Федерації,  майже  подвоївся  і  досяг  18,7 млрд. дол. США;  суттєво  виріс  ввіз  ПІІ  в  Румунію  і  Болгарію  у  зв'язку  із  їх  приєднанням  в  2007 році до  ЄС  і  як  результат  серії  приватизаційних  угод.  Вивіз  ПІІ  із  регіону  збільшився  п'ятий  рік  поспіль  і  склав  18,7 млрд. дол. США. 
Приток  ПІІ  в  розвинені  країни  різко  підскочив  до  857 млрд. дол. США – на  45%  порівняно  з  рівнем  попереднього  року – як  результат  ще  однієї  хвилі  транскордонних  ЗіП.  На відміну  від  зростаючої  тенденції  попереднього  циклу  ПІІ  в  кінці  минулого  десятиліття,  цього разу  збільшення  проходило  всеохоплююче  по  всіх  регіонах  розвинених  країн.  В  результаті  енергійного  росту  в  2006 році  приток  ПІІ  в  Сполучені  Штати  склав  175 млрд. дол. США,  при  цьому  рекордної  відмітки  досягли  інвестиції  в  хімічну  промисловість,  а  в  Канаді  в  результаті  хвилі  транскордонних  ЗіП  в  гірничодобувному  секторі  приток  ПІІ  подвоївся  до  рекордного  рівня  69 млрд. дол. США.  Приток  ПІІ  в  25 країнах  ЄС  зріс  на  9%   і  склав  531 млрд. дол. США.  Скорочення  вивозу  ПІІ  в  Ірландію,  Іспанію  і  Об'єднане  Королівство  легко  компенсувалось  збільшенням  потоків  в  Бельгію,  Італію  ті  Люксембург,  а  до  10 нових  членів  ЄС  було  ввезено  39 млрд. дол. США – поки що  їх  найбільш  високий  показник.  Як  наслідок  декількох  крупних  угод  по  продажу  зарубіжних  філіалів  японським  компаніям  приток  ПІІ  в  Японію  вперше  з  1989 року  поміняв  знак  на  негативний  ( -6,5 млрд. дол. США).  Частка  іноземних  інвестицій  із  країн,  що  розвиваються  в  сукупному  вартісному  обсязі  транскордонних  ЗіП  склала  в  2006 році  9%  проти  7%  в  2005 році,  що  в  значній  мірі  пояснюється  заключення  ряду  мегаугод.
Вивіз  ПІІ  з  розвинутих  країн  також  зріс  на  45%,  склавши  1 трлн. дол. США.  Сполучені  Штати  і  п'ять  країн  ЄС  входять  в  число  десяти  найкрупніших  зовнішніх  інвесторів  у  світі.  Другий  рік  поспіль  другим  по  величині  інвестором  у  світі  залишається  Франція (115 млн. дол. США),  в  той  час  як  іспанські  компанії  наполегливо  продовжували  свою  зовнішню  експансію,  вийшовши  на  рівень  90 млрд. дол. США.   Це – найбільший  показник, який  коли-небудь  був  відмічений  в  Іспанії.
Отже, експерти відзначають зростання потоків прямих іноземних інвестицій у світі і прогнозують, що в найближчі три роки ця тенденція зберігатиметься. Як повідомляється в новій доповіді Конференції ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД), найпривабливішими  для  інвесторів  країнами  є  Китай, Індія, США, Росія,  Бразилія  і  В'єтнам. У список 20 країн, які стануть найбільшими одержувачами прямих іноземних інвестицій у 2007-2009 роках, увійшла і Україна. Вона на 18-му місці.
Однак,  не дивлячись  на  в  цілому  сприятливі  перспективи,  світова  економіка  постає  перед  лицем  ряду  викликів  і  небезпек,  які  можуть  вплинути  на  потоки  ПІІ  в  наступних  роках.  В  їх  числі  можна  назвати  глобальну  незбалансованість  по  рахунку  поточних  операцій,  що  є  причиною  зрушень  в  динаміці  валютних  курсів,  нестійкі  ціни  на  нафту  і  потенційну  можливість  прийняття  більш  жорстких  умов  фінансового  ринку.  Також  виникають  певні  занепокоєння  відносно  можливого  росту  протекціонізму  і  таких  глобальних  загроз,  як  тероризм  і  війна.  Однак,  ймовірність  того, що  ризики  такого  роду  вплинуть  на  обсяги  ПІІ  в  короткостроковому  плані,  досить  низька.
2.2 Аналіз притоку іноземних інвестицій увітчизняну економіку.
Економічний  розвиток  будь-якої  країни  значною  мірою  обумовлений  рівнем  інвестиційної  діяльності.  В  умовах  глобальної  світової  інтеграції  особливе  місце  займає  процес  прямого  іноземного  інвестування.  За  умов  ефективного  використання  прямих  іноземних  інвестицій  уряди  багатьох  країн  змогли  стабілізувати  свої  макроекономічні  та  мікроекономічні  показники,  забезпечити  вітчизняних  підприємців  новітніми  технологіями  та  сучасними  методами  управління,  підвищити  конкурентоспроможність  вітчизняних  товарів  на  внутрішньому  та  зовнішньому  ринках,  вирішити  соціально-політичні  питання.
Економіка України, як і будь-якої країни, перебуває під впливом зовнішнього середовища. Розвиток процесів міжнародної економічної інтеграції, що  супроводжується  глобалізацією  економічних  зв’язків, вимагає прогресивних структурних зрушень в економіці України, поліпшення якісних показників на мікро- та макрорівнях, одним з важливіших засобів забезпечення яких є інвестиції. Починаючи з 1998 р. інвестиції  в  основний  капітал  вітчизняних  суб’єктів  господарювання мають стійку тенденцію до зростання. Проте світовий досвід переконує у проблематичності  забезпечення  економічного  зростання  країн  з перехідною економікою без залучення й ефективного використання іноземних  інвестицій.
    продолжение
--PAGE_BREAK--

    продолжение
--PAGE_BREAK--

    продолжение
--PAGE_BREAK--·                     Зростання обсягів іноземних інвестицій в Україну;
·                     Зростання обсягів операцій із гривнею на світовому валютному ринку;
·                     Мінімізація рівня кореляції між негативними тенденціями розвитку світової економіки та економіки національної.
Щодо кількісних показників зазначених критеріїв, то їх аналіз дозволяє зробити висновок про досить високий рівень торгівельної відкритості України, але в той же час надзвичайно низькі темпи інтеграції до світового фінансового ринку.
Так, зовнішньоторговельний оборот України лише на протязі 2004-2005 рр. збільшився  з  32672,23 млн. дол. США  до  34287,26 млн. дол. США, а  в  2007р. уже  становив  123785,5 млн. дол. США. При  цьому,  хоча  в  2005-2007рр. Україна мала негативне сальдо торгівельного балансу, а також незважаючи  на  значну  частку  сировини  в  структурі  експорту,  ці  дані свідчать  про  в  цілому  позитивні  наслідки  відкритості  національної економіки  для  розвитку  зовнішньої  торгівлі  держави.
Тим не менше, є всі підстави говорити про неповне використання переваг від такої відкритості, про що свідчить і динаміка інтеграції України до світового фінансового ринку, одним із критеріїв якої є обсяг іноземних інвестицій — на 1.01.2008 року в Україну надійшло 29489,4 млн. дол. США прямих іноземних інвестицій.[61] Незважаючи на зростання обсягів іноземного інвестування в Україну, абсолютний розмір цього показника свідчить, по-перше, про відсутність інтересу до вітчизняного фондового ринку з боку іноземних інвесторів і, по-друге, про неможливість використання переваг іноземного інвестування вітчизняними підприємствами. Щодо портфельних іноземних  інвестицій,  то  їх  обсяг  в  Україні  на  1.01.2008 р. становив  лише 3,2 млрд. дол. США[61].  Наведений  обсяг  іноземного  інвестування  є досить низьким у порівнянні із обсягами операцій на міжнародному фінансовому ринку, що свідчить про практичну відсутність інтеграції вітчизняного  та  світового  фінансового  просторів.
Низький рівень інтеграції до світового фінансового ринку підтверджується і загальним аналізом платіжного балансу України та міжнародної інвестиційної позиції України. Так, із загального обсягу довгострокових кредитів, залучених до України  2006 р., 78 % є такими, що надані міжнародними фінансовими організаціями або під гарантії Уряду. Із загального обсягу портфельних інвестицій 76% є інвестиціями в державні боргові цінні папери. Це свідчить про те, що недержавні суб'єкти фінансового ринку практично не беруть участі у міжнародній фінансовій діяльності, не мають доступу до міжнародного фінансового ринку та не використовують тих переваг і можливостей, що є наслідком світової фінансової глобалізації.
Все це однозначно свідчить про повільний, але невідворотний процес інтеграції вітчизняної економіки до світової економічної системи. Позитивні наслідки такої інтеграції очевидні вже сьогодні, в першу чергу у сфері міжнародної торгівлі. В той же час можна відзначити відставання інтеграції до світової економіки у фінансовому секторі, що потребує негайної корекції економічної політики держави з метою збільшення обсягів іноземного інвестування  та  кредитування.
При цьому першочерговим завданням будь-якої держави на шляху міжнародної економічної інтеграції має бути ґрунтовний аналіз ризиків цього процесу. Відповідно задача інтеграції до глобалізованого світового фінансового простору, що стоїть перед Україною, вимагає врахування особливостей сучасної структури світової економіки, ретельного вибору та використання інструментів, які здатні забезпечити максимальну швидкість та ефективність такої інтеграції і одночасно мінімізувати можливі втрати від цього процесу.
Подібне завдання є тим більше актуальним, що, незважаючи на значну глибину світової економічної глобалізації, механізми регулювання фінансового ринку зосереджені більшою мірою в розпорядженні національних структур, адже ефективних та повноважних наднаціональних регуляторних органів до цього часу не створено. Саме тому слід розглядати глобалізацію не тільки в контексті нових інвестиційних можливостей, але і нових ризиків для України. І, на мою думку, при розробці макроекономічної стратегії України в умовах глобалізації першочергова увага має бути приділена саме тим ризикам, які супроводжують процес інтеграції національної  економіки  до  глобалізованого  фінансового  простору.
До ризиків, притаманних процесу глобалізації в економічній площині та актуальних для України, можна віднести неконтрольований відтік науковців та кваліфікованої робочої сили у більш розвинені країни, зміну структури та обсягів національного виробництва внаслідок значних обсягів імпорту більш конкурентоспроможної продукції, втрату контролю держави та національних корпорацій над стратегічно важливими для економіки підприємствами, тощо.
У фінансовому секторі варто відокремити небезпеку глобальних фінансових криз та небезпеку підриву суверенітету країн з невисоким рівнем розвитку через боргову та іншу фінансову залежність. При цьому рівень цієї небезпеки є тим більшим, чим нижчим є економічний розвиток країни у порівнянні із розвитком провідних держав світу.
Отже, фінансова глобалізація на певному етапі свого розвитку призводить до підвищеної нестабільності національного фінансового ринку внаслідок тісної інтеграції країни до світової економіки. Така фінансова нестабільність в першу чергу пов'язана із підвищеною мобільністю капіталів, режимом плаваючих обмінних курсів та фінансовою лібералізацією, що стало наслідком втілюваної більшістю країн світу політики у сферах макроекономіки, фінансового регулювання, оподаткування, тощо. Однак в процесі подальшого розвитку глобалізації світовий фінансовий простір стає дедалі більш однорідним. І на прикладі Європейського союзу можна пересвідчитись, що, незважаючи на скасування всіх обмежень щодо руху капіталів, повноцінний валютно-економічний союз відзначається досить високою стабільністю свого фінансового ринку.
Це ще раз підкреслює, що в процесі подальшого розвитку та лібералізації фінансового ринку України, в процесі його подальшої інтеграції до світового фінансового простору все більш актуальним стає вивчення досвіду іноземних країн щодо шляхів такої інтеграції та щодо уникнення її негативних наслідків. Про важливість вирішення проблем світових фінансових криз говорить і те, що останні засідання МВФ присвячені саме цій проблемі, тому пошук шляхів запобігання виникненню криз, прийняття необхідних заходів для пом'якшення та ліквідації їх наслідків належать до числа головних завдань при інтеграції України у світовий фінансовий простір.
Результатом вирішення цих завдань має бути завчасне виявлення та ліквідація передумов фінансової нестабільності, обмеження національного ринку від негативного впливу міжнародних кризових процесів та в ідеалі — створення умов, за яких виникнення фінансових криз є неможливим. Тому вважаю за необхідне розглянути методи та інструменти державної політики, спрямованої на досягнення цих цілей.
В першу чергу до таких методів можна віднести методи контролю над міжнародними потоками капіталів. Ці методи розвивались одночасно із загальною лібералізацією міжнародного ринку, появою нових фінансових інструментів та технологічним прогресом.
В сучасних умовах, коли країни, що розвиваються, все більшою мірою інтегруються до світового фінансового простору, у цих країнах спостерігаються суттєві коливання в обсягах притоку та відтоку інвестицій, що зумовлює необхідність активного використання заходів регулювання міжнародних потоків капіталу. І якщо, наприклад, в післявоєнний період таке регулювання було зумовлено довгостроковими цілями — або стимулюванням економічного розвитку, або завданням зберегти промисловість у власності національних корпорацій, то в сучасних умовах регулювання міжнародних потоків капіталу, зумовлене значною мірою саме глобалізаційними процесами, спрямоване в першу чергу на регулювання рахунку поточних операцій і недопущення короткострокових коливань у платіжному балансі.
При цьому необхідно відзначити, що негативні наслідки для економіки країни можуть бути пов'язані як із відтоком, так і з притоком іноземного капіталу, тому заходи щодо контролю над імпортом капіталу аналогічні заходам щодо контролю над експортом, а сам контроль тісно пов'язаний із валютною політикою держави та обмеженнями щодо операцій поточного рахунку платіжного балансу (щодо відкриття рахунків в іноземних банках, валютних операцій, тощо).
З огляду на викладене, на сьогоднішній день можна виділити три основних шляхи обмеження міжнародної фінансової активності.
По-перше, це запровадження податків або податкоподібних обмежень на міжнародні фінансові операції, які сприяють підвищенню вартості транзакцій та відповідно зменшенню їх прибутковості. Серед цих заходів — так званий податок Тобіна, тобто податок на операції на міжнародному валютному ринку, ідея якого була вперше проголошена лауреатом Нобелівської премії Джеймсом Тобіном в 1978 році, або податок на придбання цінних паперів емітентів іншої країни. Серед альтернатив податку Тобіна можна відзначити пропозиції щодо оподаткування всіх міжнародних транзакцій (з огляду на складність відокремлення валютних операцій), або, з метою зменшення саме валютних спекуляцій, щодо оподаткування прибутків тільки від короткострокових валютних операцій.
Варто відзначити, що серед прихильників подібних заходів є не тільки науковці-теоретики чи політичні діячі, але і відомі фінансисти, такі як Д.Сорос або У.Баффет. Наприклад, У.Баффет висловлювався за запровадження 100% податку на всі прибутки, отримані від операцій з цінними паперами або деривативами строком менше одного року. В той же час запровадження подібних обмежень на міжнародному рівні на сьогоднішній день виглядає нереальним, як через відсутність повноважних міжнародних органів, так і з огляду на протилежність цілей, що ставлять перед собою різні країни при проведенні фінансової політики.
До другого шляху можна віднести безпосередні обмеження обсягів руху капіталів. Наприклад, і здійснення іноземного інвестування резидентами, і надходження інвестицій від нерезидентів може бути предметом ліцензування з боку держави. Також може бути передбачений ліміт щодо обсягів іноземних інвестицій в певні (або усі) галузі, або навіть в окремі підприємства. В умовах України прикладом такої політики є обмеження щодо присутності нерезидентів на страховому ринку, або, як опосередковане обмеження, що стосується не тільки іноземних інвесторів — заборона приватизації певних підприємств або галузей (наприклад, трубопроводів або атомної енергетики), або заборона на передачу у власність іноземцям земель сільськогосподарського призначення.
Нарешті, до непрямих методів контролю над рухом капіталу можна віднести:
·                     вимоги до капіталу фінансових інституцій, які полягають у необхідності мати певну заставну суму при проведенні міжнародних фінансових операцій;
·                     заборону на сплату відсотків по депозитах нерезидентам;
·                     обмеження щодо обсягів банківських активів в іноземній валюті;
·                     обмеження щодо обсягів продажу нерезидентам боргових інструментів — облігацій або інструментів грошового ринку;
·                     обмеження щодо іноземних запозичень, які можуть встановлюватись у вигляді або спеціального податку, або у вигляді вимоги внесення спеціального депозиту у центральний банк пропорційно до розміру такого запозичення;
·                     розширення валютного коридору, тобто зони припустимого коливання валютного курсу, що збільшує ризиковість інвестицій у активи, деноміновані в цій валюті і відповідно сприяє скороченню іноземних інвестицій.
Прикладом застосування подібних заходів може слугувати політика Центрального Банку Філіппін, який після кризи 1996-1997 років обмежив мінімальні строки іноземних вкладів в місцевих банках 90 днями.
Наведений перелік інструментів є далеко не повним, і в той же час відображена різноманітність заходів, що використовуються з метою попередження інтенсивного притоку та відтоку іноземних коштів, свідчить про постійний пошук шляхів зниження мінливості міжнародних фінансових ринків та намагання більшості країн обмежити вплив суб'єктів світового фінансового ринку на розвиток національної фінансової системи.
Більшість країн, що розвиваються, використовує повністю або частково наведені вище заходи та інструменти. Наприклад, в Чилі свого часу було запроваджено податок на іноземні запозичення, в Бразилії — і на запозичення, і на іноземне інвестування на фондовому ринку. При цьому заходи щодо обмеження чи заборони притоку капіталу супроводжувались заходами щодо лібералізації правил репатріації капіталу, аби в жодному разі не порушити прав іноземних інвесторів. Але для України, на мій погляд, наведені заходи є неприйнятними, адже національний фінансовий ринок не досяг достатнього ступеню розвитку, а характерною рисою вітчизняної економіки є потреба у значному обсязі вільних грошових коштів, які можуть бути використані для оновлення основних фондів, поповнення обігових коштів, використання у якості кредитних ресурсів.
З цією метою необхідним є всебічне стимулювання притоку іноземного капіталу до країни — як у вигляді прямого або портфельного інвестування, так і у вигляді запозичень.
Тому можна запропонувати наступне:
·                     Всебічне стимулювання інвестиційної діяльності, в першу чергу — інвестицій у основні фонди. При цьому йдеться не стільки про іноземні інвестиції, як про створення загального сприятливого інвестиційного клімату. Основним шляхом такого стимулювання має стати податкова політика, в тому числі щодо норм амортизації, та політика щодо стимулювання технічної модернізації виробництва.
·                     Лібералізація вітчизняного фінансового ринку шляхом пом'якшення умов доступу до ринку іноземних фінансових інституцій — банків, страхових компаній, закладів спільного інвестування.
·                     Пом'якшення умов доступу до міжнародних фінансових ринків вітчизняних позичальників та інвесторів.
·                     Реформування страхової, пенсійної системи та системи фінансового посередництва з метою посилення ролі інституційних інвесторів та одночасного залучення до інвестиційних процесів приватних коштів.[25]
Щодо заходів із ліквідації наслідків фінансової нестабільності, то в західній науковій думці на сьогоднішній день переважають пропозиції щодо застосування різноманітних кредитних інструментів. Наприклад, щодо створення міжнародного кредитору “останньої інстанції” (an international lender of last resort), або інших способів надання країнам, що потерпають від кризи, значних допоміжних кредитів. Але застосування подібних механізмів спрямоване на ліквідацію короткострокових наслідків фінансової кризи та не виправляє ані причин виникнення, ані структурних зрушень у економіці, що виникли внаслідок кризи. Більше того, використання таких інструментів призводить до збільшення нестабільності через впевненість учасників ринку у наданні фінансової допомоги з боку держави.
Тому створення кредитору “останньої інстанції” в будь-якій формі, збільшення валютних резервів, створення інших резервних фондів і тому подібні заходи не можуть вважатись достатніми для запобігання фінансовій нестабільності в країнах, що розвиваються, до яких можна віднести і Україну. Для України прийнятним може бути лише поєднання таких заходів із заходами контролю над капіталом, лібералізацією та стимулюванням розвитку  фінансового  ринку,  наведеними  вище.
    продолжение
--PAGE_BREAK--