Реферат: Тероризм як проблема світового масштабу

--PAGE_BREAK--Світовому співтовариству відомі ініціативи й позиція України стосовно ядерної зброї та її випробувань. Так, виступаючи на ІІ конференції, присвяченій сприянню щодо прискорення набрання чинності Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань, який проходив 11—<date year=«1996» day=«13» month=«11» ls=«trans» w:st=«on»><date year=«1996» day=«13» month=«11» ls=«trans» w:st=«on»>13 листопада 1996 р. в штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку, тодішній український міністр закордонних справ Анатолій Зленко відзначив, що країна є прикладом послідовної та зваженої політики в сфері ядерного роззброєння і нерозповсюдження ядерної зброї. Також Україна закликала світове співтовариство дотримуватися мораторію на ядерні випробування. У цій сфері до України ніколи претензій не було. Проте з мирним атомом у нашій країні проблеми є. МАГАТЕ, що визначає міжнародні стандарти ядерної безпеки, назвало держави колишнього СРСР регіоном, де немає адекватного контролю над ядерними матеріалами. Російські інформаційні агентства, чомусь забувши про свою батьківщину, це повідомлення інтерпретували в слоган «МАГАТЕ внесло Україну в список ядерно-небезпечних країн». Як відомо, Україна, Росія, Молдова й Болгарія 1997 р. підписали Угоду про транспортування ядерних відходів. Молдова відмовилася ратифікувати цю угоду, і відходи переправляються Дунаєм в Одеську область. Болгарія таким чином транспортує свої ядерні відходи в Росію для подальшого поховання й переробки. На сьогодні через Україну вже пройшли два поїзди з ядерними відходами; щороку через нашу територію мають проходити три-чотири небезпечні вантажі з Болгарії. Можна зрозуміти занепокоєння Партії зелених України (голова — В.Кононов) щодо відсутності гласності в питанні транзиту ядерних відходів через територію країни й розвитку інфраструктури ядерної енергетики загалом. Якщо на другу частину питання поки що не може відповісти ніхто, то на першу — відповідно до Оргуської конвенції (про право на повну екологічну інформацію), має право одержати відповідь кожен громадянин України.
Ніякі ядерні об’єкти не повинні будуватися чи ввозитися в країну без попередження населення й місцевої влади. Сьогодні немає інформації про: надійність контейнерів і вагонів для перевезення ядерних відходів; про охорону вагонів; суму, отриману Україною за небезпечний транзит, і про те, скільки одержать ті українські регіони, через які проходять вагони з ядерними відходами. Україна не має альтернативи розвитку ядерної енергетики, а це вимагає на першому етапі добудування двох блоків Хмельницької та Рівненської АЕС. Навіть в умовах мінімального фінансування необхідно проводити певні дослідження в цій сфері. Можна тільки сподіватися на жорсткий контроль над ядерними об’єктами в країні з боку Держатомрегулювання України, який після багатьох перетворень знову почав функціонувати.
Попередження, виявлення і контроль виключать можливість ядерного тероризму.
Боротьба з незаконними поставками ядерних і радіоактивних матеріалів є надзвичайно складним завданням урядів у багатьох напрямах, і уряди несуть перед світовим співтовариством відповідальність за недопущення контрабанди й несанкціонованого використання, володіння й переміщення цих матеріалів через свою територію та кордони. Національна система попередження включає виконання міжнародних договорів і конвенцій; розробку, ухвалення й виконання національного законодавства в сфері поводження з ядерними й радіоактивними матеріалами; запровадження систем обліку ядерних матеріалів, ліцензування й видачу спеціальних дозволів на роботу з джерелами радіації; контроль над експортно-імпортними операціями; відповідну роботу правоохоронних органів, розвідки; прикордонний контроль. Також потрібен комплекс заходів для обмеження й ліквідації наслідків можливих актів ядерного тероризму. Окремо необхідно виділити питання фізичного захисту ядерних об’єктів, що є найважливішим для держав, які мають атомні станції (див. нижче).
Незаконний оборот розщеплюваних і радіоактивних матеріалів загрожує національній безпеці, здоров’ю населення й екології всіх країн світу. Тож потрібно підвищити світові стандарти й норми фізичного захисту; вдосконалити юридичну базу попередження й виявлення таких випадків; розширити застосування запобіжних заходів; сприяти співробітництву та обміну інформацією між державами, міжнародними організаціями; обновити з урахуванням сьогоднішніх реалій антитерористичне законодавство. Фізичний захист як перша лінія оборони Єдиним міжнародним стандартом фізичного захисту є Конвенція про фізичний захист ядерних матеріалів від 1980 р. і відповідні загальні рекомендації МАГАТЕ. Національна система фізичного захисту повинна бути спрямованою на забезпечення безпеки в сфері використання ядерної енергії, на захист від протиправних дій і незаконного обороту радіоактивних матеріалів. Будівництво системи фізичного захисту АЕС зазвичай починається з визначення кола і ролей організацій, відповідальних за її безпеку. Потім проводиться аналіз життєво важливих елементів АЕС і можливих методів та шляхів їх ураження; складається список критичного устаткування. Власне систему охорони АЕС забезпечує система інженерних бар’єрів, технічні засоби й персонал станцій. Наступним кроком є створення так званої моделі базової загрози, що ґрунтується на аналізі внутрішніх і зовнішніх загроз, терористичної, кримінальної й антиядерної діяльності угруповань усередині країни й за кордоном (тактика, зброя, спорядження, розмір терористичної групи), які можуть вдатися до спроб несанкціонованого вилучення ядерних матеріалів або диверсії. Все це разом і є загальнодержавною моделлю ядерної загрози. На жаль, в Україні таку модель не створено. Оскільки для цієї роботи необхідно задіяти спеціальні служби й відомства, то цим було б доцільно зайнятися Раді національної безпеки та оборони України, покликаній координувати й контролювати діяльність органів виконавчої влади в сфері національної безпеки. Сьогодні в Україні в сфері ядерної безпеки завдяки міжнародній підтримці вдалося досягти багато чого. Проте для вирішення виниклих сьогодні нових завдань необхідна чітка та злагоджена робота всіх відомств, відповідальних за цю сферу. Найважливішим і водночас найскладнішим питанням є ресурсне забезпечення і, передусім, фінансування. Тут потрібно не тільки сподіватися на допомогу Заходу, а й щороку передбачати в держбюджеті необхідні суми.
2. Об’єднання міжнародних зусиль у боротьбі проти тероризму
В умовах глобалізації міжнародних відносин боротьба з тероризмом тільки в національних рамках виявляється малоефективною. Потрібні об’єднані зусилля держав на парламентському, урядовому та суспільному рівнях. Експерти визнали як одну з провідних політику НАТО в боротьбі із сучасним тероризмом, основні напрями якої були започатковані на Паризькому саміті в листопаді 2002 року.
Сьогодні з міжнародним тероризмом необхідно боротися не аматорськими, а комплексними методами – на системному, міжнародному рівні. Нині стало цілком зрозуміло, що не тільки одна країна не може самотужки протистояти такому явищу, як тероризм, а й групи країн. Постала необхідність координації зусиль на рівні міжнародних організацій. НАТО у цьому розумінні є найефективнішим механізмом боротьби з міжнародним тероризмом.
Настав час утворити певну структуру швидкого реагування, яка б налічувала кілька десятків тисяч солдат і була добре підготовлена, сучасно озброєна та працювала на випередження, не допускаючи будь-яких проявів тероризму. Ця структура покликана убезпечувати населення від терористичних акцій та заходів, які призводять сьогодні до загибелі десятків тисяч людей.
Міжнародний тероризм – це форма силового зіткнення цивілізацій в умовах глобалізованого світу. Передусім ідеться про протистояння іудейської та мусульманської цивілізацій як найбільш радикальних і агресивних. У цю боротьбу втягується і християнська цивілізація, особливо її католицька та протестантська гілки. Втім, православні народи також не залишилися осторонь, найпаче враховуючи розширення зони військових конфліктів на іракську територію. У війні в Іраку беруть участь військові контингенти з православних країн, зокрема Болгарії та України. Не можна забувати і про інтереси таких цивілізацій, як буддійська чи архаїчно-природних культів, характерна для країн Африки і деяких ареалів Азії та Латинської Америки.
Сенс розвитку будь-якої цивілізації визначає її ставлення до людського життя. Найбільш утилітарний підхід до цього питання існує в мусульманській цивілізації, що розглядає жертву з боку носіїв мусульманських цінностей і, тим паче, представників інших цивілізацій, як нормальне, повсякчасне явище. Особливо активно таку лінію проводять радикальні мусульманські угруповання. Тому міжнародний тероризм став знаряддям саме в руках мусульманської цивілізації у її боротьбі за чільне місце у світовій спільноті та світовому господарстві. а також заради посилення своїх позицій. Ситуація, що виникла у світі після <date year=«2001» day=«11» month=«9» ls=«trans» w:st=«on»>11 вересня 2001 року, підштовхує світову спільноту до вироблення закону стосовно такого нового виду конфліктів ХХІ століття, як війна з тероризмом. Національна стратегія захисту Сполучених Штатів (The National Defense Strategy of the United States) відкривається промовистим твердженням — «Америка є нацією на війні». Далі йде розшифрування цього твердження: «сьогоднішня війна — проти терористичних екстремістських мереж, включно з їхніми державними й недержавними прихильниками». Цій війні було дано багато визначень — «війна з тероризмом», «глобальна війна з тероризмом» або навіть «тривала війна». Все це, по-суті, означає одне: використання військової чи іншої сили для ураження терористів скрізь, де їх буде виявлено. У Сполучених Штатах є визнання факту війни з тероризмом і її політичних та юридичних наслідків. Власне, що це — «війна взагалі», «нова форма воєнних дій» чи «протистояння зі світом тероризму»? Це справді війна у межах наявної юридичної структури — чи, як її визначив президент США Джордж Буш у меморандумі Білого дому від <date ls=«trans» month=«2» day=«7» year=«2002» w:st=«on»>7 лютого 2002 року, «нова парадигма»? «Цю нову парадигму вводимо не ми, а терористи. Вона потребує нового трактування законів війни, яке при тому було б сумісне з женевськими принципами», зазначається у меморандумі. Чи не означає це таке: президент Буш вважає, що традиційний закон збройного конфлікту (який часто кваліфікується у США як «закон війни» й відповідно ілюструється чотирма угодами 1949 року в Женеві) не витримав випробування ХХІ століттям і потребує змін або корекції? Якщо це справді «нове трактування» американською стороною, то дуже важливо, аби воно вписувалося й координувалося з міжнародною відповіддю на тероризм як на явище, яке останнім часом набуває глобального поширення у світі. Традиційно й відповідно до практики багатьох останніх років, тероризм визначався як насамперед внутрішня проблема, стримування якої покладалося на внутрішні закони. Дії терористів, що, як, наприклад, у випадку з «Аль-Каїдою», давно вже набули міжнародних масштабів, не можуть трактуватися як звичайні злочини, які слід розглядати у світлі внутрішніх законів тієї чи іншої країни. Таким чином, постає необхідність розширення закладених у міжнародне право рамок збройного конфлікту. Очевидно, що одна країна, хоч би якою вона була могутньою, не уповноважена одноосібно чинити правосуддя від імені міжнародної спільноти. В ситуацій, яка склалася нині, можливо, є сенс створити авторитетний Міжнародний антитерористичний трибунал, який би мав чітко виписані повноваження судити і притягувати до відповідальності злочинців зі світового терористичного інтернаціоналу?
Проте якщо ми говоримо про зміну парадигми трактування законів війни з тероризмом, то чи не варто одночасно виписати відповідні закони, котрі б сприяли захистові жертв, які опинилися в зоні конфлікту, викликаного діями терористів? Не підлягає сумнівові, що необхідна зміна парадигми, відповідно до якої мали б враховуватися законні права цивільного населення, що завжди найбільше страждає від непримиренного протистояння задіяних у конфліктах сторін. Передусім повинно йтися про конфлікти, аналогічні іракському: на території цієї країни щодня від рук ісламських екстремістів гинуть десятки безневинних людей, а держава не має сили протистояти нападам терористів. Напевно, має бути визначено, що коли внутрішнє насильство досягає рівня «збройного конфлікту», то у війні з терористами можуть застосовуватися методи і засоби, які є адекватною відповіддю на посилення загрози з боку терористичних угруповань. Бо якщо у мирні часи відносини між державою та її опонентами повністю регулюються законами, що захищають права людини, то підвищення внутрішнього насильства до рівня «збройного конфлікту» переводить ситуацію у зовсім іншу площину. У площину, де неможливо повністю гарантувати права людини і її захист від осіб, котрі за ніщо мають життя своїх співвітчизників і ведуть неприкриту війну проти цивільного населення, свідомо удаючись до найбільш варварських методів винищення мирних людей. І якщо донедавна терористичні дії в основному поширювались у межах контексту національної внутрішньої боротьби, то глобалізація тероризму підштовхнула терористів із Близького Сходу розширити свої дії поза межі їхніх власних територій і здійснювати свої напади й на теренах Європи.
Вирішуючи це питання, особи й міжнародні організації, котрі належать до західного світу, потрапили в класичну пастку штампів та навішаних ярликів. Пастка ця не нова, але дуже комфортна для тих, хто освоює виділені ресурси на певну проблему чи якесь завдання. Річ у тому, що, аналізуючи факти, які лежать в основі ситуації, що склалася, бачимо: хоч військові дії в боротьбі з тероризмом були досить успішними, свої можливості вони вже вичерпали. Оскільки війна — це збройне протистояння і є лише частиною заходів та засобів, які можна застосовувати для вирішення якихось проблем. Якщо про це говорить президент США Джордж Буш, то, очевидно, він як політик, що змушений говорити дуже простими для пересічного громадянина фразами, у принципі має рацію, називаючи зазначене протистояння війною з тероризмом. Але коли про війну з тероризмом говорять люди, котрі професійно досліджують цей процес, — вони або не компетентні, або вводять громадськість в оману. Конфлікт, який виник у протистоянні з тероризмом, не коректно називати війною. Бо це є конфлікт, протистояння, комплекс різноманітних конфронтаційних дій. І тільки невелика надводна частина айсберга протистояння може ідентифікуватися як війна. Військовими методами це питання принципово не можливо вирішити. Тому загальмувалися процеси розв’язання проблеми у Афганістані й Іраку, і таким чином вони гальмуватимуться скрізь по світу.
Військові завершили розгром воєнізованих формувань противника, й сьогодні у Іраку та в Афганістані мали б працювати зовсім інші фахівці. Меншою мірою — спеціалісти військової поліції, яка зараз практично повністю взяла на себе всі функції забезпечення безпеки в Іраку, а більшою мірою — спецслужби. Проте набагато важливіша робота зі створення нової структури. Тобто нової системи: місії суспільства, ідеології й політики. Ці речі набагато складніші, можливо — не такі очевидні, але це саме те, чого конче бракує нині. Якщо продовжувати протистояння силами військових (зокрема військової поліції), то це призведе до того, що ті ж таки військові — а вони вже запитують себе, що ж робити далі, — можуть запропонувати інший вихід — встановлення військової диктатури. Власне, іншого виходу вони просто не можуть запропонувати, оскільки їм не відомі інші засоби для стабілізації ситуації.
Гадаю, саме з цієї точки зору вивчають зазначену проблему багато аналітичних західних центрів. Але є обставина, яка заважає політикам і можновладцям усього світу прислухатися чи використовувати думки й розробки людей, котрі розуміють справжні причини і справжні моделі того, що реально відбувається. Дуже чітко змалював картину, подібну до сьогоднішньої, Еріх Марія Ремарк в епізоді, де він описує спостереження нелегального емігранта лікаря, котрий перебуває за кількасот метрів від споруди Ліги націй і бачить, як приїжджають і від’їжджають щасливі й дуже багато вбрані у розкішні костюми, хутра та прикраси аристократичні пани та пані, що їх супроводжують. Вони вирішують світові проблеми, а тим часом війна вже йде у Європі. Ремарк геніально окреслив це не з погляду соціального маргінала, а з погляду політичного вигнанця антивоєнного, антиагресивного напряму, який добре розуміє причини конфлікту. До чого це призвело, ми знаємо. Історія нам показала, що було запущено вкрай спустошливу і жорстоку війну, якої могло й не бути. Причина — цим гарно і багато вбраним панам, які не були наївними чи недалекими, просто було некомфортно, невигідно вирішувати нові завдання новими методами. І визнати, що поза їхнім вузько корпоративним світом існують проблеми, про які вони не хотіли й чути. Оскільки були повністю зациклені на вирішенні своїх кар’єрних політичних питань, захоплені бажанням розширювати бізнесові горизонти і примножувати фінансові здобутки й намаганням узяти від життя все, що давало їхнє привілейоване становище в суспільстві.
    продолжение
--PAGE_BREAK--До речі, абсолютно аналогічна проблема існує зараз і в Україні. Так звана еліта зайнята переділом і роздерибаненням країни, не думаючи, що виклики, які постають сьогодні, можуть одним махом припинити це все й не дати використати вже здобуте раніше. Отже, повертаючись до війни з тероризмом, глобальних викликів і завдань, можна констатувати: ці нестандартні нові завдання щосили намагаються вирішити застарілими методами вчорашнього дня. Саме за тим рецептом, про який хтось із великих сказав, що пересічні генерали завжди готуються до вчорашньої війни. Так само пересічні політики готуються до вирішення вчорашніх проблем. Що фактично визнавав попередній президент США Білл Клінтон, коли говорив: ми були готові до «холодної війни» з сильним, але означеним противником Радянським Союзом, але не готові до неозначеної війни з противником, котрого неможливо знайти. Власне кажучи, те, що збурення викликається нарощуванням різниці економічних, соціальних, політичних і культурних потенціалів, не є чимось новим. Принаймні це відомо політичним, економічним і системним аналітикам. Постає класичне запитання: що ж робити? Бо, як свідчить попередній досвід, політики всерйоз займуться вирішенням цих питань, коли вони ввійдуть у стан гострої кризи.
Власне, заклики реформувати ООН та інші міжнародні інститути — цілком слушні. Але на це піде дуже багато часу. Європейський Союз мав шанс реформуватися протягом кількох десятиліть. Однак на вирішення проблеми боротьби з тероризмом стільки часу просто немає. Відповідно, мав би бути застосований інший підхід. Оскільки політикою таких масштабів, безперечно, переважно займаються юристи, слід зазначити, що й тут ми втрапляємо у пастку ярликів, штампів та вчорашніх вирішень. Річ у тому, що юридична наука лише оформлює механізми, котрі складаються природним шляхом чи розробляються відповідними інституціями. Але самі закони не здатні створити такі інституції, як картина нездатна створити реальність. Відповідна спроба «загнати» проблему юридичним шляхом — приречена, доки не будуть створені саме працюючі механізми й інституції, які вже потім можна оформити юридично.
Очевидно, що людство потрапило у свою чергову кризову смугу. Коли пробує вирішувати нові нагальні проблеми старими методами. Коли немає зацікавленості у тих, хто володіє ресурсами, і є зацікавленість у тих, хто пробує змінити систему різними способами. У цьому сенсі можна визнати, що навіть «Аль-Каїда» намагається змінити систему. Просто її «методи» і «цілі» дуже специфічні. Питання в тому, чи зможуть досягнути свої мети «Аль-Каїда» або якісь інші екстремістські угруповання? А таке може статися, оскільки тенденції, котрі сьогодні чітко вимальовуються у Латинській Америці, набагато деструктивніші й небезпечніші. Є підстави очікувати, що вони зможуть завдяки спрощенню парасоціалістичного і паракомуністичного підходів досягти-таки певного успіху.
Питання, чи людство здатне захистити свої здобутки, представлені вищою формою розвитку західної цивілізації, і продовжити їх, — є питанням, наскільки людство зможе сконцентрувати свої ресурси і передати управління тим, хто бачить адекватні методи протидії активізації терористичних угруповань і встигне це зробити в реальному часі, а не намагатиметься послуговуватися моделями вчорашнього дня.
3. Формула ант терору та проблеми захисту прав людини
Після масштабних терактів у США, Іспанії та Росії, ряду вибухів у популярних туристичних центрах однією з характерних рис сьогодення стала необхідність посилення боротьби з правопорушеннями, організованою злочинністю і тероризмом. Пошук найоптимальніших методів протидії тероризму та екстремізму став головним завданням II Міжнародного антитерористичного форуму «Сучасна Україна в умовах нових загроз (тероризм та екстремізм)», відкритого в рамках V Міжнародної вистав­ки засобів захисту, озброєння та спецтехніки «ISPEK–2005». Організатор форуму – громадська організація «Міжнародна антитерористична єдність» – поставила за мету привернути увагу громадськості до необхідності втілення нових підходів формування системної протидії тероризму та екстремізму насамперед через консолідовану позицію громадських сил.
На форумі як громадянська ініціатива була запропонована для обговорення модель Національної програми протидії тероризму та екстремізму. Визначаючи головні пріоритети ініціативи, голова правління «Міжнародної антитерористичної єдності» Олександр Дічек підкреслив у розмові з кореспондентом «Дня», що навіть в ООН не до кінця зрозуміли, як правильно потрібно боротися з тероризмом: «Уже очевидно, що сьогоднішня тактика, яка спирається на посилення силової складової, не може принести успіху, оскільки вона порушує права і свободи людини, відтак викликає роздратування в суспільстві. Наші технології мають гуманістичну направленість, їх можна умовно назвати інформаційно-суспільними, що поділяються на культурологічні, гуманістичні, освітні, виховні. Усі вони спрямовані на те, щоб сформувати гармонійну особистість, людину, у якої немає бажання протиставляти свою націю, релігію іншим». Важливість подібних ініціатив відзначив і співголова оргкомітету форуму, колишній перший віце-прем’єр міністр України Анатолій Кінах: «Це просто необхідно. Ми повинні розуміти, що таке явище, як міжнародний тероризм не має кордонів, не має релігії, не має нації, а тому загрожує безпеці усієї людської цивілізації. Однак результат може бути досягнутий тільки тоді, коли об'єднуватимуться зусилля держави і суспільства на принципах демократії, захисту прав людини, безпеки нашого життя».
Принцип системної протидії тероризму, спрямований на активізацію громадського сектора, знайшов схвальний відгук і з боку силових структур. Так, колишній заступник голови Служби безпеки України Василь Кругов підкреслив: «Тероризм як міжнародне транснаціональне явище є системою, яка потребує системної протидії. У першу чергу повинні працювати державні інституції – спецслужби, правоохоронні органи і спеціально створені структури, такі як, приміром, антитерористичний центр України на базі СБУ. Однак силова складова потребує і долучення самого суспільства, громадських інститутів». За його словами, держави, в яких не спрацьовувала громадська складова, мали серйозні проблеми: «Яскравий приклад – сусідня Росія. Безперечно, люди, які організовували вибухи домів, теракти в метрополітені не могли не проявляти себе при підготовці, але громадяни держави на це не відреагували», – відзначає пан Кругов. Саме тому, за його словами, сьогодні «Служба безпеки України вбачає необхідність долучення громадянського суспільства до роботи державних інститутів». Основна робота фахівцями покладається на засоби масової інформації, оскільки, на думку пана Кругова, «представники ЗМІ можуть донести ідеологію протидії тероризму та екстремізму до людей – це і є допомога у боротьбі з тероризмом». До такої ж думки схиляється і Олександр Дічек, який вбачає в адекватному інформуванні населення оптимальну модель гармонізації силової та громадської складової. Однак він наголосив і на відповідальності ЗМІ за ненавмисну «допомогу» терористам: «Особливістю сучасного тероризму є те, що він робить акцент на латентній складовій терористичної акції – це той момент, коли ЗМІ дуже детально розповідають про теракт. Саме на це розраховують терористи – на формування у суспільстві уявлення про них як про мучеників, героїв, борців за свободу та незалежність країни, регіону». Відтак адекватне висвітлення терактів, поєднане з донесенням ідеології протидії тероризму та екстремізму є оптимальною допомогою силовому сектору.»[3]
Основну роботу по боротьбі з тероризмом сьогодні виконує Антитерористичний центр України на базі СБУ, який діє з 1994 року. Інформацією про його роботу з «Днем» поділився Василь Кругов: «Практично всі об'єкти життєзабезпечення, техногенні об'єкти, ті, які можуть використовуватися терористами як суспільно значимі, сьогодні убезпечуються різноманітними програмами дій Антитерористичного центру України. Механізми протидії відпрацьовуються на всіх атомних станціях, газових і нафтопроводах, у місцях масового скупчення людей, будівлях вищих органів влади».
Сьогодні на базі Антитерористичного центру планується створення Міжнародного центру спеціальної підготовки – про це нещодавно заявив Президент Віктор Ющенко. Його метою, за словами пана Кругова, буде підготовка спеціальних підрозділів, відомств і міністерств України, задіяних у контртерористичних операціях, а також спеціальних підрозділів, яких потребуватимуть інші держави. Прикметно, що в Росії на сьогодні подібного центру немає, є спеціальний центр підготовки, але він готує виключно підрозділи ФСБ.
Розвиток ситуації в Іраку та регіоні Середнього Сходу спричинився до необхідності повернутись до реального аналізу базової стратегії США, їх національних інтересів як у глобальній, так і національній системі координат. В системі національної безпеки США яскраво проявилась проблема між стратегією як теорією і стратегією як дійовим механізмом досягнення визначеної мети в умовах виживання, ситуаційної необхідності, інтенсивних змін та нестабільності. Інша проблема — це класифікація стратегії і тактики. У воєнній справі тактика визначає завдання збройних сил у процесі бою, а стратегія — спосіб використання воєнних операцій для досягнення кінцевої мети. Аналіз і планування повинні аргументувати, які позиції вимагають їх включення до стратегії, а які — до тактики. На практиці, тим не менше, має місце ситуація, коли, з одного боку, «тактика», а з іншого — «стратегія» стають несумісними.
Документи базової національної стратегії містять у собі узагальнені визначені терміни, фундаментальні принципи та концепції, що охоплюють глобальні проблеми і в загальному не передбачають фінансування, силового забезпечення. Операційна стратегія передбачає комплекс дій, в основі яких є реальні механізми, орієнтовані на вирішення актуальних задач і зважені збалансовані рішення. З іншого боку, на відміну від базової, вона має таку характеристику, що є необхідним атрибутом дієвої операційної стратегії. У принципі базова стратегія повинна містити орієнтири можливих змін, але на практиці зазнає постійних втрат, що зумовлені реальними подіями. Кожна велика криза чи війна вносять зміни до задекларованої базової стратегії. Проблема полягає лише в оперативній розробці реальної операційної стратегії на коротку перспективу, де враховуються уроки розвитку подій. Інтегруючий термін «національна стратегія» (National Strategy) — це наука і мистецтво розвитку і використання політичних, економічних і воєнних засобів держави в інтересах досягнення національних цілей в умовах мирного і воєнного часу»[4], де «національні цілі — це фундаментальні цілі і задачі нації (народу), на реалізацію яких cпрямовано її політику, ресурси і зусилля». «Національна безпека США — це умова розвитку держави, яка забезпечується воєнною перевагою США над будь-якою іншою державою чи коаліцією держав, сприятливою позицією американської дипломатії у сфері міжнародних відносин, воєнним потенціалом, що забезпечує успішну протидію явним чи таємним ворожим або руйнівним діям як зовні, так і всередині країни». Стратегія національної безпеки виникла на основі трансформації воєнної стратегії. «Воєнна стратегія — є мистецтво і наука використання збройних сил держави для досягнення цілей національної політики шляхом прямого використання воєнної сили або загрози використання». Що стосується самої стратегії, то вона «...є мистецтвом і наукою розвитку та використання політичних, економічних, психологічних і воєнних засобів відповідно до умов мирного чи воєнного часу для максимальної підтримки дій політичного керівництва країни з метою нарощування можливостей досягнення перемоги і зменшення шансів зазнати поразки».
Порівнюючи ці визначення, можна стверджувати, що призначення збройних сил США лежить в діапазоні від імплементації воєнної стратегії, тобто ведення війн, до вирішення загальнонаціональних завдань. Після подій <date year=«2001» day=«11» month=«9» ls=«trans» w:st=«on»>11 вересня 2001 року збройні сили США стали головним дійовим механізмом захисту американських національних інтересів на глобальному рівні. Оцінка реальних загроз національним інтересам держави є одним з найважливіших орієнтирів при розробці стратегії національної безпеки США на поточний рік. Консервативний «радянський» підхід до цього питання в межах Альянсу протягом останніх чотирнадцяти років підтвердив свою нежиттєздатність, а пошуки нових раціональних орієнтирів для американської стратегії національної безпеки все ще тривають і перебувають у динамічному стані. Саме тому характеристика сучасної ситуації як «викликів невизначеного майбутнього» набула поширення. У контексті невизначеності здійснюються пошуки нової моделі дійової стратегії.
Стратегія національної безпеки Сполучених Штатів Америки, оприлюднена <date year=«2002» day=«20» month=«9» ls=«trans» w:st=«on»>20.вересня 2002 р., визначає наступні основні цілі:
·                     проведення випереджувальних воєнних дій проти ворожих держав та терористичних груп, спрямованих на розробку ЗМЗ;
·                     запобігання виникненню ситуації, коли будь-яка країна може кинути виклик глобальній воєнній могутності США;
·                     одноосібне прийняття рішення щодо захисту власних національних інтересів і безпеки (у випадку необхідності);
·                     розповсюдження ідей демократії і прав людини на всій земній кулі, особливо в мусульманському світі.
У контексті зазначених цілей Стратегії національної безпеки США на 2003 рік конкретні стратегічні завдання щодо країн регіону Перської затоки та Іраку певною мірою можна віднести до тактичних завдань.
З розвитком процесів глобалізації світ роздвоївся. Демократичне співтовариство (приблизно 30% населення світу, на нього припадає майже 70% світового багатства) живе в умовах стабільності. Але має місце «південна дуга нестабільності» (від Близького Сходу — до прибережної полоси Азії). Хаос у цій зоні спричинений низкою чинників, а саме: вакуумом безпеки, відсутністю балансу сил, бідністю, неефективністю діяльності урядів, високим рівнем безробіття. Саме тому ця зона нині є «інкубатором» основних загроз: тероризму, тиранії, урядів-ізгоїв, розповсюдження зброї масового знищення, етнічного напруження, недостатності ресурсів, геополітичного суперництва, нелегального розповсюдження наркотиків та організованої злочинності. Стратегія стверджує: якщо ми хочемо досягти мирного майбутнього і реалізації сприятливих можливостей у світі, ці проблеми і загрози необхідно взяти під контроль. [5] З американських позицій, арабському світу необхідно допомогти у будівництві демократичного устрою держав. Проте розпочинати слід було з Саудівської Аравії. П’ять сімейних кланів Середнього Сходу є власниками майже 60% світового видобутку нафти [9]. Родина, яка знаходиться при владі у Саудівській Аравії, контролює більш ніж 1/3 цієї кількості. Високий рівень корупції та неконтрольований обіг мільярдних нафтодоларів, падіння життєвого рівня і фрустрація призводять до радикалізації, створюють придатні умови для ідеології фундаменталістів. У боротьбі з глобальним тероризмом метою США є: знищення терористичних мереж, притягнення до відповідальності країн, що приховують терористів, протидія агресивним тиранам, які володіють чи прагнуть оволодіти ядерною, хімічною чи біологічною зброєю, яку можна буде передати союзникам-терористам. Терористи, встановлюючи тісні відносини з тиранами, можуть придбати технології, що дадуть можливість масово знищувати. Кожна з цих загроз примножує небезпеку, яка створюється іншою. І єдиний шлях до безпеки — ефективна протидія і терористам, і тиранам.[6] Стратегія випередження і недопущення за допомогою застосування воєнної сили ніколи не мала чітких меж. Щодо терористичних організацій стратегія випередження не ефективна, вона більшою мірою стосується держав. Терористичні організації не відчувають страху від удару у відповідь на їх акт терору, навпаки, певною мірою вони розраховують саме на ланцюгову реакцію ескалації воєнного напруження від внутрішньодержавного виміру до глобального.
<date year=«2003» day=«30» month=«4» ls=«trans» w:st=«on»>30 квітня 2003 року в Тель-Авіві (Ізраїль), Ріджаді (Саудівська Аравія) і Касабланці (Марокко) майже синхронно було проведено терористичні акції групами, що ідентифікують себе з Аль-Каїдою, підтверджуючи таким чином легенду про глобальну мережу організації, до якої входять саудійці, марокканці, пакистанці, фундаментальні ісламісти з усієї Європи. Для їх діяльності необхідні кошти, причому не завжди дуже великі.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Акції в Ріджаді відбулися після оголошення США про виведення своїх військ із Саудівської Аравії (це було головною вимогою бен Ладена). На вимогу широкої громадськості в Марокко король усунув з посади міністра внутрішніх справ. В Ізраїлі акції призупинили процес відновлення діалогу між А.Шароном і новим палестинським прем’єром М.Аббасем. Це свідчить про те, що метою акцій була виключно дестабілізація ситуації в країнах, недопущення її поліпшення. Згідно зі сценарієм С.Хантінгтона, йде війна цивілізацій, ініціаторами якої є мусульманські фундаменталісти. У цьому контексті становлять інтерес відомості, наведені в табл.1 (додаток №)
Розвиток подій в Іраку виявив значну прогалину між затвердженою стратегією США і необхідністю нагального вирішення стратегічних проблем не лише в Іраку, але й у всьому регіоні Близького і Середнього Сходу. В американському суспільстві домінує ідея про необхідність проведення демократичних змін у всьому регіоні Близького і Середнього Сходу. Але у випадку їх некритичного проведення демократичний устрій дасть зворотній результат. Корупція, недостатньо тверда політика і неефективна практика можуть зробити кошти, спрямовані на допомогу країнам регіону, абсолютно неефективними. В подібних умовах допомога лише погіршує слабку політику, зводить до нуля інвестиції, увічнює бідність.
США твердо переконані у тому, що основною причиною радикального ісламського тероризму є домінування авторитаризму, який супроводжується відсутністю демократії, свободи і сприятливих економічних умов. До певного часу ці ідеї сприймалися як політична риторика, але після подій <date year=«2001» day=«11» month=«9» ls=«trans» w:st=«on»>11 вересня 2001 року навіть ООН у своїй доповіді щодо розвитку в арабських країнах визнала цю проблему і закликала до розробки шляхів розширення демократичних інститутів і основних свобод людини в мусульманських країнах на Близькому Сході[7]. На думку експертів з проблем Середнього і Близького Сходу, ключовою проблемою є високий рівень корумпованості і атмосфера безконтрольного збагачення, що домінують у владному прошарку більшості країн регіону. Видається сумнівним «лікувати» ці позиції за допомогою ліберальних механізмів та демократичних свобод. З іншого боку, ісламські фундаменталісти в Афганістані, Марокко, Пакистані, Палестині, Саудівській Аравії надзвичайно активні у розв’язанні публічних і соціальних проблем, опіці над малозабезпеченими, контролі за освітою, медичною допомогою тощо, на відміну від діяльності традиційних провладних партій, що не мають підтримки громадськості. На думку експерта ЦРУ Р.Баєра, якщо у Саудівській Аравії вибори президента будуть вільними та демократичними, саудівці проголосують за бен Ладена, тому що він перший наважився оголосити війну корумпованим злочинцям, які керують цією країною [21]. Така ситуація характерна для більшості країн регіону. Критичного рівня досягла корупція в таких країнах, як Пакистан, Саудівська Аравія, Ємен. Регіональна загроза поглиблюється наявністю у двох з цих країн ядерної зброї. Крім того, з неофіційних джерел відомо, що спецслужби ядерного Пакистану підтримують тісні стосунки з Аль-Каїдою. Відповідно, будь-який додатковий виток інформації щодо цього для пакистанських урядових кіл неприпустимий, тим паче на рівні журналістського розслідування (американський журналіст Д. Пірл).
Інсталяція демократії, демократичний месіанізм можливий у Центрально-Східній Європі, Америці, де є глибоке історичне коріння, і досить сумнівний у мусульманському світі. Міжнародний тероризм ніколи не виграє у війні з США, але ідеологічна перемога на мусульманському фронті є досить ймовірною. В регіоні Близького Сходу, Південно-Західної та Південної Азії США мають традиційні життєві інтереси. Насамперед це стосується проблем мирного врегулювання, гарантування безпеки Ізраїлю та дружніх арабських країн та збереження вільного постачання нафти за доступними цінами, а також зменшення шансів для появи нового агресора.
Питання імплементації демократії в країни регіону можна розглядати у контексті стосунків США — Саудівська Аравія, де, незважаючи на корупцію, активність терористичних угруповань, незадовільний рівень боротьби з ними, численні приклади їх непрямої фінансової підтримки з боку влади, США не висувають вагомих претензій щодо внутрішньополітичної ситуації в країні, дотримання норм демократії. Причина — порівняно високий рівень бізнесових та фінансових відносин між країнами, вільна діяльність американських компаній на території Саудівської Аравії, стабільний експорт нафти. Це не є ісламська країна зі зразковою демократією, але її державний устрій та рівень державного управління дає можливість забезпечити стабільні поставки нафти і ринкові умови ведення бізнесу для США та інших країн. Справжня воєнна перемога — завжди політика, її досягають за допомогою базової стратегії, і на її фінішній прямій затухають конфлікти та їх наслідки. Це створює умови для сталого розвитку суспільства.
Останнім часом у боротьбі з тероризмом виникло чимало проблем із захистом прав людини. Так, наприклад, Великобританія готова піти на зміну законодавства про права людини заради боротьби з тероризмом. Про це заявив нещодавно прем'єр-міністр Великобританії Тоні Блер на своїй щомісячній прес-конференції на Даунінг-стріт.
Він виклав журналістам плани уряду щодо спрощення і прискорення процедури депортації іноземних громадян, підозрюваних у причетності до тероризму. «Уряд готовий внести зміни до Акту про права людини, якщо виникнуть будь-які труднощі з застосуванням нових заходів для депортації», — сказав прем'єр-міністр.
Великобританія, що є учасницею Європейської конвенції про права людини, не може депортувати громадян тих країн, де їм може загрожувати страта або катування. Саме тому, за словами Блера, зараз уряд Великобританії проводить інтенсивні консультації із низкою країн, щоб одержати запевнення в тому, що з депортованими громадянами будуть гуманно поводитися. «Ми вже уклали меморандум про взаєморозуміння з цього питання з Йорданією, вчора в мене були конструктивні переговори з лідерами Алжиру і Лівану, всього ми проводимо консультації приблизно з 10 країнами», — розповів Блер.
Британська правозахисна група «Свобода» («Liberty») уже висловила стурбованість наміром уряду пожертвувати правами людини заради боротьби з тероризмом. Раніше своє занепокоєння тим, що в погоні за терористами можуть бути обмежені фундаментальні права людини, висловила і дружина прем'єр-міністра Великобританії Шері Блер.
Однак глава кабінету міністрів Великобританії жорстко наполягає на необхідності радикальних заходів. «Приїзд у Великобританію — це не прогулянка, люди беруть на себе обов'язки, живучи в цій країні. Вони повинні розділяти цінності й установки нашого способу життя. А якщо вони починають проповідувати ненависть або брати участь у діях проти нашої країни та її народу — їм тут не місце», — відзначив Блэр. «Вони приїжджають сюди і грають за нашими правилами, — додав він. — Якщо ж ні, то вони повинні виїхати звідси».
Яким чином нам сьогодні долати тероризм, не порушуючи права людини? З проблемою тероризму дуже тісно пов’язана проблема боротьби з застосуванням тортур. Ця проблема наразі почала обговорюватися всім світом. Проблема тортур і їх застосування, боротьби з тортурами була предметом дуже широких дискусій. Країна, яка нині фактично диктує свої стандарти всьому світові і навіть Організації Об’єднаних Націй, — це Сполучені Штати Америки, сама в Іраку застосувала і застосовує в масовому порядку тортури до ув’язнених, зокрема, у в’язниці Абу-Грейб неподалік Багдаду. Чи можна доходити до цього у боротьбі з тероризмом? Чи не є це, власне, провокацією до проведення терористичних актів зі сторони близьких і рідних тих ув’язнених, які потерпають від порушення прав людини. Це, на мою думку, не тільки ускладнює боротьбу з тероризмом, але й просто заганяє цю проблему в глухий кут, вихід з якого не можливий.

4. Аналіз загрози тероризму в Україні
На рубежі тисячоліть світова прогресивна думка дійшла висновку, що тероризм, як небезпечне явище для людства, стоїть в одному ряду світових загроз поряд з організованою злочинністю, наркобізнесом, ядерною та екологічною небезпекою. Це обумовлено, насамперед тим, що тероризм стає самим поширеним засобом вирішення конфліктів у різних регіонах планети. Вірус насильства уражає як високорозвинені країни, так і периферію цивілізованого світу. Силове поле тероризму охопило практично всі континенти, але більш за все світове суспільство та політичну еліту тривожать передумови виникнення терору глобального рівня, що утворюється на Євразійському континенті. Поряд з цим, необхідно зазначити, що в Україні «терористичного бума» поки немає, проте мають місце окремі злочини, що носять терористичний характер.
Кожний вдалий терористичний акт має під собою політичний або фінансово-комерційний ґрунт, підриває віру населення в спроможність держави протистояти насильству, тобто виконувати свої функції. Тому подібні злочини безпосередньо являють собою погрозу життєво важливим інтересам держави. Сьогодні в Україні є чинники, існування котрих складає ґрунт для виникнення різних за масштабами та систематичністю терористичних проявів. Фактично будь-який тероризм так чи інакше детермінований економічно. В умовах загострення кризи, що охопила полі­тичні, економічні та соціальні відношення в Україні, можна окреслити фактори, які сприяють розвитку тероризму: криміналізація суспільства, корупція, низький економічний рівень країни, ріст цін, затримка виплат заробітної плати, безробіття, відсутність засобів до існування, зубожіння населення, невдоволення існуючими суспільними відносинами, значний рівень злочинності. Такі переломні моменти в житті країни, як правило, супроводжуються підвищеною нервовою готовністю її громадян до різких, необдуманих агресивних вчинків. Економічні негаразди, майнова і соціальна диференціація населення породжують в Україні стан протистояння в суспільстві, намагання окремих лідерів деяких політичних партій і громадських організацій використати невдоволення людей у своїх вузькопартійних і корпоративних інтересах. Деструктивні процеси особливо посилилися під час проведення виборчої президентської кампанії. Як наслідок, певні верстви населення можуть вдатися до радикальних дій, стати на шлях антиконституційних форм і методів політичної боротьби. Після розпаду СРСР в Україні, як і в більшості країн-членів СНД, пройшов процес розпаду бюрократичної системи держави, який супроводжувався порушенням принципів соціальної справедливості, нівелюванням моральних цінностей. Потужна динаміка цих проце­сів сприяла інтенсивному розвитку тіньової економіки й організованої злочинності, лідери яких використовували терористичні способи дій для вирішення питань економічного та політичного характеру. Так шляхом вбивств політичних діячів, керівників бізнесових структур, в тому числі і тіньових, усуваються «неугодні» політичні й економічні лідери, через психологічний тиск вирішуються ті чи інші питання. Аналізуючи причини зростання масштабів організованої злочинності та тероризму в Україні, можна зробити висновок, що вони розвиваються завдяки тим умовам, в яких можна безкарно протиправним шляхом вилучати максимальні кошти за рахунок неправомірного перерозподілу національного прибутку і втрати владою ефективного контролю за державними та суспільними структурами.
Територію України сьогодні складають землі, які на певних відрізках історії знаходились у складі різних за розвитком країн. А це знайшло свій відгук у культурі населення, особливо вплинуло на розвиток правосвідомості. Тому для формування об'єктивного уявлення при розгляді певного аспекту розвитку конкретного регіону держави необхідно ретельно враховувати історичне навантаження. Непроста ситуація складається на Кримському півострові, де простежується тенденція радикалізації структур кримськотатарського національного руху. Активізація діяльності націоналістичних структур кримських татар щодо відродження їхньої національної державності в Криму, ініціювання ними нової хвилі міграції осіб кримськотатарської національності з Узбекистану, різних регіонів Росії, інших країн СНД, боротьба організованих злочинних угруповань за сфери впливу, створюють передумови виникнення значної напруги в регіоні.
Положення про меджліс кримськотатарського народу основною своєю метою визначає «національно-державне визначення на своїй національній території». У програмних документах національної партії «Адалет» передбачається створення загонів «аскерів». Слід враховувати, що на розвиток подій у Криму впливає зацікавленість Туреччини, яка з урахуванням послаблення позицій Росії претендує на роль лідера в Чорноморському басейні. Загальні історичні, політичні та культурні корені та традиції, що мають ісламську основу, політична й економічна нестабільність суспільства в країні створюють сприятливі умови для діяльності релігійних і громадських організацій на півострові, які зорієнтовані на зв'язки з ісламським світом. Адже згідно з «Основними завданнями діяльності органів національного самоврядування кримськотатарського народу на період до IV Курултая кримськотатарського народу» (жовтень 1999 р.), одною з основних цілей меджлісу є організація донорських конференцій держав, що мають потенціал для участі у фінансовій підтримці повернення й облаштування кримськотатарського народу, включаючи країни традиційного поширення ісламу.
У цілому, проблема міграції, в першу чергу нелегальної, з країн зі складною політичною та криміногенною обстановкою, з територій, де ведуться бойові дії або ж міжетнічні конфлікти, набуває особливої гостроти і потребує ефективного реагування. За оцінками правоохоронних органів, Україна, уникнувши міжнаціональних конфліктів, наприкінці ХХ-го сторіччя з країни, через яку проходить транзитом нелегальна міграція, поступово перетворюється в країну, яка акцептує нелегальних мігрантів на своїй території. В Україну намагаються проникнути не тільки ділки «тіньової економіки», торговці наркотичною сировиною, зброєю, але й особи, що ухиляються від кримінального переслідування, у тому числі за здійснення терористичних актів на батьківщині. При цьому нелегальна міграція в Україні представлена й крайніми її формами: втеча з «гарячих точок», вимушене переселення, виїзд з країн постійного проживання в пошуках кращих умов життя. Значний потік нелегальної міграції йде з регіонів, охоплених військовими конфліктами, у яких тероризм та кошти наркобізнесу — це основний шлях досягнення політичної влади (Афганістан, Шрі-Ланка, Бангладеш, північні штати Індії, Пакистан, республіки Закавказзя). Найбільш вагомою для умов географічного розташування України є міграція з «гарячих точок», які знаходяться на території країн СНД (Чечня, Нагірний Kapaбах, Абхазія, Осетія, Таджикистан). Такого роду мігранти несуть в Україну зброю, бандитський уклад існування, небезпечні інфекційні захворювання. Вони вже створили в країнах заходу «колонії» із своїм укладом життя, складові якого суперечать законодавству країн їх перебування. Подібні «колонії поселення» створюються й у нас. Вже сформувались в'єтнамська, іранська, арабська, китайська, турецька, індійська та пакистанські колонії нелегальних мігрантів. Як свідчить практика, невизначеність соціального статусу біженців та нелегальних мігрантів в Україні, відсутність постійного місця проживання та роботи сприяє втягуванню їх в злочинні угруповання та різні галузі тіньового бізнесу. Тобто, зростання чисельності мігрантів, які незаконно перебувають в Україні, безпосередньо впливає на виникнення нових і збільшення вже існуючих в Україні етнічних і міжнародних злочинних організованих формувань.
В умовах складної політичної і економічної ситуації в Україні релігійний фактор все більше впливає на розвиток суспільних процесів. Основним і найбільш дестабілізуючим чинником релігійного життя залишаються напружені взаємовідносини між трьома гілками православ'я УПЦ, УПЦ-КП, УАПЦ, а також між ними і УГКЦ. Сьогоднішній стан міжцерковного протистояння намагаються використати в своїх інтересах деякі політичні сили, в тому числі і ззовні. Боротьба за сфери впливу, перерозподіл церковних споруд втягує в протистояння значні верстви населення. В Україні поряд з класичними церквами зараз набирають силу й релігії, які зароджувались і «мають основну прописку» на віддалених від кордонів України територіях. Серйозну проблему утворює релігійний екстремізм з боку активістів харизматичних, іудо-християнських, мусульманських та інших релігійних об'єднань, особлива зацікавленість іно­земних держав (Туреччини, Ірану, Пакистану, Саудівської Аравії, Єгипту) в розповсюдженні ісламського екстремізму. До нашої держави приїздять релігійні місіонери з різних континентів світу, на її території створюються центри новітніх нетрадиційних релігійних сект і напрямків, серед яких є й екстремістські. За певних обставин вони можуть стати детонатором важко передбачуваного за наслідками вибуху тероризму в країні. В Україні офіційно функціонують духовні, громадсько-політичні та культурологічні об'єднання мусульман. Це, наприклад. Духовне управління мусульман України (ДУМУ), зареєстроване в 1993 p. Головним імамом є шейх Ахмед Тамім. Під егідою ДУМУ відкрито ісламський університет у м. Києві. Як прояв самостійної позиції створено Духовне управління мусульман у Криму на чолі з муфтієм Курі Мустафаєвим. У 1997 р. Управлінням юстиції в Київській області зареєстрована Міжобласна асоціація громадських організацій громадян «Арраід», яку очолює громадянин Судану Моаз Абу Обейда. Навряд чи можна сумніватися в тому, що ці та інші подібні організації залишаться поза увагою екстремістських мусульманських угруповань. Як зауважив шейх Ахмед Тамім, з-за кордону поза діяльністю офіційного мусульманського духовенства та його представництв щедро фінансуються проекти, згідно з якими в Україні видається стотисячними тиражами ісламська література українською та російською мовами. У зверненні до Генеральної прокуратури України (1998 р.) він звинуватив «Арраід» у причетності до екстремістської діяльності. Загрози для нашої держави з боку екстремістів від ісламу в останній час набирають реального змісту. Це пов'язано з наявністю економічних, територіальних інтересів представників ісламського світу у нашій державі. І стало очевидним на тлі останніх подій у Росії, ускладнюються проблеми навколо кримськотатарського питання.
    продолжение
--PAGE_BREAK--