Реферат: Роль народних звичаїв та традицій у розвитку музичного світогляду дітей дошкільного віку

--PAGE_BREAK--Кожне музичне заняття я намагаюсь, хоч частково, але пов’язати із народним мистецтвом. Широко використовую народні пісні, ігри, дитячі забави, народну мудрість, легенди, роблю драматизації народних казок, ляльковий театр чи інсценівки. Навіть діти молодшої групи із таким естетичним задоволенням виконують ролі Баби, Діда, Ріпки, собачки Хвінки, киці Мінки, мишки Оришки тощо. А дітки ясельної групи як непіддільно щиро виконують ролі трьох гусей, що живуть у бабусі.
…Талантів на українській землі безліч. Наші діти – це глина, з якої наше завдання виліпити естетично прекрасну, морально стійку українську націю, український народ.
«Українка я маленька,
Україна – моя Ненька,
В неї щира я дитина,
Добра, люба та єдина».

ІІ. Види народної творчості
За видами народну творчість можна поділити на:
а) декоративно-ужиткове мистецтво;
б) усну народну творчість;
в) народну гру;
г) пісенну творчість.
А зараз більш детально зупинимося на кожному з цих підрозділів.
а) Декоративно-ужиткове мистецтво в роботі з дітьми
Народна педагогіка – бальзам, який треба прикладати до ран нашої духовності. Ці слова чи не найяскравіше виражають суть народознавства, його роль у роботі з дітьми.
Одним з першочергових завдань в роботі з дітьми по присуспільненню до народної національної спадщини є ознайомлення з батьківською (дідівською) оселею. Це і родинне вогнище, звідки вимандровує людина в широкий світ з засвоєними цінностями: маминою піснею, нелукавим батьковим напуттям, дідусевими казками і бабусиними вишиванками, теплом незрадливого рідного слова. З любов’ю описав прощання з батьківською хатою В.Симоненко:
«Ти стоїш небагата й непишна,
Виглядаючи з саду в луг,
Рясний цвіт обтрусили вишні
На солом’яний твій капелюх…
Ти була мені, наче мати,
Ти служила мені, як могла –
Кожна кроквочка, кожна лата
Не жаліла для нас тепла.»
Багате, розмаїте мистецтво на Україні. Через те, важливе місце в роботі з дошкільнятами посідає ознайомлення дітей з творіннями декоративного ужиткового мистецтва: керамікою, вишивкою; з предметами побуту, одягу, взуття; з професіями ткалі, гончара, різьбяра, лісоруба тощо.
Український одяг є яскравим і самобутнім культурним явищем, яке розвивалось й удосконалювалось протягом століть. У народному костюмі відбилися спільність походження та історичні долі східних слов’ян, взаємовпливи культур інших народів.
Представники різних соціальних груп: ремісники, феодали, козацька старшина, рядове козацтво, бідні селяни, поміщики, міщани, торговці тощо – відрізнялися своєрідністю вбрання. Матеріал, з якого виготовляв народний одяг, — хутро і тканини. Характерною рисою традиційного українського вбрання є його декоративна мальовничість, яка відбиває розвиток ремесел, високу культуру виробництва матеріалів для одягу. Дуже різниться одяг у різних місцевостях України: на Лівобережжі чи Правобережжі, на Слобожанщині чи Поділлі, у Карпатах, Поліссі, Волині…
В дитячих садочках на допомогу педагогу приходить іграшка у національному костюмі і народне слово:
«У нашого Василя
Вишивані рукава
Ще й розшитий комірець,
А сам хлопець – молодець.»
Також важливим елементом народного одягу була хустка. В кожній місцевості був свій орнамент для жіночої хустини, виразник особливої краси:
«Маю хустку-вишиванку
На чотири роги,
Кого люблю, того люблю,
Кидаю під ноги.»
Хустка з давніх давен – основний улюблений головний убір українських жінок. І дівчатка у садочку із задоволенням танцюють із хустинами, вистеляючи ї до ніг хлопців, уявляючи себе дорослими жінками. Їх зберігали до весілля у скринях.
А найулюбленішим головним убором для дівчат був віночок. Які ж квіти повинні були квітчати дівочі голівки? Чорнобривці (які означають красу), ромашки (символ ніжності і доброти), незабудки (символ вірності); барвінок (символ життя); безсмертник (здоров’я), мак (щоб не було печалі). А якими стрічками повинен бути перев’язаний віночок і що вони означають? Коричнева (земля), жовта (сонце), зелена (трава), синя (вода), блакитна (небо), оранжева (хліб), рожева (багатство).
А в тих віночках дівчатка самі стають такими гарними, наче квіточки. Навіть самі на себе не можуть налюбуватися. На Івана Купала дівчата вплітали поміж квітів полин, любисток, зілля проти «чортовиння».
В садочку з віночками дівчатка водять хороводи, танцюють, а ще у ігри грають, наприклад:
(діти стають у коло, вихователь ходить по колу з лялькою і носить віночок).
Я віночок сплету,
Я з віночком піду.
А коли я цей віночок
На голівку накладу?
Я Тетяночку знайду
Я до неї підійду,
Я Тетяні цей віночок
На голівку накладу.
Ой, і гарний вінок
І веселий танок!
Ви поплескайте гучніше,
Звеселяйте наш гурток.
(діти плескають в долоні, а дитина у віночку виконує прості танцювальні рухи). Повторити 2-3 рази.
«Віночок вити – життя любити», — так каже народне прислів’я.
Також важливим елементом чоловічого одягу була вишиванка (вишита сорочка – мамою, сестрою чи дівчиною). Багато є цікавого фольклорного матеріалу, пов’язаного із цим видом одягу:
Вишиваю вишиваночку –
Подарунок для Іваночка
Як веселка – вишиваночка –
Подарунок для Іваночка.
А ще:
А в горобейка жінка маленька
Сидить на кілочку,
Пряде сорочку.
Що виведе нитку –
Горобцю на свитку.
Ще й кожна деталь одягу була своєрідним оберегом, носила свої функції, адже у все, що люди робили своїми руками, вони вкладали великий зміст, теплоту свого серця, уміння золотих рук.
Золоті руки, торкнувшись народних ремесел, перетворювали звичайні речі у справжні чудеса. Ковалі і слюсарі виготовляли металеві вироби й деталі до дерев’яних предметів. Кушніри вичиняли шкури й шили кожухи та інші хутряні речі. Шевці виготовляли різні види взуття. Одяг: свити, жупани, шаровари, плахти, запаски, сорочки тощо – шили кравці. Гончарі створювали безліч різновиду посуду: миски, глечики, горщики, барильця, куманці, інші керамічні вироби, наприклад, кахлі. Проте, найпоширенішими були деревообробні ремесла. Адже здебільшого знаряддя праці та предмети побуту були дерев’яні.
Теслі будували житла, що в більшості районів України також ставилися з дерева. Столяри майстрували віконні рами, наличники, двері, а також столи, лави, ослони, мисники.
Вози та сани – то було ремесло стельмахів. Колісники робили колеса, ложкарі – вирізали ложки. Розвинутим було бондарське ремесло (з їх рук виходили цебри, діжки, балії, бодні, шаплики). Діти також люблять виконувати ролі чи то бондаря, чи шевчика, чи коваля:
А чи бачив ти, як шевчик шкурку в воді моче? Ой, так, братику, так шкурку в воді моче.
А чи бачив ти, як шевчик шкурку натягає? Ой, так, братику, так шкурку натягає тощо.
Українська народна іграшка – цілісний культурний феномен. Через неї зберігається соціально-культурний досвід, здійснюється зв’язок поколінь. Гра з народною іграшкою є також важливим засобом національного виховання.
Розкриваючи дітям символічний зміст ляльки, слід звернути увагу на те, що досить часто її можна побачити на весіллі. Пояснюється цей звичай так: взагалі він (звичай) дуже давній. Колись люди вважали, що іграшка-лялька принесе добробут молодій родині, сприятиме народженню дітей. Згодом розповісти слід дітям про символіку образів півня, курки, баранця, коника тощо. Встановленню зв’язків між минулим і сучасним допомагало знайомство з творчістю відомих майстрів української іграшки – І.Гончара, О.Селюченко, М.Железняка.
Одним з цікавих і доступних дошкільнятам видів народного мистецтва України є витинанки – орнаменти, вирізані з паперу.
Не слід забувати і про писанки. Писанка – покрите яскравим розписом яйце. Це символ життя, знак весняного відродження (адже розписують їх на Великдень), уособлення творчих сил природи. Багато і музичного матеріалу, пов’язаного з писанками:
«Розмалюю писанку, розмалюю,
Коника гривастого намалюю,
 Розмалюю писанку, розмалюю,
Соловейка-любчика намалюю.
А то не знає веселу гру «Купса»?»
Ходить Купса по риночку
«Та й купує писаночку.
Купса, Купса уродливий,
Купса, Купса чорнобривий,
Купса, Купса будеш мати,
Що дівчині дарувати»
Найбільш поширеним видом мистецтва є народна вишиванка, яка живиться великою різноманітністю узорів і веселкою кольорів. Чарівні по своїй красі, неповторні в малюнку і барвах орнаменти традицій народних вишиванок. Вишивальниці, вишиваючи будь-який узор, в буквальному розумінні програмують, складають у чітку арифметичну прогресію те, чого прагнуть передати на тканині, шкірі, повсті. Основним матеріалом для вишиванки є нитки (льняні, бавовняні, шовкові та ін.). іноді як дорогі матеріали використовують золото, срібло, самоцвіти, намисто, бісер, монети тощо.
Вишивки були скрізь: і на народному одязі, і на рушниках, і на серветках.
У народі казали: «Хата без рушника – що родина без дітей». Ознакою охайності, працьовитості кожної господині є прибрана хата і чистий рушник напохваті. Не випадково в народній пісні мати навчає доньку:
«Тримай хаточку, як у віночку
І рушничок на кілочку;
Тримай відерця всі чистенькі
І водиці повнесенькі.»
«Кілкові» рушники можна використовувати в інтер’єрі групової кімнати (наприклад, прикрасити портрет Т.Г.Шевченка чи Лесі України).
По всій Україні поширені звичаї накривати рушником хліб на столі. А ще зустрічати дорогих гостей хлібом-сіллю, що лежать на вишитому рушнику (як тут не згадати чудовий твір Гулака-Артемовського «Вихід з хлібом та сіллю»?).
У народі кажуть: «Хто сам малюнок долі вибирає, той пустоцвіту у житті не знає».
На щастя, на долю своїм дітям вишивала мати рушники, благословляла на дальню дорогу. Пригадується пісня П.Майбороди на слова А.Малишка «Рідна мати моя»:
«Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
Ти водила мене у поля край села
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала…»
б) Усна народна творчість
Особливе місце в духовній сфері нашого народу належить – казці.
Казки зачаровують малят образністю рідного слова, красою співучої української мови, своєю щирою наївністю, допомагають їм подивитись на навколишній світ іншими очима. Казки бувають:
чарівні (наприклад, «Іван Голик та його брат»), «Івасик-Телесик», «Про двох братів і сорок розбійників», «Іван Побиван», «Царівна жаба» тощо);
соціально-побутові, в яких розповідається про буденне життя людей, побут або реалії людського життя («Про Правду і Кривду», «Біда Ледащиця», «Мудра дівчина» тощо);
сімейно-антагоністичні казки («Два брати», «Гостинець батькові», «Названий батько»);
жартівливі («Москаль у пеклі», «Докучливі качки», «Як баба чорта дурила» тощо);
сатиричні («Панська політика», «Пани», «Хома і гуска» тощо).
Важливе місце у творчості дітей відводиться участі у драматизації казок. Розвивається артистизм.
Важливе місце у виховання поваги та любові до батька і матері займають прислів’я та приказки, наприклад:
Одна мати вірна порада;
Все купиш, лише тата й мати – ні;
Матері ні купити, ні заслужити;
Дитина плаче, а матері боляче;
У дитини заболить пальчик – у матері серце;
Шануй батька й неньку, то й тобі буде гладенько;
Яке дерево, такі його квіти; які батьки – такі й діти;
Годуй діда на печі, бо й сам будеш там.
А ще можна запропонувати дітям відгадати загадки:
Найрідніша, наймиліша,
Всіх вона нас пестить, тішить,
Завжди скрізь буває з нами,
Відгадайте: хто це? (Мама).
Красивий, щедрий, рідний край
І мова наша – солов’їна.
Люби, шануй, оберігай
Усе, що зветься… (Україна).
Сумовита, ніжна та лагідна колискова викличе в дитини приємні, теплі спогади про найріднішу у світі людину.
Можна дати малятам поуправлятися у скоромовках:
«Ти, малий, скажи малому,
Хай малий малому скаже,
Хай малий теля прив’яже.»
«На дворі – трава, на траві – дрова,
Раз дрова, два дрова…»
З усіх жанрів дитячого фольклору чи не найбільш «дитячим» є прозивалки:
«Антоне, Антоне,
Собака втоне.
Тягни за вушка –
Буде добра юшка.
Діти посварилися – треба помиритися.»
«Мир миром, пироги з сиром,
Варенички в маслі,
Ми дружечки красні,
Помиримось.»

У «Словнику української мови» читаємо: «Легенда – народне сказання або оповідання про якісь події чи життя людей, оповите казковістю, фантастикою». Основу легенди становить вигадка та фантазія. Але люди в неї вірили, як у можливу. Легенди – зразки історичної пам’яті людей.
в) Народна гра
Діти… Їх ігрища й розваги… Це особливий світ ще й досі непізнаного, загадкового. Як і світ дитини. Не регламентований стереотип.
Усі люблять гратися: ведмежата, котики, песики, дітки: хлопчики та дівчатка, чорняві та біляві. І так ведеться з давніх-давен. Любили гратися і наші батьки, і бабусі й дідусі, їхні предки. Усі вони вигадували різні ігри, навчалися одне в одного. Старші передавали меншим свої вигадки, а менші додавали щось своє, придумували нові забавки. Так і дійшли всі ігри, забави до наших часів. На згадку приходить дитяча гра «в піжмурки». Тому, хто водив, зав’язували очі, підводили до кілка і промовляли:
Де стоїш?
На камені.
Що п’єш?
Квас.
Лови мух, а не нас.
Гра займає більшу частину життя дитини. Адже в грі дитина задовольняє свої потреби в активній діяльності, намагаючись діяти, як дорослі.
Гра дитини має свої особливості:
Гра – творча діяльність. Діти в грі творять згідно зі своєю уявою.
Гра – самостійна діяльність. Якщо навчальну трудову діяльність дітей організовують переважно дорослі, то гру, в більшості випадків, дитина починає сама. Вона самостійно визначає сюжет, тему, правила гри. (сюжетно-рольові ігри).
Гра – це засіб всебічного розвитку дитини і можливість навести контакт з оточуючими через гру. Спілкуючись в процесі гри, діти взаємозбагачуються знаннями, вміннями. Граючись іграшками, предметами, піском, снігом, діти засвоюють їх якості. Для розумового розвитку створені спеціальні дидактичні ігри. Музичні ігри сприяють естетичному розвиткові. Діти виконують певні ролі. Гра сприяє розвитку активності, ініціативності, рішучості, відповідальності, дисциплінованості.
У грі відображаються ті соціальні явища, які діти спостерігають в дійсності: професії, взаємини між людьми. Велику роль в організації і проведенні гри відіграють батьки, вихователі, музичні керівники.
Діти не граються мовчки. Навіть, коли дитина бавиться сама, вона розмовляє із іграшкою, уявляючи себе мамою (татом), лікарем, вихователькою тощо. Мабуть тому і в народних іграх є своєрідні промовляння перед проведенням гри або відтворення цих слів в ході гри.
Найпоширенішим засобом розподілу дітей у дитячих іграх є лічилка.
Лічилки – це невеличкі поетичні твори, в основі яких лежить лічба. Вони бувають сюжетними та безсюжетними. Наприклад:
«Котилася торба з високого горба,
А в ній хліб-паляниця,
Кому доведеться – той буде водиться»
Дитячі ігри – це невеличкі твори, в основі яких лежить розкриття різних життєвих колізій засобами рухових елементів. Найдавнішими є хороводні ігри, драматичні ігри, що колись було частиною календарних обрядів. Вони в основному розкривають тему через поєднання в єдине ціле музики, хореографічних рухів, пантоміми, слова.
Часто у грі використовуються діалоги.
Серед народних ігрових елементів багато рухливих ігор. Переважно ці ігри можна поділити за календарними циклами:
Зимово-весняні ігри: (наприклад, «Коза»);
Гаївки, веснянки: («Огірочки-пуп’яночки», «Шум», «Ми кривого танцю йдем»);
Літньо-осінні ігри: («Купайло», «Мишка та кіт», «А ми рутоньку посієм», «Кругом Мареноньки ходили дівоньки», «Квочка», «Дід», «Лис»).
Музично-дидактичні ігри
Музичні керівники будують музичні заняття з дошкільниками з урахуванням завдань музично-естетичного виховання дітей відповідно до вимог програми «Я у світі», проводять їх відповідно до перспективного та простого плану роботи з використанням різноманітних прийомів, що допоможе дошкільникам сприймати музичний твір та роздумувати над основами музичної грамоти.
Використання музично-дидактичних ігор дає можливість найбільш змістовно здійснювати музичне виховання.
Орієнтовна мета музично-дидактичних ігор:
Розвиток пісенних навичок;
Навчання виразно співати;
Розвиток музичних здібностей (слуху, пам’яті, почуття ритму);
Розвиток та збагачення рухової активності дітей, уміння узгоджувати рухи з музикою;
Розвиток музично-слухового сприймання у процесі ритмічних рухів;
Виховання естетичного смаку, поваги до національної та світової культури.
Імпровізація – це особливий вид художньої творчості, при якій твір створюється в результаті безпосереднього процесу виконання. Імпровізація використовується у вокальній народній музиці – фольклорі.
    продолжение
--PAGE_BREAK--