Реферат: Проблемні методи навчання

--PAGE_BREAK--Таким чином, в даний час проблемне навчання, на погляд автора, є не стільки педагогічною технологією, скільки методикою або навіть підходом до навчання, і залежно від рівня тій або іншій своїй складовій може служити різним цілям і органічно застосовуватися в різних педагогічних технологіях, що діють. Розглянемо докладніше за основу проблемного навчання і методику його організації.
I.2 Концептуальні основи проблемного навчання Концепція проблемного навчання, як і будь-яка інша педагогічна концепція, при її формулюванні неминуче розкриває суб'єктивні особливості свідомості, переваги педагога або дослідника. Саме тому в педагогічній літературі даються різні визначення цього поняття, що в тій чи іншій мірі відображають відношення автора до педагогічного процесу і відповідну ієрархію освітніх цінностей. Крім того, як було вже показано, у проблемного навчання є своя історія розвитку, що наклала свій відбиток на це поняття. Якщо, наприклад, И.Я. Лернер, що стояв у витоків популяризації проблемного навчання в Росії, під проблемним навчанням розумів рішення таким, що вчиться (під керівництвом вчителя) нових для нього пізнавальних і практичних проблем в системі, відповідній освітньо-виховним цілям школи, то в сучасній практиці проблемне навчання можуть визначати і як «особливий тип навчання, характерну межу якого складає його функція, що розвиває по відношенню до творчих здібностей» [12].
У теорії М.И. Махмутова [7] проблемне навчання є «тип розвиваючого навчання, в якому поєднуються систематична самостійна пошукова діяльність учнів із засвоєнням ними готових виводів науки, а система методів побудована з урахуванням цілеположення і принципу проблемної; процес взаємодії викладання і учення орієнтований на формування пізнавальної самостійності що вчаться, стійкості мотивів учення і розумових (включаючи і творчі) здібностей в ході засвоєння ними наукових понять і способів діяльності, детермінованого системою проблемних ситуацій».
У даній роботі під проблемним навчанням автором розуміється система науково обґрунтованих методів і засобів, вживана в процесі розвиваючого навчання, яка припускає створення під керівництвом викладача проблемних ситуацій і активну самостійну діяльність що вчаться по їх дозволу з метою, в першу чергу, інтелектуального і творчого розвитку учнів, а також оволодіння ними знаннями, навиками, уміннями і способами пізнання.
Проблемне навчання забезпечує можливості творчої участі учнів в процесі освоєння нових знань, формування пізнавальних інтересів і творчого мислення, високий ступінь органічного засвоєння знань і мотивації учнів.
Фактично основою для цього є моделювання реального творчого процесу за рахунок створення проблемної ситуації і управління пошуком рішення проблеми. При цьому усвідомлення, ухвалення і дозвіл цих проблемних ситуацій відбувається при оптимальній самостійності учнів, але під загальним направляючим керівництвом педагога в ході сумісної взаємодії.
Останній аспект надзвичайно важливий, оскільки в нім, власне, і полягає основна відмінність проблемного навчання від евристичної, такої, що припускає, що навчання відбувається при «незнанні» не тільки учня, але і вчителя [15]. Втім, це відноситься тільки до поняття проблемного навчання у вузькому сенсі: за весь час його існування неодноразово були спроби внести евристичний аспект до проблемного навчання і повною мірою (наприклад, В.С. Біблер).
Тому в даній роботі під проблемним навчанням в широкому сенсі розуміється такий метод навчання, який допускає варіантність підходу до вибору проблемної ситуації, тобто що має, зокрема, окремі риси евристичного навчання (зокрема, орієнтацію вчителя і учня на досягнення невідомого їм заздалегідь результату).
На погляд автора, такий підхід дозволяє значно розширити можливості застосування проблемного навчання, зробити його універсальним, застосовним не тільки для природних наук, історії науки і техніки, але і для гуманітарних наук, для предметів, що носять емоційно-образний характер.
У таких умовах проблемне навчання вже можна буде розділити на три види залежно від характеру і ступеня задіяння творчого початку учнів: наукова творчість (постановка і рішення теоретичних учбових проблем), практична творчість (постановка і рішення практичних учбових проблем) і художня творчість (відображення дійсності на основі виняткової творчої уяви).
Основним поняттям проблемного навчання є проблемна ситуація, що є інтелектуальним утрудненням людини, що виникає у разі, коли він не знає, як пояснити виникле явище, факт, процес дійсності, не може досягти мети відомим йому способом, що спонукає людину шукати новий спосіб пояснення або спосіб дії. Проблемна ситуація обумовлює початок мислення в процесі постановки і рішення проблем [7].
Виходячи з цього проблемним ученням є така учбовий-пізнавальна діяльність знань, що вчаться по засвоєнню, і способів діяльності, при якій вчаться сприймаються пояснення вчителя в умовах проблемної ситуації, з тим або іншим ступенем самостійності аналізуються формулювання проблем і досягається їх рішення за допомогою висунення пропозицій, гіпотез, їх обґрунтування і доказу, а також шляхом перевірки правильності рішення.
Проблемні ситуації і, відповідно, все проблемне навчання будуються на принципі проблемної, суперечності як закономірності пізнання, як основного механізму, активізуючого навчання вже на рівні учнів.
Дія цього механізму і, відповідно, концептуальна основа всього проблемного навчання засновані на психологічній теорії мислення, висунутій в радянській психологічній школі ще С.Л. Рубінштейном. У його теорії мислення є продуктивний процес, що пов'язує воєдино об'єкти пізнаваної дійсності. Об'єкти дійсності завжди містять в собі певні внутрішні і (або) зовнішні суперечності, проблеми, завдання які суб'єкт (мислячий, а в даному випадку — що вчиться) повинен вирішити в процесі їх практичного перетворення і (або) уявного усвідомлення, тобто наочний мир відкривається людині, будучи виконаним проблемною, що і викликає необхідність в мисленні. Згідно його концепції саме проблемною ситуацією, суперечністю, визначається залучення особи до розумового процесу.
В процесі розумового процесу і дозволу, тим самим, такій проблемній ситуації відбувається усвідомлення пізнавальної потреби суб'єкта, яка, будучи усвідомленою, спонукає вже розумову активність людини.
Розумова активність є, з одного боку, характеристикою розвитку інтелекту, виховання якого є одним з основних завдань всебічного гармонійного розвитку особи. З іншого боку, високий ступінь розумової активності є необхідною умовою для ефективного навчання.
Таким чином, саме ці ідеї були покладені в основу проблемного навчання: постановка проблемного завдання (створення проблемної ситуації) приводить до появи пізнавальної потреби, у зв'язку з чим підвищується розумова активність що вчиться і розвивається інтелект і, зрештою, за рахунок цього відбувається, якщо можна так сказати, ескалація здібностей учня і його мотивації до навчання.
Необхідно також відмітити, що останнім часом з'явилися спроби пояснення ефективності проблемного навчання не тільки на психологічному, але і на фізичному рівні, тобто на рівні особливостей роботи мозку. Так, в [5] пропонується наступна теорія, що пояснює процес пізнання і навчання. Розумові зусилля що навчається завершуються «фіксацією досягнення поставленої мети», тобто розумінням. Як відомо, той, що у цей момент навчається випробовує сприятливі емоції: від полегшення до ейфорії залежно від глибини суперечності (складнощі проблемної ситуації) і рівня напруги. Передбачається, що на рівні мозку це відбувається унаслідок «замикання нейронних областей», які також називаються «ансамблями» або «кластерами», «в одну велику область, відповідну новому (для тих, що навчаються) поняттю».
I.3 Функції проблемного навчання За своїм змістом і по поставлених цілях традиційна освіта орієнтована, перш за все, на засвоєння що вчаться знань, умінь і навиків. Крім того, з гуманізацією всієї соціальної сфери в традиційній освіті стала декларуватися мета всебічного і гармонійного розвитку кожного учня, що, втім, через інертність системи освіти і особливостей методів традиційної педагогіки досягалося лише побічно, було, за великим рахунком, побічним продуктом освіти.
У проблемному навчанні, як і в традиційному, признається важливість всіх тих же функцій, проте декілька змінюється розстановка акцентів, ієрархія освітніх цілей:
розвиток інтелекту, пізнавальної самостійності і творчих здібностей учнів;
засвоєння учнями системи знань і способів розумової практичної діяльності;
формування всесторонньо розвиненої особи.
Відмітимо, що Махмутов М.І. ([7]) виділяє як основні функції проблемного навчання також і формування діалектико-матеріалістичного мислення. На погляд автора, ця функція або ця мета проблемного навчання розходиться з метою формування пізнавальної самостійності учнів: однією з найважливіших особливостей проблемної освіти визнається розвиток здорового скептицизму що вчаться, що, на думку автора, несумісна з однозначною їх фіксацією на тому або іншому характері світогляду. Видно, виділення ним такій функції проблемної освіти є наслідком значної ідеологізації освіти в радянський період. У цьому сенсі автор не може погодитися з Л.Д. Столяренко ([13]), що та або інша концепція освіти може вже по своєму характеру ставити своєю за мету виховання особи із заданими властивостями (будь то традиційна освіта в радянський період або біхейвіористічна освітня парадигма заходу): як видимий, пануюча ідеологія може накладати і накладає свій відбиток на будь-яку концепцію освіти, справу лише в тому, що різні освітні методи сприяють цьому різною мірою.
Отже, такі основні функції проблемної освіти. Як вже наголошувалося, вони властиві практично всім освітнім концепціям і різниця полягає лише в їх ієрархії: у проблемній освіті основний акцент робиться не стільки на засвоєння що вчаться знань, скільки на розвиток їх інтелекту, пізнавальної самостійності і творчих здібностей. Тому проблемній освіті приписуються також наступні спеціальні функції, що є, за великим рахунком, конкретизацією загальних стосовно проблемної освіти:
виховання навиків творчого засвоєння знань (застосування окремих логічних прийомів і способів творчої діяльності);
виховання навиків творчого застосування знань (застосування засвоєних знань в новій ситуації) і уміння вирішувати учбові проблеми;
формування і накопичення досвіду творчої діяльності (оволодіння методами наукового дослідження і творчого відображення дійсності);
формування мотивів навчання, соціальних, етичних і пізнавальних потреб.
Найбільш важливими, на погляд автора, функціями, характерними для проблемної освіти, є, по-перше, розвиток творчих здібностей учнів і, по-друге, розвиток практичних навиків використання знань і підвищення рівня освоєння учбового матеріалу. Розглянемо їх детальніше.
Формування творчого мислення спочатку ставилося специфічною за мету проблемного навчання, його відмітною особливістю від традиційного навчання. За деякими даними ([13]) в сучасній російській шкільній освіті до 75% учбових предметів направлено на розвиток лівої півкулі, а на естетичні предмети відводиться лише 3%. Пріоритет інформаційної складової освіти був властивий педагогіці з самого початку її становлення. Такий підхід заснований на теорії, що знання є основою продуктивного мислення, а навики продуктивного і творчого мислення отримуються в школі лише як наслідок репродуктивного засвоєння [7].
Разом з тим, далеко не все і не завжди розділяли цю теорію. Так, ще Монтень писав: «краще всього я відчуваю себе в товаристві селян, оскільки недолік освіти дозволяє їм зберегти розсудливість», а М. Твен затверджував наступне: «висока досвідченість в тому, щоб уміти відмітати всякий досвід». У сучасній педагогіці все ширше розповсюджується переконання, що репродуктивна діяльність негативно впливає на можливість подальшої творчості: як наукового, так і творчості в цілому, і, будучи освоєною і закріпленою що вчаться в першу чергу, створює у учнів шаблонні уявлення про необхідний освітній продукт. До цього висновку приходять як теоретики, так і практики, як педагоги ([2]), так і психологи ([14]). Так, М.А. Холодна пише: «саме недостатність знань часто є стимулом для появи творчих рішень».
У зв'язку з цим, репродуктивна діяльність може сприяти творчості тільки у тому випадку, коли з її допомогою учні засвоюють способи діяльності, але не зміст освіти. Якщо спочатку така передумова ґрунтувалася лише на педагогічній інтуїції, то А.В. Хуторський ([15]) вже стверджує, що про це свідчать і отримані експериментальні дані.
При найближчому розгляді одним з найважливіших критеріїв творчості стає відношення до суперечностей. Як справедливо пишуть [2], «якщо суперечність не формулюється в загостреному вигляді, а будь-якими способами „замазується“, обходиться стороною і робиться критерієм помилки, то ні про яку творчість мови бути не може». Творчі здібності людини виражені в тим більшій мірі, чим гостріше відбивається і формулюється реальна суперечність і чим ефективніше відбувається рішення суперечності в мисленні згідно з логікою його становлення.
Від рівня розвитку творчих здібностей людини, від ступеня його звикання до наявності проблемних ситуацій, суть яких — вся навколишня дійсність (див. вище про теорію С.Л. Рубінштейна), і можливості їх логічного дозволу, залежить не тільки його розвиток як особи, але і, при деякому утрируванні, навіть рівень його психологічної стійкості. Так, можна пригадати про досліди И.П. Павлова, коли на очах піддослідного собаки круг, що є умовним сигналом для ухвалення пищи, починав повертатися і перетворювався на овал. Тварина або зривалося в істеричний гавкіт, або впадало в стан глибокого гальмування.
Враховуючи, таким чином, з одного боку, особливості людської психіки і мислення, а також, з іншого боку, з урахуванням безумовної важливості творчої активності як загально-соціального чинника розвитку, проблемне навчання будується на моделюванні проблемних ситуацій, відтворенні творчого процесу при навчанні. Як образно пише С.В. Снапковська ([12]), в процесі рішення проблемних ситуацій «процес навчання максимально зближується з процесом мислення, як би переростаючи в нього».
Другою основною метою і функцією проблемного навчання, як вже наголошувалося, є розвиток у практичних навиків використання знань, що вчаться, і підвищення рівня освоєння учбового матеріалу. Значно більший ефект проблемного навчання в цій сфері, ніж у традиційного навчання, досягається за рахунок психологічних особливостей процесу засвоєння знань. Так, як показує практика, практичне відтворення знань і навиків, здійснюване що вчиться усвідомлено і в рамках проблемної ситуації, сприяє значно кращому засвоєнню знань, ніж лише вербальне або практичне їх відтворення при традиційному навчанні. Механічне відтворення за викладачем, дійсно, може закріпити об'єкт в пам'яті учня, але самостійний вибір того або іншого навику, об'єкту знання що вчиться, можна сказати, персоналізуватиме його, дозволяє досягти більшого ефекту від навчання.
Таким чином, знання, уміння і навики, отримані в процесі рішення проблемних ситуацій, ефективніше фіксуються в пам'яті учня. Але це не єдиний і не головний ефект проблемної освіти. Знання, на погляд автора, не мають знеособленої і об'єктивної цінності, вони важливі лише в тому випадку, якщо учень зможе їх застосувати на практиці, зможе вирішувати з їх допомогою конкретні завдання, які ставить перед ним дійсність. В цьому відношенні проблемне навчання ставить людину в сприятливіше положення, за рахунок того, що у нього вже сформувалися навики поводження з проблемними ситуаціями, немає страху перед невідомим, воно сприймається лише як «поки» невідоме. Річ у тому, що види завдань, що виникають насправді, по суті, не обмежені і суб'єкт проблемного навчання, отримавши навики і упевненість, стає більш пристосованим до їх рішення, тоді як при використанні методів традиційного навчання для цього потрібно буде вирішити значний масив таких завдань, причому, безумовно, немає гарантії, що при навчанні будуть враховані всі ситуації, з якими зіткнеться учень в майбутньому. У реальному житті проблеми є практично постійно змінною різноманітністю умов, цілей, контекстів, перешкод і невідомих величин, що впливають на підхід до їх рішення. Саме тому на практиці віддається значний пріоритет досвіду роботи, ніж теоретичній освіті. І саме тому в процесі навчання пріоритет повинен віддаватися моделюванню, відтворенню практичних проблемних ситуацій і їх самостійному рішенню що вчаться, що і реалізується в концепції проблемного навчання.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Отже, в порівнянні з традиційною освітою, проблемна освіта дозволяє ефективніше розвивати творчі здібності учнів, їх інтелект, воно сприяє якіснішому засвоєнню знань, умінь і навиків. При цьому, на погляд автора, можна виділити ще декілька функцій проблемного навчання, які є, за великим рахунком, його побічним, але не менше від цього важливим ефектом.
По-перше, при проблемному навчанні істотно посилюється роль самостійної освіти, ініціативність. Самостійність мислення не можна отримати шляхом одностороннього вивчення готовій інформації, йому перешкоджають репродуктивні методи навчання. Самостійний же пошук рішення проблемної ситуації розвиває відчуття відповідальності, підвищує самомотивацію, волю учнів. Крім того, в процесі проблемного навчання передбачається, що учні самостійно вибиратимуть і оброблятимуть самі різні джерела інформації, у тому числі і ті, з якими вони працюватимуть в подальшому, і звертатимуться до цих джерел їм доводиться частіше, ніж тим, хто навчається за традиційною програмою.
По-друге, групова організація роботи що вчаться в процесі проблемного навчання приводить до зміцнення міжособових відносин, розвиває взаємодію в учбовому мікросоціумі: рішення проблемних завдань проводиться, як правило, в групах невеликого і середнього розміру. У разі застосування групового методу проблемного навчання учні отримують навики колегіального рішення робочих проблем. Відносно медичних працівників за кордоном існує навіть статистика, що у разі навчання студентів із застосуванням проблемних методів, вони рідше займаються приватною практикою, тобто рідше працюють поодинці [1]. Як би там не було, факт підвищення соціально-адаптивних механізмів при проблемному навчанні залишається фактом, і оскільки соціальну взаємодію є надзвичайно важливий аспект трудової діяльності, то проблемне навчання знаходиться у вигіднішому положенні, ніж традиційне.
По-третє, надзвичайно важливою функцією проблемного навчання можна назвати і підвищення мотивації учнів. Як говорив ще Г. Галілей, «ви не в змозі навчити людину чому-небудь. Ви можете лише допомогти йому виявити це усередині себе». Взагалі без мотивації учбова діяльність, як і будь-яка інша, практично неможлива. У традиційній системі викладання мотивація здійснюється відомим методом батога і пряника або ж основні зусилля педагога по мотивації учнів направлені на пояснення важливості навчання для майбутньої діяльності учнів, що також не завжди ефективно. У ненауковій сфері такий підхід отримав назву «знання — силою». Без зворотної позитивної реакції учнів учбовий процес або втрачає свою ефективність, або приводить до значного стомлення учнів, їх емоційних перевантажень.
В цьому відношенні проблемне навчання, знову ж таки, має більш виграшне положення, оскільки його характеризує творча, а не репродуктивна діяльність учнів, учні дістають більше можливості самореалізуватися в процесі навчання, постійна постановка і рішення проблемних завдань є прийнятнішою для підтримки неослабного інтересу і активності учнів. У вищезгаданій статті про результати введення проблемного навчання в зарубіжних медичних освітніх установах наводяться дані, що у студентів підвищується інтерес до предмету, що вивчається, збільшується число охочих займатися за даною програмою, встановлюються хороші відносини з викладачем, проблемне навчання забезпечує дружніший і сприятливіший учбовий клімат, і навіть зменшується кількість відрахованих студентів ([1]).
Крім підвищення мотивації одним з ефектів застосування проблемних методів навчання є розвиток уваги, воля, підвищення самооцінки учнів. Все це, у свою чергу, сприятливо відбивається на інших функціях навчання: як на засвоєнні знань, умінь і навиків, так і на підвищенні творчого потенціалу учнів.

Розділ II. Методика організації проблемного навчання II.1 Методи проблемного навчання Метод навчання є системою організації взаємодії викладача і що вчаться, покликану забезпечувати досягнення педагогічних цілей. Залежно від цілей дослідження методи навчання класифікуються в педагогічній літературі по різних критеріях ([13]): за джерелами передачі змісту (словесні, практичні і наочні), по цільовому об'єкту на основі обліку структури особи (методи формування свідомості, поведінки, відчуттів), по цільовому об'єкту на основі обліку структури учбового процесу (методи організації і здійснення учбовий-пізнавальної діяльності, стимулювання і мотивації, контролю і самоконтролю за ефективністю учбовий-пізнавальної діяльності) і так далі.
Існують також різні класифікації методів безпосередньо проблемного навчання стосовно цілей, які воно ставить перед собою, і засобів, які воно має в своєму розпорядженні. Так, за способом рішення проблемних завдань іноді виділяють чотири методи: проблемний виклад (педагог самостійно ставить проблему і самостійно вирішує її), сумісне навчання (педагог самостійно ставить проблему, а рішення досягається спільно з учнями), дослідження (педагог ставить проблему, а рішення досягається такими, що вчаться самостійно) і творче навчання (учні і формулюють проблему, і знаходять її рішення).
По характеру взаємодії і розподілу активності педагога і що вчаться також іноді виділяють п'ять способів організації учбового процесу (звані також бінарними методами), в яких відповідному методу викладання відповідає свій метод учення (що повідомляє і старанний, пояснювальний і репродуктивний, інструктивний і практичний, пояснювально-спонукаючий і частково-пошуковий, спонукаючий і пошуковий).
Зупинимося детальніше на класифікації методів проблемного навчання, запропонованою М.И. Махмутовим [7], названих їм дидактичними способами організації процесу проблемного навчання. За основу своєї класифікації ним, видно, була прийнята класифікація методів навчання що по характеру вчаться, запропонована ще в 1965 році І.Я. Лернером і М.Н. Скаткіним, і яка до теперішнього часу є найбільш поширеною в російській педагогічній науці: пояснювально-ілюстративний метод (званий також іноді інформаційно-рецептивним), репродуктивний метод, метод проблемного викладу, частково-пошуковий або евристичний і дослідницький метод. Якщо слідувати цій класифікації, то ідеї проблемного навчання властивіші останні три методи.
М.І. Махмутов залежно від способу представлення учбового матеріалу (проблемних ситуацій) і ступеня активності що вчаться виділяв шість методів: метод монологічного викладу, міркуючий метод викладу, діалогічний метод викладу, евристичний метод навчання, дослідницький метод і метод програмованих завдань. Перші три з них представляють варіанти викладу учбового матеріалу вчителем, другі три — варіанти організації самостійної учбової діяльності учнів. У кожній з цих груп методів і в класифікації в цілому передбачається збільшення активності учнів і, таких образом, проблемній навчання.
Отже, монологічний метод є незначна зміна традиційного методу навчання. Як правило, він використовується з метою передати значний об'єм інформації, і сам учбовий матеріал при цьому перебудовується трохи. Враховуючи об'єктивні труднощі учнів по засвоєнню такого матеріалу, педагогом здійснюється не створення, а номінальне позначення проблемних ситуацій з метою підтримки інтересу у учнів, чим проблемне навчання в даному випадку і обмежується.
При міркуючому методі навчання в монолог викладача вводяться елементи міркування, пошуку виходу з тих, що виникають через особливості побудови матеріалу утруднень, вчитель, відзначаючи наявність проблемних ситуацій, показує, як висувалися і стикалися різні гіпотези (або імітує їх наявність) при вивченні тієї або іншої проблеми. Педагог, користуючись цим методом, демонструє історичний і (або) логічний шлях наукового пізнання, «примушуючи учнів стежити за діалектичним рухом думки до істини» [7]. Цей метод вимагає вже більшої перебудови учбового матеріалу в порівнянні з традиційним і попереднім. Порядок проходження фактів, що повідомляються, вибирається так, щоб об'єктивні суперечності змісту були представлені особливо підкреслено і порушували пізнавальний інтерес учнів і бажання їх вирішити. При цьому ведеться не стільки діалог з учнями, скільки монолог: питання можуть і задаватися викладачем, але вони не вимагають відповіді і використовуються тільки для того, щоб привернути проблемних ситуацій, що вчаться до уявного аналізу, порушити, але не реалізувати їх уявну пошукову активність.
При діалогічному методі викладу структура учбового матеріалу залишається такій же, як і в тому, що міркує, проте зважаючи на обмеженість в часі учбового процесу зміст переданої інформації може бути декілька менше. Річ у тому, що при цьому методі замість питань, на які викладач самостійно дає відповіді, задаються інформаційні питання і до обговорення широко притягуються учні. Учні при цьому методі активно беруть участь в постановці проблеми, висувають припущення, намагаються самостійно довести свої гіпотези. Важливий учбовий процес при цьому відбувається під контролем вчителя, їм самостійно ставиться проблемне завдання і здійснюється не стільки допомога таким, що вчиться по знаходженню відповідей, скільки, зрештою, самостійна їх констатація — завдяки або всупереч припущенням учнів. Разом з тим, для цього методу вже характерна можливість учнів реалізувати свою пошукову активність, за рахунок чого підвищується їх мотивація, дана проблема персоналізуватиметься, і знання засвоюються успішніше.
Евристичний метод навчання в концепції М.І. Махмутова полягає в тому, що учбовий матеріал, маючи ту ж послідовність, що і в діалогічному методі, розбивається на окремі елементи, в яких викладачем додатково ставляться певні пізнавальні завдання, що вирішуються що безпосередньо вчаться. При цьому важливий учбовий процес здійснюється під керівництвом педагога: їм ставляться проблеми, які належить вирішити, констатується правильність тих або інших виводів, які вже в подальших етапах служать підставою для самостійної діяльності учнів, які, знову ж таки завершуються методичною підтримкою вчителя. Тим самим досягається імітація самостійного дослідження такими, що вчаться, але в межах керівництва і допомоги педагога.
У разі застосування дослідницького методу система навчання зазнає наступні зміни. Якщо за основу узяти евристичний метод, то структура і послідовність подачі матеріалу залишається такій же. Проте, на відміну від нього, постановка питань педагогом здійснюється не на початку того або іншого елементу вивчення проблеми, а вже за підсумками її самостійного розгляду що вчаться, тобто діяльність вчителя носить не направляючий характер, а оцінний, констатуючий. За рахунок цієї дії учнів набувають самостійнішого характеру, вони додатково навчаються не тільки вирішувати проблему, але і стають здатними її виділити, усвідомити, сформулювати, що є ціннішим для розвитку особи і формування наукового підходу мислення.
І останній метод, який виділяв М.І. Махмутов, був названий ним методом програмованих дій або програмованих завдань. При цьому методі педагогом здійснюється розробка цілої системи програмованих завдань, в якій кожне завдання складається з окремих елементів (або «кадрів»). Ці кадри містять частина матеріалу, що вивчається, або певний напрям, в рамках якого що вчиться належить самостійно ставити і вирішувати відповідні підпроблеми, врегулювати проблемні ситуації. Після вивчення одного елементу що вчиться, зробивши самостійно відповідні виводи, переходить до наступного, причому доступність наступного етапу визначається правильністю виводів, зроблених на попередньому. На погляд автора, в цьому відношенні останній етап, метод проблемного навчання, виділений М.І. Махмутовим, перекликається з концепцією програмованого навчання, в рамках якою розробкою теорії поетапного формування розумових дій займався П.Я. Гальперін і займається Н.Ф. Тализіна.
II.2 Проблемні ситуації: поняття і типи, способи і правила створення Незалежно вибору методу викладу матеріалу і організації учбового процесу, в основі при проблемному навчанні лежить послідовне і цілеспрямоване створення проблемних ситуацій, мобілізуючих увага і активність учнів. Форма представлення проблемних ситуацій аналогічна такою, що застосовується в традиційному навчанні: це учбові завдання і питання. Разом з тим, якщо в традиційному навчанні ці засоби застосовуються для закріплення учбового матеріалу і придбання навиків, то в проблемному навчанні вони служать передумовою для пізнання.
У зв'язку з цим, одне і те ж завдання може бути або не бути проблемним, в залежності, в першу чергу, від рівня розвитку учнів. Завдання стає проблемним, якщо вона носить пізнавальний, а не закріплюючий, тренувальний характер. Все це і визначає характер проблемного навчання як що розвиває. Якщо використовувати термінологію Л.С. Виготського (по [3]), то проблемна ситуація може знаходитися в «зоні найближчого розвитку», коли учень може вирішити її тільки на межі своїх можливостей, при максимальній активації свого інтелектуального, творчого і мотиваційного потенціалу.
М.І. Махмутов визначає проблемну ситуацію як інтелектуальне утруднення людини, що виникає у разі, коли він не знає, як пояснити виникле явище, факт, процес дійсності, не може досягти мети відомим йому способом, що спонукає людину шукати новий спосіб пояснення або спосіб дії [7].
Тому проблемною можна назвати ту ситуацію, коли учень не може пояснити для себе об'єктивно виникаючу суперечність, не може дати відповідей на об'єктивно виникаючі питання, оскільки ні наявні знання, ні інформація, що містить в проблемній ситуації, не містять на них відповідей і не містять методів їх знаходження. З погляду психології це і служить передумовою для появи розумової активності по виявленню і рішенню проблем. При цьому, як вже наголошувалося, проблемна ситуація матиме дидактичний характер, тільки якщо вона знаходиться в зоні найближчого розвитку, тобто, створюючи значні труднощі, все-таки об'єктивно може бути дозволена такими, що вчаться.
Проблемні ситуації зазвичай класифікуються по різних критеріях: по спрямованості на пошук нових знань або способів дії, на виявлення можливості застосування відомих знань і способів в нових умовах і т.д.; по рівню проблемної залежно від того, наскільки гостро виражені суперечності; по дисциплінах і предметах, в яких допустиме застосування тих або інших проблемних ситуацій і так далі.
Найбільш функціональним і поширеним є розділення проблемних ситуацій по характеру змістовної сторони суперечностей на чотири типи, які, на думку М.І. Махмутова, є загальними для всіх учбових предметів:
1. Недостатність колишніх знань що вчаться для пояснення нового факту, колишніх умінь для вирішення нового завдання;
2. Необхідність використовувати раніше засвоєні знання і (або) уміння, навики в принципово нових практичних умовах;
3. Наявність суперечності між теоретично можливим шляхом рішення задачі і практичної нездійсненності вибраного способу;
4. Наявність суперечності між практично досягнутим результатом виконання учбового завдання і відсутністю у знань, що вчаться, для його теоретичного обґрунтування.
Джон Дьюї, що вважається основоположником американської педагогіки і одним з ідеологів популяризації проблемного навчання, пропонував різні способи створення проблемних ситуацій: підведення дітей до суперечності і пропозиція їм самим знайти рішення; зіткнення суперечності практичної діяльності; виклад різних точок зору на одне і те ж питання; пропозиція розглянути явище з різних позицій; спонука робити порівняння, узагальнення, виводи.
У сучасній теорії проблемного навчання виділяється десять дидактичних способів створення проблемних ситуацій, які можуть бути узяті педагогом за основу створення варіативної програми проблемного навчання:
1. Спонука явищ, що вчаться до теоретичного пояснення, фактів, зовнішньої невідповідності між ними.
2. Використання ситуацій, що виникають при виконанні що вчаться учбових завдань, а також в процесі їх звичайної життєдіяльності, тобто тих проблемних ситуацій, які виникають на практиці.
3. Пошук нових шляхів практичного застосування що вчаться чи того іншого явища, що вивчається, факту, елементу знань, навику або уміння.
4. Спонука фактів, що вчаться до аналізу, і явищ дійсності, що породжують суперечності між життєвими (побутовими) уявленнями і науковими поняттями про них.
5. Висунення припущень (гіпотез), формулювання виводів і їх досвідчена перевірка.
6. Спонука учнів до порівняння, зіставлення і зіставлення фактів, явищ, теорій, що породжують проблемні ситуації.
7. Спонука нових фактів, що вчаться до попереднього узагальнення, на основі наявних знань, що сприяє ілюстрації недостатності останніх для пояснення всіх особливостей узагальнюючих фактів.
    продолжение
--PAGE_BREAK--8. Ознайомлення учнів з фактами, що привели в історії науки до постановки наукових проблем.
9. Організація міжнаочних зв'язків з метою розширити діапазон можливих проблемних ситуацій.
10. Варіювання, переформулювання завдань і питань.
Відмітимо також, що ці способи створення проблемних ситуацій, сформульовані ще М.І. Махмутовим, засновані більше на вузькому підході до поняття проблемного навчання, який припускає також подальше виділення евристичних методів навчання, що рекомендуються, зокрема, А.В. Хуторським ([15]). Якщо ж розглядати проблемне навчання ширше, то необхідно визнати актуальними і постановку таких проблемних ситуацій, які виникають в реальному житті за рамками відомого поки науці, і для яких немає однозначної відповіді і у самого педагога. Тобто, на погляд автора, як важливий і в деяких випадках необхідний елемент проблемного навчання можна застосовувати такі проблемні ситуації, які знаходяться в зоні актуального вивчення того або іншого предмету, що сприяє більшій свободі учнів і підвищує їх творчу активність.
Для досягнення максимальної ефективності учбового процесу постановка проблемних завдань повинна здійснюватися з урахуванням основних логічних і дидактичних правил: відділення невідомого від відомого, локалізації (обмеження) невідомого, наявність у формулюванні проблеми невизначеності, визначення можливих умов для успішного вирішення і т.д. Необхідно враховувати психологічні особливості засвоєння матеріалу, рівень підготовки що вчаться, їх мотиваційні критерії. У зв'язку з цим, можна сформулювати наступні правила створення проблемних ситуацій.
По-перше, проблемні ситуації обов'язково повинні містити посильне пізнавальне утруднення. Рішення задачі, що не містить пізнавального утруднення, сприяє тільки репродуктивному мисленню і не дозволяє досягати цілей, які ставить перед собою проблемне навчання. З іншого боку, проблемна ситуація, що має надмірну для учнів складність, не має істотних позитивних наслідків для їх розвитку, в перспективі знижує їх самостійність і приводить до де мотивації, що вчаться.
По-друге, хоча проблемна ситуація і має абстрактну цінність — для розвитку творчих здібностей що вчаться, але якнайкращим варіантом є поєднання з матеріальним розвитком: засвоєнням нових знань, умінь, навиків. З одного боку, це служить безпосередньо освітнім цілям, а з іншого боку і сприяє мотивації учнів, які усвідомлюють, що їх зусилля у результаті отримали певний вираз, відчутніший, ніж підвищення творчого потенціалу.
І по-третє, проблемна ситуація повинна викликати інтерес учнів своєю незвичністю, несподіванкою, нестандартністю. Такі позитивні емоції, як здивування, інтерес служать сприятливою підмогою для навчання. Одним з найдоступніших і дієвіших методів досягнення цього ефекту служить максимальне акцентування суперечностей: як дійсних, так і таких, що здаються або навіть спеціально організованих викладачем з метою більшої ефектності проблемної ситуації.
II.3 Етапи проблемного навчання Постановка педагогом проблемних ситуацій ставить своєю за мету активізацію зусиль що вчаться по вирішенню відповідного протиріччя. У педагогічній теорії ([7], [13], [10] і ін) вважається, що продуктивну пізнавальну діяльність що вчиться в умовах проблемної ситуації і, відповідно, процес проблемного навчання можна звести до наступних основних характерних етапів:
1. виникнення (постановка) проблемної ситуації;
2. усвідомлення суті утруднення (суперечності) і постановка проблеми (формулювання проблемного завдання);
3. пошук способу рішення проблемної задачі шляхом ітерації припущень, гіпотез і т.п. із спробою відповідного обґрунтування;
4. доказ гіпотези;
5. перевірка правильності рішення проблемної задачі.
Як вже було показано в попередньому розділі даної роботи, від того, наскільки вірно поставлена проблемна ситуація, залежить не тільки ефективність, але і можливість подальшого проблемного навчання. З погляду учнів цей етап характеризується фазою сприйняття матеріалу і його попереднього аналізу. При правильній постановці проблемної ситуації у учнів збуджується інтерес і з'являється мотивація до її вивчення. Актуалізація внутрішньої і зовнішньої суперечності проблемної ситуації створює необхідні передумови для розгортання учбовий-пошукової діяльності що вчаться, яка починається із спроби усвідомлення утруднення і постановки проблеми.
Усвідомлення суті утруднення що вчиться можливо, якщо він розуміє об'єктивні підстави засвоєних способів дії і може прослідкувати відповідність цих підстав реальним умовам вирішуваного завдання, тобто якщо він в змозі здійснити контроль рефлексії своїх дій (або дій вчителя) [10]. Підсумком такої оцінки ситуації, що спирається на контроль рефлексії власних дій, є не тільки усвідомлення факту недостатності наявних способів дії, але і причин їх недостатності. На основі такого аналізу проблемна ситуація перетворюється на проблемне завдання.
На думку автора, цей етап в концепції проблемного навчання є найважливішим для формування наукового світогляду і розвитку потенціалу самостійної роботи учнів. З одного боку, його проходження є об'єктивно необхідним для подальшого дозволу суперечності і логічного завершення проблемного навчання. А з іншого боку, навики проходження такого етапу стають безцінними для формування у учня здібності до самостійної наукової творчості. Відомо, що знаходження і постановка проблеми, її чітке формулювання часто вимагає великих інтелектуальних зусиль, чим подальший дозвіл. Самостійна постановка проблемного завдання вчаться говорить про те, що вони вже наблизилися до її рішення і в (можливо, несвідомо) думках здійснюють цикли проблема-гіпотеза-перевірка.
Ще Ейнштейн стверджував, що в своїй науковій діяльності на постановку проблемного питання з години роботи їм витрачається 55 хвилин, а що залишилися п'яти буває достатньо для знаходження відповіді. При виявленні проблеми і її формулюванні задіюються обширніші ділянки мозку, чим при її рішенні, для цього потрібний високий ступінь узагальненості бачення дійсності, уміння абстрагуватися від неістотних деталей, побачити коріння проблеми.
Усвідомлене і сформульоване проблемне завдання припускає появу серії проблемних питань. Ці проблемні питання трансформують проблемне завдання в модель пошуків рішення, де розглядаються різні шляхи, засоби і методи рішення [13].
Подальшій діяльності учнів вже відповідає процес збору інформації про ознаки і властивості елементів, складових проблемну ситуацію. За підсумками такого збору наступає фаза вироблення інструментальної гіпотези дозволу проблеми.
Втім, слід зазначити, що збір інформації про елементи і їх аналіз характерний не для всіх учнів. Деякі можуть керуватися, перш за все, науковою і творчою інтуїцією, коли гіпотеза будується не на підставі наявних фактів, а іноді і стоїть в суперечність з ними. У історії відомо немало випадків найбільших наукових відкриттів, зроблених, в першу чергу, на підставі інтуїції, тому при проблемному навчанні такий творчий підхід до дозволу проблемній ситуації не тільки не присікається, але і до певної міри вітається.
Проте для більш комплексного розвитку учнів цим учбовий процес не обмежується: після пред'явлення гіпотези вчиться пропонується обґрунтувати її і перевірити, наскільки вона відповідає початковим умовам проблемного завдання. В цілому вироблення гіпотез, їх перевірка і коректування можуть проходити значну кількість ітерацій. Тому зворотною стороною проблемного навчання (якщо не розглядати ефективність засвоєння матеріалу) стає певне зменшення об'єму знань, умінь і навиків, яке можна передати таким, що вчиться за той же термін в порівнянні з традиційним навчанням.
Після доказу гіпотези, що виконується шляхом виведення з неї послідовностей і їх перевірки, здійснюється остаточний етап: оцінка знайденого рішення, визначення того, наскільки воно придатне для вирішення інших завдань. Надалі закріплення отриманих знань може здійснюватися як по традиційній схемі — із застосуванням репродуктивних методів, так і знову в рамках проблемного навчання (вірніше, з елементами проблемного навчання) — шляхом видозміни умов початкової проблемної ситуації.
Залежно від рівня самостійності що вчаться в процесі створення і дозволу проблемних ситуацій М.І. Махмутовим ([7]) виділяються чотири рівні повноти проблемного навчання:
1. Проблеми ставляться і вирішуються за допомогою викладача, самостійність учнів невисока;
2. Викладач формулює проблемну ситуацію, решта етапів розкриття проблеми здійснюється спільно з учнями;
3. Учні формулюють проблемні ситуації аналогічно і вирішують їх спільно з викладачем;
4. Всі етапи дозволу проблемній ситуації проходяться такими, що самими вчаться, самостійність і пізнавальна активність учнів найвища.
Приведена вище схема етапів проблемного навчання відображає і основні етапи організації сучасного проблемного уроку. Разом з тим, проблемне навчання не відмовляється повністю від непроблемних методів викладу (пояснювально-ілюстративного і репродуктивного), тому вони також можуть застосовуватися на проблемному уроці. Від традиційного його в цьому випадку відрізняє методика подачі учбового матеріалу: проблемні завдання ставляться до пояснення засвоюваного матеріалу, а не після. Крім того, важливою відмінністю є те, що на проблемному уроці актуалізація придбаних знань не акцентується, має прихований характер, оскільки відбувається в процесі подачі нового матеріалу, в процесі рішення нових проблемних завдань.
Джон Дьюї як основні умови успішності навчання називав проблематизацію учбового матеріалу, активність дитини і зв'язок навчання з життям дитини, грою, працею. У сучасній педагогіці на основі психологічної особливостей процесу навчання виділяються чотири головні умови ефективності проблемного навчання:
1. Забезпечення достатньої мотивації що вчаться, здатною викликати і підтримувати інтерес до змісту проблем в процесі навчання;
2. Забезпечення посильності пропонованих що вчиться проблемних ситуацій, раціональне співвідношення відомого і невідомого (по Л.С. Виготському — орієнтація на зони найближчого розвитку);
3. Значущість для учнів інформації, що отримується при дозволі проблемних ситуацій;
4. Необхідність «діалогічного доброзичливого спілкування педагога з учнями, коли з увагою і заохоченням відносяться до всіх думок, гіпотез, висловлених що вчаться» ([13]).
У даній роботі нами вже були проаналізовані всі вищезгадані умови, за винятком особливостей взаємин учня і педагога при проблемному навчанні. Розглянемо, які вимоги пред'являє проблемне навчання до викладача для досягнення педагогічних цілей.
II.4 Роль педагога в проблемному навчанні Специфіка цілей і методів проблемного навчання істотно змінює роль викладача в педагогічному процесі і обумовлює появу нових вимог до педагога. Можна виділити наступні основні завдання, які ставить перед викладачем проблемне навчання:
Інформативне забезпечення;
Напрям дослідження;
Зміна змісту і (або) структури учбового матеріалу;
Заохочення пізнавальної активності учнів.
Під інформативним забезпеченням в даному випадку автором розуміється, звичайно, не надання знань в готовому вигляді. По-перше, мова йде про постановці проблемних ситуацій, в ході яких вчиться дається той самий мінімум інформації, який необхідний для виникнення суперечності (або також — залежно від способу створення проблемної ситуації — неістотна інформація, покликана завуалювати методи, відповідні для вирішення проблемного завдання). А по-друге, мова йде про інформації, потрібній для успішного вирішення проблемного завдання, яке на даному етапі виходить за рамки зони найближчого розвитку учня. Пошук решти всієї інформації здійснюється такими, що вчаться самостійно або за допомогою педагога, але все таки в рамках пошуку, а не засвоєння.
Наступне завдання — напрям дослідження — характеризує положення педагога при проблемному навчанні. Педагог перестає бути джерелом знань, а стає помічником або керівником в пошуку цих знань — залежно від конкретного методу навчання і рівня проблемної ситуації для учнів. Особливість проблемного навчання полягає в тому, що педагог одночасно виступає і як координатор або партнер (в ході кожного етапу навчання), і як керівник навчання (якщо розглядати навчання як єдине ціле). Педагог організовує важливий процес навчання і — у разі потреби — включається в нього для підтримки процесу в необхідному руслі. Крім того, до окремого аспекту цього завдання педагога можна віднести організацію і методичне забезпечення виконання завдання в команді, групі учнів, коли таке втручання об'єктивно необхідне.
Завдання по зміні змісту і (або) структури учбового матеріалу стоїть не тільки перед конкретним педагогом, а перед всією освітньою системою: в порівнянні з традиційною концепцією навчання при проблемному через об'єктивні причини може бути вивчений менший об'єм конкретного матеріалу, і воно вимагає істотної зміни структури учбового матеріалу з метою додання йому характеру проблемної. Через інертність системи освіти і невеликого на даний момент об'єму практичних розробок цю задачу зараз доводиться вирішувати самим педагогам: створювати органічну систему проблемних ситуацій і адаптувати її з урахуванням індивідуальних темпів засвоєння учбового матеріалу що конкретними вчаться.
І, нарешті, розглянемо завдання заохочення пізнавальної активності учнів. У класифікації дидактичних технологій по основному напряму модернізації традиційної системи (по монотехнології, по головній ідеї освітньої концепції) проблемне навчання віднесене до «педагогічних технологій на основі активізації і інтенсифікації діяльності учнів» ([13]), тому зупинимося на цьому завданні детальніше.
Необхідність активності що вчиться в процесі навчання усвідомлювалася в педагогіці ще спочатку. Досягалася вона різними методами, заснованими, в першу чергу, на зовнішній мотивації. У сучасній дидактиці признається пріоритет інтелектуальної активності, що походить від внутрішньої мотивації учнів, від усвідомленої потреби в засвоєнні знань і умінь, що забезпечує велику ефективність учбового процесу.
На погляд автора, найглибше і найвдаліше проблема інтелектуальної активності розглянута в [2]. Автори цієї статті пишуть, що «при уважному аналізі свідомість, самостійність і міцність засвоєння знань зводяться до активності суб'єкта навчання, яка виступає універсальною людською здатністю, утворюючою початковий пункт і результат всього процесу навчання». Найважливішими показниками інтелектуальної активності є, на їх думку, пізнавальний рівень наочно-практичної діяльності що вчиться, якість і кількість предметів об'єктивування його інтелектуальної діяльності; ступінь відповідності мислення що вчиться об'єктивній логіці реального життя; уміння бачити і вирішувати дійсні протиріччя; і, нарешті, словесні форми об'єктивування активності. У цій роботі автори також підкреслюють тісний зв'язок принципу активності суб'єкта навчання з принципом засвоєння ним знань, пріоритет самостійної роботи що вчаться над репродуктивними методами для міцнішого засвоєння знань, умінь і навиків і розвитку особи в цілому. По суті, автори, тим самим, впритул підходять до необхідності введення в освітній процес елементів проблемного навчання, стимулюючого пізнавальну активність учнів.
Пізнавальна активність може бути присутньою і до початку конкретного процесу навчання, проте її рівень не є абсолютним: він може як підвищуватися, так і знижуватися. Завданням освітньої технології при цьому є виховання, підтримка і підвищення пізнавальної активності, що може бути досягнуте шляхом цілеспрямованих педагогічних дій на учнях.
Що стосується проблемного навчання, то в його рамках пізнавальна активність учнів перетворюється, з одного боку, в одну з найважливіших цілей і, з іншого боку, в один з необхідних елементів педагогічного процесу, без якого сам процес проблемного навчання немислимий. При проблемному навчанні мислення учнів активізується шляхом створення проблемних ситуацій, формування постійного пізнавального інтересу, освоєння що вчаться навиків роботи з невідомим, проблемами і суперечностями, що у результаті при правильному підході формує основу особи, природним чином закріплюється в її характеристиках.
Розглянемо, які вимоги до педагога можна виділити виходячи із завдань проблемного навчання і специфіки ролі викладача в такому педагогічному процесі.
Для того, щоб діяльність учнів зберігала пошуковий, самостійний характер, педагог повинен так організувати учбовий процес, щоб він вирішував виникаючі завдання разом з ними, здійснював сумісний пошук, який спирається не на розділення функцій між вчителем і учнем, а на розподіл між ними послідовних етапів рішення учбової задачі, тобто набуває характеру спільно-розподіленої діяльності. Ступінь і форми участі в цьому випадку визначаються фактичними можливостями учня, у міру розширення яких вчитель повинен передавати учневі все більш і більш обширні функції.
    продолжение
--PAGE_BREAK--