Реферат: Історія політичної думки

--PAGE_BREAK--Одним із засновників християнської політичної теорії був Фома Аквінський (Аквінат) (1225-1274). Аквінський стверджував, що влада є божественним законом, вона повинна нести людям добре, гарне, благе. Однак форми і засоби досягнення влади, її організації та реалізації можуть бути несправедливими, противними ідеї бога. Наскільки дії влади відступають від волі божої, настільки вони суперечать інтересам церкви, настільки піддані мають право чинити цим діям опір.
Для юристів важливим є факт розробки Аквінським соціальної теорії закону. Головною тезою в цій теорії є вічність закону як уособлення універсальних норм, загальних принципів божественного розуму, що управляє всесвітом. Вічний закон існує в Богові, тотожний йому й існує сам по собі. Усі інші закони є похідними від вічного закону і пов’язані з ним особливими відносинами субординації. До числа таких законів Аквінський відносить природний закон, що є відбитком вічного закону в людському розумі, у свідомості мислячої істоти. Оскільки першоосновою практичного розуму є добро, то до природного закону відноситься все те, що стосується добра, самозбереження і продовження людського роду. Конкретизацією природного закону є людський закон (позитивний закон), головне призначення якого – силою, страхом спонукати людей уникати зла і досягати доброчинності.
На початку XVI ст. майже вся Європа зазнала впливу Реформації – релігійного і політичного руху, спрямованого проти католицької церкви. Мартін Лютер (1483-1546) поклав початок лютеранському (протестантському) віросповіданню. Лютер чітко розмежовує сферу євангелічну, тобто власне релігійну, і сферу закону, яка належить до компетенції держави. Система лютеранських політичних поглядів вкрай суперечлива. З однієї сторони, Лютер закликав маси звільнитися від політичного й ідеологічного пригнічення з боку церкви, надати мирським інститутам і світській державі силу та авторитет релігійної. З іншої – лютеранська система, реформаторська у релігійному аспекті, не була такою у політико-правовому. Лютер був противником народного розуміння Реформації як боротьби за соціальну справедливість і євангельську рівність.
Одним із найяскравіших політичних мислителів епохи Відродження був італієць Нікколо Макіавеллі (1469-1527) – фундатор світської політичної науки. Його погляди викладені у працях “Володар”, “Міркування з приводу першої декади Тита Лівія”, “Мистецтво війни”. Макіавеллі заперечував теологічне уявлення про політику та державу, ставив людину з її інтересами у центр світогляду, розглядав політику як автономну сферу людської діяльності, що має свої закони, які не збігаються з нормами християнської моралі. “Політика, – зазначав Макіавеллі, – це сукупність засобів, необхідних для того, щоб досягти влади, утримати її та плідно реалізувати. Політика – це відносини з владою, що зумовлені обставинами і залежать від народу чи могутності володаря, а також від певних ситуацій”.
Макіавеллі вважав, що володар повинен забезпечити неподільність політичної влади в державі, концентруючи її у своїх руках. Володар має виступати у ролі опікуна народу, не турбуючись особливо про етичні норми. Макіавеллі писав: “Якщо володар хоче зберегти владу, то повинен навчитися відступати від добра”; а заради збереження єдності держави – піти проти свого ж слова: “Завбачливий володар не повинен виконувати свої обіцянки, якщо таке виконання шкідливе для нього”, “Володар повинен майстерно володіти мистецтвом удаваності й обдурювання… Людина, що вміє добре брехати, завжди знайде достатньо легковірних людей, що охоче дозволять себе ошукати”.
Політична концепція Макіавеллі ґрунтується на ідеї створення сильної національної держави, вільної від тиранії та чужоземців. Для досягнення державної могутності всі засоби і методи, включаючи нехтування мораллю, на думку Макіавеллі, виправдані. Тому “макіавеллізмом” деколи називають політику, засновану на культі сили, ігноруванні норм моралі й спрямовану на досягнення успіху будь-якою ціною. Водночас гасло “мета виправдовує засоби” Макіавеллі не абсолютизував.
Мислитель розрізняв три форми держави: одновладдя, правління небагатьох, правління всього народу і констатував види влади – монархію, аристократію та демократію. Найкращою вважав “змішану владу”, яка б втілила у собі найкращі риси кожного виду влади. Макіавеллі був прихильником контролю та рівноваги у функціонуванні державного механізму.
Проте найвизначнішою заслугою Макіавеллі як видатного теоретика політики є формулювання предмета і методу політичної науки. Предметом цієї науки він вважав владу в усіх її проявах, а методом – пряме спостереження за фактами: за поведінкою лідерів і мас, за їхньою взаємодією. У його працях подається також весь перелік методів, що використовуються у сучасній політичній науці: соціологічний, психологічний, антропологічний тощо. З іменем Макіавеллі пов’язане завершення становлення політики як самостійної сфери людської діяльності.
1.3. Політичні вчення Нового часу
Одним із перших теоретиків політики раннього Нового часу по праву вважають французького мислителя і правознавця Жана Бодена (1530-1596). У своїй роботі “Шість книг про республіку” він першим дав визначення суверенітету як найважливішої ознаки держави – суверенітет державної влади означає вищу, необмежену, неподільну владу, незалежну ні від папи, ні від імперії, ні від внутрішньокласової боротьби. Боден так само, як і Макіавеллі, чітко відокремив політику від релігії та моралі. Як ідеолог французького абсолютизму, головними рисами абсолютної влади вважав її необмеженість та неподільність.
Задовго до Монтеск’є Боден звернув увагу на вплив навколишнього середовища на побут, темперамент, психологічні особливості людей і форми їхнього співіснування, виклавши власну геополітичну теорію у книзі “Метод легкого вивчення історії”. Боден зазначав, що для жителів півдня характерною є звичка до споглядання, що дозволила їм відкрити таємниці природи, установити принципи математики, осягнути сутність релігії та небесних тіл. Від жителів середньої смуги походять закони, звичаї, адміністративне право, торгівля, красномовство і політика. У жителів півночі зародилася механіка, гармати, плавка металів, друкарство. Жителі півдня – скаредні, частіше вдаються до страху Божого, жителі півночі цінують фізичну силу, схильні до здирств, а люди середньої смуги керуються законами і справедливістю.
Томас Гоббс (1588-1679) – англійський мислитель, який у своїй праці “Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та цивільної” проголосив концепцію суспільного договору, як підстави влади і суспільного порядку. Державу Гоббс розглядав як спільноту людей, організацію, подібну до чудовиська Левіафана; її ланкою є окрема людина, головним мотивом вчинків якої виступає егоїзм, істота жадібна, боязлива та честолюбна. Внаслідок цього виникає фатальна неминучість “війни всіх проти всіх”. Проте страх смерті й інстинкт самозбереження домінують над іншими пристрастями. Загроза взаємного знищення спонукає людей під впливом природного розуму (тобто згідно з природними законами) шукати миру, відмовлятися від природного права, тобто права всіх на все, розмежувати права та обов’язки, укласти суспільний договір про утворення держави. Люди підпорядковуються монарху, добровільно обмежують свою свободу в обмін на закон, що гарантує їм власну безпеку. На думку Гоббса, абсолютна влада держави – гарант миру і реалізації природних законів, серед яких особливо виділяв вимогу рівності всіх перед законом і захист приватної власності.
Джон Локк (1632-1704) – англійський мислитель, виклав свої політичні погляди в праці “Два трактати про державне управління”. Локк вважається основоположником лібералізму, він першим чітко розділив поняття “особистість-суспільство-держава” і поставив особистість над усе. Від природи, у природному стані всі люди народжуються вільними і рівними у праві на життя, свободу, власність як засіб досягнення свободи. Держава, заснована укладенням суспільного договору, зобов’язана охороняти життя людей, свободу і приватну власність. Проте, на відміну від Гоббса, який цілком відмовився від природних прав на користь держави, тріада прав Локка – на життя, свободу і приватну власність – є невідчужуваною від людини. Держава підпорядковується суспільству, а суспільство – особистості.
Важливе місце в концепції Локка займає ідея відокремлення влади від держави. Сувереном, тобто носієм верховної влади, на думку Локка, є народ, який має право передати цю владу законодавчому органу. Якщо ж останній діє всупереч народній волі, він має бути замінений. Тобто, народ має право здійснити революцію, яка встановить нову владу, але не ліквідує державу. Діяльність держави повинна бути обмежена функцією вершителя правосуддя, а в інші сфери життя людей воно не втручається.
Заслугою Локка також є висунення концепції поділу державної влади на законодавчу, виконавчу (яка виконує і судові функції) та федеративну, що відає міждержавними відносинами. Це, на його думку, має запобігти деспотичному використанню влади.
Шарль-Луї Монтеск’є (1689-1755) – видатний французький мислитель, один з основоположників буржуазного лібералізму. Заслугою Монтеск’є є всебічна розробка теорії поділу влади, а також розробка проблеми чинників, що визначають “образ правління” (“дух законів”).
Слідом за Локком, Монтеск’є виділив три гілки влади: законодавчу, виконавчу і судову, кожна з яких має здійснюватися особливими державними органами, які при виконанні своїх функцій є незалежними один від одного. Крім того, поділ влади припускає надання їм спеціальних повноважень із тим, щоб обмежувати і стримувати один одного, коли “одна влада зупиняє іншу”. Найпослідовнішим втіленням цих принципів Монтеск’є називав державний устрій Англії, де законодавча влада – парламент, виконавча – король, судова – присяжні. Розглянута ним тріада влади стала класичною формулою конституціоналізму як для Нового, так і Новітнього часу.
Держава, на думку Монтеск’є, з’являється тоді, коли стан війни, що виникає у суспільстві, не може бути припинено без насильства. Проте обов’язковою передумовою утворення держави є згода всіх людей стати її громадянами. Суспільний договір, за концепцією Монтеск’є, є не угодою, а лише передачею народом влади правителям; при цьому народ тільки делегує свою владу. Він може без згоди правителів змінити форму правління, якщо правителі зловживають одержаною владою і правлять тиранічне.
Закономірності суспільного життя Монтеск’є розкриває через поняття загального духу законів (звідси – назва його головної праці – “Про дух законів”). Проблеми форми правління вирішуються у тісному зв’язку з теорією факторів суспільного розвитку. Моральні і фізичні фактори в їх сукупності безпосередньо впливають на природу і принципи різних форм правління. Особливого значення Монтеск’є надавав географічним факторам. Так, на жаркому півдні, щоб змусити людей працювати, слід підтримувати страх покарання, а оскільки жара розморює сили, послабляє мужність людей – там частіше укладається деспотизм. На загальний дух законів впливають також ґрунт (родючий – сприяє підпорядкуванню, безплідний – сприяє свободі, люди хоробрі та войовничі); розміри і розташування країни (великі за розміром держави схильні до деспотизму); ландшафт (гори й острови сприяють свободі, тому що перешкоджають доступу завойовників у країну); чисельність населення тощо.
Жан Жак Руссо (1712-1778) – видатний французький просвітитель, представник політичної думки XVIII ст. Руссо був представником інтересів не тільки “третьої верстви”, куди входили фінансисти і купці, але й інтересів задавлених нуждою і гнобленням представників “четвертої верстви” – найбідніших селян, ремісників, робітників. Ядром його політичної програми є ідея народного суверенітету як основний принцип республіканського ладу.
Вихідним пунктом політичної концепції Руссо є “колективне ціле”, “загальна воля народу”, “політичне тіло”, чим є держава. Суверенітет народу, вважав Руссо, не може бути ніким персонально представлятися у законодавчій владі. Закони ратифікуються “само осібно” народом. Народні депутати не можуть бути представниками народу, вони тільки його комісари; вони нічого не можуть ухвалювати остаточно: будь-який закон, що народ не ратифікував самоосібно, – недійсний; це навіть не закон. Так само рішуче він відкидає принцип поділу влади: “Воля або є загальною, або не є; вона являє собою волю народу, як цілого, або тільки однієї його частини”. Народ у цілому – джерело і носій політичної влади. Руссо – послідовний прихильник самоврядування народу, що найкраще реалізується в республіканському устрої. Тріаду в ліберальній схемі “особистість-суспільство-держава” Руссо виставляє в іншій послідовності – “суспільство-держава-особистість”, заперечуючи самостійну роль особистості і підпорядковуючи її інтересам суспільства. Водночас, він не знімає відповідальності особистості перед суспільством, підпорядкування особистості законам держави.
Руссо проголошував ідеї рівності людей та культу природи й почуттів. Будучи прихильником теорії суспільного договору, Руссо, на відміну від Гоббса, вважав, що у природному стані не тільки не було війни всіх проти всіх, але між людьми панували дружба і гармонія (“Про суспільний договір”).
Логічним продовженням європейських традицій політичної науки були ідеї американських мислителів Б. Франкліна (1706-1790), Дж. Адамса (1735-1826), Т. Джефферсона (1743-1826), Дж. Медісона (1751-1836), А. Гамільтона (1755(57)-1804). Більшість із висунутих ними ідейних принципів і постулатів формувалися як політичні вимоги в ході боротьби Сполучених Штатів Америки за незалежність, а потім були закріплені в конституційних документах.
У XIX ст. Англія – батьківщина європейського лібералізму – дала світу багатьох гідних його представників: Єремія Бентам (1748-1832) – один із видатних теоретиків моралі і права, представник утилітаризму (лат. utilitas – користь, вигода); Дж. С. Мілл (1806-1873) – яскравий представник класичного лібералізму та інші.
У Франції антифеодальну ідеологію французької буржуазії виражало багато політичних мислителів; найвидатніші з них – Б. Констан (1767-1830), якого вважають духівником лібералізму на європейському континенті, і А. Токвіль (1805-1859) – видатний теоретик демократії та, одночасно, послідовний ліберал.
Німеччина представлена багатьма мислителями, які розробляли проблеми лібералізму. Найвидатніші з них – І. Кант (1724-1804) і Г. Гегель (1770-1831). Кант відстоював ідею автономії кожної особистості, абсолютну цінність кожної людини і неприпустимість її перетворення в знаряддя досягнення чиїхось цілей. Він був прихильником договірної теорії держави, розвивав ідею правового обмеження державної влади, розробив проект створення федерації самостійних рівноправних держав. Г. Гегель один із перших розробив і розмежував категорії “громадянське суспільство” і “правова держава”, створив основи теорії групових інтересів, які розглядав як базу суспільного.
Особливе місце в розвитку вчень про політику і політичні системи посідає марксизм. Його основоположниками К. Марксом (1818-1883) і Ф. Енгельсом (1820-1895) написані багатотомні праці по перебудові суспільства. Основними ідеями марксизму у сфері політології є:
v  політика, політичні відносини – явища, надбудовані над економічним базисом; політика відображає економічний базис, але й активно впливає на його формування і розвиток;
v  держава – продукт класових протиріч і служить інтересам економічно панівних класів;
v  економічно панівний клас панує і політичне, й ідеологічно;
v  політичні погляди людей формуються під впливом їхнього стану в суспільстві і визначають цей стан;
v  аналіз суспільного стану класів, соціальних верств і груп – вихідний пункт для розуміння політичного становища мас;
v  в альтернативному (комуністичному) суспільстві на місце держави прийде комуністичне самоврядування народу, “влада народу за допомогою самого народу”, що своєю дією охоплюватиме всі сфери суспільства.
Певне місце в розвитку політичних ідей Нового часу посідають українські вчені. Українська політична думка розвивалася в загальному річищі політичних вчень, особливо тісно вона перепліталася з передовою думкою російських вчених, мислителів. Проте, особливу увагу українські вчені приділяли проблемі децентралізації державних структур, розвитку регіонального і національного самоврядування.
У 1845-1846 рр. в Києві виникла таємна політична організація – Кирило-Мефодіївське братство. Ініціаторами створення братства були М. Гулак, М. Костомаров і В. Білозерський, до яких згодом приєдналися Т. Шевченко, П. Куліш, О. Маркевич та інші. Програма братства, викладена у “Книзі буття українського народу” та інших документах, передбачала боротьбу проти самодержавства, кріпосного права, за федерацію слов’янських республік, з наданням кожному народові автономії. Братство відстоювало ідею свободи та рівності для всіх слов’янських народів, насамперед – українського, що багато століть зазнавав колоніального гноблення.
    продолжение
--PAGE_BREAK--