Реферат: Політична влада

--PAGE_BREAK--5.Політична легітимність
Політична влада може по-різному оцінюватись об'єктом влади. Позитивна оцінка влади, прийняття її населенням, визнання її права на управління і згода підкорюватись їй означають легітимність цієї влади. Легітимність полягає у згоді прийняти правління цієї групи, еліти, ієрархії на основі однорідності політичних настанов, економічної системи, загального психологічного складу, традицій, звичаїв тощо. Основний внесок у розробку теорії легітимації зробив М. Вебер. Він диференціював три головні типи легітимності влади залежно від мотивів підкорення:
1.  Традиційна легітимність набувається завдяки звичаям, традиціям, звичці підкорюватись і вірі в непорушність віддавна існуючих порядків. Вона освячена авторитетом давніх патріархальних установлень і релігійних норм. Традиційна влада є характерною для монархій. За своєю мотивацією вона подібна до стосунків у патріархальній сім'ї, які ґрунтуються на безперечно му підкоренні старшим і на особистому, неофіційному характері взаємовідносин між головою сім'ї та її членами. Цей тип легітимності відрізняється стабільністю, тому М. Вебер вважав корисним для демократії спадкового монарха, який зміцнює авторитет держави віковими традиціями шанування влади.
2.  Харизматична легітимність ґрунтується на вірі в надзвичайні, унікальні якості керівника, тобто в його харизму. Такого лідера іноді навіть обожнюють, а частіше створюють культ його особи. Пропоновані ним зразки політичної поведінки обов'язкові для всіх. Харизматичний спосіб легітимації є характерним для періодів революційних змін, коли нова влада не може спиратись на авторитет традицій чи демократично виражену волю більшості. У цьому випадку свідомо культивується велич самої особи лідера, а його авторитет освячує інститути влади, сприяє їх визнанню і прийняттю населенням.
3.  Раціонально-правова, демократична легітимність базується на раціонально сприйнятому інтересі, що спонукає людей до підкорення владі, організованій за загальновизнаними правилами, тобто на основі демократичних норм і процедур. У такій державі підкорюються не особі лідера з багатим набором непересічних якостей, а законам і законності (це ідеал Арістотеля). Цей тип легітимності характеризує сучасні демократичні держави, це структурна чи інституціональна легітимність, яка ґрунтується на довірі громадян до устрою держави, а не до окремих осіб.
Існують й інші способи легітимації і, відповідно, типи легітимності влади.
Суть ідеологічної легітимності полягає у виправданні влади засобами ідеології, впроваджуваної в масову свідомість. Ідеологія доводить відповідність влади інтересам народу, нації чи класу та її право на управління. Залежно від того, кому адресована ідеологія і які ідеї вона використовує, ідеологічна легітимність може бути класовою чи націоналістичною.
Персональна (особиста) легітимність виражає моральне схвалення осіб, які здійснюють владні ролі. Психологічні джерела такого схвалення досить різні: ототожнення лідера з ідеалом, ефект дії харизми чи демагогії. Особиста легітимність подібна до харизматичного типу влади, але не тотожна йому. До лідера з персоналізованою легітимністю маси відчувають симпатію, а в сприйнятті його переважають раціональні оцінки.
Рівень легітимності коливається в широкому діапазоні від схвалення до загального відкидання влади. Найчастіше дефіцит легітимності зумовлений суперечністю між універсальними цінностями, що поділяються масою, та партикулярними інтересами і цінностями, що виражаються правлячою елітою. Переважання силової політики прямо пропорційне зниженню рівня легітимності, цьому також сприяють «нульова» вертикальна мобільність, корупція в істеблішменті, сепаратистські тенденції у федераціях.
6.Політична влада – державна влада
Це співвідношення не є суперечливим, але потребує уточнення.
Політична влада — форма асиметричних соціальних відносин і є здатністю і реальною правомочністю тих чи інших соціальних суб'єктів — індивідів, соціальних груп і спільнот — підпорювати своїй волі діяльність інших соціальних суб'єктів за допомогою правових норм, ідеологічного впливу, партійних програм і настанов тощо.
Політична влада реалізується не лише державним апаратом, але перш за все через діяльність політичних партій, суспільних організацій, суспільно-політичних рухів та інших суб'єктів політики.
Державна влада — своєрідне ядро політичної влади, оскільки лише держава володіє монополією на прийняття законів, обов'язкових для всього суспільства, і на легальне фізичне насилля.
Так, політичні партії проводять свою волю і впливають на своїх членів і на співчуваючих через статути, програми, інструкції тощо. Державна влада домінує в суспільстві, оскільки використовує своє монопольне право на примус. Суспільний зміст державної влади полягає в її здатності нав'язувати свою волю всьому суспільству, аж до подолання опору її опонентів шляхом застосування примусу і в необхідних випадках — насилля. Ця здатність санкціонована системою правових та ідеологічних норм.
Соціально небезпечним є симбіоз (зрощення, інтеграція) обох видів влади, тобто коли політична воля однієї партії-узурпує монополію держави на примус шляхом насильства. Такий симбіоз є характерним для тоталітарних режимів із згубними наслідками для громадянського суспільства.
Політична партія не повинна монополізувати державну владу: в цьому випадку партійна ідеологія і програма підносяться вище конституційного ладу держави. Партії є суб'єктами політики, до арсеналу їх засобів входять суто політичні технології: узгодження інтересів, координування дій соціальних груп, пошук компромісів у спірних питаннях і постійне маневрування. Держава як основний суб'єкт влади керує суспільством політико-адміністративними засобами. З метою руйнування можливої унії політичних партій (партії) з державою необхідно, щоб вони залишались суб'єктами політики і в жодному разі не здійснювали не властиві їм адміністративні функції.
Саме формулювання «управління суспільством» є досить вразливим і позбавленим сенсу, крім одного випадку — маніпуляції суспільством. Суспільство, на відміну від інженерної чи кібернетичної системи, може бути лише самокерованим.
Політична державна влада — загальний універсальний засіб розподілу цінностей між соціальними спільнотами. Перерозподіл частини владних повноважень на користь низових структур суспільства означає досягнення ефекту взаємодії владної вертикалі і горизонталі (неполітичних структур громадянського суспільства).
Політична влада в державі характеризується такими, властивими лише їй, ознаками:
-     Верховенство (суверенітет) — безумовність її рішень для будь-якої іншої влади і здатність проникати в будь-які соціальні процеси.
-     Легальність використання сили в межах держави.
-     Публічність, тобто всезагальність і безособовість. Влада звертається від імені всього суспільства засобами права до всіх громадян, що відрізняє її від особистої, приватної влади в неве­ликих контактних групах.
-     Моноцентричність — існування єдиного осередку прийняття рішень. У демократичному суспільстві економічна, соціальна і культурно-інформаційна влада, на відміну від політичної, є поліцентричною; у цьому суспільстві існують незалежні власники, ЗМІ, соціальні фонди тощо.
-     Різноманітність ресурсів — використання не лише примусових, а й економічних, соціальних та культурно-інформаційних ресурсів.
Серед зазначених ознак влади найбільш специфічним є статус верховенства (суверенітету). Верховенство — визначальна характеристика влади, і виявляється вона в трьох основних аспектах:
-     Національний суверенітет характеризує властивості нації: її політичну свободу, територіальну, культурну і мовну самостійність, повноправ'я в самовизначенні й у створенні своєї держави.
-     Народний суверенітет характеризує повновладдя одно- чи багатонаціонального народу, закріпленого Конституцією та іншими правовими актами. У демократичному суспільстві народна більшість є джерелом і верховним суб'єктом влади.
-     Державний суверенітет характеризує властивості державної влади — її верховенство у внутрішній політиці та незалежний статус у зовнішній.
-     Народний суверенітет — центральний «нерв» влади, що приводить у рух її механізми з метою реалізації народовладдя.
Наявність народного суверенітету визначається такими ознаками:
-Конституційний імунітет: належність влади народові (народній більшості) не обумовлюється ніякими законодавчими чи підзаконними актами.
-Неможливість відчуження будь-якими політичними впливами (прояв поліцентризму влади підриває державний суверенітет і, відповідно, принижує значущість і реальний статус народного суверенітету).
-Конституційне право на захист у формі референдумів чи плебісцитів; природне право більшості народу на самоврядування закріплене позитивним правом.
Питання про співвідношення суспільства і держави — це проблема пріоритету народного чи державного суверенітету. Якщо пріоритет у першого, тоді держава є функція суспільства, що є нормальним і не суперечить логіці формування народної влади. Якщо пріоритет у другого, тоді суспільство є функцією держави, що не є нормальним і суперечить логіці створення органу народного представництва.
Мислителі минулого по-різному ставились до засобів захисту народними масами свого невід'ємного головного політичного права, але висловили одну й ту саму суть — застосування сили проти незаконної сили.
Політична історія дала приклади того, як народні маси добровільно віддавали свій суверенітет узурпаторам-демагогам: Наполеон І і Гітлер як засіб легітимації своєї влади використовували плебісцити, щоб надати своїм режимам законної форми. Народи Франції та Німеччини самі обрали собі диктаторів. Італійський соціолог Р. Міхельс указав на бонапартистський різновид народного суверенітету — схвалену народом і закріплену в державному праві одноосібну диктатуру. Бонапартизм, виростаючи з «вивертання» народного суверенітету, стає диктатурою від імені народу.
7.Криза влади
Будь-яка влада може зазнати кризи і це підриває ефективність народного і державного суверенітету. У своїй гносеологічній основі криза влади є не що інше, як комплекс невідповідності (неадекватності) відправлення владних функцій сукупній суспільній потребі — потребі в стабільності. Державна політика як опосередкування ідеалів та інтересів соціальних груп не в змозі забезпечити баланс (чи консенсус) учасників політичного процесу традиційними правовими методами. Згідно з Платоном, держава в цьому випадку не може служити суспільному благу, а за Арістотелем — вона не може забезпечити користь у суспільстві. Причинно-наслідковий механізм кризи влади:
-     Втрата владою своєї легітимності, найчастіше це набуває характеру процесу, криза виявляється в перманентно-латентній формі.
-     Вузькість сфери політичного регулювання (упорядкування) — відірваність органів центральної влади від органів місцевого самоврядування, слабкі комунікації між двома рівнями влади, це і криза інклюзиви ості, коли рішення Центру ігноруються чи деформуються в низових ланках влади.
-     Монополізація державної влади політичною партією; це призводить до ідеологізації суспільного життя, політизації економіки, до «нової редакції» соціальної інженерії з усіма її недоліками.
-     Аморфність соціально-класової структури, переважання в ній маргіналів та декласованих верств; це зумовлює поляризацію і неузгодженість соціальних інтересів, відсутність конструктивних ідеалів.
-     Слабка соціальна ефективність політичних інститутів: у несприятливому соціальному середовищі вони вимушені коливатись між логікою вибору (суб'єктивного за своєю природою) і логікою об'єктивних умов, надають перевагу волюнтаристському підходу. Це може викликати соціальний регрес.
-     Двовладдя або «класичний полінентризм» — це «поділений» суверенітет державної влади, політична аномалія, ілюзорний баланс цих сил має тимчасовий характер, у перспективі є неминучим розпад влади.
-     Існування військового істеблішменту, що досяг гіпертрофованих масштабів, домінування військово-промислового ком­плексу в економіці, інтенсифікація військових приготувань та її вплив на ринку праці тощо. Зрозуміло, що це не всі можливі причини кризи влади.
8.Центри влади
Поліцентризм (існування кількох позаконституційних центрів влади) – подвійний соціально-політичний феномен: з одного боку, він є неминучим внаслідок плюралізму групових інтересів, поліфункціональності держави і зростаючого рівня інституціоналізації суспільного життя; з іншого — він серйозний суперник і конкурент центральної влади, а в окремих випадках — і її супротивник.
Центри влади формуються з державних органах, у політичних партіях і рухах, а економічних структурах тощо. За соціальною суттю це символи певних соціальних прагнень, основа для політичної ідентифікації, чинник орієнтації в конкретній ситуації і певна структура інтересів.
Центри влади посилюють політичну суб'єктність соціально-професійних груп: ВПК як один із центрів влади впливає на всіх зайнятих у військово-промисловому комплексі; вищий офіцерський корпус в армії — генератор соціального самопочуття військових; подібна тенденція зримо виявлялася в силових міністерствах колишнього СРСР та в «тіньовому» секторі економіки. Як елементи політичної системи, вони фактична частково реалізують прерогативи центральної влади — єдиної політичної сили, покликаної суспільством санкціоновано (на основі законів) здійснювати владні функції.
Корінь проблеми «офіційна влада — неофіційна контрвлада» полягає в площині фактичного розчленування центральної влади. Деякі центри влади є генетично асоціальними («тіньова економіка»), а деякі існують лише завдяки рафінованій полі­тичній технології.
Так, бонапартизм є феноменом балансування центру влади між основними класами суспільства, який найчастіше знаходить опору в армії та інститутах насилля, або навіть встановлює надкласову, диктаторську форму правління. Це маскування сутності класового панування (воно визначається в конкретно-історичній ситуації), використання некомпетентності проміжних верств населення, безпосередньо незацікавлених і нічого не отримуючих від такої влади, маніпулювання орієнтацією і переконаннями мас.
9.Розподіл влади
Більшість мислителів минулого (Арістотель, М. Падуанський, Д. Локк) зазначали, що діяльність держави є неоднорідною і має кілька видів: законодавчу діяльність, виконання законів (управління) і правосуддя. Спираючись на ідеї попередників, Ш.-Л. Монтеск'є створив теорію «розподілу влади», що визнається як класична. На його думку, у правильно облаштованій державі не може бути єдиної влади, а повинні існувати три незалежні одна від одної влади: законодавча, виконавча і судова. їх поєднання в одному органі неминуче призводить до занедбання спільних інтересів і є несумісним з політичною свободою.
Схема Монтеск'є мала яскраво виражений соціально-правовий зміст і стала теорією політичного компромісу між молодою тоді буржуазією і феодальною верхівкою. Законодавча влада повинна належати двопалатному парламенту, одна з палат презентувала б «третій стан», а друга — аристократію. Виконавча влада довірялась монарху, а судову втілював суд присяжних (орган «третього стану»). Виконавча влада, за Монтеск'є, обмежена законом, а суди є незалежними і керуються лише законом. При цьому різні гілки повинні «стримувати» одна одну: король отримував право вето на закони, які приймав парламент, і навіть міг його розпустити.
Ідеологи радикального напрямку виключали можливість поділу влади між суспільними станами. Ж.-Ж. Руссо доводив, що основою державного ладу повинен бути суверенітет народу. Виходячи з цього, він вважав усі три влади особливими проявами єдиної верховної влади і тлумачив «розподіл влади» в організаційно-правовому сенсі. При цьому законодавчу владу повинен здійснювати сам народ безпосередньо (на зборах), а виконавчу -уряд, що відповідає перед народом. Лише у великих державах можливе створення представницького органу.
Ідея розосереджування влади не була новою, вперше її було реалізовано в межах римського полісу. Якщо в грецьких полісах практично були відсутні змішані форми правління і в них влада була тотальною, то в Римі відбувся розподіл влади — інституціональний і соціальний. В результаті конфлікту між плебсом і патриціями з'явився новий елемент влади — народний трибунат. З його введенням уперше у світовій політичній практиці конфлікт інтересів різних соціальних груп набув інституціонального оформлення і йому було надано легітимного характеру.
    продолжение
--PAGE_BREAK--