Реферат: Особливості функціонування партійних систем

--PAGE_BREAK--До неоконсервативного напряму належать національно-демократичні і християнсько-демократичні партії. Їхній консерватизм полягає в прагненні поєднати національно-культурні, національно-державні традиції України та розв'язати проблеми сучасного розвитку. Ці партії на відміну від соціально-ліберльних виникли на грунті масового національного руху за незалежність України та її демократчний розвиток. Вони більш послідовно орієнтуються на інтеграцію з європейськими структурами та на вихід України із СНД, займають жорстку антикомуністичну позицію. Крім того, неоконсервативні партії продовжують надавати перевагу етнокультурним фокторам державотворення над соціально-економічними [26, c. 182-183].
В останні роки ХХ ст. національна демократія пережила глибоку кризу (відбулися розколи УРП, ДПУ, НРУ). Вона була зумовлена такими причинами:
по-перше, ідеї національної демократії в основному реалізовано;
по-друге, не відбулося трансформації національно-демократичної ідеології в ліберально-реформістському;
по-третє, не створено сучасної, гнучкої організаційної структури, яка б стимулювала внутрішньопартійну конкуренцію;
по-четверте, не сформовано ще соціально-класової структури, яка б сприймала цінності європейського консерватизму (приватної власності, твердого правового порядку, християнської етики);
по-п'яте, виконавча влада гальмує процес створення сильної правоцентристської коаліції.
Християнсько-демократичні сили мають ще слабші позиції в українському політикумі. Основні причини: партії декларують у загальних рисах цінності європейської християнської демократії, але не вказують на механізм розв'язання суспільних проблем у контексті європейського християнського консерватизму; існують глибокі міжконфесійні суперечності в українському суспільстві; віруючі релігійних організацій переважно орієнтуються на культурно-обрядові, а не на морально-етичні, соціальні ідеї церкви.
Отже, можна зробити висновок, центристські партії займають досить вагому позицію в партійно-політичному спектрі нашої країни; роль центризму значна — «сильний» центр, як правило, — залог політичної стабільності в суспільстві. Виконавча влада, створена на базі центристської більшості, зазвичай, є досить стійкою.
Український політичний центр з'явився на політичній арені на початку дев'яностих років. Серед базових елементів цього спектру вітчизняного політикуму — обстоювання позицій національно-державного суверенітету, ринкових реформ, пріорітетний розвиток національного товровиробництва, питання національної політики. Розбіжності, що існують між центристами стосуються насамперед ролі державного чинника в реформаційних процесах. У мовному питанні вони стали на позицію неухильного дотримування конституційного статус-кво з одночасним урахуванням тієї ситуації, що історично склалася на теренах України. У церковно-релігійних питаннях здебільшого виявили нейтралітет.
Політологічна наука розглядає центризм як зміну конфронтаціійного мислення та дій на стиль партнерства, компромісу, консенсусу. Завдання сучасного центризму полягає в тому, щоб виробити політичну програму центризму, яка повинна стати програмою боротьби за цивілізований демократичний устрій суспільства, нову політичну систему. Центризм міг би стати політичним барометром рівноваги.
В Україні на сьогодні більшою мірою розвинуті два напрями політичного центризму — лібералізм і соціал-демократизм. Однак ці течії ще не цілком сформувались — у програмах багатьох партій знаходимо ознаки і соціал-демократизму і консерватизму, і навпаки. Більшість центристських партій в Україні ще не відрізняються чіткою ідеологічно-організаційною структурованістю.
Відсутність впливової центристської партії стимулює владну еліту до політичного офрмлення в рамках саме цієї частини політичного спектру. При чому тактика цих сил полягає в підпорядкуванні собі вже існуючих політичних сил; через це партії центристського напрямку характеризуються в Україні як партії влади (які суттєво відрізняються від європейського розуміння владних партій).
Висновок
Всі політичні системи, що розглянуті в дані роботі відносяться до багатопартійних систем, з домінуючими партіями, оскільки цивілізоване та демократичне суспільство не може існувати без багатопартійності.
В деяких країнах внаслідок десятилітніх протистоянь виробилися двопартійні системи (США, Англія). Також в кожній країні є домінуючі партії, які і визначають внутрішнє та зовнішнє політичне направлення країни.
Взагалі процес розвитку багатопартійності відкрив простір для партій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони фактично належать до трьох класичних політичних напрямів — лівого, правого та центристського. Кістяк лівого крила утворюють Комуністичні партії, Соціалістичні партії. Найпомітнішими партіями правого спрямування є республіканські партії, демократичні партії, партії націоналістів, Християнські партія. Названі політичні партії лівого та правого крила найбільш організаційно та ідейно-політично сформовані, досить структуровані в центральних керівних органах та на місцях.

Розділ ІІ. Політичні системи: світовий досвід
2.1 Громадські об'єднання у Сполучених Штатах Америки
У США існує багато тисяч різноманітних об'єднань громадян як на федеральному рівні так і на рівні штатів, у межах окремих міст. Це жіночі й молодіжні організації, профспілки, об'єднання підприємців і фермерів, спілки споживачів, екологічні та культурні об'єднання, фонди, клуби і т. д. Серед усієї сукупності суспільних об'єднань найбільшу роль у політичному житті відіграють групи тиску (лобі) та політичні партії. Значення політичних партій федерального рівня в політичному житті далеко не однакове. Вирішальне значення в політичному житті США відіграють дві політичні партії — Республіканська й Демократична (у США двопартійна система), які організувались на федеральному рівні ще в XIX ст. У момент їхнього виникнення і в перші десятиліття протистояння між партіями існували суттєві програмні відмінності. Найважливішою принциповою розбіжністю в ідеології партій було відношення до проблеми рабства: демократи, що репрезентували інтереси рабовласників-латифундистів Півдня, вимагали збереження рабської праці, республіканці, які представляли промислову Північ, вбачали одним із головних своїх завдань скасування підневільного стану негрів і їх зрівняння у правовому статусі з білим населенням. Після Громадянської війни 1861-1865 рр., одним із наслідків якої було знищення й заборона рабства, ідеологічні відмінності між партіями в певній мірі стерлись, хоча багато розбіжностей зберігається і нині [25, c. 103].
Республіканці у внутрішній політиці виступають за скорочення масштабів програм соціальної допомоги держави соціально вразливим верствам населення, а в зовнішньополітичній сфері вимагають кардинального скорочення фінансової допомоги державам що розвиваються. Демократи зі згаданих питань займають цілком протилежну позицію. Партії почергово змінюють одна одну біля керма влади; частими є складні випадки співвідношення позицій партій у вищих владних структурах, коли Президент є представником від однієї партії а більшість у обох палатах Конгресу (обидві Палати представницького органу формуються в однаковий спосіб, що часто забезпечує аналогічну розстановку партійних сил у Палатах) представляє інтереси іншої партії. Така ситуація у СІЛА називається «розділеним правлінням» і є звичайною в умовах двопартійної системи.
Яка б партія не перебувала біля керма влади, у країні володарює двопартійна консервативна коаліція, яка майже повністю контролює розвиток внутрішньої політики.
Оскільки у США подібний до європейського потужний робітничий рух так і не сформувався, у традиційних (правлячих) партій не з'явилося конкурента (сильної партії лівого толку), який змусив би їх до кращої організованості. Як наслідок, правлячі партії залишилися швидше форумами взаємодопомоги та узгодження інтересів, ніж високоорганізованими: структурами із чіткою ієрархією".
І республіканська, і демократична партія не мають постійних програм, їх замінюють маніфести, які з'являються в період передвиборчих кампаній (головним чином під час виборів Президента). Обидві партії не мають фіксованого членства (лише в деяких штатах республіканці мають членські білети) а членами партії вважаються всі ті, хто голосував за кандидатів відповідної партії. Партіям не відомі фіксовані членські внески; проблему фінансового забезпечення партій вирішують так звані нотаблі. Раз у чотири роки для висунення кандидатури Президента партії скликають національні з'їзди; у період між з'їздами діють національні партійні комітети, що обираються на з'їздах [31, c. 152-157].
Діяльність партії забезпечується постійним професійним партійним апаратом, структура якого пристосована до виборів. Глава нижчого партійного органу («капітан»), що діє на виборчій дільниці, призначається партійним органом вищого рівня. Партійні комітети діють у районах крупних міст, містах, штатах, графствах. Комітети формуються з місцевих функціонерів, бізнесменів і, як правило, не обираються, а створюються шляхом домовленостей між місцевою політичною та бізнесовою елітою. Національний комітет, який очолює цю систему, великої ролі не грає, політику партії визначає її лідер. Головна ціль комітету — забезпечити перемогу партії на президентських виборах.
Республіканська й демократична партії у виборчій кампанії стосовно інших партій користуються певними привілеями (така дискримінація вважається допустимою, оскільки вся партійна діяльність у США зорієнтована на двопартійну систему і за інших умов не могла б бути ефективною). Висунуті двома головними партіями кандидати реєструються автоматично, тоді як кандидати інших партій, для того, щоб балотуватись, повинні отримати на первинних виборах певне число голосів чи зібрати під своєю заявою певне число підписів виборців (у різних штатах від 3 до 5 %).
До партій федерального значення відносяться також Соціал-демократична партія, Соціалістична партія праці, Міжнародна партія зелених, Американська незалежна партія, Прохібіціоністська партія, Комуністична партія (у деяких штатах заборонена законодавством як екстремістська). Комуністична партія ніколи не мала в американському суспільстві яких-небудь значимих позицій; ніколи комуніст не обирався до Конгресу, хоча такі висування, як і на посаду Президента та Віце-президента мали місце.
Значну роль у політичному житті США відіграють комітети політичних дій (політичні комітети), масове виникнення яких припадає на 80-ті рр. XX ст. Політичні комітети формуються партіями, суспільними об'єднаннями, політичними діячами з метою підтримки відповідних кандидатур на виборах, насамперед шляхом збору фінансової допомоги. Діяльність комітетів, допустимі розміри пожертвувань регулюються федеральним законодавством.
Дуже важливими учасниками політичного процесу, іноді нарівні з головними партіями є лобі: приватні особи та лобістські групи тиску, що діють у Палатах Конгресу. Лобісти є оплачуваними агентами крупних промислових груп, фірм, банків, суспільних об'єднань, що мають своєю метою сприяти чи перешкоджати прийняттю відповідних нормативних актів у інтересах тих осіб чи організацій, які вони представляють. Діяльність лобістів від 1946 р. легалізована і є професійною: спеціальним законом вони зобов'язані реєструватись у клерків Конгресу та надавати інформацію, чиї інтереси вони представляють, хто фінансує їхню діяльність і який їхній особистий гонорар. Вважається що лобізм не посягає на незалежність Конгресу і є механізмом, що наближує представницький орган до практичних потреб суспільних груп. Достатня відкритість лобі у США дає змогу здійснювати суспільний контроль за тим, у чиїх інтересах приймається той чи інший закон. В умовах високого рівня розвитку засобів масової інформації останні справляють вагомий вплив на суспільну свідомість і перетворюються на дієвий фактор політики. Цензури У СІЛА не існує, однак інформація, насамперед рекламного характеру, може бути обмежена з мотивів захисту здоров'я населення, його моралі.
У США часто проводяться опитування населення з відповідних питань, що мають на меті з'ясування суспільної думки [32, c. 189-193].
2.2 Політичні партії Великобританії
Як і у США, у Великобританії великий вплив на функціонування державного механізму справляє двопартійна система. Основну боротьбу за представництво в Парламенті та місцевих органах влади ведуть дві політичні партії — Консервативна та Лейбористська. У парламентських виборах приймають участь десятки інших партій, однак саме консерватори і лейбористи поперемінно змінюють один одного біля керма влади.
Цікавим є те, що у Великобританії, на відміну від ряду інших європейських держав (наприклад, ФРН, Австрії, Франції, Італії, Швеції, Португалії) відсутній спеціальний закон, який регламентує діяльність політичних партій. Сам термін «політична партія» в законодавстві відсутній і партії функціонують у силу звичаю.
У Великобританії політичні партії фінансуються за рахунок пожертв фізичних і юридичних осіб. Держава не здійснює фінансування діяльності політичних партій, за виключенням державних виплат опозиційним партіям у Парламенті.
Консервативна партія — одна з найкрупніших (2 млн. членів) і впливових політичних партій. Формальне членство в партії не практикується, членські білети не виписуються і партійні внески не сплачуються. Партія не має постійної програми і статуту. Функцію партійної програми виконують передвиборчі маніфести.
Структурно Консервативна партія складається із центральних і місцевих організацій: щорічна національна партійна конференція, Центральна рада, Виконавчий комітет, 11 регіональних організацій і 659 місцевих асоціацій, кожна з яких охоплює у своїй діяльності територію виборчого округу.
Загальнонаціональна конференція скликається насамперед для схвалення кандидатури лідера партії, який визначає її діяльність і обирається фракцією в Палаті Громад (теоретично на конференції будь-який член партії може виставити свою кандидатуру на пост її лідера) [14, c, 128-131].
Соціальну основу партії складають переважно крупні фінансові, земельні і промислові власники, частина державних службовців, інтелігенції й робітничої аристократії. Гасло Консервативної партії складає кредо; «Розумний прогрес із збереженням традицій» а її платформу підтримують представники самих різних соціальних груп населення. Позиції Консервативної партії традиційно є сильними в сільській місцевості а не у крупних містах.
У самій Консервативній партії є декілька течій, але в цілому ключовими принципами політики партії є обмеження державного планування та регулювання економіки, стимулювання розвитку приватної ініціативи, реорганізація економіки за рахунок скорочення неефективних виробництв, скорочення державних субсидій, денаціоналізація попередньо націоналізованих лейбористами галузей економіки, наявність альтернативних державним приватних об'єктів, що має покращити ефективність перших.
Лейбористська партія — політична організація соціал-демократичного характеру, яка відіграє, поряд із Консервативною, провідну роль у двопартійній системі країни. Лейбористська партія значно чисельніша Консервативної (в її рядах 7,3 млн. членів), але завдяки колективним членам, якими є профспілки й кооперативні товариства, а індивідуальних членів з партії лише біля 300 тис. чол. Первинно Лейбористська партія була створена як організація, покликана сприяти обранню робітників до Парламенту. Головну роль у партії відіграє парламентська фракція в Палаті Громад, і насамперед її лідер, який визначає політику партії, підбирає партійне керівництво. Лідер обирається на щорічній партійній конференції. Крім цього органу, організаційно партія складається з Національного виконавчого комітету і партійних асоціацій, що створюються в кожному виборчому окрузі.
Партія має статут, але, як і в Консервативної партії, у неї відсутня постійна програма. Програмні положення партії формулюються в період передвиборчої кампанії виходячи із програмної цілі партії — побудови справедливого демократичного суспільства з динамічною економікою [13, c. 187-189].
Соціальну основу партії складають зайняті у промисловості та інших секторах економіки наймані працівники з малим і середнім рівнем доходів.
Партія ліберальних демократів — політична організація, створена в 1988 р. на основі Ліберальної партії. Остання приймала участь у політичному житті країни з 30-х рр. XIX ст. і до 1945 р., коли була зміщена з політичної арени Лейбористською партією, була основним політичним суперником Консервативної партії.
Партія ліберальних демократів також не має постійної програми. Передвиборчі гасла партії поєднують в собі позиції. консерваторів і лейбористів.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Соціальну основу партії складають дрібні й середні підприємці, частина інтелігенції та державних службовців. Організаційно партія складається із щорічної конференції та місцевих асоціацій у виборчих округах.
Соціал-демократична партія створена в 1981 р. в результаті виходу з Лейбористської її правого крила. Як і попередньо розглянуті партії, постійної програми партія не має а за політичними орієнтирами близька до Консервативної партії. Організаційно складається із щорічної конференції та місцевих асоціацій.
Партія Плайд Кімру (Вільний Уельс) створена в 1925 р. і є політичною організацією націоналістичного характеру. Основна мета партії — досягти повної незалежності Уельсу. Організаційно партія схожа до попередніх: вищим керівним органом є щорічна конференція, у період між конференціями цю функцію виконує Національна рада, що складається із представників партійних комітетів, які керують первинними партійними організаціями.
Шотландська національна партія створена в 1934 р. з метою отримання Шотландією самоуправління в рамках Британської Співдружності Націй і здійснення контролю над національними ресурсами.
Вищими керівними органами партії є щорічна конференція та Національна рада. Первинні організації партії діють лише в період виборів і складаються із представників місцевих (у виборчих округах) асоціацій, які функціонують постійно. Національна рада формується на основі асоціацій у виборчих округах та первинних організацій. Рада збирається на засідання чотири рази на рік у період між конференціями. Постійно функціонує Національний виконавчий комітет [9, c, 69-74].
Плайд Кімру і Шотландська національна партія є організаціями регіонального масштабу з яскраво вираженою національною специфікою цілей. Обидві партії мають представництво у британському Парламенті.
Вплив кожної з партій на суспільно-політичне життя країни визначається різними факторами, найважливішими серед яких є економічні інтереси і психологічні стереотипи поведінки людей. Британці, незалежно від політичних поглядів, консервативні у своєму сприйнятті суспільного життя. Це, насамперед, простежується у їх відданості відповідним політичним традиціям. Тому традиційні політичні партії завжди мають перевагу в політичній боротьбі з новими суспільно-політичними об'єднаннями. Із цієї точки зору можна стверджувати, що багато виборчих округів поділені між двома основними політичним силами (консерваторами і лейбористами), оскільки виборці традиційно голосують за кандидатів від однієї із цих партій. Більшість на виборах згадані партії отримують від тих округів, де одна традиція переважає над іншою. Змінюваність основних партій біля керма влади залежить від строків їх перебування в Уряді й особливостей соціально-економічної політики" [8, c. 89-91].
2.3 Порівняльний аналіз партійних систем різного типу
Здійснюючи взаємозв'язок між громадянами і державою, партії вступають у контакт не тільки з органами влади, але й одна з одною. Для позначення способу цього взаємозв'язку партій використовується термін «партійна система». У найбільш загальному вигляді партійна система — це сукупність зв'язків і відносин між: партіями, які претендують на володіння владою в країні. Для визначення типу партійної системи нерідко використовується кількісний критерій (одно-, дво- і багатопартійні системи). До кількісного критерію часто додають такі показники, як наявність або відсутність домінуючої партії або здатність до укладення союзів, рівень загальності між партіями [32, 144].
Залежно від кількості партій, що реально претендують на владу, виділяють такі типи партійних систем. Однопартійні системи виключають можливість існування якихось інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва. Подібна модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних режимів.
«Уявна» багатопартійність (квазібагатопартійність). Це означає, що реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших партій. Так, не дивлячись на те, що в Китаї, крім комуністичної партії, існує ще вісім партій, всі вони визнають керівну роль КПК. Інша назва цієї системи – «система з партією-гегемоном».
Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія). Для неї характерна наявність двох партій, постійних лідерів виборчих кампаній, з якими не в стані конкурувати інші партії. Партія, що перемогла на виборах (наприклад, президентських у США і парламентських у Британії), отримує право формувати свій кабінет міністрів. При цьому можливе виникнення ситуації (таке часто спостерігається у США), коли виконавчу владу виражає одна партія, а парламентську більшість виражено іншою партією. Самі американці розглядають цю ситуацію як додатковий поділ влади.
Система «двох з половиною партій». Від попередньої вона відрізняється тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією. Така модель існує в Німеччині. Головними конкурентами на виборах є Християнсько-демократичний союз і соціалісти (СДПГ). Довгий час у ролі третьої партії виступали вільні демократи, які об'єднувалися то з СДПГ (1969-1982), то з ХДС (1982-1998). Після 1998 р. Соціалісти стали правлячою партією, вступивши в коаліцію з «зеленими» («Союз до зелені») [32, 149].
Багатопартійні системи з обсягом чотирьох і більше партій. Залежно від характеру суперництва між партіями багатопартійні системи, в свою чергу, поділяються на такі:
•        помірно багатопартійні системи (Бельгія, Нідерланди), які відрізняються від інших орієнтованістю всіх існуючих партій на співробітництво, невеликими ідеологічними відмінностями між партіями;
•        поляризовані багатопартійні системи, для яких характерно значне ідеологічне розмежування між партіями за шкалою «ліві — праві», відсутність сильних центристських партій, а також прагнення до укладення недовговічних партійних союзів, які дозволяють формувати уряд;
•        атомізовані системи (Болівія, Малайзія), які передбачають наявність значної кількості слабо пов'язаних між собою і з населенням партій (від тридцяти до двохсот), ізольованість партій від влади і відсутність у них важелів впливу на владу.
Крім того, залежно від характеру союзів, що укладаються між партіями, багатопартійність може бути:
•        Блоковою, коли близькі за ідеологією партії об'єднуються в блоки і йдуть на вибори зі спільними кандидатами і спільною програмою. Наприклад, для Франції на двоблоковість, коли на президентські вибори партії йдуть двома блоками — лівим і правим.
•        Коаліційною, близької до поляризованої багатопартійності. Ні одна з партій не має більшості в парламенті, достатньої для того, щоб самостійно впливати на склад кабінету міністрів, що формується. Тільки союз з іншим партійними фракціями дозволяє сформувати коаліційний уряд [32, 157-158].
Нарешті, залежно від реальної політичної ваги партії і кількості депутатських місць, отриманих нею на виборах, прийнято виділяти такі партійні системи:
•        системи, засновані на партіях з мажоритарним покликанням, подібна модель партійної системи характеризується тим, що при рівних можливостях, які створюються державою для усіх партій, населення протягом довгого часу віддає перевагу лише одній партії (наприклад, партія Індійського національного конгресу, ліберально-демократична партія Японії, соціал-демократична у Швеції);
•        система з домінуючою партією, яка намагається набрати не менше 30% голосів на виборах, але вимушена шукати союзників для формування уряду;
•        система, що опирається на коаліцію міноритарних партій, яка функціонує, як і описана вище коаліційна багатопартійність [32, 159].
У демократичних країнах домінують дво- і багатопартійні системи. Увагу політологів притягує питання про переваги і недоліки кожної з системи. З одного боку, багатопартійна система відображає широкий політичний спектр суспільства, демонструє реальні відносини змагальності, але з іншого – для неї притаманні суттєві мінуси:
•        призводить до надмірної сегментації електорального поля під час виборів. Велика кількість партій і блоків, що беруть участь у виборах, ще не є гарантією більш широкого представництва інтересів різних груп у парламенті. Так, наприклад, результати виборів до Верховної Ради показують зворотну залежність: чим більше партій і блоків було подано для голосування, тим менша їх кількість зуміла перебороти виборчий поріг, необхідний для отримання депутатських місць;
•        надмірна фрагментація політичних сил у парламенті ускладнює проблему формування стабільного і ефективного Кабінету міністрів;
•        сприяє появі феномену «безвідповідальної опозиції», не маючи можливості прийти в законодавчий орган, дрібні партії можуть роздавати популістські обіцянки, знаючи, що відповідати за них не прийдеться. Тим самим подібні партії сприяють радикалізації настроїв у суспільстві.
У свою чергу двопартійна система забезпечує велику стійкість політичного життя: стабільний однопартійний уряд, домінування протягом довгого часу єдиного політичного курсу. Але й практика функціонування цієї системи викликає критику з боку громадськості тих країн, де вона поширена. Її негативними моментами є практично монопольне становище двох партій на політичному просторі (в структурах влади, у виборчій політиці), оскільки практично неможливими серйозні претензії на владу з боку третьої партії. Наприклад, починаючи з 1856 р., всі президенти США були республіканці або демократи; після 1998 р. в Конгресі був тільки один депутат, який вибирався як незалежний кандидат. Провідні партії можуть сприяти прийняттю таких виборчих правил, які б «працювали» тільки на ці партії.
Серед факторів, які визначають тип партійної системи (історичні традиції, особливості соціальної структури, ступінь фрагментарності політичних орієнтацій, законодавство, що регламентує реєстрацію і діяльність партій, президентська або парламентська форма правління) найбільше значення має виборча система.
2.4 Переваги та недоліки партійних систем у різних країнах світу
Різноманітність визначення партійних систем, їх ролі і місця в політичному житті суспільства дає можливість виділити типи партійних систем в суспільстві: одно, двох і багатопартійні. Якщо для тоталітарних, авторитарних політичних режимів характерні частіше однопартійні системи, то сучасним розвиненим демократичним країнам властиві багатопартійні системи. Багатопартійна система — це така система, де реальну боротьбу за владу веде декілька політичних партій. Плюралістичною, багатопартійною системою в світі визнається система, що включає не просто багато політичних партій, а наявність опозиції, в тому числі політичних партій, що виступають проти існуючого ладу. Опозиційні політичні партії виступають проти існуючої соціально-економічної і політичної системи, не сприяють цілісності політичного ладу, в межах якого діють і мають різноманітні концепції рішення проблем, які виникають в країні. Одна з ознак політичного плюралізму – наявність двосторонніх опозицій. Двостороння опозиція характерна тим, що розміщена з обох сторін уряду — ліворуч і праворуч. Обидві опозиції – ліва і права взаємно виключають одна одну і більш того, перебувають у становищі перманентного конфлікту.
Безліч політичних партій в порівнянні з однопартійністю мають певний демократичний зміст. Досвід історії свідчить, що зосередження всієї повноти влади в одній політичній партії означає встановлення авторитарності і тоталітарного режиму (гітлерівська Німеччина, Радянський Союз періоду сталінізму і застою та ін.). Затверджується авторитарний режим і в деяких народно-демократичних країнах Східної Європи, коли в країні встановлювалася однопартійна система. В ряді країн
Заходу існують двопартійні системи (США, Великобританія та ін.). Політичну владу в країнах Заходу, де існують двопартійні системи, здійснюють поперемінно тільки дві значні політичні партії, що стоять на базі капіталістичних відносин: в США – республіканська і демократична партії, в Англії – спочатку консервативна і ліберальна, а після консервативна і лейбористська. Соціолог Джованні Сарторі справедливо відзначає, що двопартійність маємо тільки тоді, коли існування третіх політичних партій не заважає двом головним політичним партіям керувати суспільством [16, №15, 41]. Американські соціологи Харрі Госнелл і Реджі Смолка вважають, що американська партійна система правильно названа двопартійною тому, що «жодна маленька політична партія ніколи успішно не кинула виклик двом головним політичним партіям в зв'язку з їх контролем над президентством і конгресом» [16, № 13, 32-34].
Історичний досвід XX ст. дозволяє виділити чотири типи партійних систем: ліберально-демократичні, що існують в більшості розвинених капіталістичних країн; фашистські, які мали місце в ряді європейських, латиноамериканських країн в 20 — 60-х роках; авторитарні, що виникли в ЗО — 40-х роках в Радянському Союзі, Кореї, Румунії та ін., і партійні системи, що склалися в країнах народної демократії Європи після перемоги народно-демократичних революцій в 40-50-х роках. В більшості країн Східної Європи утворилися багатопартійні системи, що спиралися на багаті історичні, соціально-політичні, культурні традиції, а також на постійний політичний тиск авторитарної радянської політичної системи. Суворі умови царського підпілля вимагали, окрім чіткої організації підпільної діяльності, точної конспірації, замкнутості, слухняності і централізації в діяльності партійних організацій і осередків, що, зрозуміло, виправдовувалося обставинами.
Потреби в утворенні різноманітних політичних партій і міжпартійне суперництво може виникати і справді виникає в умовах демократизації суспільства. В Україні, Росії, Білорусі та інших країнах Співдружності виникнення нових політичних партій і політичних рухів зумовлюється кризою офіційно визнаних і тривалий період, здавалось, непорушних суспільних структур, насамперед, комуністичних партій. Умови тоталітаризму не могли сприяти сучасній багатопартійності. Масова політична діяльність підмінялася закулісними інтригами, представництво політичних інтересів соціальних спільностей – пошуками протекцій у тих, хто володіє владою, партійна боротьба – особистими чварами тощо.
Однопартійна система вважається інновацією XX ст., породжена «ерою мас» і розглядається як прагнення зняти суперечності в суспільстві. Багатопартійні системи стали важливою умовою демократизації всіх сторін життя суспільства. Однопартійна система знайома нам з радянського минулого. Може здатися парадоксальним, але й в умовах ліберальної демократії, коли на виборах відбувається реальна і вільна боротьба партій, немає обмежень для діяльності опозиції, на політичній арені досить довго може домінувати тільки одна політична партія. У Японії донедавна на політичному Олімпі монопольно панувала Ліберально-демократична партія. У Індії досить довго (з 1947 р. до 1977 р.) при владі без перерви була тільки одна партія — Індійський Національний Конгрес. Статус правлячої партії в таких випадках зумовлюється, як правило, її традиційним впливом і авторитетом у суспільстві, консолідацією навколо неї більшої частини політичної еліти. Міжпартійну конкуренцію при цьому часто заміняє і компенсує міжфракційна боротьба всередині цієї партії. Подібну політичну практику часто визначають як партійну систему з домінуючою партією.
Який тип партійної системи є найкращим? Політики й політологи вже давно дебатують це питання. Чим більше партій беруть участь у боротьбі за владу і ділять між собою вплив на діяльність органів влади, тим менш стабільна політична система. З цього погляду багато політологів схиляються на користь двопартійної системи, відзначаючи її стабільність та ефективність. Але, на жаль, така система існує тільки в кількох країнах. Річ у тому, що партійна система відображає об’єктивні політичні реалії кожної країни.
Американський політолог Аренд Лійпхарт, спираючись на порівняльне дослідження 21 демократії, показав, що на розвиток партійної системи істотно впливає кількість і ступінь гостроти проблем, що є джерелами значущих політичних розбіжностей у даному суспільстві [1, 26]. Основні види суспільних розбіжностей А. Лійпхарт назвав «проблемними вимірами» і виділив такі їх групи: соціально-економічні, релігійні, культурно-етнічні, «місто — село», підтримка режиму, зовнішньополітичні, постматеріалістичні (конфлікт навколо нових цінностей, що мають нематеріальне обгрунтування). Найбільш істотним розбіжностям А. Лійпхарт присвоював числове значення «1», менш істотним — «0,5». Це дозволило вирахувати кількісний показник проблемних вимірів для різних країн. Наприклад, для Ірландії, США і Нової Зеландії цей показник становив «1», для Франції, Норвегії і Фінляндії — «3,5». Дослідження А. Лійпхарта також виявило наявність взаємозв’язку між кількісним показником проблемних вимірів та «кількістю ефективних партій». Виявилося, що в середньому «кількість ефективних партій» дорівнює «кількості проблемних вимірів» плюс один. За оцінкою автора даної статті, «кількість проблемних вимірів» для України становить «5,5» (соціально-економічні розбіжності — «1», релігійні — «1», культурно-етнічні — «1», «місто — село» — «0,5», підтримка режиму — «1», зовнішньополітичні — «1», постматеріалістичні — «0»). Таким чином, «кількість ефективних партій» для України навряд чи буде меншою за 6 — 7 [1, 28-29].
    продолжение
--PAGE_BREAK--