Реферат: Психіка і вища нервова діяльність

Реферат на тему:

Психіка і вища нервова діяльність

Впродовж останніх двох сторіч розвиток психології був тісно пов'язаний з досягненнями філософської думки та успіхами при­родничих наук.

Матеріалістична інтерпретація природи та сутності психічних явищ була зумовлена появою філософії діалектичного ма­теріалізму й розвитком вчення про природу психіки — (І.М.Сєченов, І.П.Павлов).

Відображувальна діяльність людини засадово зумовлена реф­лекторною діяльністю мозку. Фундатором вчення про рефлек­торну природу психіки є видатний російський фізіолог І.М.Сєченов (1829 — 1905). У своїх працях він вказував, що джерелом психічних актів як відображення діяльності є зовнішні подраз­ники, що діють на організм. Ця діяльність виникає в процесі взаємодії індивіда з оточенням, що здійснюється завдяки реф­лекторній діяльності мозку.

У своїй праці «Рефлекси го­ловного мозку», опублікованій у 1863 році, І.М.Сєченов писав, що «всі акти свідомого і несвідомого життя за способом походження є рефлекси», що без зовнішнього чуттєвого подразнення немож­лива психічна діяльність.

Вчення І.М.Сєченова про рефлекторну природу психіки далі розвинув І.П.Павлов (1849 — 1936) у своєму вченні про вищу не­рвову діяльність. Теорія рефлекторної діяльності спирається на три головні принципи наукового дослідження:

1) принцип детермінізму, тобто поштовху, причини для будь-якої дії, її ефекту;

2) принцип аналізу та синтезу, тобто розкладання цілого на час­тини і потім складання нового цілого з елементів;

3) принцип структурності і пристосування динаміки до струк­тури.

взаємодіють, систематизуються й закінчуються динамічним стере­отипом.

Засадовим стосовно вчення про вищу нервову діяльність є розуміння єдності організму та середо­вища. В організмі «все із зовнішнього світу». Зв'язок організму з його середовищем здійснює нервова система. Вона, як зазначає І.П.Павлов, є система відносин, зв'язків. Поведінка організму визначається тими умовами, тим середовищем, в яко­му живе й діє жива істота.

Дослідженнями доведено, що великі півкулі го­ловного мозку відіграють провідну роль у діяльності всього ор­ганізму. Кора великих півкуль головного мозку, забезпечуючи потреби організму, разом з найближчими до кори підкорковими нервовими центрами здійснює складну аналітико-синтетичну діяльність. У ній утворюються найскладніші тимчасові нервові зв'язки, за допомогою яких здійснюється регуляція відносин між організмом та зовнішнім середовищем, а також регуляція в діяль­ності самого організму.

Цю діяльність великих півкуль головно­го мозку І.П. Павлов і називає вищою нервовою діяльністю і підкреслює, що поведінка живого організму являє собою певну систему реакцій або рефлексів на подразники зовнішнього і внутрішнього середовища.

Рефлекс — відповідь організму на подразнення, яка здійснюється за допомогою нервової системи. Рефлекторна діяльність — головна форма діяльності нервової системи. Розрізняють два різновиди рефлексів: безумовні, з якими тва­рина народжується, та умовні, які виробляються у неї після наро­дження, в — процесі життя.

Безумовні рефлекси виробилися, закріпилися в процесі три­валого періоду біологічного розвитку живих істот. Вони потрібні тварині з перших днів її життя для забезпечення її існування. Безумовні рефлекси забезпечують організмові пошук поживи, уникнення шкідливих впливів тощо.

Безумовні рефлекси спричинені безумовними подразнення­ми, тобто такими подразненнями, які, діючи на відповідні рецеп­тори — смаковий, дотиковий та інші, викликають відповідні ре­акції організму. Безумовні рефлекси не зникають і весь час діють при нормальному стані організму. Складна система безумовних рефлексів являє собою ту діяльність, яку називають інстинктив­ною.

Безумовні рефлекси не можуть задовольнити потреб вищих організмів, що живуть за складних умов. Безумовні рефлекси могли б забезпечити потреби організму лише при абсолютній постійності зовнішнього середовища. Але оскільки зовнішнє середовище весь час змінюється, то пристосу­вання до нього за допомогою одних лише безумовних рефлексів неможливе. Необхідне доповнення їх тимчасовими зв'язками, які утворюються у тварин та людини в процесі життя.

Головний принцип роботи великих півкуль, як довів І.П.Павлов, — утворення тимчасових нервових зв'язків, або умов­них рефлексів. Під час своїх досліджень він помітив, що за певних умов у тварин виникають рефлекси і за відсутності безумовних подразників, наприклад іноді слина у собаки починає виділяти­ся при появі людини, яка його годує, хоча у цей момент їжі со­баці й не дають.

Рефлекси у таких випадках виникають під впли­вом подразників, які названі умовними рефлексами; коли на тварину одночасно діють два подразники — один без­умовний, наприклад їжа, і другий умовний, який сам по собі не викликає рефлексу, наприклад дзвінок, то у головному мозку ви­никають два збудження — від їжі і від дзвінка.

Через те що вони діють одночасно, між збудженими нервовими центрами утво­рюється замикання, тобто встановлюється нервовий зв'язок. Унаслідок цього зв'язку умовний подразник починає викликати рефлекторну реакцію, як і безумовний. Такі рефлекси названі умовними рефлексами.

Зі зміною умов життя змінюються рефлекси. Вони зникають, тобто гальмуються, якщо умовний подразник не підкріплювати безумовним, і поновлюються, якщо умовний подразник знову підкріпити безумовним.

Умовно-рефлекторна діяльність людини являє собою надзви­чайно складну, різноманітну й витончену систему зв'язків. Нові нервові зв'язки утворюються не лише на грунті безумовних, але й на грунті вже існуючих, раніше утворених умовних зв'язків, які набули відповідної сили та стійкості. Необхідними умовами утво­рення умовних рефлексів — оптимальна сила подразника, ак­тивність кори великих півкуль головного мозку та підкріплення умовних подразників безумовними. У навчанні такими підкріпленнями є інтерес до знань, допитливість, здивування но­визною явищ.

Головними процесами нервової діяльності — збудження та гальмування.

На кору великих півкуль одночасно діє велика кількість різноманітних подразників, але реагуємо ми не на всі, що дохо­дять до кори великих півкуль. На значну частину подразників ор­ганізм не реагує, оскільки збудження, викликані ними, гальму­ються.

Гальмування відбувається одночасно із збудженням. Завдяки гальмуванню низки ділянок кори збудження спрямовується в якомусь одному напрямку й зосереджується в певному пункті кори. За певних умов збудження і гальмування поширюються, іррадіюють по корі великих півкуль, викликаючи збудження або гальмування інших ділянок кори, чи знову зосереджуються, кон­центруються в пункті свого виникнення.

Завдяки іррадіації збудження у свідомості виникають різно­манітні асоціації — образи, думки, почуття, які або посилюють, або гальмують виконувану діяльність.

При концентрації збудження у певній ділянці кори інші її ділянки в цей час гальмуються. Поширення чи зосередження збудження та гальмування здійснюється за законом іррадіації та концентрації нервових процесів.

Збудження і гальмування між собою взаємодіють. Збудження певних ділянок кори великих півкуль викликає гальмування інших ділянок кори головного мозку і, навпаки, гальмування в одних пунктах кори викликає збудження в інших її пунктах. Та­ке явище здійснюється за законом взаємної індукції збудження та гальмування.

Розрізняють позитивну і негативну індукції. При позитивній індукції гальмування в певному пункті кори викликає збудження в інших її ділянках. Діяльність організму в таких випадках відбувається в напрямку цього збудження, поси­люється увага до змісту діяльності. При негативній індукції збуд­ження в якомусь пункті кори викликає гальмування в тих її ділянках, які були до цього діяльними.

Негативна індукція діє при відхиленні від головної діяльності й зосередженні на випад­кових подразненнях, які гальмують збудження від головного под­разнення, настає відвернення уваги від виконуваної діяльності.

Гальмування нервових процесів буває безумовне, або зовнішнє, і умовне, або внутрішнє. Зовнішнє гальмування настає внаслідок дії сильного стороннього подразника. Вироблений умовний рефлекс, наприклад, виділення слини на запалювання електричної лампочки, припиняється, якщо при цьому почне діяти сильний звук.

Зовнішнє гальмування є проявом дії негативної індукції. Во­но виявляється ще й у вигляді позамежового гальмування, яке ви­никає тоді, коли сила збудження перевищує можливості працез­датності нервової клітини. Сила подразника у таких випадках не тільки не викликає збільшення сили реакції, а, навпаки, сила ре­акції зменшується або зовсім гальмується.

Гальмівні процеси, що виникають у клітині через її перена­пруження, оберігають її від руйнування. Через це таке гальмуван­ня називають ще захисним гальмуванням.

Внутрішнє гальмування так само зумовлюється зовнішніми обставинами. Одним з проявів умовного, або внутрішнього, галь­мування є послаблення тимчасових зв'язків. Воно настає тоді, коли умовний подразник (наприклад, світло), на який вироблено умовний рефлекс, час від часу не підкріплюється безумовним подразником (наприклад, їжею). Утворений зв'язок у такому ви­падку гальмується і рефлекс згасає.

Якщо умовний подразник знову підкріпити безумовним, то загальмований тимчасовий не­рвовий зв'язок легко поновлюється і умовний подразник знову викликає умовний рефлекс. Гальмування тимчасових нервових зв'язків спричиняє забування.

Важливим проявом внутрішнього гальмування є диференціююче гальмування. Якщо серед умовних подразників, на які вироблено умовний рефлекс, підкріплювати безумовним под­разником лише деякі з них, то після цього умовний рефлекс ви­являється на ті умовні подразники, які підкріплювалися безумов­ним. Збудження ж від інших, не підкріплюваних подразнень гальмуються, і умовний рефлекс на них не виявляється.

Так, як­що вироблено умовний рефлекс на звук, а потім підкріплюється звук лише певної висоти чи інтенсивності, то й умовний рефлекс далі виникатиме лише на звук тієї висоти чи інтенсивності, який підкріплювався. Відбувається диференціювання подразнень.

Ор­ганізм точно відрізняє дійові, тобто підкріплювані подразники від недійових, тобто не підкріплюваних безумовним подразни­ком. Дослідженнями встановлено, що собака, наприклад, може диференціювати звукові подразники з точністю до 1/8 тону. Диференціююче гальмування сприяє уточненню та розрізненню виправданих життям подразників від невиправданих.

Це яскраво виявляється в навчально-виховній діяльності. Розрізнення, уточ­нення та засвоєння знань або актів поведінки буває ефективним тоді, коли істотні властивості в них тими чи тими засобами підкріплюються, а неістотні — гальмуються.

Поряд із замикальною великі півкулі головного мозку здійснюють також аналітико-синтетичні функції.

Взаємодіючи з довкіллям, організм відповідає не на всі подразнення, що доходять до мозку, а лише на ті, які слугують задоволенню його потреб. Розрізняючи подразники, мозок на одні з них відповідає, а на інші не відповідає. Так здійснюється аналіз предметів зовнішнього світу.

Найпростіший аналіз здійснюють і нижчі відділи центральної нервової системи. Вищий аналіз, який є засадовим стосовно актів поведінки, здійснюється за допомогою кори великих півкуль головного мозку. Суть роботи кори полягає в аналізі та синтезі подразнень, що до­ходять до кори.

Аналітична діяльність здійснюється за допомогою спеціаль­них механізмів — аналізатори. Вони започатковані й розвинулися в процесі біологічного розвитку тварин унаслідок їх пристосування до умов життя, до різноманітних видів енергії зовнішнього світу, що впливали на організм, — світлової, звуко­вої, хімічної, механічної, температурної тощо.

Великі півкулі являють собою грандіозний аналізатор як зовнішнього, так і внутрішнього світу організму. Аналізатори здійснюють свою аналітичну діяльність у зв'язку з гальмівними процесами в корі великих півкуль. Одні подраз­нення чи комплекси подразнень серед тих, що потрапляють до кори великих півкуль, виокремлюються, тобто викликають там збудження, на них тварина реагує, відповідає. Інші ж подразнен­ня гальмуються, й на них тварина не відповідає.

Процес аналізу має своє підґрунтя, з одного боку, в аналіза­торній здатності наших рецепторів, периферійних закінчень, а з іншого — в процесі гальмування, що розвивається в корі вели­ких півкуль головного мозку і відокремлює те, що не відповідає дійсності, від того, що відповідає дійсності. Процес гальмування сприяє вдосконаленню коригування аналітичної діяльності вели­ких півкуль головного мозку.

Водночас з аналізом великі півкулі головного мозку здійсню­ють і синтетичну діяльність, сутність якої полягає в замиканні нервових зв'язків.

Синтетична діяльність великих півкуль буває дуже складною. Утворюються цілі ланцюги й системи тимчасових зв'язків. Ті процеси, що їх у психології називають асоціаціями, є не що інше, як утворення тимчасових зв'язків, тобто акти синтезу. Мислення, вказував І.П.Павлов, являє собою не що інше, як асоціацію — спочатку елементарну, а потім ланцюги асоціацій, кожна ж пер­ша асоціація — це є момент народження думки.

Щоб успішно орієнтуватися в оточенні, тварина неодмінно повинна аналізувати й синтезувати його. Пізнавальні процеси, мис­лення — це і є складна аналітико-синтетична діяльність кори. Спе­цифічно людське мислення виникає на грунті складнішої аналітико-синтетичної діяльності кори великих півкуль на основі мови.

Діяльність великих півкуль головного мозку — це сигнальна діяльність. Великі півкулі головного мозку завжди діють у відповідь на різноманітні подразники, які сигналізують про те, що має для життя організму важливе значення. Наприклад, світло або звук можуть сигналізувати живій істоті про наявність їжі, про небезпеку тощо.

Сигнали, що їх викликають предмети та їхні властивості або явища природи, являють собою пер­шу сигнальну систему. Вона властива і тваринам, і людині.

Перша сигнальна система — це фізіологічне підґрунтя відчуттів, сприй­мань, уявлень. Дійсність для тварин сигналізується майже вик­лючно подразненнями, які безпосередньо надходять у спеціальні клітини зорових, слухових та інших рецепторів організму, та їх відбитками у великих півкулях.

Вища нервова діяльність людини як суспільної істоти якісно відмінна від вищої нервової діяльності тварин. У процесі праці, в суспільному житті люди виробили звукову мову як засіб зв'яз­ку, засіб спілкування між собою.

Мовна функція внесла новий принцип у діяльність великих півкуль. Слово у житті людини стало своєрідним сигналом. Воно є другою, спеціально людською сиг­нальною системою дійсності. Кожне слово як назва предмета, властивості чи дії замінює собою відповідний перший сигнал, тобто сигналізує перші сигнали.

Якщо наші відчуття та сприймання предметів і явищ навко­лишнього світу є для нас першими сигналами дійсності, кон­кретними сигналами, зазначає І.П.Павлов, то мова, насамперед кінестезичні подразнення, що йдуть до кори від мовних органів, — це другі сигнали, сигнали сигналів.

Слово, завдяки попередньому життю дорослої людини, пов'язане з усіма зовнішніми та внутрішніми подразненнями, що надходять у великі півкулі. Воно їх сигналізує, замінює й через це може викликати всі ті дії, реакції, які викликають конкретні подразнення.

Друга сигнальна система виникає на основі першої сигналь­ної системи й без неї існувати не може. Вона діє лише у зв'язку з першою сигнальною системою, вступаючи з нею в най­складніші взаємозв'язки.

Друга сигнальна система у взаємодії з першою сигнальною системою є фізіологічним підґрунтям вищого, абстрактного мис­лення людини та її свідомості, засобом пізнання самої себе. Низка інших психологічних процесів (сприймання, пам'ять, уява, утворення навичок тощо) своїм фізіологічним підґрунтям також має взаємодію першої і другої сигнальних систем. Участь другої сигнальної системи в цих психологічних процесах робить їх свідомими.

Великі півкулі головного мозку — надзвичайно складна ди­намічна система. В процесі діяльності постійно утворюються де­далі нові умовні зв'язки. Вони об'єднуються у певні системи. Системність зв'язків забезпечує успіх діяльності тварини та лю­дини.

Процеси, які відбуваються у великих півкулях головного мозку, постійно прагнуть до об'єднання, до стереотипної об'єднувальної діяльності. Безліч подразнень, що надходять до великих півкуль як ззовні, так і зсередини організму, стикаються, взаємодіють, систематизуються й закінчуються динамічним стере­отипом.

Динамічний стереотип необхідний для успішної взаємодії організму із середовищем. Повторення однакових рухів і дій, од­накових актів поведінки, схожих реакцій організму забезпечує йому успіх у діяльності, в задоволенні своїх потреб.

Усім відомо, що людина звикає до певного способу дій, ви­робляє певний спосіб сприймання, запам'ятовування, мислення. Автоматизуючи свої дії, вона виробляє навички та звички, які полегшують здійснення свідомо спрямованої діяльності. В усьому цьому головну роль відіграють динамічні стереотипи.

У процесі діяльності постійно утворюються нові динамічні стереотипи. Старі ж динамічні стереотипи не зникають, вони взаємодіють з новоутворюваними, сприяють їх утворенню або, навпаки, входять у суперечність з ними, унаслідок чого успішне утворення нових стереотипів гальмується.

Вироблення й перероблення динамічного стереотипу потре­бують великої роботи нервової системи. Вона може відбуватися впродовж тривалого часу й залежить від складності самої діяль­ності, а також від індивідуальності та стану тварини чи людини.

Вироблення й підтримання динамічного стереотипу завжди пов'язуються з певними переживаннями.

Нервові процеси, що відображаються в півкулях головного мозку при встановленні й підтримуванні динамічного стереоти­пу, є підґрунтям почуттів, вони зумовлюють їхній характер та інтенсивність. Почуття труднощів, бадьорості і стомленості, за­доволення і засмученості, радості і відчаю тощо мають своїм фізіологічним підґрунтям зміни, порушення старого динамічно­го стереотипу чи складність встановлення нового.

Динамічний стереотип краще утворюється тоді, коли подраз­ники діють у певній системі, у певній послідовності та у певному порядку. Підтримується динамічний стереотип додержанням певного зовнішнього порядку, системи та режиму діяльності.