Реферат: Т. Шевченка Професор І. П. Ющук уроки української мови

Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Т.Шевченка


Професор І.П.Ющук

УРОКИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

(підготовка до зовнішнього незалежного оцінювання)


Вступ

1. Структура тесту незалежного оцінювання з української мови. 2. Як готуватися до зовнішнього тестування з української мови? 3. Література.


1. Структура тесту незалежного оцінювання з української мови

Зовнішнє оцінювання з української мови проводиться в письмовій формі. Тест містить 54 завдання. Тестування триває 3 години.

В екзаменаційному тестовому зошиті є 43 завдання, які стосуються фонетики й правопису, лексикології, будови слова й словотвору, морфології й правопису, синтаксису й пунктуації, стилістики — відповідно до програми з української мови для середньої загальноосвітньої школи.

Окрему підгрупу становлять 10 завдань, відповіді на які мають виявити рівень розуміння самостійно прочитаного тексту обсягом 600—800 слів. У них, цих завданнях, передбачено визначення основної думки поданого тексту та способу її вираження, будови тексту, логічних зв’язків між його частинами, його комунікативного призначення й можливого впливу на читача, стилю мовлення, ролі окремих стилістичних засобів для розкриття теми, прямого й переносного значення слів.

Останнім є завдання написати твір-роздум обсягом 200—250 слів на задану тему. При цьому ставиться вимога навести два-три приклади із життя чи літератури на підтвердження висловлених думок, процитувати висловлювання з художнього твору чи творів, правильно побудувати текст.


^ 2. Як готуватися до зовнішнього тестування з української мови?

По-перше, слід скласти план підготовки, розписавши весь матеріал за темами на кожен тиждень, і намагатися максимально дотримуватись складеного плану.

По-друге, читаючи ті чи інші правила, обов’язково аналізувати приклади, подані до них. Правила забуваються, приклади залишаються в пам’яті. Основне не правило само по собі, а суть того чи іншого мовного явища. Для закріплення теоретичного матеріалу й самоперевірки його засвоєння слід виконувати пропоновані вправи і кожного разу звірятися з відповідями, які є в посібнику. Помилки докладно з’ясовувати.

По-третє, готуючись до зовнішнього тестування, потрібно прочитати художні твори з української літератури, вивчення яких передбачено шкільною програмою, у спілкування з рідними й друзями перейти виключно на українську мову. Це сприятиме збагаченню словникового запасу, правильному розумінню лексичного значення багатьох слів та стійких зворотів, виробленню мовного чуття.

Щоб успішно вивчати рідну мову — мову свого народу й своєї землі, треба розуміти, що це потрібно для розвитку власного мислення, власного інтелекту. У мові, її структурі закладено життєвий досвід сотень попередніх поколінь, який у процесі вивчення рідної мови підсвідомо передається й кожному з нас.

“Усі основні європейські мови, — писав великий французький філософ Вольтер, — можна вивчити за шість років, свою ж рідну треба вчити ціле життя”.


3. Література

Для підготовки до зовнішнього незалежного тестування потрібно обрати два-три посібники, які висвітлюють більш-менш повно питання граматики й правопису української мови (у межах шкільної програми). Найоптимальніші з-поміж них:

1. Українська мова. Збірник тестових завдань для підготовки до зовнішнього незалежного оцінювання: 11 клас // В.І.Новосьолова, Л.В.Скуратівський, Л.В.Плетньова. — К.: Генеза, 2008. — 104 с. Посібник дає повне уявлення про зміст тестів для незалежного оцінювання знань випускників середньої школи. До всіх завдань є відповіді.

2. Українська мова. Тести. 5—12 класи: Посібник / За ред. Н.В.Гуйванюк. — К.: Видавничий центр “Академія”, 2007. — 376 с. Посібник охоплює всі питання фонетики, лексики, граматики, правопису та стилістики української мови, які вивчаються в середній школі. До всіх завдань є відповіді.

3. Ющук І.П. Практикум з правопису української мови. — К.: Освіта (будь-який рік видання). — 254 с. У посібнику лаконічно й дохідливо викладено правила правопису української мови, докладно проілюстровано їх і для закріплення теоретичного матеріалу пропонується 290 вправ з ключами й відповідями до них. Крім того, даються поради, як легше запам’ятати те чи інше правописне правило.

4. Ющук І.П. Українська мова: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Либідь (будь-який рік видання). — 640 с. У підручнику ґрунтовно викладено відомості, що стосуються фонетики, лексики, граматики, правопису та функціонування української мови. Вправ нема.


Урок 1. Мова — найбільше багатство людини й народу

1. Функції мови. 2. Наша мова в доісторичні часи. 3. Українська мова в часи Київської Русі. 4. Утвердження єдиної української літературної мови. 5. Структура мови як системи.


^ 1. Функції мови

Мова — найважливіше надбання кожної окремої людини і найбільша суспільна цінність. Основні її функції — оформлення думок і обслуговування міжлюдського спілкування.

Спільна мова об'єднує людей, створює в них відчуття групової єдності і, отже, сприяє перетворенню населення у високоорганізоване суспільство. З мови починається нація, а відтак і держава. Мова є засобом пізнання й освоєння навколишнього світу й поширення набутих знань серед членів суспільства. Навчання відбувається головним чином через мову. Тож мову треба знати досконало.

В Україні, відповідно до статті 10 Конституції України, українська мова є державною. Їй, як це зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року, “надано правовий статус обов’язкового спілкування у публічних сферах суспільного життя” на всій території України.


^ 2. Наша мова в доісторичні часи

Українська мова виникла не відразу. Вона, виділившись у прадавні часи з якогось індоєвропейського діалекту, формувалася протягом тисячоліть Багато елементів, що вирізняють нашу мову з-поміж інших (розрізнення г і ґ, чергування у і в, роди іменників, кличний відмінок, дієвідмінювання дієслів тощо), спостерігаються вже в архаїчній латині (V—І ст до н.е.), яка теж належить до індоєвропейських мов. Чимало прадавніх слів спільні для української і латинської мов. Діти латинян так само зверталися до батьків mamma, tata, як і сучасні українські, на хліб казали papa, забите місце називали vava, ховаючись, промовляли kuku.

Ще переконливіші аргументи про давність української мови дає сербська мова. Серби на Балкани переселилися з території сучасної України в VІ —VІІ ст. н.е. І хоч за тринадцять-чотирнадцять століть в українській та сербській мовах сталися чималі зміни, проте й тепер дуже відчутна їхня близькість. Зокрема, в сербській мові перед звуками е та и приголосні вимовляються так само твердо, як і в українській: весели, тихи. Багато спільного є у відмінюванні іменників, які в обох мовах однаково діляться на чотири відміни. З усіх слов’янських мов лише в українській і сербській та ще в словенській дієслова в першій особі множини мають закінчення –мо: оремо, стоjимо. Майже однаково в обох мовах змінюються дієслова в наказовому способі: чекаj, чекаjмо, чекаjте. Чимало слів, які, здавалося б, є специфічно українськими, вживаються також у сербській мові в майже однаковому звучанні і з тим самим значенням: гаj, вабити, вир, каљужа, крок, кут, куњати, снага, треба тощо.

Нема сумніву, що й записані візантійським істориком Пріском Панійським 448 р. в таборі гунського вождя Аттіли слова мед і страва — це вже українські слова.


^ 3. Українська мова в часи Київської Русі

З прийняттям християнства 988 року літературною мовою в Київській Русі стає старослов’янська, тобто мова давніх болгар, якою було на той час перекладено богослужбові книги. Нею складають державні документи, літописи, проповіді, твори. Цією мовою написано і “Повість врем’яних літ”, і “Слово о законі і благодаті”, і “Руську правду”, і “Слово о полку Ігоревім”, і багато інших творів давньоукраїнської літератури. Останній в Україні нею писав Г.Сковорода.

Проте простий люд в Київській Русі і, безперечно, ще Володимир Великий та Ярослав Мудрий разом зі своїми боярами розмовляли українською мовою. Про це свідчать ті безумовно українські форми слів, слова, вислови, що то тут, то там проскакують крізь старослов’янщину в тодішніх текстах.

Важливим найдавнішим свідченням про мову Київської Русі є графіті (видряпані написи) на стінах Київської Софії. Походять вони з ХІ — ХІV ст. Графіті написані старослов’янською мовою. Але майже всі чоловічі імена в давальному відмінку мають закінчення –ові, -еві: Петрови, Дмитрови, Василеви, Борисови, Иванови, попови Ивану. У звертаннях послідовно вживається кличний відмінок: святый Фоко, свята Софиє и святый Онуфриє, Андрониче, небоже. Вживаються чоловічі імена на –о: Марко, Дмитро, Гаврило. Двічі наводиться ім’я Володимиръ саме в такому написанні.

Чимало свідчень про українську мову ХІІ ст. знаходимо в “Слові о полку Ігоревім”. Поема, як вважають вчені, складена в 1185 — 1187 рр., а відомий список її зроблено, можливо, в ХV — ХVІ ст., коли в текстах посилено виправлялися відхилення від старослов’янської мови. “Слово о полку Ігоревім” теж, очевидно, виправлене. Бо, наприклад, в усьому тексті послідовно вжито старослов’янську форму імені Владимиръ, але один раз пропущено Володимиръ, скрізь — храбрый, і раптом хороброє гніздо; п’ять разів слова девиця, дева подані через букву “ять“ , а шостий — через и: красною дивицею; через “ять” написані слова полетети, разумети, але через и: помолодити. Отже, буква “ять” уже тоді читалася як і, а не як є, як це є в російській мові. Дев’ятнадцять разів ужито в родовому відмінку однини прикметників старослов’янське закінчення –аго (стараго, великаго), а двадцятий раз проскакує -ого: поганого Кощея тощо. Зовсім не старослов’янські й такі вислови, слова та форми слів, як лисици брешутъ на щиты, другаго дни велми рано, уже княже туга умъ полонила, заступивъ королеви путь, загородите полю ворота, оксамиты, кожухы, стягъ тощо.

Деякі відомості про мову Київської Русі є в іноземних авторів. Єврейський теолог Соломон Іцхакі в ХІ ст., говорячи про мову євреїв, що жили тоді в Київській Русі, записує запозичене ними слово сніг — саме зі звуками і та г, як і тепер, через майже тисячу років, ми кажемо. Інший єврейський теолог Ісаак бен-Моїсей у середині ХІІІ ст. записав слово пліт, у якому вже маємо чергування о з і, як і в сучасній українській мові.

Найкраще відбили мову давньої Русі українські народні пісні. Наприклад, у записаній на Івано-Франківщині купальській пісні:

^ Гей, око Лада, Леле Ладове,

Гей, око Ладове, ніч пропадає,

Бо око Лада з води виходить,

Ладове свято нам приносить.

Гей, Ладо! А ти, Перуне,

Дай дочекати Ладі Купала—

і особливий ритм, й імена язичницьких божеств, й уявлення про природу — усе старовинне, тільки не мова.

Можливо, ще давніші погляди наших предків відбиває веснянка, записана на Волині:

^ Ой ти, соловейку, ти ранній пташку,

Ой чого так рано із вир’їчка вийшов?

— Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав,

З правої ручейки й ключики видав,

З правої ручейки — літо відмикати,

З лівої ручейки — зиму замикати.

У цій пісні, як і в попередній, відбилося світобачення наших далеких пращурів у всій своїй первозданності: і переконання, що на зиму пташки ховаються під річку, а не відлітають кудись далеко, і поділ року на три пори: зиму, літо, осінь, і віра в багатьох богів. Давність цієї пісні безперечна. А мова її — природна, жива, ніби ця пісня недавно складена.

Отже, населення Київської Русі розмовляло діалектами української мови. Не можна тут не згадати й думки відомого російського історика ХІХ ст. В.Ключевського, що її цитує Н.Полонська-Василенко в своїй “Історії України”: “Уявіть собі, що Київ не був би взятий і зруйнований татарами… Київ залишився б столицею першої великої руської держави… Офіційною мовою стала б не суміш старослов’янської та фінської мов, а слов’янсько-українська”.


^ 4. Утвердження єдиної української літературної мови.

Вирішальну роль у формуванні єдиної української мови, такої, яка вона є сьогодні, відіграла Запорізька Січ. На Запорізьку Січ сходилися люди з усієї України, з усіх діалектних середовищ і приносили сюди свої слова, тут у розмовах вони уніфікували граматику, нормували фонетичну систему української мови. Потім нерідко ці авторитетні в Україні люди, відкозакувавши, вертались у свої села, містечка і несли туди козацьку мову — розвинену, багату, струнку, відточену. Поширювали єдину українську мову в Україні також мандрівні кобзарі та лірники. Тому, коли Іван Котляревський писав “Енеїду” й “Наталку Полтавку”, Тарас Шевченко — геніальну поезію, вони вже мали в своєму розпорядженні лексично багату й фонетично та граматично уніфіковану мову.

Як бачимо, мова нашого народу протягом багатьох століть розвивалася, збагачувалася, відкидала випадкове й закріплювала закономірне, розширювала свої виражальні й пізнавальні можливості. Українська мова, передаючись від покоління до покоління, акумулювала в собі життєвий досвід найвіддаленіших наших предків, і, отже, тим вона полегшує нам орієнтацію в міжлюдських стосунках, у природних умовах своєї землі і взагалі в цьому світі.

Така мова якнайкраще пристосована до психологічних особливостей народу ― творця мови, його способу мислення, менталітету, природного середовища і, отже, якнайкраще сприяє всебічному виявленню його творчих духовних сил.

Рідна мова, мова рідного народу посилює інтелект людини, помножує її творчі можливості. Тарас Шевченко з п’ятнадцяти років опинився в російськомовному оточенні: пан Енгельгардт, Петербург, солдатчина, знову Петербург (“в неволі виріс між чужими” — казав він про себе), навіть писати починав російською мовою. Але геніальним став саме тому, що творив мовою свого народу й своєї землі.

Панас Мирний в силу тогочасних умов мусив змалку користуватися чужою, російською мовою. Навіть свій щоденник у неповні шістнадцять років почав писати російською мовою. Та вже третього дня задумався: “Какое несчастье Украине, этой бедной вдове; народ подавлен, воспитание на родном языке запрещено... Несчастная Украина!.. Не начать ли дневника писать на украинском языке? С завтрашнего дня же бросаю московский и берусь за свой”. І справді, наступного дня в щоденнику він записує вже рідною, українською мовою: “Я тільки знаю, що я дурень, та й превеликий, що не вчивсь нашої мови”.

У російськомовному середовищі починали своє життя й такі відомі письменники, як Борис Грінченко, Олександр Олесь, Володимир Сосюра, та й хіба тільки вони? Але повернулися до рідної прабатьківської мови й стали видатними діячами української культури. Володимир Сосюра пізніше згадував: “Один мені казав: — Зачем ты сменил королевскую флейту на сопилку? Я гаряче відповів: “Сопілка” мені дорожча від тисяч королівських флейт”.

І тому, що наш народ, його кращі представники зберегли українську мову, ми залишилися українцями й маємо тепер свою українську державу.

Українська мова зараз одна з найбагатших і найрозвиненіших мов світу. Нашою мовою перекладено більшість шедеврів світової літератури. Нею однаково чудово звучать Біблія і поеми Гомера, “Декамерон” Дж.Бокаччіо і “Дон-Кіхот” М.Сервантеса, твори В.Шекспіра і А.Міцкевича, поезії Дж.Байрона і О.Пушкіна. До речі, перша в світі “Енциклопедія кібернетики” (два томи, 1158 сторінок) була видана 1973 року українською мовою. І слів, і термінів, і спеціальних виразів для цього завжди в ній, у нашій багатій і співучій мові, вистачало й вистачає. Треба лише досконало знати її.


^ 5. Структура мови як системи

Щоб відчувати мову, потрібно усвідомити структуру мови як системи, збагнути її закони, внутрішню логіку. Це досягається вивченням закономірностей її фонетичного ладу, будови слова, словотвору, побудови словосполучень і речень, формування тексту. Українська мова завдяки своєму тривалому розвиткові має вироблену струнку звукову й чітку граматичну системи, достатньо впорядковані виражальні засоби, і ці закономірності в ній легко простежуються, зокрема в її літературному варіанті.

Мова складається з мовних засобів, які існують у нашій уяві, і мовлення, яке існує в усному і писемному спілкуванні. Мовні засоби реалізуються в мовленні; мовлення формує і живить мовні засоби.

Серед мовних засобів розрізняємо три основні компоненти: фонетику (звуковий склад), лексику (сукупність слів) і граматику (набір правил та засобів для реалізації їх).

Фонетика являє собою матеріальну оболонку мови. Завдяки звукам, тобто різним коливанням повітря, які діють на барабанні перетинки наших вух, мова набуває відчутної форми: ми чуємо свого співбесідника, і співбесідник чує нас.

За допомогою лексики ми членуємо світ на окремі елементи й присвоюємо їм певні назви — слова. І коли ми спілкуємося, коли передаємо іншій людині чи людям певну інформацію, то замість предметів і явищ ми як символи їх використовуємо відповідні слова.

Граматика виражає зв’язки між предметами та явищами й деякі найважливіші властивості буття. За допомогою її засобів ми з окремих слів монтуємо моделі подій, явищ, станів тощо, тобто творимо осмислені речення і таким чином передаємо потрібну інформацію.

Кожен з названих вище основних функціонально-структурних компонентів мови має свою‚ певним чином організовану систему засобів‚ потрібних для виконання мовою своїх функцій.

Мовлення має сім рівнів вираження.

Найнижчий рівень — фонемний. Фонеми (окремі типові звуки) самі по собі змісту не виражають: а, б, в. Але з них будуються всі вищі рівні мовлення.

Наступний рівень‚ який виражає поки що лише найзагальніші елементи змісту — морфемний. Морфеми (значущі частини слова) — стандартизований, наділений певним значенням будівельний матеріал для слів. Вони існують лише в складі слів. З трьох звуків б, з, е можемо скласти префікс без-, його можемо додати до кореня, приєднати ще певний суфікс та закінчення. Але самі по собі ні префікс, ні корінь, ні суфікс, ні закінчення не передають ніякого конкретного змісту.

Рівень слова передає вже конкретні елементи змісту, наприклад, з префікса без-, кореня –хмар-, суфікса –н- і закінчення –ий утворимо слово безхмарний, що має вже певне лексичне значення. Але саме по собі слово‚ якщо воно не в реченні‚ змісту не виражає.

Рівень словосполучення уточнює значення окремих слів як виражальних засобів‚ готує їх до вираження конкретного змісту в реченні: безхмарне дитинство. Тут значення слова безхмарне не те саме, що, скажімо, в словосполученні безхмарне небо. У словосполученні всі значення слова, непотрібні для вираження певного змісту, відсікаються, залишається лише актуальне значення.

Зміст виражається реченням: Минуло безхмарне дитинство. Але часто одного речення буває недостатньо для вираження певної інформації. Тоді речення об’єднуємо в складні синтаксичні єдності, які творять текст: Школу закінчено. Минуло безхмарне дитинство. Потрібно обирати професію, щоб потім працювати, не бути зайвим у житті.

Така ієрархічна організація виражальних засобів (фонема — морфема — слово — словосполучення — речення — складна синтаксична єдність — текст) забезпечує економне й досить точне вираження змісту.

Отже, вивчати українську мову — це означає збагнути її внутрішню логіку і якнайповніше оволодіти її виражальними засобами. Для цього потрібно не лише розуміти правила, а й читати багато літератури українською мовою, постійно розмовляти нею.


^ ФОНЕТИКА І ПРАВОПИС


Фонетика — це звуки мови. Звуки ми вимовляємо й чуємо. На письмі звуки позначаємо за допомогою умовних знаків — букв. Букви ми пишемо й бачимо. Розділ науки про мову, який вивчає звуки мови, також називають фонетикою.


Урок 2. Букви і звуки

1. Український алфавіт. 2. Звукове значення деяких букв. 3. Принципи українського правопису. 4. Система звуків української мови. Творення приголосних. 5. Творення голосних.


^ 1. Український алфавіт

Усі букви, розташовані в певному порядку, називаються алфавітом (абеткою, азбукою).

У сучасному українському алфавіті 33 букви. Вони розташовані в такому порядку і мають такі назви:

Аа — (а) Іі — (і) Тт — (те)

Бб — (бе) Її — (йі) Уу — (у)

Вв — (ве) Йй — (й) Фф — (еф)

Гг — (ге) Кк — (ка) Хх — (ха)

Ґґ — (ґе) Лл — (ел) Цц — (це)

Дд — (де) Мм — (ем) Чч — (че)

Ее — (е) Hн — (ен) Шш — (ша)

Єє — (йе) Оо — (о) Щщ — (ща)

Жж — (же) Пп — (пе) Ьь — (м’який знак)

Зз — (зе) Рр — (ер) Юю — (йу)

Ии — (и) Сс — (ес) Яя — (йа)


Розташування букв в алфавіті традиційне, ніякої закономірності в ньому немає. Його треба запам’ятати механічно. Щоб полегшити його запам’ятовування, алфавіт слід розбити на кілька груп. Спочатку запам’ятовуємо перші шість букв: а, б, в, г, ґ, д; потім ще п’ять: е, є, ж, з, и. Далі складаємо ніби сполучення слів: 1) і їй коло мене; 2) о прости; 3) уф — ха, це чаша. І останні чотири букви знову запам’ятовуємо: щ, ь, ю, я.

За алфавітом, щоб легко знаходити їх, розміщують слова в словниках, довідниках, енциклопедіях, картотеках, складають списки людей, різні каталоги тощо. Розташовуючи слова за алфавітом, враховують не тільки їхні перші букви, а й усі наступні. Апостроф (’) і дефіс (-) при розташуванні слів за алфавітом не враховуються.


Перевірте себе. Подані слова розташуйте строго за алфавітом.

^ Угорі, інтерв’ю, удвох, віраж, вислуга, узимку, виріб, віха, сніп, кокс, кенгуру.

Ключ. З останніх букв виписаних слів має скластися вислів.


2. Звукове значення деяких букв

Більшість букв точно відповідають окремим звукам. Але є частина букв (я, ю, є, ї, щ, ь, дж, дз), які мають свої особливості в позначенні звуків.

Буква ь сама по собі ніякого звука не позначає. Вона вживається лише для позначення м’якості приголосних: день [ден′], льон [л′он], каньйон [кан′йон], портьєра [порт′йера].

Букви ї та щ завжди позначають два звуки: перша — йі, друга — шч: їжак [йіжак], поїзд [пойізд], з’їзд [зйізд], щит [шчит], плащ [плашч].

Букви я, ю, є мають двояке значення:

1) безпосередньо після приголосного вони позначають м’якість попереднього приголосного (як і м’який знак) і відповідно голосні звуки а, у, е: нянька [н′ан′ка], лялька [л′ал′ка], нюанс [н′уанс], тютюн [т′ут′ун], синє [син′е];

2) в інших позиціях (на початку слова, після голосного, після апострофа й м’якого знака) вони позначають відповідно два звуки йа, йу, йе: яма [йама], пояс [пойас], зв’язок [звйазок], альянс [ал′йанс], юрба [йурба], в’юн [вйун], поєдинок [пойединок]

Буквосполучення дж і дз мають також двояке значення:

1) на межі префікса і кореня вони позначають відповідно два звуки д+ж і д+з: підживлення, переджнивний, надзвичайний, відзнака;

2) в інших позиціях вони позначають відповідно один звук — дˆж і дˆз: джерело, джунглі, погоджений, затверджений, дзвінок, кукурудза.


Перевірте себе. Слова запишіть підряд у три колонки: 1) звуків менше, ніж букв; 2) звуків і букв порівну; 3) звуків більше, ніж букв.

Стернище, зв’язківець, дядько, каюта, очерет, якір, кип’ятильня, клямка, окунь, з’ясуйте, збуджений, оказія, стоїчно, шифоньєр, сиджу, юрба, щепа, квітень, остюк, зброя, кар’єра, ньютон, видзвонити.

Ключ. З других букв виписаних слів має скластися початок вислову Т.Шевченка: “…то й мудрість би була своя”.


^ 3. Принципи українського правопису

В українському правописі застосовуються такі принципи написання слів:

1) фонетичний — пишемо, як чуємо: товариство, чесний, каньйон;

2) морфологічний — ту саму морфему пишемо завжди однаково незалежно від її звучання: брат — братство [бра́цтво], вчиш — вчишся [ўчи́с΄:а], стежка — на стежці [сте́з΄ц΄і];

3) розрізнювальний — слова, які звучать однаково, але мають різне значення, пишемо по-різному: кривий ріг — Кривий Ріг, роман — Роман;

4) традиційний — за традицією вживаємо букви я, ю, є, ї, щ, хоч би краще було кожен звук, що позначають ці букви, позначати окремо.


^ 4. Система звуків української мови. Творення приголосних.

Фонетика української мови — це чітко зорганізована система звуків, підпорядкована певним фонетичним законам. Основних звуків (фонем), за допомогою яких ми творимо й упізнаємо слова, в українській мові є 38.

Кожен звук являє собою поєднання чотирьох одночасних мовленнєвих дій.

Перша дія полягає в участі у творенні звука таких двох складників: тону, який виникає внаслідок коливання голосових зв’язок, й шуму, який утворюється внаслідок подолання різних перепон на шляху видихуваного повітря.

При цьому можливі чотири комбінації:

1) у творенні звука бере участь лише чистий тон — виникають голосні а, о, у, е, и, і, яких їх є 6;

2) тон переважає над шумом — виникають сонорні м, в, н, л, р, й, яких є 6, не рахуючи трьох м’яких н΄, л΄, р΄ (запам’ятати їх можна у вислові: ми винили рій);

3) шум переважає над тоном — виникають дзвінкі: б, д, з, ж, ґ, г + дˆз , дˆж, яких є 8, не рахуючи трьох м’яких д΄, з΄, дˆз΄ (запам’ятати їх можна у вислові: буде гоже ґедзю у джазі);

4) чується тільки шум (голосові зв’язки не дрижать) — виникають глухі: п, т, с, ш, к, х + ц, ч + ф, яких є 9, не рахуючи трьох м’яких т΄, с΄, ц΄ (запам’ятати їх можна у вислові: усе це кафе “Птах і чаша”).

У шкільних підручниках сонорні зараховують до дзвінких. Тим часом їхні властивості зовсім різні. Сонорні ніколи не оглушуються (кількаповерховий), глухі перед ними не стають дзвінкими (слово, твір). Справді дзвінкі можуть оглушуватися (легко), глухі перед ними звучать дзвінко (просьба, боротьба).

Творення приголосних далі відбувається так.

Друга дія передбачає чотири можливі розташування перепони на шляху видихуваного повітря:

1) на губах — виникають губні м, в, п, б, ф (запам’ятати їх можна у вислові: мавпа Буф);

2) на зубах — виникають зубні д, т, з, дˆз, с, ц, л, н (запам’ятати їх можна у вислові: де ти з’їси ці лини);

3) на піднебінні — виникають передньопіднебінні р, й, ш, ч, ж, дˆж (запам’ятати їх можна у вислові: Рой, ще їжджу);

4) у задній частині ротової порожнини — виникають задньоротові г, к, х, ґ (запам’ятати їх можна у вислові: хуґа гука).

Третя дія має на увазі три можливі способи подолання перепони:

1) видихуване повітря прориває перепону — виникають зімкнені б, ґ, к і под.;

2) повітря проходить крізь щілину — виникають щілинні з, с, х і под.;

3) повітря спочатку прориває перепону, а потім проходить крізь щілину — виникають зімкнено-щілинні дˆз , дˆж , ц, ч.

Четверта дія полягає:

1) у непіднятті спинки язика — виникають тверді л, д, с і под.;

2) у піднятті спинки язика — виникають м’які л΄, д΄, с΄ і под.

Отже, якщо водночас поєднуються такі чотири дії, за яких: 1) шум переважає над тоном; 2) перепона виникає на зубах; 3) повітря прориває перепону; 4) спинка язика не піднята, — то ми сприймемо це як звук д. Якщо ж: 1) тон переважає над шумом; 2) перепона виникає на піднебінні; 3) повітря проходить крізь щілину; 4) спинка язика піднята, — то ми чуємо м’який звук й.

Система приголосних має такий вигляд — поки що без м’яких приголосних, які дублюють відповідні тверді зубні (з. — зімкнені; щ. — щілинні; з.-щ. —зімкнено-щілинні):


За участю тону й шуму

За місцем і способом творення

губні

зубні

піднебінні

задньоротові

з.

щ.

з.

з.-щ.

щ.

з.-щ.

щ.

з.

щ.

сонорні

м

в

н

—

л

р

й

—

—

дзвінкі

б

—

д

дз

з

дж

ж

ґ

г

глухі

п

Ф

т

ц

с

ч

ш

к

х


За характерним шумом виділяємо ще шиплячі ш, ч, ж, дˆж (запам’ятати їх можна у вислові: ще їжджу) та свистячі с, с΄, ц, ц΄, з, з΄, дˆз, дˆз΄ (запам’ятати їх можна у дитячій вимові: сце їздзу).


Перевірте себе 1. Слова запишіть у три колонки, залежно від того, яким приголосним починається слово: 1) сонорним; 2) дзвінким; 3) глухим.

^ Заспів, коралі, цап, йогурт, рів, блукач, лото, желе, фото, дзвін, вепр, лови, поле, щит, джинси, набат, таксі, мить, горіх, сплав.

Ключ. З останніх букв виписаних слів має скластися закінчення вислову А.Франса: “Допитливість…”


Перевірте себе 2. Слова запишіть у чотири колонки, залежно від того, яким приголосним починається слово: 1) губним; 2) зубним; 3) піднебінним; 4) задньоротовим.

Бурштин, човен, кріп, поле, гроно, ласощі, хірург, тин, ґирлиґа, мандрівник, журі, ціле, річ, номер, джерело, ґалаґан, фарба, зерно, дзьоб, шланг, хутро, вітраж, круг, вершки, ймовірно, діти, гасло.

Ключ. З останніх букв виписаних слів має скластися закінчення вислову давньогрецького філософа Демокріта: “Якщо ти навіть сам із собою,…”


Перевірте себе 3. Слова запишіть у дві колонки, залежно від того, яким приголосним починається слово: 1) шиплячим; 2) свистячим. Інших слів не виписуйте.

^ Галузь, чіп, зяб, спрожогу, жар, джерело, хліб, цвіт, шум, дзвін, гамір, чота, шалений, фінал, синє.

Ключ. З останніх букв мають скластися два пропущені слова у вислові англійського письменника Дж.Голсуорсі: “Якщо ви не думаєте …, то й не матимете його”.


^ 5. Творення голосних.

Творення голосних відбувається так.

Перша дія — увімкнення голосових зв’язок, за допомогою яких утворюється чистий тон.

Друга дія полягає в напруженні частини язика:

1) передньої — виникають голосні переднього ряду е, и, і;

2) задньої — виникають голосні заднього ряду а, о, у.

Третя дія передбачає піднесення напруженої частини язика в три положення:

1) найнижче — виникають голосні е, а;

2) середнє — виникають голосні и, о;

3) найвище — голосні і, у.

Четверта дія — це:

1) підсилення голосом — наголошений голосний;

2) непідсилення — ненаголошений голосний.

Отже, якщо водночас поєднуються такі чотири дії, за яких: 1) виникає чистий тон; 2) напружується задня частина язика; 3) ця частина язика підноситься середньо; 4) звук не підсилюється, — то ми сприймемо це як звук о в слові обі́д. Якщо ж: 1) так само чується чистий тон; 2) напружується передня частина язика; 3) ця частина язика підноситься найвище; 4) звук підсилюється, — то ми сприймемо це як звук і в цьому самому слові. А якщо підсилимо не другий, а перший голосний, то почуємо вже слово о́бід.

Система голосних має такий вигляд:


Піднесення

Ряд

передній

задній

високе

і

у

середнє

и

о

низьке

е

а


^ Перевірте себе. Слово складається з п’яти звуків. Прочитайте його за поданими ознаками звуків.

1) чистий тон, задній ряд, високе піднесення, ненаголошений; 2) глухий, зубний, зімкнений, м’який; 3) чистий тон, передній ряд, високе піднесення, наголошений; 4) глухий, задньоротовий, щілинний, твердий; 5) чистий тон, задній ряд, низьке піднесення, ненаголошений.


Урок 3. Правопис приголосних

1. Правопис сонорних, дзвінких і глухих приголосних. 2. Тверді, м’які і пом’якшені приголосні. 3. Вживання м’якого знака. 4. Вживання апострофа.


^ 1. Правопис сонорних, дзвінких і глухих приголосних

Сонорні (ми винили рій) завжди вимовляються чітко. Ні до дзвінких, ні до глухих вони не уподібнюються. І, до речі, звук в ніколи не переходить у глухий ф, а навпаки, перед приголосними та наприкінці слова наближається до короткого голосного у: лавка [ла́ўка], ківш [к’іўш], казав [каза́ў].

Дзвінкі й глухі, крім запозиченого звука ф, становлять пари (див. таблицю приголосних) і можуть за певних умов переходити один в одного.

Дзвінкі в українській мові завжди вимовляються дзвінко: гриб, плід, мимохідь, казка, везти. Оглушується перед глухими дзвінкий г лише в словах легко, вогко, нігті, кігті, дігтяр і похідних. В інших словах г вимовляється чітко: могти, берегти, мигтіти, мигцем. Крім того, оглушується дзвінкий д у словах жердка, шотландка, голландка, зеландка і подібних, проте в них пишемо букву д, як і в словах жердина, Шотландія тощо. Але в словах зітхати, натхнення пишемо букву т, хоч вони й походять від слів дихати, надихати.

У префіксах роз-, без- кінцевий дзвінкий з може зазнавати різних змін, так чи інакше уподібнюючись до наступного приголосного залежно від його характеру. У словах розсада [роса́да] і розсіл [рос΄і́л] його й зовсім не чути. Проте в цих префіксах завжди пишемо букву з: розклад [ро́зклад], безпека [беизпе́ка], розжевріти [рож:е́вр΄іти], безшумно [беижшу́мно]..

Префікс з- перед глухими оглушується, але перед свистячими й шиплячими пишемо все-таки з, оскільки перед цими приголосними можлива й дзвінка вимова цього префікса: зсунути, зцілити, зчорнити, зшити. Перед іншими глухими (кафе “Птах”) пишемо відповідно до вимови с: сказати, сформувати, спитати, стиснути, схвалити.

Глухі приголосні перед дзвінкими (але не перед сонорними) уподібнюються до парних їм дзвінких. Проте таких випадків в українській мові небагато. Це відбувається приблизно в одинадцяти незапозичених словах (боротьба, молотьба, клятьба, просьба, лічба, Великдень, повсякденний, якби, аякже, отже, осьде) та в кількох запозичених (вокзал, екзамен, рюкзак, анекдот, футбол, айсберг). Їх можна запам’ятати. (Сло́ва “косьба”, яке часом наводять тут як приклад, в українській мові немає, є косовиця.)


Перевірте себе 1. Випишіть у дві колонки слова з вставленими буквами, що позначають: 1) дзвінкі приголосні; 2) глухі приголосні.

Вхі(д, т)чини, во(г, х)ко, стов(б, п), про(з, с)ьба, сте(ж, ш)ка, Вели(ґ, к)день, обгор(д,т)ка, кі(г, х)ті, стере(г, х)ти, тихохі(д, т), мабу(д, т)ь, удво(г, х), (з, с)цідити, ле(г, х)ко, лі(дж, ч)ба, змо(г, х)ти, на(д, т)хмарний, ая(ґ, к)же, сту(б, п)ка, бли(з, с)ький, ло(ж, ш)ка, ри(з, с)ка.

^ Ключ. З других букв повинен скластися вислів Й.В.Гете.


Перевірте себе 2. Випишіть у дві колонки слова зі вставленими в префікси: 1) буквою з; 2) буквою с.

Ро..тяг, бе..коштовно, ..кін, ро..сіл, не..кінченне, ..хрон, бе..сумнівно, не..промога, ..сув, ..кат, не..тихаюче, ..шивка.

Ключ. З останніх букв повинен скластися початок прислів’я: “… щоб тільки кашкет носити”.


^ 2. Тверді, м’які і пом’якшені приголосні

М’якими в будь-якій позиції можуть бути лише зубні приголосні: вочевидь, різьба, сіль, тінь. Зубні приголосні вимовляються, як правило, м’яко перед зубними м’якими та губними пом’якшеними, хоч на письмі їхня м’якість і не позначається: дні [д΄н΄і], кузня [ку́з΄н΄а], сніг [с΄н΄іг], свято [с΄в’ато], цвіт [ц΄в’іт], дзвякнути [дˆз΄в’а́кнути].

Приголосний р м’яким буває лише перед голосними: буря, грюк, ларьок. Перед приголосними й у кінці слова він завжди твердий: чимало бур, ларки. І слово Горький слід вимовляти з твердим р, незважаючи на його написання: [го́ркий].

Приголосний й постійно м’який: ясний [йасни́й].

Інші приголосні (губні, шиплячі, задньоротові) лише пом’якшуються — перед голосним і: місто, вітер, пізно, шість, чітко, гірка, хід. Перед іншими голосними пом’якшуються губні після м’якого свистячого: свято [с΄в’ато], дзвяк [дз΄в’ак], а також подовжені шиплячі: подружжя [подру́ж:’а], затишшя [зати́ш:’а], ніччю [н΄і́ч:’у].

У словах іншомовного походження губні та задньоротові можуть вимовлятися як з пом’якшенням (що, зрештою, не відповідає законам української мови), так і зі звуком й: бюро [б’уро́] і [бйуро́], кювет [к’уве́т] і [кйуве́т], гяур [г’ау́р] і [гйау́р], бязь [б’аз΄] і [бйаз΄]. Шиплячі вимовляються лише твердо: журі, парашут, Жуль Верн, Чурльоніс, Шауляй.


Перевірте себе. Випишіть у дві колонки слова з приголосними: 1) пом’якшеними; 2) м’якими.

^ Прозаїк, півкроку, шків, уміти, яблуко, сумнів, таксі, відкуп, щілина, ліс, перехід, ґніт, честь.

Ключ. З останніх букв має скластися закінчення афоризму “Переможці не вірять…”.


^ 3. Вживання м’якого знака

М’який знак може ставиться лише після букв, що позначають зубні приголосні (де ти з’їси ці лини), та після р тільки перед о (виняток: Горький).

Наприкінці слова, перед твердими