Реферат: Урок-конференція, усний журнал, урок узагальнення

Бібліотека часопису «Народознавство»


УРОКИ


З

НАРОДОЗНАВСТВА


Київ


Редакція часопису «Народознавство»

1995


ВСТУП


«Всі дорослі були спочатку дітьми, тільки мало хто

з них про це пам'ятає». Постійно нагадуймо ці крилаті

слова Антуана де Сент-Екзюпері.


Відомо, що краще засвоюється той матеріал, до

якого в учня є інтерес. Класична структура уроку з

традиційними складовими: перевірка домашнього зав-

дання, вивчення та закріплення нового матеріалу тощо,

якщо вони повторюються, не завжди ефективні. Тому

сучасному педагогові, окрім ґрунтовної фахової підго-

товки, методичної майстерності, необхідний постійний

вогник науково-творчого пошуку. Це пошук нестандарт-

них форм, спрямованих на зацікавлену співпрацю вчи-

телів, учнів, батьків.


Новий підхід у вивченні народознавства — актуальна

потреба сучасної дидактики, органічна потреба духовно-

го відродження віками гнобленої української нації.


Пропонуємо нестандартні форми проведення уроків

із української мови, літератури, історії, географії, біо-

логії, етнографії, фольклору: інтегрований бінарний

урок-конференція, усний журнал, урок — узагальнення

знань, вмінь, навичок, урок цікавої граматики, урок-

концерт. Подаємо зразки (сценарії) позаурочних захо-

дів, що сприятимуть поглибленому вивченню українсь-

кої мови, усної народної творчості, літератури, етногра-

фії: свято української мови, літературна гра, літератур-

но-мистецький вечір, історико-літературний вечір пам'я-

ті, вечір-рвквієм, фольклорне свято.


Матеріали систематизовано за інтегрованими тема-

тичними блоками: «Рід, родина, родовід», «Україно

моя, Україно», «Час рікою пливе», «Фольклорна ве-

селка».


А в т о р й книги: Микола Костянтинович Дмит-

ренко — кандидат філологічних наук, старший науковець

Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етно-

логії ім. М. Т. Рильського Національної Академії наук

України, редактор всеукраїнської газети «Народознав-

ство»; Галина Кононівна Дмитренко — вчитель-мето-

дист, викладач української мови та літератури Україн-

ської гімназії Ватутінського району м. Києва; Леопольд

Іванович Ященко — лауреат Державної премії

ім. Т. Г. Шевченка, композитор, музикознавець, худож-

ній керівник хору «Гомін»; Зінаїда Олександрівна Сер-

гійчук — провідний спеціаліст Міністерства освіти Укра-

їни; Ніна Миколаївна Дмитровська — працівник бібліо-

теки ім. Лесі Українки; Любов Антонівна Гавриленко —

методист із наукової перепідготовки Запорізького

обласного інституту удосконалення вчителів; Ніна Андрі-

ївна Біда — викладач українського фольклору та етно-

графії Решетилівського СПТУ-52 Полтавської області;

Любов Іванівна Павленко — учителька Червонослобід-

ської середньої школи Недригайлівського району Сумсь-

кої області; Енгеліса Микитівна Джигурда-Литвинець —

майстер народної творчості України; Людмила Володи-

мирівна Іваннікова — працівник відділу фольклористи-

ки ІМФЕ НАН України; Галина Олександрівна Заіка,

Тетяна Михайлівна Ніколаєва — викладачі географії та

історії Української гімназії Ватутінського району

м. Києва.


Народознавство — це не вузька дисципліна, яку мож*

на вивчати чи не вивчати в школі. Це наука про націю,

людину в її зв'язках із природою, мовою, історією, побу-

том, обрядами та звичаями, усною творчістю. Це

важливий і могутній чинник навчання й виховання, роз-

витку особистості й оздоровлення суспільства.


Сподіваємось, посібник стане в пригоді вчителям,

культпрацівникам, вихователям, батькам, студентам,

учням — усім, хто має здатність і потребу духовно

збагачуватися, пізнавати себе, «брати вершину»

(Г. Сковорода), щоб мати золоту середину.


^ Г. К. ДМИТРЕНКО

М К. ДМИТРЕНКО


Блок перший

РІД, РОДОВІД, РОДИНА


РОДЕ НАШ КРАСНИЙ


Звучить пісня:


ХІД УРОКУ.


У полі калина, у полі червона

Хорошенько цвіте.


Приспів:


Ой роде наш красний,


Роде наш прекрасний,


Не цураймося, признаваймося —


Небагацько нас є!


Що перший цвіточок —

То рідний батенько,

Хорошенько цвіте.


А другий цвіточок —

То рідная ненька,

Хорошенько цвіте.


А третій цвіточок —

Рідна сторононька,

Хорошенько цвіте.


Учитель. Діти! Сьогодні розмова у нас буде про

рід, родину, родове дерево. Урок наш розпочався піснею

«У полі калина», що її склав народ. Як ви гадаєте, що

символізує тут образ калини? Що то за дивна калина,

на якій усього три цвіточки?


Вона символізує рід весь. Іншими словами, образ

отого великого родового дерева, нашого народу і кож-

ної людини бачимо в цій пісні. До свого роду зверта-

ється автор: «Не цураймося, признаваймося — небагаць-

ко нас є!»*


Запам'ятайте цей символ!


А тепер гляньте ось на цей малюнок. Що ви бачите

на ньому? Дерево. Силь::е, могутнє дерево. Але в нього


відтяте коріння. А тепер скажіть, що станеться з дере-

вом, коли його зрізати в корінь?


— Воно зав'яне, всохне.

Учитель.


— А чому всохне, пропаде? Що дає дереву коріння?


— Дає соки земні.


— Дерево бере сили від землі корінням.

Учитель.


З роду в рід кладе життя мости,

Без коріння саду не цвісти,

Без стремління човен не пливе,

Без коріння сохне все живе.


Так співає Ніна Матвіенко в пісні «Сік землі». І тут

те саме говориться про родове дерево.


А тепер уявіть собі, що це не дерево, а ваш рід. Що

тут є корінням і де б ви на цьому дереві знайшли самих

себе, найменших членів роду?


Діти:


— Ми — молоденькі зелені листочки, гілки — наші

тато і мама. Стовбур, що ближче до нас, міцний, це,

можливо, наші дідусі, бабусі... А коріння — це вже наші

прадіди, ті, хто жив сто чи й двісті років тому.


Учитель. От бачите, ви — молоденькі зелені листочки.

А тепер знову уявіть собі, що якась сила чорним страш-

ним мечем відтяла ваше коріння. Чи довго зеленітимуть

листочки?


— Ні, вони скоро зів'януть.


— А чи знаєте, яка в тому корінні сила?


— Коли в корінні дерева — сік землі, то в корінні

кожного родового дерева — пам'ять роду.


— Так, людина без пам'яті своїх предків самотня, їй

немає звідки черпати сили для життя. Людина без ро-

ду — як листок, відірваний від дерева.


— А чи в кожного з нас є оте святе — ота пам'ять

родовідна? Чи кожен із нас пам'ятає своїх дідуся і ба-

бусю, близьких і далеких родичів?


У нас уже був урок, де ви розповідали про своїх

рідних, сімейні реліквії, які передаються з покоління в

покоління. До сьогоднішнього дня ви дізналися ще

більше, виготовили альбоми пам'яті. Я хочу, щоб про-

звучали ваші розповіді (Розповіді учнів).


А ще деякі учні склали своє родовідне дерево. Перед

нами два родовідних дерева. Бачите, які вони великі та

пишні! Якщо в людини такий сильний рід, їй ніщо в

житті не страшне.


Нехай це буде домашнім завданням до наступного

уроку для всіх — дізнатися якнайбільше про свою рідню

і створити свої родовідні дерева, альбоми.


А тепер поговоримо про те, як шанували колись люди

своїх родичів. «Що перший цвіточок — то рідний ба-

тенько»,— співається в народній пісні. Отже, батько в

родині був найстарший. Батько батьків, його слово

було законом для всього роду. Коли він помирав, на-

щадки оберігали його могилу, яка була святим місцем

для сім'ї. Ще стародавні слов'яни шанували своїх по-

мерлих родичів, поклонялися їм, приносили жертви в

спеціальні поминальні дні. І досі такі дні є в різних

народів. Могили предків були найсвятішим. Коли древні

воїни ішли на бій за свою державу, брали з собою

грудочку землі. Чому? Бо в тій землі були поховані їхні

предки, та земля мала оберігати воїна від ворожого

меча, і досі така традиція збереглася в Україні, в на-

шому селі.


І коли ми вже заговорили про те, що ми — від ко-

ріння, від дідіь беремо сили для життя, то згадаймо і

нашого геніального Тараса Григоровича Шевченка.

З кого почався Тарас? Чому він став бунтарем?


— Тому що про народних бунтарів — гайдамаків,

які боронили народ від панів, від неволі, від польської

шляхти, розповідав малому Тарасові дід Іван. Таким же

непокірним борцем за волю став і його онук — наш

великий Кобзар.


— Запам'ятайте це. Все починається з малого.

З малого хлопчика, який жадібно слухав дідові оповіді,

почався великий поет українського народу. І бачиться

нам, що сам народ втілений у дідові Іванові.


А тепер знову повернемося до дерева, до пісні.


«Що перший цвіточок — то рідний батенько, а другий

цвіточок — то рідная ненька» — співається в ній. Мати

тут також символізує рід. У народних піснях мати —

символ роду, родини.


Ви вже самі казали: як не може дерево жити без

коріння, так не може людина жити без роду. І тому,

коли молода дівчина раптом відривається від роду, від

батьківської хати,— виходить заміж, забирає її чоловік

у чуже сел^, в чужу сторону, до чужого роду — це для

неї велике горе! Скільки туги в піснях, яку виливає

сльозами дівчина! І скільки таких пісень! І які вони

жалібні! То дівчина прикликуе свою матір зозулею, то

просить її передати горобчиком хліба. То сама переки-


дається голубкою або зозулею, летить до матері, до рід-

ного роду, прилітає в свій садок і починає кувати. То з

ружі квітку пускає на воду, щоб вона припливла до

матінки. Ось послухайте одну з таких пісень:


Ой піду я в ліс по дрова


Та й наломлю лому.


Завів мене дурний розум


У чужу сторону.


А в чужій же сторононьці


Ні отця, ні неньки,


Тільки в саду зеленому


Поють соловейки.


Ой зірву я з рожі квітку


Та й пущу на воду.


Пливи, пливи, з рожі квітко,


Аж до мого роду!


Пливла, пливла з рожі квітки,


Та й на воді стала.


Вийшла мати воду брати,


Та й квітку впізнала.


— А як ви гадаєте, чому дівчина так тужить за своїм

родом, за матір'ю?


— Тому, що вона живе серед чужих людей, коло

чужого роду, в чужому селі.


— Вона скучає за матір'ю, за родичами.


— Справді, дівчина потрапляє між чужих людей, в

чужу сторону. І хоч як би гарно їй там не було, але

все одно дуже важко прижитися. Уявіть собі, що відрі-

зали гілочку від дерева й встромили десь в іншу землю.

Чи скоро вона пустить коріння? Чи буде вже воно таким

міцним? Чи, може, взагалі зав'яне від туги?


Усе це я пережила сама, коли прийшла працювати

у ваше село. І село як село, і люди хороші, і пісні спі-

вають, і робота цікава — а все одно було дуже важко,

страшенно хотілося додому, до тих людей, з якими ви-

росла. Все спочатку здавалося чужим. І я теж співала...


Червоная калинонька

Та й на воду схилилася.

Молодая журилася,

Що од роду оббилася.

Тяжко в світі бути-жити

З чужиною говорити.

Бо чужина — не родина,

Щоб я з нею говорила!


А ще важче буває людині, коли вона відривається не

тільки від свого роду, а й від свого народу, від своєї


землі. Згадайте, як у пісні було: «А третій цвіточок —

рідна сторононька». Уявіть собі страшне горе людей,

змушених покинути свій народ, свою землю і вирушити

кудись у чужі краї шукати кращої долі. Чи можна

уявити їхню тугу за рідною землею? А згадаймо Тараса

Шевченка. Царський уряд заслав його в далеку казах-

ську пустелю в Кос-Арал. Там і слова рідного не по-

чуєш! Як важко було Кобзареві! Які пісні він писав, з

ким розмовляв?


Зоре моя вечірняя.

Зійди над горою!

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою...

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає.

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає...


Усе питав про рідну Україну, яку любив, над долею

якої плакав сльозами кривавими. А вісті з України при-

ходили дуже і дуже рідко. Тому й розмовляв поет із

зорею, яка могла з неба бачити його рідний край.


Про те, як тяжко жити на чужині, народ склав пісню.

Склали її ті люди, що пішли на заробітки в Канаду.

Як їм там було — може розповісти лише пісня. Це біль,

крик, стогін серця людини, яка втратила рідну землю.

Той, хто склав цю пісню, може, й не повернувся в

Україну. Але пісня повернулася до його земляків, щоб

вилити сердечну тугу. І не можна її слухати без болю,

без сліз.


На чужині тяжко жити,

Мов той камінь підоймитк.

Камінь здійму — відпочину,

На чужині марно згину.

Бо чужина — не родина,

Плаче серце, мов дитина,

Плаче воно, знає чого —

Нема правди ні від кого.

На родині сонце гріє,

На чужині вітер віє.

Вітер віє, траву хилить,

За родиною серце болить.

» Ой, чужино, ти, чужино,

Чого в тобі так студено?

Хоч не вітри, не морози —

Та все в очах гіркі сльози.


Здається, що пісня ця і про нашого поета.


А тепер гляньмо знову на дерево і зробімо висновок

з того, про що ми сьогодні говорили.


Відрізане коріння й окремі гілки. Чому така страшна

чужина людям?


— Бо в них було відтято коріння.


— А що то за коріння?


— То їхній народ.


— Отже, вони відірвалися від свого народу.


А тепер поміркуємо ще так. Якщо кожна людина —

це дерево, то коріння її — той народ, серед якого вона

виросла. І сягає воно глибоко в землю, на якій живе

цей народ, в його історію. Отже, кожному з нас дав

сили для життя наш народ. Це наше коріння. І, віді-

рвавшись від нього, ми, звичайно, не зможемо жити.

А тепер скажіть, чим же сильний і нездоланний був

наш Шевченко? Чому роки заслання не зламали його?


— Тому, що він був глибоко зв'язаний із своїм

народом.


— Справді! Він виріс із нього, народ давав йому

сили, усе життя він був з ним міцно кровно зв'язаний.

І тому ніяка ворожа воля не була страшна поетові. Ве-

ликий український народ дав світові великого поета і

зберіг його пісні, думи, сльози. Для народу він також

був святим, це ви знаєте, то й сьогодні в Гнідині майже

в кожній хаті є вишитий портрет Тараса Григоровича

Шевченка.


Отже, пам'ятайте, що людина, яка відірвалася від

рідного народу, зневажила його, його історію, його

пам'ять — а це пам'ять поколінь! — завжди приречена

на загибель, як дерево, яке втратило своє коріння.


А тепер знову гляньмо на дерево і уявім собі, що це

родове дерево нашого українського народу. Коріння

сягає глибоко в землю, на якій він жив споконвіку. Що

в тому корінні?


— Пам'ять!


— Пам'ять народу, його історія, його минуле.


— А якщо коріння відтяти? Що станеться з на-

родом?


— Це буде народ без пам'яті, без історії.


— Чи зможе такий народ існувати? Чи буде він уза-

галі народом?


— Ні, народ без минулого, без пам'яті, без історії —

не народ.


— Так, це вже просто населення. Це люди, в яких

немає нічого свого, нічого святого. Такий народ легко


10


поневолити як фізично, так і духовно,— він не зможе

себе боронити. Цих людей легко зробити рабами, особ-

ливо рабами духовними — нав'язати їм чужу мову, чужі

пісні, чужих богів, чужі звичаї, чужий одяг... Людей

били палицями по голові — і люди втрачали пам'ять,

ставали безпам'ятними, корилися чужій волі.


Те саме сталося із нами, з нашим народом. Почина-

ючи з Катерини II і аж до інквізиторів XX століття, всі

намагалися підрубати це родове дерево. І ворогам вда-

лося це зробити. І дивіться, що тепер маємо!! Що для

нас святе? Якою мовою розмовляємо?


— Суржиком або російською.


— Чиї пісні співаємо?


— Чужі, а своїх не знаємо.


— Чиї танці танцюємо?


— Негритянські.


— Чию музику слухаємо?


— Західну.


— Чий одяг носимо?


— Закордонний. І зневажаємо свій. Вишита сороч-

ка — це сором, а імпортними джинсами хизуємося!


— Чи знаємо ми свою історію, свої традиції? Чи

знаємо і бережемо землю, на якій живемо?


— Ні.


— То який же висновок? Підтято родове дерево на-

шого народу. Ми вже майже нічого не маємо. Ми вже

просто безбатченки, Івани-безрідні, люди без батьків-

щини... Що ж з нами буде?


Це велика трагедія нашого народу. Страшна траге-

дія. Біду цю передбачала ще Леся Українка в «Лісовій

пісні», осудивши тих нащадків Лева, які зрубали ста-

рого прадуба, знищивши тим самим родове праслов'ян-

ське наше дерево.


Але ще не все втрачено. Ще є надія. Ще є люди, які

знають пісні, казки, вміють вишивати, знають нашу

історію... Чи житиме народ наш, чи зникне з лиця землі,

залежить від нас із вами. Від того, як ми зуміємо збе-

регти свою мову, свою пісню, свою культуру, свій дух.

Тож не даймо всохнути родовому дереву нашого на-

роду!


^ Не цураймося,


признаваймося,—

небагацько нас є!


Л. В, 1ВАНН1КОВА.


11


^ РІД, РОДИНА, РІДНЯ


Підсумковий урок в 4 класі


Мета: підсумувати набуті знання з теми, виховувати

повагу до роду, родоводу, родини; працювати над за-

своєнням термінів і понять; оспівувати й опоетизовувати

предків.


Кожне ж дерево з плоду свого пізнається.

Біблія. Матф., 7. 18.


Вчитель: Дорогі діти! Підсумуємо сьогодні все ви-

вчене про рід, родину, рідню і відчуємо серцем їхню

значущість у житті кожного з нас. Що ж означає слово

«рід»?


Учень: Рід — це одне чи ряд поколінь, які пішли від

одного предка: рід по маминій лінії, рід по батьковій

лінії. Наші прадіди уявляли життя людей на землі як

велетенське Дерево Роду.


Учитель: Свій маленький листочок на цьому Дереві

має кожен із вас. Люди завжди берегли пам'ять про

своїх прадідів. Дехто міг нарахувати сім або й більше

колін свого роду. Коліно — це одне покоління. От, на-

приклад, ви — це одне коліно, ваші мама й тато — дру-

ге, дідусь і бабуся — третє, прадідусь і прабабуся -—

четверте і т. д.


Діти, що в темі родоводу вас найбільше вразило, за-

пам'яталося? Чи, може, виникли якісь міркування?

Учень: Ми іноді з гордістю називаємо 10 колін родо-

воду якогось бульдога — переможця собачих виставок,

а імен своїх же прадідусів і прабабусь не пам'ятаємо.

А ми ж-таки «люди, не собаки», як писав Тарас Шев-

ченко.


(Учень читає вірш Т. Шевченка «Садок вишневий

коло хати»).


Вчитель: Діти, яке поняття ви вкладаєте в слово «ро-

дина» (сім'я)?


Учень: Родина (сім'я) — це мама і тато, брати і сест-

ри, бабуся і дідусь, можуть бути і прабабуся, прадідусь,

які проживають разом. Ще старших родичів ми нази-

ваємо предками, пращурами.


12


Вчитель: Діти! Бережіть своїх живих предків — маму

і тата, бабусю і дідуся, прабабусю і прадідуся, догля-

дайте за могилами своїх пращурів. Які заповітні слова

ви взяли з собою в життя?


Учень: Ми вивчили й оформили листівку, щоб жити

за нею і передати в майбутньому своїм дітям і онукам.

Ось вона (показує і декламує напам'ять): «Шануй і

поважай бабусю і дідуся. Вони дали життя твоїй мамі

і твоєму татові. Вони ночей не спали біля твоєї колис-

ки. Пам'ятай, що сонце осяює твій радісний ранок.

Для них сонце — на вечірньому крузі. Ніколи не забу-

вай про свою рідну домівку».


Вчитель: Любі мої, я вірю, що ви будете виховани-

ми, ніхто з вас ніколи-ніколи не стане на шлях переко-

типоля... Хто нам розповість про Кураїнку?

Учениця: У полі росла кураїнка. Поряд із нею —

мама і тато, бабуся і дідусь, прабабуся і прадідусь.

Вночі біг вовчик і зачепив кураїнку, вирвав її з грунту.

Більше вона не могла пити водички, живитися. При-

пекло сонечко і висушило кураїнку. Подув вітер — і

покотив її полем. Капали сльози з її очей, боляче було

відриватися від свого роду. Зачепилась вона за дерево

в лісосмузі, а на ранок подув вітер з іншого боку, знову

покотив її через поле. І стала вона перекотиполем...

Вчитель: Діти! Так і людина, як і рослина, не може

жити без правічного грунту. Живосилом вирваний із

природного середовища, живий організм почне всихати,

перероджуватися на перекотиполе. І якщо хто з вас не

засвоїть родовідних цінностей, то може на все життя

залишитися Іваном, -який не знатиме свого роду-племе-

ні, чиїх батьків він син, чия дитина. Жити на світі без

зв'язків із родом, без родинної підтримки дуже важко.

Ось як про це сказано в народній пісні:


Та журба ж мене ізсушила,

Та журба ж мене ізв'ялила,

Що найменша в степу птиця

Та й та мене била. -

Ой тим же вона побиває,

Що роду немає.

Ой вийду я за ворота —•

» Стою, як сирота.


Ніхто мене не спитає,

Що роду немає...


Як нема роду, родиночки, то «ні до чого притулити-

ся», «нікому порадоньки дати».


ІЗ


Учень: І навпаки:


В кого батько, в кого мати,—

Є з ким розмовляти;

В кого брати, в кого сестри,—

Є з ким погуляти.


(Звучить народний варіант пісні «Там, де Ятрань

круто в'ється»):


Ти, дівчино, ти, щаслива,

В тебе батько, мати є,

Рід великий, хата біла.

Все, що в хаті,— то твоє.

А я бідний, безталанний,

Степ широкий — то ж мій сват,

Шабля, люлька — вся родина.

Сивий коник — то ж мій брат.


В чи те л ь:. Особливо нестерпним було становище

родом у чужому краї.


Учениця:


Соловейку маленький,

В тебе голос тоненький,

Защебечи ти мені,

Бо я в чужій стороні,

Нема роду при мені.

А ні роду, ні родини,

4 Ні просвітньої години...


Вчитель: Далекий край — це і українська діаспора

(розселення українців поза їх державою).


(Учні виконують пісню «Чуєш, брате мій!»).

Вчитель: Без зв'язку з ріднею, як і? рідною країною,

людина безпорадна. Тому з таким хвилюванням і щирим

зверненням до родини, закликом збереження роду є

слова:


Вербо ж ти моя, вербо,


Чого хиляєшся?


Ой роде ж мій, роде,


Чого цураєшся?


Ой роде ж мій, роде,


Не цурайся мене.


А ще, діти, страждала дівчина за своєю родиною, ко-

ли виходила далеко та ще й невдало заміж. Тужить мо-

лода невістка за рідним гніздечком і вирішила подати


Н


матусі знак, щоб врятувала її. Ще в дитинстві мене на-

вчила бабуся Настя (мамина мама) народної пісні:


Ой піду я в ліс по дрова,

Склоню головоньку.

Завіз мене мій миленький

В чужу сторононьку.


А в чужій сторононці


Ні батька, ні неньки,


Тільки в саду на калині


Співа, співа соловейко.

Співай, співай, соловейку,

Всіма голосами.

А я піду в сад зелений,

Заллю, заллюся сльозами.


Ой зірву яз рожі квітку


Та й пущу на воду:


— Пливи, пливи, з рожі квітка,


Аж до мого роду.

Пливла, пливла з рожі квітка

Та й стала кружиться.

Вийшла з хати стара мати

Та й ста, та й стала журиться.


— Ой чого ти, з рожі квітка,


Та так ізів'яла?


Ой чого ж ти, моя доню,


Така, така сумна стала?

•— Ой тому ж я, моя мамо,

На воді зів'яла,

Що в чужую сторононьку

Заміж, заміж я попала.


Рідна домівка, рідне гніздо — так у народі назива-

ють батьківську хату як особливе місце для людини, а

тим більше для дитини. Великий український педагог

Костянтин Дмитровдч Ушинський писав: «Важко вира-

зити словами те особливе, світле щось, що народжу-

ється в нашій душі, коли ми згадуємо тепло рідного

сімейного гнізда. До глибокої старості залишаються в

нас якісь сердечні зв'язки з тією родиною, з якої ми

вийшли».


Учениця:


На світі білому єдине,

Як і Дніпрова течія,

Домашнє вогнище родинне,

Оселя наша і сім'я.

В щасливі і сумні години,

Куди б нам не стелився шлях,

Не згасне вогнище родинне,

В людських запалене серцях.


(Дмитро Білоус).


Вчитель: Діти, наші уроки з народознавства й

призначені для того, щоб запалити серця великою лю-

бов'ю до роду, родини, рідні. Хто ж такі родичі?


Учень: Родич — той, хто перебуває в спорідненні з

ким-небудь.


Вчитель: Відновімо ж у пам'яті значення слів-

термінів про рідню. Та насамперед скажіть, якими сло-

вами можна звернутися до мами, до тата?


Учень: Мамо, мамонько, мамочко, мамунечко, ма-

мусенько, мамусю, матусю, мамцю, матінко, матіночко,

матусенько...


Учениця: Тату, татку, таточко, татеньку, татусю,

татуленьку, татуненьку, татусику, татцю, батеньку рід-

ний...


Вчитель: А тепер назвіть родичів.


Учениця: Дядько — батьків (материн) брат.


Тітка — батькова (мамина) сестра.


Дядина — батькова жінка (дружина).


Дівер — брат чоловіка.


Шурин — брат жінки.


Свояк — чоловік сестри жінки.


Зовиця — чоловікова сестра.


Двоюрідні брат і сестра — діти дядька і тітки.


Троюрідні — діти маминих і татових двоюрідних

сестер і братів.


Теща — мати жінки.


Тесть — батько жінки.


Зять — чоловік дочки.


Свекор — батько чоловіка.


Свекруха — мати чоловіка.


Невістка — синова жінка.


Вчитель: Діти! Детальнішу інформацію про сту-

пені родичівства, про родовідне дерево, про те, як скла-

дати таблицю родоводу, ви зможете прочитати в спеці-

альному випуску всеукраїнської газети «Народознавст-

во», що так і називається — «Наш родовід: хто кому

ким доводиться». (Вчитель роздає на кожну парту при-

мірник газети), ^


Людське безсмертя з роду і до роду

Увись росте з коріння родоводу.

І тільки той, у кого серце чуле,

Хто знає, береже минуле

І вміє шанувать сучасне,—

Лиш той майбутнє

Вивершить прекрасне!


16


Саме вам, діти, вивчати, берегти, шанувати і вивер-

шувати. Ви підете до п'ятого класу. Хай буде щасливою

ваша дорога! Нехай стелеться вона вам ось таким білим

рушником (вчитель розстеляє вишитий біле по білому

рушник). Нехай буде безхмарним ваше життя, а доля

чесною, незрадливою на своїй квітучій землі поміж рід-

них людей.


(На завершення уроку звучить «Пісня про рушник».

Під час уроку можна використати пісні та вірші про

маму і батька, «Виростеш ти, сину» на слова Василя

Симоненка, «Два кольори» на слова Дмитра Павличка

тощо).


^ Л. А. ГАВРИЛЕНКО.


НАШ РОДОВІД:


ХТО КОМУ


ким доводиться


Із віку у вік, із покоління в покоління складається,

пишеться і переповідається історія держави, окремих

її регіонів, сіл, міст. Віками складалася й передавалася

від діда-прадіда до дітей-онуків історія кожного роду.

Та чи знаємо її ми? Чи запам'ятали розповіді старших?

Чи шануємо предків, пам'ять про них?


Життя швидкоплинне, не завжди встигаємо подяку-

вати батькам, не маємо часу вислухати бабуню і ді-

дуся, не привчаємо дітей шанувати старших... Вікова

структура суспільства та взаємостосунки, що в ній скла-

даються, мають природу: БІОЛОГІЧНУ (зміна поколінь

пов'язана з природним життєвим циклом), СОЦІАЛЬ-

НУ (розподіл функцій між віковими групами й самі його

критерії залежать від соціально-економічної структури

суспільства) та ІСТОРИЧНУ (починаючи життя в пев-

ний момент, кожне покоління пов'язане спільністю пе-

реживань і цінностей, а тому унікальне й неповторне).


Задумаймось! Відшукаймо старі фотографії, з яких

дивляться на нас ті, що відійшли з життя, можливо,

так і не дочекавшись нашої уваги і вдячності. Розпи-

таймо ж про них у родичів і знайомих. Відвідаймо разом


2 — Уроки з народознавства [7


із дітьми їхні могили і почнімо писати власний родовід

не з примусу, а за покликом серця.


Родичівство — зв'язок між людьми, з наявністю яко-

го закон пов'язує виникнення, зміни або припинення

прав і обов'язків.


Є два види родичівства: кровне, яке існує між людь-

ми, що походять від одного предка, та свояцтво — ро-

дичівство за шлюбом, між родичами подружжя.


Елементарну одиницю для вирахування генеалогічної

(родовідної) відстані між двома родичами складають

ступені кровного (однорідного) споріднення: батьки й

діти — родичі першого ступеня кровного (однорідного)

споріднення: батьки й діти — родичі першого ступеня,

брати й сестри — родичі другого ступеня, брати й

сестри батьків — родичі третього ступеня споріднення,

діди, баби, онуки — родичі четвертого ступеня спорід-

нення.


Рід — ряд поколінь, що походять від одного предка.


Предок — найстарший родич по висхідній лінії з боку

матері або батька (старіший за бабу, діда); переважно

у множині — попередники сучасних поколінь; люди, що

жили задовго до теперішніх часів; ті, від кого походять

певні людські племена, народності і т. ін.


Покоління — нащадки одних батьків, люди близького

віку. Часовий проміжок між цими ступенями родичівст-

ва — 30 років.


Родовід — історія поколінь певного роду: перелік,

запис, що виявляють і ілюструють походження, послі-

довність поколінь (генеалогічне дерево).


Родичі, рідня — ті, хто перебуває в спорідненні з

ким-небудь.


Родина, сім'я — група людей, що складається з чоло-

віка, жінки, дітей та інших близьких родичів, які жи-

вуть разом (під спільним дахом).


Родичі кровні

по прямій лінії:


Прапрадід — батько прадіда, батькового або матери-

ного діда.


Прадід — батько діда, батькового або материного

батька.


Дід, дідусь, Дідуньо, дідо —батьків або материн

батько.


18


Дідівщина, дідизна — спадщина від діда.


Дідівство — властиві дідові відчуття родинного

зв'язку з онуками.


Прапрабаба — мати прабаби.


Прабаба — мати батькової або материної мами.


Баба, бабуся, бабця, бабуня — батькова або матери-

на мати.


Батьки — батько й мати щодо своїх дітей.


Батько-мати — те саме, що й батьки.


Батьківство — кровне споріднення між батьками і

його дитиною.


Батько, тато, татусь, неньо — чоловік щодо своїх

дітей.


По-батькові — складова частина власного імені лю-

дини, що вказує на ім'я батька.


Батьківщина — земля батьків; рідний край.


Батьківщина — рідна країна.


Материнство — кровне споріднення між матір'ю та її

дитиною; почуття жінки-матері.


Мати, мама, неня, ненька, матінка, мамця, матуся,

мамуся — жінка щодо дитини, яку народила.


Син, синок, синочок — особа чоловічої статі щодо

своїх батьків.


Дочка, доня, доця — особа жіночої статі щодо своїх

батьків.


Внук, онук — син сина або дочки.


Внучка, онука — дочка сина або дочки.


Родичі кровні

по бічній лінії:


Брат, братік, братусь, братунь, братуха — кожен із

синів щодо інших дітей тих же батьків.


Сестра, сестриця, сеструня — кожна з дочок щодо ін-

ших дітей тих же батьків.


Дядько, дядя, дядьо — брат батька або матері.


Тітка, тьотя, тета, вуйна — сестра батька або матері.


Стрий — дядько по батькові, брат батька.


Стрийна — тітка, сестра батька.


Вуйко, вуй — дядько по матері, брат матері.


Племіцник, небіж, небож — син брата або сестри.


Племінниця, небога — дочка брата або сестри.


Небожа — зменшене від небіж і небога.


Братан, братанець, братич — племінник по братові,

небіж.


2* 19


Братаниця — племінниця по братові, небога.


Сестринець, сестрінець, сестрин — племінник, син

сестри.


Сестриця, сестріниця, сестринка — племінниця, дочка

сестри.


Брати і сестри двоюрідні

(у перших і у других):


Двоюрідні — ті, хто перебуває в родинному зв'язку

по дідові або бабі з дітьми їхніх синів і дочок.


Двоюрідний брат, брат у перших — син дядька або

тітки.


Вуйчаник — син дядька по матері, двоюрідний брат.


Двоюрідна сестра, сестра у перших — дочка дядька

або тітки.


Троюрідні — родинний зв'язок по прадідові або пра-

бабі з дітьми їхніх синів і дочок.


Брат троюрідний, брат у других — син двоюрідного

дядька або тітки.


Сестра троюрідна, сестра у других — дочка двоюрід-

ного дядька або тітки.


Внучатий племінник — син племінника або племінни-

ці щодо дядька або тітки.


Внучата племінниця — дочка племінника або племін-

ниці щодо братів і сестер батьків.


При^.: При кровному спорідненні Церква забороняє

шлюби:


— в лініях прямих (батьки-діти, бабусі-онуки) в

усіх ступенях;


— в лініях бічних (батьки-сестри, дядьки-племінни-

ці) в трьох перших ступенях.


, Нерідні батьки та діти


Сини й дочки, брати й сестри можуть бути повнорід-

ними, якщо мають одних батьків, та неповнорідними,

якщо мають одну матір або одного батька.


Батьки нерідні — ті, що не перебувають у кровних

родинних зв'язках із дітьми.


Вітчим — чоловік, що стає батьком дітей своєї дру-

жини від іншого шлюбу; нерідний батько.


Мачуха — дружина батька щодо його дитини від ін-

шого шлюбу; нерідна мати.


20


Діти нерідні — ті, що не перебувають у кровних

зв'язках із кимось із батьків.


Однокровні, єдинокровні — син або дочка, брат або

сестра, які мають із кимось спільного батька, але різних

матерів.


Одноутробні — син або дочка, брат або сестра, на-

роджені однією матір'ю, рідні по матері.


Пасинок, пасерб — нерідний син одного з батьків,

рідний іншому.


Пасербиця — нерідна дочка одного з батьків, рідна

іншому.


Зведенята, зведенюки — зведені брати і сестри.


Зведений брат — той, хто доводиться братом, будучи

сином мачухи або вітчима.


Зведена сестра — та, хто доводиться сестрою, будучи

дочкою мачухи або вітчима.


Прим.: Заборонені шлюби між братом і сестрою, не-

залежно від того, повнорідні вони чи неповнорідні.


Свояцтво — родичівство

за шлюбом:


Свояцтво — споріднені внаслідок шлюбу; стосунки

між чоловіком і кровними родичами дружини, між дру-

жиною і кровними родичами чоловіка, а також між ро-

дичами подружжя. Свояцтво буває дворідним, або дво-

кровним, та трирідним, або трикровним.


Свояцтво двокровне набувається чер