Реферат: Урок-Про-Рок

Урок-Про-Рок




Володимир Демченко


Урок-Про-Рок


Україна-2010


У книзі описано творчий шлях андеґраундового українського музичного гурту “Криголам” упродовж 1983-2009 років – у формі роздумів лідера колективу про рок-музику та природу пісенної творчості взагалі. Книжка буде особливо цікава тим, хто насправді любить рок – не тільки як музику, а й як ідею; хто любить українське, а не совкове, і взагалі національне, а не імперське.


© Демченко В.М., 2010
^ Типу вступ
Уже написав чимало сторінок і подумав, що все ж таки варто зробити кілька попередніх зауважень до тієї писанини.

Перше, що спало на думку, – у тексті повсяк­часне якання! Але ж, з іншого боку, цей манускрипт – мемуарний тип літератури, а з ще іншого боку – якщо замінити мене якимось вигаданим героєм, то хіба це буде менш банально? Якийсь Він буде думати так, як я, діяти так само. Імена та назви (той же “Криголам”) слід тоді змінювати на “Стінобій”, Олексу Вундер­вальда на Олега Ундервуда тощо.

Все своє попереднє життя я комплексував, ніколи не виставляючи себе чи свої певні чесноти на люди. Мої керівники також особливо не пере­йма­лися відзначенням свого підлеглого. Саме тому цей конгломерат – “Я” – вперше виставляється пуб­ліч­но. Зрозуміло, що намагатимусь не захли­на­тись від можливості висловитись – нічого не пере­біль­шу­ва­тиму та, не дай Боже, не брехатиму.

Отже, книжечка ця – про мою музику та життя, пов’язане з нею. Про інше особисте – інтим, роботу тощо – буде йтися лише опосередковано.
Про Рок
… І розділилися люди на два табори – хто любить Рок і хто не любить…

1. Рок – шалений молоток.

2. Рок – осиковий кілок.

3. Рок – по морді каблучок.

4. Рок – як шпичка у бочок.

5. Рок – по голові мішок.

6. Рок – у жопу кабачок.

7. Рок – з отрутою зубок.

8. Рок – що сцяти у пісок.

9. Рок – невбієнний колобок!

10. Рок – як жопка у качок.

11. Рок – подертий колготок.

12. Рок – мого життя гачок.

Кожен з цих пунктів можна розбирати як сма¬же¬но¬го ка­ра­ся: колеться, гадюка, проте смачнючий! Смачню¬чий, га­дю­ка, але ж колеться! І розбираєш повільно, наскільки це можли­во, хоча негайно хо¬четь¬ся солодкого його тіла, аж слина тече…

Отже, пункт 1. Це про технічні властивості : загальна назва такої музики – “біт” – від удару великого барабана. Зараз сюди більше підходить дискотечна (танцювальна, діджейська тощо) музика – гуп, гуп, гуп. Рок можна грати й без барабана, але обов’язково це буде ритмічно і шалено.

Пункт 2. Це вже про внутрішню сутність : Рок-зміст вбивається позасвідомо, як кілок, а “оси¬ко¬вий” – тому що всьому поганому стає некомфортно, безбожне відразу себе відчуває викритим, починає біснуватись і тікає (на жаль, не помирає, бо воно невмируще…)

Пункт 3. Цей удар-біт – гострий та потужний, а зміст – правдивий та щирий, і тому музика-Рок влучає прямісінько в тупий лобешник .

Пункт 4. Те ж саме – для більшого розуміння, але “шпичка” – то вже натяк на гострий розум, сатиру, через яку саме й цінується Рок.

Пункт 5. Головна особливість Рок-музики – важ¬кість звучання, і навіть не техніко-металічна, а лі¬ри¬ко-підсвідома – заснована на закладеному тут образі.

Пункт 6. У тому ж сенсі, хоча поняття “у жопу” (звичайне ж слово вже, чи не так?) перегукується зі старими гаслами рок-музики 60-70-х, типу “пішло воно все…”Пункт 7. Цей віршик можна сприймати і як попередні, і як “отруту” в сенсі раптово виникаючої пристрасті до музики-Рок. Щоправда, людина може брати Рок і собі за охоронця, коли почувається слабкою, не захищеною від усіляких суспільних гидот і гидунів.

Пункт 8. Самоіронія : людям з інших мело­ман­ських таборів той Рок – до фені, а політики та влада давно вже знайшли проти нього протиотруту : дозволяють коли-не-коли викинути рокерам свій адреналін, дарма що й грошей не треба витрачати – ті пацани й самі заплатять, аби тільки пограти . Тому кілок, мішок, каблучок, молоток більшою мірою в голові самих рокерів шпигають, б’ють, гризуть. І тому ті нещасні рокери вдаються вже й до матюків, і до прямих образ. Але… “як рогами у ворота” (з Криголама).

Пункт 9. І все ж таки Рок залишається і вже довів, що це класичний стиль (навіть жанр) – поряд із невмирущими фольком, симфонізмом і джазом. Він як колобок – до всього приєднується, але й від усього відскакує.

Пункт 10. Ну це тупо жартівлива рима. Більше властива фольк-музиці, з якою часом Рок утворює дуже класне поєднання.

Пункт 11. Теж типу прикол. Але можна сприй­няти і як натяк на зовнішню атрибутику музики-Рок, що за нечастими винятками переважно полягає в навмисній обірваності.

Пункт 12. І нарешті аспект, якому й присвячено все написане нижче, – тема “Я – рокер” (таке вже було в історії рок-музики) або “Я вас буду рокувати” (теж було), або “Я та Рок” (надто банально), або “Моя Музика” (читачі злякаються аналогій). Зреш­тою використаю своє ж ноухау “У-рок”, хоча зараз багато хто дігнав класний сенс цієї абревіатури (уРок, КРок тощо). Навіть ні – хай буде просто Урок.
Концепція
Отже, “Урок”. Можливо, крім старечих спонукань типу “проживіть з моє…”, “пам’ятаю, у наші часи…” урок означатиме просто поділитися якимись свої­ми знаннями, набутими під час музикування, спіл­кува­ння, навчання, розчарування, написання, купання, куріння …

До речі, куріння чи паління – така можлива дискусія.
На мою думку, перше слово має більше аргументацій. ^ Палити можна тільки “щось”, тобто дрова, сірники, папір з недолугими записами, ну хіба що по-фені – когось спіймати “на гаря­чо­му”; курити ж – дієслово більш багатозначне: палити щось (курити фіміам) і просто диміти, і взагалі у даному разі не слід боятись так званого “русизму”, бо то й не “русизм” взагалі…

Але у нашому випадку це значення – вторинне. Головним усе ж таки є абревіаційне У-Рок, тобто “український рок”.

Щоб відстояти право на таку претензійну назву, слід назвати кілька аргументів. По-перше, у мене навіть в особистому підписі зашифрований (і, від­по­від­но, вже закодований) “Вова – українець”! Понтів тут жодних – це для себе, для власного пере­ко­на­ння, і тому вперше розкриваю цю таїну, хоча питали мене часто, що то за дві кра­поч­ки (птички, кар­люч­ки, галочки) зверху?

До речі, щодо підписів, то психологи давно відзначають характер і властивості за особистим підписом. Я також (звісно, не читаючи тих психологів) помітив, що “люди в піджаках”, про яких ще буде йти мова, – тобто генетичні керівники – мають і підпис, “як у панів” – довгий і калі­гра­фіч­ний. Люди ж з протилежного табору байдужих до влади (але не завжди до грошей) мають ту ж таки “кар­люч­ку” чи чітко ідентифіковане прізвище або ім’я…

По-друге, я націоналіст. І це не бабайка якийсь, як про те говорять запеклі совки, а просто кон¬ста¬тація факту: я люблю Україну, українців (які б серед них не були жлоби та ті ж самі совки, хоча це, в принципі, одне й те ж) і любив їх завжди – з дитинства, коли ще не було усвідомлення, звідки це взялося. З часом, зустрічаючи таких же людей, упевнився, що це від Бога (генів, підсвідомості, родо¬воду, природи). Тому маю право ставитися інакше до протилежного табору, оскільки переболів цією темою та приніс чимало жертв на вівтар – кар’єру, владу, гроші, що були б можливі у випадку іншого вибору переконання. Таке право мають, ска¬жі¬мо, хлопці, що полягли під Крутами, але ж не ті, у піджаках і краватках під бородами, які поглядали з Києва на тих хлопців-камікадзе.

До речі, приклад сили пропагандистського слова: півстоліття камікадзе лякали совкових дітей, ставши навіть гіршими (!) за самураїв, які ототожнюються з японцями (“И летели наземь самураи…”) Насправді й ті, й інші – приклад релігійно-етнічної відданості Батьківщині. Тобто іншими словами – лицарі…

Що ж до інших національностей, то обожнюю гордовитих басків, каталонців, хорватів – усіх, хто завжди буде пишатись мину­лим своєї батьківщини, шанувати своїх предків і не лізти до інших народів ні з підступними обіймами, ні з жорстокою зброєю.

По-третє, я фахівець з української мови і попри те, що давно вже не читаю лекцій, задоволений нинішньою роботою: робити з чужих наукових праць досконалі у мовному плані – велике задо­во­ле­ння і, спо­діва­юсь, внесок у майбутнє рідної країни. Разом із тим отримую кайф і від власних наукових роз­ро­бок: якщо праця у бібліотеці дає життєвий тонус, а наукове дослідження створюється в азарті, це головна ознака науковця (у зворотному випадку – створювана для грошей або посади “наукова” праця є тягарем – обломом, ковбасняком, пресом, відстоєм…)

Наукові інтереси мої стосуються буденної україн­сь­кої мови, органічних і неорганічних слів у ній. Дисертація була присвячена мовній ситуації на Півдні України. Маю таку ж монографію, якою кори­сту­ються фа­хів­ці з цього питання донині, хоча я сам збайдужів до соціолінгвістики, вважаючи її вже неактуальною: за нас все уже вирішують міжнародні зобов’язання держави. І слава Богу, що українській мові дали шанс хоча б вирівняти свої позиції по­рів­няно з глобальними мурами російської. Орга­ніч­на мова (ще дві монографії з цього питання) – це вже на рівні власного відчуття, і тому довести й ін­шим людям органічність певного слова є головним моїм завда­нням як науковця та фахівця.

До речі, особливо це важко зробити в середовищі юри­стів. При тому, що вони переважно належать через свої пере­ко­нання та школу до совка (саме так!), вони ще й хизуються, що юрист повинен слідувати закону. У даному ж разі, по-перше, закон для них – те, що написане вище (у тому ж таки міністерстві чи Кабінеті, чи Раді), нехай навіть і з помил­ка­ми; по-друге, вони забувають, що мова також має свої зако­ни. І якщо слово суперечка викори­сто­вується в усіх стилях літературної мови, то повинно воно бути і в юридичному сти­лі. А чужий та недоладний сов­ковий спір в українській мові – неорганічний та нело­гічний – щось спирає та пре, пре…

І нарешті всі попередні аргументи сходяться до четвертого – я український рок-музикант. Нехай не професійний (про це згодом, а взагалі справжній рокер за своїми переконаннями і не може бути професійним музикантом… Ні, не так – другий не може бути першим…), але свідомий, переконаний та натхненний. Натхненний українським фольклором, історією та сучасністю, без яких не було б моїх пісень. Натхненний органічною мовою, яка в ідеалі зустрічається лише в народній пісні. Намагаюсь, щоб жодного неорганічного (“книжного”, “академіч­но­го”) слова у моїх піснях не було.

Ось чому я сміливо себе називаю Українським рокером – музикантом, який робить і виконує У-Рок.
^ Як муза впала з неба
Янголятко зійшло з неба, то для тебе, то для тебе,
Янголятко залишилось біля тебе назавжди…

Ця думка прийшла вже зараз, і зовсім не про музику. А тоді була далека середина сімдесятих і мене – закомплексованого та домашнього – витягли на шкільний вечір (може, й насильно – наказом класного керівника – симпатичної молодої жіночки, про руку якої на власній голові мріяли чи не всі хлопці в класі, що означало “слухай, дурбецало, урок хімії, бо отримаєш чергову одиницю”, а щодо мене – то ще й “…а не малюй отих коміксів з футболістами чи солдатами).

Отож відірвали мене від улюблених домашніх футболістів і солдатиків та запропонували поди­ви­тись якусь тематичну програму, а також послухати класний ВІА. Для майбутніх поколінь розши­фро­вую : вокально-інструмен­тальний ансамбль нашого класу (тоді дев’ятого). Той ВІА (барабан, гітара, бас і клавіші, на яких грала дівчина) промугикав “Сала­спілс” – одну з пропагандистських пісеньок совка – про дитячий табір (не піонерський, звісно), де “на гранитную плиту положи свою конфету…”

Тут слід зауважити, що я на той час був серед більшості – любив усяку музику, переважно ВІА, що, до речі, були визнані на Заході як властивий ви­ключ­но СРСР жанр. Не буду його аналізувати, скажу тільки, що подобались мені найбільше грузини, а серед інших – ті моменти у піснях, де підсвідомо відчувався Рок. Наприклад, у “Само­цве­тов” – “Мир непрост, совсем непрост”…

Підсвідомо відчувалися ті ж настрої і під час слухання такої музики із Заходу. Не брехатиму про “Beatles” – мені мало що з них подобалося. Навіть Yesterday “знімав” не від них, а від іншого співака (співав колись я на шкільному вечорі). Більше були до душі рифи, а тому – Slade, Queen, Omega. Чому ці? – Інших у мене не було. Совок слухав по тран­зи­стору та на платівках, а плівка магнітофона, який тільки-но з’явився (на 4-й швид­ко­сті), вміщувала поки що малий архів.

До речі, ми й ті записи отримували завдяки друзям – дітям військових у соцкраїнах, а тому платівки були відносним “свіжа­ком” – тільки вийшли, і вже у нас… Тобто “Ніч в опері” чи “Готель Калі­форнію” ми слухали тоді ж, коли й наші однолітки за кордоном…

Отже, вийшли ми зі школи (спортзал – місце для танців, тільки не пам’ятаю, що я тоді на них робив) та гуляли містом. І ось саме тоді з чистого зоряного неба і впало мені на голову оте, з чим до цього часу живу, чим думаю та чим дихаю.
^ Що ж це за муза?
Тільки років через п’ятнадцять завзятого музи­ку­вання я зрозумів, що цей дар рідкісний. Пояснюю як можу – по-диле­тантські, але якнайзрозуміліше. І мо­ва піде саме про пісню (мелодію), оскільки сим­фо­нія, балет чи опера суть великі музичні ком­по­зи­ції, в яких все одно окрема мелодія (арія) є пер­ли­ною, що саме й запам’ятовується на багато століть.

Тисячі років люди роблять музику – грають на створених ними ж музичних інструментах і спі­ва­ють. Основних нот, як відомо, сім (дванадцять із напівтонами та ще більше в політонічній східній музиці). І завжди поставало напіванекдо­тичне пи­та­ння: звідки ж знову береться нова мелодія?

Та древня людина, сидячи біля дерева (річки, моря, гори) та граючи на сопілці (лютні, лірі, во­лин­ці, віолі, рубабі, комузі й навіть тамтамі), приду­му­вала нові й нові мелодії, що дарував їй Бог (При­ро­да, Небо). Ці мелодії той музка грав і для інших людей, отримуючи часом і певну нагороду.

Інші музки переймали найкращі мелодії – ті, що запам’ятовувались відразу, своєрідні тогочасні шлягери. Пізніше до них складались тексти і, як увесь фольклор, з роками вдосконалювались, звіль­ню­ючись від баласту – неорганічних слів або музич­них зворотів. Пісні, звичайно, могли вже зали­ша­тись на багато століть серед людей, пере­даючись з покоління в покоління – від діда-баби до онука-онучки, утворюючи характерний саме для цього племені (етносу, нації, народу) мелос і складаючи один із визначних елементів етнічного генотипу.

Десь тут, певно, пісенна культура поділилася навпіл – одні співали та грали власне за гроші, інші співали та грали що забажається, часом небезпечну сатиру, почасти отримуючи задоволення лише від того, що їх почуло багато людей. Ось такий вже своєрідний поділ на попсу та… що? Не Рок же ж? Суто музично рок-елементи прийшли з поліфонією, Вагнером, Бетховеном, але рок-культура – то, певно, з мандрівними дяками, вертепом, язичницькими святами – з їх фольклорним духом…

Так само навпіл поділилися музки щодо скла­да­ння власної музики. Одні люблять “зняти один в один” чужу музику і, маючи такий великий багаж чужого, несвідомо перероблюють його на своє. Інші ж відразу те чуже перероблюють, імпровізуючи та відчуваючи зроблене вже своїм. У другому ви­пад­ку та “чужа” мелодія вже й не сприймається такою, не вгадується у минулому.

Перші із зазначених переважно своє і не ство­рю­ють або роблять це за гроші в студіях, де замовник каже: а зробіть мені щось типу такого-то. Музка слухає зарубіжний запис і виконує замо­вле­ння – типу торт за рецептом! Більшою ж мірою такі май­стри добре грають “кавери” – відому чужу музику, можливо й додаючи туди чогось свого, але не зав­жди, бо замовники хочуть чути “один в один” улю­бле­ну тему. Вони ж грають і на весіллях, і в ресторанах, у колі музик звучись “халідниками”, “лабухами” тощо.

До речі, нинішні діджеї також безпосередньо компілюють чужу музику, і це навіть є їхньою професійною “фішкою”. Хоча я так до цього часу і не второпав, що вони там труть на платівках…

Люди, що стали професійними композиторами-пісенниками (після консерваторії та філармонії ), вже зобов’язані видавати на-гора (у поті чола, як бджілка і т.п.) ті пісні. Зрозуміло, що на замовлення працювати – то не з нат­хнен­ня, але серед “зробле­но­го” трапляються також перли.

Ні, не можу, даю приклад. Музика Олександра Градського до к/ф “Узник замка Иф” зроблена під впливом Bijou з альбому Queen Innuendo. Музика та пісня з к/ф дуже красива, це справжній перл. І композитор, я певен, отримав цю мелодію з Неба, а не сидячи біля роялю у свій “робочий час”.

Отже, беремо за постійний термін саме цей вираз – “отримав з Неба” (від Бога, від Природи) – для подальшої автобіографічної оповіді.

Варто сказати навздогін і про публіку нашу, яка не чує, що колись уже така мелодія була. Доходить навіть до анекдотичного : скажімо Володимир Бе­беш­ко з Вікою Врадій прикололися над людьми, видавши музичний жарт “Тілько ти” на тему “Only you” від Елвіса Преслі. І що ви думаєте? Всі спри­йня­ли це як серйозну музичну композицію! Або в час шаленої популярності “Готелю Каліфорнії” якась із плинних радянських груп “забацала” дуже схожий на те шлягер “Летний вечер”, який понад рік крутився на телебаченні.

Це вже не кажучи про 40-50-ті роки, коли люди не могли почути по радіо західної музики, а слу­ха­ли тільки те, що їм дозволяли. Саме тоді совкові композитори, які мали доступ до західного джазу й естради, наробили безліч шлягерів, які дивують і зараз – настільки красиві мелодії. Хто знає, скільки там було компіляцій (типу “барон фон дер Пшик”)!

До речі, визнано, що такого розмаїття пісень про війну, як було у совку, не знає світ! Хоча взяти кінофільми й взагалі тему війни – бачимо якусь ненормальну любов до неї. Це продовжується й зараз, особливо в Росії, де війна завжди була й буде актуальною. Україну Бог оберігає, хоча українці проте не мають звідки отримати “відчуття Пере­мож­ця” – хіба що від перемог у спорті або й у пісенних конкурсах, де повсякчас перемагають наші співучі люди…

Можна навести ще більш наочний приклад та­ко­го своєрідного адапторського дару : скажімо, про­слу­хав я колекцію угорського гурту “Корморан”, який грає фольк-рок, і через якийсь час до мене при­ходить готова мелодія в такому ж стилі та настрої. Проте як би ви не шукали її у “Корморана” – не знайдете ніколи! Ось такий той дар.
^ Як муза впала з неба
(продовження)
… У той момент прийшла до мене з неба мелодія – зрозуміло, синтезована з комплексу музики, що був десь у голові, але красива.

До речі, нетрадиційні психологи кажуть, що та невми­ру­ща енергія, до якої долучається й наша, коли тіло помирає (Солярис, пам’ятаєте?), живить надалі й інших людей на землі. Тобто енергія померлого музки дає натхнення сучасному його колезі… Це все зрозуміло, тільки навіщо її давати мені – людині, що не має сил реалізувати цей дар “на всі сто”. Іншими словами, має талант, але не має талану… А можливо, щоб іще більш вико­ли­сану ту музичну енергію передати комусь наступ­ному?…

Та мелодія вже мала якісь слова, й не дивно, що вся ця пісня перегукувалась із почутим тільки-но на вечорі. Тобто була про війну, ветеранів – “…как алые, алые слезы, приникли к гранитным устам”. Утім на­ступ­ною, наскільки я пам’ятаю, була знову-таки пісня про ветеранів із банальними словами (“…давай тряхнем сединами, с тобою повстречаемся”), але знову з красивою мелодією та високим співом.

Надалі було багато такого – щось на зразок того­час­них ВІА як на мелодійність, але вже з якимось ледь уловимим роковим настроєм. Головна тема – нерозді­лене, звичайно, кохання, несправед­ли­вості всілякі, з цим пов’язані (який досвід, така й філо­со­фія ). Чимало музичних тем можна було б вико­ри­ста­ти й зараз, аби я продавав пісні чи був про­фе­сій­ним композитором (музика для фільмів, шоу, мю­зиклів тощо). А так, тільки коли-не-коли поспі­ву­ва­ти ті юнацькі пісеньки…

Паралельно на той час (нагадаю, 16 років) по­чи­наю грати на гітарі. Як усі – перебираючи пере­пи­са­ні акорди. Єдине, що зараз уже зрозумів – якщо вчи­тись грати на інструменті, то потрібно тільки грати, якщо вчитися співати, то тільки співати. Але коли хочеться відразу грати й співати, то буде й від­по­від­ний рівень ! Тільки зараз – через 30 років – отри­мую часом кайф від самої гри (мзики) та від­по­від­но відчуваю скепсис до власного співу.

З десятого класу вже граю на шкільних танцях. Спочатку спробував підспівати, й хлопці зразу мене запросили до себе. А коли на літніх канікулах навчився більш-менш грати на гітарі, став таким собі “лабухом”. Це був шкільний ансамбль “ИВВА” (зви­чай­но, за власними іменами), що постійно грав на шкільних вечорах і міських конкурсах. Любили пісні багатоголосні (тобто двоголосні – хе-хе) – “Песняры”, “Веселые ребята”… Грали й Beatles, Slade, мелючи щось собі під ніс незрозумілою мо­вою – все одно ніхто не добере нічого, бо апаратура не дасть . Одного разу я співав на вечорі “Yesterday”, то вчителька англійської сказала : кра­си­во, переконливо, а тому й байдуже, що жодного слова не добрала!

Що ж до нових пісень, які лізли й лізли в голову (падали й падали з неба), то їх мелодії добре запа­м’я­товувались, оскільки якби не западали в па­м’ять, то просто забувалися б. Ноти я тоді ще не вмів писати – то буде пізніше, хоча з нотами уже мав справу…
^ Музика в моєму житті
Все це відбувалось у м. Вознесенську, що на південній Миколаївщині. Старший мій брат Юрко взагалі на всі руки майстер, зокрема й на гітарі грав, і співав (і в КВН, і м’яча, і планер з моторчиком – коротше кажучи, дитя свого часу). Тож з дитинства я всього наслухався, а разом із тим і батьківських пісень – отих з 40-50-х років. І на гітарі подумки грав з малих років. Але ж то подумки! Юрко хотів колись навчити мене, але ж ліньки, та ще й пальці боліли…

До речі, чим відрізняються закордонні (та вже й сучасні) однолітки – вчаться грати на таких інстру­ментах, про які тільки мріяли совкові про­фесіо­нали, а наші діти давили собі пальці на жорстких струнах. Хто знає, що було б, аби…

Ось так втратив я кілька років потенційного вмі­ння гри на гітарі. Проте як завжди в наші часи (чи краще сказати – у нашій країні, а ще краще – серед на­шого народу) все вирішують за нас батьки. І віддали вони мене вчитися на акордеон до музичної школи (батько грав добряче на ньому, то типу за сімейною традицією й мене під ті вольт­мей­сте­рів­ські ремені).

Витримав я там два роки. Подобався найбільше сам акордеон і хор. Почав прогулювати заняття, то й погнали. Ходив ще трохи до вчительки додому, бо подобалась поліфонія – хорали, фуги, буре. Ось так попри те, що найбільше, як і всіх інших, лякало сольфеджіо, згодом самотужки вже осягав нотний запис – для того, щоб не забувати вдалі мелодії, а також щоб залишились вони нащадкам і на папері.

На місці професійних виробників музики я би якимось чином виходив на самодіяльних творців. Скільки мелодій могло б знайтись ексклюзивних (як і роблять на закордонних студіях)! Це ж уявити : якщо таких як я – невідомих і невизнаних зі своїми сотнями мелодій – багато, то яка маса музики за­ли­ша­ється не задіяною! І частіше ті люди просто так віддають свій скарб – як котика, аби не пропало…

Зрозуміло, що одна справа, коли автор слухає щось одне – скажімо, бардів, а також позасвідомо отримує звідусіль невбієнну попсу. Інша ж справа, коли він, як я, наслухався досить джазу, авангарду, фольку та року, а також намагається бути весь час “на хвилі”, не пропускати нових віянь у музиці.

Можна описати мій музичний шлях таким чином : серцевина, стовбур – Рок (у всьому його розмаїтті, не просто як музики, а як культури та способу життя : головне – правда та спра­вед­ли­вість); гілки та листя – джаз, фольк і логічні тексти, квітки ж – ідеальні утворення з того всього.

Через багато років, можливо, тих людей ніхто вже не пам’ятатиме, але я перерахую, хто ж най­біль­ше впливав на мене як створювача (передавача) музики. Нехай не ображаються, коли кого забув, але спробую назвати головних.

Queen, Deep Purple, Slade, Omega, Kormoran, Locomotiv GT, SBB, Alice Cooper, Motorhead, Pink Floyd, Dire Straits, Stratovarius, Children of Bodom, UDO, Nazareth, Frank Zappa, Dave Matthews, Алєксєй Козлов, Алєксандр Градський, Фьодор Чистяков, Народна Опера, західно­слов’янський фольк­лор – все це концептуально впливало на мене й викликало зливу музики. Цікаво, що багато му­зи­ки виникало не лише в періоди натхнення (раз-два на рік, коли складалися пісні цілими альбомами – відразу з назвами останніх), але й потреби. Так, коли виникла ідея створити німецькомовну цільну програму, музика поперла з мене, як ті родинки. І знову страшно подумати : аби те все було потрібне (тобто воно жило б – гралося й співалося людьми та для людей), скільки б його ще було!
^ Мова пісень – мова душі
Хоча, як уже говорилось, я українець і пишаюсь цим, зокрема і своєю мовою, варто за­ува­жи­ти, що совок добряче попсував наш генотип у цьому сенсі.

До речі, хоча вчені зазначали, що за час завзятої праці совко­вих ідеологів-жерців тільки почав фор­му­ватись такий собі “радянський народ” зі своєю культурою, проте я впевнений, що цей конгломерат усе ж таки був сфор­мо­ваний майже до кінця. Хіба що залишились “негаразди” з мовою: тобто та ж українська ще не перетворилася на бра­зильську пор­тугаль­ську чи американську англійську.
І вза­галі ті совки й нині складають значну частину на­селення України, а тому й неза­лежності ніякої немає,
бо підсвідомо народ залежний від Совка…

Колись мені один знайомий у довічній совковій дискусії “про мову” сказав : твоя рідна мова – та, якою ти шепочеш ніжні слова дівчині у ліжку. Надалі я зрозумів, що яка дівчина, так ти їй і шепочеш. Була би кореянка, то сюсюкав би щось корейське, нікуди б не дівся !

Серйозно кажучи, мається на увазі, що рідна мова – то та, якою ти несвідомо кори­сту­єшся, тобто думаєш нею. Тут ми (я та інші такі ж) залишаємось закомплексо­ва­ними : зараз, коли вже можна, навіть з гордості, говорити виключно українською мовою, все одно соромишся цього. Проте як же душа роз­гор­тає крила, коли потрапляєш в україномовне ото­че­ння чи просто до села, чи десь далі на захід України!

Тому не було жодного здивування, коли до мене прийшли й українські пісні. Причому тут уже було більше рок-елементів, хоча й відчувався вплив Володимира Івасюка чи Тараса Петриненка. В армії так взагалі саме українські пісні й приходили до ме­не. Втім усе одно тоді російського було більше.

Нині ж страшно (і смішно) навіть подумати, що російської пісні вже не зробиш, бо смішно . А отже, мовою пісні остаточно стала мова моєї душі.

Є в цьому питанні й інший бік. Як уже зазна­ча­лось, у мене є певні наукові здобутки у цій сфері, та й пишаюсь я, що маю так зване “мовне чуття” – від­чу­ваю найменшу неорганічність в українському мо­вле­нні. Тому й надто гостро відчуваю книжну не­до­лад­ну лексику сучасних українських пісень. Зро­зу­мі­ло, що піснетворці – продюсери співачок ( ків), які й складають для них репертуар, – переважно готують до готової музики текст і тому кори­сту­ють­ся всілякими словниками. Перл 80-х – “якщо лю­биш – кохай, ще зозуля не кувала…” – невбієнний, і подібні пісні викликають у мене вигук “фу”…
^ Як муза жила далі
Чомусь у ті мої 17 хотілося великих композицій. Тому пізніше, вже в армії, я їх розклав пісні по ці­лих мюзиклах – про юнацьке кохання, про сумну до­лю хлопця в армії та про іронічного вже чоловіка.

По закінченні школи заходив було на танці та грав одну-дві пісні (частіше типу угорською з “Оме­ги”). Працював тоді на заводі слюсарем, а на ін­шо­му ходив до клубу грати з хлоп­цями. Пробу­ва­ли щось рокове, але чуже. Ні, щоб своє спробу­вати! Хо­ча вже й не пам’ятаю, пропонував я щось таке чи ні.

Так і подибав до армії, де відразу натхнення розгорнулося й перейшло з юнацьких тем про ко­хання та дрібні несправедливості до цілком до­ро­слих тем – любов до людей без взаємності, від­людь­куватість, жорстокість у людських взаєми­нах… Додав тих настроїв і Шевченковий Кобзар, який по­тра­пив до рук і був перечитаний весь.

З Кобзаря я вибрав десь із тридцять віршів, які відразу проявили свою музичність. Тобто неначе була у них уже закладена своя музика! Надалі я чув чимало рокерів, які брали Шевченка до своєї музики. Але лише Андрій Середа (гурт “Кому вниз”) зрозумів ту внутрішню шевченківську музику.

То вже був Рок. То був відгук з іншого століття на власні думки. Коли пізніше я перечитав шевченків­ський щоденник, я зрозумів його сучасність (навіть російська мова – як мова сповіді – є сучасною для нас!) Тарас – не вулдалака, він звичайна проста людина зі своїм фахом (малюванням) і даром від Бога – поезією.

Я наче побачив себе (“вітер крижаний крильма обійма…”) і, створивши (правильніше – відтворивши) тридцять пісень на вірші Шевченка, й свої творив під цим впливом. Пізніше, у 1986 році вийшов альбом “Круїз” (“Подорож до Аврори”) з такими ж смур­ни­ми піснями, що і в Тараса (“Квітка й вітер”, “Дерево й вогонь”, “Сонце і сніг” тощо).

Співав я ті пісні вночі, коли був на чергуванні. Часом мав і слухача-глядача Серьогу Сидоренка, який сідав під батарею в кінці коридору та ме­ди­тував під мою музику. То був вдячний слухач : він також, як і я, любив українське…

Грав я на “бойовій” гітарі : колись попросив її у мене якийсь прапорщик на вечірку і приніс пізніше пробиту штик-ножем. Такі веселі гульки були у совкових прапорів…

Виступав я тоді й на місцевих танцях. Тан­цю­ва­ли офіцери зі своїми жінками зокрема і під рокову класику : пам’ятаю “Highway star” від Deep Purple, яку я співав-молов псевдоанглійськими звуками, зате хлопчик-солдатик грав один в один блек­мо­рів­ське соло. До речі, ми підтримували в казармах ро­кові настрої, навіть у радіорубці ставили нашу улю­бле­ну музику. Хоча в армії завжди панують інші настрої – слиняві пісеньки про зрадливих дівчат і сумне солдатське кохання. Через років двадцять після моєї служби нарешті дехто вирішив цей сли­ня­вий (інакше просто не скажеш) стиль зробити популярним, і це вдалося на всі сто! Оті два хло­па­ки з “Руки вверх” це і зробили.

Ми ж, зрозуміло, були в армії такі у меншості, а тому й на дембель принципово їхали без усіляких альбомів і навіть у позиченій формі, яку відразу ж скинули вдома та віддали назад! А та більшість совків до смерті будуть згадувати армію, бо там і пройшли найяскравіші кадри в їхньому житті  (ла­ска­во потираючи мундир у гардеробі зі славними знач­ка­ми – неначе бойовими орденами).

До речі, аж страшно стає : виходить, що більшість людей підсвідомо любить війну – військовий по­ря­док, мундир, командирів – і взагалі щось таке екс­тре­мальне. Приклад принципової різ­ниці між на­ми : коли десь поряд тра­пи­лася дорож­ня пригода, всі туди біжать дивитися; я ж по­вер­та­юся в інший бік… Те ж і з похороном, де взагалі задивлятися на по­кій­ника, що має вже іншу зовнішність, яка саме і запа­м’я­тається тобі на все життя, якось дико. І слава Богу, хоч при­пи­нили грати голосну бряз­ка­ючу по голові духову музику. Та ще й оте ви­хва­ляння кращим пам’ятником! Жах…

Коротше кажучи, жлобська то культура – совок, і саме проти неї завжди було спрямовано мою му­зи­ку. І скажіть після цього, що то не гуманістична ме­та! То хай це буде хоч який блек-метал, але це зреш­тою музика добра – на відміну від якогось “Ве­тер с моря дул” або “Владимирский централ”! То що, більшість населення колишнього совка – лихі лю­ди? Чи просто виховані не так? Як хочеться до­жити до того, коли побачиш : а совок то помер!

Після армії поїхав я до Києва – зануритись у життя великого міста. Став працювати на заводі “Арсенал”. А як же, стильна назва! Щоправда, зі звич­ним як для совка додаванням “ім. Леніна”. Та­кож щоправда – з народним найменуванням “Тюр­ма”, бо схожий зовнішньо та режим такий же. Пра­цю­вав слюсарем з вентиляції, а тому був більш-менш вільною людиною – міг ходити тери­то­рією заводу. Пили технічний спирт – як могорич за зро­блену роботу .

Жив я у заводських гуртожитках і не знав, не­бо­рака, що те тавро на все життя – жити в приймах, не мати нічого свого . Ну нічого, пили собі там ро­бо­тяги. Компанія нічого так – аліментники, алко­го­лі­ки, проте добрі люди. Хіба що колись один кла­сич­ний кацап кидався сп’яну з пляшкою на мене за сто­лом… Мушу сказати, що все одно любили мене : отримував кайф від того, як оберігали від надто небезпечної роботи. За це я їм грав на гітарі в гуртожитку свої пісні .

Київське життя, в яке я занурився, – то були спортивні всілякі змагання, куди я ходив постійно, – футбол (Динамо, СКА), хокей, баскетбол, регбі, навіть водне поло! Ходив до театру опери й балету часто. Навіть умовив одну дівчину ходи­ти туди разом – для компанії. Зрозуміло, що відвідував не такі й часті на той час концерти – частіше джаз у Будинку офіцерів.

Будь-який читач відразу подумає : як же бути в Києві та ще й зі своїми піснями, чого на той час майже не було (та ще й у такому стилі!! та ще й українською мовою!!!), і ніде не зарисуватись?

І правильно подумає, бо я тільки зараз дійшов до думки, що можна було просто піти до завод­ського БК (навіть ПК) і пока­за­ти себе! Навіть думки такої не було! А, може, й була – не пам’я­таю вже… Взагалі спроб себе показати було три : 1) сміливе як для мене знайомство з музикантом із ВІА “Кобза”, до сім’ї якого я кілька разів ходив у гості, де ви­пи­ва­ли; щось грав їм ліричне, вони ж говорили між со­бою виключно про звання та філармо­ній­ні інтриги; 2) довго виношуване знайом­ство з Тара­сом Петри­ненком, якого зрештою не відбулося; кілька разів я балакав по те­ле­фо­ну з його матір’ю – народною ар­ти­сткою, що була здивована моєю українською мо­вою, але “він ось-ось тільки поїхав до Москви” ; 3) випадкове знайом­ство з київськи­ми хлопцями, що збирали гурт для халтури; кілька репетицій, а тоді бесіда з двома з них. Пам’ятаю, сиділи у Голо­сіїв­ському в аль­тан­ці, грав я їм рокові пісні та на­ма­гався пояснити, що такого ще немає, що можна зро­би­ти у Києві бум… Вибрали ті два брати халтуру.

Тобто здивований читач має вже чітке уявлення про мій фарт, талан, фатум, рок чи як іще нази­ва­єть­ся те везіння… І тільки потрапивши до Херсона, про який я раніше нічого не знав, а назва та асо­цію­ва­лась із “сахаром” (звукосполучення х-р-с чи, мо­жли­во, через кавуни), почав нарешті реалізовувати свої творчі надбання.
^ Як муза вдовольнилася
До Херсона поїхати намовила мене мама (Цар­ство їй небесне), бо мріяла, щоб хтось став учи­те­лем, як вона. Потрапити до інституту тут проблем не було, бо ж через підготовче відділення! То раб­фак по-старому, тому це була група більш-менш доро­слих хлопців і дівчат, де не відчувалось вікової різ­ниці. На закінчення року навчання ми нарешті зробили музичний номер – заспівали з моїм по­даль­шим товаришем Вітьком Роменським якусь на­род­ну пісню та мою, чим усіх здивували.

Тому вже на першому курсі (українське від­ді­ле­ння філологічного факультету пед­інсти­туту) ми з Вітьком стали відомими в інституті музками. Він грав на гітарі, я – на сопілці, співали у два голоси народні пісні. Бувало, додавали дещо й моє.

З самого початку мого херсонського життя по­товаришував я з розумним хлопцем Андрюшею Тарнавським, з яким ми філософствували на різні теми. Навіть випивали, хоча він хворів на діабет (але трохи собі дозволяв). Він цінував мої пісні та намагався ввести мене у коло своїх друзів. Часом на якихось вечірках всі уважно слухали мої мінікон­церти. Пам’ятаю, як мене познайомили з музикою “Машины времени” та були здивовані, що я вперше чую Макаревича, бо дуже ми з ним схожі за тематикою! Такий незвіданий музичний космос…

Колись ми вирушили у своєрідну експедицію в олеш­ківські піски (до Цюрупинська) – єдину пу­стель­ну зону в Європі…

До речі, чим Херсон відрізняється від решти обласних центрів – занадто вже охоронюваними совковими свя­ти­нями – пам’ятниками революційних вождів. Місцеві жи­телі плю­ються на сучасних правителів, обзиваючи їх бандитами, крадіями тощо, проте не зважаюч