Реферат: Олександра Петровича Довженка за творами, опрацювання яких передбачено діючою навчальною програмою з української літератури. Запропонована організація навчальної діяльності на урок

Управління освіти і науки

Чернігівської облдержадміністрації

Навчально-методичний центр

професійно-технічної освіти в Чернігівській області






м.Чернігів

2010

Методична розробка “Національна краса, сила духу та велич українського народу” є дидактичним посібником, що містить матеріали дослідження проблематики творчості Олександра Петровича Довженка за творами, опрацювання яких передбачено діючою навчальною програмою з української літератури. Запропонована організація навчальної діяльності на уроках за методом проекту дозволяє залучити учнів до активної участі у процесі дослідження. У представлених матеріалах використано низку документально-публіцистичних та літературно-наукових матеріалів, що детально розкривають проблеми як творчості, так і життя письменника в умовах тоталітарної системи.

Для викладачів української літератури професійно-технічних навчальних закладів.


Схвалено

на засіданні науково- методичної Ради

НМЦ ПТО в Чернігівській області

протокол №1 від 2 лютого 2010 року.






Підготовила


Красковська Ірина Іванівна


методист лабораторії

методичного забезпечення

загальноосвітньої підготовки НМЦ ПТО

викладач – методист

української мови та літератури


Я хочу жити на Вкраїні, щоб не було зі мною.

Хай навіть скоротять мені недовгі вже мої літа,

я хочу жити на Вкраїні.

Нехай зневага і зло людське круг мене

хай .кличуть мене ворогом народу

безсоромні й жорстокі службовці – людожери,

якщо їм треба так.

Я України син, України.
^ Довженко О.Щоденник 21.ХІ. 62
З цих рядків щоденника, які звучать як голос серця, можна розпочати свою роботу з дослідження творчості людини багатогранного таланту: режисера, прозаїка, драматурга, публіциста, художника, невтомного громадського діяча О.Довженка. Для дослідження обрана лише одна тема творчості письменника, тема найяскравіша, бо проходить через всі твори Довженка “Національна краса, сила духу і велич українського народу.”

Під час дослідження використанні художні твори О.Довженка, його щоденник, ряд критичних та публіцистичних статей. Нам необхідно довести, що Довженко в дійсності є “велетнем національного духу”, бо зміг витримати всі випробування і не зломитись, не втратити віри в свій народ в його велич.

Творчо засвоївши народне світобачення, традиції своїх геніальних попередників, Олександр Довженко відкриває нову сторінку в світовому мистецтві. Письменник знаходить світове визнання, отримує велику кількість нагород, але. не має найголовнішого щастя: жити на Батьківщині, бути разом з своїм народом не тільки в думках. Його осиротіли, і це було для Довженка найбільшим горем.

Довженко осмілився піднести просту людину до рівня містичних героїв і богів, примусив звучати повсякденні події як голоси історії

^ Перша частина дослідження має назву “Великість. Крилатість. Могуття духу.” В цій частині розкриваємо причини трагедії митця. Простежимо, як користуючись залізною завісою, тримаючи у себе в полоні О. Довженка, Росія так ретельно приховувала від усього світу трагедію Довженка-патріота, що її не помітили найпалкіші прихильники його мистецтва. Підтвердженням цієї трагедії стала доля першого шедевру визнаного світовим кінематографом фільму “Земля”, за який Довженко проклятий у пресі як “український буржуазний націоналіст”. У цій частині зосереджуємо увагу на ранньому періоді життя і початку творчості О.Довженка, ролі Сталіна у коригуванні долі українського митця.

Як пекельна рана болить Довженкові Україна: “^ Я дивлюсь на синій Дніпро, слухаю плескіт хвиль. Нічого дорожчого у світі немає для мене”, - пише він у щоденнику. Його намагались вкрасти у народу, але вкрали тільки славу, яку приписали російській кінематографії, сам же Довженко був і є українським митцем, відданим народу. Поступово в ході роботи розкриваємо активну громадянську позицію автора у дослідженні духовного світу українського народу, паралельно аналізуючи проблеми кіноповістей раннього періоду та відповідних історичних подій. У додатку окрім матеріалу дослідження подається розгорнутий конспект уроку-проекту “Стрімкий злет молодого митця”.

Довженко разом з іншими патріотами України намагався відвернути своїми мистецькими подвигами культурну смерть України, ствердити, що Україна є і буде, трагічне і величне її народу дивуватиме світ, бо народ України перемагає величчю свого духу, своєю моральною красою. Найяскравішим свідченням цьому стала кіноповість О. Довженка “Україна в огні”, багатостраждальна доля якої і аналіз проблем та образів в подальшому дослідженні (частина ІІ) “Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо”.

Даний проект можна розподілити на три етапи: “З огненним болем у серці“ - перший етап, де необхідно розкрити причини, через які повість була майже знищена “блюстителям партійних чеснот, чистоплюями, перевиконавцями завдань”, які боялись, щоб не збаламутив Довженко, народ своїми критичними висловлюваннями, а самого автора “було порубано на шмаття і окривавлені частини душі було розкидано на ганьбу й поталу на засіданні ЦК ВКПБ 31 січня 1944р., бо в керівному двобої зіткнулись міфотворець Сталін і міфоруйнач Довженко. Олександр Довженко перелякав всіх жорстокою правдою, і примусив Сталіна кинутись затуляти пробоїни свого гігантського корабля міфів“.

Кіноповість, як і її автор, витримала всі випробування і донесла до нас правду війни, не таку героїчну, як завжди створювали в художніх творах, а дійсну правду із відданістю і зрадою, із величчю і низькопоклонством, із жорстокістю і коханням, нічого не маскуючи і не прикрашаючи

Надалі, аналізуючи проблеми і образи повісті, доводимо, що створити цей шедевр могла людина тільки безмежно віддана своєму народу; людина, що ні на хвилину не втратила віри в те, що народ переможе, захистивши свою землю, свою культуру, свою історію.

На наступному другому етапі, який має назву “Правда обпалена війною”, зупиняємося на основних проблемах кіноповісті. (Фрагменти уроків роботи над кіноповістю, де за мету ставиться донести до учнів проблематику, ідейно-художню направленість та жанрову специфіку твору в додатку).

Темою дослідження на даному етапі є відображення в кіноповісті людини як неповторної особистості, що пояснює гуманність кіноповісті, звідси одна з основних проблем, на якій акцентуємо увагу, - проблема національної самосвідомості людини і народу, трагедійне звучання твору, яким він “конфліктував” з офіційною думкою щодо реалій війни.

Не можна обминути і загальнолюдські ідеали, відкриття болячок суспільства і виявлення праведних душ. Аналізуючи проблеми, приходимо до висновку, що кіноповість “Україна в огні “ була одним з перших (якщо не першим) з творів радянської літератури, в якому на тлі смертельного двобою з фашизмом принципово ставилися проблеми гуманізації суспільства й особистості, заперечувалися антигуманні тогочасні ідейно-моральні постулати сталінізму.

Подалі, на третьому етапі “Надія і горе матері в дітях”, даємо характеристику персонажам твору як позитивним, так і негативним. Приходимо до висновку, що герої Довженка – це живі люди, плоть від плоті народу, а не такі собі засоціологізовані плакатно-лозунгові типи, якими була переповнена література періоду війни і довоєнна. Героїка діянь персонажів зумовлена розумінням хай складного, але свого, кровного життя, над якими нависла смертельна загроза фашистського рабства. Багато шкоди завдало довголітнє витоптування гуманістичних моральних принципів, але не вибило їх зовсім у душі народу. Сила духу і велич допомагають їм вистояти, вижити і перемогти.

Кожна з назв проектів дослідження третього етапу розкривають їх сутність: “Велич української жінки”, “Сини запорозькі великого козацького роду”, “В родині - не без виродка”, “Дезертирство – безталання народне”.

Образи жінок стали справжнім втіленням величі і краси, і ми доводимо це на образах Тетяни Запорожчихи, її дочки Олесі, намагаємось пояснити вчинки Христі Хутірної. Усі жіночі образи переповнені трагізму, бо найжахливіше лягло на їхні плечі, зґвалтовані, сплюндровані вони поставали перед фашистами, а потім і власним народом. Олеся і Христя – два основні компоненти образу України: перша – її поетична душа, а друга – її трагічна доля, і аналізуючи зміст твору, доводимо це.

Якщо в жіночих образах втілена любов, краса, мука, страждання, горе матері України, то сила, мужність українського народу втілена в чоловічих образах Лавріна Запорожця, його синів, Василя Кравчини, Товченика. У додатку наводиться розробка уроку, присвячена образу Лавріна Запорожця, як втілення народної величі. За мету ставимо: розкрити особливості художнього осмислення національної краси в образі Лавріна; допомогти зрозуміти учням, яким чином в образі Лавріна автор втілює моральну красу, культуру свого народу, свої думки і переконання. У ході уроку учні приходять до висновку, що, ввібравши в себе найяскравіші риси славетних запорожців, Лаврін не втратив своєї сили і віри в народ. На жаль, це не типовий образ для тогочасної України, про народ якої Ернест Краузе сказав дуже влучно: “Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту...У них від слова нація остався тільки прикметник У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників.”

Довженко своїми образами Запорожця, Кравчини, Товченика доводить протилежне, що душа народу не зломлена, що народ остаточно не втратив своєї національної самосвідомості, сили і величі, і що доки існують такі “сини запорозькі”, здорові і сильні не тільки фізично, а найперше, морально і духовно, – Україна буде жити.

Не обминаємо і жалюгідного образу засекреченого Лиманчука, безсердечна жалюгідна істота, яка брала на себе право вирішувати долі людей.

Не залишаємо поза увагою і горе материнське, безталання народне – дезертирів, які були породжені не суттю народу, а суспільством, в якому вони виховувались: і свідченням цьому стали слова батька – Купріяна Хутірного, який не міг повірити в легкодухість своїх синів. Довженко чесно, сміливо піднімає цю проблему, не злякавшись, що цим підірве авторитет свого народу.

Підсумовуючи дослідження кіноповісті ”Україна в огні”, робимо висновок, що твір засвідчив велич і незнищеність духу нашого народу, красу віковічної моралі, чистоту людської душі, високих помислів, сподівань українців на краще. Зміст зображеного .в кіноповісті - це жах війни, про який “не забудуть потомки у віках”, бо це таке горе, така наруга над українським народом, яка “лежить за межами обурення і відчаю”.

У частині ІІІ проекту “Народ треба возвеличити і заспокоїти”, зупинимось на творах О.Довженка “Повість полум’яних літ” та “Воля до життя”. Аналіз повістей та фрагменти уроків, допомагають зробити висновок, що обидві повісті (хоч і створюють ряд яскравих образів, сильних і мужніх) не стали втіхою для О.Довженка, і свідченням цьому стають ось ці рядки щоденника: “Я втратив радість. З переможцями я лише розумом, як громадянин Радянського Союзу і патріот. В мене одняли щастя честі і громадянського життя...

Я хотів би вмерти після того, як напишу одну книжку про український народ...”

Цією книгою стала “Зачарована Десна”, книжка яка є настільною, приносить утіху, відпочинок, добру пораду і розуміння життя.

Національно красивих, сильних духом і великих українських людей, які оточували письменника від народження, які вчили його добру і праці, захопленого природою. Образи цих людей досліджуємо в наступній частині проекту “Полечу духовним своїм зором на Україну до рідного народу...”

У ході уроку над кіноповістю, фрагменти якого наводяться, учні роблять висновок, що світогляд майбутнього митця сформувався тут серед розкішної природи нашої зачарованої Десни, серед мудрих хліборобів з натрудженими руками і гіркою долею, таких як Семен, мати, яка “народжена для пісень, проплакала весь свій вік”, батько, який, умираючи в Києві од холоду, од голодної водянки, не вірив в нашу перемогу і в наше повернення. Він проклинав Сталіна за невміння правити і воювати, за те що мало готував народ до війни і віддав Україну на розорення, нагодувавши перед тим Німеччину і помігши їй підкорити Європу.” (Щоденник 26.ХІ.43)

“Зачарована Десна”. – це не тільки сповнена радощів і смутку щира сповідь письменника про своє дитинство, про кровний зв’язок з народом і рідною землею, це, насамперед, гімн українцям людям краси, величі, щирого серця, добрим і працьовитим.

Підсумовуючи наше дослідження, говорячи про останні роки життя письменника ми розкриваємо ряд загальних висновків, до яких дійшли в ході роботи над проблемою “Національної краси, сили духу і величі українського народу в творах О.Довженка”. А основним залишається єдиний висновок: ”Для Довженка рідний народ – понад усе. Він захоплюється людьми, котрим притаманна громадська гідність, гордість і національна охайність й мужність.” Він не може закрити очі й на велике страждання. “В яку безодню горя впав мій народ і скільки горя ще жде його в майбутньому!” Серцем проходив письменник через випробування, що випали на долю його народу.

Кожен із проектів дослідження етапів творчості письменника, та кожен його крок (навіть з помилками) стали свідченням тому, що ^ Довженко не втратив своєї козацької гідності, не став яничаром, і тому тема національної краси і величі українського. народу є наскрізною в його творчості. У нашому проекті-дослідженні ми це довели.
^ Д
ОДАТОК Зміст
1. Частина І. “Великість. Крилатість. Могуття духу” стор. 9-14

Урок-дослідження “Стрімкий злет молодого митця” стор. 11

2. Частина ІІ. “Прикрита і прихована правда про народ і його лихо”

(кіноповість “Україна в огні”) стор. 15-35

- Етап І “З огненним болем у серці” стор. 15

- Етап ІІ “Правда обпалена війною” стор. 17

- Етап ІІІ “Надія і горе матері в дітях” стор. 26

проект І “Велич української жінки” стор. 26

проект ІІ “Славні сини запорозькі” стор. 28

проект ІІІ “В родині - не без виродка” стор. 32

проект ІV “Дезертирство – безталання народу” стор. 33

- Загальні висновки “Не забудуть потомки в віках” стор. 34

3. Частина ІІІ. “Народ треба возвеличити і заспокоїти” стор. 36-40

4. Висновки стор. 41-42

5. Література стор. 43
^ Частина І “Величність. Крилатість. Могуття духу”
(матеріали для проекту

“Довоєнний період життя і творчості письменника”)

Стати справжнім митцем – значить умерти. Цей трагічний парадокс українського пореволюційного відродження здійснився і на Довженкові, хоч був він ще найбільш щасливий із творців Розстріляного Відродження. Перші зрілі фільми Довженка – “Звенигора”(1928), “Арсенал” (1929), “Земля” (1930) – завоювали йому цілий світ; але відібрали Україну, підрізали його творчі крила, вкоротили йому віку.

Користуючись залізною завісою, маючи Довженка у себе в полоні в Москві, Росія так заховувала від світу трагедію Довженка, що її не помітили навіть найпалкіші прихильники його мистецтва. Його оцінювали надзвичайно високо й щедро у всьому світі. У періодичній пресі і в товстих фахових курсах з історії кіно, нарешті, в постанові журі Міжнародної виставки в Брюсселі 1958 року Довженко визнаний як один із першого десятка провідних митців цілої 60-річної історії мистецтва фільму. “Земля” Довженка мала глибокий вплив на молодих кіномитців, зокрема Франції і Англії”, - пише Жорж Садуль у своїй “Історії мистецтва кіна” (Париж, вид. 1949; 1955); найкращі японські фільми “Рота Мун” і “Ворота пекла” зроблені під впливом Довженка – твердить Артур Найм у своїй книжці “Найживіше мистецтво”. “Панорамна історія кіна” (Нью- Йорк, 1957); “Земля” Довженка – це твір генія; йому мусили відступити перше місце російські кіномитці Ейзенштейн і Пудовкін – пише Айвор Монтеню у своєму есеї “Довженко – поет життя вічного. Це лише кілька прикладів із сотень. Довженка визнали в світі справді беззастережно.

Західні кінознавці звернули увагу на різкий занепад творчого генія Довженка після “Землі”, але ніхто нічого не сказав про причини. Правда, польський часопис у Варшаві ( 4 січня 1957) у статті К. Тепліца обережно, та все ж досить виразно зазначив, що Довженкові “не дали розвинутись повністю”, що його змусили замовчати і що “великий поет України, творець мистецтва так сильно національного, що аж вселюдського, замовк у половині слова, залишаючи, однак, на собі кілька творів, які назавжди залишаться в історії фільмового мистецтва як явище неповторне і велике.

Прихильники творчості Довженка майже не знають про те, що за свої фільми “Звенигора” і “Земля” був проклятий у пресі як “український буржуазний націоналіст”, що він стояв під загрозою розстрілу.

Довженко пише в “Автобіографії” про те, що сталося з ним після випуску “Землі”. “Радість творчого успіху була жорстоко подавлена страховинним двопідвальним фейлетоном Дем`яна Бєдного під назвою “Философы” в газеті “Известия”. “Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти”.

Довженко спробував був одкупитись фільмом про індустріалізацію – “Іван” (1931), але нападки на нього ще більше загострились. Чи то з власної ініціативи, а чи, може, й за порадою “згори” – Довженко 1934 року тікає з Києва (де тоді масово арештовували і стріляли українську інтелігенцію) до Москви і подає листа товаришеві Й.Сталіну з проханням “захистити мене й допомогти мені творчо розвиватися”.

Сталін дуже добре зіграв роль захисника; записав його у російські киномитці, поставив його на працю і Мосфільмі, сам дав йому теми для фільмів, послав на Далекий Схід. А тим часом міжнародний успіх “Звенигори”, “Арсеналу” і “Землі” присвоїв російській кінематографії. Це було не важко, бо на Заході СРСР і Росія часто сприймалися як синоніми. Довженко вимушений був видавати себе не за українського, а за “совєтського”, вдавати із себе щасливого і байдужого до розгромленої України. За темами Сталіна, Довженко поставив фільми “Аероград”(1935), “Щорс” (1936-37); “Мічурін” (1948). Усього тільки три фільми за 22 роки вавилонського полону в Росії, і ні один із них не дорівнювався його “Землі”, не додав нічого до тієї міжнародної слави, що її він здобув своїми українськими фільмами, зробленими лише за три роки в бідних умовах українських кінофабрик.

Це марнотратство генія в чужому полоні точило здоров`я Довженка. “^ Мені зараз 45 років. Признаюсь, я дуже втомився”, - пише він 1939 року.

Друга світова війна викликала була надії в Довженка на якісь зміни в загальній ситуації, вона дала йому змогу приглянутись знову ближче до України (він зробив хронікальні фільми “Визволення” (1941), “Битва за нашу рідну Україну” (1943), та “Перемога на Правобережжі” (1945). Він побачив, що нова велика руїна не знищила Україну остаточно, але відродила її національний вільнолюбний дух. Цей національний підйом надихнув Довженка написати “Україну в огні” (1942 - 43) та “Повість полум`яних літ” (1944 - 45).

Проте, надії на ліпше були розвіяні новим погромом України 1946-52 років. Довженко замість ставити “Повість полум`яних літ”, мусить робити давно загаданий Сталіним, фільм про Мічуріна, а потім писати сценарій “Відкриття Антарктиди”(1952). Можливо, це були найчорніші роки в житті Довженка, дарма що він тоді був високопоставленим російським вельможею із дачею в Передєлкіно біля Москви та з усіма можливими орденами і титулами.

Цей “вельможа” був в`язнем. Він не мав права вернутись додому, на Україну. Тільки в другїй половині 1952 року вдалось Довженкові вирватись в Україну, на Дніпро, до Каховського будівництва, яке він пообіцяв зробити об`єктом свого нового фільму. Довженко задумав фільм –реванш, фільм про вічне море українського життя, фільм, у якому він хотів урятувати Запорозьку Січ і Великий Луг, що мали піти під воду, і в якому мала встати Україна, що вийшла неподоланою із терору 30-х років і другої світової війни. Фільм ще одної перемоги життя над смертю. Зустріч з Україною наче воскресила Довженка. У щоденнику він написав:

“Я дивлюсь на синій Дніпро. Нічого у світі немає для мене. Я не хочу вже і нізащо не розлучуся з моєю рікою. І якщо судилося мені зробити ще щось красиве і велике в житті, то тільки на її берегах, ласкавих і чистих... Ніколи ще я не був таким, ніколи так не відчував життя і не був так переповнений любов`ю до свого народу...”

Довженка захоплює, що українська людина не змаліла, а виросла в невимовних трагедіях терору 30-х і війни 40-х років. “Виріс народ розумово, політично, морально, особливо після війни, і, звичайно, за війну так, як ні один народ у світі”...”Ми перший народ у світі, перший і кращий, і достойніший”.

15 жовтня 1952 року в Каховці Довженко нотує, що почав писати сценарій: “Учора почав писати сценарій. Але, написавши кілька сторінок, почав плакати од хвилювання і од напливу якихось високих почуттів, що їх ніби уже не витримували мої нерви і серце. Серце боліло від напливів оцих. І я подумав – що зі мною? Чи не віщує мені біди сей вибух священних огнів, чого так стрепенулись мої почуття? “ І далі: “Се мусить бути велетенський фільм. Усе, що є в мене святого, весь досвід і талант, усі думки, і час, і мрії, і, навіть, сни – все для нього. Створити фільм, достойний великості мого народу, - ось єдина мета, єдиний зміст мого життя. Благослови, Господи, мої нетвердії руки...”

Москва не дала зробити головний твір його життя, бо він був задуманий як український фільм. Очевидно, Довженко відчував це, бо кинувся до пера. 1952 року він відновлює загублений сценарій “Землі”, а 1954-55 пише повість “Зачарована Десна”, закінчив сценарій “Поеми про море”. Через “Зачаровану Десну” українська література в УРСР пережила своєрідне чудо воскресіння духу і розмаху 20-х років. Твори були видані спочатку російським перекладом, а з нього перекладено на англійську. Таким чином Довженка було репрезентовано світові, як російського письменника. Тому і не дивно, що 25 листопада 1956 року навіки закрились очі, які бачили серце життя і смерті, то агентство Рейтер поширило по газетах Англії і США телеграму з Москви про смерть “Російського режисера Довженка”.

І чи можна знайти в історії людства багато прикладів отакої розбійницької крадіжки мистецької душі і генія поневоленої нації? Звичайно, в кінцевому рахунку ця крадіжка ганебно виявиться, і то завдяки самому Довженкові, його мистецьким шедеврам – завдяки усій його трагічній і чисто українській дорозі і долі.


З першого уроку знайомство з життєвим і творчим шляхом О.П. Довженка ми починаємо опрацьовувати тему національного духу, величі і моральної краси українського народу у творчому доробку письменника. А починаємо саме з біографії, бо тільки людина великої і відданої душі могла створити такий ряд яскравих національних образів.


Урок-дослідження 1. “Стрімкий злет молодого митця”

(Довоєнний період життя і творчості письменника)


Теми дослідження:

Дитинство та юність Сашка Довженка

Становлення митця

“Земля” – фільм всіх часів і народів


Мета:

Ознайомлення учнів з етапами становлення митця як кінематографіста шляхом підготовки ними власних досліджень окремих етапів біографії та творчості письменника.

Розкриття активної громадської позиції автора в постановці і розв’язанні магістральних проблем дійсності, у дослідженні духовного змісту українського народу у кіноповістях раннього періоду.

Виховання в учнів національної гідності і сили духу на прикладі долі, що пройшла стільки випробувань.

Обладнання:

Фото-плакати, відеоматеріали, хронологічна таблиця біографії О.П. Довженка, “Щоденник”, “Зачарована Десна”, “Автобіографії”, презентації учнів.


^ Перебіг уроку:

Після повідомлення теми і мети уроку переходимо до опрацювання нового матеріалу.


Актуалізуючи дану теми, звертаємо перш за все увагу учнів на те, що О.П. Довженко - людина, яка прославила нашу Чернігівщину на весь світ, бо він не тільки видатний кінорежисер з світовим ім’ям, письменник, (його ім’ям названа Київська кіностудія, кінотеатри та вулиці), а і людина великої моральної краси. Пробувши майже все життя під ковпаком кремлівських сатрапів, він не на хвилину не відрікся свого народу, відтворюючи його національний дух майже у кожному мистецькому шедеврі.
^ Дослідження І. “Дитинство та юність Сашка Довженка”
Використовуючи відеоматеріали та цитатні характеристики родини Довженків за “Зачарованою Десною”, “Автобіографії”, учні розповідають про дитячі роки митця.

Тези дослідження.

30 серпня 1894 року в селі В’юнище коло Сосниці на Чернігівщині в родині козаків-хліборобів народився Олександр Довженко. В “Автобіографії” автор підкреслює: “як занепав під російським пануванням його козацький рід, утративши все – навіть уміння читати (“Ще дід був письменний, а батько вже ні!”), як з одинадцяти братів і сестер дожили до зрілого віку тільки їх двоє, як мати “народжена для пісень,...проплакала все життя”, як у Глухівському інституті (1911 -1914) “з нас готовили учителів - обрусителів краю”, а він усе ж таки крадькома здобував заборонені українські книжки (журнал “Літературно-Науковий Вісник”, газета “Рада”).

Тому така безмежна була його радість із перших же днів початку української революції і проголошення державного відродження України.: “Я вигукував на мітингах загальні фрази і радів, мов собака, який зірвався з цепу, щиро вірячи, що вже всі люди - брати, що вже все цілком ясно, що земля - у селян, фабрики - у робітників, школи – в учителів, Україна – в українців, Росія – в росіян, що завтра про це довідається увесь світ і, вражений розумом, що осяяв нас, зробить у себе те саме...” (“Автобіографія”).

1918 року був вояком 3-го Сердюцького полку Української Армії. В Києві у ті роки влада змінювалася з кривавими боями 13 разів. Довженко, ніколи не відступаючи і не втікаючи, пережив у підпіллі німецьку, російську і польську окупації, бачив смерть на кожному кроці і сам був під розстрілами, від яких рятувало тільки чудо.

З комунізмом Довженко зійшовся в другій половині 1919 року, коли ліве крило найбільшої української партії есерів вирішило, що історія не лишила обложеному в “чотирикутнику смерті” відродженню України іншої можливості, як УРСР у спілці з РСФСР і під ідейною егидою Комінтерну.. Можливо, Довженко пристав до утвореної тоді УКП (боротьбистів) і разом з нею увійшов на початку 1920 року в КП(б)У.

1922 року з посольства УРСР у Варшаві (1921) переїжджає до Берліна на посаду секретаря генерального консульства УРСР у Німеччині. Тут здійснилась його мрія вивчити модерне європейське мистецтво Учився в приватній мистецькій школі експресіоніста Геккеля. І в цей час його виключили з партії нібито за неподання документів “на чистку”.


^ Дослідження 2. Становлення митця

Розповідь слід розпочати з кратного екскурсу в історію, окресливши політичну ситуацію, що склалась на Україні як у політичному, так і у літературному ракурсі.

^ Тези дослідження.

З Берліна Довженко повернувся влітку 1923 року до Харкова, де зразу опинився в товаристві харківських романтиків на чолі з Хвильовим. Довженко на той час вже прославився своїми карикатурами і шаржами (за підписом Сашко), а також ілюстраціями до книг (напр.. до “Голубих ешелонів” П.Панча тощо). Довженко став одним із співзасновників та видатних діячів ВАПЛІТЕ, взявши участь уже в перших підготовчих зборах ВАПЛІТЕ 14 жовтня 1925 року, а також, поширюючи на образотворче мистецтво тези Хвильового про незалежний від Москви шлях української літератури. Олександр Петрович виступав проти засилля соцреалізму, проголошував власний незалежний шлях українського мистецтва з його глибокими історичними і народними традиціями, живим контактом із модерним європейським мистецтвом. До кінця Довженко залишився відданим цим поглядам.

Справжній внесок в українське відродження 20-х років О.П.Довженко зробив своїми фільмами “Звенигора”, “Арсенал”, “Земля”, які створили українське кіномистецтва.

^ Дослідження 3. “Земля” – “фільм усіх часів і народів” Представлення дослідження супроводжується показами відеоматеріалу за кінофільмом.
Тези дослідження.

Яскравим сплеском мистецького таланту став кінофільм “Земля” (1930 рік.). Це могутня поема землі, людині і природі, життю, безмежній вітальній силі і красі України. Вона накреслила власний і незалежний від російського кіномистецтва шлях українського мистецтва фільму. До самого свого дна і грунту національна, українська, - “Земля” відобразила, як з органічного власного національного виростає твір вселюдський.

Москва фільм заборонила, а Довженків геній ізолювала від України, замкнула, приписавши собі перед світом заборонені для України твори митця. Україна бо не сміє мати мистецтва світового значення, лише провінційне і залежне від російського.


Узагальнюючи дослідження довоєнного періоду творчості письменника викладач робить висновок:

Довженка, його мистецтва, його долю не можна зрозуміти без врахування того, що його творче зростання відбувалось у атмосфері державного і культурного відродження України 1917 –19 і 1917 – 30 років. Його шедеври могли з’явитися тільки в атмосфері таких само неординарних шедеврів Тичини, Куліша, Хвильового, Курбаса, Рильського, Яновського та інших творців Розстріляного Відродження, що підносили українську культуру до сучасного їм рівня передових культур світу. І зрозуміло, що Довженків талант потрапив разом із їхніми талантами під поліційні удари Москви 1930 –1934 років. Усі вони разом відвернули своїми мистецькими подвигами культурну смерть України. Підтвердили, що Україна є і буде, трагічне і величне його народу дивуватиме світ.

^ Частина ІІ
“Прикрита і прихована правда про народ і його лихо”

Тепер, коли стало можливим з усією об’єктивністю оглядати наше недавно минуле, настав час для іншого, нового прочитання творчої спадщини Олександра Петровича Довженка. Передовсім – його кіноповісті “Україна в огні” та “Щоденника”, який у повному обсязі прийшов до нас лише за часів Незалежності.
^ І етап “З огненним болем у серці ” (“Гірка доля кіноповісті” за матеріалами “Щоденника”
Улітку 1943 року О.Довженко завершив кіноповість “Україна в огні”. “Читав сценарій М.С. (Хрущову) до двох годин ночі у с.Померках, - записав він до щоденника 28 серпня. – Після читання була досить довга і приємна бесіда М.С. Сценарії “Україна в огні” дуже сподобався, і він висловив думку про необхідність надрукування його окремою книжкою. Російською та українською мовами. Нехай читають. Нехай знають, що не так воно просто.”

На початку листопада вони знову повернулися до “України в огні”.

“Я розповів йому, як її бояться друкувати через те, що в ній є критичні місця. Як блюстителі партійних чеснот, чистоплюї і перевиконавці завдань бояться, щоб не збаламутив я народ своїми критичними висловлюваннями.

^ Перший секретар ЦК КП(б)У М.С. Хрущов погодився з тим, щоб опублікувати “Україну в огні” всю цілком і негайно”.

Та вже 26 листопада того ж 1943 року О.Довженко зафіксував у щоденнику “тяжку новину”.

“Моя повість “Україна в огні” не вподобалась Сталіну і він її заборонив для друку і для постановки (...). Мені важко од свідомості, що “Україна в огні” – це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика.”

Та самою забороною справа не скінчилась: 31 січня 1944 року про “Україну в огні” йшлося на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б).

Через рік Олександр Петрович скаже про цю інквізиторську акцію на сторінках щоденника:

“Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і скривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла. Я народився і жив для добра і любові Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості.”

На те засідання було запрошено, зокрема, М.Бажана, О.Корнійчука і М.Рильського. Зі слів батька про перебіг засідання оповів 4 січня ц.р. на сторінках “Літ України” Б.Рильський. За свідченням поета: “Олександр Петрович сидів за столом напружений і дуже-дуже блідий”. Бо хіба ж не було від чого пополотніти, коли йому інкримінувалося: “дуже грубі помилки анти ленінського характеру; відвертий випад проти політики партії”, “ревізує політику і критикує роботу партії по розгрому класових ворогів радянського народу” і таке інше – аж до “куркульський підголосок і відвертий націоналіст”, “автор антирадянської кіноповісті “.

Ситуація ускладнювалась тим, що це виходило не просто від високопоставленого сановника – “блюстителя чеснот”, а від “верховного”, бо з осудом “України в огні” та її автора виступив сам Й.В. Сталін.

Цей виступ став набутком громадськості зовсім недавно: його опублікував за стенограмою в журналі “Искуство кино” (1990, №4) А.Латишев. Публікатор у вступному коментарі зауважує, що “починаючи з 30-х років Сталін не тільки визначав стратегію розвитку радянського кіно, а й давав чіткі накази майже по кожному фільму, що випускався на екрани.”

А.Латишев простежує стосунки Сталіна і Довженка, якому до речі. Належить стаття “Учитель і друг художника” (про сприяння Сталіна в роботі над фільмом “Аероград”).

Сталін, також, високо оцінюючи “Арсенал”, дав завдання Довженкові зняти фільм про “українського Чапаєва” (за фільм “Щорс” 1942 року режисера відзначено Сталінською премією першого ступеня), передав через секретаря ЦК ВКП(б) подяку за опубліковане в “Красной звезде” оповідання “Ніч перед боєм”, на словах визнавав за Довженком свободу!

Ще в січні 1935 року в Москві відбулася Всесоюзна творча нарада працівників радянської кінематографії, на якій у своєму виступі Довженко підкреслив, що радянське мистецтво ґрунтується на принципі – “так”, а учасники вітали “ідеологічну диктатуру” партії і держави.

Виступ Сталіна – яскравий приклад того, як пильнувалася ця диктатура , як строго каралася будь-яка спроба митця відійти від цього принципу (“так”), тобто від апологетики й уславлення непогрішності.

У цьому нерівному двобої зіткнулися міфотворець Сталін і міфоруйнач Довженко. Автор “України в огні” не забув про вождя, але сказав про нього устами представника народу таку пекучу правду, що, окрім всевишнього гніву, нічого у того це не могло викликати. Маємо на увазі той епізод, коли Лаврін Запорожець зняв з покуття портрет Сталіна і з докором нагадав йому тезу про війну малою кров’ю і про вистраждане, важке безсмертя народу. З погляду тирана це була така зухвалість митця, що він, не передовіривши ніякому з найвищого арсеналу, сам кинувся затуляти пробоїни, свого гігантського корабля міфів.

Отже, він, всемогутній і всеможний, виявляється, боявся правди, хоч її й нечасто наважувалися йому висловлювати. Наважився А.Платонов – резолюція була коротка (“Сволота”), а шлях поневірянь і злигоднів довгий аж до самої гробової дошки. Наважився О.Довженко – одразу ошельмувати, підтяти крила.

“^ Вже я давно похований, забутий (...) Земле моя рідна, коли б хоч Ти була щаслива?” – це записано Довженком через десять літ після фатального засідання. В непокірного опонента офіційної доктрини про “наймудрішого” відобрали природне право – жити і творити серед рідного українського народу, вірним сином якого він був.

У протистоянні антигуманній сталінській системі, з її жорстокістю і бездуховністю, Довженко черпав сили у свого народу, в його знівеченій, окраденій, але живій і чистій душі.

Довженко не став на коліна, не благав прощення у Сталіна