Реферат: Царство пресвітера Іоанна І святий Грааль

Науковий реферат

Царство пресвітера Іоанна і святий Грааль

З початком ери хрестових походів на Схід віра у містичне таємне царство очікувачів приходу Месії вибухає з новою силою. Про нього говорять як про царство пресвітера Іоанна. Воно вважається заснованим послідовниками апостола Фоми, який проповідував серед парфян та в Індії (інші дослідники, проте, вважають, що мова йде про несторіанського східносірійського проповідника Мар Фому чи Фому Кана на Малабарі, прототипа старця Варлаама, що примандрував у Індію, персонажа книги «Варлаам та Йоасаф»). Перші свідчення ми зустрічаємо у хроніці Оттона Фрейзінгенського від 1145 р. Він передає слова сірійського єпископа з Габали про царя-священника Іоанна, царство якого розташоване за Персією, а всі піддані — християни. Ці дані Оттон повідомив папі Євгенію ІІІ на особливій аудієнції. В 1165 р. Альберік у своїй хроніці повторює дані Оттона. Папу Александра ІІІ цим таємничим царем – священником зацікавив лейб-медик Філіпп, який повернувся з Азії. Папа написав лист Іоанну (“Carrissimo in Christo filio Johanni, illustro et magnifico Indorum regi, sacerdoti sanctissimo”), з яким Філіпп і відбуває з Венеції. Сам себе, начебто, цей центральноазіатський правитель титулував як “Johannes presbyter, divina gracia Dominus dominacium omnium, quae sub coelo sunt ab ortu solis usque ad paradisum terrestrem” ("Пресвітер Іоанн, Божою милістю Володар всіх володарів, котрі тільки є під небом від Сходу сонця до земного раю").

З кінця ХІІ ст. у Європі поширився лист (multa admiratione plenas) пресвітера Іоанна до візантійського імператора Мануїла Комнина, де перший повідомляв про своє багате і могутнє царство, володіюче “трьома Індіями”, амазоками, брамінами і навіть десятьма колінами Ізраїлю, колись полонених Навуходоносором. “Я – Иоанн, царь и поп, над царями царь; под моей властью три тысячи триста царей. Я поборник православной веры Христовой. Царство же мое таково: в одну сторону нужно идти десять месяцев, а до другой дойти невозможно, потому что там небо с землею встречается... Есть в моем царстве птица феникс... Посреди же моего царства течет из рая река Эдем, в той же реке добывают драгоценные камни ... Помимо же всего прочего, есть у нас песчаное море, оно никогда не стоит на одном месте ... и из этого моря в нашу землю текут многие реки, в которых водиться вкусная рыба; в стороне от этого моря, в трех днях пути, находятся высокие горы, с которых течет каменная река... В близи от этой реки, на растоянии одного дня пути, есть пустынные высокие горы... Есть у меня в иной стране звезда именем Лувияарь... Двор у меня таков: пять дней надо идти вокруг двора моего; в нем много палат золотых, серебряных и деревянных, изнутри украшенных, как небо звездами, и покрытых золотом... А еще у меня лежат мощи апостола Фомы... А во дворце моем сто пятдесят церквей; одни сотворены Богом, а другие человеческими руками».

Тут слід зазначити, що у творі «Фізіолог» у «Слові і сказанні про звірів та птахів» говориться, що птах фенікс мешкає біля Індії, в «Сонячному місті» (вважається, що тут маються на увазі Єгипет і Геліополь). Раз на п’ятсот років б’є в било ієрей Сонячного міста, і цей птах іде до ієрея і входить до церкви, де перетворюється на попіл. На другий день на місці попелу з’являється мала пташка, яка через два дні стає зрілою. Ії цілує ієрей і вона йде на своє місце на ліванських кедрах.

Також при описі царства пресвітера Іоанна повідомляється: “Et ibi est speciale palacium presbiter Johannes et doctorum, ubi tenentur concilia. Et illud potest volvi ad modum rotae, et est testudinatum ad modem coeli, et sunt ibidem multi lapides preciosi, lucentes in nocte, ac si esset clara dies” (“І там є особливий палац пресвітера і вченого Іоанна, де він має радників. Палац може обертатися і зроблений схожим на небеса, і там є багато коштовних каменів, котрі сяють так яскраво, що ніч здається днем"); ”Ibi sunt lapilli qui vocantur midriosi, quos frequenter ad partes nostras deportare solent Aquilae, per quos reinvenescunt et lumen recuperant. Si quis illum in digito portarevit, ei lumen non deficit, etsi si imminuitum restituitur et cum plus inspicitur, magis lumen aenitur. Legitimo carmine consacrato hominem reddit invisibilem, etc.” (“Там є камені, які називаються "мідріози", котрі часто у наші землі приносять орли, вони сяють і випромінюють світло. Хто носить їх на пальці, тому завжди вистачає світла, і якщо він пораниться, то одразу ж рана заживе, і він стане ще здоровішим. Якщо заклясти камінь належним чином, він зробить людину невидимою").

В цьому зв'язку цікавим є свідчення безіменного іспанського ченця-францисканця, автора "Книги пізнання" (1345-1350 рр.), про те, що царство Іоанна розташовувалося у центрі Азії, називалося Ардеселіб (тут, як на нас, присутнє арабське слово "ас-саліб" — "хрест") і столицею мало місто Грасіону ("Ерец Сіон" — "Великий Сіон"?). Поряд з Ардеселібом розташовувася Кара-Китай, що включав провінції Ірканія (іранська Гірканія) та Готія.

У давньоруській «Билині про Індію багату» розповідається, що її кордони оберігає Івашко Біла поляниця (а «поляницями» на Русі називали войовничих дів-амазонок), що дослідники вважають тотожним з іменем старійшини брахманів Івантом з «Александрії» («Роману про Александра Македонського»). Слід також додати, що в російській науковій традиції спеціально займалися проблемою «царства пресвітера Іоанна» дослідники В. Істрін, Н. Баталін та М. Сперанський.

У палаці Іоанна начебто зберігається чарівний камінь кармакаул, «господин всем камением драгим, в нощи же светит, аки огонь горит». Цей камінь, за допомогою якого птах Фенікс відроджується, баварець Вольфрам фон Ешенбах у своєму творі «Парцифаль» ототожнює з Граалем. Тут з образом Фенікса, який, як вище зазначалося, живе у царстві пресвітера Іоанна, слід співставити персонажа давньо-англійської поеми про Фенікса, що, у свою чергу, є перифразою латинської поеми Лактанція (пом. 340 р.) «De Ave Phoenice». Її автор належав до оточення імператора Константина і начебто образом Фенікса змалював християн, котрих очищувальне полум’я Страшного Суду приведе до вічного життя. У Біблії камінь шохам (онікс?) знаходиться в землі Хавіла, де також "добре золото" і котру омиває ріка Фісон ("та, що поширюється"), що витікає з раю (Буття, 2611-12), з якою Р.А. Уолкер та Д. Рол ототожнюють ріку іранського Азербайджану (Атропатени) Уізхун (Кезель-Узун "густо-золота, червлена"), яка впадає в Каспій біля порту Раст і де в часі Сасанідів були золоті копальні і єі поклади лазуриту.

В контекст з магічним і всевидющим каменем пресвітера Іоанна потрапляє й скандинавська сага про дивні країни — "Нітіда сага" ("Nitida saga", записана в XVI ст). Начебто Нітіда з Франкланду (Франції), дочка імператора Рікона, була найславетнішою дівчиною-королем (mey-konungr), яка якось повідомила своїй матері, королеві Апулії Егідії, що вирушає у супроводі свого брата Глескйолда у мандри на таємничий острів Вісіо, що розташований за Холодною Світйод (Швецією), недалеко від краю світу, і де править обізнаний у чаклунстві мудрий ярл Віргіліус. На тому острові розкинулося велике озеро, а на ньому – острів Скогабломі ("Квітка лісів"). Прибувши на острів, вона побачила в його центрі кам’яну посудину з чотирма кутами, наповнену водою, і в ній лежав чародійний камінь — кожен, хто дивився на нього, міг бачити весь світ. Нітіда забрала посудину, камінь, чарівні яблука та лікувальні трави і відплила з Вісіо (який О. Пріцак вважає за землю угро-фінських вепсів, "весі" руських літописів і йотунів скандинавських саг). Адам Бременський теж знає весь/вепсів: "алани або альбани, котрі своєю мовою називаються вісси (Wizzi)" (Adam Brem. IV,19), яких ототожнюють зі згаданими Географом Баварським "вісунбейрами" (Vuizunbeire), "васінабронками" (Vasinabroncas) Іордана та "вісу" арабських авторів. Можливе навіть ототожнення з Вологдою (фін. *valkedha, вепс. vauged "білий") або Білоозером, де мешкала літописна весь і де був форпост одного з Рюрикових братів.

Про пограбування аналогічних чарівних речей у країні угро-фінів знає також сага про Босі ("Bosa saga", записана в XV-XVI ст.). Герої Босі, син Брюнхільд, дочки короля Ноагарду (Новгороду) Агнара, і Геррауд, син короля Східного Гаутланду, які мали знайти в Бьярмланді (Пермі) в дрімучому пралісі (eidhiskogr) чарівне яйце стервятника, потрапляють у великий храм бога Йомалі (Йоманні) зі скарбами, який доглядає могутня чаклунка Кольвроста, мати короля Герека, вбивають всіх жерців, священних бугая та стервятника, викрадають золоту корону, оздоблену дванадцятьма діамантами, та золоте намисто. З колін ідола вони забирають срібну чашу, таку велику, що навіть четверо чоловік не змогло б її спорожнити, і вона була наповнена червоним золотом, і зняли величезне покривало, яке коштувало більше, аніж три вантажі найбагатшого корабля Середземномор’я. Також вони забрали прекрасну Глейд, сестру короля Глесісвеліра Годмунда, яку до цього викрала жриця, щоб перетворити її на троля. Сам храм бога Йомалі грабіжники спалили. Вважається, що тут відбито реальну подію про відвідини в Бьярмаланді храму Йомалі Карлі з Лангея та Торіра Гунда Торіссона, про що розповідає історична "Сага про Олава Святого". Окрім того, виявляється схожість між темами і ономастикою саги про Босі та билини про Василія Буслаєвича. З іменем правителя острова Вісіо Віргіліусом із саги про Нітіду виявляє паралель топонім Варгей ("Вовчий острів"), до якого занесло корабель Босі, та й сам топонім Вісіо можна співставити з іменем героя Босі. Крім того, синами жриці і короля Бьярмаланду були Гререк і Сіггейр, які служили берсерками при королі Глесісвеліру Годмундові і вони ж разом з батьком Ге(а)реком визволяють з полону у Босі красуню Глейд. Пізніше брати-берсерки Гререк і Сіггейр були вбиті Асмундом, героєм іншої саги — "Саги про Егіля Однорукого" ("Egils saga einhenda ok Asmundar berserkjabana", записана в 1425 р.), побратимом їхнього небожа Арана, сина Родіана, короля Таттарії. Після смерті короля Арана його наступник Геррауд дав Асмундові корабель і той відплив до короля Русі Гертрюга, щоб врятувати викрадених велетами Гаутом і Гільдром його дочок Брюнхільду та Беккхільду. Асмунд з побратимом Егілом, сином короля Грінга із Смалонду, захопили резиденцію велетів "Галляндібру" ("Міст Гялланді"), визволили королівен та одружилися на них, а Егіль став королем Русі, а Асмунд повернувся в Галогаланд.

У всьому цьому напрошуються ономастичні паралелі генеалогічних легенд: Гререк = Рюрик, Геррауд = Ігор Старий, Асмунд = воєвода Асмуд, вихователь Святослава, Гаут і Гільдір = Аскольд і Дір, Галлянді = Желянь (поле), Смалонд = Смоленськ, Егіл = Ягілева (дочка). Той факт, що побратим Асмунда Аран помер несподівано і біля його кургану поставили коня із сідлом та вуздечкою, наводить на паралель з літописним князем Олегом Віщим (в інших сагах виявляється паралель з Орваром-Оддом та Егмундом-Квалланусом, які протистоять один одному, також і порівняймо з боротьбою вже мертвого Арана і який перебуває на чатах біля його могили його ж таки побратима Асмунда). Той факт, що один з убивць батька Арана називався Вісінн (вони прибули на двох красивих кораблях з головами драконів, хоча називаються вихідцями з Половецького Степу — Блокуманналанду), наводить на його паралель з вищезгаданим грабіжником Босі.

В цьому контексті цікавою є розповідь"Повести о стране Вятской" (в редакції XVIII ст.), де розповідається як в 1174 р. новгородські дружини після важкої битви захопили біля устя р. Чепці весський сакральний центр — "Болванське" городище і перейменували місто на Нікуліцин ("заради ріки Никулички", хоча, ймовірно, мова йде про присвячення перемоги над містом з ідолами святому Миколі), а також захопили інший сакральний центр — черемиський (марійський) Кошкаров, перейменувавши його на Котельнич. Між цими двома містами новгородці заснували власну факторію — городище Хлинов ("заради річки Хлиновиці", перейменований в 1781 р. на Вятку), а потім до цієї вятської колонії новгородців приєдналося городище Орлов (перші літописні згадки в 1457-1459 рр.). За новими науковими даними не 1174 р., а 1374 р. датується похід новгородських ушкуйників (коли були захоплені ще й Кострома, Ярославль, Нижній Новгород, а в 1375 р. дійшли аж до Астрахані, де були розгромлені татарами), що збігається в часі із наведеними європейськими сагами.

Про мандри дівчини-короля розповідає і "Сага про Олі Плямистого" ("Ala flekks saga"), яка записана в 1400 р. і є начебто переказом якогось незбереженого кельтського роману. Вона розповідає, що король Англії Рікард хотів не сина, а дочки, а тому наказав новонародженого Олі кинути на поталу стихії. Відбувши казкові пригоди, Олі зрештою набуває здатності перекидатися на вовка і потрапляє до почту дівчини-короля (mey-konungr) Торнбйорг з Тартарії. Завдавши спочатку поразки своєму суперникові, ярлові з Індії, Олі одружується з нею. Але згодом герой захворів від насланих чарів жінки-троля, чиє закляття може бути зняте її братом-тролем Йєтуноксі, який мешкав десь на краю світу. Хворий Олі вирушає туди разом із своєю нареченою, яка доглядала його. Вони відрекомендувалися як Гуннвард і Гуннвьор, діти Гуннбйорна, ярла з Russia, через що троль їх привітно прийняв, але виставив умовою, що Гуннвьор/Торнбйорг стане його дружиною. Але як тільки Олі визволився від чаклунства, він убив троля, який своїми останніми словами наслав на нього інші чари. Шукаючи порятунку, подружжя потрапляє у країну Свена Велику Світьйод (Швецію), де королем був Ейрік. Олі проходить через ліс (skogr) Мюрквід (відомий із "Саги про Хервьор") і пережив багато інших пригод.

У контексті острова квітів, короля Рікарда і Тартарії цікава сага про Фльореса ("Flores saga konungs ok sona hans", яка записана в 1400 р.), де розповідається про короля Трактії (Фракії) і всієї Таттарії Фльореса (лат. flora "квітка"), брат матері якого Рікард був дюком Голмгарда (Новгорода). Зокрема, Фльорес рушає у мандри в країну Картагія в пошуках дочки короля Кастуса Єлени, яка таємничо зникає. У "Сазі про Сігурда Мовчазного" ("Sigurdhar saga thogla", записана в XV ст.) розповідається про короля Флореса, родом з Апулії. Його дружина Бланшіфлюр навернула чоловіка у християнство, а їх дочка Седентіана славилася надзвичайною вродою та чародійством. Її руки вирішив просити Халвдан, син короля Лодовікуса, який страждав від незагоєної рани. Але претендент на руку королівни отримав негативну відповідь. Тоді молодший брат Хальвдана Сігурд вирішив помститися гордовитій Седентіані, зумів зачарувати її і в подобі велета навіть покохатися з нею. Королівна таємно народила сина і назвала його Флоресом на честь батька. Тим часом Сігурд з побратимом Рандвером надали допомогу королеві Тартарії, який у подяку запропонував руку своєї дочки Альбінії і найкраще з своїх королівств. Проте Сігурд вирішив, що цю нагороду має прийняти побратим, а сам повернувся до братів Хальвдана і Вільг’яльма і разом з ними прибув у королівство Седентіани. Вона влаштувала їм гідний прийом з чародійними виставами, де зображалися її стосунки з братами. Під кінець з’явився юний Флорес і повідомив Сігурдові, що він його син. Відбулося весілля, внаслідок чого Франкія, Апулія і Саксланд стали єдиною державою Сігурда. Після цього брати вирушили в Тартарію і вбили тероризуючого це королівство велетня Ескруда та забрали собі його скарби, а потім вирушили на допомогу королеві Русі Віллімату, який воював з королем Вірменії Сародацесом, претендентом на руку його дочки Флювії. Після перемоги над загарбником Флювію віддали заміж за брата Сігурда Вільг’яльма. "Сага про Сігргарда Сміливого" ("Sigrgardhs saga froekna", записана в останній чверті XV ст.) знає короля Гардаріки Рікарда та його дружину Сільвен. Їх син Сігргард закохався у дівчину-короля Таріції Інгігерду, дочку Гергейра, яка мала ще двох сестер. Спершу дівчина-король обманула закоханого і він ледве зміг повернутися до рідної Гардаріки, проте вирішив завоювати її серце своєю славою, яку почав здобувати у битвах. Його перемога ідентична тій, яку здобув вищезгаданий Хальвдан із "Саги про Сігурда Мовчазного": у морському бою розгромив п’ятнадцять піратських кораблів. Зрештою, Інгігерд і Сігргард одружилися і стали правити в Таріції.

Також сага про Ремундара ("Remundar saga kaisarasonar", записана в XV ст., в якій наявні й мотиви поеми Кретьєна де Труа "Рицар воза") розповідає про те, як синові Рікарда Ремунду приснилася гарна жінка (їй, до речі, приснилося те ж саме), яка була єдиною людиною, здатною вилікувати рану від меча, від якої він страждав. Тому герой вирушає на її пошуки. Нею виявилася Еліна, дочка Йоганнеса, царя Індії (!). Після свого повернення Ремунд як наступник померлого батька повинен боронити вітчизну від короля Тартарарікі Мені(е)лауса та його васалів — короля Кападокії Клібануса та воїнів з Русі. Боротьба з загарбником ведеться за Місто Жінок (Магдебург). Також від Менелауса боронить прикордонний з Тартарарікою острів Гедінсей (ототожнюється з островом Гіддензе, на північ від Рюгена) король Гардаріки Ейрік. Зрештою, Менелаус здобув перемогу й призначив на острів намісника Соті, який по лінії матері походив з цього острова, а по лінії батька — з Холмгардаріки. Якщо й напрошується паралель острова Гедінсей з островом Вісіо, де є чарівне озеро, та вищезгаданим островом Варгей, що розташований між землею гуннів та Холмгардарікою, то цікаве ототожнення його О. Пріцаком з давньоруським Білим озером.

Щодо короля Ейріка (Герека), то про нього розповідає окрема сага ("Eiriks saga vidhforla", записана в XIV ст.), де повідомляється, що він вирушив на пошуки Земного Раю (Odains akr ~ Undensakr у Саксона Граматика) десь на Сході. Спочатку він потрапляє на Русь (Гардаріку), а потім на прийом до візантійського імператора, від якого вислухав лекцію з християнської теології та космології. Сучасна їй сага про Берінга ("Boerings saga") знає іншого мандрівника — саксонського ярла Берінга з торгового міста Ертінаборг/Артленбург, який стає на службу імператорові Емануелю (історичний Мануїл, 1143-1180 рр., якому, власне, й було адресоване послання пресвітера Іоанна!) і допомагає у боротьбі з самозванцем Гейнреком, у якого на службі були могутні воїни з Руціаланду, очолені названим братом самозванця Отенеком, великим воєначальником Русі. Зрештою, Берінг перемагає, а його держава простяглася від гір Франкланду та Лумбарду (Франції і Ломбардії) до Кенугарда (Києва) та Данії. В контексті про візантійського імператора та пресвітера Іоанна цікава також сага про Дамусті ("Damusta saga"), в якій розповідається про аналогічного варяга на службі імператора Каталакта (історичний Михаїл IV Каталлактос, 1034-1041 рр.), якого відвідав Йон, король Смальонда (Самланду), який потім з героєм вирушив до Гардаріки (Русі).

"Сага про Хрольва, сина Гавтрека" (записана в XIV ст.) знає дівчину-короля Торбйорг вже як дочку вищезгаданого шведського короля Ейріка та його дружини Інгігерд. Дівчина-король мешкала у замку Улларакрі і правила третиною країни батька. Щоб одружитися з нею, гаутський князенко Хрольв змушений взяти її замок штурмом і завдати її поразки. Далі подружжя допомагає братові Хрольва Кетілю здобути за дружину Алов, дочку короля Гальвдана, короля Гардаріки, яку охороняли берсерки, і стати королем Гардаріки (Русі). Цілком можливо, що хвороба Олі в першій сазі та його жіноча іпостась Алов в другій свідчить про більш архаїчну версію — жіночу ("та, що кровоточить") хворобу героїв-шаманів (здатних перекидатися на вовка) з почту дівчини-короля.

Власне діва–охоронниця чаші Святий Грааль (латин. sang real “істинна кров (Ісуса)” > sangreal > Saint graal / sankgreal), яка пов’язана з єдинорогом, є Репанс де Шуа (Шой; Repance de Schoye) – “Та, що не знає гніву”. В її імені де Schoye відповідає німецькому звучанню французького joie “радість”. Як відомо, в католицькій традиції — це П'ять Радостей Діви Марії: Благовіщення, Різдво, Воскресіння, Вознесіння та Успіння; пор. з кличем Карла Великого “Монжой, Монт Жуа” – “Гора Радості”, аналог кличу “Слава!” (пор.: руна wunio є руною Честі, Радості в Битві ~ ст.-англ. wynn "радість", winnan "битва", gewynn "конфлікт"; її портрет, як на нас, — це і знаменита скульптура Діви з хрестом і чашею Св. Євхаристії із собору в Страсбурзі (бл. 1230 р.) та аналогічний малюнок з альбому Віллара де Оннекура.

Вона від брата Персеваля мавра “Лісоруба”–Фейрефіца (ст.-франц. vaire fiz – «пістрявий син») стала матір’ю “царя–священика”:


Когда же в Индию прибыла.

Судьба ей сына подарила,

Его священником Иоанном звали.

Поздней то имя переняли

Все правившие там цари.

Мы знаем где истоки.


Або:


... Но всесилье

Репанс отныне обрела ...

Страною Индия была,

Где Фейрефиц достойно правил...

Господь бездетными их не оставил.

Репанс младенца родила,

Его Иоанном назвала,

(Он людям из восточных стран

Известен как «монах Иоанн».

От монаха Иоанна пошли

Все христиане-короли,

Что правят на Востоке...

Мы знаем где истоки...

(переклад Л. Гінзбурга)


У іншому середньовічному переказі — про паладина Карла Великого Огьера (Oggier) чи Хольгера Датського (власне, у його німецькій редакції; варіант "грядучого рятівника, який до часу поринув у глибокий сон"), розповідається про те, що він мандрує у супроводі майбутніх засновників двох великих династій — пресвітера Іоанна та Великого Хана.

Відповідно братом пресвітера Іоанна та сином Парцифаля (Персеваля, Персефаля) був «рицар з лебедем» Лоенгрін (віршована повість Конрада Вюрцбургського «Рицар з лебедем», бл. 1280; анонімна поема «Лоенгрін», бл. 1290 р.; у Ешенбаха він називається Лоерангрін, брат Кардейса). Лоенгрін рятує від наклепу «душу християнської Європи» — Ельзу Брабантську, стає її чоловіком (братові Лоенгріна пресвітеру Іоанну, отже, призначалася роль спасителя «тіла християнської Європи» від поневолення маврами) і дідом (батьком, предком узагалі) визволителя Ієрусалиму графа Годфруа Бульонського та першого короля Ієрусалиму Болдуїна. Але зрештою Лоенгрін повертається на лебеді у свій таємничий казковий Мунсальваш (Монсальват; Mons Salvationis, Mont Segur “Гора Спаса”) (повість Конрада Вюрцбургського «Рицар з лебедем»; анонімна поема «Лоенгрін», 1290 р.). Вольфрам фон Ешенбах зазначає:


Но чтоб в замок этот попасть,

Не нужны ни усердье, ни власть,

Ни удача, ни разум могучий. –

лишь судьбой уготованный случай.

В неведенье священном

Приходят к этим стенам.

Зовется замок Мунсальвеш...


«... Крім того, (Мон) Сальваж співзвучна – паронімічна землі саліїв (Salii), інакше – сальвінів: давньо-італійського племені в Лігурії, області на стикові теперішньої південної Франції (Рів’єра, південь П’ємонта) та північної Італії. Це місце давніх та міцних контактів італійських народів з Гасконню – Наварою; вона, у свою чергу, є порубіжжям кельтів та іберів (пор. у Таціта, єдина назва племені – кельтібери)”. Тут протікають ріки Сальса і Од (що дала назву департаменту). З ними межує земля еллінізованих кельтіберів-тектосагів (найвідоміше плем’я яких – бебрики, міста – Тулуза і Нарбонн, а святилища присвячені Гераклу–Мелькарту, Аполлону–Абелліону, Артеміді-Беліссені), де розташована ототожнена деякими дослідниками з Мунсальваш твердиня рицарів-катарів Монсегюр (поряд – гора Табор “Фавор”; пор. з одноіменною горою – осердям чеських гуситів, в доктрині яких стояла вимога причастя з чаші і для мирян, а не тільки для священства, як цього дотримується католицтво). “Munsalvasche”, або Мунсальвеш (“Munsalvatsche”), як називає Вольфрам фортецю Грааля, по-німецьки звучить як “Wildenburg” ("mont salvaige”; в сучасному місцевому діалекті “mount salvatge” або ще “moun salbatge”). Цю назву Вольфрам дав замість “Burg Wildenstein” – подарованого йому графом фон Вертхаймом в якості ленного помістя. Відома нам і, напевно, першопочаткова форма – “Monsalbat” (на сучасному місцевому діалекті “moun salvat” або “moun salbat”), що означає “спасенна гора”. Salvatge i “salvat” походять від одного і того ж латинського слова “salvatus”. Близьке значення до “gerettet” (спасенна) має слово “sicher” (надійний, безпечний) (латиною “securus”, на місцевому діалекті “segur”). Гора “Salvatge” інакше називається “Salvat”, і вона ж – гора (“Mont”) “Segur” [тобто гора Монсегюр, - О.Г.]. Вихідна етимологія застосовувана до наявних у Вольфрама Терредесальвеш (Terre de Salbasche) і Fontane la Salvasche”.

Також печерою Фонтан ля Сальвеш називається печера пустельника Тревріцента, який, за Вольфрамом фон Ешенбахом, посвятив Парцифаля в таємницю Грааля. О. Ран співставив топоніміку переказу Ешенбаха з реальною топонімікою біля володінь графів-катарів де Фуа, а саме: біля Юсса-ле-Бен є дві печери – грот Пустельника і Джерельний грот. В останньому є великий плаский камінь, котрий всі називають Вівтарем. Також у Вольфрама замок Мунсальваш оточений Броселіанським лісом, а біля замку Монсегюр ліс називається Прісцилліанським.

Голландський хроніст Вельденер (ХV ст.), як зазначає О. Ран, писав, що “рицар–лебідь” походить з Граалю (dat greal) – раю на грішній землі, а саксонська хроніка міста Гальберштадт говорить про Лоенгріна: “Хроністи вважали, що цей юнак, “рицар–лебідь”, прийшов з гори, де в Граалі була вміщена і сутність Венери (ісп. venero – “джерело”, — О.Г.)”, яку конкретизує саме Вольфрам фон Ешенбах:


Земной любовью пренебречь

Обязаны Грааля слуги.

Ни у кого здесь нет супруги

(О том и помышлять грешно!) ...


Діаметрально протилежним вищенаведеному сюжету про Лоенгріна та Ельзу є сюжет про Гвіневеру, яка за кохання з Ланселотом засуджена до страти, але в останню мить герой рятує її, внаслідок чого гине частина рицарів Круглого Столу в Камелоті (Camelot, від імені валлійського бога війни Camalos; пор. з франц. camelot “торговець”, “газетяр” > “волоцюга”, “молодчик”, пор.: les camelots du roi “королівські молодчики”, назва організації роялістів) і розпочинається жахлива війна Артура і Гавейна з Ланселотом, яку перериває чергова зрада Гвіневери, на цей раз із сином Артура Мордредом (у німецькій версії — Валеріном; Мордред, проте, не зрадник, а жертва обману, бо, як син Артура, не може бути носієм зла: "не може добре дерево приносити плоди погані", Матвія, 7:18). Ланселот стає пустельником. Але й Ланселот не такий вже й був вірний коханці: від нього Елейна, донька короля Пелеса та внучка короля-рибалки Палама, народила “білого рицаря» Грааля Галахада (німецький роман Ульріха фон Цацікховена розповідає про те, як Ланселот вбиває князя Галагамдрайза та одружується з його дочкою, попередньо її спокусивши, і набуває титул вбитого, а потім, під час пригод, одружується на інших принцесах, родичках своїх ворогів — Аді, племінниці Ліньєра фон Ліморса, та Ібліс, дочці Іверета, ворога Озерної Феї і короля Додону, після смерті якого королем стає Ланселот). Іспанська ж версія цих подій — "Lanzarote" — розповідає лише про платонічне кохання між Ланселотом та дружиною короля Артура Генієврою.

^ Вольфрам фон Ешенбах свідчив, що використав втрачену поему провансальця Кіота, джерелом якої слугувала не надто християнська легенда, а арабська оповідь про Грааль, що була знайдена в іспанському Толедо (Тотелі) та написана язичником Флегетанісом з «роду Соломона», сином араба. Останній був астрологом і, начебто, по зірках прочитав таємницю Грааля:


Язычник Флегетан узнал,

Что по движению светил

Он тайну чудную открыл,

И с тайны совлеклась вуаль.

«Святыня, имя ей – Грааль», —

Так он вскричал, когда узрел

Слова среди небесных тел.

Власне в Толедо в ХІІ ст. раббі Авраам бен Давид зібрав усі іудейські езотеричні тексти і уклав першу кодифікацію Каббали-"Передання", а поряд з Толедо містик Мойсей де Леон (1250-1305) уклав головну книну Каббали "Зогар" ("Сяйво"), видаючи за твір Сімона бен Йохая.

Крім того, зачинателем Каббали вважається раббі Акіба бен Йосеф, і деякі езотерики вважають, що мова йде про "духовне батьківство" Йосифа і що ним був саме Йосиф Арімафейський, який приніс чашу Грааль в Європу, коли, як свідчить "Хроніка Псевдо-Декстера", після розп’яття Христа переповнені злобою іудеї посадили на корабель без керма та вітрил Йосифа Арімафейського, воскреслого Лазаря, Марію Магдалину, Марселлу і Максиміна (деякі версії називають трьох жінок на одне ім’я Марія і Марфу, сестру Лазаря, сліпця з Ієрихону Сідонія та Сару Єгиптянку) і відправили у вигнання, аж доки корабель не прибило до берегів Провансу (Південної Франції) біля стародавньої римської фортеці Ре, неподалік від сучаного міста Лес-Сентс-Маріс-де-ла-Мер. Як відомо, тут неподалік, в заснованому ще єгиптянами місті Арль, існувала значна іудейська община (і саме тут, в Арлі, коронували двох відомих імператорів — Константин та Фрідріх Барбаросса, вірогідно, керуючись якимсь переданням про "царственість" місця), а найімовірніше, передання про прибуття корабля з Маріями та Йосифом Арімафейським на південь Франції виникло в часі еміграції значної частини східних християн у Європу (південні Італія та Франція, Рим, Іспанія) після захоплення значної частини території Сирії та Єгипту спочатку персами, а потім арабами. На нових землях виникають численні східні монастирі, духовенство грецького та східного походження отримувало важливі посади в римській церкві, грецька мова поряд з латинською була введена в папській канцелярії та латинську літургію. В цей час з 640 по 752 рр. папський престол займають переважно т.зв. східні папи — сирійці та греки (Теодор І, Іоанн IV, V, VI, VII, Сергій І, Сизиній, Константин, Захарій), наявні додаткові ресурси кліру дають змогу провести інтенсивну християнізацію Західної Європи, розвинути шотландські та бенедиктинські монастирі, а також організацію церковного життя в державі франків. Власне "заслузі" прибульців зі Сходу завдячуємо фактом ліквідації власної традиції у кельтських церквах (постанова синоду у Вітбі в 664 р.). Тоді ж у Рим прибув з Константинополя імператор-монофіліт Констанс ІІ, який планував заснувати в Сіракузах свою нову столицю, що була б близькою до обох частин його імперії. Надзвичайно значним став на Заході і вплив культу Діви Марії, колискою якого були близькосхідні християнські церкви.

Крім того, південна Франція дотикається безпосередньо прямого апостольського Передання: перший Отець Церкви єпископ Іриней Ліонський (ІІ ст.) був учнем св. Полікарпа Смірнського та св. Папія Ієрапольського, учнів самого апостола Іоанна, і визнання ним "Об’явлення Іоанна" істинним мала визначальне значення у наступній суперечці в Східних Церквах IV-V ст. щодо цього цього тексту, його алегоричного тлумачення та погляду на грядуче земне Тисячолітнє царство (що заперечували св. Діонісій Александрійський та св. Єфрем Сірін, і тексту якого як канонічного не знали такі світочі Церкви як Іоанн Золотоуст, св. Кирило Ієрусалимський, анафематуваний пізніше вчитель Несторія Феодор Мапсуестійський, бл. Феодорит, так і общини Антіохії та Едесси).

^ Робер де Борон у повісті "Йосиф Арімафейський" (кін. ХІІ ст.) пише, що начебто в 63 р.н.е., в 15-й рік Успіння Богородиці Йосиф Арімафейський з дванадцятьма учнями прибув з Франції на острів Британія і отримує від короля-язичника Арвігаруса в дар землю в Ініс Вітрін, біля підніжжя пагорбу в Гластонбері. На цьому місці архангел Гавриїл наказує Йосифу спорудити церкву, посвячену Діві Марії, де згодом виникає відоме абатство, в якому, начебто, і поховано короля Артура і куди пізніше перенесено мощі покровителя Уельсу святого Давида. Останній разом з іншим святим Тайло здійснив прощу в Ієрусалим і після повернення в Британії саджають великий фруктовий сад ("від Дола до Кая"), а в Уельсі шанують джерело св. Тейло, вода якого зцілювала, якщо її випити з черепа самого святого, піднесеного прямим нащадком сім’ї охоронців цього джерела (тобто неперервний ланцюг хранителів посудини!).

Європейські автори настоюють, що "... Каббала не виникла серед євреїв, бо останні отримали свої уявлення від халдеїв і єгиптян". Христиан Гінсбург наводить таке передання: "...Каббала спочатку була викладена самим Богом групі обраних Ангелів, котрі утворили богословську школу у Раю. Після Падіння Ангели дуже милостиво передали цю небесну доктрину непокірній дитині Землі, щоб озброїти протопластів засобами повернутися до їх першопочаткового благородства і блаженства". Каббала розповідає про еманацію Ен-Соф через десять форм (сфер) – «сефіротів», що уявляються у формі «посудин» різної форми (за Ж. Буше) та про метод пізнання цього Дерева Сефіротів, сходження на його вершину – «кетер» («вінець»). Містично стурбовані дослідники пропонують власне розглядати пошук Грааля як запис саме такого сходження душі каббаліста («знизу вверх», така собі єврейська версія арійської "кундаліні-йоги"; а каббалістичні "кліпот" виявляють дивну тотожність арійським "кальпам"), де сефіроти символізуються різними рицарськими замками: «... пошуки починаються від Малхута, місця, де на Землі перебувають ворота смерті, що ведуть у життя, далі йдуть через Ієсод, ворота Великого Випадку, потім доводиться обирати одну з трьох доріг: шлях душевних мук, Нецах, ворота любові; шлях розумових пошуків, Ход, приміщення для отримання знань; і духовний шлях, що включає у себе два попередніх, але веде далі за всіх; він єдиний, ведучий в Тіферет, ворота Бачення, Краси, замок, де перебуває Грааль, що названий середньовічними авторами «чашею жаданого Раю»...».

Тут також слід згадати відомий дослідникам факт, за яким на гравюрі з "Книги священного Євангелія" (Відень, 1555 р.) зображений св. Іоанн, який бачить розіп’ятого Христа, чиї рани проектуються на Дерево Сефірот. Рані, завданій списом Лонгіна, відповідають дві сефіри — "теферет" ("величність"), зображена у вигляді сонця і розташована біля підніжжя "малхут" ("царство"), символізованої чашею, тобто Граалем. "... Гравюра на мові християнської каббали говорить, що Теферет, Серце Серця, відповідає крові Христа, що містить Його Дух — вмістилище і серце Універсуму, а Малхут — символізує присутність Божества в матеріальному світі, — жертовну кров, яка очистила синів Адамових... Рабі ж Шнеур-Залман з Ляди вчить, що "Малхут є Приховання, вона приховує Світло Ейн Соф, ..., щоб час і простір не позбавилися свого існування навіть на нижчих". Ціль каббали — "висвітлити" цю сефіру, що відпала від Господа, перемістити її в невидиму одинадцяту сефіру Даат, що символізує духовну досконалість. Тим самим, набуття Граалю є "просвітлення" в людині прихованого в ній божественного начала".

На думку Ж. де Седа, ім’я толедського єврея Флегетаніс і чиїм батьком є араб (справжнім іудеєм, за "галахою", є тільки той, у кого мати єврейка; в середньовічній Франції, Англії та Іспанії певний час євреї вважалися "шевальє", феодалами нижчого рангу. Наприклад, їх видатний провідник рабейну Там рекомендував іудеям ніколи не приймати запрошення феодала поселитися в його уділі, якщо їм не буде надано ті ж привілеї, що й іншим васалам) складається з двох арабських слів Felek Tani (щоправда, не подаючи їх значення), котрими арабські астрологи позначали другу концентричну небесну сферу, котра належить планеті Меркурій (Гермес). Тим самим, начебто, виявляється зв’язок з оккультною традицією Гермеса Трисмегіста та Чашею Пізнання.

Також слід додати, що назву "Джерело життя" має найвизначніший твір іспанського філософа-платоніка та поета іудея Соломона бен Габіроля (1021-1070), відомий латинському світові як Авіцеброн і який прагнув до знання, яке виводить за межі чуттєвого світу і яке дарує "звільнення від смерті" і з’єднання із "джерелом життя". Свою концепцію Габіроль сформулював на основі вивчення ісламського філософа-містика Ібн Масарри (883-931) та групи енциклопедистів з Басри, відомих як "Братство чистоти" ("Іхван аль-Сафа"). Саме Ібн Масаррі сформулював містико-езотеричне вчення, "... спрямоване на єднання людини з "руханійа", або духовною реальністю прихованого буття, яке стверджувало абсолютну простоту та невимовність рухаючого нерухомого першого Буття і настоююче на творінні як еманації і на існуванні різних категорій душ (індивідуальні душі як еманації Душі світу), їх реінкарнації", а сам процес еманації та творіння — результат Божественної волі і навмисної дії (всупереч невольової еманації у Платона і гностиків), яка, за твердженням "Братства чистоти", створила "із нічого" Інтелект ("файід", "аль-Акль"), еманація якого поступово стала надавати форму існуючому Всесвіту. Відповідно Ібн Габіроль наводить езотеричну інтерпретацію біблійних символів (наведена Авраамом ібн Езрою), за якою Рай являє присутність Бога, ріка, яка витікає з Раю, символізує універсальну (першу) матерію, котра витікає із сутності Бога. Чотири її потоки — чотири першоелементи (вогонь, повітря, вода і земля); Адам — це раціональна душа, Єва — тваринна душа, а Змій — душа рослинна, або "вожделеющая", який спокушає Адама спробувати плід з дерева пізнання, що означає