Реферат: Реферат з історії України на тему: "Голодомор 1932-1933рр."

Реферат

з історії України

на тему:

”Голодомор 1932-1933рр.”


Учениць 45-Г групи

ліцею “Наукова зміна”

Мерзлої Катерини

Забродської Олени

Водоводової Анастасії


Багато трагедій пережив український народ, але страшнішого лиха, ніж голод 30-х років, історія України не знає. Початком "роботи" надзвичайної комісії слід вважати виступ Молотова на політбюро ЦК КП(б)У 30 жовтня 1932 р. Він поінформував, що зобов'язання України зменшуються на 70 млн. пудів і встановлюється остаточний хлібозаготівельний план в обсязі 282 млн. пудів, зокрема по селянському сектору - 261 млн. Інакше кажучи, з селян вимагалося витиснути стільки ж, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень. Зрив заготівель пояснювався відсутністю не хліба, а боротьби за хліб. І справді, боротьби не було. Партійні, радянські і господарські працівники, яких кинули на хлібозаготівлі, бачили на власні очі трагізм ситуації. Більшість із них не могла залишитися лише гвинтиком бездушної державної машини. Сталін на січневому (1933 р.) об'єднаному пленумі ЦК ВКП(б) прямо звинуватив місцеві кадри у саботажі: "Наші сільські комуністи, принаймні більшість з них... стали боятися того, що селяни не здогадаються придержати хліб для вивозу його потім на ринок по лінії колгоспної торгівлі і, чого доброго, візьмуть та й здадуть увесь свій хліб на елеватори".

До виконання хлібозаготівельного плану надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне становище. Деякі села заносилися на "чорну дошку". В них селяни позбавлялися права на виїзд, і, якщо в селі не було запасів їжі, населення вимирало. Зокрема, на Дніпропетровщині велике село Гаврилівка Межівського району вимерло повністю, Вербки Павлоградського району - наполовину.

Зимові хлібозаготівлі виссали з колгоспів не тільки нагромаджені з літа невеличкі натуральні фонди, а й навіть жалюгідні рештки зерна в соломі й полові після обмолоту. В потягах і на Станціях бригади працівників ДПУ перевіряли багаж пасажирів і конфісковували продовольство, яке селяни придбали за великі гроші або обміняли на цінні речі в сусідніх з Україною місцевостях, щоб привезти голодуючим родинам.

З 1 листопада 1932 р. по 1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково "заготовила" в Україні всього 104,6 млн. пудів зерна. Загальна кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 р., становила 260,7 млн. пудів. Отже, Молотов не справився з виконанням хлібозаготівельного плану, хоч вивіз із республіки майже всі наявні запаси. На початку 1933 р. практично всюди в Україні запасів не залишалося, а треба було ще дожити до нового врожаю. Зимові хлібозаготівлі фактично забрали останній шматок хліба у голодуючих.

В архівах не знайдено документації надзвичайної хлібозаготівельної комісії. Бо її й не було. Молотов, а іноді Каганович, здійснюючи інспекційні поїздки по Україні, давали усні вказівки, а всі письмові постанови щодо "посилення" хлібозаготівель, які вони вважали за необхідне прийняти, йшли під грифом республіканських органів за підписами генерального секретаря ЦК КП(б)У Є. В. Костра, голови Раднаркому УСРР В. Я. Чубаря та ін. Навіть у протоколах засідань політбюро ЦК КП(б)У, які тривали годинами, зафіксовано тільки присутність цих сталінських емісарів.

У продиктованій Молотовим постанові Раднаркому УСРР "Про заходи до посилення хлібозаготівель" від 20 листопада 1932 р. містився пункт про застосування "натуральних штрафів". Йшлося про штрафування м'ясом тих колгоспів, які "заборгували" по хлібозаготівлі, але не мали хліба, щоб розрахуватися з державою. Штрафи мали стягатися за рахунок як усуспільненої худоби, так і худоби колгоспників. Санкцію на них у кожному окремому випадку повинен був давати облвиконком.

Сам по собі цей пункт урядової постанови, як і вся вона,- зловісне свідчення варваризації тоталітарної держави за екстремальних умов економічної катастрофи. І все-таки "натуральні штрафи" передбачалися з дозволу області, і тільки м'ясом, без застосування обшуків. У розпорядженні наркомату юстиції УСРР від 25 листопада, де йшлося про організацію виконання постанови, навіть підкреслювалася небажаність "масових трусів". Однак усні вказівки сталінських емісарів важили більше, ніж письмові постанови. Узявши за основу пункт про "натуральні штрафи", місцеві власті поширили їх на всі продовольчі запаси селян. Архівні документи, газети і спогади самих селян свідчать, що в усіх місцевостях України, крім прикордонних, поширилися подвірні обшуки з конфіскацією, крім хліба, будь-яких запасів їжі - сухарів, картоплі, буряків, сала, солінь, фруктової сушки тощо, заготовлених селянами до нового врожаю. Конфіскація подавалася як кара за "куркульський саботаж" хлібозаготівель. Фактично ж це була дія, свідомо спрямована на повільне фізичне винищення селянських родин. Під виглядом хлібозаготівельної кампанії на величезній території України (як і Північного Кавказу, де надзвичайну комісію очолював Каганович) було розгорнуто небачений терор голодом, щоб навчити тих, хто залишить" ся живим, "уму-розуму" (вислів Косіора), тобто сумлінній праці на державу в громадському господарстві колгоспів.

Те, що відбувалося в Україні у 1933 р., не знайшло жодного відображення в документах офіційних установ. Причина в тому, що Сталін наказав ставитися до голодомору як до неіснуючого явища. Навіть у стенографічних звітах пленумів ЦК КП(б)У і протоколах політбюро ЦК КП (б) У цього періоду слово "голод" не згадується.

Не підлягає сумніву, що до загибелі мільйонів селян призвело холоднокровне рішення Сталіна вилучити з українських селян усі їстівні припаси, а потім оповити голодуючих завісою мовчання, заборонити будь-яку допомогу їм з боку міжнародної або радянської громадськості. Щоб перешкодити самочинним втечам величезної маси голодуючих за межі республіки, на її кордонах були розміщені загороджувальні загони внутрішніх військ.

Смертність від голоду почалась уже в перший місяць дій молотовської комісії. З березня 1933 р. вона стала масовою. Майже всюди органи ДПУ реєстрували випадки людоїдства і трупоїдства. Прагнучи врятувати від голодної смерті хоча б дітей, селяни везли їх у міста й залишали в установах, лікарнях, на вулицях. Проте Сталін у ці трагічні місяці небаченого в історії голодомору спромігся визнати публічно тільки "харчові труднощі в ряді колгоспів". У промові на Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. він цинічно-заспокійливо заявив: "В усякому разі порівняно з тими труднощами, що їх пережили робітники років 10-15 тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою".

Аналіз даних демографічної статистики 30-х рр. свідчить про те, що прямі втрати населення України від голоду 1932 р. становлять близько 150 тис. чоловік, а від голоду 1933 р.- від 3 до 3,5 млн. чоловік. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності під впливом голоду, сягають у 1932-1934 рр. 5 млн. чоловік. Дослідники дійшли до висновку, що всі відомі людству випадки геноциду за своїми масштабами не йдуть ні в яке порівняння з тим, що скоїлося в Україні на початку 30-х років. Голод 1933 р.- безсумнівно, найстрахітливіший серед численних злочинів сталінщини.

На початку 1990 р. вперше була дана політична оцінка національної трагедії, якою став для українського народу голод 1932-1933 років. Понад 60 років замовчувати таке лихо можна було тільки у тоталітарній державі.


Проте архівні документи, що вдалося виявити, розкривають причини голоду, називають конкретних його винуватців. Поповнити картину тих страхітливих подій допомогла людська пам'ять, яка зберегла спогади про ці події та імена тих, хто загинув під час Голодомору.


Що ж стало причиною голоду 1932-1933 років? Як розповідають архівні документи та матеріали, страшний голод був викликаний не примхами природи. Він був наслідком волюнтаристської сталінської політики на селі, мав конкретні соціально-економічні передумови. І у першу чергу, слід назвати колективізацію, завдяки якій і колгосп, і колгоспника можна було обібрати до останньої зернини. Другою причиною були надмірні плани хлібозаготівель, обсяги яких поступово зростали, а хлібозаготівельна кампанія 1932 р. досягла апогею.Певну уяву про становище на селі у цей час дає скарга жителя с. Свердликове Бабанського району від 20 квітня 1932 р. Він писав голові Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВК) Г.І. Петровському: "Год тому назад мене сельская комісія викинула з хати, забрала в мене моє хазяйство, заключавшеєся з одної корови й лошаді, якою я обробляв землю, а корова кормила мою сім’ю: три десятини і хата, і три душі сім’ї. Больше ніякого імущества, як движимого, так і не движимого не мав..., був бедного состояния. Самі ледачі люди, які привикли за революцію ограбляти народ, якими грабежами не підняли государство, а розорили нетолько государство, но і весь народ — теперь вся земля стоїть необсіяною, бо сільські власті хліб весь забрали до фунта і ми погібаєм з голоду, народ падає от голода як солома, лошаді погибли. І коли лошадь здохла, то за цею падаллю являється народ по 50 душ, і давить один одного, щоб захватить хоч кусочок дохлої лошаді...”


Такі листи надходили не тільки до Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету і його голови, а й інших вищих органів влади. Люди звертались до обласного і районного керівництва, до органів робітничо-селянської інспекції. Писали і до Й.В. Сталіна. Писали всі - колгоспники, одноосібники, середняки, студенти, учні. Скаржились на надмірні плани хлібозаготівель, свавілля місцевих керівників, на оподаткування, штрафи, висловлювали стурбованість станом колективного господарства, писали про голодування сімей.


Писали, вірили, сподівались, чекали допомоги, захисту. В цих заявах і листах відбилася політика держави щодо селян, яка нарешті і привела до голоду.


Як відомо, голод почався навесні 1932 р. Разом з тим, передвісники його з'явились ще у 1931 р., коли виконання плану хлібозаготівель затяглося до весни 1932 р., коли у селян в рахунок хлібозаготівлі забрали не тільки хліб, а й іншу сільськогосподарську продукцію. В українське село прийшов голод

Кульмінації голод досяг навесні 1933 р., закінчився наприкінці літа 1933 р. Найжахливіша ситуація склалась у березні-червні, коли у селян після суворої зими не залишилося ніяких продовольчих запасів. Держава ж практично ніякої допомоги не надавала. Більше того, упродовж 22 місяців селянам не видавали хліба на зароблені трудодні, а створені у колгоспах натуральні фонди — насіннєвий, фуражний, продовольчий було передано в рахунок хлібозаготівель.

Вичерпавши останні запаси продовольства, доведені стражданнями голоду до відчаю, люди стали вживати в їжу все, що можна і не можна було їсти. Спочатку їли кішок, потом собак, навіть щурів і мишей, потім кропиву, лободу, листя дерев. В селах стояла моторошна тиша - ні співів півнів, ні гавкоту собак, ні гомону людей. Одним з наслідків голоду стало трупоїдство та людоїдство.


Голод брав своє. Почалася масова смертність, причинами якої стали, як наслідки голоду, дистрофія і шлункові захворювання. Були села, населення яких вимерло повністю. Ці села вже не знайдеш на географічній карті Черкащини. Були і такі, де порожніми стояли більше третини хат.Ховати мертвих було нікому, на це у живих не вистачало сил. Тому часто ховали своїх близьких на городах і у погребах. По селу їздив возниця, йому було доручено збирати трупи і вивозити їх на кладовище, де була викопана велика яма, в яку скидали мерців, а іноді і ще живих людей. Скільки їх похованих живцем? А скільки таких, що знайшли в собі сили, щоб вибратись з цієї жахливої могили.


Безпосереднім свідченням голоду є статистичні відомості про природний рух населення, його смертність, книги метричних записів. Відомо, що органи ДПУ змушували секретарів сільських рад, робітників ЗАГСів знищувати метричні книги, фальсифікувати відомості про смертність. За владними вказівками та негласними інструкціями лікарі теж старанно приховували істинну картину смертності та її чисельність. Житель з с. Нечаївка Шполянського району Ф.П. Смагленко свідчить: “...Реєструвати смерть близьких до сільради майже ніхто не приходив, а часто й не було кому приходити. Доводилось записувати на основі повідомлень свідків чи інших людей. Бувало й так, що людину записували до книги реєстрації смертей, а вона ще була живою, а то й взагалі вижила.


До речі, про книгу реєстрації смертей. Вона дуже швидко кінчалась і доводилось просто вести список мерців. У графі “причина смерті” я писав: “з голоду”... Десь у квітні 1933 р. була одержана з району цілком таємна інструкція, яку після прочитання, без права робити нотатки, було повернуто до спецвідділу райвиконкому"...

Проте деякі державні службовці знаходили в собі мужність не додержуватись інструкцій і заборон. Завдяки їм відтворено дійсну картину голодомору по Смілянському району. З архівних документів стало зрозуміло, що апогею голод у районі досяг у червні 1933 р., коли померло 3194 людини. І це тільки в одному районі Черкащини. Протягом 1932-1933 рр. загинуло голодною смертю в Корсунь-Шевченківському районі 13521 чоловік, Лисянському — 12934, Христинівському — 24168, Черкаському — 20273, Смілянському — 8284. Але й ці цифри не зовсім точні. Сьогодні ще важко назвати цифру загиблих від голоду 1932-1933 років.


Якщо порівняти кількість загиблих під час сталінських репресій, Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. та голодомору 1932-1933 років, вражає перевага загибелі людей під час голоду. І це трапилось на найбільш родючих землях України. Під час Другої світової війни за наказом А. Гітлера ешелонами вивозився верхній родючий шар землі з Христинівського та Уманського районів Черкащини. Це ті райони, які під час голоду 1932-1933 років були визнані одними з неблагополучних.


Про настрій селян та їх ставлення до політики держави щодо сільського населення свідчать архівні документи, що збереглися у фонді Златопільської робітничо-селянської інспекції. Селяни чітко визнали причини голоду: надмірні хлібозаготівлі, колективізація. Вони назвали і конкретних винуватців трагедії 1932-1933 років.


Ось, що свідчив житель с. Ковалиха Смілянського району Н. Буткевич: “...Взимку 1932-1933 року на село довели план додаткового збору зерна та сільськогосподарських продуктів. Щодня до нас приїжджали уповноважені райвиконкому та райпарткому, під керівництвом яких на кожному кутку були створені спеціальні комісії в складі десяти осіб,які ходили по хатах.


Вони робили старанний обшук на горищах, по коморах, клунях, повітках, де міг бути схований хліб, і забирали зерно, квасолю, картоплю, буряки. Деякі члени цих комісій брутально поводились при обшуках: перекидали горшки з їжею в печі, перевертали діжки з квашеною капустою та огірками в погребах. З настанням весняної сівби 1933 року в Ковалисі почався масовий голод.... Вимирали цілими сім’ями і в першу чергу — чоловіки та діти...


Всього від жахливого голоду 1932-1933 років у Ковалисі загинуло понад 400 чоловік. Для порівняння, скажемо, що з фронтів Великої Вітчизняної війни не повернулися до рідних порогів 164 особи.


Тема колективізації, голодомору знайшли відображення в усній народній творчості. Яку тягу до життя мав у собі український народ, коли і в ті страшні часи голодомору складав частівки, співомовки, приказки, вірші, прислів'я, анекдоти. В цих творах народ відверто констатував злигодні життя:

^ Нема хліба, нема моні,

А ми плескаєм в долоні.

Встань-ка, Ленін, подивися,

Як колгоспи розжилися:

Гарба раком, трактор боком,

І кобила з одним оком.

Їде Сталін на тарані,

Дві сільодки у кармані.

Цибулиной поганяє –

Америку доганяє.

А на хаті серп і молот,

А у хаті - смерть і голод.

Як чітко в цій коротенькій частівці визнані причини голоду, ставлення селян до політики держави.

Український Голодомор був складником багатоходової превентивної каральної операції, спрямованої проти української нації як такої, оскільки її відродження становило загрозу єдності і самому існуванню радянської імперії. У ході цієї операції із допомогою штучно організованого голоду було завдано нищівного удару по україн­ському селянству з метою фізично знищити питому частину нації, а отже, підірвати її визвольний потенціал.

Досить часто стверджують, що український Голодомор не мав виключно українського національного виміру, а отже, не є злочином геноциду, оскільки від голоду гинули не лише українці, а й представники національних мен­шин, які на той час жили в Україні.

Із цим твердженням перегукується досить парадоксальна позиція
С.Куль­чицького, яку він сформулював так: «Застосований Сталіним терор голодом в Україні і на Кубані був геноцидом українських громадян, а не українців». Він аргументує свою позицію тим, що : а) Сталін мав підстави побоюватися громадян УСРР; б) нікому — ні онукам громадян України, померлим від голоду, ні світовій громадськості неможливо довести, що знищення українців відбувалося подібно до знищення вір­менів в Османській імперії у 1915 р. чи євреїв у країнах Європи, окупованих нацистами. З такими підходами не можна погодитися, оскільки вони є хибними у своїй основі і не відповідають критеріям Конвенції 1948 р.

По-перше, населення Кубані, яка була частиною РРФСР, на три чверті складалося з українців, котрі були громадянами Російської Федерації.

По-друге, відповідно до Конвенції 1948 р. геноцидом вважаються злочинні дії з наміром знищити певну національну, етнічну, расову або релігійну групу, а не громадян. Тобто людей знищують саме через їхню належність до певної національної, етнічної, расової чи релігійної групи, яка, власне, і є об’єктом злочину.

По-третє, Сталін боявся не громадян України, він вбачав грізну небезпеку в українському національному відродженні. Тому й завдав превентивного удару, і цей удар був спрямований проти української нації як такої. Саме через це українці стали жертвами його злочинних акцій, а не тому, що вони були лише громадянами УСРР.

По-четверте, некоректно як протиставляти, так і ототожнювати український Голодомор із геноцидом вірмен та єврейським Холокостом, оскільки кожний конкретний злочин геноциду має лише йому притаманні зовнішні матеріальні особливості. З юридичного погляду, істотною є не тотожність чи подібність цих особливостей, а відповідність кожного з таких злочи­нів критеріям або типовим юридичним ознакам, визначеним Конвенцією 1948 р. Доводити комусь подібність знищення українців, вірмен і євреїв під час національних трагедій кожного з народів непотрібно, оскільки такої подібності не існує і об’єктивно не може існувати. Натомість необхідно довести, що параметри українського Голодомору відповідають вимогам положень Конвенції 1948 р.

Нетотожність українського Голодо­мору єврейському Холокосту не може бути підставою для заперечення геноцидного характеру української національної трагедії. Нацисти звозили єв­реїв з усієї Європи до таборів смерті і там знищували в газових камерах. Ук­раїнців виморювали голодом на їхній споконвічній етнічній території. Ма­теріальні параметри обох злочинів явно нетотожні. Однак їхні юридичні виміри у світлі Конвенції 1948 р. є однаковими.

Одна зі специфічних рис українського Голодомору зумовлена тим, що в перебігу історичного розвитку в деяких регіонах України відбулося вкраплення в тіло української нації національних меншин. Тому під час Голодо­мору, крім українців, справді гинули і представники національних меншин України. Вони також стали жертвами злочинних дій кремлівського керівництва. Але злочин геноциду було спрямовано не проти них, а проти української нації. Голодомор плану­вався і здійснювався як один з етапів спецоперації проти української нації як такої, оскільки саме вона, а не націо­нальні меншини, виступає суб’єк­том державо­творчого самовизначення і лише вона могла реалізувати право на самовизначення шляхом виходу з СРСР і утвердження незалежної держави.

Будучи основною частиною української нації, українські селяни, а не представники національних меншин були живильним ресурсом і рушійною силою українських народних повстань та національно-визвольних рухів і відігравали в них чільну роль. Саме тому безпосереднім об’єктом Голодомору стала українська національна група та її питомий складник — українські селяни.

Той факт, що від українського Голодомору постраждали представники національних меншин України, аж ніяк не може слугувати підставою для заперечення його антиукраїнської спрямованості. Здійснюючи Холокост проти євреїв, нацисти одночасно знищували циган, поляків, білорусів, українців, представників інших націй, яких вони так само вважали расово неповноцінними і потенційними ворогами рейху. Про це свідчать трагедії Бабиного Яру і інших місць масового знищення євреїв. Але ж ніхто не заперечує, що Холокост є геноцидом єврейського народу.

Організовуючи штучний голод, сталінський тоталітарний режим мав на меті часткове винищення: а) селян — як представників ворожої соціальної групи — з тим, щоб упокорити та подолати їхній опір, і б) українських селян як представників національної групи, яка чинила найбільший спротив режиму і існування якої становило потенційну загрозу цілісності і самому існуванню комуністичної імперії.


^ Кількість померлих (у тисячах) в Україні за 1933 році за національністю

Національність

у містах

у селах

всього

українці

111,8

1440,4

1552,2

росіяни

33,2

51,8

85,0

євреї

20,1

6,9

27,0

поляки

2,8

17,9

20,7

молдовани

0,1

16,0

16,1

німці

1,7

11,5

13,2

болгари

0,2

7,5

7,7

греки

0,7

1,8

2,5

інші

60,4

124,2

184,6

всього

230,9

1678,1

1909,0


Для виявлення причин Голодомору необхідно вивчати та співставляти величезну кількість документів, адже, як зазначають дослідники, у організаторів Голодомору не було ніяких причин документувати (а тим більше оприлюднювати) свою мету.

Результати такого аналізу свідчать, що причиною голодомору стала політика сталінського режиму одночасно щодо українців як нації і щодо селян як класу. Головною метою організації штучного голоду був підрив соціальної бази опору українців проти комуністичної влади для забезпечення тотального контролю з боку держави за всіма верствами населення (з огляду на те, що, як тоді вважалося, міський пролетаріат не створює проблем щодо його контролю).

На території Київщини, Уманщини, Черкащини, Вінниччини, Чернігівщини, Харківщини, Дніпропетровщини, Одещини, Луганщини у 20-х — 30-х роках тривала справжня селянська війна. Її елементами були зв'язки з петлюрівською еміграцією, поставки зброї через кордон (тоді з Галичини), план всеукраїнського повстання проти більшовиків.[3].

Документи ГПУ свідчать, що наприкінці 20-х — на початку 30-х стався новий виток повстансько-партизанської боротьби проти «московської комуни». Тоді підросло нове покоління українців, яке пішло у бій. Є свідчення про створення партизанських селянських загонів у 1931-1932 роках. Тільки за даними ГПУ, від 20 лютого до 2 квітня 1930 року в Україні відбулося 1716 масових виступів, з яких 15 кваліфікувалися "як широкі збройні повстання проти радянської влади". Вони об'єднували до двох тисяч людей, і відбувалися під гаслами: "Верніть нам Петлюру!", "Дайте другу державу!", "Хай живе самостійна Україна!", "Геть СРСР!", "Давайте завойовувати іншу свободу, геть комуну!". В ті часи люди організовувалися як могли. Були навіть кінні загони. Зброєю були вила, лопати, сокири. Натовпи селян зі співом "Ще не вмерла Україна" ліквідовували місцеві органи влади. Партійці і комсомольці втікали. Радянська влада переживала важкі часи. Наприклад, велика, авторитетна родина Кривоносів у селі коло міста Шостки (Сумщина) не пускала у своє село радянську владу до 1932 року.[4].

Позицію радянського уряду щодо українського селянства найкраще висвітлюють промови його провідників та тогочасні публікації в офіційних радянських медіях. Зокрема Йосиф Сталін стверджував:

"Національна проблема, в самій своїй суті, це селянська проблема"

«Пролетарська правда» номер від 22 січня 1930 р.

"знищення соціальної бази українського націоналізму — індивідуальних селянських господарств — було одним із основних завдань колективізації на Україні"

Виступаючи на XVII з'їзді партії, керівник Компартії України Косіор заявив:

"націоналістичний ухил у Комуністичній партії України… грав виняткову роль у спричиненні та поглибленні кризи в сільському господарстві"

Він також промовляв на партійних зборах влітку 1930 року:

"Селянин приймає нову тактику. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви мусите зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями"

Шеф ОДПУ в Україні В.Балицький про боротьбу проти селянства в Україні:

"У 1933 р. кулак ОДПУ вдарив у двох напрямах. Спочатку його удар відчули на собі куркульські петлюрівські елементи на селі, а по-друге, головні осередки націоналізму"


"Спосіб, за допомогою якого людей нищили, був найжахливішим з досі відомих" — Ален Безансон.

Для виявлення суті Голодомору (тобто, як саме «морили голодом») при аналізі подій доцільно зосередитися не на тому, чи дійсно в Україні у 1931—1932 рр. був поганий врожай зернових і які були цьому причини і не на тому, чи був поганий врожай також в інших частинах СРСР, тому що, як відомо, скупі врожаї не є незвичайним явищем у сільському господарстві будь-якої країни. Найбільш важливо те, яких заходів було вжито керівництвом СРСР (відтак — і керівництвом тодішньої Радянської України) щоб максимально посилити ураження (сільського, перш за все) населення України голодом.

Відповідно до результатів досліджень, для досягнення бажаної мети — покарання голодом — організаторами Голодомору було використано наступний механізм:

В рік неврожаю зернових культур плани хлібозаготівлі були значно підвищені;

Під прикриттям посиленої кампанії хлібозаготівлі було запроваджено «свідомо здійснювану конфіскацію продовольства» через запровадження натурального штрафування (м'ясом, картоплею та іншими продовольчими продуктами) за невиконання планів хлібозаготівлі.

Селянам України та Кубані (на той час заселеної етнічними українцями) радянський уряд свідомо і планомірно не давав можливості виїхати з територій уражених голодом. Дивись Директиву ЦК ВКП(б) и СНК СССР в связи с массовым выездом крестьян за пределы Украины

Таким чином, хоча зменшення врожайності практично завжди призводить до деякого («пропорційного») погіршення умов харчування населення, практично всі дослідники визнають, що в умовах України голод такого масштабу міг бути і був організований лише штучно і навмисно.


^ Офіційні події та заходи, присвячені Голодомору

У 1988 році Конгрес США, а у 1989 р. Міжнародна комісія юристів офіційно визнали голодомор 1932-33 рр. актом геноциду проти української нації.

15 травня 2003 р. Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу України визнала голодомор 1932-33 рр. актом геноциду. (Але не прийняла постанови, поданої на її розгляд, що до цього питання, обмежившись лише офіційним зверненням, що майже не має юридичної цінності.)

На вересень 2003 р. офіційні документи з приводу голодомору ухвалили у ^ Бельгії, США, Канаді, Аргентині і Країні Басків (Іспанія).

Міжнародна конференція з нагоди 70-ї річниці Голодомору, організована Інститутом досліджень історії суспільства та релігії міста Віченца (Італія) 16—18 жовтня 2003 року. За результатами роботи опубліковано книгу «Смерть землі. Великий голод в Україні 1932—1933 років» (вийшла італійською мовою).

у листопаді 2003 року угорський парламент одноголосно прийняв постанову, яка визнає голодомор 1932—1933 років актом геноциду проти українського народу

Проблема визнання голодомору 1932-33 рр. в Україні злочином проти людства розглядалася на 58-й сесії Генеральної Асамблеї ООН — з нагоди 70-х роковин подій (10 листопада 2003 р.).

В кінці листопада 2003 р. в Парижі проведено дні пам'яті жертв голодомору в Україні. Почесний президент — Ален Безансон.

28 листопада 2006 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», який трактує події 1932—1933 років, як Геноцид українського народу. Рішення було ухвалене 233 голосами. Від Партії регіонів проголосувало 2 депутати, від БЮТ — 118, від «Нашої України» — 79, від Соцпартії — 30, позафракційних — 4. Фракція комуністів за законопроект, поданий Президентом України, не голосувала у повному складі.

3 липня 2008 Парламентська Асамблея Організації з безпеки й співробітництва в Європі (ПА ОБСЄ) прийняла резолюцію щодо Голодомору в Україні. Резолюція "рішуче пропонує всім парламентаріям вжити заходів для визнання факту Голодомору в Україні".


Голодне лихоліття 33-го – не просто історична минувшина, а незагойна фізична і духовна рана українського народу, яка пекучим болем пронизує пам’ять багатьох поколінь. Сьогодні треба говорити про минуле задля майбутнього, адже безпам’ятність породжує бездуховність, котра, наче ракова пухлина, роз’їдає тіло й душу нації – перекреслює її історію, паплюжить традиції й руйнує соціокультурну самобутність народу.