Реферат: Реферат на тему: Концепція розвитку та її альтернативи

Реферат на тему:

Концепція розвитку та її альтернативи

Змінюється чи не змінюється навколишній світ? А якщо змінюєть­ся, то чи мають ці зміни спрямованість? Чим зумовлені такі зміни, яке їх джерело? Такі питання завжди хвилювали людство. І кожне поко­ління намагалося знайти відповідь на них, спираючись на нагромад­жений досвід і знання. Динамічне XX століття з його стрімкими змі­нами у соціальному житті, тривожними тенденціями та загрозою глобальних катастроф, зумовлених зростаючою могутністю людського впливу на природу, роблять необхідним нове осмислення віковічних проблем формулювання сучасної філософської концепції розвитку.

^ 1. Джерела філософської концепції розвитку



Ідея розвитку - одна з тих небагатьох ідей, що, насамперед, ніж стати невід'ємною часткою сучасної духовної культури, прой­шла через віки та епохи. Формування філософської концепції роз­витку також мало досить тривалу історію.

Уже первісне мислення мало своєрідні уявлення про мінливість світу та його розвиток. Філософи Стародавнього Китаю, Стародав­ньої Індії та Стародавньої Греції, опираючись на живе чуттєве сприй­няття дійсності, обґрунтовували ідею розуміння буття, що є вічно рухомим і мінливим, перебуває в постійному становленні. Грецькі мис­лителі розглядали становлення як єдність суперечностей, як взаємне перетворення елементів, а буття як вогонь-логос. Світ «єдиний, не ство­рений ніким із людей і ніким із богів, але був, є і буде вічно спалахую­чим та загасаючим вогнем», «ворогуюче з'єднується, із розбіжностей -найчудовіша гармонія, і все твориться через боротьбу по необхідності», стверджував Геракліт. Такі уявлення про Світ підтверджувались чис­ленними спостереженнями, узгоджувались з життєвим досвідом людей. Та такий же досвід давав підстави і для твердження, що при всій мінливості явищ їм властива й деяка усталеність. (З віком змінюється зовніш­ність людини, фізіологічні функції організму, досвід, внутрішній світ, інтереси, та все ж людина залишається сама собою).

Акцентуючи увагу саме на уявленні про Світ, представники елейської школи протиставили вченню Геракліта про мінливість буття, розу­міння його як усталеного і незмінного. Парменід поділив все буття на уявне і істинне. Істинне характеризує як незмінне та нерухоме, роз­глядається як те, що не має суперечностей й розвитку. Світ же чуттє­вого буття, на його погляд, мінливий та рухливий, створювався змі­шуванням протилежних початків - світлого і темного, вогню і землі. Захищаючи концепцію Парменіда, один з представників елейської фі­лософської школи Зенон Елейський висунув аргументи проти мисли-мості руху та множинності. Зенон відомий своїми логічними парадок­сами, в яких в негативній формі ставились важливі питання стосовно діалектичної природи руху. Для Зенона істинне буття - несуперечли-ве, а тому суперечливе буття - це буття уявне. Парадокси Зенона зводяться до того, що, по-перше, неможливо логічно мислити множин­ність речей; по-друге, що припущення існування руху приводить до суперечностей. Зенон показав, що розумовий аналіз руху несподівано приводить до результатів, що різко розходяться з очевидністю чуттє­вого сприйняття. Стріла летить, залишаючись в спокої, герой Ахіл не може догнати черепаху... Апорії Зенона свідчать і про суперечність буття, і про складність розуміння реальних процесів руху. На основі роздумів виникає перша спроба розробки філософської концепції роз­витку - діалектики. (Арістотель вважав першим діалектиком Зенона Елейського, який аналізував суперечливість руху, загострив парадок­си, суперечності проблем перервного та неперервного, множинного і єдиного, цілого та частини).

Антична діалектика як більш-менш цілісна концепція розвитку на­магається надати найдревнішім людським роздумам про постійну мін­ливість світу абстрактно-загальну, філософську форму, поки ще не по­риваючи повністю з символами та образами. Думка про мінливість об'єднується з однією з найважливіших діалектичних ідей - ідеєю єд­ності та протистояння суперечливостей, з допомогою якої стародавні грецькі філософи намагаються пояснити народження світу. Геракліт, Платон, Арістотель, і, нарешті, Плотін і неоплатоніки висловили бага­то діалектичних ідей, продумали майже всі основні категорії діалектики як теорії розвитку на основі осмислення стихії становлення, але були дуже далекі від створення системи категорій і від створення діалектики як особливої науки. Та навіть стверджуючи думку про загальність та вічність руху, античні філософи уявляли Космос у вигляді чогось вічно­го, завершеного та прекрасного цілого, що схильне тільки до циклічних змін («спалахів» та «згасань»), тобто, на їх погляд, все перебуває в безпе­рервному русі, але, врешті-решт, все і перебуває в спокої в межах однієї космічної кулястості, зміни, та зв'язане з ними поняття часу асоціюється лише з повторенням, з поверненням на «круги своя».

Спроба вийти за межі циклічності античних уявлень про розвиток зроблена Августіном Блаженним (V ст.). Для християнського світогляду, що панувало в Середньовіччі, життя уявлялося напруженим чеканням наступного пришестя рятівника, месії; розгортається від ми­нулого до майбутнього. Так виникає уявлення про спрямованість змін в часі, характерних для розвитку та стверджується ідея про їх непов­торність. В XV ст. ідея динамізму, вічного становлення вноситься Миколою Кузанським в ідею особистісного абсолюту. Креаціоністська ідея, якій філософ надавав велике значення, трансформувалась на ґрунті пантеїзму в проблему генези універсуму як обмеженого, конкретного максимуму з безмежного та єдиного абсолютного максимуму. Бог, який є безмежною можливістю сущого і абсолютним єдиним, має в собі в «згорнутому» вигляді всю безмежну багатоманітність природного та людського світу. Породження є нібито «розгортання» єдності в мно­жинність, простоти в складність.

Передумовами дальшої розробки філософської теорії діалектики стали процеси інтенсивних змін європейського суспільства, починаю­чи з епохи Відродження. Ріст та поглиблення історичних знань, прог­рес природничих наук, що вивчали довготривалі зміни природних об'єктів (геологія, палеонтологія, ембріологія тощо) формували уяв­лення про світ не як про набір готових «речей», повторення одних і тих же циклів, а як про сукупність процесів, що розгортаються в часі.

В XVII ст. першу спробу осягнути суттєвість процесу розвитку через розуміння походження універсуму здійснив Рене Декарт, виходя­чи з того, що природа явищ «набагато легше пізнається, коли бачимо їх поступовий розвиток, чим коли розглядаємо їх як повністю сформо­вані», побудова Сонячної системи може бути зрозуміла не як щось незмінне, а як результат змін, розвитку її первісного стану. Декарт намагався обґрунтувати принципову можливість універсального меха­нічного пояснення природи, керуючись силою відштовхування (пош­товху). Творчість Бога зводилась в його картині світу до мінімуму -до створення матерії та надання їй деякого первісного поштовху, в ре­зультаті якого матерія приходить в хаотичний рух. Отримавши ім­пульс, природа почала «розплутувати первісний хаос», породжуючи нові форми та трансформуючись в космос.


^ 2. Класична теорія розвитку



Формування діалектики як теорії розвитку відбувається в рамках німецької класичної філософії, в працях Іммануїла Канта, Йога- на Фіхте, Фрідріха Шеллінга, Георга Геге-ля. Важливий крок в напрямку розробки теорії зробив Іммануїл Кант, який створив картину мінливого та одухотвореного, динамічного Сві­ту, спираючись як і до того на принципи класичної механіки: «світ має джерелом своєї побудови механічний розвиток за загальними за­конами природи». Формулюючи знамениту космологічну гіпотезу, що відома в науці як гіпотеза Канта-Лапласа про виникнення планет Сонячної системи із первісної газової туманності у «Загальній історії

та теорії неба», стверджує, що рух починається внаслідок існування іманентних самій матерії протилежних сил притягнення та відштовху­вання. На думку Іммануїла Канта, під дією таких сил створюються різноманітні.системи світів, що потім руйнуються під дією тих же са­мих сил, щоб із їх розсіяних часток знову могли створюватись все нові й нові системи. Бог ще зберігає функцію «творення світу із нічого» (теорія поштовху), але більш нічого йому не залишається. Лаплас зафік­сував цю ідею, відповідаючи на питання Наполеона про те, чому імпера­тор не знайшов Бога у книзі, присвяченій з'ясуванню космологічної тео­рії, «Громадянин перший консул, мені не потрібна така гіпотеза».

Стверджуючи можливість пояснення розвитку універсуму меха­нічними законами, Іммануїл Кант змушений визнати, що органічний світ потребує іншого, «немеханічного способу пояснення» і що знач­но легше зрозуміти походження всієї світобудови, аніж «точно зрозу­міти на основі механіки виникнення однієї тільки билинки чи гусе­ниці». Праці Іммануїла Канта створюють передумови для усвідомлення того, що динамічний, мінливий, наповнений життєвими силами та тен­денціями світ неможливо осягнути та зрозуміти генезу, якщо обмежи­тися тільки механічними силами. Отже, Іммануїл Кант намагався ввести в картину світобудови ідею внутрішньої активності та спонтанності.

У вигляді стрункої теоретичної системи філософська концепція роз­витку - діалектика - вперше викладена в творах Георга Гегеля, який виходить з припущення, що абсолютний початок реальності спорідне­ний характеру мислення, тому що в іншому випадку не могло б бути зафіксоване думкою. У вченні про потенційно первісну та історично актуально досягнену діалектичну тотожність суб'єкта та об'єкта, мис­лення та буття знайшов містифікований вираз факт об'єктивності мислення та суспільної свідомості людей у різноманітних видах соці­альної діяльності (предметно-трудової, мовної, політичної, культурот-ворчої тощо). Прирівнюючи пізнавальне відтворення об'єктів у людсь­кому мисленні до онтологічного «породження» їх в дійсному світі, а практичне опредметнення людських знань - до продовження їх тво­рення глибинами духу, Георг Регель стверджував, що духовний розви­ток людства - це особливий самостійний процес, що має свій зміст, рушійні сили та закони розвитку. Поняття, вважав «розглядати як форму, але як безмежну, творчу форму, що охоплює повноту всілякого змісту й служить разом з тим його джерелом». Узагальнивши вели­чезний історичний матеріал, проаналізувавши поступ людської думки (загального духовного досвіду людства), висловив її цілісний законо­мірний розвиток в поняттях «абсолютної ідеї», «світового розуму». В «Науці логіки» Георга Гегеля є справді енциклопедичний нарис діа­лектики. Приведено в чітку систему понятійний апарат діалектики як теорії розвитку, сформульовано сукупність закономірностей, що від­бивають універсальні зв'язки світу та його пізнання. Основними зако­номірностями є розуміння розвитку як єдності протилежностей; взає­мозв'язку кількісних та якісних змін; діалектичного заперечення. Проголошена Георгом Гегелем теза «все розвивається», втрачає свою силу при переході від його логіки до природи. Допускалося, що природа не змінюється в тому сенсі, що «тут нема природного, фізичного процесу породження в лоні внутрішньої ідеї, що складає основу при­роди». «Ніщо не вічне під Місяцем, і в цьому багатоманітна гра її (природи) форм викликає нудьгу». Осягнуті розумом закономірності природи, її логос - це не що інше, за Георгом Гегелем, як сліди дріма­ючого в ній Розуму. Пізнаючи їх, лише здійснюєш чисте, безпристанне кружляння в самому собі, сам себе хватаєш за хвіст, переконуєшся в тотожності думки та дійсності». Поняття в процесі залишається у самого себе і через нього нічого не покладається нового за змістом. Тріадний ритм розвитку від «в-собі-буття» до «для-себе-буття» і від нього до «в-собі-і-для-себе-буття» є розгортання того, що вже є, закла­дено, ідеально перетворене «в поняття» речі. Тому нічого реально ново­го бути не може. І в цьому полягає одна із обмеженостей гегелівського розуміння розвитку: якщо на початку розвитку лежить ідея, апріорі багатша, ніж будь-яке з її проявів, то виникнення нового в природному та історичному світі - це лише видимість.

Діалектика Гегеля - це широко розроблена система взаємозв'язків та взаємопереходів категорій, що внаслідок органічного злиття онто­логічного та гносеологічного моментів в його філософії (тотожності мислення та дійсності) виступають загальними формами не тільки пізнання, але й об'єктивного світу. Всю природу, суспільне життя, все мислення, всю історію зображує через ланцюжки силогізмів, що наді­ляються повнотою дійсного життя. Якщо Розум розвивається діалек­тичне, то і дійсність, внаслідок тотожності мислення і дійсності, повин­на розвиватися діалектичне. Світ повинен підпорядковуватися законам діалектичної логіки. Та «містифікація, якої зазнала діалектика в руках Гегеля, зовсім не завадила тому, що саме Гегель перший дав узагальне­не та свідоме зображення її загальних форм руху. Та Карл Маркс вважав, що у Гегеля діалектика стоїть на голові. Потрібно поставити її на ноги, щоб виявити під містичною оболонкою раціональне зерно.



На відміну від Гегеля, вихідним принципом  матеріалістичної діалектики є твердження, що діалектика об'єктивних матеріальних процесів (природних та соці­альних) обумовлює діалектику ідей. Подолавши гегелівський ідеалізм в розумінні суспільства, Карл Маркс зберіг та розвинув його історич­ну діалектику. На її основі обґрунтовується концепція діалектико-матеріалістичного розуміння історії - процесів розвитку людського суспільства. Орієнтуючись на узагальнення висновків науки та прак­тики, матеріалістична діалектика намагається сформувати філософсь­кий образ динамічного світу, що перебуває в постійному розвитку, сформулювати філософські закономірності, які втілювали б в собі знання про універсальні зв'язки та закономірності буття. Фрідріх Ен­гельс розглядав діалектику як вчення про найзагальніші закони ру­ху, загальні закони розвитку природи, суспільства та мислення, а Во­лодимир Ленін — як вчення про розвиток в його найповнішому, вільному від односторонності вигляді. Матеріалістична діалектика розглядається ще і як напрям думки, сукупність таких пізнавальних засобів та методів, що дозволяють зрозуміти складну, суперечливу дійсність, яка постійно змінюється.

Діалектико-матеріалістична концепція розвитку виходить з того, що розвиток е вічним та нескінченним процесом заміни старого новим на основі внутрішніх джерел саморозвитку матерії. Діалектичний роз­виток світу є його саморухом, шляхом взаємного переходу кількісних змін в якісні, шляхом діалектичних стрибків, поступальність змін та їх прогресивну направленість, спадкоємність старого та нового. В тво­рах Фрідріха Енгельса «Анти-Дюрінг», «Діалектика природи», Воло­димира Леніна «Карл Маркс», «Філософські зошити» сформульовані основні принципи та закони розвитку. Ці закони характеризують роз­виток з трьох різних аспектів: закон єдності та боротьби протилеж­ностей розкриває джерело саморуху, саморозвитку; закон взаємного переходу кількісних змін в якісні - механізм виникнення нових якос­тей, закон заперечення заперечення - форму прогресивно спрямова­них змін. Розвиток тлумачиться як процес виникнення, розгортання та розв'язання внутрішніх суперечностей, що властиві об'єкту. Ці за­кони створюють систему визначення об'єктів, що розвиваються, та служать принципами, на основі яких формується система категорій матеріалістичної діалектики, що відбиває різноманітність інших зако­номірностей процесу розвитку: співвідношення необхідності та випад­ковості, можливості та дійсності, суті та явища, форми та змісту.

Карл Маркс та Фрідріх Енгельс вперше чітко поставили питання стосовно співвідношення руху та розвитку, прогресу та регресу в про­цесі розвитку, про різнонаправленість процесу. Якщо в античних фі­лософів домінуючим є поняття циклічних змін, якщо французькі прос­вітники і Георг Гегель абсолютизували прогрес, то марксизм стверджував, що всупереч претензіям прогресу, постійно трапляються випадки регресу та кругового руху. Матеріалістична діалектика фіксує властивості процесу розвитку: спрямованість змін, їх незворотність, спадковість (наступність у розвитку), виникнення нового - саме це, на думку прихильників концепції, відрізняє розвиток від руху. Роз­робка основних законів і категорій матеріалістичної діалектики як загальної теорії розвитку спиралась, по суті, на матеріалістичне тлу­мачення діалектики Гегеля та узагальнення результатів наукових дос­ліджень середини XIX - початку XX ст. - еволюційної теорії Дарві-на; відкриття кліткової будови організмів, завдяки якому встановлена єдність всього живого; відкриття закону збереження та перетворення енергії. Класична діалектико-матеріалістична концепція розвитку є дійсно всебічне та глибоке вчення про процеси розвитку і вигідно відрізнялась від багатьох спрощених (так званих метафізичних) тлу­мачень такого процесу на початку XX ст.: від плоскоеволюційного підходу Герберта Спенсера, який вважав, що розвиток має винятково зовнішнє джерело і є лише процес поступового нагромадження кіль­кісних змін («природа не робить стрибків»), або так званої емерджен­тної концепції, головною особливістю якої є абсолютизація стрибків у розвитку, а також з'єднувальних вибухових стрибків. Коротко суттєву відмінність діалектико-матеріалістичного розуміння процесу розвитку від метафізичного підходу (зокрема спенсерівської концепції розвитку, що досить поширена) сформулював Володимир Ленін у фрагменті «До питання про діалектику»: «Дві основні (або дві можливі? або дві, що спостерігаються в історії?) концепції розвитку (еволюції) суть: розвиток як зменшення і збільшення, як повторення, і розвиток як єдність суперечностей (роздвоювання єдиного на взаємовиключаючі протилежності та взаємовідносини між ними)».

З погляду метафізичного концепції руху залишають в затінку са­морух, його рушійна сила, його джерело, його мотив (або це джерело переноситься назовні - Бог, суб'єкт тощо). З погляду діалектико-мате-ріалістичної концепції головна увага спрямовується на пізнання дже­рела саморуху. Метафізична концепція бліда, мертва, суха. Діалекти-ко-матеріалістична концепція - життєва. Тільки матеріалістична концепція дає ключ до саморуху всього сущого; дає ключ до стрибків, до розриву поступовості, до перетворення в протилежність, до знищен­ня старого та виникнення нового. На початку XX ст. діалектико-мате-ріалістичне тлумачення розвитку стало адекватним, методологічною та світоглядною основою розуміння процесів, що відбуваються в при­роді, суспільстві, пізнавальній діяльності людини. Але в 30-70-х роках догматизація та канонізація самої ідеї діалектики, що мала місце в офіційному діалектичному матеріалізмі, завдала шкоди діалектиці як загальній теорії розвитку. Згортання філософських дискусій, ігнору­вання фактів та тенденцій, що не повністю відповідали абсолютизова­ним та догматизованим законам діалектики, поступово вели до їх схе­матизації. Закони діалектики перетворювались в щось «безумовно вірне» і тому банальне і практично безпорадне (непотрібне). Діалектика пе­ретворювалась, по суті, в систему вірувань.

Раціональний підхід до матеріалістичної діалектики мав виходити з того, що її значення не слід ні надмірно перебільшувати, ні надмірно применшувати. Адекватна оцінка її реального значення в філософській культурі передбачає, насамперед, відмову від будь-яких ідеологічних упередженостей, з одного боку, та усвідомлення того, що в сучасних умовах матеріалістична діалектика не може претендувати на роль уні­версальної онтологічної концепції - з другого. І це обумовлено, насам­перед, тим, що в межах класичної концепції діалектики - і ідеалістич­ної, і матеріалістичної - розвиток тлумачиться як поступальний та безальтернативний. Вважається, що пройдене є лише історичний інте­рес. Якщо і є повернення до минулого, то діалектичне зняття поперед­нього стану і є нова основа. Якщо і є альтернативи, то лише випадкові відхилення від магістральної течії, підпорядковуються їй, що визнача­ється об'єктивними законами універсуму. Всі альтернативи кінець-кін-цем знаходяться, зливаються, поглинаються основною течією подій. Роз­виток розуміється як процес, що здійснюється за законами залізної необхідності, проходячи певні стадії та здійснюючись поза людиною.

В другій половині XX ст. наука вносить суттєві корективи в розу­міння процесу розвитку, і це з необхідністю передбачає розробку су­часної філософської концепції розвитку. Та, звичайно, нема сенсу пов­ністю відкидати діалектичну традицію в філософії: діалектика має досить тривалу і цікаву історію та здобутки. Багато дечого в змісті класичної діалектичної теорії розвитку не втратило конструктивного значення й в сучасності. Не можна заперечувати плідності деяких ідей, що розвиваються в руслі діалектичної традиції, наприклад, ідею взає­мозв'язку кількісних та якісних змін, еволюції та революції, недоціль­но відкидати конструктивну ідею розгляду об'єктивних суперечностей як стимулів розвитку в власне діалектичному сенсі. Всі ці, безумов-новажливі ідеї конструктивно розглядаються в межах сучасної філо­софської концепції розвитку.

^ 3. Становлення сучасної філософської концепції розвитку



Сучасна наука стверджує принципово нове бачення природного та соціального світу та нове розуміння процесів розвитку, нове бачен­ня природного та соціального світу - порівняно з тим переважним способом бачення, що панував протягом попередніх століть в класичній науці - науці Ньютона та Лапласа. Картина світу, яку малює класич­ний розум - це світ, що жорстко зв'язаний причинними зв'язками. До того ж ці зв'язки мають лінійний характер, а наслідок, якщо і не тотож­ний причині, то щонайменше пропорційний їй. За причинним ланцю­гом хід розвитку може бути розрахований необмежене в минуле та май­бутнє. Процеси, що відбуваються у світі, уявлялись як зворотні в часі, передбачувані на необмежене великі проміжки часу; випадковість вик­лючалась як щось зовнішнє та несуттєве; еволюція розглядалась як процес, що не має відхилень, повернень, побічних ліній. Картина світу класичної науки виглядає з сучасної точки зору, як дотепно зауважує відомий бельгійський вчений Ілля Пригожий, майже «як карикатура на еволюцію». Адже люди живуть в принципово нестаціонарному універ-сумі. Це, на думку відомого англійського астрофізика Джона Джинса, «чудовий, приголомшуючий і дивовижний Всесвіт». В картині диво­вижного Всесвіту нерозривно зв'язані три поняття: випадковість, незво­ротність, унікальність. Чудовою особливістю об'єктів, що розглядають­ся сучасною наукою, пише Ілля Пригожий, є те, що люди переходять від рівноважних умов до унікального та специфічного.

Характерною рисою сучасного природознавства є формування кон­цепції глобального еволюціонізму як системи уявлень про всезагальний процес розвитку природи в різноманітних його конкретноісторичних формах. Наука другої половини XX ст. ліквідувала протиставлення біології і фізики в розумінні еволюції. Стало зрозуміло, що процес становлення, ускладнення організації притаманний не тільки біоло­гічним системам, але й системам неорганічної природи (концепція еволюції Всесвіту Фрідмана та Хаббла, нерівноважна термодинаміка у Іллі Пригожина, синергетика, ідея самоорганізації в кібернетиці та теорії інформації Вінера та Ешбі). Еволюція притаманна не тільки макроскопічним тілам, але й світу елементарних часток, всім типам фізичних взаємодій. Якщо раніше вважали, що Всесвіт як ціле не може розвиватися, є стаціонарним, то в XX ст. виникла теорія Всесві­ту, що розширюється. За теорією «великого об'єднання», на початко­вій стадії еволюції Всесвіту фізична реальність зазнала особливих фазових переходів, що зв'язані зі спонтанним порушенням симетрії вакууму, в результаті чого єдина фізична взаємодія «розщепилася» на ЇЇ сучасні модифікації - електромагнітну, сильну та слабку. Ідея роз­витку не тільки проникає в усі сфери природних явищ, але й набуває глобального космічного значення: межі застосування ідеї розширились від мікросвіту до Метагалактики. Такий факт знайшов своє втілення у формуванні нового наукового напрямку, що вивчає механізми само­чинного (спонтанного) виникнення упорядкованих структур у відкри­тих нелінійних системах - синергетики.

Синергетика відкриває незвичайні сторони світу: нестабільність та режими з загостренням (режими гіперболічного росту, коли характер­ні величини багатократно виростають, аж до безкінечності за кінце­вий проміжок часу), нелінійність та відкритість (різноманітні варіан­ти майбутнього), все зростаючу складність формоутворень та способів їх об'єднання в цілісності, що еволюціонують (закони коеволюції). Синергетика дає можливість ширше поглянути на процеси розвитку і глобальної еволюції та розробити основні принципи сучасної кон­цепції самоорганізації. До створення синергетичної концепції самоор­ганізації не існувало загальної системи дослідження, на основі якої можна б проаналізувати та звести в єдине ціле різноманітні результа­ти, що одержані в астрономії та космології, фізиці та хімії, біофізиці та біохімії, генетиці та молекулярній біології, геології та екології. На основі досліджень нині формується новий погляд на світ. Універсум розглядається як складнооршнїзований, відкритий, є не усталеним, а тим, що знаходиться в становленні; не е просто існуючим, а безперервно вини­каючим світом. Поняття буття та становлення об'єднуються в єдину понятійну систему. Ідея еволюції органічно входить не тільки в науки про живе, але й в фізику, в космологію. Сучасна наука остаточно розби­ває міф про жорстко визначений та стабільний Всесвіт. «Світ більш не здається музеєм» (Ілля Пригожий), а розглядається як процес, як послі­довність деструктивних та креативних процесів, в яких важливу роль відіграють не тільки визначені, а й стохастичні процеси. Світ, наповне­ний несподіваними поворотами, що зв'язані з вибором шляхів даль­шого розвитку. Філософи починають бачити нові взаємозв'язки, і Все­світ, в світлі нових знань та нового досвіду, є системою, що еволюціонує як єдине ціле. Всесвіт - це не механізм, що одного разу заведений Зовнішнім Спостерігачем(Розумом), доля якого визначена раз і назав­жди, а система, що безперервно розвивається та самоорганізується.

Значення відкриття певних закономірностей процесів самооргані­зації та реорганізації складних систем синергетикою полягає в тому, що радикально змінилось розуміння стосунків між гармонією та хао­сом, упорядкованістю та безладдям, інформацією та ентропією: вия­вилось, що хаос не є абсолютною антитезою гармонії і результатом руйнівних сил, результатом нездоланного росту ентропії, як це здава­лося раніше, а перехідним станом від одного рівня упорядкованості до іншого, більш високого типу гармонії. Такий висновок, одержаний при вивченні термодинамічних систем, відразу ж розповсюджений фундато­рами синергетики — Іллею Пригожиним, Гансом Хакеном, Сергієм Кур-дюмовим - на соціокультурні процеси. Таке широке застосування прин­ципів та закономірностей синергетики ставить питання про необхідність їх філософського осмислення та обґрунтування. Вирішуючи цю пробле­му, філософія може і повинна подолати агностицизм та зв'язаний з ним фрагментаризм філософського дискурсу, що склався в першій половині XX ст., та повернутися до побудови цілісної, системної картини світу та розкриття місця і ролі людини в світі. Все це сприяє уточненню та конкретизації філософських категорій: структура і система, порядок (лад) та хаос (безладдя), усталеність та неусталеність, простота та склад­ність, що використовуються при характеристиці процесів розвитку. Ви­никає необхідність перегляду змісту категорій час (в контексті нового розуміння незворотності часу та нового тлумачення співвідношення між майбутнімта сучасним станами нелінійного середовища), простір (зміст такої категорії розширюється за рахунок порушення традиційного розуміння просторової симетрії), необхідність та випадковість, детер­мінізм (визначення) тощо. Та й сам розвиток у світлі досягнень сучас­ної науки уявляється інакше.

Формуються передумови для розробки сучасної філософської сис­теми розуміння процесів розвитку, яке б включало такі їх сторони, які не може пояснити класична діалектика. Серед найважливіших - нелі-нійність та багатоваріантність (альтернативність), стохастичність та непередбачуваність процесу розвитку, конструктивна роль хаосу (без­ладдя) та випадковості в виникненні нового.



Сучасна наука свідчить про те, що еволю­ційні зміни у складних відкритих системах недостатньо тлумачити як невпинну еволю­ цію в одному напрямку. Сучасна наука вка­зує на безнадійну застарілість дихотомії прогресистів та реставра­торів у розумінні процесів розвитку, оскільки обидві ці позиції ґрунту­ються на некоректних в науковому сенсі лапласівських уявленнях лінійної залежності причини та наслідку, минулого та майбутнього. В дійсності, навіть якщо відтворюємо причину, то не завжди можемо відтворити наслідок, тому що в світі стохастичних процесів однознач­на лінія зв'язку між ними відсутня.

В межах сучасної наукової картини світу стверджується уявлення, що в розвитку складноорганізованих систем існує два рівня їх еволю­ції. Для одного з них характерна усталеність, лінійність та передбачу­ваність, для іншого - неусталеність та •нелінійність. Поведінка систе­ми на такому етапі - етапі неусталеності та нелінійності, як правило, описується нелінійними рівняннями (рівняннями, що мають наукові величини в ступенях більших одиниці або коефіцієнти, які залежать від середовища та можуть мати якісно різні рішення). Звідси випли­ває фізичний сенс нелінійності - множині рішень нелінійного рівнян­ня відповідає множина шляхів еволюції системи, що описується нелінійними рівняннями. Тому однією із центральних для сучасної концеп­ції самоорганізації є ідея про поле шляхів розвитку — потенційно існую­чому спектрі структур, які можуть виникнути в процесі змін систем, що самоорганізуються. Тобто відкрита нелінійна система в стані неус­таленості є носієм багатоманіття пізніх форм майбутньої організації. До того ж на нелінійному середовищі можливий не будь-який набір шляхів майбутньої еволюції, а лише певний їх спектр. Останні опису­ють ідеальні форми реально можливих утворень і є аттракторами (відносно стабільний стан системи, що притягує всю різноманітність її траєкторій), до яких тільки й може еволюціювати система. Якщо систе­ма потрапляє в конус аттрактора, то неодмінно еволюціонує до віднос­но усталеного стану. Те, які структури можуть виникнути в стані неста-ленності в системі, визначається виключно внутрішніми властивостями системи, а не параметрами зовнішнього впливу. Посилення стану нес-таленності та нелінійності приводить до збільшення способів об'єднан­ня простих структур у складні, і, як наслідок, до можливості побудови складніших формоутворень, організацій і структур.



В світоглядному розумінні ідея нелінійності може бути експлікова­на через усвідомлення відсутності жорсткої визначеності розвитку, від­сутності єдиного еволюційного шляху та ствердження ідеї багатоварі-антності, альтернативності шляхів еволюції. Ідея багатоваріантності процесів розвитку органічно зв'язана з проблемою вибору того чи ін­шого шляху розвитку із спектру можливих альтернатив. У світі пану­ють принципи відбору, що виділяють із безмежної множини можли­вих, віртуальних станів якусь множину тих, що можуть бути реалізованими. Ці принципи відбору допускають існування таких бі-фуркаційних станів (точок розгалуження), з яких навіть при відсут­ності стохастичних факторів матеріальний об'єкт може перейти в мно­жину нових станів. В такому випадку нелінійна система не жорстко дотримується приписаних їй шляхів, а нібито «блукає по полі можли­вого», актуалізує, виводить на поверхню лише один із можливих шля­хів, до того ж кожного разу випадково, тобто в реальній картині буття присутня випадковість, нестабільність. Сучасна наука, отже, знову від­криває випадковість як важливий і необхідний елемент світу.

Філософи здавна зв'язували природу випад­ковості з можливістю виникнення нового в дійсності. Важливу роль у ствердженні та­кої ідеї в XX ст. відіграє синергетика. При­пускаючи, що всі процеси у Всесвіті відбуваються під дією випадкових факторів і деякої міри невизначеності, створює передумови розкрит­тя конструктивної ролі випадковості в процесах самоорганізації, дос­ліджує умови, в яких випадковості можуть привести до виникнення порядку, нової просторово-часової структури, наприклад, виникнення шестигранних вічок (чарунків) Бенара та Марангоні в рідині (струк­тури типу бджолиних щільників), що рівномірно підігрівається знизу, вихори Тейлора, ефект плямистості в екології, утворення доменної структури в твердих тілах, автоколивальні процеси в хімічних реакці­ях Білоусова-Жаботинського тощо.

Слід звернути увагу на два типи випадковостей. Перший тип - це випадковості, що багаті можливостями і дають початок спрямованій еволюції системних об'єктів, що лежать біля джерел процесів розвитку, виникнення нового в реальності. В такому випадку необхідність на­роджується із випадковості, на її основі, виступає як наслідок, резуль­тат первісної (початкової) гри випадку. Такий тип випадковостей харак­теризує розвиток як появу-раптовість в найбільш критично-революційні періоди, якісно-переломні моменти, поворотні пункти розвитку. Другий тип складають випадковості, що оповивають, супроводять будь-який спрямований процес змін, коли спрямованість уже сформувалась і вия­вилася. Це випадковості, що доповнюють необхідність і є формою її прояву, тобто такі, що розглядаються нібито в традиційному розумін­ні. Та синергетика вносить новий аспект, який виходить за межі кла­сичних традицій в розуміння другого типу випадковостей. Якщо ви­падковість першого типу породжує необхідність, то випадковість другого типу додає елемент невизначеності і тим самим сприяє самоутворенню необхідності, структури в конкретному її вигляді.

Дослідження в межах синергетики свідчить про те, що саме випадко­вість визначає можливі блукання по полю можливих шляхів розвитку: яку із можливих структур вибере система, по якому шляху піде її даль­ший розвиток чи навіть відбудеться її розпад - все це залежить від випадкових факторів і передбачити наперед неможливо. Чим складніша система, тим більше існує різноманітних типів флуктуацій, що можуть загрожувати її стабільності. Але в складних системах існують багатома­нітні типи зв'язків між різними частинами систем. Від наслідків конку­ренції між стабільністю, що забезпечується зв'язком, та нестабільністю через флуктуації, залежить поріг стабільності системи. Система, перехо­дячи через поріг стабільності, потрапляє в критичний стан, який назива­ють точкою біфуркації (точкою розгалуження). Саме в такій точці систе­ма стає нестабільною стосовно флуктуацій і може перейти до нової сфери стабільності, тобто до формування нового стану. Система нібито колива­ється перед вибором одного з кількох шляхів розвитку. У відкритих нелінійних середовищах (а саме такі системи є найбільш типовими в сві­ті, в якому живемо) мале діяння, флуктуація, випадковість можуть приз­водити