Реферат: Реферат на тему: Традиційне вбрання Карпат

РЕФЕРАТ

на тему:

Традиційне вбрання Карпат

Традиційна культура укра­їнського населення цього надзвичайно самобутнього регіону розвивалася у загальноукраїнському руслі, незважаючи на те, що його територія протягом довго­го часу переходила з рук в руки загарб­ників. Існує й генетичний зв'язок культу­ри місцевого населення з давньоруською культурою, що простежується не тільки по історико-археологічних джерелах, а й у пізніших музейних експонатах і польо­вих матеріалах.

Народний одяг Карпат являє собою своєрідний феномен. Специфічні істо­ричні умови, замкненість натурального селянського господарства, обмеженість ринку збуту — все це уповільнювало роз­виток традиційної культури, зокрема культури вбрання, прийоми створення якого майже без змін передавалися від покоління до покоління. Триваліше, по­рівняно з іншими районами України, побутування в Карпатах традиційних на­родних промислів та ремесел забезпечи­ло величезне розмаїття неповторного етнографічного матеріалу, на жаль, недо­статньо вивченого й досьогодні.

В окремий комплекс можна виділити одяг населення гірських районів Карпат. Своєрідністю визначався костюм гуцулів, в якому зберігалося багато архаїчних рис. Чоловіча сорочка була тунікоподіб­ною, з характерною вишивкою на з'єд­нанні рукавів зі станом. Носили її навипуск, підперізуючи широким шкіря­ним поясом (чересом) із металевими прикрасами та орнаментальним тиснен­ням. Штани шилися з білого полотна (покрениці), кольорового сукна (крашениці) або білого сукна (гачі). Холоші знизу іноді закочувались і вишивались. Найвідоміші елементи костюма гуцу­лів — кептар і сердак (прямоспинний ко­роткий піджак із домашнього сукна тем­ного кольору, з бічними клинами або без них). Зверху вдягалася прямоспинна довга манта з пелериною. Плечовий та верхній одяг у гуцулів густо оздоблю­вався вишивкою, аплікаціями. Чоловіки пов'язували шию хусткою, а волосся під­різали спереду. З головних уборів по­ширені були облямована хутром шапка й хутряна вушанка. Влітку в багатьох місцевостях чоловіки вдягали пояркові брилікресані, оздоблені півнячим пір'ям. Характерним взуттям були постоли, що вдягались на онучі або панчохи з домо­тканого сукна (капці). Молодь носила й чоботи.

Не розлучалися гуцули зі шкіря­ною, прикрашеною тисненням та мід­ними бляшками торбинкою, яку вішали через плече (тобівка, бесаги), порохів­ницею (перехресниця) й гопірцем.

Чоловіки, як і жінки, прикрашали себе намистом із плодів, у яке іноді вплі­тали мідні ґудзики, а також браслетами, мідними ланцюжкамир-ретязями. Ретязі з хрестиками одягали на шию, ними скріплювали поли сердака, коли його на­кидали на плечі, на них підвіпгували до пояса люльку. Носили також персні з пірамідальними горбками.

Сорочка гуцулок була з прямим поли­ком і вузенькою обшивкою при шиї. За­міжні жінки одягали одну або дві сму­гасті запаски, дівчата — спідниці. Жіно­чі кептар і сердак не відрізнялися від чоловічих. Крім того, жінки носили та­кож сердак на хутрі й короткий кожу­шок. Святковим жіночим одягом була гугля — плащоподібна накидка з вовня­ної тканини.

У гуцулів заплітали коси не тільки дівчата, а й заміжні жінки. Дівчата вплітали у волосся також штучні коси з конопель або гарусу. Дівоче вбрання го­лови було, як правило, вінкоподібне; зокрема, тут носили старовинне чільце — нанизані на дротик або ремінець мідні пластинки у формі маленьких стручків чи пелюсток. У заміжніх жінок побуту­вала намітка, поверх якої голову інколи обвивали складеною в смугу хусткою. На свята одягали багато шийних, вушних і ручних прикрас: згарди — нанизані на шнурок хрестики, а між них трубочки з латуні або закручені спіраллю мідні дро­тики; гердан — плаский ланцюжок по­дібний до ажурного коміра: ковтки — низані з різнобарвного бісеру грушопо­дібні сережки, а також сережки з під­вісками з намистин або металевих плас­тин; ретязі, нараквиці (щось на зразок браслетів, сплетених із різнокольорової вовни), персні. За взуття для всього жіноцтва правили постоли, які в свята вдягали з панчохами (капчурами), а для дівчат — ще й чоботи. Жінки носили но­гавиці — доколінниці.

Особливостями лемківського чолові­чого комплексу були сорочка з розрі­зом на спині, яка заправлялася в штани, та чуганя — суконний плащоподібний одяг із довгою пелериною та імітацією рукавів, що одягався наопашки.

Сорочка бойків також мала розріз на спині Їхній сердак, як і лемківський, нагадував свиту. У бойків ще на початку XX ст. траплялася хутряна безрукав­ка — бунда, один бік якої був незашитий і зав'язувався ремінцями. Чоловіки-бойки подекуди заплітали волосся у дві коси.

Взагалі в одязі бойків та лемків чима­ло спільного з гуцулами. Чоловіки всіх зазначених груп носили короткий верх­ній одяг типу сердака або піджака, подіб­ні до кептаря безрукавки з тканини — лейбики, катанки. Поширений був також одяг типу опанчі, в якому замість від­логи пришивалася пелерина (сірманя у лемків, сіряк у бойків).

Для бойківчанок характерною була сорочка з відокремленим станком, густо зібраним подолом та з розрізом на спині або на плечі. Сорочки вишивалися на грудях півколом на зразок намиста. Спідниці шили з білого полотна або ви­бійки, рясно призбирували й вишивали. З-під очіпка заміжні жінки випускали по боках кучерики, які іноді згортали у скрутні. На свята волосся розпускали, а на голову одягали білу хустку.

Лемківчанки носили також додільну зі зборами сорочку з розрізом на плечі, кольорові спідниці, а як верхній одяг — шубу, пошиту в талію й покриту фаб­ричним сукном (манту). Заміжні жінки розділяли волосся на дві половини, а потім, згорнувши кожну з них у скрутень, намотували на луб'яний або мотузяний обруч, що накривався очіпком, зверху накидався обрус (тип рушника).

Традиційне вбрання населення При­карпаття — буковинців і покутян — ба­гато в чому подібне до вже розглянутого нами наддністрянського варіанта поділь­ського одягу й тому не потребує деталь­ного опису. Доцільніше зупинитися на найбільш характерних особливостях ту­тешнього народного ткацтва, крою де­яких видів убрання, його декоративного оформлення тощо.

Оригінальним був жіночий поясний одяг Прикарпаття — опинки, горбочки (горбатки), фоти, запаски. Тканину для опинки робили чорного кольору з рідко розташованими вертикальними вузькими червоно-зеленими смугами. Центральна частина (на спинці) була суцільно чор­ною, а верхня й нижня закінчувалися широкою червоною смугою. Запаскою в деяких районах називався аналогічний опинці поясний одяг, але рівномірно затканий вертикальними кольоровими смугами. Запаску носили і жінки, і дів­чата, але на весілля молода обов'язково одягала опинку. Носили її, підтикаючи один бік під пояс, причому жінки зако­чували один бік, а дівчата — інший. Ши­роко побутували майже до нашого часу святкові горботки, чорне тло яких було щільно заткане багатокольоровим орна­ментом, а по низу йшла широка червона смуга. Горботкою обгортали фігуру (впе­різувались) у півтора обхвати, верхній лівий кут підіймали і підтикали під пояс. Малюнок одного краю горботки ткався на лице, а другого — навиворіт (анало­гічно центральноукраїнській плахті), аби при закочуванні малюнок був однаковий. Якщо на свята закочували один бік гор­ботки, то в будень — обидва. Щодо фоти, то для неї характерне не чорне, а червоне тло, заткане дрібними вертикальними смугами чорного, зеленого і жовтого ко­льорів; по низу йшла широка горизон­тальна орнаментована смуга. Складне скісне ткацтво, гра вертикальних та гори­зонтальних смуг фоти й запаски, які но­сили разом,— усе це надавало неповтор­ності одягу покутянок.

Локальна своєрідність притаманна й кроєві сорочок. Саме на Прикарпатті широко побутувала реліктова туніко­подібна жіноча сорочка, яка у кожній місцевості мала свою композиційну побу­дову. Тільки на Покутті набув поширення унікальний крій сорочок із крученим рукавом.



Комплекси традиційного одягу. Буковина


Крім того, значний розвиток тут отримала сорочка зі плечовими встав­ками і рукавами, вшитими по основі стана. Вміння створювати за рахунок крою потрібні форми демонструє високу майстерність народного конструювання. Щедро оздоблювали традиційне вбрання на Буковині. Вишивка, апліка­ція, опорядження крученим шнуром, рельєфними обшивками та інші прийоми займали провідне місце в оформленні костюма. Характер вишивки, її компози­ція, вибір технічних засобів шитва, ко­льорове забарвлення завжди залежали від крою одягу, його призначення, місце­вої традиції. Найбільш яскраво прикра­шали жіночі святкові сорочки, хутряні кептарі-цурканки, суконні сердаки, ве­сільні манти.

Головна увага в сорочці надавалася оздобленню рукавів. Вишивали низзю, настилуванням, хрестиком, мережкою (циркою) різнокольоровими вовняними нитками, заполоччю, для урочистості додавали шовк, золоту й срібну нитку, металеві пластинки (лелітки). Компози­ція рукава мала тридільну побудову: полик (опліччя), зморшка й нижня час­тина рукава. В одних випадках полики були суцільні, без пробілів; основу їхньої орнаментації складали дрібні геометрич­ні мотиви у поєднанні з геометризованими рослинними формами малино­вих, блакитних, жовтих, зелених тонів.



Буденне вбрання буковинців


Зморшка, яка є переходом від насиче­ного за кольором та орнаментом полика до нижньої частини рукава, виконувала­ся завжди одним кольором — або жов­тим, або світло-зеленим, іноді чорним — у техніці настилування. її орнамента­ція — поєднання різноманітних ромбів. Нижня частина рукава декорувалася вертикальними смугами, центральна з яких мала форму розгалуженої гілки зі стилізованим листям та квітами. В інших випадках композиція поликів складалася з великих букетів троянд або рож; іноді траплялися мотиви птахів.

У 30-х роках нашого століття в ба­гатьох районах Буковини поширюється сорочка на кокетці, вишита у техніці хрестика на плечах, грудях, під кокет­кою, на манжетах. Вижницький район, особливо село Виженка, славиться свої­ми вишивками сорочок-рукав'янок, які щедро прикрашені скісними лініями ор­наментальних узорів. Найчастіше це поєднання широких і вузьких смуг гео­метричного орнаменту. Цю традицію продовжує у своїй творчості Параска Клим, заслужений майстер народної творчості України. Найулюбленіша гама її вишивок — сполучення жовтого й ко­ричневого або вишневого й зеленого кольорів. Подібним чином декорувались і кептарі. Вони невеликі за розміром, оздоблені чорним смушком і вишиті синьою, червоною, зеленою вовняною ниткою поверхневою гладдю. Чудовий орнамент із досить простих елементів квіток, листочків, гілочок утворює ма­льовничу смугу, що розміщується по краях кептаря.

В останні десятиліття орнаментація буковинських сорочок розвивається в на­прямку дальшої розробки рослинних мо­тивів, посилення декоративності загаль­ного строю вишивки. Починаючи з 50-х років поширилася вишивка бісером, кот­ра тяжіє до натуралістичного передання квіткових мотивів. Якщо у 60—70-х ро­ках переважали композиції килимового характеру з тенденцією до відтворення невеликих за розміром квіток — пере­важно темно-вишневих, синіх, темно-зелених, то 80-ті роки демонструють інтерес до яскраво-червоних, фіолетових, смарагдових відтінків із значним укруп­ненням рослинних мотивів, які набува­ють об'ємності. Так, сорочки народної майстрині Єлизавети Ступарик із села Ошихліби Кіцманського району мають одну особливість, яка стала помітною тенденцією в оздобленні сучасних сорочок, вишитих бісером. їхні чохли обо­в'язково прикрашені широкими смугами цирок — ажурних мережок складного рослинного орнаменту, виконаних білим шовком. Блиск шовку ефектно контра­стує з барвистою вишивкою бісером.

Найбільш характерними сорочками Покуття є чорнєнки, які носили заміжні жінки, і червоненки, що їх вдягали дів­чата. Самі їхні назви свідчать про коло­рит вишивки. Вони мали здебільшого геометричні орнаменти, які укладалися у скісні ламані вертикальні смуги або ж розташовувалися в шаховому порядку, суцільно вкриваючи все поле рукава ниж­че плічка і зморшки. Останні мали під­креслено горизонтальне спрямування і складалися з трьох-чотирьох рядків, утворених із ромбів, квадратів чи зиг­загів.

Цікаво, що варіанти червоного кольо­ру в різних селах Покуття мали свої відтінки — від оранжевого до буряко­вого. Одною з улюблених схем узору була композиція з чотирикутників, уся площина яких заповнювалася нитками в різних напрямках, завдяки чому ство­рювалася багата палітра вишневого ко­льору від світлого аж до темно-фіоле­тового.

Подекуди чорнєнки вишивали дріб­ними чорними купочками в техніці під назвою кучерявий стег, що викликало враження високого рельєфу. До цього слід додати і те, що на Покутті існував звичай рясити жіночі сорочки й чоловічі портяниці, тобто закладати їх у дрібні збори. Це також створювало додатковий ефект глибини поверхні полотна.

Найпримітнішою особливістю народ­ного вбрання Покуття є вишивка білим по білому (Снятинський район). Це переважно узори геометричного харак­теру — восьмипроменеві розетки, ламані лінії, ромби тощо. Завдяки застосуван­ню різноманітних наскрізних технік виконання біла нитка створює неповтор­ну світлотіньову гру від блискучо-білого до темно-сірого. Крім геометричних, снятинські вишивки демонструють інші мотиви: зображення птахів, вазонних квітів із двома птахами, птахів у вигляді грифонів та ін.



Весільний одяг. Буковина


Своєрідним чином прикрашався й безрукавний одяг Прикарпаття. Так, місцеві кептарі — цурканки — оздоблюва­лися тхорячим хутром, яскравою аплі­кацією із сап'яну й вишивкою. В компо­зиції розміщення узору відчувається тонке розуміння особливостей різних мате­ріалів: біле гладке тло цурканки контра­стувало з пухнастим теракотово-чорним хутром; барвиста сап'янова аплікація підкреслювалася вишивкою козликом. В оздобленні цурканок завжди присутнє гармонійне співвідношення декору, утво­реного орнаментом із кучерів, і загаль­ної площини білого тла. Смуги оздоблен­ня розміщуються відповідно до конст­рукції виробу, візуально видовжуючи шви. Інший різновид безрукавок — мунтяни — в художньо-стильовому плані подібний до цурканок і близький до мол­давського вбрання.

Третьою історико-етнографічною зо­ною розглядуваного регіону є Закар­паття. Комплекс убрання українського населення і тут мав певну специфіку.

Жіночі сорочки Закарпаття пред­ставлені кількома варіантами. Сорочки-опліччя побутували у північних гірських районах. Вони були двох видів: довгі та короткі. Довгі носили до полотняної спідниці — фартуха (плата), а короткі, що мали пазушний розтин на плечах чи збоку,— до кольорової сукні.

Короткі сорочки з суцільним рука­вом, особливо характерні для Закарпат­тя, вживалися в комплексі з полотняною спідницею (спідником, подолком), одноплатовою обгорткою та двоплатовою запаскою. Пазушний розтин — із правого боку, в місці з'єднання полот­нища з рукавом чи боковим полотнищем. Такого типу сорочки трапляються у по­ляків, болгар і словаків. Верхня частина сорочки збиралася довкола шиї та викін­чувалася коміром — обшивкою.

Побутували також сорочки з підтич­кою, суцільні з розрізом на плечах і зібрані при шиї, сорочки-волошки на кокетці, сорочки з брижами, подібні до бойківських.

Обгортка (опинка) Східного Закар­паття аналогічна буковинській, покутській та наддністрянській. Це виткане з вовни чинуватим переплетенням тонке видовжене прямокутне полотнище. За­паски ткали також чинуватим перепле­тенням (ромби, смерічки), укладали гли­бокими поздовжніми зборами або густо рясували. Із трьох боків вони викінчу­валися кольоровою волічкою (косицею), а до верхніх кінців прикріплювалися тороки. Розмір запасок звичайно 80 X 160 см. Основа робилася з тонкого щільного прядива одного кольору (чор­ного, червоного), а поробок — із різно­кольорових ниток, іноді металевих. Свят­кові запаски ткалися сухозлоттю — ме­талевою ниткою сріблястого або золота­вого кольору.

Для південно-західних районів ха­рактерний комплекс жіночого одягу з платом, який закривав сорочку лише спереду. Сорочку і плат підперізували вовняним тканим поясом. Плати пере­важно були з чорного або темно-вишне­вого сатину, що приємно контрастувало з білим кольором сорочки.

Кептарі Закарпаття визначалися різноманітністю. Найдовші, майже до ко­лін, називалися гуцуляки або, як і у При­карпатті, цурканки. їх облямовували хут­ром, оздоблювали цяточками й вишив­кою. Кептарі були насичених кольорів, декорувалися рослинним орнаментом із волічки, аплікаціями, нашивками, пле­тінкою з кольорового сап'яну. Колорит такого декору здебільшого поліхромний: нитки вживалися зелені, синьо-червоні, жовті.

Жіночий верхній одяг — сіряки та кожушки — не відрізнявся від чолові­чого. Оригінальним убранням була гуня з ворсистого сірого чи білого сукна з імітацією рукавів.



Святкове чоловіче вбрання. Буковина


Комплекс жіночого вбрання допов­нювався в'язаними нарукавниками — нараквицями. їх носили поверх рукавів сорочок або під ними. Крім в'язаних нарукавників, узимку вживалися шкіря­ні. Обов'язковим атрибутом були й тор­бинки — тайстри.

Дівчата заплітали волосся у дві коси (плетіна) або у дрібні косички (дрібуш­ки). На голову вдягали луб'яні обручі з нашитими монетами, вінки й жмутки штучних квітів (косиці).

Широко побутували різноманітні прикраси, навіть чоловіки носили в одно­му вусі сережку-ковтку. Пальці прикра­шали перснями (рукавинами), обруч­ками.

Чоловічий костюм закарпатців скла­дали довгі поликові сорочки, вузькі по­лотняні або суконні штани без з'єдную­чої холоші вставки, а також широкі штани типу словацьких та угорських. Верхнім одягом, як знаємо, слугували піджакоподібний сіряк та короткий ко­жушок. Оригінальним видом убрання був довгий прямоспинний безрукавний ко­жух — губа.



Тайстра. Закарпаття

Використана література.


Матейко К. І. Головні убори українських се­лян до початку XX ст. // Там же. 1973. № 3.

Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографіч­ний нарис. Київ, 1991.

Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів традиційного вбран­ня // Нар. творчість та етнографія. 1963.

Нариси історії українського декоративно-при­кладного мистецтва. Львів, 1969.

Білецька В. Українські сорочки, їх типи, ево­люція і орнаментація // Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21—22, ч. 1.

Бойко В. М. Українські народні традиції в су­часному одязі. Київ, 1970.

Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976.

Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народ­ні художні промисли України. Київ, 1979.

Жолтовський П. М. Український живопис XVII—XVIII ст. Київ, 1978.

Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка: Альбом. Київ, 1993.

Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. Київ, 1993.