Реферат: Султанова Лейла Юріївна кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділу виховних систем у педагогічній освіті Інституту педагогічної освіти І освіти дорослих напн україни реферат

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ І ОСВІТИ ДОРОСЛИХ


«ПОЛІКУЛЬТУРНА ОСВІТА МАЙБУТНІХ ВИКЛАДАЧІВ

ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ»


Султанова Лейла Юріївна – кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділу виховних систем у педагогічній освіті Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих НАПН України


РЕФЕРАТ


Київ – 2012р.

Основний зміст дослідження.

Єдиний освітній простір Європи є пріоритетом, який може визначити й національну освітню стратегію України. Адже європейський освітній простір з його цінностями та освітніми стандартами сприяє динамічним демократичним трансформаціям в Україні. Поряд із напрямом європейської інтеграції, пов’язаним з удосконаленням та адаптацією системи освіти до умов соціально-орієнтованої економіки, вища освіта в Україні охоплює культурно-освітній та науково-технічний напрями, які передбачають впровадження європейських норм і стандартів в освіті, науці і техніці та поширення власних культурних і науково-технічних здобутків у Європейський Союз.

У більшості країн Європейського Союзу спостерігається посилення уваги науковців до дослідження полікультурності в освіті, відбуваються процеси пошуку шляхів удосконалення системи педагогічної освіти, з урахуванням рівноправного співіснування різних культур, високої культури міжнаціональних взаємовідносин, а також підвищення полікультурної освіченості населення.

На міжнародному рівні процес впровадження полікультурної освіти координують різноманітні форуми й організації: ЮНЕСКО, Рада Європи, Міжнародне бюро освіти тощо. Ідея полікультурності пронизує значну кількість і національних державних документів. Ці документи наголошують на необхідності вивчення кожною людиною як національної культури народів, що живуть на території України, так і світової культури. Так, ідеї полікультурності закладені у таких державних документах України як: Конституція України, Національна доктрина розвитку освіти, Державна національна програма «Освіта» (Україна ХХІ століття), Державний стандарт базо­вої й повної середньої освіти тощо.

В нормативних документах зазначено, що загальноосвітні програми спрямовані на вирішення завдань формування загальної культури особистості, а низка наукових досліджень розкриває сутність і технології реалізації культурологічного підходу до сучасної освіти. Дані дослідження представляють новий погляд не тільки на культуру, але й на місце особистості в культурі. Вільний і творчий характер розвитку особистості стають пріоритетними цінностями сучасної освіти.

Оскільки орієнтація на загальнокультурний розвиток є однією з пріоритетних позицій національної системи освіти – підготовка викладача вищого навчального закладу повинна спрямовуватись на формування педагога як «людини культури», здатної до спілкування і плідної співпраці з людьми різних національностей, віросповідань та культур, до світового споглядання в умовах культурного і національного плюралізму, гуманістичних і демократичних цінностей.

Важливим у полікультурній освіті є розуміння культури особистості як цілі і фактора освіти. На основі цього у більшості сучасних педагогічних досліджень мова йде не про формування окремих професійних якостей і властивостей особистості викладача вищого навчального закладу з певними властивостями, що протирічить закономірностям її розвитку, а про створення умов, що потребують повноцінного прояву і розвитку особистісних функцій людини. При цьому відбувається і реформування традиційної знаннєвої моделі освіти, яка в умовах реалізації нової парадигми розглядається як складова частина культурологічної підготовки викладача вищого навчального закладу, перетворюючись з його цілі у засоби.

Термін «полікультурна освіта» походить від сформованого у за­хідній інтелектуальній культурі у 70-х роках ХХ століття поняття «multicultural education». Перші спроби дати визначення цьому поняттю містяться у Міжнародному педагогічному слов­ни­ку, який було видано у Лондоні в 1977 році. Там полікультурна освіта визначається як відображення ідеалів культурного плюралізму у сфері освіти. У 90-х роках ХХ століття у Міжнародній енци­клопедії освіти подається таке тлумачення поняття «multicultural education» – педагогічний процес, у якому подано дві і більше культури, які відрізняються за мовою, етнічною, національною або расовою ознакою.

Українські дослідники узагальнено полікультурну освіту розуміють як процес оволодіння знаннями про різні культури своєї країни, Європи і світу в цілому. В процесі навчання учні (студенти) починають вирізняти загальне і особливе в рідній культурі, у світовій культурі, з метою духовного збагачення, толерантного і терпимого ставлення до представників інших культур, формування вмінь і навичок для здійснення взаємодії в умовах полікультурного співтовариства. «Полікультурне виховання – це процес цілеспрямованої соціологізації учнів (студентів), що передбачає оволодіння особистістю системою національних і загальнокультурних цінностей, комунікативних і емпатичних вмінь, що дозволяють здійснювати міжкультурну взаємодію і виявляти розуміння інших культур, а також толерантність стосовно їх носіїв».

В якості методологічної основи дослідження нами був обраний парадигмальний підхід.

Сьогодні спостерігається зростаючий інтерес до цього поняття в сфері загальнонаукової та спеціально-наукової методології, особливо в галузі соціально-гуманітарного пізнання. Педагогіка в цьому відношенні не стала винятком.

У наукових публікаціях з педагогіки термін «парадигма» вживається досить широко. При цьому в сучасній системі освіти існують принципово різні теоретичні підходи до змісту парадигми, що визначають стратегію і спрямовують хід дослідження. Ці відмінності проявляються в існуванні різних шкіл і напрямів дослідження, що належать до тієї чи іншої концептуальної традиції. Основою для розвитку і існування в системі освіти різних наукових напрямів є прихильність науковців до різних парадигм. Це призвело до виникнення поняття «поліпарадигмальність». Так, одні науковці розглядають парадигму в її класичному «Кунівському» визначенні, інші – притримуються поглядів про зміну парадигм та наводять свої тлумачення цього поняття.

Останнім часом опубліковані роботи, в яких кардинально переглядається категорія парадигми стосовно педагогіки. У педагогічний обіг поняття «парадигма» увійшло у 90-х роках ХХ століття і набуло педагогічного змісту. І хоча поняття парадигми почали використовувати відносно недавно, воно швидко і непомітно стало одним із значущих в педагогічній науці кінця XX століття.

Така популярність поняття «парадигма» пояснюється на думку Є.Бондаревської потребою дослідників у методологічних опорах, які педагогіка втратила у зв’язку з переосмисленням пізнавальних постулатів марксистської ідеології. Другою обставиною, що викликає особливий інтерес до парадигми є прагнення вчених осмислити інноваційну, диференційовану, різноспрямовану, суперечливу педагогічну реальність нашого часу в її цілісності. Третьою – є бажання як науковців, так і практиків знайти універсальний, відповідний прогресивним тенденціям, науково обґрунтований метод перетворення педагогічної дійсності.

У педагогічних працях поняття парадигми співвідноситься не тільки з наукою і науковою діяльністю, але й з освітою. На думку Н.Коршунової однією з причин даного процесу є перетин підходів – загального, історико-наукового і внутрішньо наукового, методологічного і аксіологічного.

На думку І.Ільїнського, освітня парадигма повинна включати декілька основних ідей і підходів, які становлять теоретичну основу освіти:

новий погляд на роль освіти у ХХІ ст.;

новий погляд на предмет і кінцеві цілі освіти;

новий погляд на рівні освіти;

новий погляд на роль соціально-гуманітарного знання;

новий погляд на навчальні завдання і засоби вирішення цих завдань.

У своєму дослідженні ми ототожнюємо поняття наукової і освітньої парадигми. Оскільки педагогічна дійсність представлена в формі теоретичних уявлень, які в свою чергу можуть виконувати функцію парадигм. Таке розуміння добре співвідноситься з наукознавчою роллю парадигми як базового поняття методології науки.

Становлення нової освітньої парадигми в українському соціумі відбувається в умовах глобалізації. Система вищої освіти перебуває у постійному русі, реагуючи на вплив зовнішнього середовища, адаптуючись до її змінюваних потреб і одночасно активно впливаючи на стан цього зовнішнього середовища і формуючи його потреби – освіта здатна і повинна здійснювати вплив на розвиток тих чи інших процесів у суспільстві, підтримувати їх або гальмувати, знаходити свої специфічні можливості вирішення глобальних або локальних проблем, що виникають, попереджуючи небажаний розвиток подій. Таке розуміння ролі освіти в суспільстві лежить в основі пріоритетної значимості розвитку освіти для розвитку цивілізації, окремої держави, суспільства і кожної людини.

Таким чином, проблема полікультурної освіти тісно пов’язана із процесами глобалізації, а саме з впливом глобалізації на таку сферу суспільного і особистого буття як культура, ґрунтовно проаналізованим російським ученим А.Косиченко. Науковець зазначає, що глобалізація основний акцент робить на економіку, оскільки ця сфера є найбільш об’єктивованою. Загальносвітовий розподіл праці і економічна специфіка країн робить неминучою подібну глобальну інтеграцію. Тому глобалізація у сфері економіки виглядає як досить природне явище. Проте, необхідно врахувати той факт, що інтегруючи економіки, країни інтегруються всебічно. Уніфікація національних культур в процесах глобалізації, незважаючи на помітну автономність культури від економіки та здатність культури зберігати свої специфічні національні, традиційні, ідейні основи в глобальних економічних інтеграційних процесах – є наслідком інтеграції економічної.

Зв’язок глобалізації з культурою виявився настільки значним, що спричинив появу у науці таких термінів як «економізація культури» та «культуризація економіки». Економізація культури полягає у тому, що сфера культури все більше зазнає впливу законів ринку та конкуренції (мас-культури). Культуризація економіки визначається тим, що суспільне виробництво все більше орієнтується на створення інтелектуальних, культурних і духовних благ або на виробництво «символів».

Відтак для культурної глобалізації характерне зближення ділової та споживчої культури між різними країнами світу та зростання міжнародного спілкування. З одного боку, це призводить до популяризації окремих видів національної культури в усьому світі. З іншого – популярні міжнародні культурні явища можуть витісняти національні або перетворювати їх на інтернаціональні.

Оскільки в умовах глобалізації зберегти традиційну культуру народу досить важко, збереження культурної своєрідності стало оцінюватися як найвище досягнення сучасної цивілізації. У зв’язку з цим цивілізовані країни, які характеризуються цілеспрямованим, заснованим на зваженій концепції управлінням соціальною та культурною сферами, ще з середини ХХ століття постійно розвивають «культурну політику». Саме тоді почався планово розроблятися підхід щодо збереження культурного генофонду всього людства та кожної окремої країни в рамках ООН.

Культурна політика у багатьох країнах сьогодні переорієнтовується з моделі асиміляції, в якій меншини відмовляються від своїх культурних традицій та цінностей, замінюючи їх тими традиціями, яких дотримується більшість, на мультикультурну модель, де індивід соціалізується і до домінуючої, і до етнічної культур.

Загалом, процеси глобалізації є досить суперечливими, а оцінити їхній вплив на культуру однозначно – дуже важко. Незаперечним залишається тільки той факт, що кожне національне суспільство – це соціальний світ зі своєю економічною та політико-правовою системою, зі своєю культурою. Головним при входженні національної культури у світовий культурний простір є її вміння залишатися собою та бачити крізь призму власного національно-культурного сприйняття загальнолюдський зміст інших культур.

Зазначимо, що полікультурна освіта – порівняно нова галузь педагогічного знання, яка привертає увагу не тільки спеціалістів, а й широке коло громадськості, оскільки є досить адекватною педагогічною реакцією на такі гострі проблеми як розвиток процесів глобалізації у сучасному світі, міжособистісні, міжгрупові та міжетнічні конфлікти, дискримінаційні явища, класові, політичні та релігійні антагонізми. Розвиток цього напряму сучасної педагогічної науки і освітньої практики зумовлений самою суттю процесів демократизації і гуманізації соціального життя, прагнення створити суспільство, в якому культивуються шанобливе ставлення до особистості, захист гідності і права кожної людини.

Досягнення цих цілей через освіту можливе, за умови надання полікультурності статусу одного з важливих дидактичних принципів поряд із такими як науковість, системність, послідовність, зв’язок навчання із життям тощо. Дидактичний принцип полікультурності ефективним буде лише в тому випадку, якщо він пронизуватиме всю методику викладання. Ці питання вимагають детальної теоретичної і прикладної розробки.

Провідна роль в оновленні системи освіти належить вищим навчальним закладам, оскільки саме тут закладаються теоретико-методологічні та змістові науково-методичні засади освіти, формується педагогічне мислення та професіоналізм майбутнього викладача. В умовах глобалізації це питання набуває актуальності, адже суспільство необхідно забезпечити фахівцями здатними всебічно оволодіти обраною професією, новітніми способами сприймання і передачі інформації, бути конкурентоспроможними на динамічному ринку праці.

Цілі педагогічної діяльності викладача вищого навчального закладу поліфункціональні, в наслідок чого педагогічні завдання мають комплексний характер. Вони не можуть бути вирішені тільки засобами педагогіки, психології або за допомогою методики викладання конкретних наук. Це має бути своєрідний синтез знань з різних галузей. Сучасний педагог цей синтез здійснює розробляючи конкретні програми підготовки спеціалістів високого рівня, аналізуючи рівень їх готовності до засвоєння знань, стимулюючи і активізуючи їх навчальну діяльність, при проведенні діагностики вивченого тощо.

Таким чином, проблема розвитку полікультурної освіти належить до ряду тих педагогічних проблем, які з плином часу не втрачають своєї актуальності. Вища освіта перебуває в процесі трансформаційних змін у зв’язку із зміною ролі освіти в суспільстві, перетворенням її у важливу умову і показник конкурентноспроможності країни, у зв’язку з об’єктивною необхідністю конвергенції і духовною інтеграцією людських спільнот, подоланням розрізненості у ментальній несумісності. Освіта має безпосередній вплив на становлення особистості і, таким чином, може допомогти суспільству сформувати в молоді толерантне ставлення до представників інших культур.

Освіта визначає особистісні якості окремих індивідуумів, зокрема викладачів вищих навчальних закладів, а також груп, їх знання, уміння і навички, світоглядні і поведінкові пріоритети, як наслідок – економічний, моральний і духовний потенціал суспільства. Тому вищі навчальні заклади є однією з основних структур, яка може взяти на себе цю функцію.

Дана проблема частково розкрита у наукових дослідженнях. Зокрема у наукових працях А.М.Алексюка, Г.О.Бала, Б.С.Гершунського, О.В.Глузмана, І.А.Зязюна, Р.О.Позінкевича, О.Л.Шевнюк та ін. переосмислюються теоретико-методологічні засади освіти як культурного процесу.

Глобалізаційні тенденції розвитку освіти в зарубіжних країнах вивчали такі вітчизняні вчені, як Н.В.Абашкіна, О.К.Мілютіна, Н.Г.Ничкало, А.А.Сбруєва та ін. Проблему продуктивної взаємодії в контексті міжособистісного спілкування досліджували зарубіжні вчені М.Аргіл, Г.Баннер, Е.Врегг, П.Екман, Х.Кеннон, Д.Крістал, Б.Скіннер, Р.Харрісон.

Проблему виховання культури міжнаціонального спілкування досліджує ряд учених: Н.М.Воскресенська, Н.І.Ганнусенко, З.Т.Гасанов, В.С.Заслуженюк, М.Г.Тайчинов, Г.Г.Філіпчук, М.А.Хайруддінов та ін.

Особливості професійної педагогічної підготовки в зарубіжних країнах, зокрема на європейському континенті, вивчають Н.М.Лавриченко, Л.П.Пуховська (Західна Європа), Т.М.Десятов (Східна Європа), О.В.Матвієнко (Європейський Союз); в окремих країнах Європи – Ю.А.Алфьоров, А.В.Парінов (Англія), Н.М.Авшенюк (Англія, Уельс), І.П.Задорожна, О.К.Мілютіна (Велика Британія), В.А.Гаманюк, Т.І.Вакуленко (Німеччина), В.І.Семілетко (Норвегія), У.Новацька, І.Шемпрух (Польща), Н.В.Абашкіна, О.Г.Ширін (Німеччина), О.В.Авксентьєва, Л.І.Зязюн (Франція), О.С.Ковальчук (Російська Федерація); в англомовних країнах – А.А.Сбруєва (англомавні країни), М.П.Лещенко (Велика Британія, Канада, США), І.В.Гушлевська (США, Канада), І.С.Бессарабова, Т.С.Кошманова, Т.Г.Чувакова (США), Н.В.Мукан, Л.О.Карпинська (Канада); в інших країнах світу О.А.Жижко (Мексика) та ін.

Серед різноманітних науково-педагогічних розвідок останніх років на особливу увагу заслуговує ідея продуктивності сучасної освіти (М.І.Башмаков, І.Бем, Г.П.Васянович, Н.Б.Крилова, О.М.Леонтьєва, В.М.Мадзігон, М.Потмесіл, Л.О.Савєнкова, М.Сікорова, С.О.Сисоєва, Й.Шнейдер, О.Н.Тубельський, Л.О.Хомич та ін.), що передбачає встановлення паритетно-партнерських взаємин на всіх рівнях взаємодії.

Підготовка майбутнього вчителя до різних видів взаємодії суб’єктівосвітнього процесу знайшла висвітлення у працях таких науковців, як Л.К.Авраменко, Л.В.Байбородова, А.А.Вербицький (групова взаємодія), Ю.А.Акаймова (міжкультурна комунікація), Т.В.Асланов, О.В.Іванова (мовленнєва підготовка).

Отже, актуальність означеної проблеми, недостатня теоретична розробленість та неузгодженість практичної реалізації в навчальному процесі, а також наявність суперечностей процесу підготовки викладачів вищих педагогічних навчальних закладів зумовили вибір теми дослідження «Полікультурна освіта майбутніх викладачів вищих навчальних закладів».

Мета дослідження полягає у теоретичному і методичному обґрунтуванні та експериментальній перевірці системи підготовки майбутнього викладача.

^ Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше теоретично обґрунтовано систему психолого-педагогічної підготовки викладача вищого навчального закладу на основі полікультурного підходу. Удосконалено технологію психолого-педагогічної підготовки викладача вищого навчального закладу на основі полікультурного підходу. Конкретизовано теоретичні засади психолого-педагогічної підготовки викладача вищого навчального закладу. Розроблено концептуальні засади психолого-педагогічної підготовки викладача вищого навчального закладу на основі полікультурного підходу. Подальшого розвитку набули теоретичні положення полікультурної освіти.

^ Практична значущість дослідження полягає в розробці науково-методичного забезпечення психолого-педагогічної підготовки майбутнього викладача вищого навчального закладу на основі полікультурної парадигми.

^ Загальна кількість публікацій – 18, у тому числі 6 наукових статей – у фахових педагогічних виданнях, затверджених ДАК (ВАК) України, 1 колективний навчально-методичний посібник (з грифом МОН України), 1 колективна монографія.

Обґрунтування об’єднання наукових праць в єдиний цикл.

Усі публікації об’єднує проблема «Полікультурної освіти майбутніх викладачів вищих навчальних закладів». Зокрема, у публікаціях висвітлено:

– питання особливостей розвитку національної системи освіти в контексті інтеграції в єдиний європейський освітній простір;

– питання підготовки викладача вищого навчального закладу;

– питання сутності полікультурної освіти.