Реферат: Реферат на тему: Соціальна структура суспільства, місце в ній середнього класу

РЕФЕРАТ

На тему:

Соціальна структура суспільства, місце в ній середнього класу

Соціальна структура суспільства, її динаміка є ключовими те­мами соціології. Соціологія вивчає сутність соціальної структу­ри, найважливіші її складові, ознаки їх ви­окремлення в соціальній структурі суспі­льства, реальний стан, тенденції та перс­пективи її розвитку. Соціологи нази­вають соціальну структуру хребтом су­спільства, культуру — його плоттю, а соціальний контроль з нормами і санкці­ями включно — цементуючою засадою.

Під соціальною структурою суспільства розуміють сукуп­ність його соціальних складових і те, що поєднує їх, утримує від розпаду, упорядковує й надає структурі певної конфігурації, зв'язує ці складові. Існують різні підходи до визначення соціаль­них складових. Відомий російський соціолог А. Кравченко трак­тує структуру суспільства, як сукупність статусів і ролей, функ­ціонально зв'язаних між собою. Провідні українські політологи В. Андрущенко, Н. Горлач визначають сутність соціальної структури суспільства як сукупність взаємозв'язаних і взаємоді­ючих упорядкованих стосовно одна одної соціальних спільнот, прошарків, груп, а також відносин між ними.

^ Соціальні спільноти — це такі спільноти, що реально існу­ють і є емпірично зафіксованими сукупностями індивідів, котрі характеризуються відносною цілісністю як самостійні суб'єкти соціальних дій та поведінки, мають певний кількісний склад, до­статньо міцні зв'язки, виконують ту чи ту спільну діяльність.

Соціальні спільноти є особливим рівнем організації суспільс­тва. Вони виникають і формуються на основі культурно-історичної самобутності людей, їхніх родинних зв'язків та подіб­ності стадій життєвого циклу, територіально-регіональних ознак, а також ситуативно — для виконання спільних дій. Спільнотами є народи, нації, класи, сім'ї, політичні партії, колективи, соціаль­но-професійні групи, учасники мітингів, різні кримінальні угру­повання — мафіозні структури, організовані банди тощо.

До особливого типу соціальних спільнот належать колективи — групи людей, об'єднані розв'язанням певних виробничих, гро­мадських, політичних та інших завдань. Вони характеризуються спільними інтересами та цілями, почуттям солідарності, самови­значенням. Залежно від видів діяльності вирізняють виробничі, наукові, спортивні, навчальні та інші колективи. Вони є первин­ними ланками суспільства, об'єднують велику кількість людей і виконують певні функції. У них складна внутрішня структура і соціальна організація. Колективи є одночасно і складовими соці­альної структури суспільства (як соціальні спільноти), і соціаль­ними інститутами (як соціальні організації), що дає змогу вио­кремлювати їх у різновиди соціальних спільнот.

Соціальна структура суспільства репрезентована насамперед соціальними групами. ^ Соціальна група — це сукупність людей, які об'єднані будь-якою ознакою (спільним простором, діяльніс­тю, економічними, демографічними, психологічними та іншими характеристиками), взаємодіють у певний спосіб на основі взаємовизнаних очікувань.

Утворенню груп передує поява квазигруп — безструктур­них, неорганізованих збіговиськ людей, які за певних умов можуть перетворитися в групу. Такими є натовпи людей, в яких нема ясності усвідомлення спільності мети, але є схо­жість емоційного стану, спільність елементу привернення їх уваги. Поведінка індивідів у натовпі характеризується поси­ленням навіювання, мавпування, емоційності та соціально-психологічного зараження.

За характером поведінки людей вирізняють такі типи натовпу:

випадковий — пов'язаний із цікавістю до якоїсь пригоди, що виникла раптово;

експресивний — об'єднаний спільним почуттям та ставлен­ням до певної пригоди;

конвенційний — пов'язаний з інтересом до якогось заходу;

діючий — може бути агресивним, характеризується ненавис­тю до певного об'єкта;

панікуючий — утворюється за умов небезпеки; корисливий; повстанський тощо.

У соціальні групи людей згуртовують спільні інтереси, ціннос­ті й норми поведінки, що є реальними причинами їх дій, і відріз­няються через неоднакове становище і роль у суспільному житті.



^ Класифікація груп


Будь-яке суспільство складається з безлічі великих і малих соціальних груп (див. рис). Проте соціальну структуру суспі­льства становлять лише ті з них, які є засадничими в побудові суспільства і визначають його зміни. Соціальні групи посіда­ють різні місця в ієрархії суспільства, у диференціації насе­лення за рівнем влади, добробуту, доходів, освіти тощо; вони зв'язані між собою економічними, політичними, культурними та іншими відносинами; є суб'єктами функціонування соці­альних інститутів суспільства. Отже, соціальна структура су­спільства відбиває його об'єктивну диференціацію на великі й малі соціальні групи (спільноти, прошарки), що різняться за своїм становищем у системі суспільних відносин. Одні з них (наприклад класи) формуються об'єктивно та існують незалеж­но від волі і свідомості людей, інші створюються свідомо та цілеспрямовано самими людьми (політичні партії, молодіжні угруповання тощо). Суб'єкти соціальної структури суспільства зв'язані соціальними відносинами, кожному з різновидів яких відповідає певна структура: економічна, політична, правова, духовна тощо.

^ Соціальні відносини — це відносини між групами людей і ін­дивідами, соціальними групами, що посідають певне місце в структурі суспільства, беруть неоднакову участь у його економіч­ному, політичному та державному житті, різняться за способом життя, рівнем і джерелами доходів, структурою особистого спо­живання.

Соціальні відносини як різновид суспільних відносин постійно взаємодіють з іншими відносинами — економічними, політичними, правовими. Щоб їх «вичленити», необхідно знати, з приводу чого вони сформувались, оскільки всі вони формуються й реалізуються між соціальними суб'єктами сто­совно різних матеріальних чи духовних об'єктів. Якщо відно­сини сформувалися стосовно засобів виробництва — це еко­номічні відносини, державної влади — політичні, законів — правові, ідеології, науки, культури, релігії, освіти, мистецтва — духовні.

Соціальні відносини у вузькому значенні (у широкому вони ідентичні суспільним) формуються в процесі реалізації соціаль­ної взаємодії, що виникає між різними суб'єктами (соціальними спільнотами, прошарками, групами, індивідами). Вони відбива­ють становище окремих суб'єктів у суспільстві. Це відносини рівності—нерівності, справедливості—несправедливості, пану­вання—підлеглості.

Основою формування й розвитку соціальної структури, її складо­вих є виробничі відносини. Сталі форми людських об'єднань та від­носин між ними утворюються, ґрунтуючись на об'єктивних проце­сах суспільного поділу праці. Під суспільним поділом праці розуміють розмежування в суспільстві різних соціальних функцій, ролей що виконуються певними індивідами, групами людей, спіль­нотами з різних сфер суспільства — сільського господарства, про­мисловості, науки, охорони здоров'я, мистецтва, армії тощо.

Поділ праці виникає, коли певні функції закріплюються за відповідними групами спеціально для цього підготовлених лю­дей: це називається спеціалізацією. Щоб задовольнити різнома­нітні потреби, фахівці між собою кооперуються, унаслідок чого формуються функціональні зв'язки.

Першим великим суспільним поділом праці стало виокрем­лення із загальної маси пастуших племен, що створило матері­альну передумову для виникнення приватної власності й поділу суспільства на класи.

Другим великим суспільним поділом праці стало виокремлен­ня ремесла, яке раніше було підсобним промислом землероба. Це призвело до значного розшарування суспільства і появи в ньому таких соціальних спільнот, як знать і прості землероби, ремісни­ки тощо. Потреба в обміні продуктами трудової діяльності зумо­вила формування ще однієї соціальної спільноти — купців. За третього поділу стався поділ праці на фізичну й розумову, а насе­лення — на сільське й міське.

Отже, з розвитком продуктивних сил і суспільного виробництва поглиблювався поділ праці, який спричинив ускладнення соціальної структури, появу нових її елементів, заміну одних елементів іншими, що відповідали вимогам економічного та соціального розвитку.

Унаслідок взаємодії індивідів відбувається формування спіль­них інтересів, які відтворюють їхні спільні риси. Спільні інтереси групи, спільноти формуються на основі індивідуальних інтересів її членів, але не є їх сумою. Спільні інтереси є рушійною силою будь-якої групи, спільноти.

Інтереси — це зовнішній прояв потреби, що є усвідомленням, відчуттям необхідності певних умов життєдіяльності. Одні умови спонукають потребу привласнювати й споживати, а інші — ство­рювати і примножувати. Історичний досвід свідчить, що жодне соціальне утворення, жодна соціальна група не поступаються своїми інтересами добровільно. Прохання враховувати інтереси інших, заклики до гуманності, морально-етична аргументація тут не діють. Кожне соціальне утворення, соціальна група спрямовують свої зусилля на реалізацію власних інтересів, навіть біль­ше — на експансію, досягнення й зміцнення успіху за рахунок ущемлення інтересів інших. Однак особисті соціальні інтереси майже ніколи не виступають у «чистому» вигляді. Вони, як пра­вило, завуальовані, поєднуються з ідеологічними поглядами, мо­рально-етичними міркуваннями загального характеру. Вирішаль­ну роль у реалізації інтересів відіграє ідеологія. Щоб не стати жертвою обману, людина має навчитися за будь-якими політич­ними чи релігійними заявами, обіцянками, закликами до гуманізму бачити інтереси тих чи тих груп, кланів або окремих індивідів.

Вивчення соціальної структури суспільства, як відомо, розпочав іще Платон. Розроблена Платоном модель соціальної структури пе­редбачала три соціальні верстви: філософів, що управляють держа­вою, воїнів і робітників (селян, ремісників). Нерівність цих груп бу­ло віднесено Платоном до рангу об'єктивного державного закону.

Видатний соціаліст-утопіст Ш. Фур'є вирізняв у соціальній структурі п'ять верств: двір, знать, буржуазія, народ, чернь. Ці верстви між собою ворогують. Основною суперечністю суспіль­ства є протистояння між багатими і бідними.

Спільним у Платона і Ш. Фур'є є те, що соціальна структура розглядається ними як певна множина соціальних груп, що різня­ться між; собою за функціями в суспільстві і багатством. На за­саді цих відмінностей у суспільстві формуються певні й досить жорсткі відносини між групами щодо влади (одні керують, а інші підпорядковуються) і багатства (одні привласнюють працю ін­ших). З розвитком суспільства характер цих відносин змінюєть­ся: влада одних груп слабшає, інших — посилюється, багатство перерозподіляється. Проте в головному ці відносини протягом багатьох віків залишаються сталими.

Отже, в основу утворення різних соціальних верств покладено ті позиції, що їх вони мають у суспільстві: влада, багатство, можливість (неможливість) привласнення.

Соціальна структура сучасного суспільства включає велику кількість соціальних спільнот, прошарків, груп, які можна типологізувати так:

соціально-класові — класи, соціальні прошарки, соціальні групи та верстви;

соціально-професійні — колективи виробничі, навчальні, військові;

соціально-демографічні — сім'ї, молодь;

соціально-територіальні — міста, села, райони;

соціально-етнічні — нації, народності, етноси.

Наведену типологізацію можна поглибити, зазначивши, на­приклад, такі складові:

вища політична еліта;

середні прошарки державного й місцевого управління;

низові працівники апарату управління;

провідні господарські керівники;

низові керівники;

фахівці й службовці різних рівнів;

робітники різних кваліфікацій;

пенсіонери та інваліди;

учні та студенти;

декласовані елементи тощо.

Кожну з цих складових сформовано на підставі спільних ін­тересів, які завжди спрямовані на зміцнення та збереження ста­новища конкретної соціальної групи в соціальній структурі су­спільства. Ці соціальні групи існували і в структурі радянського суспільства, але не про всіх їх згадували.

Вітчизняна теорія соціальної структури вивчала тільки ті верстви, котрі вважала головними, чи такі, які вивчати було з якогось погляду вигідно. Щоб виключити такий волюнтаризм, російський соціолог Р. Ривкіна пропонує інші правила вивчення соціальної структури:

вивчати потрібно всі без винятку соціальні прошарки су­спільства;

вимірювати їх потрібно за допомогою однієї мірки, одних критеріїв;

критеріїв має бути достатньо, щоб вони описували кожний прошарок глибоко й вичерпно.

Інструментом, який дає змогу дотримуватися цих правил, є теорія соціальної стратифікації.

Радянське суспільство згідно з прийнятою тоді доктриною складалось із двох класів (робітничий клас і колгоспне селянст­во) та одного прошарку — інтелігенції. Взаємини між цими кла­сами мали бути безконфліктними, оскільки між ними нібито не існувало антагоністичних суперечностей. Ця концепція абсолют­но не відповідала реальному стану речей у радянському суспільс­тві. Вона оперувала фактично лише одним критерієм — відноси­нами власності, побіжно доповнюючи його критерієм характеру праці. Наявність влади, обсяги і способи отримання доходів зо­всім не бралися до уваги. Повністю ігнорувалася нерівність по­зицій різних груп, панувало утопічне уявлення про однакові шан­си соціального просування для всіх незалежно від походження, національності, партійності тощо, канонізувалося поняття «гармонійної єдності» суспільних інтересів. Мета такої доктрини бу­ла зрозумілою — приховати реальну соціальну структуру радян­ського суспільства, реальні соціальні суперечності в ньому.

Значення вивчення й аналізу реальної соціальної структури суспільства полягає в тім, що вона є важливим соціальним регу­лятором еволюції суспільства, визначає шляхи розвитку й під­вищення ефективності економіки, оскільки різні соціальні групи мають у ній абсолютно конкретний статус і намагаються реалізу­вати свої інтереси. Соціальна структура визначає сутність і ос­новні напрямки політики в суспільстві, оскільки політичні відно­сини є відносинами між окремими групами з приводу викорис­тання, утримання чи захоплення державної влади.

Теорія соціальної структури, або соціологія соціальної струк­тури, за радянської влади розвивалася найменш продуктивно, бо вона надто красномовно заперечувала постійно декларовану «со­ціальну однорідність» радянського суспільства.

Нині під впливом соціальних зрушень відбувається демонтаж структури пострадянського суспільства, його інститутів, з'явля­ється так званий середній клас.

За визначенням німецького вченого ^ Л. Ергарда середній клас — це та верства населення, яка об'єднує або прагне об'єднати людей, що власною трудовою діяльністю забезпечують своє існування. Найвищу цінність для середнього класу мають почуття особистої відповідальності за свою долю, незалежне існування, рішучість та бажання самоствердження у вільному суспільстві, у вільному світі.

Середній клас у країнах Заходу складається з управлінців ниж­чого й середнього рівнів, основної частини інтелігенції, яка пра­цює за наймом, дрібних та середніх службовців. Англійський со­ціолог Е. Гідденс звертає увагу на неоднорідність середнього класу, його три рівні:

вищий — власники великого бізнесу, приватних магазинів, фермерських господарств;

середній — менеджери і фахівці, які мають вищу освіту і престижну роботу;

нижчий — службовці, учителі тощо.

Представники середнього рівня демонструють представникам нижчого рівня взірці, які за певних умов можуть бути цілком до­сяжні і для них, а це є певним стимулом. Цим самим невдоволен­ня представників нижчого рівня нейтралізується їх сподіваннями на ліпше.

Зростання кількості представників середнього класу зумовлю­ється розвитком НТР, ускладненням організаційної структури управління на всіх рівнях народного господарства, розширенням сфери послуг.

Більшість учених упевнена, що саме середній клас, а не про­летаріат чи селянство є основою сучасного суспільства. Нині особливо актуальною стає гіпотеза, обґрунтована Г. Зіммелем, що стабільність суспільства залежить від питомої ваги й ролі середнього класу. Його існування та добробут є запорукою доб­робуту всього суспільства. Перебуваючи на проміжному рівні між протилежними полюсами соціальної ієрархії, середній клас своєю нейтральною позицією, упевненістю у своєму становищі, вірою в майбутнє нейтралізує протистояння цих полюсів. Завдя­ки цьому суспільство зберігає рівновагу і стабільність. Що біль­шою є питома вага середнього класу, то сильніший вплив він здатний справляти на ситуацію в державі, на політику, економіч­ні зміни, свідомість громадян, громадську думку.

Учені називають дві моделі соціальної структури, в основу яких покладено принципи вільного господарювання:

1) розвинутого демократичного ринкового суспільства, яке підтримується потужним середнім класом, що становить до 80% громадян. У суспільстві такого типу суспільна злагода забезпечу­ється виключно демократичними інститутами;

2) слаборозвинутого суспільства, в якому існує різкий поділ населення на бідних і багатих, а середній клас дуже нечисленний. У такому суспільстві надто важко створити стабільний механізм досягнення суспільного компромісу.

Якщо в першому випадку право на владу, на високі пости за­безпечується довірою суспільства на демократичних виборах, то в другому — майновим станом, можливістю використання при­ватних фінансових коштів для реалізації політичних цілей.

^ Слабкість середнього класу призводить до гальмування демо­кратизації суспільних відносин. Досягнення суспільних компро­місів стає майже неможливим. За таких умов може сформуватися тенденція до авторитарної диктатури, спрямованої на захист ін­тересів вищих верств, або до революційної диктатури, яка, спи­раючись на озброєні маси, прагнутиме задоволення інтересів ви­ключно найбідніших верств.

США називають суспільством середнього класу. Середній клас перебуває на проміжному рівні між основними класами в системі соціальної стратифікації; йому притаманні неоднорід­ність становища, суперечливість інтересів, свідомості і політич­ної поведінки. Вирізняють старий середній клас (середні й дрібні власники) і новий середній клас, до якого входять управлінці, професійні працівники розумової праці (білі комірці та ін.). Саме в США якнайповніше реалізовано принципи класової стратифі­кації. Тут вчені виокремлюють 4 основні класи: вищий, середній, робітничий і нижчий. Кожен з них, крім робітничого, розбива­ють іще на 2—3 прошарки. Середній клас кількісно становить близько 60% населення. До його складу входять люди з економіч­ною незалежністю, яскраво вираженою професійною орієнтаці­єю. Це власники підприємств, учені, лікарі, адвокати, банкіри, підприємці. Завдяки тому, що середній клас кількісно є найчисленнішим, американське суспільство зберігає стабільність.

Як показали соціологічні дослідження Інституту соціології НАН України, кількісне співвідношення дуже багатих і дуже бідних, що є нині в Україні, виходить далеко за межі безпечної для суспільства соціальної нерівності, про яку вже йшлося. Тому соціальна ситуація є надто напруженою і ще більше погіршується тим, що правляча «еліта» нині всіляко обмежує доступ населенню не тільки до вищого класу, а навіть і до середнього, ухвалюючи відповідні закони, ство­рюючи приватні привілейовані навчальні заклади, недоступні для більшості, установлюючи оплату праці на рівні, нижчому від про­житкового мінімуму, а не справедливої ринкової ціни.

Щодо наявності чи браку середнього класу в радянському су­спільстві думки соціологів неоднозначні: від заперечення його існування взагалі до цілковитого ототожнення його із зарубіж­ною моделлю. Провідний російський соціолог академік Т. Заславська зазначає, що в структурі радянського суспільства був порівняно невеликий середній клас, який складався з директор­ського корпусу та наближених до партійної номенклатури інте­лігентів. Він мав такі дві важливі ознаки — високий освітньо-духовний рівень та орієнтацію на соціальне просування.

На верхньому щаблі соціальної драбини перебувала партійна та господарська номенклатура, яка розпоряджалася державною власністю і контролювала розподіл матеріальних благ, а також ті галузі освіти і культури, що мали безпосередній «вихід» на полі­тику, тощо. Саме вона протистояла іншому населенню, яке не мало демократичних інститутів для реалізації своїх прав.

^ Нижчий клас соціальної структури радянського суспільства репрезентували наймані робітники. Існувало й соціальне дно — десоціалізовані елементи.

Середній клас став тією силою, яка висунула ініціаторів ре­форм і підтримувала їх. Але радянський середній клас через пев­ні об'єктивні й суб'єктивні причини не міг стати основою «ново­го» середнього класу українського суспільства.

Як показали дослідження, що проводилися Інститутом соціології, визначаючи свою позицію в соціальній ієрархії, переважна більшість населення України відводить собі місце на нижніх щаблях «статусної драбини». За суб'єктивними оцінками, в Україні існує «низький середній клас», а «високий середній клас», який є найстабільнішою соціальною базою суспільства, репрезентований лише двома відсотками. Менше одного відсотка мешканців уважають себе бага­тими, групи бідних і середніх приблизно рівні за кількістю. Отже, суспільство розшарувалося на дві частини, що зробило подвійними його свідомість, ставлення до реформ, громадську думку.

Соціальний простір для розвитку середнього класу обмежується бюрократизмом верхів і заздрістю низів. Окрім того, в Україні за умов повільної реанімації вітчизняного виробництва, зростання цін, невиплати зарплат відбувається збіднення більшості насе­лення. Багатство не створюється, а перерозподіляється. У ре­зультаті відбувається розмивання середнього класу.

Отже, ієрархічна структура суспільства є дуже динамічною. її основні прошарки можуть кількісно збільшуватися чи зменшува­тися залежно від структурної перебудови економіки, появи нових і відмирання старих професій, зміни політики. Але соціальна структура формується не стихійно. Цей процес цілеспрямовано регулюється державою, яка повинна спрямовувати свої зусилля насамперед на розширення і зміцнення середнього класу.