Реферат: Реферат життя І творчість Степана Васильченка (Панасенка)

РЕФЕРАТ
Життя і творчість Степана Васильченка (Панасенка)




УЧИТЕЛЬ З ІЧНІ

Життя цього письменника було навдивовижу ціль­ним, безкомпромісним, плідним.

Народився Степан Васильченко (справжнє його прі­звище Панасенко) 1879 року на Чернігівщині в старо­винному містечку Ічні, яке не раз згадується в нашій історії. Мешканці Ічні, козаки та городяни, одвіку бо­ролися з турецькими завойовниками, польською шлях­тою, із звиклими до перемог шведами. В цих визволь­них війнах мужнів характер народу, гартувалися відвага і стійкість, оспівані кобзарями й лірниками, чиї протяжні наспівні думи майбутній письменник ще хлопчиком чув на ічнянських ярмарках. Зростав він у багатодітній трудовій родині, яка постійно боролася з нуждою. Влітку батько працював на різних сільсько­господарських роботах, а зимовими вечорами чобота­рював, виконуючи замовлення сусідів з навколишніх сіл. «Батько мій, козак Василь Панасенко...— свідчи­тиме згодом письменник,— теж був трохи грамотний, учився колись у дяка, любив у свято сам почитать, поважав у людях освіту. Живучи з сім'єю у великих злиднях, він зворушливо піклувався про нашу освіту, давши нам з цього боку навіть більше того, що міг да­вати з його злиднями». Аби хоч якось зводити кінці з кінцями, в домі працювали всі без винятку — і дорос­лі, й діти. Незважаючи на злидні, сім'ю не полишав дух взаємної приязні й доброзичливості, тут не підда­валися смутку, полюбляли жарт, веселу історію, вечо­рами робота супроводжувалася піснею, і нерідко в ру­ках у когось із хлопців, що забиралися на піч, з'явля­лася й справжня книжка. Найчастіше це був зачита­ний до дірок «Кобзар» чи повісті Гоголя. Письменник Степан Васильченко не раз згадуватиме ці роки, важ­кі, напівголодні, які, проте, щедро дарували йому доброту й ласку близьких людей, роки, насичені нехитрим і простим, але таким напруженим і світлим духовним життям.

Як багато важать для творчої художньої натури вра­ження дитинства! І якою дорогою була для Степана Васильченка його рідна Ічня, що так сповна, на все життя наснажила його переживаннями й враженнями. Холодні зими, чад у хаті, лахміття, недоїдання, пер­ші прикрощі й образи — все тоне, як скаже потім письменник, «у цій блискучій, райдужній, світлій ди­тячій кінопоемі», перейнятій ясним сонцем і буйною радістю молодого життя...

Найболючішим і найпринизливішим було відчуття безправності. По кілька місяців на рік діти наймиту­вали у багатіїв, з малоліття осягаючи азбуку соціаль­ної нерівності. І все ж скільки пісень лунало вечора­ми над Ічнею, які прекрасні й поетичні були сині літ­ні ночі, що ними колись захоплювався Пушкін і Го­голь, а потім Тичина й Довженко! їхню чарівну силу відчув на собі й Степан Васильченко і переніс її на кращі сторінки своєї одухотвореної прози.

В умовах гноблення, що стало нормою тодішнього життя, потрібна була міцна духовна опора, щоб люди­ні не вдатися в розпач. Можливо, саме тому письмен­ник так цінував у людях праці сприйнятливість до прекрасного, здатність за будь-яких умов зберігати в душі світлі вогники творчості, не дати погаснути їм серед обставин навіть геть несприятливих.

Співучий край, Ічня здавна славилася голосами. Васильченко пишався вокальною обдарованістю своїх земляків. Якось він жартома зауважив, що в самій ли­ше Ічні можна набрати голосів для будь-якої опери. З цієї пісенної стихії і виростав письменник, естетика фольклору органічно входила в стиль його літератур­ної творчості.

Через багато років, уже ставши визнаним і відомим, Степан Васильченко з теплим почуттям згадуватиме зоряні, співучі ночі своєї Ічні, вірних товаришів, і мрії тих літ, і лукавий зблиск дівочих очей... Назавжди збереже він у серці рідне село й отчу хату, де непо­рушний народний звичай і турботливе батьківське ви­ховання постійно кликали до добра й духовності, про­буджували в дітях почуття справедливості й людянос­ті, прищеплювали їм поняття національної культури й загальнолюдської моралі. «За всі роки, які я прожив у батьковій хаті,— з гордістю відзначить потім пись­менник,— я ні разу не чув брудної лайки чи якогось цинічного слова».

Явно виражені здібності до навчання, працелюбність і великою мірою щасливий збіг обставин допомогли Степанові Васильченку переступити поріг Коростишевської вчительської семінарії, зі стін якої він вийшов з дипломом, що відкривав, здавалося, широку й пряму дорогу в життя. Дев'ятнадцятилітній юнак, сповнений життєвих сил, їде вчителювати у віддалене село на Київщині, в Канівський повіт — шевченківські краї. З класичної літератури добре знаний образ молодого інтелігента з демократичного середовища, світлого мрійника, натхненного високою ідеєю сіяти «розумне, добре, вічне». Степан Васильченко належав саме до таких людей. Він горів прагненням бути корисним тру­довому люду, допомогти селянським дітям розкрити свої здібності — адже навіть серед найзнедоленіших, нужденних, напівголодних стрічалося на його жит­тєвому шляху стільки обдарованих самобутніх на­тур...

Невдовзі після появи в селі нового вчителя стали ви­никати драмгуртки, склався народний хор: до школи потяглися не тільки діти, а й дорослі. Це відразу на­сторожило сільських верховодів, ревнителів усталено­го порядку. Оповідання, що згодом вийдуть з-під пера Степана Васильченка, розкажуть, скільки небезпек ча­тує на сіяча «розумного, доброго, вічного», в якій гні­тючій атмосфері підозріливості, стеження, ворожнечі опинявся молодий учитель, коли він був людиною не­залежних поглядів, дружив із селянами, не плазував перед можновладцями. Піп, пристав, казенний інспек­тор, куркуль-глитай —усі вони ока не спускали з при­їжджого «баламута». Доносити на вчителя вважалося справою цілком похвальною — тільки порушник спо­кою, потайний крамольник може дозволити собі чита­ти селянам «мужицькі книжки» (тобто книжки укра­їнською мовою), співати пісні на селянських весіллях, збирати навколо себе сільську молодь і розігрувати ра­зом з нею всілякі театральні комедії... Офіційним і, мабуть, найревнішим наглядачем був сільський піп, такий держиморда, що з ним аніяк не знайти було спільну мову молодому вчителеві, поборникові культу­ри. Хіба міг Васильченко змиритися з філософією цього мракобіса, котрий, як пише Васильченко в авто­біографічній повісті «Мій шлях», свої погляди на осві­ту селян висловлював ось таким чином: «Рано мужика грамоти вчити, та й навіщо вона йому? Хай учиться молитися богу, то й буде для його, а то його научи гра­моти, то й пригодиться вона йому тільки на те, щоб прошеніє написати на тебе та бунтуватися. Грамота мужику — меч безумному».

Доноси, що посипалися на молодого вчителя, спри­чинилися до того, що він попервах опинився під на­глядом поліції, а невдовзі й зовсім утратив роботу. По­чалася важка смуга в його житті — кочування із шко­ли в школу, із села в село...

Революцію 1905 року Васильченко зустрів студен­том Глухівського вчительського інституту — ми бачи­мо його одним з керівників студентського страйку. Із захопленням вітає він революцію; коли на вулицях Глухова вперше залунала «Марсельєза», радісні юрми йшли під червоними прапорами і навіть «причулося, як прилюдно, тут, на вулиці, рвалися й падали на зем­лю кайдани. Вірилося, що так уже й буде» («Мій шлях»).

Потім прийшла розправа. Васильченко назавжди прощається зі студентською аудиторією, починається смуга нових поневірянь. Він їде вчителювати на Дон­бас, де в цей час трудиться інший подвижник україн­ської культури — композитор Микола Леонтович, чиї" прекрасні пісні надихали гірницькі бойові дружини. В шахтарськім краї Степан Васильченко відразу зна­йшов своє місце: разом з повсталими гірниками він ділив радість надій, разом з ними скуштував і гіркоту поразки.

У роки реакції вчитель Васильченко опинився за ґратами. Бахмутсьна в'язниця... Так уже виходило, що багато чудових творів української літератури, які ста­ли потім її гордістю, задумувалися, а часто й писалися в тюремній камері. Безсмертні вірші Тараса Шевченка, «Тюремні сонети» Івана Франка, громадянська ліри­ка Павла Грабовського... Роки, проведені в неволі, не були безплідними й для Васильченка. Тут, у камері, народжувалося багато його зад умів, звідси бере поча­ток цілий цикл «Осетинських казок», створених пізні­ше на основі фольклору кавказьких народів, до ба­гатств якого Степана Васильченка прилучив його друг-осетин, товариш по неволі, що знемагав разом з ним у Бахмутській в'язниці.

У 1908 році Васильченко, хворий, виснажений, ви­йшов на волю й поїхав до рідної Ічні — вчителювати йому було відтепер рішуче заборонено. Залишалася лі­тературна праця, приватні уроки, випадкові заробітки. На той час Васильченко вже був автором багатьох опо­відань, хоч систематично друкуватися почав лише після переїзду до Києва. Там же 1911 року виходить перша книжечка його творів під назвою «Ескізи».

По трьох роках після цієї події вибухнула війна, кривава імперіалістична бойня. Командира саперної роти Васильченка відправили місити криваві болота Західного фронту. Злигодні солдатського життя три­вали до самої Жовтневої революції, яку Степан Ва­сильченко разом з усією передовою українською інте­лігенцією зустрів із захопленням, одразу ж влившись до лав будівників нової соціалістичної культури. Зно­ву викладає в школі, не полишаючи літературної пра­ці. Зростає його авторитет і в літературі, і в педагогіці. Степана Васильченка вважають одним із кращих на­родних учителів республіки, виходять у світ його літе­ратурні твори в чотирьох томах. До останніх днів сво­го життя, що рано обірвалося (письменник помер у 1932 році), він підтримує зв'язок зі школою, вчителює в Києві, пише твори для дітей та юнацтва: «Червоний вечір», «Авіаційний гурток», «Олив'яний перстень», в яких уже чітко простежуються риси нової радянської дійсності. У цей час багато перекладає: завдяки йому українською мовою заговорили Гоголь, Лєсков, Короленко, Серафимович.

Упродовж багатьох років Степан Васильченко .жив думкою написати великий масштабний твір про Тара­са Шевченка, і хоч устиг завершити тільки першу ча­стину задуманої праці — повість «У бур'янах», уже вона засвідчила, як глибоко проник письменник у життя Великого Кобзаря, чий подвиг самовідданого служіння народові завжди викликав у його душі си­нівське благоговійне почуття. До особи Тараса Шев­ченка він не раз повертатиметься у своїх статтях. «Пригадуєш,— писав у одній з них,— що було сказа­но в нашій літературі про Шевченка, що довелося чи­тати, і бере сумнів: та чи сказано про Шевченка те останнє слово, яке б яскраво освітило цю гору, цю велетенську постать од верху до низу, од хмар до зем­лі, чи зовсім розгадана ця загадка нашого народу?.. Те слово, яке освітить нам цю скелю, ще попереду...»

У когорті майстрів української класичної новелісти­ки Степан Васильченко посідає чільне місце. Його творчість ось уже багато років користується незмін­ною любов'ю. Для людей мого покоління з дитинства знайоме ім'я цього письменника. Оповідання «Мужи­цька арихметика», «Талант», «Циганка», «Осінній ес­кіз» стрічалися нам іще в шкільних хрестоматіях, чи­танках. Окремі місця з його творів учителька читала напам'ять у класі, і в її устах слово письменника на­бувало особливої сердечності, захоплюючи своєю яко­юсь справді чарівною силою. Широко знана п'єса з на­родного життя «На перші гулі»; ця річ так і яскрить гумором, пашіє м'яким ліризмом, завдяки своїй ху­дожності, сценічності, вона довгий час входила до ре­пертуару шкільних і сільських драмгуртків. А повість про дитинство Тараса, про яку згадувалось вище, без­перечно, належить до кращих творів нашої художньої Шевченкіани.

Слово Степана Васильченка не застаріло, і це свід­чить багато про що. Чим же приваблює нас творчість цього письменника? Завдяки чому й нині слово його зберігає свою первісну свіжість, природно входить у нашу свідомість, звідки ця здатність збагачувати ду­шу високим і прекрасним нарівні з кращими творами російської і української класики?

Гадаю, що проза Степана Васильченка знаходить шлях до сердець читачів передовсім тому, що вона правдива й поетична, зігріта почуттям поваги до люд­ської особистості, нехай навіть це буде всього-на-всьо­го безпритульний хлопчисько, що прижився в тюрмі, «нацанок» з однойменної новели чи герой кількох оповідань невдаха-вчитель — зацькована, затуркана істота, що відбила в собі всю безправність дореволю­ційної школи на Україні. Талант мужності й талан співчуття, без яких не буває справжнього письменни­ка, вищою мірою був притаманний цій людині, вияв­ляючись і в творчості Васильченка і в його життєвих вчинках.

Віддавши багато років учителюванню, Васильченко охочіше за все писав про школу і для школи. Але хоч мовиться про письменника-педагога, творам його зовсім чужі моралізаторство, повчальний тон — перед на­ми справжній художник, який цілком довіряє пере­конливій силі образу. Знавець народної душі, Васильченко відкриває в ній дедалі нові якості, захоплюється працелюбністю, високою моральною силою, яскравою талановитістю свого народу, яка з особливою красою виявляється в дітях — тямущих, веселих, пустотливих героях письменника.

Поезія оповідань Степана Васильченка в їхній лю­дяності. Стислі, емоційно наснажені, вони відзначаю­ться теплою, душевною інтонацією, тонким психоло­гізмом, внутрішньою делікатністю й совісністю — одне слово, тими якостями, які так зворушують нас, скажі­мо, в художній прозі Антона Павловича Чехова.

Майстерність Степана Васильченка не потребувала зовнішніх ефектів. Він був чутливий до музики слова, постійно вдосконалював свій літературний стиль, зба­гачував його народною образністю й пісенною ритмі­кою, та все ж головною його турботою залишалося прагнення до граничної життєвої правди.

Крізь усі випробування долі письменник проносить віру в краще майбутнє. Сюжети його оповідань мо­жуть бути трагічні, картини сумні, але й тоді душі ге­роїв несуть у собі світло надії, мовби лягає на них від­блиск вранішньої зорі.

Поезія отроцтва, чистота дитячої душі, її світлі мрії, фантазії, пристрасті, що тільки зароджуються,— це, мабуть, найулюбленіші мотиви творчості Степана Васильченка. До нього мало кому з наших прозаїків щастило так проникливо заглянути у світ дитячої пси­хології, з такою чуйністю, делікатністю, ніжністю до­торкнутися до найзаповітнішого в ній. Інколи з сумом, а інколи з мудрою усмішкою, з лагідним гумором письменник відтворює радощі й печалі юної душі, бурхливі пристрасті маленької людини, в примхах, ви­тівках і пустощах якої часто чується глибоко пережи­та відповідь на образи й прикрощі. Герої Степана Ва­сильченка бувають нещасливі, проте вони не ущербні і кращим із них доступна краса мужності, дружби, то­вариства, вони здатні захистити слабішого, не прини­зити свою гідність — це люди здорової народної мо­ралі.

Професійний педагог, патріот і гуманіст, Степан Васильченко може бути уособленням того, що ми вкладаємо в поняття народний учитель. Незгасаючий інте­рес сучасних читачів, надто вчителів, школярів, моло­ді до його творів пояснюється, певно, тим, що в особі цього письменника поєдналися проникливий лірик, до­тепний митець і досвідчений педагог-вихователь, здат­ний не нав'язливо, з незмінною доброзичливістю й так­товністю сказати юному читачеві потрібне слово на початку його життєвого шляху. Шляхетність, інтелі­гентність, відданість обов'язкові — все це було у Васильченка, все це він, людина передових демократич­них переконань, що самовіддано трудилася в ім'я духовного розвитку свого народу, проніс крізь роки й десятиліття. І ще було в ньому якесь по-юнацькому загострене почуття прекрасного і той вроджений опти­мізм, життєрадісність міцної народної натури, що на­давали світлого, стверджувального характеру навіть тим його творам, в яких відбивалися похмурі картини минулого.

Самозабутньо люблячи рідну Україну, болісно пере­живаючи кожний вияв самодурства й свавілля цар­ських властей, які жорстоко душили українську культуру. Степан Васильченко високо цінував передову ро­сійську думку і так само, як і Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, умів дивитися на світ широко, без хуторянської обмеженості. Володіючи гострим соціальним зором, Васильченко чітко розріз­няв друзів і ворогів, в його творчості ясно прозвучала інтернаціональна тема, така могутня в нашій літера­турі.

Як художник Степан Васильченко свідомо ставив своєю метою розвиток шевченківських традицій, до­тримувався засад реалізму й народності — йшов тим магістральним шляхом, що виявився історично найперспективнішим. Від самого початку своєї письмен­ницької діяльності Васильченко посів місце серед кра­щих творців української культури, здобувши репута­цію суворого й вимогливого до себе художника. Його не звабило таке модне на початку XX століття дека­дентське штукарство, не пішов він і в легковажну бе­летристику, не піддався спокусі розміняти свій талант на літературний скоропис, який часом дається взнаки й у наші дні,— вже у перших своїх оповіданнях Сте­пан Васильченко постає майстром, здатним створити художні речі найвищого гатунку, утверджуючи у своїй літературній практиці реалізм поетичний, тобто та­кий, що не обмежує своє завдання описом подій, не задовольняється фотографуванням зовнішнього шару явищ, а художньо перетворює дійсність, синтезує її, створюючи узагальнені повнокровні характери, які ви­ражають суть людини, суть часу.

Васильченко завжди відчував свій кревний зв'язок з народом, з людьми праці. «...Життєвий шлях народ­ного учителя і мужицького українського письменника, за якого я себе вважаю,— писав він в автобіографії,— шлях не винятковий, а характерний для дітей сіль­ських пролетарів». Його творчість розвивалася в одно­му ритмі з рухом життя, відповідаючи на духовні за­пити сучасників.

Наш радянський багатонаціональний читач високо цінує у творах С. Васильченка теплу людяність, влуч­ність психологічних характеристик, гумор, майстер­ність автора в пейзажних картинках. До кінця днів письменник зберіг непохитність духу, мудрий народ­ний оптимізм. «Я глибоко вірю у велике майбутнє українського слова»,— писав він у своїй авторській сповіді, вважаючи великим щастям працювати серед тих, хто «дбає за високий розвиток нащрго чарівного слова як зброї широких трудящих мас».

Степан Васильченко завжди пам'ятав, чий він син, кому зобов'язаний усім прекрасним і добрим, що з ди­тячих літ входить у душу разом з материнською лас­кою, з красою вранішньої зорі, з піснями рідного краю.

Учитель із Ічні чесно виконав свій письменницький обов'язок. У чудових творах закарбував він свою по­лум'яну любов до людей праці, і нагородою йому за це — вдячне одвітне почуття нових і нових поколінь читачів.
Олесь Гончар