Реферат: Реферат з української літератури Утвердження критичного реалізму у Тараса Шевченка

Реферат з української літератури

Утвердження критичного реалізму у Тараса Шевченка

Дальше поглиблення кризи самодержав­но-кріпосницького ладу, розклад феодаль­них відносин та інтенсивне зростання ка­піталізму в Росії в 40-60-х pp. XIX ст. загострили соціальні й політичні конфлік­ти, активізували суспільне життя в країні. Це був період, коли всі питання зводилися до проблеми ліквідації кріпацтва, а «пере­дова думка Росії під гнітом небачено дикого і реакційного царизму жадібно шу­кала правильної революційної теорії».

Програма товарист­ва — ліквідація кріпосного права і націо­нальної нерівності, скасування дворянсь­ких привілеїв — об'єктивно несла відгомін соціальних прагнень широких народних мас. У товаристві існували два напрями — революційно-демократичний на чолі з Т. Шевченком, який виступав за револю­ційне, збройне розв'язання антикріпос­ницьких і антисамодержавних вимог, та буржуазний, який обстоював шлях ре­форм, мирної угоди з поміщиками і мо­нархічним урядом.

Боротьба проти численних залишків кріпосництва ще протягом багатьох десятиліть станови­ла глибинну суть суспільно-економічного життя Росії, соціальну основу революцій­ного руху. Важливу роль у посиленні ви­звольних прагнень всіх уярмлених народів Європи, у тому числі українського, віді­грало польське повстання 1863р.

Вихід у 1840 р. «Кобзаря» Т. Шевченка знаменував початок нової доби в історії літератури і всього суспільного життя українського народу. Увібравши найкращі традиції багатовікової народнопоетичної і писемної культури, вирісши на ґрунті ви­звольних прагнень уярмлених мас, твор­чість Шевченка справила значний вплив на духовний розвиток народу, характер і спрямування культури багатьох наступних поколінь.

Ідеї заснування періодичних видань українською мовою виношували Г.Квітка-Основ'яненко, І. Срезневський, П. Гулак-Артемовський, М.Максимович, А. Метлинський, Є. Гребінка, а згодом Т. Шев­ченко, М.Костомаров, П. Куліш, І.Бецький, але на перешкоді ставали су­ворі цензурні умови та урядові заборони.

Цікава побутовими деталями, «Наталя» ідеалізує тогочасне селянське життя. В дусі сентиментальної чутливості у творі поетизуються матеріальний доста­ток, господарська і куркульська хватка, а традиційний міф про можливість збага­чення далеко від рідних країв обґрунто­вується релігійним почуттям героїв та сприянням «пречистої». Зображені в поемі картини життя давали, за словами І. Франка, «зовсім невірне поняття про то­дішню кріпацьку Україну».

Шевченко великий не тільки тим, що мав геніальний поетичний хист, а й тим, що присвятив його справі визволення тру­дящих, що був поетом-революціонером, учасником суспільно-визвольного руху, його значення в розвитку передової віт­чизняної суспільної думки, соціальної і національної свідомості народу не менше, ніж в історії поезії.

Дитячі враження залишили глибокий слід у свідомості Шевченка і мали вели­чезний вплив на формування його особис­тості й на всю творчість. Уже в дитин­стві він відчув на собі, що таке кріпацтво, сваволя поміщиків, знущання сильного над слабим, голод, сирітство і виснажлива праця.

Вірші Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837 р.

Щоправда, в ранніх творах Шевченка майже немає безпосереднього викриття самодержавства й кріпосництва. Поет осуджує сучасний лад переважно в історичних творах у формі алюзій, проти­ставляючи сучасності героїчне минуле. Приховану думку про ворожість народові кріпосницької дійсності несуть у собі і ліричні персонажі — це люди нещасливої долі. Безпосередньо тему кріпацтва Шев­ченко вперше порушує в поемі «Слепая», в якій гостро осуджує поміщицьку мораль. Але тут осудження кріпосництва має ще дещо романтично-абстрактний характер.

Народні перекази й пісні були основним джерелом героїко-історичної поеми «Гай­дамаки», присвяченій Коліївщині — ан­тифеодальному повстанню 1768 р. на Пра­вобережній Україні проти польської шлях­ти (використав поет також історичні праці й художні твори українських, російських і польських істориків і письменників про Коліївщину). В умовах кріпосницької Ро­сії поема, в якій возвеличувалося народ­не повстання проти соціального й націо­нального гноблення, сприймалася як найактуальніший твір революційного зву­чання. Головним героєм поеми є повсталий народ, узагальнений образ якого конкретизований в індивідуальних образах-персо­нажах Яреми, Ґонти, Залізняка, Волоха та ін. Сюжетна лінія наймита Яреми — у рядового учасника Коліївщини — це історія того, як народне повстання розпрями­ло пригноблену людину, в якої в боротьбі за волю «виросли крила».

Ранній Шевченко — поет-романтик. Його романтизм має виразно революційні риси. Це романтизм протесту проти існуючої дійсності, в основі якого — мрія поета про кращу долю народу й утвердження його права й права окремої людини на свободу.

Оригінальність Шевченка-поета визначає не тільки його величезний і неповторний та­лант, а й його соціальна позиція поета пригноблених мас.

Саме визвольна боротьба селянства, реч­ником якого виступив автор «Гайдамаків», як і передова думка тогочасної Росії й України, живили його поезію. Шевченко-поет починався в Петербурзі, тодішньому центрі російського, визвольного руху й лі­тературного життя.

На Україні поет на власні очі побачив розгул кріпос­ництва, сваволю поміщиків і чиновників, злиденне життя селянства і прийшов до висновку (до нього він був підготовлений своїм попереднім життям і передовою дум­кою Росії), що революція — єдиний шлях до соціального й національного визволен­ня народу. Відтоді його творчість набуває відверто антисамодержавного й антикрі­посницького спрямування.

Твори періоду «трьох літ» написані ру­кою зрілого майстра і свідомого «мужиць­кого» революціонера, який віддав свій талант визволенню народних мас. Шевченкова поезія охоплює тепер значно ширше коло явищ суспільного буття, а художнє відтворення дійсності стає класово спрямованішим, соціально конкретнішим і аналітичнішим, ніж раніше. У його творчості цих років домінує громадянська поезія революційного змісту, не розрахована на цензурний друк. Віднині політична поезія автора «Сну» й «Кавказу» — важливий складовий елемент революційного процесу не тільки на Україні, а й у всій Російській імперії. У творах періоду «трьох літ» по­літичні ідеї поета стають його художніми ідеями й визначальним формотворчим чин­ником поезії. Саме ідейна позиція Шевчен­ка — поета «мужицької революції» — зу­мовила його звернення до політичної са­тири, інвективи, викривального монологу, до образів найширших художніх узагаль­нень. Його революційні поезії одверто «підбурливі», спрямовані на активний вплив на свідомість читача. І водночас вони наскрізь ліричні.

Поема «Сон» (з підзаголовком «коме­дія») — перший сатиричний твір Шевчен­ка і перший у новій українській літерату­рі твір політичної сатири, спрямова­ної проти соціального й національного гноблення українського народу, проти під­валин тодішнього соціально-політичного ладу — самодержавства, кріпосництва, церкви — та проти рабської покірливості мас. Написана до появи сатири Салтикова-Щедріна, до кращих сатиричних творів Некрасова, до листа Бєлінського Гоголю, до приходу в літературу Чернишевського, Добролюбова й поетів «Искры», поема «Сон» стала принципово новим явищем у літературі не лише України, а й усієї Росії. В ній вперше в історії сатири само­державство викривалося з позицій кріпосного селянства, яке усвідомило себе (в особі Шевченка) політично. Перша сатира Шевченка стала першою сатирою вітчизняної революційної демократії і поставила його в один ряд з найвидатнішими сатириками світової літера­тури.

Поет малює викривальні картини покріпаченої України («опухла дитина, голод­неє мре, а мати пшеницю на панщині жне»), сибірської каторги (перший в укра­їнській літературі образ покараного рево­люціонера— «царя волі»), Петербурга. «Раю» для людей він не знаходить, існує той «рай» тільки для царя і його вельмож. У поемі «Сон» Шевченко вперше в україн­ській літературі створює узагальнену ху­дожню панораму соціально-політичного буття царської Росії у його найсуттєвіших виявах. Це насамперед кріпосництво (об­раз українського села), рекрутчина і сол­датчина, політичний терор (образ сибірської каторги). Це цар і його поплічники (сцени в палаці). Це суспільно пасивний загал («недобитки православні»). Це кри­чущі соціальні суперечності міста («Уже вбогі ворушились...».

Помітно збільшується кількість поезій соціально-побутового змісту, на теми життя кріпацького села. В умовах кріпосницької Росії соціально-побутова тема, якій поет надавав виразно викри­вального спрямування, набувала політич­ного значення. За гостротою викриття крі­посницького ладу на рівні побуту соці­ально-побутові вірші й поеми періоду заслання близькі до політичних поезій «трьох літ». Трагізм людської долі в «тем­ному царстві» самодержавно-кріпосниць­кого ладу і водночас здатність людини протистояти нелюдським суспільним обста­винам — домінуюча тема «невільницької» поезії Шевченка.

На засланні Шевченко написав дев'ять соціально-побутових поем на сюжети з життя українського села. П'ять з них — «Княжна», «Варнак», «Меж скалами, не­наче злодій», «Марина» («Неначе цвяшок, в серце вбитий»), «Якби тобі довелося» — одверто антикріпосницькі. Кожна з цих поем — розповідь про те, як кріпосницький лад ламає й калічить людські долі. Так, у поемі «Княжна» пан «дочку й теличку од­німає у мужика», наживається на голоді, ґвалтує власну дочку. У поемі «Варнак» пан знеславлює наречену кріпака. У поемі «Марина» поміщик віддає в солдати крі­пака, щоб зробити своєю коханкою його молоду. Схожа колізія й у поемі «Меж скалами, неначе злодій». У поемі «Якби тобі довелося» панич намагається зґвал­тувати дівчину-кріпачку. Як бачимо, сю­жетні колізії цих антикріпосницьких поем досить схожі: майже всі вони варіюють мотив збезчещення паном селянки (варіа­ції того самого мотиву, як зазначалося,— характерна риса художньої індивідуаль­ності поета). Такий аспект викриття крі­посництва через побут (зображення мо­рального звиродніння панства і безправ­ності кріпаків) не новий у поезії Шевчен­ка («Слепая», «Осика»). Та в соціально-побутових поемах років заслання з'являє­ться й новий мотив — мотив стихійного опору скривджених панській сваволі («Варнак», «Марина», «Якби тобі дове­лося»).

Образам кріпосників-«нелюдів» проти­стоять індивідуалізовані образи позитив­них героїв — селян. Це вже не персоніфі­ковані «обставини», а особистості з інди­відуальною психологією. Як і в попередні роки, поет створює образи «праведників», в яких втілює свій етичний ідеал життя «по правді». Таким є образ «праведного» Максима («Москалева криниця»), який бачить своє призначення на землі в тому, щоб творити добро людям. Таким є один з найпривабливіших жіночих образів Шев­ченка — героїні поеми «Якби тобі довело­ся», яка пішла в Сибір за хлопцем, що врятував її від панича-гвалтівника. Таким є образ Петруся з однойменної поеми, який взяв на себе провину своєї коханки-генеральші. Майже всі Шевченкові пози­тивні герої — безвинні жертви суспільно­го ладу. І не тільки жертви, а й месники й протестанти. Кріпачка Марина зарізала пана («Марина»). Хлопець-кріпак заколов вилами панича-гвалтівника («Якби тобі довелося»). Народним месником стає ге­рой поеми «Варнак». Соціально активних героїв поет знаходить тепер не тільки в минулому України, а й у тогочасній дій­сності. Те, що його герої з народу типу Варнака й Марини — стихійні протестан­ти, відповідало рівневі суспільної свідо­мості мас тієї доби.

У 1852-1857 pp. y Новопетровському укріпленні Шевченко написав російською мовою ряд повістей, з яких збереглося де­в'ять — «Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Несчастный», «Капитанша», «Близнецы», «Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали». Втрачено текст «Повести о безродном Петрусе». За словами Шевченка, він написав їх близько двадцяти.

Конкретний зміст революційних поезій Шевченка останніх років життя визначала насамперед боротьба революційної демо­кратії за розв'язання селянського питання в інтересах народу.

Ось характерна для Шевченка медитація, якою завершується вірш «О люди! люди небораки!»:

Чи буде суд! Чи буде кара!

Царям, царятам на землі?

Чи буде правда меж людьми?

Повинна буть, бо сонце стане

І осквернену землю спалить (2, 411).

Ці рядки характерні для Шевченка ек­спресивним стилем, «вибуховістю» пережи­вання ліричного «моменту», так і драма­тизмом поетичної думки, породженої спо­стереженням і осмисленням суперечностей буття тогочасного суспільства.