Реферат: Опорний конспект лекцій. Правове регулювання діяльності тнк (транснац-х корпорацій). Міжн-пр регулювання д-сті тнк сьогодні ще далеке від бажаного, хоча вже є міжн-правові документи, які використовуються

Міжнародне економічне право.

Опорний конспект лекцій.


1.Правове регулювання діяльності ТНК (ТРАНСНАЦ-Х КОРПОРАЦІЙ).

Міжн-пр регулювання д-сті ТНК сьогодні ще далеке від бажаного, хоча вже є міжн-правові документи, які використовуються.

Документи регіонального рівня: прийнята 21 червня 1976 р. Декларація про міжнародні інвестиції і багатонаціональні підприємства. До Декларації додавався ще й такий документ, як Керівні принципи для багатонаціональних підприємств. Норми цього документа не мають імперативного обов'язкового характеру. Їх виконання є добровільною справою. До системи керівних принципів ТНК належать: дотримання міжнародного права; підпорядкованість праву країни перебування; урахування політики цієї країни в галузі розвитку та права; співробітництво з країною перебування з виключенням практики підкупу та субсидій, а також обов'язкове невтручання у внутрішні справи. Важливу роль у регулюванні міжнародних правових відносин за участі ТНК відіграють країни Андської групи — субрегіонального торгово-економічного об'єднання, створеного в межах Латиноамериканської асоціації інтеграції. Андський пакт укладено у 1969 р. Болівією, Колумбією, Перу, Чилі (до 1976 р.) і Еквадором. Основними цілями групи цих країн є використання інтеграції для прискорення економічного розвитку країн-учасниць; сприяння поступовому перетворенню іноземних компаній в національні і змішані; врівноваження впливу Аргентини, Мексики і Бразилії в цій Асоціації. Країни — члени Андської групи виступають за розвиток торгово-економічного співробітництва, проти засилля іноземного капіталу в країнах регіону. В межах цієї групи країн-учасниць була створена Комісія Картахенської угоди, за рішенням якої виділяються багатонаціональні і транснаціональні підприємства.

Багатонаціональні підприємства — це акціонерні підприємства, місце перебування та центр управління якими знаходяться в регіоні країн-учасниць. Контролюються вони іззовні.

Транснаціональні підприємства — це такі підприємства, центр управління якими знаходиться за межами регіону країн Андського пакту, а їхня діяльність здійснюється в межах цього регіону через дочірні підприємства, відділення чи якісь інші їх структурні ланки. У межах країн цієї групи у 1970 р. був прийнятий і Кодекс іноземних інвестицій, який містить уніфіковані правила щодо здійснення діяльності іноземних інвесторів, зокрема і ТНК.

Міжнародно-правове регулювання діяльності ТНК на регіональному рівні відіграє певну роль, але воно ще не спроможне захистити країни, особливо ті, які стали на шлях самостійного розвитку. Тому саме ці країни і висунули вимоги про встановлення нового міжнародного економічного порядку, в межах якого здійснювалося б правове регулювання діяльності ТНК. У даному випадку йдеться про міжнародно-правове регулювання діяльності ТНК універсального ха­рактеру. Як відомо, Хартія економічних прав та обов'язків (1974 р.) закріпила положення, спрямовані на обмеження діяльності ТНК. В 1974 р. були створені міжурядові комісії 00Н з транснаціональних корпорацій і Центр по ТНК, які приступили до розробки проекту кодексу поведінки ТНК. Розпочала діяльність спеціальна "група 77" з вивчення та узагальнення матеріалів, що розкривають зміст, форми і методи діяльності ТНК. Були виявлені ТНК, які втручаються у внутрішні справи країн, де розташовані їхні філіали, і доведено, що вони намагаються поширювати на цих територіях дію законів тих країн, де знаходяться їхні центри управління. З метою ухилення від нагляду за їх діяльністю ТНК приховують дані про неї. Усе це, звичайно, вимагало відповідного втручання міжнародного співтовариства. Насамперед необхідно розробити і прийняти відповідні нормативні акти, спрямовані на міжнародно-правове регулювання діяльності ТНК. Важливим кроком у цьому напрямі була розробка Кодексу поведінки ТНК. Уже при обговоренні окремих норм проекту цього документа визначилися дві позиції й,

щодо їх формулювання. Дискусії розгорілися передусім з приводу визначення ТНК. Країни, що розвиваються, і соціалістичні країни запропонували визначення, суть якого полягає в наступному. ТНК — це підприємство, яке має свої відділення у двох і більше країнах незалежно від юридичної форми і галузі їх діяльності. Вона функціонує відповідно до визначеної системи прийняття рішення, яка дає змогу проводити узгоджену політичну і загальну стратегію через один або більше центрів з прийняття рішень.

З точки зору західних країн ТНК — це будь-яке державне, приватне або змішане підприємство. А це означає, що вони можуть бути створені в країнах з різною соціально-економічною системою, тобто ТНК мають універсальний характер.

Немає потреби обмежувати діяльність ТНК, оскільки вона має в даному випадку загальносвітовий, універсальний характер і властива не лише капіталістичним країнам.Про­позиції західних країн здебільшого зводились не до того, щоб юридичне певною мірою обмежити діяльність ТНК, а навпаки — легалізувати їх, виробити зобов'язання країн, які приймають їхні структурні ланки (відділення, філіали), зокрема надати ТНК національний режим. Країни, що розвиваються, вважали, що ТНК не повинні претендувати на преференційний режим або на відповідні стимули і пільги, які надаються національним підприємствам. У проекті Кодексу сформульовані принципи діяльності ТНК, які мають прогресивний характер: повага суверенітету країн, в яких вони здійснюють свою діяльність; підпорядкування законам цих країн; врахування економічних цілей і завдань політики, що проводиться в цих країнах; повага до соціально-культурних цілей, цінностей і традицій країн, в яких вони здійснюють свою діяльність; невтручання у внутрішні справи; відмова займатися діяльністю політичного характеру; утримання від практики корупції; дотримання законів і постанов, що стосуються обмеженої ділової практики, утримання від її застосування; дотримання положень, що стосуються передачі технологій та охорони навколишнього середовища. Деякі принципи, що мають важливе значення в регулюванні діяльності ТНК, були предметом спеціального обговорення в 00Н. Так, на 30-й її сесії була прийнята резолюція "Заходи проти корупції, що практикуються ТНК та іншими корпораціями, їх посередниками й іншими причетними до справи сторонами", в якій Генеральна Асамблея 00 Н суворо засудила злочини, пов'язані з протиправною практикою підкупу державних службовців країн місцеперебування ТНК з метою досягнення вигідних для неї рішень, всупереч економічним і національним інтересам цих країн. За дотриманням норм Кодексу повинна здійснювати нагляд спеціальна комісія 00Н, а також Центр 00Н по ТНК.

У межах СНД 6 березня 1998 р. у Москві було підписано Конвен­цію про транснаціональні корпорації. Верховна Рада України 13 лип­ня 1999 р. прийняла закон № 921-ХІУ про ратифікацію цієї Конвен­ції. Цей невеликий за обсягом закон містить такі статті-застереження:

1. ТНК на території України та за її ме­жами у разі, коли їх створення може призвести до монополі­зації чи може вплинути на ек конкуренцію, створюються за згодою Антимоноп комітету України згідно з антимонопольним законодавством.

2. Україна зобов'язується застосовувати положення Конвенції про транснаціональні корпорації, за винятком другого та восьмого абзаців преамбули.


2.Система форм організації валютно-кредитних відносин.

Світова валютна система — це форма організації міжнародних валютних відносин, що зумовлені розвитком світового госп-тва та юридичне зафіксовані в міжнародних угодах.

У сфері міжнародного економічного співробітництва валютно-кредитні відносини поділяються на чотири великі групи:1) торговельні та платіжні угоди, які передбачають виконання кре­дитних операцій на основі довгострокового клірингу;2)угоди про економічне та промислово-технічне співробітництво;3)міждержавні угоди про поставки товарів на компенсаційній основі;4)спеціальні кредитні угоди.

Форми:

---1) ^ Міжнародний факторинг — це тристоронні правовідносини, у яких беруть участь:

• кредитор (експортер товарів, робіт, послуг);

• боржник (імпортер зазначених товарів);

• фактор (банк або спеціалізована факторингова організація), що має права вимоги.

---2) Договір міжнародного форфейтингу є різновидом договору між­народного факторингу, за яким поступаються не правом вимоги плате­жу, а простим і перевідним векселями (траттами) шляхом вчинення індосаменту та форфейтера (фактора).

---3).Міжнародний фінансовий лізинг. - угода, відповідно до якої одна сторона згідно з умовами, схваленими іншою стороною укладає договір поставки з третьою стороною, відповідно до якого лізингодавець придбає про­мислову установку, засоби виробництва чи інше обладнання та всту­пає в договір про лізинг з лізингоодержувачем, надаючи йому право використання обладнання в обмін на періодичні платежі.

Міжнародний фінансовий лізинг є тристороннім договором, що має такі ознаки:

• лізингодавець і лізингоодержувач є суб'єктами різних держав;

• лізингоодержувач самостійно вибирає обладнання і постачаль­ника;

• лізингодавець купує у постачальника обладнання спеціально для подальшого надання лізингу;

• у розрахунках лізингових платежів ураховується термін амор­тизації обладнання;

• цей договір укладається на комерційній основі, оскільки його сторони є суб'єктами підприємницької діяльності.

Договір фінансового лізингу може ускладнюватися тим, що в до­говірні правовідносини послідовно можуть вступати два чи більше лізингодавців та(або) два чи більше лізингоодержувачів.

Розрізняють лізинг :1)фінансовий і 2)оперативний.

1)фінансо­виq (інвестиційний) лізинг- лізингоодержувач отримує предмет лізингу на термін, співставлений з терміном можливого господарсько­го використання цього обладнання. Не є обов'язковою умова про перехід права власності на об'єкт лізингу до лізингоодержувача з ог­ляду на те, що після закінчення терміну лізингу предмет угоди може не становити жодного інтересу ні для лізингодавця, ні для лізинго­одержувача. (наприклад, бульдозер перетворюється на металобрухт). 2) оперативний лізинг - лізингоодержувач отримує об­ладнання на короткий чи середній термін. Після закінчення терміну договору його предмет може бути переданий іншій особі або ж до­говір з цим лізингоодержувачем може бути продовжений.

---3) У 1988 р. було укла­дено Ньюйоркську конвенцію 00Н про міжнародні переказні век­селі та міжнародні прості векселі. У Женеві 7 червня 1930 р. було укладено конвенцію, мета якої — вирішувати окремі колізії щодо законів про перевідні та прості векселі, а також конвенцію про уні­фікований закон з переказних і простих векселів.

Верховна Рада України своїми законами від 6 липня 1999 р. № 827-ХІУ і № 826-ХІУ приєднала Україну до зазначених женевських конвенцій.

Велику кількість правил і керівництв (що мають факультативну силу) з правового забезпечення міжнародних фінансових розра­хунків розроблено в межах Міжнародної торговельної палати (МТП), що розміщується в Парижі.Основні з них: 1)Уніфіковані правила і звичаї для документальних акредитивів (1988 р.). 2) Керівні зауваження до стандартних форм документарного кре­диту (документ МТП № 416). 3)Стандартні заявки на документарний кредит та керівні заува­ження для заявників на кредит (документ МТП № 416А). 4)Міжнародні правила з інкассо (1978 р.). 5)Уніфіковані правила з інкассо (редакція 1995 р.; набрали чин­ності 01.01.96; документ МТП № 522). 6)Уніфіковані правила для договірних гарантій (1978 р.). 7)Уніфіковані правила для гарантій з вимог (документ МТП № 458). Спеціальні міждержавні кредитні угоди передбачають надання державою-кредитором (позикодавцем) державі-боржниці (позико-одержувачу) певної грошової суми у кредит. У цих угодах визнача­ються сума позики, відсоткова ставка, строк повернення позики тощо.

Держави-кредитори часто вимагають призначення гаранта щодо іноземних кредитів.


3.Режими іноз-х інвестицій на території України .

Прийнятий 20 травня 1993 р. Декрет Кабінету Міністрів України "Про режим Іноземного інвестування" закріпив не лише особливості режиму іноземних інвестицій на території України, а й вирішив ряд інших питань, пов'язаних із здійсненням інвестиційної діяльності іноземними суб'єктами.

Іноземні інвестиції — це всі види цінностей, що вкладаються безпосередньо іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності згідно з чинним законодавством України, а підприємство з іноземними інвести­ціями — це підприємство (організація) будь-якої органі­заційно-правової форми, створене за законами України, якщо протягом календарного року в його статутному фонді є кваліфікаційна іноземна інвестиція. При цьому для новостворених підприємств цей критерій визначається за підсум­ками першого повного календарного року їх існування.

Здійснення іноземних інвестицій може бути у таких формах: 1) часткової участі в підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки в діючих підприємствах; 2) створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, 3) придбання прямо не забороненого законами України рухомого чи рухомого майна шляхом прямого одержання або у формі акцій, облігацій та інших цінних паперів; 4) придбання прав користування землею та концесій на використання природних ресурсів на території країни; 5) придбання інших майнових прав; 6) в інших формах здійснення інвестицій.

Заборона та (або) обмеження будь-яких форм здійснення іноземних інвестицій може відбуватися тільки відповідно до законів України На території України встановлюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності

Декретом "Про режим іноземного інвестування" вста­новлені державні гарантії захисту іноземних інвестицій від зміни законодавства (ст. 8), від примусових вилучень, а також незаконних дій державних органів та службових осіб (ст. 9), у разі припинення інвестиційної діяльності (ст. 10) та ін.


4.Загальна характеристика діяльності транснаціональних корпорацій.

Міжнародно-правове регулювання діяльності ТНК як на регіональному, так і на універсальному рівні сьогодні ще далеке від бажаного, хоча вже є міжнародно-правові документи, які використовуються для регулювання діяльності ТНК.

На регіональному рівні існують такі документи :

---1)прийняту 21 червня 1976 р. Декларацію про міжнародні інвестиції і багатонаціональні підприємства

---2) Андський пакт укладено у 1969 р. Болівією, Колумбією, Перу, Чилі (до 1976 р.) і Еквадором. Основними цілями групи цих країн є використання інтеграції для прискорення економічного розвитку країн-учасниць; сприяння поступовому перетворенню іноземних компаній в національні і змішані; врівноваження впливу Аргентини, Мексики і Бразилії в цій Асоціації. Країни — члени Андської групи виступають за розвиток торгово-економічного співробітництва, проти засилля іноземного капіталу в країнах регіону. В межах цієї групи країн-учасниць була створена Комісія Картахенської угоди, за рішенням якої виділяються багатонаціональні і транснаціональні підприємства.

---3)Хартія економічних прав та обов'язків (1974 р.) закріпила положення, спрямовані на обмеження діяльності ТНК. В 1974 р. були створені міжурядові комісії 00Н з транснаціональних корпорацій і Центр по ТНК, які приступили до розробки проекту кодексу поведінки ТНК. Розпочала діяльність спеціальна "група 77" з вивчення та узагальнення матеріалів, що розкривають зміст, форми і методи діяльності ТНК. Були виявлені ТНК, які втручаються у внутрішні справи країн, де розташовані їхні філіали, і доведено, що вони намагаються поширювати на цих територіях дію законів тих країн, де знаходяться їхні центри управління. З метою ухилення від нагляду за їх діяльністю ТНК приховують дані про неї. Усе це, звичайно, вимагало відповідного втручання міжнародного співтовариства. Насамперед необхідно розробити і прийняти відповідні нормативні акти, спрямовані на міжнародно-правове регулювання діяльності ТНК- Кодексу поведінки ТНК Країни, що розвиваються, і соціалістичні країни запропонували визначення, суть якого полягає в наступному. ТНК — це підприємство, яке має свої відділення у двох і більше країнах незалежно від юридичної форми і галузі їх діяльності.


Вона функціонує відповідно до визначеної системи прийняття рішення, яка дає змогу проводити узгоджену політичну і загальну стратегію через один або більше центрів з прийняття рішень. Цей проект має 6 частин (І — преамбула і цілі; II — визначення і сфера застосування; III — діяльність ТНК; А — загальні і політичні положення, Б — економічні, фінансові і соціальні положення, В — надання гласності інформації; IV — режим ТНК; V — міжурядове співробітництво; VI — здійснення кодексу поведінки). У проекті Кодексу сформульовані принципи діяльності ТНК: повага суверенітету країн, в яких вони здійснюють свою діяльність; підпорядкування законам цих країн; врахування економічних цілей і завдань політики, що проводиться в цих країнах; повага до соціально-культурних цілей, цінностей і традицій країн, в яких вони здійснюють свою діяльність; невтручання у внутрішні справи; відмова займатися діяльністю політичного характеру; утримання від практики корупції; дотримання законів і постанов, що стосуються обмеженої ділової практики, утримання від її застосування; дотримання положень, що стосуються передачі технологій та охорони навколишнього середовища. Деякі принципи, що мають важливе значення в регулюванні діяльності ТНК, були предметом спеціального обговорення в 00Н. Так, на 30-й її сесії була прийнята резолюція "Заходи проти корупції, що практикуються ТНК та іншими корпораціями, їх посередниками й іншими причетними до справи сторонами", в якій Генеральна Асамблея 00 Н суворо засудила злочини, пов'язані з протиправною практикою підкупу державних службовців країн місцеперебування ТНК з метою досягнення вигідних для неї рішень, всупереч економічним і національним інтересам цих країн. За дотриманням норм Кодексу повинна здійснювати нагляд спеціальна комісія 00Н, а також Центр 00Н по ТНК.

5.Класифікація міжн-кред організацій.

Рост внешней задолженности многих стран в 70—80-х гг. XX века обострил проблему валютных рисков, платежеспособности заемщиков. В связи с этим усилилась координация политики государств по отноше­нию к странам-должникам, по надзору за деятельностью коммерческих банков. Осуществлению ряда межгосударственных мероприятий спо­собствует деятельность неправительственных институтов, межбанков­ских клубов. Одним из них является «Парижский клуб» стран-кредиторов. Основные направления его работы — выработка и согласование условий, касающихся пересмотра ранее заключенных кредитных соглашений, перегруппировка долговых обязательств стран-членов МВФ. Клуб не имеет устава или других формальных правил, регламентирующих его деятельность. Процедуры работы клуба осно­вываются на 40-летней практике. Для участия в переговорах в клуб приглашают уполномоченных представителей стран-кредиторов, стран-заемщиков, стран-гарантов, МВФ, МБРР, ЮНКТАД. Условием предос­тавления отсрочки платежей по кредитам является, как правило, вы­полнение предложенной МВФ программы стабилизации экономики. Заметную работу по контролю за международной кредитной деятель­ностью, сбору информации о странах-заемщиках и решению долговых обязательств ведет «Английский клуб» кредиторов.

Важную роль в обеспечении правопорядка в мировой финансовой системе занимают международные организации - региональные и уни­версальные. Так, в 1950-1958 гг. страны ОЭСР на базе Европейского платежного союза (ЕПС) фактически перевели взаимные платежи на многостороннюю основу. В 1958 году на основании Римского договора о создании ЕЭС возник Европейский инвестиционный банк (ЕИБ) со штаб-квартирой в Люксембурге. В апреле 1964 года страны СЭВ отка­зались от использования двустороннего и многостороннего клиринга в своих расчетных и кредитных отношениях и перешли на многосторон­ние расчеты в переводных рублях, создав для этого Международный банк экономического сотрудничества (МВЭС). Среднесрочным и долго­срочным кредитованием капиталовложений в странах СЭВ занимался Международный инвестиционный банк (МИБ).

По Бреттон-вудскому соглашению 1944 года (вступило в силу в де­кабре 1945 года) был создан МВФ, представляющий собой на сегодня универсальную организацию, ядро международной финансовой систе­мы. В 1962 году десять крупных развитых стран подписали с МВФ Ге­неральное соглашение о займах, в соответствии с которым обязались в случае необходимости предоставлять Фонду кредиты; эти страны, в свою очередь, и сами вправе получать через механизм МВФ дополни­тельные кредиты. Одновременно с МВФ по соглашению 1944 года был учрежден и Международный банк реконструкции и развития (МБРР). Позднее МВФ и МБРР получили статус специализированных учрежде­ний ООН. МВФ находится в тесном взаимодействии с ВТО. На основа­нии многосторонних соглашений при МБРР созданы Международная ассоциация развития (МАР), Международная финансовая корпорация (МФК), Многостороннее агентство по гарантиям инвестиций.

В 1974 году ГА ООН учредила Специальный фонд ООН в качестве части Специальной программы ООН по оказанию чрезвычайной помо­щи РС. Существует также Фонд капитального развития ООН, который из средств от добровольных взносов государств-членов ООН предос­тавляет займы по льготным процентным ставкам преимущественно наименее развитым из РС.

В международной финансовой системе функционируют региональ­ные кредитные организации и фонды: Северный инвестиционный банк, Азиатский банк развития. Исламский банк развития, Финансовая корпо­рация АСЕАН, Африканский банк развития, Африканский фонд развития, Межамериканский банк развития, Карибский банк развития, Централь­ноамериканский банк экономической интеграции, Андская корпорация развития, Андский резервный фонд, Арабский валютный фонд и другие.

С апреля 1991 года началась деятельность Европейского банка ре­конструкции и развития, созданного для содействия переходу к рыноч­ной экономике стран Центральной и Восточной Европы. Учредителями ЕБРР являются ЕС и Европейский инвестиционный банк. Уставной капитал ЕБРР составлял в 1996 году 20 млрд. долларов США. США имеют 10% акций ЕБРР, Великобритания, Италия, Франция, ФРГ, Япония — по 8,5%. От размера доли в уставном капитале зависит число голосов, которым страна располагает для принятия решений в ЕБРР. Важнейшие решения Банка принимаются при 85% голосов.

В 1994 году вместо действовавшего с 1973 года Европейского фон­да валютного сотрудничества был создан Европейский валютный ин­ститут как временное учреждение для координации валютной полити­ки, проведения подготовительных мероприятий по образованию Евро­пейской системы центральных банков и введения евро.

В соответствии со статьей XV ГАТТ во всех случаях, когда государст­ва-члены ВТО решают вопросы валютных резервов, платежных балан­сов, иностранной валюты, они обязаны консультироваться с МВФ.


6.Досвід України по ратифікації міжнародних договорів.

Підставою для виникнення відповідних відносин між державами, міжнародними організаціями є укладення між ними різних міжнародних договорів (угод). Вони мають величезне значення у справі організації міжнародного співробітництва, виступають важливим джерелом міжнародного права і засобом формування мирних відносин між державами, націями, незалежно від відмінностей державного чи суспільного устрою.

Закон України”Про міжнародні договори України” .

Стаття 7. Ратифікація міжнародних договорів України

1. Ратифікація міжнародних договорів України здійснюється Верховною Радою України шляхом ухвалення спеціального Закону про ратифікацію, який підписується Головою Верховної Ради України.

2. Ратифікації підлягають міжнародні договори України:

а) політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співпрацю, про нейтралітет), загальноекономічні (про економічну та науково-технічну співпрацю), з загальних фінансових питань, з питань позики та кредиту, територіальні, мирні;

б) що торкаються прав та свобод людини і громадянина;

в) про громадянство;

г) про участь в міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

д) про військову допомогу та стосовно направлення контингенту Збройних Сил України до іншої країни чи допуску збройних сил іноземних держав на територію України;

е) про історичне та культурне надбання народу України;

є) виконання яких обумовлює зміну діючих чи ухвалення нових законів України;

ж) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена законом чи самим міжнародним договором.

3. Територіальні міжнародні договори України і міжнародні договори України, передбачені підпунктами "в" та "г" пункту 2 цієї статті, ратифікуються законом України, що ухвалюється двома третинами голосів народних депутатів від фактичної кількості народних депутатів України, повноваження яких визнані і не припинені достроково в установленому законодавством порядку.

4. Пропозиції щодо схвалення Президентом України або Урядом України міжнародних договорів України і щодо їх ратифікації подаються Президентові України або Урядові України Міністерством закордонних справ України самостійно чи спільно або за погодженням з іншими міністерствами та центральними органами державної виконавчої влади.

5. Президент України або Уряд України розглядають пропозиції щодо схвалення договорів і приймають відповідні рішення про подання їх Верховній Раді України на ратифікацію.

6. Подані на ратифікацію міжнародні договори України попередньо розглядаються постійною Комісією Верховної Ради України у закордонних справах, а за необхідністю - іншими постійними комісіями Верховної Ради України.

7. Якщо постійна Комісія Верховної Ради України у закордонних справах або інші постійні комісії Верховної Ради України встановлять наявність розбіжностей між договором, поданим на ратифікацію, і Конституцією України, договір надсилається до Конституційного Суду України для отримання висновку про його відповідність Конституції України.

8. Якщо на ратифікацію подано міжнародний договір, виконання якого потребує ухвалення нових законів України, проекти законів про ратифікацію та про зміни до законодавчих актів подаються на розгляд Верховної Ради України разом і ухвалюються одночасно.

9. Якщо міжнародний договір України містить положення, що суперечать Конституції України, його ратифікація можлива після внесення відповідних змін до Конституції України.

10. Верховна Рада України з урахуванням висновків відповідних постійних комісій розглядає подані на ратифікацію Президентом України або Урядом України міжнародні договори України і ухвалює відповідні рішення.

11. На підставі рішення про ратифікацію Голова Верховної Ради України підписує ратифікаційну грамоту, яка засвідчується підписом Міністра закордонних справ України.

Стаття 8. Обмін ратифікаційними грамотами

Обмін ратифікаційними грамотами і передача грамот про ратифікацію міжнародних договорів України на зберігання депозитаріям здійснюються Міністерством закордонних справ України або за його дорученням - дипломатичним представництвом України чи представництвом України при міжнародній організації.

Стаття 9. Затвердження міжнародних договорів України, які не потребують ратифікації

1. Затвердження міжнародних договорів України, які не потребують ратифікації, але потребують затвердження, здійснюється:

а) щодо договорів, які укладаються від імені України, Президентом України. Рішення Президента України про затвердження міжнародного договору України приймається у формі указу;

б) щодо договорів, які укладаються від імені Уряду України, - Урядом України. Рішення Уряду України про затвердження міжнародного договору України приймається у формі постанови.

2. Затвердження міжнародних договорів України міжвідомчого характеру провадиться в порядку, що визначається Урядом України.


7.Поняття ТНК.

Перше уявлення про ТНК як категорію можна одержати через з'ясування змісту слів "корпорація" і "транснаціональна". Корпорація — пізньолатинське слово, яке означає якісь об'єднання, спілки, що створюються для досягнення певних цілей. Коли вживають слова "транснаціональне", "транснаціональний", то під ними розуміють щось таке, що виходить за межі однієї держави, що пов'язане з міжнародною або регіональною діяльністю. ТНК — це відповідні об'єднання, спілки, діяльність яких не обмежена рамками однієї нації або держави. ТНК створювалися в межах функціонування світового господарства. Вони не лише певною мірою підривають суверенітет країн, що розвиваються, а й посягають на національні інтереси і ряду розвинутих капіталістичних держав.

Вкладення коштів через ТНК дуже вигідне. Діяльність ТНК, особливо в молодих державах, веде до величезних фінансових збитків, поглиблює диспропорції в розвитку їх економіки, руйнує її, погіршує становище населення та є причиною інших негативних явищ. Більшість країн, які стали на шлях розвитку, добре розуміють політику ТНК і намагаються об'єднуватись для захисту своїх інтересівТНК — єдине економічне угруповання підприємств різної державної належності, що здійснюють свою діяльність, керовану з єдиного центру на території кількох країн на основі національного законодавства. Таким чином, ТНК являє собою економічну й організаційну систему, яка не має єдиної правової основи - в цьому є характерна особливість ТНК. В юридичній літературі останнім часом висловлюється думка про те, що в сучасних умовах правове регулювання діяльності ТНК повинно здійснюватися як на національному рівні, так і на міждержавному. Взагалі стосовно питань правового регулювання діяльності ТНК з боку країн, що розвиваються, і капіталістичних країн, вимальовуються два підходи. Країни, які стали на шлях свого самостійного розвитку, намагаються виробити такі міжнародно-правові акти, які б надали змогу контролювати діяльність ТНК, а капіталістичні країни — щоб зберегти, закріпити свій вплив.

Транснаціональні корпорації — це акціонерні товариства, діяль­ність яких не обмежена державними кордонами однієї країни. На­приклад, це фірма, корпорація, компанія, які виконують основну части­ну своїх операцій за межами країни, де вона зареєстрована, найчастіше — у кількох країнах, де існує мережа відділень, філій, під­приємств.

Ознаки ТНК: це економічно єдина система; це група самостійних, юридично виокремлених підприємств; вони діють на території кількох держав; їх структурні підрозділи діють у строкатому правовому довкіллі, оскільки є су­б'єктами національного права; керівництво корпораціями та конт­роль за їх діяльністю здійснюються з єдиного центру; корпорація перебуває поза юрисдикцією окремої держави, якогось об'єднання держав або міжнародної організації, невідповідність між їх еконо­мічним змістом та юридичною формою — економічна єдність офор­млюється юридичною множинністю.


8.Загальна характеристика організаційно-правового механізму міжнародної валютної системи.

Світова валютна система — це форма організації міжнародних валютних відносин, що зумовлені розвитком світового господарства та юридично зафіксовані в міжнародних угодах. Найголовнішими елементами цієї системи є національні та колективні валютні одиниці, склад і структура міжнародних ліквідних активів (валютні кошти та золоті резерви), механізм валютних паритетів і курсів, умови взаємної конвертованості валют, обсяги валютних обмежень, форми міжнарод­них розрахунків, режим міжнародних валютних ринків і світових ринків золота, статус міждержавних валютно-кредитних організацій, що регулюють валютні відносини.

Розвиток світової валютної системи після Другої світової війни пов'язаний із Бреттон-Вудською угодою 1944 р. Вона була важливим джерелом міжнародного валютного права. Наріжним її каменем був золотовалютний стандарт — світова валютна система, за якої зв'язок валют окремо взятих країн із золотом здійснюється опосе­редковано — через обмін на валюту, яка продовжує зберігати ста­тус такої, що переводиться в золото.

З огляду на тривалу і провідну роль долара США система золо­товалютного стандарту була фактично системою золотодоларового стандарту.

Золотовалютний стандарт почав формуватись у 30-х роках і закін­чився в 50-60-х роках. Цю систему юридично було оформлено в 1944 р. на Бреттон-Вудській конференції (21, 205) Відповідно до її рішень було створено МВФ і МБРР .

У ст. 1 Угоди про створення Міжнародного валютного фонду за­фіксовано таку мету його діяльності:

• сприяння міжнародному валютному співробітництву через по­стійні заклади, що становлять механізм для консультацій і співробітництва з міжнародних валютних проблем;

• полегшення рівномірного розширення міжнародної торгівлі й тим самим сприяння розширенню та підтримці високого рівня зайнятості й реальних доходів населення та розвитку продук­тивних сил всіх країн-членів як основних цілей економічної політики;

• сприяння стабільності валют, підтримка впорядкованих валют­них відносин між країнами-членами і запобігання знеціненню валют з метою конкуренції;

• допомога у створенні багатосторонньої системи розрахунків за поточними операціями між країнами-членами і в усуненні валютних обмежень, що перешкоджають розширенню світової торгівлі;

• створення у країнах-членах шляхом тимчасового надання їм загальних коштів за належні гарантії впевненості, що в такий спосіб їм буде надана можливість виправити порушення рівно­ваги платіжних балансів без необхідності вдаватися до заходів, що завдають шкоди національному і міжнародному процві­танню;

• скорочення відповідно до викладеного тривалості й зниження ступеня порушення рівноваги міжнародних платіжних балансів країн-членів.

Фонд у своїй політиці та рішеннях керується цілями, викладеними в цій статті.

У 70-х роках після укладення Ямайської угоди золотодоларова система припинила існувати.Ямайська угода — це домовленість про основні принципи форму­вання нової світової валютної системи замість Бреттон-Вудської систе­ми золотовалютного стандарту. Домовленості було досягнуто на на­раді країн-учасниць МВФ, яка відбулась 1976 р. у Кінгстоні — столиці Ямайки. Ямайська угода запровадила Спеціальні правила запозичення (СПЗ) як базу нової валютної системи,юридично зафіксувала демонетизацію золота та узаконила режим "плаваючих" валютних курсів.

Спеціальні правила запозичення — це міжнародні резервні кредитно-розрахункові кошти країн-членів МВФ, призначені для покриття дефіцитів їх платіжних балансів. Були вперше запровад­жені в 1970 р. згідно з рішенням МВФ, прийнятим у 1969 р. як до­поміжний засіб міжнародних розрахунків. Золота і доларів США виявилось недостатньо для обслуговування міжнародних еконо­мічних відносин, тому СПЗ вважались додатком до них. Спеціальні правила запозичення було названо "паперовим золотом".

Надання МВФ і Світовим банком позик та кредитів узгоджується з виконаннями країнами-боржниками рекомендацій фі­нансово-економічного і соціального характеру, наданням відповідни­ми державами звітів та іншої інформації щодо використання коштів. Надання кредитів, зокрема, зумовлюється дотриманням країнами-одержувачами зобов'язань не перевищувати певного темпу інфляції (як правило, не більше 5-10 % щомісяця), не допускати дефіциту державного бюджету понад 5-10 %, підтримувати певний рівень соціального захисту ш^ Закон України»Про зовнішньоекономічну діяльність»
Стаття 2. Принципи зовнішньоекономічної діяльності

Суб'єкти господарської діяльності України та іноземні суб'єкти господарської діяльності при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності керуються так