Реферат: Війна завдала величезної шкоди народному господарству Радянського Союзу, для його відновлення потрібні були великі засоби І зусилля народу

ЗМІСТ


ВСТУП

1. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИЙ РОЗВИТОК СРСР В ПІСЛЯВОЄННІ РОКИ

2. КОНСТИТУЦІЯ СРСР 1977 РОКУ

3. СЕРПНЕВИЙ ПУТЧ (1991 Р.) ТА ЙОГО ВПЛИВ НА РОЗВИТОК БАГАТОНАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ

4. УПРАВЛІННЯ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ НА ТЕРІТОРІЇ СРСР ТА ПРОБЛЕМИ ЇХ ДЕРЖАВНО-ПРАВОВОГО РОЗВИТКУ

ВИСНОВОК

ЛІТЕРАТУРА


ВСТУП


Війна завдала величезної шкоди народному господарству Радянського Союзу, для його відновлення потрібні були великі засоби і зусилля народу.

Радянський народ-переможець був охоплений ентузіазмом, прагнув у короткий термін ліквідувати наслідку війни і реалізувати соціалістичні ідеали. Військово-державний соціалізм, що склався в 30-і рр., пройшов іспит війною, авторитарна політична система ще більш зміцнилася, авторитет вождя досяг свого апогею.

Сталін приймає рішення провести новий стрибок у розвитку продуктивних сил країни, завершити індустріалізацію країни на сучасному рівні третьої науково-технічної революції, що розгорнулася, і різко збільшити військову міць за рахунок створення ядерної зброї, розвитку ракетної техніки, реактивної авіації і сильного військово-морського флоту.

Новий підйом економіки здійснювався, як і в минулому, військово-адміністративними методами керування суспільством. Централізація керування воєнного часу була збережена, планово-розподільна економіка мобілізує сили і ресурси країни на обраних керівництвом напрямках. Сталінське керівництво спиралося на ентузіазм і патріотизм народу, особливо молоді, його віру в правильність політичної лінії партії, але застосовувало, як і колись, репресивні міри при прояві невдоволення.


^ 1. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИЙ РОЗВИТОК СРСР В ПІСЛЯВОЄННІ РОКИ


Виникнення після другої світової війни в Європі і Азії великої групи держав, які стали називатись народно–демократичними, призвело до розвитку співробітництва і взаємодопомоги держав світової системи соціалізму. Першочергові відносини СРСР з цими державами розвиваються на базі звичайних міжнародних договорів. Однак їх характер принципово відрізняється від договорів з капіталістичними державами. Передусім вони були направлені на зміцнення табору соціалізму. Ці акти стосуються різних питань: політичних, правових, економічних, сільськогосподарських, транспортного зв’язку, науки, культури та інших.

Жорстока війна принесла колосальні людські втрати держави. Тому післявоєнні роки були присвячені передусім відбудові народного господарства і подальшого його розвитку.

Індустріалізація нових районів держави супроводжувалась ростом чисельності робочого класу і технічної інтелігенції. Разом з тим проходили демографічні процеси, пов’язані з міграцією населення. В нових регіонах проходили і суттєві соціальні зміни. Державна промисловість, яка займала все більш пануюче положення в економіці країни, остаточно витіснила приватного підприємця із сфери промислового виробництва.

Більш складною була соціалістична перебудова сільського господарства. Зразу після війни завершилась земельна реформа звільнених регіонів, почата ще напередодні війни і тепер була розгорнута з великим розмахом. Ведучою формою в реорганізації сільського господарства стало створення державних сільськогосподарських підприємств – радгоспів. Їх кількість невпинно зростала.

В західних районах був взятий курс з початку на створення найпростішої форми сільськогосподарської кооперації – товариств: по спільному придбанню і використанню машин, молочних меліоративних, кредитних громад.

В 1949 році почалась масова колективізація сільського господарства в Прибалтиці і західних землях України і Молдови, в 1950 році вона розвернулась в західній Білорусії.

Всі ці зміни були обумовлені закінченням війни, необхідністю відновлення і подальшого розвитку народного господарства, зовнішньо-політичною обстановкою і мали самий прямий і безпосередній вплив на зміни в державному апараті.

В роки війни вибори в Ради не проводилися. Після її закінчення в лютому 1946 р. були проведені вибори в Верховну Раду СРСР, а через рік в Верховних Рад союзних і автономних республік. При цьому до 23 років був підвищений віковий ценз для депутатів Верховної Ради СРСР. Депутатами Верховних Рад союзних і автономних республік могли обиратися громадяни, що досягли 21 року. У грудні 1947 р., в січні лютому 1948 р. пройшли вибори в місцеві Ради у всіх союзних республіках. Було обрано майже півтора мільйона депутатів Рад.

Після прийняття Конституції СРСР 1936 р. сталися зміни в найменуванні, структурі, компетенції ряду державних органів. Тому Верховна Рада СРСР в березні 1946 р. створила Редакційну комісію для вироблення пропозицій про зміну Конституції. У лютому 1947 р. Верховна Порада СРСР внесла за пропозицією цієї комісії ряд змін в Конституцію Союзу, що носили переважно редакційний характер. Разом з тим була дещо розширена компетенція Союзу, зокрема, до його відання віднесли утворення нових автономних областей, встановлення основ законодавства про шлюб і сім'ю.

Верховна Рада СРСР в перші післявоєнні роки збиралася частіше, ніж під час війни, але все ж рідше, ніж це було передбачене Конституцією (2 рази в рік). За період з 1946 по 1954 р. Верховна Рада СРСР скликалася лише 9 разів. Обмежене було коло питань, що розглядаються Верховною Радою СРСР. По суті воно зводилось до внесення змін в Конституцію, затвердження народногосподарських планів, державного бюджету, указів Президії Верховної Ради. За час з 1946 по 1954 р. ними було обговорено 37 питань, причому на 5 сесіях розглядалися тільки державні бюджети за відповідний, рік і укази Президії Верховної Ради СРСР.

25 лютого 1947 р. Рада Національностей Верховної Ради СРСР затвердила Положення про комісію законодавчих припущень Ради Національностей. У той же день аналогічне положення затвердила Рада Союзу. Ці комісії мали своєю задачею попередній розгляд і підготовку законопроектів, що вносилися на затвердження Верховної Ради СРСР. Комісії наділялися правом законодавчої ініціативи і скликалися по мірі необхідності, але не рідше 1 разу в 3 місяці.

У березні 1946 р. кількісний склад Президії Верховної Ради СРСР з метою перетворення його на більш оперативний орган був скорочений на 9 чоловік (з колишніх 42). У лютому 1947 р. була дещо розширена компетенція Президії Верховної Ради СРСР, до його відання було віднесено денонсація міжнародних договорів СРСР, встановлення почесних звань СРСР, військових звань, дипломатичних рангів і інших спеціальних звань.

Президія Верховної Ради СРСР розглядала також питання про діяльність органів влади на місцях. Спроби вдосконалення місцевих органів влади роблять Верховні Ради союзних і автономних республік і їх Президії. У 1948 - 1952 рр. Президії Рад 13 союзних республік затвердили Положення про постійні комісії місцевих Рад. У 1946 р.

Відразу по закінченні війни були скасовані надзвичайні і інші органи, викликані життєвими потребами військового часу. Функції скасованого ДКО були передані Раді Народних Комісарів. Військово-промислові наркомати перетворені на органи управління мирними галузями виробництва.

У 1946 р. сталися подальші зміни у вищих органах управління СРСР, союзних і автономних республік. У березні цього року Верховна Порада Союзу ухвалила закон про перетворення Ради Народних Комісарів СРСР, раднаркомів союзних і автономних республік у відповідні Ради Міністрів, а наркомати в міністерства..

Пошуки більш удосконаленої організації управління народним господарством породили тенденцію до розукрупнення відомств, створення нових галузевих органів. У лютому 1947 р. в країні вже було 36 загальносоюзних і 22 союзно-республіканських міністерства. Однак незабаром процес диференціації відомств міняється на зворотний. У 1948- 1949 рр. відбувається тепер вже об'єднання ряду міністерств. У результаті до березня 1949 р. їх кількість зменшилась до 28 загальносоюзних і 20 союзно-республіканських. У подальші роки процес створення і скасування відомств йшов по суті безперервно, часто без видимих основ.

Спроби вдосконалення системи органів державного управління проводилися не тільки за рахунок кількісних змін, але і шляхом перерозподілу компетенції між органами.

Органи державного управління багато зробили для успішного виконання четвертої п'ятирічки і доклали максимальних зусиль для реалізації завдань п'ятого п'ятирічного плану (1951 - 1955 рр.). Постали серйозні задачі по підняттю технічного рівня всієї нашої промисловості. П'ята п'ятирічка за часом співпала з початком нової світової науково-технічної революції. У різні сфери економіки владно вторгалася атомна енергетика, електроніка, хімія і т. д. Однак в практиці керівництва народним господарством і його плануванні все ще допускалися порушення принципу демократичного централізму. Всі завдання по виробництву і розподілу продукції встановлювалися з центру, що сковувало ініціативу і самостійність місцевих органів, приводило до невиправданого розростання державного апарату і посилення канцелярсько-бюрократичних методів роботи.

Судові органи перебудовувалися на роботу в мирних умовах. Після закінчення війни в місцевостях, де раніше оголошувалося військове положення, відновлювалася звичайна підсудність військових трибуналів і звичайний порядок їх діяльності. З скасуванням військового положення військові трибунали залізничного і водного транспорту були реорганізовані в лінійні і окружні суди. Були також відновлені транспортні колегії Верховного суду СРСР.

Відповідно до Конституції і Закону про судоустрій вибори в народні суди, які не зуміли провести до війни, тепер відбулися, причому суддів обирало безпосередньо населення. Враховуючи, що здійснення правосуддя вимагало певного життєвого досвіду, указом Президії Верховної Поради СРСР 16 вересня 1948 р. був встановлений віковий ценз для народних суддів і народних засідателів в 23 роки.

Велику роль в поліпшенні роботи суду зіграв указ Президії Верховної Поради СРСР від 15 червня 1948 р., що встановив відповідальність суддів перед дисциплінарними колегіями. Ці колегії були утворені при обласних, крайових, Верховних судах СРСР, союзних і автономних республік, військових трибуналах округів, флотів і прирівняних до них спеціальних судів.

У 1945 - 1947 рр. військові трибунали розбирали справи військових злочинців, бувших військовослужбовців німецької армії, які здійснили масові вбивства, катували цивільне населення і військовополонених, забирала мирних радянських громадян в Німеччину, були відповідальні за інші злочини. В 1946 – 1947 роках Військова колегія Верховного суду СРСР розглядала справи отаманів Краснова і Семенова, генерала Шкуро і інших осіб.

19 березня 1946 року Верховна Рада СРСР прийняла закон про присудження Прокурору СРСР звання Генерального прокурора СРСР. Після війни органи суду, прокуратури і інші державні органи відчували гострий дефіцит в кадрах спеціалістів – юристів. Велике значення для ліквідації такого положення мала Постанова ЦК ВКП(б) від 5 жовтня 1946 року про юридичну освіту в країні.

Але очевидно, війна відклала «на потім» вирішення багатьох проблем, заявивших про себе, ще в тридцяті роки. Виразниками назріваючого в свідомості народу невдоволення системою адміністративного керівництва, виступали передусім фронтовики, а серед них – комуністи. Саме в перші два роки після війни проявляється тенденція демократизації внутрішньопартійного життя в низових партійних органах. Збільшилась критика в адрес виборних органів, тих їх керівників хто порушував уставні норми.

Вимоги встановлення демократичних принципів йшли знизу від рядових органів. На звітно-виборних зборах, комуністи говорили про серйозні недоліки в роботі партійних комітетів, піддавали критиці бюрократичний стиль керівництва, прояви адміністрування, зазнавання зі сторони окремих партійних працівників, їх необережного відношення до зауважень рядових членів партії.

Районні партійні конференції, що завершились весною в 1948 році, показали підміну партійним апаратом діяльності суспільних, господарських і культурних органів. В ЦК поступали багаточисельні сигнали про те, що райкоми дублюють роботу райвиконкомів і відділів сільського господарства, більше заслуховують звіти господарських керівників ніж секретарів первинних партійних організацій. В результаті керівники господарських організацій втрачають самостійність і відповідальність в роботі і перетворюються в простих виконавців.

Такий стиль панував в районному партійному керівництві. Але чи були винуваті в цьому лише районні працівники? Мабуть ні – командні методи керівництва закріплювались на всіх рівнях.

Адміністрування, бюрократизм, жорстка регламентація, відсутність живої політичної роботи в масах були характерні і для стилю діяльності ЦК компартії союзних республік – другого ешелону вищої партійної ієрархії.

Контролем діяльності державного апарату займався секретаріат ЦК. Перевірка роботи міністерств йшла по лінії підбору і заміни ведучих працівників апарату, але торкалась і безпосередньо керівництва окремих підприємств.

Особливо посилилась робота адміністративного відділу ЦК, чиї функції, куратора органів правопорядку, державної безпеки, все більше ускладнювались. Тому на базі були створені нові відділи: кадрів міністерства державної безпеки і міністерства внутрішніх справ; органів прокуратури і юстиції.

Вищий орган влади – Верховна Рада СРСР існувала всього лише номінально. Всі законодавчі акти. Різні укази і постанови, перед тим як бути проголосовані і одноголосно затверджені в Верховній Раді, пророблялись і санкціонувались в ЦК партії. Порядок роботи Верховної Ради , час скликання сесії, процедура підготовки і ходу виборів, на кінець кандидатури майбутніх депутатів затверджувались в секретаріаті ЦК. Тут же приймались рішення по всім представникам на посади працівників міських рад, навіть до голів райвиконкомів і їх заступників, а також розглядалися кандидатури нових депутатів Верховної Ради замість вибувших по різним причинам.

В перші два-три роки після війни, робота Сталіна як секретаря ЦК була достатньо визначеною. Про це можна судити хоча б по тому, що питання всіх кадрових номенклатурних переміщень, аж до самих голів райвиконкомів, директорів заводів і командирів дивізії вирішував він. Ним розглядались і затверджувались на протязі року сотні голів секретаріату разом з супровідними матеріалами.

Система культу особи формувала розум людей. Формувала образ мислення партійних керівників і членів партії. Одні вірили і були впевнені, що єдиним безпомилковим інтерпретатором марксистської науки і єдиною людиною, яка її правильно розвиває і збагачує, вказує єдиновірний шлях до соціалізму, є Сталін. Отже, все, що не знаходиться у відповідності з його думками і вказівками повинно бути шкідливим, повинно породжувати зраду марксизму-ленінізму. Інші навіть вагаючись, були також впевнені, що кожна спроба публічного виразу своїх думок не лише нічого не змінить, але й принесе неприємні наслідки. Ще іншим було все одно, крім дороги, яка може привести їх до вигідного крісла. Безспірно одне: під кінець правління Сталіна назрівала криза політичного керівництва суспільством, криза всієї командно-бюрократичної системи.


^ 2. КОНСТИТУЦІЯ СРСР 1977 РОКУ


Конституція (Основний закон) Союзу Радянський Соціалістичних Республік, була прийнята на позачерговій сьомій сесії Верховної Ради СРСР дев'ятого скликання 7 жовтня 1977 р.

За сорок років після прийняття попередньої Конституції 1936 року, у всім радянському суспільстві відбулися настільки глибокі зміни, що їх стало необхідно узагальнити в Новому Основному законі країни. Всенародне обговорення проекту Конституції почалося 4-го червня 1977 року. 7-го жовтня 1977 року була прийнята Декларація: " Верховна Рада Союзу РСР, діючи від імені Радянського народу і виражаючи його суверенну волю, приймає Основою закон СРСР ".

Конституція виходить з основних принципів і ідей, вироблених попередніми радянськими Конституціями. Разом з тим вона знаменує новий этап в історії конституційного будівництва. Конституція відрізняється від колишніх Основних законів не тільки по змісту, але і за формою. Відмітною рисою цього документа є наявність вступної теоретичної частини закону. Конституція 1977 року, на відміну від колишніх, складається з великих розділів, присвячених основам суспільного ладу і політики СРСР, проблемі співвідношення держави й особистості, національно-державній пристрою країни.

Колишні Конституції характеризували Радянська держава, як держава робітників і селян. Основний закон 1977 року включає в цю формулу інтелігенцію. Таким чином, соціальна база Радянської держави розширюється. Звичайно, воля Радянської інтелігенції і до цього збігалася з волею робітників і селян. Однак, характеризуючи Радянську державу, як держава робітників, селян і інтелігенції. Конституція 1977 року підкреслює всі зростаючу консолідацію радянського суспільства, його соціальну однорідність. Нова Конституція уперше вводить поняття "народ". Без сумніву, колишнє поняття "працюючі" у більшій мері збігається з поняттям "народ". Однак не можна не відзначити, що народ є більш висока ступінь консолідації Радянського суспільства. У цьому змісті вказівки на народ як джерело влади означає подальший розвиток Радянської демократії. Народовладдя в нашій країні юридично забезпечується правом громадян брати участь у керуванні державними справами, в обговоренні і прийнятті законів і рішень загальнодержавного і місцевого значення (стаття 48). Але, як говорилося вище, часто в нашій державі народ є ідеологічною ширмою для правлячого класу людей (у даному випадку Комуністичної партії).

У новій Конституції Комуністичної партії приділяється особливе значення. Стаття 6-а діючої Конституції говорить: КПРС, діючи в рамках Конституції СРСР, здійснює політичне керівництво державними і громадськими організаціями, направляє і координує їхню діяльність. Але не рідко КПРС у керуванні країни виходила за рамки конституції. Але, не дивлячись на всі негативні сторони (їх було небагато). Конституція 1977 року була набагато краще своїх попередниць. Були сильніше закріплені права громадян. Одним з найважливіших прав є право людини на працю.

Конституція 1977 року підкреслює, що право на працю містить у собі і право на вибір професії відповідно до покликання, здібностями, підготовкою й утворенням. Не менш важливим є право на відпочинок. Діюча Конституція, говорячи про право громадян СРСР на відпочинок, підкреслює, що це право забезпечується 41-ої годинним робочим тижнем для робітників та службовців. Таким чином, у трудящих збільшується час на відпочинок. Для загальнонародної демократії закономірне розширення кола конституційних прав і воль радянських громадян. Діюча Конституція проголошує і зовсім нове право - право на охорону здоров'я. Характерно, що документ зв'язує право на охорону здоров'я з працею.

Завдання полягає в тім, щоб трудова діяльність людини була не тільки нешкідливої для нього, але і по можливості корисної. Стаття 42-я надає широке коло заходів, метою яких є турбота про здоров'я Радянських громадян у процесі їхньої трудової діяльності, розвиток і удосконалювання техніки безпеки і виробничої санітарії, профілактичні заходи, заходи для оздоровлення навколишнього середовища і т.д. На жаль, подібні заходи не входять у Конституцію Росії, а якщо і входять, те рідко виповнюються.

Ще одним найважливішим заходом стало закріплення в Основному законі нового права Радянських громадян права на житло. Нова Конституція розвиває далі такі інститути, як недоторканість особи, житла, таємниця листування. Крім таємниці листування Закон охороняє також таємницю телефонних переговорів. Нова Конституція не тільки закріплює права і волі, відомі нам по колишніх конституціях, але і розширює гарантії цих прав. Так, право на утворення діючої Конституції забезпечує здійснення загального обов'язкового середнього утворення. Колишній Основний закон гарантував лише загальне початкове утворення.

У будь-якій статті, присвяченої правам громадян, велику частину тексту займають гарантії того чи іншого право. Наприклад, право на матеріальне забезпечення (стаття 43), гарантується соціальним страхуванням робітників, колгоспників і службовців посібниками по тимчасовій непрацездатності; виплати за рахунок держави і колгоспів пенсії за віком, інвалідності і з нагоди втрати годувальника; працевлаштуванням громадян частково утратили працездатність; турботою про старих громадян і про інвалідів; а також іншими формами соціального забезпечення. От гарантія права на житло (стаття 44): "це право забезпечується розвитком і охороною державного і суспільного житлового фонду, сприянням кооперативному й індивідуальному житловому будівництву, справедливому розподілу під суспільним контролем житлової площі, що представляється в міру здійснення програми будівництва упоряджених жител, а також невисокої плати за квартиру і комунальні послуги".

Нова конституція забезпечує використання волі совісті, забороняючи порушення ворожнечі і ненависті в зв'язку з релігійними віруваннями (стаття 52). Конституція передбачає не тільки матеріальні, але і чисто правові гарантії прав і воль Радянських громадян. Так стаття 49 установлює, що посадові особи зобов'язані у визначений термін розглядати заяви і пропозиції громадян, давати на них відповіді і вживати необхідних заходів. Проголошуючи волю критики, Конституція говорить, що обличчя, що переслідують за критику, залучаються до відповідальності. Говорячи про недоторканість особи, Конституція підтверджує і раніше існуючий принцип: "ніхто не може бути піддадуть арешту інакше як на підставі судового рішення -і із санкції прокурора". Стаття 47, що передбачає право на вільну творчість, установлює що права авторів, винахідників і раціоналізаторів охороняються державою. Ми бачимо, що Конституція зобов'язує належні державні органи забезпечити реальне використання громадянами СРСР усіх перерахованих у ній прав.


^ 3. СЕРПНЕВИЙ ПУТЧ (1991 Р.) ТА ЙОГО ВПЛИВ НА РОЗВИТОК БАГАТОНАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ


Серпневий путч 19 - 21 серпня 1991 р. — спроба антиконституційного перевороту, що здійснювалася консервативним крилом керівництва СРСР і КПРС. Був направлений на відновлення влади партійно-державної номенклатури. Заколот очолив Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) в складі О. Д. Бакланова, В. А. Крючкова, В. С. Павлова, Б. К. Пуго, В. А. Стародубцева, А. І. Тізякова і Г. І. Янаєва. Для надання своїм діям видимості легитимности путчисти заявили, що президент СРСР М. С. Горбачов не може виконувати свої обов'язки за станом здоров'я. Його функції були покладені на віце-президента Янаєва. У Москву були введені війська, а Горбачов блокований на дачі в Криму. Заборонялися діяльність опозиційних КПРС суспільних об'єднань і випуск демократичної преси, відновлювалася цензура. Опір заколоту організувало керівництво Російської Федерації на чолі з президентом РРФСР Б. М. Єльциним, що спиралося на підтримку росіян, передусім населення Москви. У зіткненнях з військами загинуло троє людей. Путч закінчився невдачею. Його наслідками стали падіння комуністичного режиму і прискорення розпаду CPCР У 1994 р. заарештовані у справі ДКНС були амністовані Державною думою Російської Федерації.

Поразка путчу у серпні 1991 р. призвело до обвальному розпаду СРСР. Утворилися 15 самостійних держав. Владна вертикаль остаточно впала під впливом указу Президента РФ (серпень 1991 р.) про припинення діяльності керівних органів КПРС і РКП. Партаппарат був усунутий, а нової виборчої системи влади не було. Президент СРСР представляв лише сам себе.

У грудні 1991 року у Мінську зустрілися лідери Росії, України та Білорусі (країн-засновників СРСР) і висловилися про припинення дії Союзного Договору 1922 р. про намір створити Співдружність Незалежних Держав (СНД). Воно об'єднало 11 союзних республік (без Грузії, Литви, Латвії і Естонії). У грудні 1991 р. Президент СРСР М.С. Горбачев пішов у відставку. СРСР припинила своє існування.

Розпад торкнувся всієї території, а також і самої Російської Республіки, котра нині називається Росія. Йдеться як про Татарстан, що оголосив про державну незалежність, так і Чечню. Розпад наростав лініями і національно-етнічних кордонів, і адміністративно-територіальних протягом 1992 - 1993 рр. Вологодська область заявила про свою державну незалежність, в Малої Раді Московській області обговорювалося питання оголошення республіки Московія, в Єкатеринбурзі було проголошено Уральська республіка, сепаратистські тенденції яскраво проявилися у Сибірі та Далекому Востоку.

Драма безвладдя у тому полягала, що по всій країні існували Ради, які влади мали, а системи влади, здатної зберегти суспільство від розпаду та, одночасно, реалізувати демократичні устремління народу, не було. Якщо це лихоліття тривало б, дезінтеграція країни могла зайти дуже далеко, до оголошення окремих сіл республіками (як це було під час громадянської війни).

Для державності Росії «вічне» національне питання - це передусім питання відповідності національно-державного і адміністративно-територіального устрою Росії того рівня й способу рішення національного питання, який склався на певному відрізку часу, на відповідному етапі розвитку російського общества.

Тривалий час в XX столітті національне питання у Росії вирішувалося в спосіб: формально проголошувався федералізм, а фактично здійснювався унитаризм.

Росія воістину «приречена» на постійне рішення національного питання своєї державності з об'єктивних причин: передусім розташування на величезному просторі, що включає європейські та азіатські ареали, умови, особливості існування этносов.

Наслідки вибору, на початку дев'яностих років нинішнього століття, тепер очевидна. Країна розвалена. Етнічні суперечки, територіальних претензій, збройним сутичкам і повномасштабні війни стали кошмарної реальністю сьогодення. Тільки 1992 - 1993 рр. в міжетнічних війнах біля колишнього СРСР загинуло понад 150 тисяч жителів. А загалом упродовж всього “горбачовської перебудови” і єльцинських реформ (1985 - 1995 рр.) на території колишнього СРСР виникло більш 240 кривавих конфліктам та війн, загальна кількість жертв яких становило півмільйона чоловік.

Характерно, що у всіх республіках колишнього СРСР етнічна більшість, що становить більшість парламентське, цілком нехтує волею етнічного меншинства. Росіяни у Прибалтиці Середньої Азії, осетини у Грузії й багатьох інших етнічні співтовариства позбавлені у країнах близького зарубіжжя, громадянами яких є, правами вирішального голосу у ролі етнополітичної сукупності. Хоча такі зловживання чисельною більшістю викликали появу деяких країнах (Кіпр, Шрі-Ланка та інших) до жахливих соціальним потрясінь, які поставили під сумнів саме незалежне існування государства.

Наприкінці слід зазначити, що в Росії і за інших незрозумілих часів, і в часи феодальної роздробленості - були революції і інші злигодні. Але всі переборювала неприборкана воля багатонаціонального народу - жити у єдиному могутньому централізованій державі, де правосуддя чинили вищий суд і народ.


^ 4. УПРАВЛІННЯ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ НА ТЕРІТОРІЇ СРСР ТА ПРОБЛЕМИ ЇХ ДЕРЖАВНО-ПРАВОВОГО РОЗВИТКУ


Більшість країн Заходу була незацікавлена в розпаді СРСР. Вони всіляко підтримували спроби Горбачова зберегти імперію. Західні країни звикли до світового порядку, в якому існують дві наддержави, де кожна знайшла своє місце в системі міжнародних відносин. Поява нових держав обумовлювала нові міжнародні клопоти.

Беззастережною підтримкою користувались лише країни Прибалтики, перед якими Захід відчував моральну відповіріальність. Однак, коли розпад СРСР став фактом, країни Заходу стали визнавати нові держави. Натомість вони висунули низку умов:

- у новоутворених державах мусять бути гарантовані права людини;

- вони приєднаються до договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), а Україна, Білорусь і Казахстан до договору з обмеження стратегічних озброєнь (ОСО-1).

Новоутвореним державам (крім Росії, Білорусі і України) довелось пройти процедуру прийняття в ООН.

Міжнародне співтовариство, насамперед країни "G-7" ("Великої сімки"), погодились надати країнам СНД фінансову допомогу для виходу з економічної кризи, але при умові проведення ринкових реформ, запровадження приватної власності та дотримання міжнародних угод про права людини.
Країни СНД уклали між собою договори про дружбу і співробітництво. Крім того, кожна з них розширює свої міжнародні зв'язки. Мусульманські країни налагоджують зв'язки з мусульманським світом. Молдова відновлює зв'язки з Румунією, Україною й Росією, Казахстан і Білорусь орієнтуються на Росію. Україна намагається стати мостом між Заходом і Сходом, проводить багатовекторну політику.

При створенні СНД лідери України, Росії, Білорусі домовились, що координуючими органами СНД стануть іх Рада глав держав та Рада урядів. Місцем перебування визначено Мінськ.

Уже на перших засіданнях координуючих органів СНД виявилось, що у членів Співдружності різні підходи щодо подальшої долі організації.
Так, Україна, Молдова, Закавказькі держави, Туркменистан вважають, що завдання СНД - підготувати кожну з держав до того, щоб вона стала повністю незалежною.

Іншу позицію займають Росія і Білорусь. Вони прагнуть перетворити СНД на організацію, яка б нагадувала федеративну державу на зразок СРСР. На цьому шляху вже зроблено перші кроки: підписано Ташкентський пакт про воєнне співробітництво деяких країн СНД, з метою уніфікації законодавства створено Міжпарламентську асамблею, між Росією, Білорусією, Казахстаном і Киргизією створено митний союз. Росія і Білорусь заявили про співтовариство і узгодження дій з багатьох питань економічного і політичного життя.

Серед країн СНД найбільш неврегульованими були відносини між Україною і Росією, між Азербайджаном і Вірменією. Зрештою у червні 1997 р. між Україною і Росією було підписано широкомасштабний договір, який Державною думою Росії ратифіковано лише у грудні 1998 р.

Росія. На першому з'їзді народних депутатів РРФСР 12 червня 1990 р. було прийнято Декларацію про державний суверенітет, яка проголосила, що вся повнота влади на території Росії належить її державним органам. У Декларації говорилось про "прагнення створити демократичну правову державу".
З Декларації про державний суверенітет РРФСР:

1. РРФСР є суверенна держава, створена народами, які історично об'єднались в ній.

2. Суверенітет РРФСР - природна і необхідна умова існування державності Росії...

3. Носієм суверенітету і джерелом державної влади РРФСР є її багатонаціональний народ.

4. Державний суверенітет РРФСР проголошується в ім'я вищої цілі - забезпечення кожної людини невід'ємним правом на відповідний життєвий рівень, на вільний розвиток і користування рідною мовою, а кожен народ - на самовизначення в обранні ним національно-державних і національно-культурних форм.

5. Для забезпечення політичних, економічних.і правових гарантій суверенітету РРФСР встановлюється:

- повна влада РРФСР при вирішенні всіх питань державного і суспільного життя...;

- верховенство Конституції і Законів РРФСР на всій території РРСФР...;

- виключне право народу на володіння, використання і розпорядження національними багатствами Росії;

- повноважне представництво РРФСР в інших союзних республіках і за кордоном...

Посада президента РРФСР була затверджена за підсумками референдуму, проведеного 17 березня 1992 р. (одночасно з всесоюзним референдумом про відновлення і збереження СРСР). Перші вибори президента відбулись 12 червня 1992 р. - на виборах переміг Б. Єльцин.

В основу державної політики Росії в кінці 1992 р. були покладені три головні фактори:

1. Демонстративний розрив з минулим (який зводився до розвалу СРСР і спрощеного антикомунізму).

2. Безсумнівний особистий авторитет і престиж Б. Єльцина.

3. Розрахунок на швидкий успіх радикальних економічних реформ.

Початок радикальних перетворень, а особливо скасування 6 ст. Конституції СРСР (1990 р.) дали могутній поштовх до формування багатопартійної системи.
Особливості:

1. Значна кількість партій і рухів (понад 100).

2. Нечисленність і нестабільність партій.

3. Формування партій під певного лідера.

4. Найбільш сильні і багаточисельні ліві і націонал-
патріотичні партії.

Вирішальною подією у становленні нової Росії став серпневий заколот у Москві 1992 р. Тільки завдяки рішучим діям Єльцина, який оголосив заколот злочином, і згуртованості москвичів вдалося без значних жертв подолати заколотників. Ці події зробили Єльцина "першою людиною" в країні, і він в умовах розпаду Союзу зробив рішучий крок до цивілізованого "розлучення".
Ставши повністю суверенною і незалежною державою, Росія відразу взяла курс на радикальні ринкові реформи, які пов'язують з іменем прем'єр-міністра Росії Є.Гайдара.

Придушивши виступ опозиції, Єльцин здійснив конституційну реформу.
12 грудня 1993 р. на референдумі була прийнята нова Конституція РФ і одночасно були проведені вибори у вищий представницький і законодавчий орган - Федеральні збори, які складаються з двох палат - Ради Федерації і Державної думи. У виборах активну участь брали лідери опозиції і лідери ГКЧП, які були амністовані. Відносну більшість місць у Федеральних зборах посіли представники Ліберально-демократичної партії Росії (ЛДПР) на чолі з Жириновським, комуністи і націонал-патріоти. Демократичні сили були представлені незначною кількістю депутатів.

У 1995 р. відбулись чергові вибори в Державну думу, на яких більшість набрали комуністи на чолі з Г.Зюгановим, друге місце посіла ЛДПР, третє - урядовий блок "Наш дом Россия", четверте - демократи.

За новою Конституцією значно розширились повноваження президента, що дало йому право діяти відносно самостійно, не рахуючись з думкою Федеральних зборів.

Болючою проблемою сучасної Росії є відносини з суб'єктами федерації, деякі з них проявляють сепаратистські тенденції. Прагнення зберегти єдність Росії призвело до трагедії в Чечні, в якій у 1992 р. утвердився режим Джохара Дудаева. Він повів політику за вихід зі складу Росії і створення незалежної держави Ічкерії.

У грудні 1994 р. росшське керівництво після невдалої спроби розпалити в республіці громадянську війну і привести до влади сили, лояльні Росії, вдалось до збройної інтервенції. Інтервенція, задумана як поліцейська акція, вилилась у тривалу війну. Її жертвами стали понад 50 тис. осіб. Загони чеченців чинили впертий опір федеральним військам. Спроби мирним шляхом подолати конфлікт не мали успіху. Бойові дії спалахнули у різних районах Чечні і навіть за межами республіки. На початку 1996 р. Б. Єльцин оприлюднив програму мирного вирішення чеченської кризи. Російське керівництво погодилось на прямі переговори з Д.Дудаєвим, від чого раніше відмовлялось. Д. Дудаєв загинув від прямого ракетного удару.

Акція в Чечні стала ніби попередженням іншим суб'єктам Федерації, що Кремль ніколи не дозволить їм вийти зі складу Росії.
Війну в Чечні засудили російські демократи. Росії довелось вивести війська з Чечні. Розв'язання чеченського конфлікту відкладено на майбутнє.

Азербайджан. Серед країн, що утворились на території колишнього СРСР, Азербайджан поставив своєрідний рекорд за кількістю державних переворотів і заколотів. Така нестабільність пояснювалась боротьбою різних політичних сил, які спирались на закордонних покров