Реферат: Кредитно-модульний курс рекомендовано Міністерством освіти І науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів «Центр учбової літератури»

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ ФАРМАЦЕВТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Д.Є. Погорілий

ПОЛІТОЛОГІЯ

КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

Рекомендовано

Міністерством освіти і науки України

як навчальний посібник для студентів

вищих навчальних закладів

«Центр учбової літератури»

Фірма «Інкос»

Київ - 2008

Вітчизняний підручник європейського рівня

До вашої уваги - новий вітчизняний підручник європей­ського рівня. Всі чотири попередні видання даної книги користувались у студентів, викладачів та науковців неаби­яким попитом. Але зараз усім, хто вивчає політологію або просто хоче ознайомитись із сучасними науковими погля­дами на політику, пропонується п'яте видання, суттєво пе­рероблене та доповнене. Даний підручник:

повністю відповідає сучасному рівню політичної науки;

використовує найкращі вітчизняні та закордонні ме­тодичні розробки;

спирається на багаторічний досвід викладання цієї дисципліни в Україні;

орієнтований на кредитно-модульну систему навчан­ня;

повністю відповідає всім вимогам Болонського про­цесу;

має комфортне для сприйняття подання матеріалу;

не містить змістових помилок, котрі, на превеликий жаль, можна побачити на сторінках багатьох посіб­ників.

Саме цей підручник найбільш ефективно допоможе під­готуватися до заліку та іспиту. А ще — добре розібратись у тих складних політичних подіях, що відбуваються в су­часному світі. Успіхів вам!

^ Є. А. Подольська, доктор соціологічних наук, професор

і* З

Передмова

Що входить у сферу інтересів сучасної молодої людини? Спілкування, музика, Internet, книги, фільми. Хтось мріє про матеріальне благополуччя, сімейне щастя, хтось прагне по­бачити світ, одержати професійні знання в тій або іншій га­лузі. Політика ж у цьому списку пріоритетів, принаймні, у більшості молодих людей, займає далеко не перше місто. За влучним зауваженням англійського соціолога Ентоні Гідден-са, сучасну молодь найбільше цікавлять ті питання, з приво­ду яких, на її думку, професійним політикам практично не­має чого сказати. Багатьом молодим людям політика уявля­ється якимось нецікавим, «дорослим» світом зі своїми цілями й завданнями. Хтось ставиться до політики як до «ви­сокого мистецтва», для розуміння якого (а тим більше — для участі в якому) потрібно знати й уміти дуже багато, інші роз­глядають її як «брудну справу», вважаючи, що всі політики керуються власними інтересами, а не інтересами громадян.

Але позиції «політика мене не цікавить», «я — поза по­літикою» та ін. ще зовсім не означають відсутність зв'язку людини з політичною сферою, реальну свободу від політи­ки. В сучасному світі, в умовах існування витончених PR-технологій, технологій проведення виборчих кампаній, фор­мування суспільної думки та ін., вільним від політики бути неможливо — кожна людина, хоче вона того чи ні, відчуває вплив (через друзів і знайомих, учителів і викладачів, за­соби масової інформації та ін.) різних політичних сил: дер­жави, політичних партій, окремих політичних лідерів. Про­тистояти такому впливу, не стати жертвою політичного ма­ніпулювання можна тільки одним способом — розібратися в політиці самому, зрозуміти сутність і зміст політичних явищ та процесів. Високий рівень правової та політичної культури, уміння орієнтуватися в політичному житті сус­пільства стають у сучасному світі найважливішою переду­мовою реалізації своїх інтересів.

І мета політології — науки про політику — полягає саме в тому, щоб дати об'єктивні знання про політичні і суспіль­ні процеси, допомогти зорієнтуватися в складному розмаїт­ті сучасного політичного життя.

4

Запропонований навчальний посібник з політології роз­роблений на основі сучасних підходів до розгляду політич­них явищ і процесів з використанням новітніх західних і вітчизняних джерел.

Відповідно до стандартів кредитно-модульної системи навчання теоретичний матеріал структуровании за трьома змістовими модулями («ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ НАУ­КИ ПРО ПОЛІТИКУ», «ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА» і «ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ ТА СВІТОВА ПОЛІТИКА»), що складаються, у свою чергу, з 8 навчальних тем.

До кожного змістового модуля курсу пропонуються ма­теріали до семінарських занять, що містять проблемно-по­шукові питання, тематику рефератів, список додаткової лі­тератури, а також два види завдань: тестові питання і за­вдання, які можуть бути використані як для поточного контролю (безпосередньо на семінарських заняттях) і конт­ролю змістових модулів, так і для підсумкового модульно­го контролю.

Вивчення сучасної політичної науки неможливе без роботи з першоджерелами, довідковими та іншими до­датковими матеріалами. Із цією метою до навчального посібника включено біографічний довідник, словник ос­новних політологічних термінів, а також цитати з робіт відомих мислителів, політологів та видатних політичних діячів.

Посібник буде цікавим й корисним усім, хто вивчає політологію або бажає розібратися в складному різно­манітті сучасного політичного життя, прагне навчитися самостійно аналізувати й оцінювати події та процеси, що відбуваються у країні й світі, а також застосовувати на­буті знання про політику в суспільно-політичній прак­тиці.

Автор висловлює подяку В. Фесенку — за співробітни­цтво при написанні теми «Світова політика і система між­народних відносин» та І. Погорілій — за цінні поради.

Зауваження та пропозиції щодо покращення змісту цього посібника просимо надсилати на адресу: polity -slovo ©mail, ru

5

змістовий модуль і

^ ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ НАУКИ ПРО ПОЛІТИКУ




ТЕМА 1

ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКА

Політика як об'єкт політології

Предмет, структура та функції політичної науки

У системі сучасної вищої освіти важливе місце займає політологія — наука про сутність, форми і закономірності виникнення, функціонування та розвитку політичних сис­тем, політичних явищ і процесів, їх місце і роль в житті суспільства. Вивчення політичної науки є необхідною передумовою, складовою частиною процесу формування особистості.

Предмет політичної науки, історія становлення полі­тичної думки розкривається за допомогою різних наукових підходів до визначення політики та її місця в системі су­спільних відносин на різних етапах розвитку цивілізації. Що ж таке політика? В чому полягає сутність цього складного, багатозмістового явища? Яка роль політики в житті людини і суспільства? Спроба дати відповіді на ці важливі питання й становить зміст даного змістового модуля.

^ 1.1. ПОЛІТИКА ЯК ОБ'ЄКТ ПОЛІТОЛОГІЇ

Термін «політологія» утворено зі сполучення двох грецьких слів: «politike» (політика) та «logos» (вчення). Таким чином, політологія розглядається як наука про по­літику в усіх її проявах. Але, визначаючи політологію як науку про політику, необхідно, насамперед, дати чітке ви­значення самого поняття «політика».

6

Створення партійних коаліцій і парламентські дебати, заколоти й змови, передвиборна агітація і голосування на виборах, захоплення заручників і вбивства лідерів держав, демонстрації та мітинги, спадкування трону королівською династією та імпічмент президента, війни та революції — всі ці події, властиві суспільному життю на різних етапах розвитку цивілізації, так чи інакше, асоціюються із понят­тям «політика».

Політика постає перед нами як величезний світ зі сво­їми законами, правилами, дійовими особами, традиціями і символами, як окрема сфера громадського життя, що тісно пов'язана з іншими сферами життя суспільства — економікою, культурою, релігією та ін.

Видатний німецький учений, один із засновників нової політичної науки, ^ Макс. Вебер, розглядаючи зміст поняття «політика», відзначав, що «якщо про будь-яке питання ка­жуть: це «політичне» питання, про міністра або чиновника: це «політичний» діяч, про якесь рішення: воно зумовлено «політичною волею», то завжди мається на увазі, що інте­реси розподілу, збереження, зміни влади є визначальними для відповіді на зазначене питання, вони або зумовлюють це рішення, або визначають сферу діяльності відповідного чиновника. Хто займається політикою, той прагне до вла­ди: або до влади як засобу, підпорядкованому іншим цілям (ідеальним чи егоїстичним), або до влади «заради неї самої», щоб насолоджуватися почуттям престижу, яке вона дає...»

«Можна займатися політикою, тобто прагнути до впливу на розпо­діл влади між політичними утвореннями та всередині них, бути як політиком «за нагодою», так і політиком, для якого це побічна або осно­вна професія. Політиками «за нагодою» є всі ми, коли опускаємо свій виборчий бюлетень чи робимо подібне волевиявлення, наприклад, плескаємо в долоні або протестуємо на «політичних» зборах, виголо­шуємо «політичну» промову тощо; у багатьох людей саме подібними ді­ями й обмежується їх відношення до політики».

^ Вебер М. «Політика як покликання і професія»

Дійсно, ставлення до політики та способи участі в ній неоднозначні. Для деяких людей політика — це головна сфера діяльності. Людина може прагнути до участі в політиці

7

заради особистої вигоди, задоволення тих чи інших влас­них інтересів (матеріального забезпечення, володіння вла­дою), або ж із прагнення захистити суспільні, національні інтереси та ін.

Поряд із цим, історія знає чимало прикладів, коли лю­дина, яка успішно реалізувалася в тій чи іншій сфері, по­єднує свої професійні інтереси з політичними, — так, до­сить часто відомі вчені, актори, письменники або робітни­ки стають видатними політичними діячами (кіноактор, президент американської Гільдії кіноакторів Р. Рейган — 40-й президент США; чемпіон світу з культуризму, актор А. Шварценегер - губернатор штату Каліфорнія; фізик, академік А. Д. Сахаров — дисидент-правозахисник, народ­ний депутат СРСР; електрик суднобудівного заводу в Гданську, лідер громадського руху «Солідарність» Лех Ва-ленса — президент Польщі).

Багато людей взагалі не цікавляться політикою, що зу­мовлюється цілою низкою причин: одні вважають політи­ку справою, невартою порядних людей; інші не займають­ся нею через відсутність часу, тільки зрідка цікавлячись політичними подіями, що відбуваються в країні та світі, або голосуючи на виборах; для когось політика занадто складна для розуміння, здається «високим мистецтвом», не доступним звичайній людині.

Отже, більшість громадян не беруть активної участі в політиці, але ж це зовсім не означає, що вони знаходять­ся поза політикою, і що вона не впливає на їхнє життя, не визначає їхні інтереси та поведінку. «Навіть тоді, коли ми не цікавимося політикою, політика цікавиться нами» — відзначав В. Черчілль. Кожна людина в сучасному світі, хоче вона того чи ні, залучена до політики, політичних відносин, і, отже, змушена реагувати на політичні події, що відбуваються, оцінювати дії політичних лідерів з по­гляду їх впливу на життя, вибирати певні форми своєї політичної діяльності. Ця діяльність може приймати фор­му активної участі в політичному житті країни, регіону, міста, а може обмежуватися простим дотриманням зако­нів, що залежить від великої кількості факторів — рівня знань, поінформованості, політичного досвіду самої лю-

8

дини, можливих форм участі в політиці, передоачених за­конодавством держави та ін.

Людина, таким чином, залучена у політику самим фак­том свого існування в суспільстві. Давньогрецький філо­соф Арістотель відзначав, що людина за своєю природою є істотою політичною, вказуючи на те, що жити в сус­пільстві і бути вільним від суспільства не можна. Інша справа, що характер взаємодії людини і політики, залеж­ність від неї, безумовно, можуть бути різними, що не в останню чергу визначається рівнем політичної культури та політичної свідомості людини. Адже, за великим ра­хунком, будь-яка влада робить із людиною тільки те, що вона їй дозволяє робити. Згадаймо ще одного стародав­нього мислителя - китайського мудреця Лао-Цзи, який зазначив, що кожний народ має таку владу, яку він за­слуговує. Не цікавлячись політикою, не маючи достат­нього рівня політичних знань, людина стає об'єктом не­обмеженого впливу політичних сил: держави, партій, лідерів, ЗМІ та ін.

Політику досить часто порівнюють із театром, де є й свій режисер, свої актори, своя сцена і своє місце за лаштунка­ми. Так, відомий російський вчений Г. Белов відзначає, що політика — це свого роду гра за місце у владних структу­рах, приводом для якої в одних випадках може бути кри­тика дійсності, в інших — її прикрашання, а іноді — й спе­куляція реальними потребами.

Ч Політику можна назвати театром з великою сценою...Існують ла­штунки, режисери... І не завжди просто відповісти — хто ж робить політику? Ті, хто на сцені, або ті, хто за лаштунками? Політика не га­рантована від впливу всіх сторін людської натури, в тому числі й тем­них. У реальному житті політика — це прояв боротьби, суперництва, що може ускладнюватися обманом, віроломством >>.

^ Белов Г. «Що таке політика?»

У реальному житті, на жаль, досить часто буває так, що влада потрапляє не до найгідніших людей з високими ціля­ми, а до тих, які дбають про особисту вигоду, прагнуть до­сягти власних цілей будь-якими засобами, що й дає привід багатьом говорити про політику як про «брудну справу».

9

Говорять про політику і як про «високе мистецтво», що вимагає від політичних діячів, лідерів партій і держав уміння маневрувати, готовності йти на компроміси, а, іно­ді, й п літичного передбачення, інтуїції при прийнятті важливих політичних рішень.

Макс Вебер, розмірковуючи про різні форми політичної діяльності, виділяв два основних її види: життя «задля» політики і «за рахунок» політики.

«Той, хто живе «задля» політики, в якомусь внутрішньому сенсі творить «своє життя із цього» — або він відкрито насолоджується володінням владою, яку здійснює, або черпає свою внутрішню рівнова­гу й почуття власного достоїнства зі свідомості того, що слугує «спра­ві», й тим самим надає сенсу своєму життю. Мабуть, саме в такому гли­бокому внутрішньому сенсі будь-яка серйозна людина, що живе для певної справи, живе також і цією справою. «За рахунок» політики як професії живе той, хто прагне зробити з неї постійне джерело прибутку; «задля» політики - той, у кого інша мета».

^ Вебер М. «Політика як покликання і професія »

Отже, політика є невід'ємною частиною суспільного життя. Тлумачення терміна «політика» досить неоднознач­не, у його інтерпретаціях можна виділити низку взаємоза­лежних аспектів. Як особлива сфера діяльності, політика протягом усієї історії розвитку цивілізації не раз змінюва­ла свій зміст, з'являючись як певний вид соціального ке­рівництва, розподілу благ, спосіб завоювання та викорис­тання влади, форма організації суспільства і державних інститутів, особливий вид відносин індивідів і соціальних груп та ін.

«Політика — це сукупність засобів, необхідних для того, щоб прийти до влади, утримувати владу та корисно її використовувати» (Н. Макіавеллі);

«Політика — це сфера відносин між класами суспільства, «концен­троване вираження економіки» (В. Ленін);

«Політика — це процес керування» (О. Рейні);

«Політика — це владний розподіл цінностей усередині суспільства» (Д. Істон);

«Політика — це мистецтво та практика забезпечення групових ці­лей» (К. Райт).

Сам термін «політика» (гр. politike — мистецтво керу­вання державою) з'являється вперше в роботах давньогрець-

10

кого мислителя Арістотеля (384-322 pp. до н.е.), який розглядав різні форми правління та устрою грецьких по­лісів (гр. polis — місто-держава). Арістотель визначав по­літику як цивілізовану форму спільноти, що спрямована на досягнення «загального блага», закріплюючи за нею функції узгодження загальних та приватних інтересів, здійснення панування й підпорядкування, керування сус­пільними справами. «Політика, — відзначав Арістотель, -це найвеличніша наука, що, головним чином, і управляє». Таким чином, під політикою розумівся особливий спосіб організації управління суспільством. З одного боку — це особлива система, що визначає правителів і спосіб реалі­зації влади, з іншого боку - способи взаємодії індивідів усередині суспільства.

V-IV ст. до н.е. стають часом, коли в працях античних мислителів формуються перші наукові категорії, з'являють­ся перші політичні теорії, що мають, переважно, філософ­сько-етичну форму. Серед найвідоміших античних учених можна виділити Платона (427-347 pp. до н.е.); Арістоте­ля (384-322 pp. до н.е.); Полібія (210-128 pp. до н.е.); Ци­церона (106-43 pp. до н.е.) та ін. Філософи античності по-різному підходили до осмислення політики та політичного життя суспільства. Так, якщо центральним питанням в осмисленні політичного життя в Арістотеля стає питання підпорядкування влади інтересам суспільства, «загальному благу», то основна ідея Платона — зміцнення державної влади, встановлення загального порядку й запобігання «найгіршому стану суспільства» — анархії.



Ч «Місто, на мою думку, народжується тоді, коли кожний із нас сам для себе стає недо­статнім і має нестаток у багатьох».

^ Платон «Держава»

Ч«Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили й перебуває під чиєюсь владою. Там, де закон — владика над правите­лями, а вони — його раби, я вбачаю порятунок держави та всі блага, які тільки можуть дару­вати державам боги».

^ Платон

Платон «Закони»

11




«Людина за своею природою — істота по­літична, через те навіть ті люди, які ані­трохи не мають потреби у взаємодопомозі, прагнуть до спільного проживання... Держава створюється не заради того, щоб жити, але пе­реважно для того, шоб жити щасливо».

^ Арістпотель «Політика»

«Якщо ми зосередимо увагу на владі консу­лів, держава представляється монархічною, якщо на владі сенату — аристократичною, якщо на владі народній — демократичною».

^ Полівій «Загальна історія»

Арістотель



У середні віки (V-XV ст. н.е.) у Західній Європі пану­вав релігійний світогляд. Видатними вченими цього періоду є автор доктрини «двох мечів» Аврелій Августин (353-430), який теоретично затвердив примат церковної влади над владою світською, та Фома Аквінський (1225-1274), який здійснив синтез арістотелівського вчення про політику із християнськими поглядами. Фома Аквінський, обґрунтову­ючи божественну природу будь-якої влади (у тому числі й світської), розглядав політику (тобто поводження із вла­дою) як винятково людську діяльність, яка повинна сліду­вати християнським канонам. Виходячи з арістотелівсько­го визначення політики як способу досягнення загального блага, а також із розуміння людини як політичної істоти, вчений-богослов стверджував, що здійснення цього завдан­ня залежить від встановленого Богом порядку, котрий по­лягає в підкоренні монархам, які персоніфікують собою державу; государі ж, у свою чергу, виступають лише людь­ми, схильними до помилок у своїй діяльності (адже прави­тель може бути й тираном, який узур­пує владу), тому повинні контролюва­тися владою духовною.

«Отже, два гради створені двома видами любові, а саме: земний — любов'ю до себе аж до зневаги Бога, і Небесний — любов'ю до Бога аж до забуття себе.»

^ Августин Аврелій «Про град божий»

Фома Аквінський

«Якщо для людини природно, що вона живе в суспільстві, то людям потрібно,

12

щоб було в них те, чим суспільство керується... Управляти краще од­ному, аніж багатьом, адже вони тільки наближаються до того, щоб ста­ти єдиним цілим.»

^ Фома Аквінський «Про правління государів»

Найістотніші зміни в змісті терміна «політика» відбу­ваються в епоху Відродження. Найяскравішим представ­ником цього часу є італійський мислитель і політичний діяч Нікколо Макіавеллі (1469-1527), якого називають засновником нової політичної науки. Протягом 14 років Макіавеллі був секретарем уряду флорентійської республі­ки; його власний політичний досвід, а також роботи анти­чних мислителів стали основою для розробки нової кон­цепції політики, викладеної в роботах «Государ» та «Роз­думи про першу декаду Тита Лівія».

Оцінюючи зміни, які відбулися в розвитку суспільства та суспільних відносин, Макіавеллі відзначає, що, на від­міну від полісів, у політичному керуванні яких безпосе­редньо брали участь усі громадяни (а поняття «держава» і «суспільство» були невіддільні одне від одного), у вели­ких національних державах, що сформувалися за часів се­редньовіччя, влада концентрується в руках невеликої за чисельністю правлячої верхівки і здійснюється за допомо­гою особливого (державного) апарат}'. Саме Макіавеллі вперше використовує термін «stato» (італ. — держава) для позначення політичної форми організації суспільства.

Макіавеллі здійснює розмежування політики, філософії та етики, замінюючи середньовічну концепцію божествен­ного походження політичної влади обґрунтуванням політи­ки як окремої сфери людської діяльності. Він визначає по­літику як «сукупність засобів, необхідних для того, щоб при­йти до влади та корисно її використовувати...». Вважаючи політику реальним, а не ідеальним явищем, Макіавеллі, по суті, стає засновником нової, реалістичної політичної теорії, закладає основи «ціннісно-нейтрального» вивчення влади.

Таке розмежування моралі та політики має й зворотний бік. Ім'я Макіавеллі стало загальним: термін «макіавел­лізм» назавжди увійшов до наукового обігу для позначен­ня політики, що зневажає норми моралі і здійснюється за формулою «мета виправдовує засоби». Дійсно, прихильник

13

республіканської форми правління, Макіавеллі пов'язував благополуччя держави із сильною владою, здатною об'єд­нати націю в єдиній державі, використовуючи для цього будь-які засоби і методи. Але при цьому щирою метою го­сударя, за Макіавеллі, повинна бути не власна вигода, не особистий інтерес, а досягнення «загального блага», що полягає в створенні суверенної національної держави.



« Існує всього два способи досягнення мети: шлях закону й шлях на­сильства. Правитель не повинен вибирати одне з двох, він повинен уміти користуватися обома способами... Розумний правитель не може й не повинен залишатися вірним своїй обіцянці, якщо це шкодить його інтересам і якщо відпали причини, що спону­кали його дати таку обіцянку».

^ Макіавеллі Н. «Государ»

«Коли мова йде про порятунок країни, не слід приймати до уваги жодні міркування про те, що справедливо, а що ні, що милосерд­но, а що жорстоко, що похвально, а що ганеб­но; але необхідно, забувши про все інше, діяти так, щоб врятувати її існування, її волю...».

^ Макіавеллі Н. «Государ»

«Не слід дивуватися тому, що існує так Нікколо Макіавеллі мало доброчесних правителів. Оскільки доброчесних людей взагалі мало, а із цього невеликого числа правителі, як правило, не вибираються, то якщо серед численних державних діячів знаходиться хоч одна дійсно чесна людина, — це вже велике чудо»

^ Боден Ж. «Шість книг про державу»

Уся справа в тому, що, з точки зору Макіавеллі, безглуз­до підходити до розуміння політики з погляду етики, адже політика є об'єктивним, позаморальним явищем, вона по­винна відповідати конкретній ситуації, підкорятися доціль­ності. Так, Макіавеллі відзначав, що диктатура — жорстке правління за допомогою силових методів — найефективні­ший засіб реалізації влади в «смутні часи», при цьому вба­чаючи ідеал правління в республіканському народовладді; він схвалював насильство, пов'язуючи свої надії на об'єд­нання італійських земель із діями полководця Чезаре Бор-джіа, жорстокість і підступництво якого наганяли жах на жителів завойованих територій, але при цьому вважав за­кон і право основою вільної держави.

14

Розглядаючи проблему співвідношення обов'язку і мо­ралі, Макіавеллі виходив із того, що виконання обов'язку та досягнення необхідних результатів вже саме по собі є моральним, тоді як невиконання обіцянок, недосягнення політиком поставлених цілей — аморальне. Таким чином, Макіавеллі вирішує питання про співвідношення моралі і обов'язку, цілей і засобів таким чином: досягнення полі­тичних цілей будь-якими засобами більш моральне, аніж дотримання моральних норм без досягнення необхідних результатів.

Говорячи про підпорядкування моралі політикою, Макі­авеллі аргументує свою позицію, вважаючи мораль вищою, шляхетною метою, тоді як політика, пов'язана із реальніс­тю, повинна враховувати існуючий стан справ і бути спря­мована на ефективне вирішення поставлених завдань. При цьому Макіавеллі не говорить про повне відділення полі­тики від моралі і не вважає політичну діяльність абсолют­но аморальною та безвідповідальною.

Проблема співвідношення моралі і обов'язку, відпові­дальності і моральності, порушена Макіавеллі, є одна з найгостріших у політичній науці. Очевидні наслідки від­мови від морального начала в політичній діяльності, але не менш небезпечною є підміна загальнолюдських мораль­них норм мораллю класовою, ідеологічною, революційною. Така практика, властива фашистським, комуністичним, на-ціонал-соціалістським режимам, деформує саму політичну мету, призводить до тотального підпорядкування людини інтересам держави, а з часом — і до її загибелі.

З іншого боку, також є очевидним той факт, що підпо­рядкування політики нормам моралі, її піднесеність та на­тхненність — абсолютно утопічні. Чи означає це, що мораль і політика повністю несумісні? Безумовно, ні. Політика зо­бов'язана співвідноситись з мораллю, інакше влада втрачає підтримку і схвалення, стає нелегітимною. Але в реально­му житті навряд чи варто говорити про те, що політика в змозі повністю спрямовуватися мораллю та орієнтуватися на неї. Мова йде, швидше за все, про певні етичні вихідні начала політики, що визначають межі дозволеного, вста­новлюють відповідальність за ті чи інші політичні дії.

1.5

Розмірковуючи про реальне співвідношення між етикою і політикою, Макс Вебер відзначав, що будь-яка етично орієнтована поведінка може підкорятися двом фундамен­тально різним максимам: вона може бути орієнтована або на «етику переконання», або на «етику відповідальності».

«Жодна етика у світі не обходить той факт, що досягнення «добрих» цілей у безлічі випадків пов'язане із необхідністю погодитися і з ви­користанням морально сумнівних або, щонайменше, небезпечних засо­бів, і з можливістю або навіть імовірністю кепських побічних наслідків; і жодна етика у світі не може сказати, коли й у якому обсязі етично по­зитивна мета освячує етично небезпечні засоби та побічні наслідки. Го­ловний засіб політики — насильство, а наскільки важлива напруга між засобом і метою з етичної точки зору — про це ви можете судити по тому, як революційні соціалісти під час війни сповідували принцип, що зво­дився до такого формулювання: «Якщо ми опинимося перед вибором: або ще кілька років війни, а потім революція, або мир тепер, але ніякої революції, то ми виберемо ще кілька років війни!» Що стосується освя­чення засобів метою, то тут етика переконання взагалі, здається, зазнає краху. Звичайно, кожний з вас, хто знає Достоєвського, пам'ятає сцену з Великим інквізитором. Неможливо напнути один ковпак на етику від­повідальності та етику переконання або етично декретувати, яка мета повинна освячувати який засіб. Хто шукає порятунку своєї душі та ін­ших душ, той шукає його не на шляху політики, що має зовсім інші за­вдання, які можна вирішити тільки за допомогою насильства. Геній або демон політики живе у внутрішній конфронтації з богом любові, у тому числі й з християнським Богом у його церковному прояві, — напрузі, яка в будь-який момент може вибухнути непримиренним конфліктом. Люди знали це вже за часів панування церкви. Знову й знову накладав­ся на Флоренцію інтердикт — а тоді для людей і порятунку їхніх душ це було владою куди більше грубою, аніж (за Фіхте) «холодне схвалення» кантіанського етичного судження, — але громадяни боролися проти держави церкви. І у зв'язку з такими ситуаціями Макіавеллі в «Історії Флоренції» змушує свого героя віддати хвалу громадянам, для яких ве­лич отчого міста важливіша, ніж порятунок душі».

^ Вебер М. «Політика як покликання і професія»

Проблеми політичної влади і розуміння політики порушу­ються й у політичних теоріях Нового часу (XVI-XVII1 ст.). Остаточний розрив із середньовічними уявленнями про по­ходження державної влади ознаменувала поява теорії «сус­пільного договору», яка пояснювала походження держави раціональною угодою (договором) між сувереном (правите-

16

лем) та його підлеглими (населенням) з метою організації громадського порядку. Ця теорія одержала свій розвиток у роботах таких мислителів, як Томас Гоббс (1588-1679), Джон Локк (1632-1704), Жан-Жак Руссо (1712-1778), О.Радіщев (1749-1802) та ін.

На думку представників даної доктрини, що стала чер­говою вихідною точкою для розуміння політики в новій системі суспільних відносин, держава виникає як продукт свідомої творчості, як результат раціонального договору, котрий укладають люди, які знаходилися до цього в «при­родному», первісному стані.



Джон Локк

«Політичною владою я вважаю право ство­рювати закони, що передбачають страту й, відповідно, все менш суворі міри покарання для регулювання й збереження власності, пра­во застосовувати силу співтовариства для ви­конання цих законів і для захисту держави від нападу ззовні — і все це тільки заради загаль­ного блага... Оскільки люди за своєю приро­дою вільні, рівні та незалежні, ніхто не може бути виведений із цього стану й підкорений владі іншого без своєї власної згоди».

^ ЛоккДж. «Два трактати про правління»




Томас Гоббс
Ч«Кінцевою причиною, метою або наміром людей (які від природи люблять волю та панування над іншими) при накладанні на себе уз (якими вони зв'язані, як ми бачимо, живу­чи в державі) є турбота про самозбереження і, при цьому, про більш сприятливе життя. Ін­шими словами, при утворенні держави люди керуються прагненням позбутися тяжкого стану війни, що є необхідним наслідком при­родних пристрастей людей там, де немає ви­димої влади, яка тримає їх у страху й під за­грозою покарання, що примушує їх до ви­конання угод і дотримання природних законів...»

^ Гоббс Т. «Левіафан»

Ч«Що є спільним у різних приватних інтересах, те й утворює сус­пільний зв'язок, і якби не було такого пункту, в якому сходилися б усі інтереси, то жодне суспільство не могло б існувати. Саме на під­ставі цього інтересу суспільство й повинне бути кероване. Я ствер­джую, що суверенітет, будучи тільки здійсненням загальної волі, не може ніколи відчужуватися, й що суверен, будучи не чим іншим, як

2437

17



колективною істотою, може бути представле­ний тільки самим собою; влада, звичайно, може передаватися, але не може передавати­ся воля».

^ Руссо Ж.-Ж. «Про суспільний договір, або Принципи політичного права»

Так, якщо засновник авторитарно-державного напрямку політичної дум­ки Т. Гоббс розглядав необхідність ви­сновку суспільного договору в рамках дилеми «насильство — саморуйнування» (у своїй роботі «Левіафан» він порівнює державу з відомим біблійним чу­довиськом, зображуючи, таким чином, державу як безумов­не зло, але зло вимушене, необхідне, яке рятує суспільство від стану «війни всіх проти всіх»), то центральним питан­ням політичних міркувань Дж. Локка стає питання про обмеження державної влади, мінімізацію її впливу на осо­бистість (у такий спосіб закладаються основи ліберальної політичної традиції). Можна виділити й третій підхід до визначення — радикально-демократичний — пов'язаний із ідеями Ж.-Ж. Руссо про народний суверенітет (тобто про виключне право колективного суверена — народу — ухва­лювати рішення щодо державного устрою).



Французький філософ XVIII ст. Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755), розвиваючи ідеї Т. Гоббса, Дж. Локка і Ж. Ж. Руссо, в роботі «Про дух законів» пропонує оригі­нальний спосіб обмеження державної влади при збережен­ні її ефективності. Його принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову став обов'язковим засобом забезпечен­ня законності, невід'ємним принципом будь-якої сучасної демократичної, пра­вової держави.

^ Шарль Луї Монтеск'є

«У державі, тобто в суспільстві, де є зако­ни, воля може полягати лише в тому, щоб мати можливість робити те, чого треба хотіти й не бути примушеними робити те, що не пови­нно хотіти ».

^ Монтеск'є Ш. Л. «Про дух законів»

18


«У будь-якій державі є три види влади: влада законодавча, влада виконавча, що відає питаннями міжнародного права, і влада вико­навча, що відає питаннями права цивільного... Останню можна назва­ти судовою владою, а другу — просто виконавчою владою держави».

^ Монтеск'е Ш.Л. «Про дух законів»

XIX ст. характеризується появою нових наукових під­ходів до трактування політики, що зумовлюється серйоз­ними змінами в суспільному житті Європи, пов'язаними з переходом від традиційного до індустріального типу сус­пільства: появою нових економічних відносин, ускладнен­ням соціальної структури суспільства, виникненням різних ідеологічних течій, введенням масового виборчого права, формуванням політичних партій тощо.

Осмислення нового змісту політики знаходить своє ві­дображення в роботах французьких соціологів Огюста Конто (1798-1857) та Еміля Дюркгейма (1858-1917), ан­глійського вченого Герберта Спенсера (1820-1903) та ін. Політика стала сприйматися не як сукупність певних за­собів і методів завоювання і утримання влади, а як осо­бливий вид суспільних відносин, сфера інтеграції або сфера боротьби індивідів, груп, спільностей. В межах такого ро­зуміння політики виникають два основних підходи до її визначення — нормативний (політика як засіб забезпечен­ня цілісності суспільства) і конфліктологічний (політика як механізм врегулювання конфліктів).



«Той науковий шлях, яким я пішов з тих пір, як став мислити, ті зусилля, які ро­бляться мною до того, щоб перетворити сус­пільні доктрини на політичні науки, радикаль­но й абсолютно розходяться з усякою релігій­ною або метафізичною тенденцією».

^ Конт О. «Позитивна політика»

Огюст Конт

«Всі різноманітні, загальні засоби науки, застосовані до політичних досліджень, уже самі по собі сприяли встановленню неми­нучої тенденції людства до переважно войов­ничого життя і до його остаточного, настільки ж непереборного, призначення, до його інду­стріального існування»

^ Конт О. «Основні закони соціальної динаміки, або Загальна теорія соціального прогресу людства»

2*

19

Нормативне (ціннісне) трактування політики виходить із традиції, закладеної Арістотелем (політика як сфера ре­алізації спільних інтересів; діяльність, спрямована на до­сягнення загального блага). Традиція ж розгляду політики як діяльності, пов'язаної із боротьбою за владу, йде від Н. Макіавеллі (політика як сфера панування й придушен­ня одних соціальних груп іншими). Розвиваючи цю ідею, німецькі філософи і мислителі Карл Маркс (1818-1883) та Фрідріх Енгельс (1820-1895) стали трактувати політи­ку як сферу боротьби між класами. На їх думку, державна влада відбиває інтереси економічно панівного класу. Таким чином, з позицій марксизму, політика — це «сфера пану­вання й придушення одних соціальних груп іншими».



«Те положення, за яким народом управ­ляють, повинне бути замінене на самовря­дування народу.

^ Маркс. К. «Капітал і труд»

«Матеріалістичне розуміння історії вихо­
дить з того положення, що виробництво, а
слідом за виробництвом — й обмін його про­
дуктів, становить основу будь-якого суспіль­
ного ладу, що в кожному існуючому в історії
суспільстві розподіл продуктів, а разом з
ним — і розподіл суспільства на класи або ^ Карл Маркс

прошарки, визначається тим, що і як виро­бляється і яким чином ці продукти виробництва обмінюються».

Енгельс Ф. «Розвиток соціалізму від утопії до науки. Анті-Дюріш»

До початку XX ст. в межах соціологічного підходу пол