Реферат: Секція 3 ринкові інструменти управління інноваційно інвестиційними процесами на підприємстві

СЕКЦІЯ 3


РИНКОВІ ІНСТРУМЕНТИ УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНО - ІНВЕСТИЦІЙНИМИ ПРОЦЕСАМИ НА ПІДПРИЄМСТВІ


Антонова О.В.,

ХІНЕМ, Харків


РІВЕНЬ ФІНАНСОВОЇ СТІЙКОСТІ ПІДПРИЄМСТВА ЯК ІНДИКАТОР ЙОГО ФІНАНСОВОЇ БЕЗПЕКИ


Оцінка фінансової безпеки підприємства передбачає ідентифікацію його фінансового стану. Проведені дослідження дозволили зробити певні кроки в напрямку формування системи показників для оцінки фінансової безпеки, однак необхідне її подальше уточнення.

Принципово така система повинна включати різні групи кількісних показників, що характеризують той або інший напрямок у забезпеченні фінансової безпеки суб’єкта, що господарює.

Фінансовий стан підприємства оцінюється на основі показників, які відображають фінансово-господарську діяльність підприємства, наявність, розміщення, використання та рух ресурсів підприємства. До основних напрямків аналізу фінансового стану підприємства відносять:

Оцінка ліквідності активів, платоспроможність і кредитоспроможність.

Оцінка його фінансової стійкості.

Оцінка ділової активності і рентабельності підприємства.

Характеристики за даними напрямками дозволяють дати оцінку фінансового стану підприємства (здатність підприємства фінансувати свою діяльність) і його фінансових ресурсів.

Визначення фінансових показників у вигляді коефіцієнтів ґрунтується на співвідношенні між окремими статями звітності. Оцінка показників фінансового стану підприємства передбачає порівняння фактичних значень з нормативними.

Логічної завершеності і достатньої об'єктивності результатів аналізу можна переконатися, тільки якщо з'єднати в загальний синтетичний показник основні коефіцієнти, що характеризують фінансово-господарську діяльність підприємства.

У світовій практиці вже накопичений достатній досвід інтегральної оцінки фінансового стану підприємств. Для цих цілей кожному первинному фінансовому показнику приписується деякий фінансовий коефіцієнт. Як мінімальний критерій стійкості фінансового стану підприємства, як правило, використовується імовірність банкрутства.

До таких моделей можна віднести:

- модель Альтмана;

- модель Ліса;

- метод Депаляна;

- метод Таффлера;

- метод Спрингейта.

На сьогодні українськими вченими вже розроблені такі моделі, як дискримінантна інтегральної оцінки фінансового стану підприємства (О. Терещенко), яка базується на застосуванні методології дискримінантного аналізу на основі фінансових показників вибіркової сукупності вітчизняних підприємств і комплексна оцінка фінансового стану підприємства на основі використання матричних моделей (О. Хотомлянський, Т. Перната, Г. Северина). Цей метод оцінки дозволяє виявити тенденції у динаміці фінансового стану підприємства.

Враховуючи досвід вітчизняних та зарубіжних економістів слід зазначити, що інтегральна бальна оцінка фінансової стійкості, як одного з ключового показника фінансового стану підприємства, найбільш повно охоплює всю різноманітність показників фінансової стійкості, що дуже важливо при оцінці ризику банкрутства.

Сутність цієї методики полягає в класифікації підприємств за ступенем ризику, виходячи з фактичного рівня показників фінансової стійкості і рейтингу кожного показника, вираженого в балах.

При цьому виділяється шість класів підприємств:

1-й клас – підприємство з добрим запасом фінансової стійкості, що дозволяє бути впевненим у поверненні позикових засобів;

2-й клас – підприємства, що демонструють деякий ступінь ризику по заборгованості, але ще не розглядаються як ризикові;

3-й клас – проблемні підприємства. Тут навряд чи існує ризик втрати основних і оборотних засобів, але повне отримання процентів є сумнівним;

4-й клас – підприємства з високим ризиком банкрутства навіть після проведення заходів з фінансового оздоровлення. Кредитори ризикують втратити свої проценти і позиковий капітал;

5-й клас – підприємство дуже високого ризику, практично неплатоспроможні;

6-й клас – підприємства найвищого ризику.

Найважливішою характеристикою фінансової незалежності підприємства є оцінка співвідношення власного і запозиченого капіталу. На нашу думку, найприйнятніший для такої характеристики коефіцієнт автономії, який оцінює частку власного капіталу у сукупному капіталі підприємства. Коефіцієнт забезпечення діяльності власними оборотним капіталом характеризує ступінь покриття оборотних активів власними джерелами коштів. Коефіцієнт маневреності характеризує частину власного капіталу, який набирає швидкообертової та ліквідної форми – форми оборотних активів.

Проблема оцінки ефективності структури капіталу підприємства має своє підґрунтя. При виборі джерел фінансування й формуванні відповідної структури капіталу виникає дилема з точки зору співвідношення власного та позикового капіталу для конкретного підприємства.

Якщо фінансування діяльності спрямовано на використання лише власного капіталу, це, звичайно, забезпечує підприємству найвищу фінансову стійкість (його коефіцієнт автономії дорівнює одиниці), але тоді обмежуються темпи його розвитку й не використовуються додаткові фінансові можливості приросту прибутку на вкладений капітал. Це пов’язано з тим, що власний капітал за своїм розміром обмежений, а відсутність позикового капіталу не дає змогу забезпечити формування необхідного додаткового обсягу активів у періоди сприятливої кон’юнктури ринку.

Разом із тим підприємство, яке використовує позиковий капітал, має більш високий фінансовий потенціал розвитку й ширші можливості приросту фінансової рентабельності діяльності. Водночас використання позикового капіталу більшою мірою генерує фінансовий ризик, створює загрозу фінансовій безпеці й загрозу банкрутства, які зростають у мірі збільшення частки позикових коштів у сумі використаного капіталу.

Оцінка ефективності структури капіталу й визначення оптимального для конкретного підприємства співвідношення між власним і позиковим капіталом дають змогу оцінити фінансовий ризик, на який наражається підприємство у процесі діяльності і створити необхідний рівень фінансової безпеки в майбутньому.

Головна умова фінансової небезпеки підприємства - здатність протистояти загрозам, які можуть завдати йому фінансових збитків, небажано змінити структуру капіталу або призвести до примусової ліквідації підприємства.

З точки зору структури капіталу надмірне використання підприємством позикового капіталу створює загрозу фінансовій безпеці та генерує ризик банкрутства. Було б краще більшою мірою використовувати власний капітал, хоча тоді знижуватиметься фінансова рентабельність підприємства.

Тому важливим і актуальним напрямом досліджень є оптимізація структури капіталу, яка дасть змогу забезпечити найефективнішу пропорційність між коефіцієнтом фінансової рентабельності й коефіцієнтом фінансової стійкості підприємств.

Отже, процес оцінки фінансової безпеки підприємства може бути визначений як сукупність заходів для досягнення максимально високого рівня платоспроможності підприємства і ліквідності його оборотних активів, моделювання найбільш ефективної структури капіталу підприємства, що впливає на стійкість фінансового стану та забезпечує певну фінансову безпеку суб’єкту господарювання.


Література:

Лігоненко, Л. О. Антикризове управління підприємством: теоретико-методологічні засади та практичний інструментарій [Текст] : монографія / Л. О. Лігоненко. – К. : КНТЕУ, 2001. – 580 с.

Бень, Т. Г. Інтегральна оцінка фінансового стану підприємства [Текст] / Т. Г. Бень, С. Б. Довбня // Фінанси України. – 2002. – №6. – С. 53–60..

. Швиданенко, Г. О. Сучасна технологія діагностики фінансово-економічної діяльності підприємства [Текст] : монографія / Г. О. Швиданенко, О. І. Олексюк. – К. : КНЕУ, 2002. – 192с.



Болкунов И.А.

Евпаторийский институт

социальных наук, г. Евпатория


об особенностях Управления персоналом сезонного предприятия санаторно-курортной сферы


Для любых предприятий, не зависимо от размера и сферы деятельности управление людьми имеет первостепенное значение. Персонал в санаторно-курортной сфере является важнейшей составной частью конечного продукта, одним из основных источников конкурентных преимуществ предприятия. Таким образом, эффективное управление персоналом превращается в одну из важнейших функций санаторно-курортной организации. Сегодня, в условиях экономического кризиса, эффективность деятельности в санаторно-курортной сфере в решающей степени зависит от системы менеджмента предприятия, профессионализма персонала предприятия.

Главной особенностью санаторно-курортной деятельности в Крыму является ярко выраженный сезонный спрос на услуги. Сезонная динамика обусловлена природно-климатическими условиями региона. Это приводит к тому, что в период летнего курортного сезона предприятия курортной сферы работают с высокой загруженностью и рентабельностью, в зимний период времени деятельность, как правило, эпизодическая, либо вообще отсутствует. Состояние рынка труда в Крыму также подвержено изменениям в течение года. Летний период характеризуется высоким спросом на рабочую силу, в зимний период времени спрос на рабочую силу практически отсутствует.

Наличие такой сезонности позволяет говорить о необходимости реализации особого типа управления. Весной, в период подготовки к курортному сезону решается задача быстрого приведения предприятия санаторно-курортной сферы в работоспособное состояние. В период курортного сезона обеспечивается получение максимальной прибыли. А после завершения курортного сезона проводится жесткая политика по ограничению расходов, с целью снижения затрат в зимний период.

В управлении персоналом возникают задачи быстрого набора сотрудников до нормальной численности в весенне-летний период и резкого сокращения персонала после завершения курортного сезона. Количество сотрудников санаторно-курортного предприятия в летний период может увеличиваться в 3-4 раза от численности сотрудников в зимний период. В эквиваленте полной занятости увеличение численности еще существеннее. Это в определенной степени усложняет подход к выработке единого определения и классификации состава работников предприятий санаторно-курортной сферы как объекта исследования и управления, что приводит к различной интерпретации состава персонала и его профессиональных групп.

Обычно считается, что сезонная динамика рынка труда затрагивает интересы и влияет, прежде всего, на тех сотрудников, которые занимают массовые, низкооплачиваемые и не очень престижные должности, выполняют тяжелую работу, не требующую высокой квалификации или продолжительной адаптации к профилю деятельности, корпоративной культуре предприятия, оборудованию рабочего места. Отмечается, что влияние фактора сезонной динамики рынка труда зависит от должности, которую занимает сотрудник, и стажа работы на предприятии. Чем выше статус должности и чем продолжительнее период работы сотрудника на предприятии, тем менее значимо влияние фактора сезонности.

Эти рассуждения справедливы при незначительном влиянии сезонности на численность персонала, на показатели деятельности. Так, если численность службы или подразделения растет или снижается на несколько процентов, или даже на 15%, то это изменение численности не приведет к существенному изменению качества работы подразделения и услуги в целом. На любой массовой должности или профессии всегда есть постоянный персонал, который сможет обеспечить качество услуги, оказать помощь вновь зачисленным на работу.

В санаторно-курортной сфере Крыма ситуация другая. Как правило, в зимний период времени в штате остается минимальное количество работников аппарата управления, персонала охраны, материально-ответственных лиц, сотрудников по обслуживанию зданий, сооружений, оборудования. Работники пищеблоков, персонал спальных корпусов, медицинские работники, включая врачей, на зимний период сокращаются практически полностью. Таким образом, сезонность на некоторые подразделения санаторно-курортного предприятия оказывает критическое воздействие, то есть подразделения полностью исчезают, а персонал подразделения сокращается за исключением материально-ответственных лиц или руководителей подразделения. Кроме того, влияние сезонности испытывает на себе и квалифицированный персонал, например врачи, и работники, имеющие большой стаж работы на данном предприятии.

Таким образом, необходимы новые подходы к управлению персоналом санаторно-курортных учреждений.

Управление персоналом – это совокупность целенаправленных действий руководящего состава предприятия, а также руководителей и специалистов подразделений, включающих в себя: определение потребности в персонале в соответствии с целью и возможностями организации; планирование работы с персоналом (привлечение, отбор, подбор и высвобождение); расстановку и распределение персонала, его использование; исследование и оценку персонала; ротацию персонала, движение в системе управления, траекторию карьеры; развитие персонала, повышение квалификации, образования, компетенции, накопление опыта; мотивацию и стимулирование персонала, создание благоприятных условий для эффективной деятельности.

Существует деление сотрудников предприятия на постоянных и временных. Если говорить о сезонной деятельности, то целесообразно говорить об условно-постоянных сотрудниках, т.к. в период высокого сезона эта категория работников получает различные доплаты и премии, а в зимний период – часто работает на условиях неполного рабочего дня или неполной рабочей недели. В условиях сезонной деятельности целесообразно деление временных сотрудников, т.е. принятых на период курортного сезона, по срокам трудового договора. Ведь временный персонал нанимается на период от 1-2 до 6-7 месяцев. А мотивация постоянного сотрудника, сотрудника, принятого на полугодовой период и сотрудника принятого на один месяц не может быть одинаковой. Кроме того, для временного персонала в сезонном предприятии целесообразно выделение тех, кто работал на предприятии в предыдущие курортные сезоны. Можно считать, что уровень специальной подготовки у этой группы выше, т.к. они знакомы со структурой предприятия, взаимодействием подразделений, корпоративными требованиями и т.д.

Для постоянного или условно-постоянного персонала предприятия санаторно-курортной сферы деятельности весь набор действий по управлению персоналом реализуется или, по крайней мере, может быть реализован. Для персонала, принимаемого только на период курортного сезона, задачи, связанные с развитием, повышением квалификации, мотивацией и стимулированием не решаются, в связи с неэффективностью вложений в человека, работающего короткое время. В условиях аврального набора персонала перед началом курортного сезона работники кадровой службы физически не успевают качественно выполнить привлечение и отбор сезонного персонала, а говорить об исследовании и оценки временного персонала санаторно-курортного предприятия не приходится.

Проблемы в управлении персоналом санаторно-курортного предприятия Крыма не позволяют в полной мере обеспечить качество санаторно-курортной услуги. Повышение качества управления временным персоналом сезонного санаторно-курортного предприятия можно обеспечить путем реализации следующих шагов:

Целесообразно выделение временных работников по группам в зависимости от продолжительности трудового договора. Это позволит дифференцировать системы мотивации, стимулирования и контроля для разных групп временных работников.

При отборе временных работников приоритет следует отдавать работникам, ранее уже работавшим в учреждении, но уволенным в связи с завершением курортного сезона. Т.е. методика анализа текучести кадров должна включать в себя выявление тех временных сотрудников учреждения, которые имеют с долговременные трудовые отношения с предприятием, хотя и с перерывами. Преимущество таких работников заключается в том, что они уже знакомы со спецификой организации деятельности предприятия, корпоративной культурой, практически не нуждаются в обучении.

Рассмотренные вопросы управления персоналом представляют интерес для любых предприятия, работающих в нестабильных условиях.


Литература

1. Маслов Е. В. Управление персоналом предприятия : [учебное пособие]. / Е. В. Маслов. – М. : ИНФРА-М ; Новосибирск : НГАЭиУ, 1999. – 312 с.


Веремейчик І.Є.

Старший викладач

кафедри економічних дисциплін

АВВУ МВС України,

м. Харків


^ ІМІДЖ – ЯК ФУНДАМЕНТ НЕМАТЕРІАЛЬНИХ АКТИВІВ ПІДПРИЄМСТВА


Пропонується смислове визначення поняття "імідж" і виділення наступних теорій цього поняття: філософського, психологічного, соціологічного, маркетингового, управлінського, як комплексу визуальних елементів і як образ поведінки співробітників організації. Приводиться порівняльна характеристика понять "імідж" і "репутація".
На думку Ф.Котлера, імідж - "це набір уявлень, ідей і вражень індивіда про той або іншій об'єкти, у значній мірі визначаючих установки споживача і його дій стосовно обєкту".

На думку Томиловой М.В. «Імідж організації є цілісне сприйняття (розуміння й оцінка) організації різними групами громадськості, що формується на основі інформації, що зберігається в їхній пам'яті, про різні сторони діяльності організації».

Дуже часто термін "імідж" заміняють поняттям "ідентичність" і "репутація".
Корпоративна ідентичність - це стратегічно плановане й оперативно кероване самовираження й образ поведінки підприємства, що включає й комунікаційну стратегію.

Репутація - це реакція професійного співтовариства на якість послуги й відношення до зобов'язань із боку одного з учасників ринку.

Існує два типи думок про співвідношення понять "імідж" і "ділова репутація". Відповідно першому, і імідж і репутація характеризують відношення до певної фірми, продукту або послуги, але в основі іміджу лежать образи, уявлення, а в основі репутації - оцінки. Імідж - бажаний стан, репутація - реально існуючий. Відповідно до другого, зазначені поняття рівнозначні і є синонімами.

Мабуть, в довгостроковому періоді імідж може перерости в репутацію за умови відповідності діяльності організації в цілому, і кожного її члена зокрема, іміджу, що декларируеться.

Погляд українського законодавства на поняття "ділова репутація". Цивільний кодекс України визнає наявність ділової репутації в юридичних осіб (частина 1 ст. 94 ЦК) і надає можливість судового захисту у випадку розповсюдження не існуючих насправді відомостей, що ганьблять ділову репутацію підприємства (частина 1 ст. 16 ЦК). За договором концесії вона може бути передана в користування або внесена в якості внеску за договором простого товариства (ст. 1133 ЦК).

Ділова репутація - особливий нематеріальний актив, що відрізняється від інших по методах оцінки, способах придбання, методам амортизації. Для позначення його вартісної оцінки використовують англійський термін qoodwill. Гудвіл - нематериальний актив, що враховується тільки у випадку продажу компанії в цілому; ціна, що сплачується за репутацію компанії, що купується, її ділові зв'язки, сприятне місце розташування, наявність стійкої клієнтури.

Суб'єктом іміджу виступають люди, у свідомості яких формується імідж того або іншого об'єкта. За правилом, суб'єкт іміджу це певне соціальне утворення (аудиторія, група), але їм може бути й індивід, коли мова йде про контактну міжособистісну взаємодію.

Об'єкт имиджа - людина (група, організація), а також ринкові, політичні й соціально-орієнтовані результати його діяльності: ідеї, товари, послуги. У якості об'єкта іміджу може виступати все, що здатне робити певне враження на деяку кількість людей (суб'єкти іміджу).

Бажаний імідж створюється тоді, коли соціальна інформація (реклама) підкріплюється позитивно. Тим часом, ціль іміджу аж ніяк не покупка (продаж), а створення довгостроковых довірчих відносин зі споживачами, партнерами й іншими контрагентами.


Єршова Н. Ю.,

Національний технічний університет

«Харківський політехнічний інститут»

м. Харків


^ Обґрунтування МІСЦЯ ДІАГНОСТИКИ В ПРОЦЕССІ ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ


Якщо ми виходимо з того, що підприємство повинне розглядатися як механізм, який перебуває в стані безперервного вдосконалювання своєї діяльності, то природно виникає питання, із чого почати цей процес. Комплекс діагностичних процедур є очевидною стартовою фазою процесу управління. Безумовно, обґрунтування цілей планування діяльності підприємства залежить від отриманих результатів діагностики фінансового стану підприємства.

Діагностика стану підприємства займає особливе місце в процесі підготовки й прийняття обґрунтованих управлінських рішень. У загальному виді її сутність полягає в зборі інформації про господарські явища і процеси; визначенні реального стану підприємства; узагальненні й синтезі отриманих результатів. На сьогодні існують різні підходи до визначення сутності діагностики. Спираючись на дослідження в області менеджменту та стратегічного управління, під діагностикою пропонуємо розуміти процес визначення фінансового стану підприємства та оцінку можливості його зміни. Результати діагностики формуються на основі поглибленого попереднього, наступного і перспективного аналізу фінансово-господарської діяльності підприємства та використовуються при розробці програм (планів) подальшої його діяльності.

Спираючись на дослідження, сформулюємо основні задачі діагностики: дослідження базових показників господарської діяльності підприємства; всебічний аналіз впливу внутрішніх і зовнішніх факторів на фінансово-економічний і техніко-технологічний стан підприємства; оцінка заходів і перспектив фінансового оздоровлення й превентивної санації підприємства та інш. Крім того, діагностику прийнято розглядати і як функцію управління підприємством. Дослідження властивостей діагностики дозволяють сформулювати висновки, що постійна загроза кризових станів обумовлює виділення й посилення прогностичних, антикризових, попереджувальних задач діагностики. Висока ентропія ринкового макросередовища підприємств істотно знижує керованість, зменшує ступінь інформаційного контролю за зміною станів ситуації та імовірність прогнозування, а об'єктивний розвиток соціально-економічний системи означає появу нових.

Цілі стратегічного та оперативного управління вимагають узгодження як інформаційних ресурсів, так і роботи структурних підрозділів підприємства з метою створення інтегрованої інформаційної системи управління, яка функціонує на об’єктивних даних про фінансові та матеріальні потоки по всіх сферах господарській діяльності, що забезпечує загальне зменшення витрат з діагностики.

З метою отримання повної інформації про об’єкти діагностики підприємства доцільно створити банк інформації, який використовується менеджерами-аналітиками фінансового, або планового відділу підприємства. Інформаційний простір кожного підприємства як соціально-економічної системи функціонує як єдине ціле й розвивається разом з самою організацією. В різних умовах змінюються характер і обсяг інформації, способи її одержання й обробки. Якщо менеджер аналітик буде використовувати інформацію, яка дозволяє бачити процеси, що відбуваються в соціальному організмі підприємства під різним кутом зору й у специфічному ракурсі, то це дозволить керівництву вчасно виявляти й оперативно реагувати на зміни тенденцій тих або інших показників діяльності підприємства. Треба зазначити, що у міру нагромадження обсягу інформації, ускладнення її структури, пошук і своєчасний доступ до потрібної інформації стає дорогою та складною справою. Першочерговим завданням діагностики стану підприємства є одержання (на основі даних плану, обліку та інших джерел аналітичної інформації) відомостей про результати діяльності, характер наявних економічних резервів і потенційних можливостей господарюючого суб’єкту. Збирання, вивчення, інтерпретація та використання в управлінні інформації здійснюється шляхом перетворення її на систему фактичних і цільових параметрів. Апріорі, переваги варто віддавати параметрам, що мають динамічний характер, а не тим, які стабільні або повільно змінюються.

Формулювання цілей та критеріїв їх досягнення при плануванні діяльності підприємств, адекватних фінансовому стану та потенційним можливостям це важливий етап функціонування підприємства. Розробка системи цілей – це результат проведеної економічної діагностики стану підприємства, зовнішнього та внутрішнього середовища. З цього етапу реалізується функція планування. Поставлені цілі повинні буди актуальними, досяжними і вимірювальними, тобто відповідати на конкретне запитання: що робити? Що робити в першу чергу і як робити? В які строки та в якої сфері діяльності підприємства? Що може дати виконання прийнятого рішення? Нами пропонується схема, яка показує взаємозв’язок результатів діагностики фінансового стану та цілей і завдань планування. Так, для підприємств які знаходяться в умовно-стабільному стані головною ціллю планування є удосконалення системи управління, накопичення ресурсів. В такому випадку основними завданнями планування є моніторинг та аналіз відхилень від запланованого розвитку підприємства, рання ідентифікація можливості виникнення кризової ситуації, аналіз можливих кризоутворюючих факторів. Для підприємств, які функціонують у стані дестабілізації головною цілю планування є повернення до стабільного стану, нормалізація діяльності, запобігання нарощенню кризових явищ. В такому випадку завдання планування це визначення та усунення причин розвитку кризи, припинення, зменшення та забезпечення зростання найважливіших показників діяльності підприємства. Аналогічним чином формулюються цілі та завдання планування для стану підприємств, які знаходяться у стані неорганічних та органічних змін.

Різке підвищення рівня складності функціонуючих соціально-економічних систем повинно також відбиватися на вимогах до якості й ефективності їхнього менеджменту. Це тягне концептуальне переосмислення деяких напрямків і завдань діагностики в управлінні. Проведене дослідження наукових праць надало можливість зробити висновок, що діагностика розглядається як складова функції аналізу та елемент поточного управління на всіх його етапах, а також те, що вона складова функції контролю та елемент попереджувального управління. Враховуючи представлений взаємозв’язок, виконувати функцію планування належить підрозділу, якій підпорядковується відділу планування на підприємстві. Нами пропонується структурна схема планування діяльності підприємства, яка містить об’єкти діагностики і за результатами якої формується єдина систему планування підприємством та враховує взаємозв’язки між елементами системи.

Підприємство може мати довгостроковий успіх у тому випадку, якщо має стратегію розвитку, що припускає розробку відповідних оперативних, тактичних, стратегічних планів на основі діагностики. В рамках стратегії розробляються плани, комплекс яких спрямований на охоплення всіх напрямків та видів діяльності підприємства. Для наочного уявлення зв’язку між ними пропонуємо структурувати проблеми та комплекс заходів, з наступною побудовою матриці «проблеми-шляхи вирішення», де вказується та діяльності, яка буде використовуватися для вирішення той чи іншої задачі або проблеми Планування діяльності підприємств доцільно здійснювати в трьох вимірах:

–  часовому просторі (плани повинні бути чітко визначені в часі, а в разі, коли зовнішнє середовище характеризується високим ступенем невизначеності – оперативні плани повинні буди максимально наближені до дії, тактичні – до недалекої дії, стратегічні – мати необхідну гнучкість та здатність до постійного уточнення, які б максимально нейтралізували негативний плив на внутрішні процеси підприємства);

горизонтальному (плани повинні бути багатофункціональними, тобто в їх розробці повинні приймати участь спеціалісти усіх ключових відділів підприємства, з метою врахування всіх аспектів діяльності підприємства);

ієрархічному (кожний рівень ієрархії розглядає та визначає задачі, які йому доручено вирішувати, та за рішення яких на нього покладена відповідальність

Кожний з етапів діагностики стану підприємства пропонуємо характеризувати: сукупністю даних, які використовуються для підготовки управлінських рішень (нормативно-правові і законодавчі акти, кошториси, плани, програми; фактично зафіксовані у документах підприємства факти господарського життя); носіями інформації; технологіями процесу економічного дослідження стану підприємства (рухом носіїв інформації під час виконання різних технічних прийомів дослідження).

Подальші дослідження можуть бути спрямовані на детальну розробку планів з урахуванням результатів діагностики стану підприємства, у вигляді матриці «проблеми-шляхи вирішення».


Жарко І.В.,

^ Мазепа Т.С.,

Харківський державний університет

харчування та торгівлі, м. Харків


Ціноутворення в роздрібній торгівлі

та цінова політика підприємств роздрібної

торгівлі продовольчими товарами


Нами проведено дослідження ціноутворення та цінової політики підприємств роздрібної торгівлі продовольчими товарами, що дозволило визначити їх особливості. Основні результати виконаного дослідження полягають у наступному.

Дослідження особливостей ціноутворення в роздрібній торгівлі встановило, що основна частина роздрібної ціни товару формується виробником або постачальником, предметом цінової політики торговельного підприємства є торговельна надбавка, при обґрунтуванні розміру якої виходять з вільної відпускної ціни виробника або посередника, кон’юнктури ринку товару, витрат і потреб підприємства. Від величини торговельної надбавки залежить розмір і рівень валового доходу підприємства, за рахунок якого покриваються витрати обігу і формується прибуток, тому існують об’єктивні причини визначення мінімального рівня надбавки.

Нижньою межею торговельної надбавки є ціни оптової пропозиції товару на ринку, які визначаються виробниками і посередниками; вона у певній мірі рухома, оскільки ціна оптових продавців в процесі комерційних угод підлягає «уторговуванню».

Верхньою межею торговельної надбавки є ціни попиту кінцевих покупців товару; вона може варіювати за рахунок рівня торговельного обслуговування. Враховуючи це встановлено, що «поле» формування цінової політики підприємств роздрібної торгівлі, хоча й має ринкові обмежувачі, в кількісному відношенні є у певній мірі рухомим. Зниження рівня витрат обігу за рахунок зросту товарообороту, реалізації внутрішніх резервів економії, та зниження суми і рівня податкових платежів, що включаються до ціни товару, за рахунок удосконалення асортиментної політики, відмови від імпорту й реалізації товарів вітчизняного виробництва, дозволяє підприємствам роздрібної торгівлі формувати в межах діапазону торговельної надбавки вищій розмір прибутку, тобто здійснювати ефективну цінову політику.

В огляду на те, що підприємства роздрібної продовольчої торгівлі реалізують велику кількості товарів, широта і глибина товарного асортименту обумовлює використання політоварної цінової політики, за якої рівень торговельної надбавки диференціюється за асортиментними групами і комплексами товарів. Диференціюючи рівні торговельної надбавки, що є змістом цінової політики торговельного підприємства, власник намагається віднайти оптимальне співвідношення між споживчими вимогами і фактичним рівнем обслуговування.

Ступінь гнучкості цінової політики торговельного підприємства обмежена, має стандартний характер щодо груп покупців, часу реалізації, цінової ситуації. Встановлювати фіксований рівень торговельної надбавки на тривалий термін є недоцільним, оскільки зміна кон’юнктури ринку призводить до коливання цін, що враховується при встановленні торговельної надбавки, рівень якої залежить від виду і особливостей товару, місця реалізації. В межах підприємства на різні товари встановлюють різні рівні торговельної надбавки, її обґрунтування зводиться до встановлення диференційованих надбавок і їх ув’язки з обсягом реалізації з метою отримання максимального валового доходу від реалізації товарів.

Враховуючи, що підприємствам роздрібної торгівлі продовольчими товарами важко визначити цінову еластичність у зв’язку з широтою товарного асортименту і складністю точного передбачення попиту на окремі товари в конкретні періоди, вони використовують метод ціноутворення з середньою націнкою, орієнтуючись на конкурентів, традиції, дані за галуззю. Чутливість до ціни змінюється за сегментами ринку і залежить від орієнтації покупців. На ринку продовольчих товарів виділяють сегменти покупців, не всі з яких розглядають ціну товару як вирішальний чинник при здійсненні купівель. Виділивши потенційні сегменти покупців, роздрібне торговельне підприємство може визначити, які з них сформують його цільовий ринок.

Встановлено, що процес ціноутворення в роздрібній торгівлі продовольчими товарами визначається форматом підприємства, у межах яких розмір ціни, торговельної надбавки і цінова політика залежать від концепції підприємства, місця розташування, орієнтації на споживачів, асортиментної пропозиції тощо. Дослідження рівня варіювання роздрібних цін на продукти харчування за групами товарів в різних форматах підприємств дозволили встановити вплив обсягу товарообороту і форми обслуговування на рівень цін. Оскільки супермаркети належать до мережевих підприємств торгівлі, відрізняються значними обсягами товарообороту, використовують самообслуговування, це забезпечує їм можливості зниження рівня витрат обігу й проведення певної цінової політики. Порівняння цін на продовольчі товари в підприємствах роздрібної торгівлі міста і сільської місцевості виявило, що ціни в магазинах сільської місцевості вищі за ціни на аналогічні товари, що реалізуються в місті.

З’ясовані особливості ціноутворення в роздрібній продовольчій торгівлі і дослідження чинників впливу на розмір торговельної надбавки встановило, що в умовах ринку основна увага підприємств торгівлі повинна бути звернена на виявлення і оцінку найважливішого чинника ціноутворення – споживачів. Основними умовами ринкового ціноутворення в підприємствах роздрібної торгівлі є: формування державою правової основи функціонування, економічна самостійність суб’єктів господарювання, встановлення взаємозв’язків між суб’єктами ринку на комерційній основі, використання юридичних норм для економічного регулювання, свобода у визначенні цін; наявність конкуренції.

Дослідження підходів до ціноутворення дозволило стверджувати, що ціноутворення в роздрібній торгівлі продовольчими товарам є складним процесом, схильним до дії багатьох чинників. Вибір загальної орієнтації в ціноутворенні, підходів до визначення цін здійснюється в цілях збільшення обсягів реалізації, підвищення ефективність діяльності, максимізації прибутку і зміцнення ринкових позицій підприємства. Встановлення ціни є важливим рішенням, що прямо впливає на торговельну діяльність, оскільки рівень і співвідношення цін на товари впливають на обсяги їх закупівель споживачами. Ціни знаходяться в тісній залежності з усіма складовими діяльності торговельного підприємства, від них залежать комерційні результати, а цінова політика надає довготривалої дії на стан фірми на ринку.