Реферат: Вісник львівського університету філософські науки

ВІСНИК

ЛЬВІВСЬКОГО

УНІВЕРСИТЕТУ


Філософські науки


Випуск 9


Виходить з 1999 р.


Львівський національний університет імені Івана Франка

Львів–2006

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка


Вісник Львівського університету. Серія: філософські науки. 2006. Вип. 9. 290 с.

Visnyk of Lviv University. Series: Philosophical sci. 2006. Vol. 9. 290 p.

Висвітлено широкий спектр філософських, культурологічних, політологічних і психологічних досліджень духовного світу людини, її свободи та самоствердження у динамічному та глобалізованому світі.

A vast spectrum of philosophical, culturological, politological and psychological investigations of the spiritual world of a person, the will and freedom of self-confirmation in a dynamical and global world is elucidated.

Редакційна колегія: Іван Баклицький, канд. психол. наук, доц.; Мирон Варій, д-р психол. наук, проф.; ^ Назар Горбач, д-р філос. наук, проф.; Олег Гринів, д-р філос. наук, проф.; Василь Лисий, д-р філос. наук, проф. (заступ. відп. ред.); Анатолій Карась, д-р філос. наук, проф.; Марія Кашуба, д-р філос. наук, проф.; Антоніна Колодій,
д-р філос. наук, проф.; Володимир Кульчицький, д-р юрид. наук, проф.; Борис Мар’єнко, д-р медичн. наук, проф.; ^ Володимир Мельник, д-р філос.наук, проф. (відп. ред.); Віктор Москалець, д-р психол. філос. наук, проф.; Людмила Рижак, канд. філос. наук, доц. (відп. секр.), Лідія Орбан, д-р психол. наук, проф.; Андрій Пашук, д-р філос. наук, проф.; Микола Поліщук, канд. філос. наук, доц.; Борис Поляруш, канд. філос. наук, доц.; Мирослав Савчин,
д-р психол. наук, проф.; ^ Тамара Старченко, д-р філос. наук, проф.; Наталія Черниш, д-р соціол. наук, проф.

Editorial board: Ivan Baklyts’kyi, Myron Variy, Nazar Horbach, Oleh Hryniv, Vasyl’ Lysyi (assistant of editor-in-chief), Anatoliy Karas’, Mariya Kashuba, Antonina Kolodiy, Volodymyr Kulchyts’kyi, Borys Maryenko, Volodymyr Mel’nyk (editor-in-chief), Victor Moskalets’, Lyudmyla Ryzhak (editorial secretary), Lidiya Orban, Andriy Pashuk, Mykola Polishchuk, Borys Polyarush, Myroslav Savchyn, Tamara Starchenko, Nataliya Chernysh.


^ Адреса редакційної колегії:

79000 Львів, вул. Університетська, 1

Університет, філософський факультет

Тел. (0322) 296-45-79

Address of the Editorial board:

Ivan Franko National University of L’viv, Universytets’ka Str., 1, L’viv 79000

Tel. (0322) 296-45-79

Відповідальний за випуск В. Мельник

Редактори Л. Баран

Редактор (англ. анотацій) О. Висоцька

Макетування, комп’ютерна верстка О. Лозинський


Друкується за ухвалою Вченої Ради
Львівського національного університету імені Івана Франка

Протокол № 3/6 від 29.06.2006 р.



© Львівський національний університет імені Івана Франка, 2006.
^ ЗМІСТ Філософія
Володимир Мельник, Володимир Кондзьолка.

ПРОБЛЕМИ ВИНИКНЕННЯ НАУКИ: ФІЛОСОФСЬКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ
Володимир Мельник, Володимир Кондзьолка 8

PROBLEMS OF A RISE OF SCIENCE:
A PHILOSOPHICO-METHODOLOGICAL ANALYSIS
Volodymyr Mel’nyk, Volodymyr Kondziolka 14

САМОДОСТАТНЯ ОСОБА ЯК ІДЕАЛ ПОСТНЕКЛАСИЧНОЇ МОДЕЛІ ОСВІТИ
Людмила Рижак 15

A SELF-SUFFICIENT PERSON AS AN IDEAL OF THE
POST-NONCLASSICAL MODEL OF EDUCATION
Liudmyla Ryzhak 26

ЛЮДСЬКЕ ІСНУВАННЯ В ГОРИЗОНТІ СМЕРТІ: РЕФЛЕКСІЯ ЕКЗИСТЕНЦІЙНОГО МИСЛЕННЯ
Андрій Дахній 27

A MAN IN THE HORIZON OF DEATH:
REFLECTION OF THE EXISTENTIAL THINKING
Andriy Dakhniy 38

ЕВОЛЮЦІЯ ОНТОЛОГІЧНОЇ ПРИРОДИ ГРОШЕЙ ЯК ФЕНОМЕНУ КУЛЬТУРИ
Зоя Скринник 39

THE EVOLUTION OF ONTOLOGICAL NATURE OF MONEY
AS A PHENOMENON OF CULTURE
Zoya Skrynnyk 47

ҐЕНДЕРНА КОМУНІКАЦІЯ: ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ
Марія Альчук 49

GENDER COMMUNICATION: PROBLEMS AND PERSPECTIVES
Mariya Al’chuk 58

НЕЗАВЕРШЕНІСТЬ ПРОЕКТУ МОДЕРНУ
І СУСПІЛЬСТВО РИЗИКУ
Борис Поляруш 59

INCOMPLETENESS OF A PROJECT OF MODERNISM AND
A SOCIETY OF RISK
Borys Polyarush 66

СУБ’ЄКТИВАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЖІНКИ:
ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ДИСКУРС
ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОРІЧЧЯ
Надія Гапон 67

SUBJECTIVITY OF A UKRAINIAN WOMAN:
PHILOSOPHIC AND ANTHROPOLOGICAL DISCOURSE
OF THE SECOND HALF OF THE XX-TH CENTURY
Nadiya Hapon 73

ФІЛОСОФСЬКО-НАУКОВІ ВИТОКИ ПОСТМОДЕРНІСТСЬКОГО РОЗУМІННЯ СВОБОДИ
Ореста Лосик 75

PHILOSOPHICAL-SCIENTIFICAL SOURCES OF THE POSTMODERN UNDERSTANDING OF FREEDOM
Oresta Losyk 82

ФЕНОМЕНОЛОГІЧНА ТА СЕМІОТИЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЙНІ НАСТАНОВИ В КОНТЕКСТІ ДЕСКРИПЦІЙНОЇ МЕТОДОЛОГІЇ Ростислав Якуц 83

PHENOMENOLOGICAL AND SEMIOTIC PATTERNS
OF INTERPRETATION IN THE CONTEXT
OF A DESCRIPTIVE METHODOLOGY
Rostyslav Yakuts 89

КОЛЕКТИВНЕ НЕСВІДОМЕ ЯК ДЖЕРЕЛО ТВОРЧОСТІ
У ФІЛОСОФСЬКІЙ КОНЦЕПЦІЇ К. ЮНҐА
Наталя Саноцька 91

COLLECTIVE UNCONSCIOUSNESS AS A SOURCE
OF WORKS IN C. JUNG’S PHILOSOPHICAL THEORY
Natalya Sanots’ka 99

ІМОВІРНІСНА ЛОГІКА З ДВОМА ЗНАЧЕННЯМИ
АРГУМЕНТІВ ТА НЕСКІНЧЕННОЮ КІЛЬКІСТЮ ЗНАЧЕНЬ ФУНКЦІЙ
Ігор Дуцяк 100

PROBABILISTIC LOGIC WITH TWO VALUES OF ARGUMENTS AND ENDLESS AMOUNT OF VALUES OF FUNCTIONS
Ihor Dutsyak 109

ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФСЬКО-БОГОСЛОВСЬКОЇ ДУМКИ ХVІІ-ХVІІІ ст.
Валерій Стеценко 110

PECULIARITIES OF UKRAINIAN PHILOSOPHICAL THEOLOGICAL THOUGHT OF THE 17th AND 18th С.С.
Valeriy Stetsenko 119

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОГЕНЕЗУ
(ХVІ–ПЕРША ПОЛОВИНА XVІІ СТ.)
Олег Мальчевський 120

CULTUROLOGICAL ASPECTS OF THE UKRAINIAN NATIOGENESIS
(the XVI-th – FIRST HALF of the XVII-th CEN.)
Oleh Mal’chevs’kyi 129

ДІЯЛЬНІСТЬ “РУСЬКОЇ ТРІЙЦІ”
В РУСЛІ КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ
Галина Гучко 130

WORK OF THE “RUS’KA TRIYTSIA” IN THE RIVER-BED OF CYRIL
AND METHODIUS TRADITION
Halyna Huchko 137

МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ АНАЛІЗУ В КОМПОЗИЦІЇ ТВОРІВ ОБРАЗОТВОРЧОГО МИСТЕЦТВА
Дарина Скринник 138

METHODOLOGICAL ASPECTS OF THE ANALYSIS
OF COMPOSITION IN ART
Daryna Skrynnyk 146

ВЧЕННЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ ПРО ОБОЖНЕННЯ (Θέωσισ)
Ірина Пукас 147

HRYHORIY SKOVORODA’S TEACHING ABOUT WORSHIP
(Θέωσισ)
Iryna Pukas 155

ПОСТМОДЕРНІЗМ ЯК КУЛЬТУРОЛОГІЧНЕ ЯВИЩЕ
Данило Петрушенко 156

POSTMODERNISM AS A PHENOMENON OF CULTURAL STUDIES
Danylo Petrushenko 163

ЕВОЛЮЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИХ ВІДНОСИН
Оксана Рудакевич 164

EVOLUTION OF THE UKRAINIAN NATIONALISM IN THE CONTEXT OF THE UKRAINIAN–POLISH RELATIONS
Oksana Rudakevych 173

ПРОБЛЕМА „ІНШОСТІ” ЖІНКИ В УКРАЇНСЬКІЙ ДУХОВНІЙ КУЛЬТУРІ КІНЦЯ XIX – ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ
Катерина Откович 174

A PROBLEM OF THE WOMAN'S "OTHERNESS" IN THE UKRAINIAN CULTURE IN THE END OF THE 19-th AND EARLY 20-th CENTURY
Kateryna Otkovych 182

ПРОСВІТНИЦЬКИЙ РОМАНТИЗМ МАРКІЯНА ШАШКЕВИЧА
Володимир Кепич 184

ENLIGHTENING ROMANTICISM OF MARKIYAN SHASHKEVYCH
Volodymyr Kepych 192

НОВИЙ ІНСТИТУЦІОНАЛІЗМ ТА ПОНЯТТЯ ІНСТИТУТУ В ПОЛІТИЧНІЙ НАУЦІ
Анатолій Романюк 193

A NEW INSTITUTIONALISM AND A CONCEPT OF INSTITUTION IN POLITICAL SCIENCE
Anatoliy Romanyuk 201

ПРОСТІР–ЧАС ПОЛІТИЧНОГО ВИМІРУ БУТТЯ ЛЮДИНИ
Олександр Сорба 203

SPACE-TIME OF THE POLITICAL MEASUREMENT
OF EXISTENCE OF A HUMAN
Olexandr Sorba 211

РИЗИКОВАНА СПОКУСА ПОЛІТИЧНОГО ПРОГНОЗУ
Володимир Холод 212

RISKY TEMPTATION OF POLITICAL PROGNOSIS
Volodymyr Kholod 221

ПРИНЦИПИ СВОБОДИ В ПОЛІТИЧНИХ ІДЕОЛОГІЯХ ЄВРОПИ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ФОРМУВАННЯ ІДЕАЛІВ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ТРАДИЦІЇ
Сергій Дорошенко 222

PRINCIPLES OF THE POLITICAL IDEOLOGIES IN EUROPE:
A CONTRASTIVE ANALYSIS OF A DEMOCRATIC TRADITION FORMATION
Serhiy Doroshenko 230

СВОБОДА І ПРЕДСТАВНИЦЬКЕ ВРЯДУВАННЯ
У ТВОРЧОСТІ ДЖ. МІЛА
Марія Оліщук 232

LIBERTY AND REPRESENTATIVE GOVERNMENT
IN CREATIVITY OF J. MILL
Mariya Olishchuk 242

ПРОБЛЕМА ЛЕГІТИМНОСТІ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ:
ОСНОВНІ КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ
Оксана Дащаківська 243

A PROBLEM OF POLITICAL AUTHORITY LEGITIMACY:
THE MAIN CONCEPTUAL STREAM
Oksana Dashchakivs’ka 251

УЗАГАЛЬНЕНІ КОНЦЕПЦІЇ ПСИХОЛОГІЧНИХ ЧИННИКІВ ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНОЇ ФРУСТРАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ
В СУЧАСНІЙ ПСИХОЛОГІЇ
Анна Вовк 252

GENERAL CONCEPTIONS OF PSYCHOLOGICAL DETERMINANTS OF THE EXISTENTIAL FRUSTRATION IN MODERN PSYCHOLOGY
Annа Vovk 260

ПЕРЦЕПТИВНИЙ КОМПОНЕНТ СТОСУНКУ
“ПСИХОТЕРАПЕВТ - КЛІЄНТ”
Каріна Шамлян 261

A COMPONENT OF PERCEPTION IN THE RELATION ”A PSYCHOTHERAPIST – A CLIENT”
Karina Shamlian 269

СТРУКТУРА ОСОБИСТІСНОЇ ПОТРЕБИ ВЛАДИ
Руслана Карковська 270

A STRUCTURE OF PERSONAL NEED FOR AUTHORITY
Ruslana Karkovs’ka 279

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУ
ПРИЙНЯТТЯ КОМАНДНИХ РІШЕНЬ
Юлій Верста 280

PSYCHOLOGICAL FEATURES OF A TEAM DECISION-MAKING
Juliy Versta 287


ФІЛОСОФІЯ
УДК 16+002.8
^ ПРОБЛЕМИ ВИНИКНЕННЯ НАУКИ: ФІЛОСОФСЬКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ
Володимир Мельник, Володимир Кондзьолка
Львівський національний університет імені Івана Франка, вул. Університетська, 1, Львів, 79000, Україна, kafilos@franko.lviv.ua

Розглянуто комплекс причин та обставин становлення й генези новоєвропейської науки. Проаналізовано питання про причини та особливості формування абстрактно-теоретичного способу освоєння світу як основи виникнення науки в античному світі. Йдеться передусім про формування предмета математики.

^ Ключові слова: наука, теорія, абстрагування, ідеалізація, обґрунтування.

Феномен науки, що стала справжньою духовною домінантою нинішньої цивілізації, окреслюючи головні напрями її розвитку, сьогодні привертає увагу спеціалістів багатьох галузей наукового знання, а саме: філософів, соціологів, культурологів, психологів, які намагаються збагнути не лише її сутнісні ознаки й реальне місце в духовному житті суспільства, але й осмислити історичний шлях розвитку такого знання, його специфіку й майбутні перспективи. Ретроспективний погляд на будь-яке історико-культурологічне явище минулого, в тому числі й на науку, важливий тим, що він допомагає визначити і подальший шлях її розвитку, її завтрашній день.

Ми звертаємося до цієї проблеми ще й тому, що в наш час дуже часто можна натрапити на твердження про те, що наука, якою її бачимо сьогодні та й у минулому, має свої витоки на світанку Нового часу – в ХVІ – першій половині ХVІІ ст. Якщо так, то все те, що дефініюємо й окреслюємо поняттям “антична” або “середньовічна наука”, насправді є чимось зовсім відмінним та навіть і малоподібним до сучасної науки. У статті ми не ставимо собі за мету деталізувати таку проблему, яка, на нашу думку, є не зовсім точною, а в науковому плані – некоректною. Хоча зауважимо, що початки Нового часу стали періодом, коли справді відбулася радикальна зміна та відкриття нових методів дослідження, які й дали життя та відкрили духовний простір для народження зовсім нової науки чи нового, за суттю та змістом, наукового знання.

Однак неможливо заперечити і той очевидний факт, що становлення науки Нового часу, зокрема фізики, астрономії, математики, механіки тощо, однозначно відбувалося на реальному фундаменті того математичного, фізичного та астрономічного знання, яке сформувалося, визріло та існувало в античному світі. Зрештою, антична філософія, поза всяким сумнівом, нагромаджувала подібні знання, ставши фактично колискою і математики, і фізики, і астрономії та й багатьох інших наук.

Тому, говорячи про науку Нового часу, зокрема про її особливості, ми не можемо забути чи заперечити той факт, що народження навіть сучасної фізики, поза всяким сумнівом, проходило на основі математичного знання, яке існувало в античному світі. Ось чому тепер стає повністю зрозумілим той факт, що “Начала” Евкліда, а також математичні твори Архімеда аж ніяк не могли бути відкинуті наукою ХVІІ ст. Вони стали тим фундаментом, на якому виростали будівлі нового знання.

З іншого боку, варто пам’ятати, що антична філософія, виокремивши проблему буття як головний об’єкт своїх теоретичних рефлексій, реально заклала буттєві (онтологічні) основи будь-якого знання, і насамперед – наукового. Але саме на такій основі могли визріти та сформуватися вихідні засади природничонаукової теорії, що згодом склали обґрунтовану систему раціонального знання про природу, світ як об’єктивну реальність.

У цьому плані показовою є фізика Аристотеля. Саме в ній наукове пізнання інтерпретується як таке, що не допускає жодного відриву свідомості, мислення від реального світу, від буття матеріальних об’єктів. Власне, завдяки зазначеній філософській онтологічній культурі Аристотелю й вдалося стати родоначальником цілої низки наук – логіки, фізики, біології, психології, етики та ін.

У цьому ж контексті зазначимо, що вперше в Аристотеля через поняття “сутність” стало можливим сформувати принципи науково-теоретичного тлумачення світу, що дуже важливо й для науки ХVІІ–ХVІІІ ст. За подібних обставин, уся пізнавальна діяльність тогочасних філософів була зорієнтована не лише на виявлення “прихованих” сутностей конкретних об’єктів, але й на реальне поняття сутності всього існуючого – природи й космосу в цілому.

Особливо хотілося б привернути увагу й до того факту, що Аристотель, а до нього і його великий учитель Платон, вперше поставили проблему організації і здійснення наукового пошуку на раціональних засадах. На такій основі вперше визріла проблема класифікації наук, яку успішно почали й застосовували і Платон, і Аристотель. І не випадково останній здійснив спробу системного погляду на світ в цілому, – йдеться про його першу енциклопедію знань. Платон (як, до речі, й Аристотель) здійснив класифікацію типів держав, форми правління. Цим філософам також належить спроба окреслити феномен поняття “техне” не лише як сферу ремісництва, майстерності, але як й особливий вид пізнання та знання.

Виникнення науки в лоні античної культури – не випадкове, а цілком закономірне явище, яке іманентне природі ментально-сутнісних характеристик буття давньогрецького суспільства. І саме в ньому зародилася можливість у процесі публічних обговорень, голосувань, виступів на народних зборах відкрити людині індивідуальні можливості, аргументувати, відстоювати свою позицію. Тут, врешті-решт, і складалися засади грецької раціональності.

Насправді, дві важливі речі, два великі завоювання античної цивілізації – це раціональність доведення у поєднанні з такою його атрибутивною рисою, як критицизм та демократія, заклали основу формування та розвитку теоретичної свідомості як засобу відкриття істин і виокремлення ролі людського розуму. Саме розум, його здатність до вільної, споглядальної гри з предметом інтелектуального пізнання зайняли відтак у духовній ієрархії цінностей давніх греків абсолютно домінуюче місце. В такому ж контексті маємо право говорити й про появу в античній Греції феномену теорії.

При цьому, першим кроком на шляху становлення та розвитку теоретичного мислення стало абстрагування. Цей гносеологічний прийом виник у процесі предметно-перетворювальної діяльності, в її надрах, як спосіб і результат узагальнення певних її принципів, як можливість мисленнєвого абстрагування від певних властивостей предметів та відносин між ними.

Наступний крок – виникнення ідеальних об’єктів та процедури ідеалізації, які складали необхідну умову виникнення науки. Самі по собі процедури ідеалізації не можуть виникнути в сфері предметно-практичного ставлення до дійсності. Швидше, вони були відмовою від нього і переходом на позиції споглядальності, абстрактно-теоретичного аналізу предметів у “чистому” вигляді.

Ідеалізовані об’єкти будуються шляхом ідеалізації реальних емпіричних об’єктів. Вони (абстракції) характеризуються тим, що з кожною їхньою ознакою чи характеристикою можна співставити ознаки об’єктів реального досвіду. В епоху античності вперше починають формуватися ідеалізовані об’єкти іншого порядку – теоретичного. До них, зазвичай, зараховуюють точку, лінію, площину тощо. У грецькому філософському дискурсі вони знайшли своє повне втілення. Такі феномени мають прообрази в матеріальній дійсності, проте наділяються ознаками, яких не має жодний матеріальний об’єкт. Ці ознаки є результатом мисленнєвих переходів до так званих граничних випадків. Це дає можливість абстрагуватись, відволікатись від несуттєвих характеристик досліджуваних об’єктів, концентрувати свою увагу на виділенні сутнісних ознак предметів аналізу. Ідеалізований предмет, на відміну від реального, характеризується не безконечним набором, а обмеженою кількістю властивостей. Конструювання таких предметів дозволяє досліднику повністю інтелектуально контролювати його, дає можливість моделювати найбільш суттєві відношення в реальних предметах.

Процеси аргументації, узагальнень, абстрагування та ідеалізації, про які можна говорити як про реальність у Давній Греції, – це лише ознаки і необхідно атрибутивні чинники виникнення науки, конструювання її предмета. Саме на прикладі виникнення математики та початків формування натурфілософії рельєфно виділяються такі важливі сторони формування науково–теоретичної свідомості, як практика раціонально-логічного способу обґрунтування та текстове оформлення наукових знань і прийомів.

Річ у тім, що, на відміну від давньосхідних математичних уявлень, які мали передусім практично-прикладний характер, містили нормативно-рецептурне знання, математичні тексти давньогрецьких мислителів мають принципово інше, ідеологічне навантаження. Над входом до Платонівської Академії були написані слова “Не геометр – не входи”. Це стало своєрідним виявом особливого ставлення давніх греків до раціоналістичного способу освоєння світу природи і суспільства, теорії як способу споглядально-розумового виявлення сутностей світу. Давньогрецька математика як система знань формувалась та розвивалась саме як система теоретичного знання з використанням специфічних способів аргументації та доведення, виведення одних математичних пояснень з інших. Разом із тим, у математиці Давньої Греції відбувається цікава метаморфоза – “те, що у вавілонян і єгиптян виступало лише як засіб, піфагорійці перетворили в спеціальний предмет дослідження, тобто в ціль дослідження” [1, с. 20].Грецькі мислителі за допомогою математичних засобів або числа прагнули не просто вирішити конкретну практичну задачу, а насамперед з’ясувати природу сущого, природу світобудови. Вже піфагорійці, на що свого часу звернув увагу Галілей, вважали, що книга природи написана мовою математики. “Так виникає перша в історії спроба осмислити число як світотворчий та смислоутворюючий елемент” [1, с. 20].

Розв’язання математичних задач, які не мали практично обумовлюючого характеру, призвело до постановки фундаментальних проблем не лише математичного, але й філософського характеру. Йдеться про проблему безконечності, способи її обґрунтування та розуміння елейською школою і піфагорійцями. Вперше світу чуттєвої реальності був протиставлений інший – істинний, або світ буття, який можна пізнати за допомогою мислення, раціональним способом.

Проблема безконечності, яка стала предметом осмислення в елеатів, по суті, відкриває дорогу науковому пізнанню як такому. Річ у тім, що на думку багатьох дослідників, власне, з поняттям безконечності органічно пов’язане питання становлення математики як науки. Цілком очевидно, що Зенонівський досвід аналізу поняття безконечності розкрив існуючі суперечності понятійного способу “схопити” цей феномен. Філософія елеатів “вперше поклала початок логічній рефлексії важливих понять античної науки, і передусім математики. У цьому смислі її значення для розвитку античної науки важко переоцінити. Саме після критики елеатів розпочинається усвідомлення передумов грецької математики, які вперше поставили на обговорення проблему безконечності й пов’язану з нею проблему континууму (простору, часу, руху), починають формуватися основні напрямки античної думки Давньої Греції” [1, с. 63].

І якщо говорити про філософські висновки з аналізу Зенонівської практики оперування з апоріями, то передусім слід відзначити, що він виявляє факт існування сформованого теоретичного конструкту як цілісної системи – піфагорійської математики. Звідси, напевно, і слід вести відлік історії європейської науки як раціоналістичного способу освоєння світу та осягнення істини. І виник такий спосіб досягнення істини на тлі доволі розвиненої практики художньо-естетичного, загалом ірраціоналістичної стихії духовно-практичного освоєння світу, в доволі тісній взаємодії і взаємопов’язаності з ними. Це доволі цікава тема, яка вимагає вже окремого дослідження.

Разом із тим, у такому контексті маємо підставу говорити і про зенонівський вияв суперечності в самій основі теоретичного знання, його сутності. Йдеться про те, що в дев’яти апоріях Зенона, п’ять з яких називають класичними, вже чітко проглядаються суперечності у трактуванні множини і одного (єдиного), перервного і неперервного, ділимого і неділимого. Як зазначила відома дослідниця Паміла Гайденко, прагнення вирішити зенонівські парадокси призвело до формування трьох наукових програм античності, вплив яких на розвиток європейської науки важко переоцінити:

Демокрітівська – обґрунтування як першооснови світу – неподільної дискретної одиниці – атома;

Аристотелівська континуалістська, яка виходить із принципу неперервності;

Піфагорійська – програма математичної перспективи розкриття суті природи, досягнення істини [1, с. 57–73].

Вперше у давньогрецькому філософсько-науковому дискурсі відбулася цікава, історично значима метаморфоза – перехід від емпірично-чуттєвого з’ясування суті та першооснови природи до спекулятивно-споглядального способу осягнення істини. Водночас уперше наукові позиції відстоювались у процесі зіткнення (дискусії) різних наукових принципів елеатів та піфагорійців (арифметиків) у трактуванні множини та одиниці. Різні програми розвитку європейської науки значною мірою пов’язані та зумовлені способом вирішення проблеми існування одиниці (монади) та множини, їх суті та співвідношення.

Феномен теорії, безумовно, був тісно пов’язаний з існуванням дедуктивного способу виведення знання з обраних принципів, що антична філософія зафіксувала дуже виразно. Водночас слід пам’ятати, що ми говоримо про початки науки, а отже, потрібно звернути увагу на іншу основу науки – дослідно-експериментальну. Очевидно, в античності місце Галілея ніхто і не прагнув зайняти. Експеримент був відсутній як форма системного дослідження природних об’єктів через домінування як визначального теоретично-спекулятивного способу осягнення світу. Як підкреслює Б. Кримський, в античності й окреслюється історична межа виникнення науки: “поєднання евристичності теорії з доказовістю емпіричного дослідження” [3, с. 151].

Говорячи про становлення науки як абстрактно-теоретичного способу освоєння світу понятійним шляхом, варто звернути увагу й на ще один нюанс. Йдеться про пізнання як процес творчо конструктивний, про що особливо активно заговорили в аналітичній філософії кінця ХХ століття. Саме тому й відбувся поворот людства як своєрідний культурницький вибух, оскільки його парадигмальні виміри складають такі характеристики, як творчість і раціоналізм. Власне, процес творення як передусім виникнення нового, творчість як така виникає не там і тоді, коли здійснюється перетворення зовнішнього світу. Це, очевидно, інший план процесу творчості – предметно-перетворювальний, в якому відбувається синтез закономірностей природи та доцільноорганізованої діяльності людини відповідно до суб’єктивно-сконструйованої (ідеальної) мети.

Інший план творчості (внутрішньоіманентний) – це, власне, творення (конструювання) ідеї, ідеалу, цілі та засобів діяльності. Саме в такій сфері, основою якої є синтез ментальних планів дії внутрішнього світу людини з ідеальним образом цілі, здійснюється виникнення прообразів ідеальних об’єктів. Інша справа, наскільки цей процес рефлектується. Формування таких концептуально-ідеалізованих структур є необхідною умовою “зустрічі” суб’єктивного та об’єктивного, ірраціонального та раціонального [2, с. 294–316].

Більше того, вибудовування абстракцій, ідеальних планів діяльності, по суті, стає відправною точкою виникнення науки, оскільки без цього просто неможливе вбудовування чуттєво-емпіричного досвіду в інтелектуально-духовний світ людини. Сенсорно необтяжений інтелект стає безпорадним і пустим вмістилищем фантазій та пустих спекуляцій, а практична діяльність людини повністю обумовлюється законами природи, що загрожує перетворенню людини в біологічний вид. Це дає підстави стверджувати, що духовно-перетворювальна діяльність стає, по суті, вихідною імперативною умовою утвердження людського в людині.


1. Гайденко П.П. Эволюция понятия науки. – М.: Наука, 1980. – 420 с.

2. Петрушенко В.Л. Філософія знання: онтологія, гносеологія, епістемологія. – Львів: Ахілл, 2005. – С. 294–318.

3. Кримський С.Б. Виклики філософських смислів. – К.: Парапан, 2003. – 240 с.

^ PROBLEMS OF A RISE OF SCIENCE:
A PHILOSOPHICO-METHODOLOGICAL ANALYSIS
Volodymyr Mel’nyk, Volodymyr Kondziolka
L’viv Ivan Franko National University, Universytets’ka Str., 1, L’viv, 79000,
Ukraine, kafilos@franko.lviv.ua

A question of the reasons and peculiarities of formation of the abstract-theoretical method of mastery of the world as the basis of the rise of science in the antique world, first of all in the field of formation of the subject of mathematics is analysed.

Key words: science, theory,abstracting, idealization (idealizing), basing.

Стаття надійшла до редколегії 6.09.2005

Прийнята до друку 24.09.2005


УДК 13:37.3+17.1
^ САМОДОСТАТНЯ ОСОБА ЯК ІДЕАЛ ПОСТНЕКЛАСИЧНОЇ МОДЕЛІ ОСВІТИ
Людмила Рижак
Львівський національний університет імені Івана Франка, вул. Університетська, 1, Львів, 79000, Україна, l_ryzhak@franko.lviv.ua

Розглянуто трансформацію світоглядно-ціннісних засад освіти та утвердження постнекласичної парадигми її розвитку. Досліджено феномен самодостатньої особи, яка найповніше відповідає запитам інформаційного суспільства в умовах глобалізаційної інтеграції. З’ясовано, що концептуальні відмінності в інтерпретації ідеалу самодостатньої особи зумовлені плюралізмом філософсько-методологічних підходів.

^ Ключові слова: самодостатня особа, постнекласична парадигма, інноваційна освіта, філософія конструктивізму.

На межі тисячоліть людство вступило в інформаційну цивілізацію, найважливішим ресурсом якої є людський капітал. Стає очевиднішим, що успішне входження суспільства в інформаційну еру безпосередньо залежить від освітнього потенціалу країни. Тому освіта перетворилася на пріоритетний чинник суспільного поступу, а суспільство  на таке, що постійно навчається. Ця тенденція визначає стратегію лідерства країн у глобалізованому світі. Так, польський експерт освітніх систем М. Квєк наголошує, що загальний напрям реформ, який обрали уряди цілого світу за величезної підтримки супранаціональних організацій,  це запровадження пожиттєвої освіти для кожного, якнайширший доступ до знань за помірну оплату, інтенсивне навчання у закладах, що фінансово незалежні та постійно зорієнтовані на ринок [4, с. 278].

Інформаційне суспільство зацікавлене не лише в безперервній освіті, але й у її якості та ефективності. До того ж, вона має бути інноваційною: генерувати наукові знання та технології, які відіграватимуть провідну роль у ХХІ ст., забезпечуючи суспільний поступ.

Так, згідно із соціальними прогнозами, вважає М. Кайку, держави можуть розквітати й занепадати залежно від здатності опанувати здобутки трьох наукових революцій: квантової, комп’ютерної та біомолекулярної. Ті ж, хто глумитиметься з можливостей цих революцій, можуть опинитися на периферії глобального ринку прийдешнього століття [3, с. 30].

Натомість у більшості країн світу, крім високорозвинених, освіта є адаптаційною. Вона сформувалася в індустріальному суспільстві як соціальний інститут, що акумулює наукові знання та досвід, засвоєння якого слугує соціалізації індивіда. Освіта продовжує підготовку людей, які стануть споживачами технологій, а не тих, хто долучиться до їх винайдення та створення. Невідповідність між запитами інформаційного суспільства та існуючою системою освіти актуалізує філософський дискурс світоглядно-ціннісних засад освіти ХХІ ст.

Перспективи розвитку освіти, зокрема в контексті зміни парадигми, досліджують науковці як високорозвинених країн, які увійшли в міжнародний інформаційний простір, так і тих, які знаходяться на шляху до нього. Так, інноваційні тенденції в освіті аналізують: Ж. Аллак, Н. Бурбулес, Т. Воропай, Б. Гершунський, А. Джуринський, С. Клепко, Г. Клімова, М. Култаєва, Ф. Михайлов, І. Радіонова, О. Тягло, П. Фрейре, М. Фуллан та інші.

Філософсько-світоглядні проблеми інноваційного реформування освіти в Україні в контексті Болонського процесу висвітлені в працях: В. Андрущенка, І. Зязюна, В. Кременя, В. Лутая, М. Михальченка В. Огнев’юка, В. Скотного. Позаяк освіта завжди спрямована в майбутнє, то цілком закономірно, що філософський дискурс звернений до ідеалу освіченої людини.

Зауважимо, що плідні дослідження в царині філософії освіти, по-перше, не вичерпують всього кола освітньо-виховних проблем, а, по-друге, створюють прецедент для вивчення нових вимірів освіти, зокрема особового.

Мета статті  проаналізувати феномен самодостатньої особи, яка репрезентує ціннісну орієнтацію постнекласичної парадигми освіти та найповніше відповідає потребам інформаційного суспільства.

Зрозуміти перспективи розвитку освіти у ХХІ ст. можна лише в контексті глобалізації, яка не лише інтегрує, а й невпинно інтенсифікує всі сфери життя людини. Ми живемо у час змін, зазначає Е. Ґіденс, які впливають ледь не на кожний аспект того, що ми робимо. Нехай на гірше чи на краще, та ми просуваємося вперед до глобального ладу, якого ніхто повністю не розуміє, але наслідки якого ми всі відчуваємо. Глобалізація, наголошує автор, “для нашого теперішнього життя не є чимось випадковим (курсив  Л.Р.). Вона являє собою зрушення у самому нашому життєвому середовищі. Це є спосіб нашого сьогоденного життя” [2, с. 19].

Насамперед, інформаційно-технологічна революція докорінно змінила ритм і темп як індивідуального, так і суспільного життя. Воно перетворилося на постійне змагання людей, організацій і країн за оволодіння інформацією та операційними знаннями. Країни-лідери інформаційної цивілізації змагаються за “інноваційний ресурс”, який забезпечує випереджаючий розвиток. “Сьогодні, – наголошує Т. Фрідмен,  ключ до багатства  це те, наскільки вправно ваша країна чи компанія збирає, розподіляє й запасає знання” [9, с. 293].

Наслідки інформаційно-технологічної революції відчутні повсюдно. Так, Інтернет лише у 1999 році набув критичної маси, проте вже незабаром, вважає Т. Фрідмен, він стане турбодвигуном, що рухатиме глобалізацію. З кожним Божим днем, зазначає він, світ ставатиме дедалі меншим і меншим, дедалі швидшим і швидшим. Водночас Інтернет відкриває незнані досі можливості стосовно доступу до знань. Завдяки йому, продовжує вчений, ми маємо тепер спільну всесвітню бібліотеку, в якій всі можемо провадити дослідження, і спільний всесвітній університет, в якому всі можемо вчитися.

Відчутно впливає на освіту глобальна економіка. Як стверджує Дж. Сорос, ми вже живемо у її вимірах. Глобальну економіку характеризує не лише вільна торгівля товарами та послугами, але й, що важливіше, вільний рух капіталу [8, с. 17]. З одного боку, фінансовий капітал щораз більше інвестує в освіту, позаяк вона формує людський капітал, завдяки якому глобальна економіка набуває стрімких змін. А, з іншого,  фінансовий капітал безжалісно редукує освіту до платної сфери інформаційних послуг. Він власно диктує свої вимоги щодо ринкового статусу освіти та її конкурентноспроможності.

Глобалізація кардинально змінює принцип роботи університету, зазначає М. Квєк: “Або він керується логікою виробництва та споживання (знань), себто ліпше-гірше продає свій товар, або ж з усіх сил бореться з державою, що в цілому світі щораз менше охоча фінансувати університет як публічний заклад” [4, с. 283 ]. Університет, продовжує автор, вже не є партнером держави, він радше став прохачем. Цей факт особливо очевидний у країнах Центральної Європи.

Річ у тім, що в останньому десятилітті ХХ ст. сформувалася глобальна капіталістична система, яка настирливо запроваджує принципи “вільного ринку” в освіту. Процес комерціалізації освіти вважається найефективнішим шляхом її демократизації. Однак оцінка ринкових зрушень в освіті неоднозначна.

Зокрема, директор Інституту розвитку вищої школи Каліфорнійського університету, професор А. Остін, слушно ставить запитання: чи зможе школа функціонувати за зразком бізнесових кампаній? Річ у тім, що конкурентна боротьба кампаній за споживачів зумовлює те, що найуспішніші кампанії зміцнюють свої позиції на ринку, а неуспішні  виходять із гри. Одначе такий ринковий сценарій не гарантує покращання якості товару. До того ж, у сфері освіти він взагалі не спрацьовує.

Як зазначає А. Остін, у вищій американській освіті панує “вільніший” ринок, ніж у середніх школах. Тут функціонує декілька престижних університетів для еліти й величезна кількість державних і приватних закладів не найвищої якості. До речі, Гарвардський університет міг би збільшитись вдесятеро, якби слідував ринковим принципам. Проте він залишається упродовж десятиліть стабільним, із високим конкурсним відбором, гарантуючи студентам найвищу якість освіти [12, с. 256].

Наразі, освіту на всіх рівнях і в цілому світі швидко комерціалізують, що означає визнання основною освітньою метою задоволення споживачів. Аналізуючи ринкові тенденції в освіті, М. Квєк пише: “Немилосердна логіка споживацтва породила ідею, яку захоплено вітали найкращі американські університети. Йдеться про ідею “блискучої освіти”, побудовану на ідеалі найефективніших, ходових знань-бестселерів, які можна здобути у найкоротші строки. Як пишуть численні коментатори цього феномену, Університет ось-ось перетвориться на зорієнтовану на споживача-клієнта корпорацію” [4, с. 282]. Розмірковуючи над майбутнім університету, М. Квєк ставить слушне запитання: “Чи вистоїть він перед спокусою “корпоратизації” та переходу на радше бізнесові, а не освітні засади функціонування під тиском глобалізації та її соціяльних практик?” [4, с. 269].

Не менш істотні зрушення відбуваються в культурі. Більшість дослідників глобалізації стверджує, що вона має свою панівну культуру, яка уодноманітнює національні культури. Таку фундаментальну трансформацію світу У. Бек інтерпретує як зміну парадигми, як перехід від національної до глобальної модерності. На його думку, константа глобалізації  постійний перегляд головної передумови модерності, “уявлення, що ми живемо та діємо у самоізольованому просторі національних держав, а відтак і національних спільнот” [1, c. 20].

Безперечно, продовжує автор, глобалізація в сфері культури виявляє себе як уніфікація стилей життя, символів культури і транснаціональних норм поведінки. В ринково глобалізованому світі локальні культури та ідентичності втрачають коріння і заміщаються символами товарного світу, взятих із рекламного дизайну мультинаціональних концернів. А людей ідентифікують із тим, що вони купують.

На думку У. Бека слід розрізняти дві концепції культури:

- одна концепція прив’язує культуру до певної території, вважаючи культуру результатом переважно місцевих процесів навчання;

- друга концепція розглядає культуру як загальнолюдську software. Культура розглядається як транслокальний процес навчання. Така культура мислиться як різноманіття без єдності [1, с. 120121].

Перша концепція розглядає культуру як замкнуту в собі, натомість друга як відкриту назовні. Замкнуті культури, взаємодіючи одна з одною зберігають свої особливості, відкриті культури  взаємопроникають одна в одну. Все частіше доводиться робити висновок, що всі ми живемо “глокально” (тобто глобально + локально) [1, с. 132]. Тож, глобальне, на думку У. Бека, складає значну частину індивідуальної неповторності, своєрідності особистого життя.

Підсумок вищенаведених міркувань однозначний: глобалізацію супроводжують зміни як заплановані, так і спонтанні. “Зміни всюдисущі і безперервні,  пише М. Фуллан,  вони дошкуляють нам на кожному кроці. Водночас секрет зростання і розвитку полягає в тому, щоб навчитись, як поводитися із силами змін, використовуючи переваги позитивних і послаблюючи вплив неґативних” [10, с. 11].

Зрозуміло, що освіта не може розв’язати “проблему змін”, однак вона може навчити людину, як опанувати зміни, використовуючи новітні технології та інформаційні мережі, які розширюють сферу соціальних практик освіти.

Безперечно, освіта шукає відповіді на виклики глобалізації. На тлі глобалізаційних тенденцій формується постнекласична парадигма освіти, пріоритетною цінністю якої є особа. Однак змістовне наповнення парадигмі надає культура й суспільство, які формулюють “запит” на освічену людину у формі ідеалу. Тож, система освіти не лише відтворює наявний духовно-інтелектуальний потенціал нації, а й дозволяє здійснити “прорив” у майбутнє.

Слід зазначити, що глобальне інформаційне суспільство, ринкова економіка та науково-технологічна революція вимагають від особи нових соц