Реферат: Етнічні межі — кордони, що відділяють одна від одної етнічні землі. Етнічні землі

Українські етнічні землі і межі
Етнічні межі — кордони, що відділяють одна від одної етнічні землі.

Етнічні землі — території, де історично сформувалися групи людей, які характеризуються спільністю мови, традицій, культури, побуту, особливостями психічного складу тощо. Словом, етнічні землі — це території, де живуть етнічні групи (спільності) людей — народи, нації, народності, окремі племена та їх групи.

Межі, що відокремлюють певні етнічні землі, є досить стабільними і змінюються переважно під впливом політичних факторів, нерідко із застосуванням військової сили, шляхом етноциду.

Ця трагіна закономірність є особливо властивою історії розвитку і занепаду українських етнічних земель.

Так, з чисто політичних причин у XIV–XX ст. чимало етнічних українських земель було включено до складу Польщі, Чехо-Словаччини, Угорщини, Румунії. Зокрема, до названих країн відійшли значні українські історико-географічні території (Східна Галичина, Волинь, Полісся, Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя -до Польщі; Південна і Північна Буковина; Північна і Південна Бессарабія, Мармарощина — до Румунії; Закарпаття, Пряшівщина — до Чехо-Словаччини). Частина цих земель є західною окраїною українських етнічних земель (Східна Галичина, Волинь, Полісся, Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя, Буковина, Мармарощина, Пряшівщина).

^ Етнічні українські території поділяються на суцільні, де в національній структурі населення українці переважають, та на змішані, де українці становлять 10-25-50 % усіх жителів. Причому етнічні території бувають старими, де українці як автохтони (корінні жителі) живуть чи жили десятки століть (Київщина, Чернігівщина, Галичина, Волинь, Поділля, Буковина, Закарпаття, Холмщина, Надсяння, Лемківщина, Слобожанщина та ін.), а також новими, де вони поселилися упродовж останніх декількох століть (Кубань, Зелений Клин, Сірий Клин).

^ Українські етнічні межі у Польщі багато віків були досить стабільними, хоч характеризувалися територіальними переміщеннями на схід, що відображало експансію панівних кіл Польщі в цьому напрямку.

Після Першої світової війни лінія українсько-польського етнічного розмежування (за даними польського перепису населення 1931 р.) проходила поблизу поселень Дуклі, Романова, Сянока, далі на північ від Горлиці, на південь від Ясло, перетинала р. Сян і тяглася на північний схід до Ярослава і далі по р. Сян аж до злучення з р. Танвою. В східному напрямку ця межа по р. Танві продовжувалася на південь від Томашова. Потім круто повертала на північ уздовж Західного Бугу до Дорогичина і Лісної над Нарвою.

На схід від названої межі українці становили більшість усього населення. Вздовж західноукраїнсько-польського етнічного покордоння — на північний захід від польсько-словацького кордону до Нового Сонча, на південь від міст Ясло і Кросно через Ярослав і на північний захід по р. Сян аж до впадіння в неї правої притоки — р. Танви, — по р. Танві з продовженням на північ від Рави-Руської. На схід від Замостя до Холма і далі — до поселень, розташованих на захід від Володави до Бєльська і аж до Західного Бугу — проходила досить широка смуга змішаних українсько-польських етнічних територій, де українці переважно становили 25-50 % усього населення. Це колишні суцільні українські етнічні землі, які під польським впливом перейшли до класу змішаних територій.

Найінтенсивніше відбувалася деукраїнізація на Холмщині та Підляшші, звідки під час Першої світової війни кілька сотень тисяч українців було евакуйовано царським урядом на схід. Велика кількість цих людей на Батьківщину вже не повернулась.

Наприкінці Другої світової війни і в перші повоєнні роки українці, які жили на старих західних етнічних землях упродовж багатьох століть, були депортовані на схід колишнього СРСР, а також насильно розсіяні серед поляків на колишніх німецьких землях. У результаті встановився нинішній державний кордон України з Польщею, який проходить від Карпат (верхів'я р. Сяну) до Нижанкович і Рави-Руської, далі по ріках Солокія і Західний Буг до кордону з Білорусією.

^ Межі українських- етнічних земель у Російській Федерації формувалися у складних умовах. Їх довжина становить, приблизно, 1500 км. За даними перепису 1926 р., українсько-російська етнічна межа пролягала північніше від Новгорода-Сіверського (приблизно між ним і Трубчевськом). Далі вона повертала на південь до Путивля, потім на схід і північний схід, продовжуючись вздовж р. Сейм аж до впадіння в неї р. Свапи. Звідти українсько-російська етнічна межа круто повертала на південний схід до Бєлгорода (на північ від цього міста) і широким клином заходила з південного заходу в російський етнос. Тут з обох боків цього клину розташовувалися значні ареали українців і росіян: на північному сході — українців, на південному заході — росіян (із загальним переважанням українців).

Далі, на північному сході невеликим розгалуженням простягався регіон з переважанням українського населення. Він існує і нині. Від основи цього “українського півострова” (Новий Оскол) російсько-українська етнічна межа повертає на північний схід і сягає аж до р. Дон (поблизу поселення Ліски). Звідти вона прямує на північний схід до р. Хопер (південно-західніше від Борисоглєбська), тут круто повертає на південь, перетинає р. Дон і сягає поселення Морозівського. Далі, вздовж р. Сіверський Донець російський етнос, в свою чергу, “врізається” півостровом в український етнос. На північ від Луганська українсько-російська етнічна межа повертає до Ростова-на-Дону, йде по р. Дон на північний схід і через Тихорєцьк і Краснодар (східніше міста) тягнеться на південь, а західніше Майкопа повертає до Чорного моря (південно-західніше від Геленджика).

Таким чином, етнічні українці переважають в обширній західній частині Північного Кавказу. На схід від західної частини українського етносу Північного Кавказу обширною смугою з півночі на південь простягається змішана українсько-російська територія, яка на півдні доходить до Чорного моря (південніше м. Сочі через м.Туапсе), сягаючи Геленджика. На південному сході український етнос межує з карачаївським і простягається до Єсентуків, П'ятигорська і далі по р. Терек сягає територій північніше м. Грозного.

Від ріки Терек межа продовжується на північний захід до р. Манич і на широті станиці Цимлянської повертає на південний захід до Ростова-на-Дону, окреслюючи з півдня обширний “півострів” російського етносу, що розташувався вздовж нижньої течії р. Дон (з відгалуженням, як зазначалося, вздовж р. Сіверський Донець).

У межах змішаної українсько-російської етнічної території Північного Кавказу, зокрема в північно-східній її частині (на східному покордонні з Калмикією), у загальній чисельності всього населення невпинно зростала питома вага українців (часто до 50-65 %). У центральній частині названої українсько-російської території, в центрі Ставропілля (на північний захід і північний схід від Страврополя), виділявся досить обширний за площею ареал з переважанням етнічних росіян.

Впродовж тривалих часів в західній і центральній частинах Північного Кавказу, на півдні Воронезької і Курської, а також Бєлгородської і Брянської областей, українці місцями становили більшу половину всього населення.

^ Межі українських етнічних земель у Білорусії досить важко визначити у зв'язку з наявністю широкої смуги змішаних українсько-білоруських говорів. Мовознавчі дослідження рекомендують проводити цю межу через Нарву, поблизу Картузької Берези, Вигонівського озера, Лунинця до Турова, а далі — вздовж Прип'яті до Мозира, звідти — на південь західніше Чорнобиля і Прип'яті знову до Дніпра, по якому ця межа прямує вгору, до Лоєва, проходить лівою притокою Дніпра р. Сож і повертає на північ від с. Семенівки і прямує на північний захід, сягаючи м. Стародуба.

На північ від Чернігівщини українську етнічну межу визначити ще важче із-за сильних білоруських, російських та українських взаємовпливів. Державний кордон України з Білорусією не співпадає з етнічною межею. Остання проходить значно північніше і північно-західніше від державного кордону.

Переписи населення також не визначали чітко тут межі між українським і білоруським етносами. Є великі розбіжності у статистичних показниках. Наприклад, російський перепис 1897 р. зафіксував у Брестському, Кобринському, Дорогичинському повітах переважно українське населення, польський перепис 1921 р. — лише білоруське. Свого часу, на прохання місцевого населення, що мешкало поблизу Гомеля, це місто і прилеглі до нього території входили до складу Української Народної Республіки.

Етнічне розмежування між українцями і білорусами вимагає всебічного вивчення, зокрема на детальному комплексному етнографічно-мовознавчому рівні.

Межі українських етнічних земель у Молдавії та Румунії завжди пролягли територією Бессарабії, Буковини та Мармарощини. В Бессарабії межі українських етнічних земель сформувалися в трьох її частинах: північній (Хотинщина), південній (Акерманщина, Ізмаїльщина) та східній — вздовж центральної (молдавської) частини Бессарабії. Характерною особливістю українсько-молдавського етнічного покордоння є те, що як серед українських, так і серед молдавських територій трапляються поселення етнічних сусідів (це типово також і для українсько-румунського етнічного покордоння).

У південній частині Бессарабії українська етнічна межа починається біля м. Ізмаїла і сягає озера Сасик, а далі — р. Дністер. Поблизу Росківця над Дністром, вона переходить на його лівий берег, продовжується вздовж цього берега (на 15-20 км східніше Дністра) і поблизу Бендер переходить на правий берег. Від Рибниці до Могилева-Подільського ця межа простягається по Дністру і на північному заході (в межах Хотинщини) різко повертає на захід, а потім на південь, сягаючи р. Прут поблизу Личкан і Новоселиці. Звідси вона прямує Північною Буковиною до Чернівців (тут український етнос окрім молдавського межує і з румунським етносом). Далі українсько-молдавська етнічна межа круто повертає на південний схід, аж за м. Сучаву в Південній Буковині (Румунія). Потім так само круто тягнеться, але вже в зворотному напрямку — на північний схід- до околиць Чернівців. Звідси вона прямує через Карпати поблизу поселень Панка-Руська Молдавиця-Кирлибаба до Будіївської гори і звертає до р. Тиси.

^ Етнічна межа українських земель в Угорщині пролягає по Закарпаттю. Вона тягнеться південніше від лінії Виноградів-Мукачіва-Ужгород. До складу України увійшла невелика прикордонна угорська етнічна територія з центром у м. Берегові.

^ Межа українських етнічних земель у Словакії починається поблизу Ужгорода. Звідси вона повертає на північний захід (до Яблінки), потім — на північ (до Зборова), а далі продовжується до Ольшаниці та Липника, тобто до кордону з Польщею.

 
КУБАНЩИНА
Дух – скомороха поборов:

Летить наосліп з пісні кляпом,

Гуде свавільно-вільна кров,

Ледь захаращена кацапом.

 

Від лаврських бань – до руських бань

Ця кров не рідшала й не гусла.

Човенці чалять на Кубань

Дух прямувати в рідні русла.

 

Бо саме час, бо днина пізня

Бо український шлях

потах…

 

Кордони наші вкаже пісня

і черепи в очеретах.

Іван Малкович
ПЕРЕДМОВА
Так, саме Українська державність Кубані, бо іншої державності Кубань з X ст. не знала. Включення Таманського півострова (гирло р.Кубані) до Руської держави (зі столицею в Києві) відбулося близько 368 р. Вже в 988 р. у літописах згадується про руське Тмутороканське князівство, яке проіснувало тут до ХІІІ ст. В наш час вже не викликає жодних сумнівів прямий генетичний зв'язок Давньої Руси і нинішньої України. Отже, початки української колонізації Кубані відносяться аж до X ст. Повторна українська колонізація Кубані починається з 1792 р. із переселенням в ці місця запорозьких козаків, які ще певний час зберігали притаманний запорожцям устрій.

Не зважаючи на те, що Кубань, з кінця XVIII ст. входила до складу Російської імперії і склад її населення весь час розбавлявся російськими переселенцями, повністю знищити українство царській імперії не вдалось. Українське пробудження Кубані починається у 19І7 р. і до 1920 р. державність Кубані протрималась (включно із намаганням об'єднання із материковою Україною).

Найбільше старань у XX ст. до винищення українства на Кубанських землях доклала комуністична влада. Так, під час організованого нею у 1929-3З р.р. штучного голоду коефіцієнт смертності на Кубані перевищував 25%. Під корінь винищувалась українська мова і культура. Однак страшна комуністична політика етноциду не знищила українство.

Вже у 1929 р. представник Кубані стояв при витоках Організації Українських Націоналістів. Як гість приїхав на Конгрес Українських Націоналістів полк. Кіндрат Плохий, кубанець, який виступив з привітанням від кубанських українців і наголосив, що українці на крайній східній українській землі також живуть ідеєю незалежності Української Держави. Промовистим є також той факт, що делегат Української Центральної Ради на Кубані в 19І7-18 р.р. Є.Онацький у 30-тих роках став представником мережі ОУН в Італії. Другий делегат Української Центральної Ради М.Ґалаґан разом із першим головою Кубанського Краєвого уряду Л.Бичем брали участь у конференції, ініційованій Легією Українських Націоналістів (складовою частиною майбутньої ОУН) у 1928 р. в Празі, з метою створення Всеукраїнського Національно-Політичного Об’єднання, причому Л.Бич керував нарадами конференції. У 1942 р. на Кубань було скеровано учасників Похідних груп ОУН та засновано осередки ОУН (згадки про це містяться у статті ветерана ОУН-УПА Пантелеймона Василевського, уривок з якої вміщено в даному збірнику). Слід зазначити, що питання про взаємозв’язки ОУН з Кубанню є одна з найвтаємниченіших сторінок Українського визвольного руху.

У 199І р. одночасно із розвалом новітньої Російської імперії - СССР починається новий етап пробудження Кубанської землі, тільки тепер у набагато гірших умовах. Проти відродження Кубанської державності об'єднані і сучасні білогвардійці та їх ідейні спільники - комуністи (все повертається на круги своя!). Однак, як і раніше, стримати бажання значної частини кубанців бути разом із Матір'ю-Україною ніхто не в змозі.

Нині остання Російська міні-імперія нагадує Західну Римську імперію напередодні остаточного кінця. Знову повстає поневолений, але нескорений Кавказ. Проте остаточний кінець Російської імперії наступить із виокремленням Кубанського краю.

В нинішніх умовах непростий шлях до порятування Кубані запропонував Кубанський Козачий Круг: ^ ПОРЯТУНОК КУБАНІ - КОЗАЦЬКА РЕСПУБЛІКА. Побажаймо ж українським патріотам Кубані успіхів у їх святій справі.

СЛАВА УКРАЇНІ! СЛАВА КУБАНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!

 
^ КУБАНСЬКІ КОЗАКИ
Якщо в 1897 р. на Кубанщині (без Чорноморської губернії) 49,1% людності назвало рідною українську мову, а 41,8% -російську, а в 1926р. 47,1% населлення визнали себе українцями й 41% - росіянами, то в 1989 р. совєтська статистика добилася рекордного показника, зафіксовано лише 3,0% українського населення в Краснодарському краї.

У минулому доля Кубанщини, історично-географічної області на Північно-західному Підкавказзі, була тісно пов'язана з нашими донецькими степами. Ті самі кіммерійці, скити (скіфи), сармати, алани жили на північ і на південь од Меотиди (Азовського моря). По Сіверському Дінцю добиралися в Долішнє Наддоння, на узбережжя Азовського моря, Тамань І Кубань лротоукраїнські сіверяни ІХ ст. н.е. Коли києво-руський князь Святослав Ігорович розбив хозар, осетинів-ясів і черкесів-касогів, на Таманському півострові постало Тмутороканське князівство, в якому княжили Мстислав Володимирович та інші чернігівські князі. Зв'язок Київської Русі з Тмутороканем розірвали печеніги, половці й інші кочовики. На пошуки шляху до Тмутороканя вирушив у 1185 р. новгород-сіверський князь Ігор Святославич, розбитий половцями на Каялі десь під нинішнім Слов'янськом (Донецька обл.). Половецькі ж хроніки згадують залежні від куманських (половецьких) каганів руські (українські) поселення на Кубанщині в ХІІІ ст. У 1220-х роках там господарювали монголи, а після розпаду Золотої Орди - ногаї. Від середини XVІ ст., особливо у XVІІІ ст. до Кавказу простягала свої щупальця Московія. В той же час у кубанських степах воювали між собою черкеси й ногайці, а на річках Чабур, Єя та Кубань ловили рибу запорожці, які діставалися сюди на своїх чайках і вважали ці річки своїми східними кордонами. Поселилися вони там щойно в 1792 р., коли цариця Катерина ІІ, боячися спілкування чорноморських козаків з Задунайською Січчю та колишніми січовиками на Україні, віддала їм 30000 км - між Єєю та Кубанню, аби лиш відбивали напади горців. "Щедра" цариця, за народними піснями "суча дочка”, яка "степ широкий, край веселий та й занапастила", подарувала поселенцям на Кубані автономію. Чорноморців косила малярія, вони гинули на 320-кілометровій Чорноморській лінії від стріл горців, але 40 їхніх запорозьких куренів поповнювали козаки й кріпаки з Лівобережної України. До середини ХІХ ст. на Кубанщині поселилося біля 100000 українців. Унаслідок великої смертності в 1861 р. там жило тільки 184 тисячі козаків і 5 тисяч селян, тобто 6 осіб на км. Здатні до зброї чоловіки захищали Імперію, похилі, підлітки й жінки господарювали й рибалили. В станицях по 5-20 тисяч мешканців зберігалася милозвучна українська мова й тужлива пісня. На козацьких традиціях виросли письменники Яків Кухаренко та Василь Мова-Лиманський. У Катеринодарі на початку XX ст. діяла Чорноморська Громада, Кубанська група РУП (Революційної Української Партії).

Коли в 1917 р. в Росії вибухнула революція, на Кубані нуртували чотири течії:

1) проросійська;

2) найсильніша, підтримувана козацькою інтелігенцією кубанська самостійницька;

3) автономістська, за автономію у Федеративній Російській Республіці;

4) проукраїнська, що виступала за приєднання Кубанщини до України як федеративної одиниці без зв'язку з Росією.

В травні 1917 р. на з'їзді в Катеринодарі обрано Крайову Раду з виконавчим комітетом. Там же делегати підтримали пропозицію створити окрему Козацьку Військову Раду та Військовий уряд. Пізніше кубанці приєдналися до Південно-східного союзу трьох великих козацьких військ Дону, Кубані й Тереку. У вересні 1917 р. проголошено Кубанську Крайову Республіку, яка мала приєднатися до майбутньої Російської Федерації. Функції парламенту повинна була виконувати Кубанська Законодавча Рада, яка мала обирати крайовий уряд і отамана, що виконував би функції голови держави й головнокомандуючого. Першим отаманом було обрано русофіла А.Филимонова, а прем'єр-міністром українця Я.Бича. Він же очолив і новий крайовий уряд, сформований Законодавчою Радою 28 січня 1918 р., коли виникла небезпека більшовицького вторгнення на Кубань. 16 лютого проголошено самостійну Кубанську Народну Республіку. КНР проіснувала недовго. Під натиском більшовицьких сил Законодавча рада, військовий отаман і 3000 добровольців мусили залишити Катеринодар. Перед відступом зі столиці Законодавча Рада проголосувала за федерацію з Україною. 15 травня 1918 р. до Києва виїхала делегація, очолена М.Рябоволом, яка, однак, не домовилася з гетьманом Павлом Скоропадським. Коли вона повернулася, Крайова Рада вирішила приєднатися до армії генерала Денікіна.

4 грудня 1918 р. на надзвичайній сесії Кубанської Крайової Ради прийнято нову конституцію, згідно з якою республіку перейменовано на Кубанський край, що мав існувати до відновлення порядку в Росії, коли Кубанщина могла б приєднатися до майбутньої Російської Федеративної Республіки. Крайову Раду мало обирати лише чоловіче населення. З 600 депутатів 60% представляли рядових козаків і селян, 15% - інтелігенцію і 25% -офіцерство. Крайову Раду мали скликати для виборів отамана, перегляду й прийняття нового законодавства та вирішення питань, висунутих військовим отаманом або Законодавчою Радою. Військового отамана обирали на 4 роки. Про свою діяльність він мав звітувати перед Законодавчою Радою.

Проіснувала Кубанська Народна Республіка в різних формах до повернення більшовиків у травні 1920 р. За той час українізовано деякі початкові й одкрито дві середні школи. В станицях діяло 40 читалень "Просвіти". Виходили, щоправда нерегулярно, газети "Чорноморець" і "Кубанська зоря". За совєтської влади на переломі 1920-30 рр. у 700 школах навчання проводилося українською мовою. А 1934 р. влада заборонила навіть уроки української мови, закрила українські газети, ҐПУ арештувало багатьох викладачів і студентів Краснодарського педінституту. За українську мову в офіційних установах і носіння вишиванок засуджували на 10 років таборів. Під час перепису населення шовіністи залякували: "Или пишем русский, или ссылка за Урал". Нарід застрашено. Всі пам'ятали депортацію 200000 заможних селян у 1929 р. Ті хоч урятувалися від голодомору 1932-33 рр. Пізніше вимерлі станиці заселили мешканці північніших областей РСФСР.

На еміграції до Другої світової війни й після неї кубанці діляться на кубанських самостійників, русофілів і прихильників приєднання Кубані до України. Невеличка група І.Білого уважала, що козаки - окремий нарід і надіялася на незалежну "Козакію", яка б об'єднала всі козацькі землі. Щодо мови, то в січні 1989 р. тільки 40,7% кубанських українців назвали рідною мовою українську. Чого не зміг добитися царат, доконала КПРС.

Петро ЛАВРІВ Донецьк

Володимир ДЕМ'ЯНЕНКО
^ КУБАНСЬКИЙ КОЗАК МИКОЛА РЯБОВОЛ
Від ЗО квітня по 3 травня 1917 року у Катеринодарі відбулися збори козацтва, на яких утворився козацький уряд — Кубанська Військова Рада. 16 лютого 1918 року Законодавча Рада проголошує Самостійну Кубанську Народну Республіку1), а через декілька днів по закінченні сесії нарада членів Ради ухвалює резолюцію про прилучення Кубані на федеративних умовах до України. ЦІ політичні події приносять у вирій історії прізвище Рябовола, українського кубанського політичного діяча та палкого кубанського патріота. 1990 року на святкуванні 500-річчя утворення Запорізької Січі делегація кубанських козаків привезла портрет Рябовола з написом "Микола Рябовол — національний герой України''. Микола Рябовол — кубанський козак, народився у станиці Донській. За українофільські ідеї Рябовол мав стосунки з царськими жандармами ще до Другої Російської революції, у той час він працював головою управи чорноморської залізниці. Другу Російську революцію Рябовол зустрічає в інженерних військах на півночі Росії, він повертається додому та бере активну участь у політичному житті у Військовій Раді та у громадсько-політичному житті в Обласному Продовольчому Комітеті, Рябовола обирають головою Військової Ради.

Микола Рябовол провадить політику єдності кубанських земель, цілковитої незалежності Кубані у найтісніших стосунках з Україною. Рябовол є прихильником ідеї Соборності України та Союзу українських земель, він один з найпопулярніших козацьких політичних діячів на Кубані періоду національно-визвольних змагань початку XX століття. В ідеї кубанської незалежності та злуки Кубані з Україною було два зовнішніх противники — більшовики, які стояли за всесвітню соціалістичну революцію та вважали Кубань частиною РРФСР, та сили, які обстоювали відтворення Російської імперії, їхніми провідниками були генерал Дєнікін та Добровольча армія. Окрім того, на Кубані існувала внутрішня боротьба — значний вплив там мала ідея окремішності козацької нації та державного самовизначення всіх козацьких земель, вона не була позначена стійким українським забарвленням. Рябовол активно підтримував цю ідею, коли українсько-кубанські зв'язки були неможливі, бо ідея несла загальнодемократичні риси розвитку та майбутнішнього ладу на відміну від монархічних ідей генерала Дєнікіна.

У перші періоди діяльності в Раді найтісніші стосунки склалися у Рябовола з кубанськими українофілами Баріджем* Кіндратом Лукичем, Щербиною Федором Андрійовичем. Бичем Л.Л. та Манжулою Ф.С.

Барідж К Л. — український козак зі станиці Брюховецької. Він був депутатом Державної Думи від козаків, а потім — комісаром Тимчасового уряду на Кубані. Прибувши на Кубань, Барідж змінив своє ставлення до царату та Російської імперії, вийшов з партії кадетів та став прихильником ідеї Соборності земель України, за що викликав люту ненависть до себе з боку великоімперських російських сил та більшовиків. Більшовицький історик Кубані Г.Ладоха в середині 20-х років писав: ''Барідж — самозакоханий та прозірливий політичний діяч. Будучи козаком та великим землевласником, крім того, він був ще й заурядним буржуазним ділягою. Засобами думських зв'язків він виклопотав собі посаду комісара Тимчасового уряду на Кубані. Розтікаючись медовими промовами та зверненнями, він одразу повів таку архібуржуазну бюрократичну лінію, що викликав навіть протести своїх політичних однодумців (читай, прихильників "неподільної Росії” — ред.)... Вся наступна діяльність цього ланцюгового пса буржуазного ладу при всій своїй топорності відрізнялася витримкою…" Барідж був ініціатором проведення у Катеринодарі у березні 1917 року козацької маніфестації під синьо-жовтими прапорами, а 2 червня — антиленінської демонстрації у місті. Ян Полуян, один з більшовицьких керівників у Катеринодарі, вважав Баріджа своїм ворогом номер один. Восени 1917 року українці висували Баріджа на посаду Кубанського Військового Отамана, але через непорозуміння між українцями було обрано Філімонова О.П.

Бич Л.Л. — українець, козак станиці Павлівської Єйського повіту. Освіта — вища, закінчив юридичний факультет Московського університету. Працював у Москві, Петербурзі, Новоросійську та Баку у приватних та державних організаціях. На виборах до 4-ої Державної Думи його обрано виборщиком за прогресивним списком. Бич був членом РУП, а потім членом Укр. С.-Д. партії. З 1 листопада 1917 року Бич — перший голова Кубанського Краєвого Уряду.

Щербина Федір Андрійович — український козак із станиці Новодерев'янківської (народився 13 лютого 1849 року), український кубанський історик, член-кореспондент Імператорської, академії наук, депутат Другої Державної Думи, один з найстаріших членів Кубанської Крайової Ради, пізніше в еміграції — ректор Українського університету в Празі, професор Української господарської академії в Подєбрадах, голова Товариства вивчення козацтва та Спілки Кубанських письменників. 1917 рік на Кубані —- це час пробудження приспаної української свідомості кубанських козаків. Кубанські діти Запорізької Січі, які докорінно не сприйняли Марксистсько-ленінської ідеології, відчули природний потяг до незалежності та материнської України. Опісля утворення на Кубані Кубанської Військової Ради та Краєвого Уряду почалися пошуки і лагодження зв'язків та стосунків з Україною, Центральною Радою. Одним з найактивніших політичних діячів у цій справі був Микола Рябовол.

24 вересня 1917 року розпочала свою роботу друга сесія Кубанської Військової Ради, на неї запросили представників України. Вони виступили на одному з засідань Ради, М.С.Рябовол вітав їх (спочатку російською мовою):

"Україна прислала до нас у гості своїх послів. Вітаю вас, браття! (бурхливі оплески. Всі встали. Вигуки: "Слава! Слава! Ура!” Представників України, що займали місця в одній з лож, просять на сцену, де була президія). Браття козаки, лінєйці2)! Я певний, що ви не осудите, а зрозумієте вашими серцями ті почування, які наповнюють мою душу... та чи тільки мою? Душі всіх козаків-чорноморців3) у теперішню хвилю. Привітаймо ж послів Матері-України мовою наших батьків, дідів та прадідів... (вигуки: «просимо, просимо», далі Рябовол продовжує українською мовою).

Дорогі гості! Мачуха доля відірвала наших дідів Запорожців від матернього лона й закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матернього догляду... Царі, робили все, щоби вибити з наших голів, з наших душ пам'ять про Україну й любов до Матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде той слушний час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері... (голоси з місць. "Не діждали 6! Не діждали б!”) Так! Не діждали б цього вони ніколи. Не діждали бт бо хоч наші душі царі понівечили, та не вбили, і ми, діти, руки на Матір не підняли б... Та минула лиха година... Прийшла воля і ми ожили. Ожили і, як вірні діти своєї Матері, йдемо тим шляхом, який указала вона, йдемо туди, де зорять уже любов між людьми, де жде і нас вільний союз вільних народів…(оплески). Йдемо, і нас не звернуть на свої стежки ні цент ралісти всяких проб, ні авантюристи всяких марок... Не звернуть, бо нам з ними не по дорозі... (дужі оплески). Будете, брати, на нашій Раді і побачите, чи ми вже твердо ступаємо тим битим шляхом волі народів, що Мати нам показує, чи ще тільки ми спинаємося йти... А коли ми ще справді йдемо нетвердо, а тільки, може, дибаємо ще, то, будьте певні, незабаром ми наберемося сили й разом з козаками всіх Військ підемо-таки тим славним шляхом. Ще раз вітаю вас, любі брати!" (Оплески. На сцені з'являються представники України; їх вітають голосними оплесками та криками: "Слава! Ура!”).

Український уряд у листопаді 1917 року офіційно визнав право на самостійне існування кубанських та донських козаків, але у цей час кубанське козацтво прихильніше ставилося до козацької теорії хорунжого І.Л.Макаренка, аніж до приєднання до України. На другій конференції козацьких військ у Владикавказі 20 жовтня 1917 року було утворено "Юговосточный Союз Казачьих войск, горцев Кавказа и вольных народов степей”, а 16 листопада 1917 року було утворено Об'єднаний уряд на чолі з військовим отаманом Донського козацького війська Калєдіним. Ця ідея виявилася неефективною у військовому відношенні, а Союз недовготривалим, одначе сама ідея Союзу декілька місяців утримувала Кубань на деякій відстані від України. В той же час, ЗО липня 1917 року відбувся з'їзд українських громадських діячів та представників українського населення Чорноморської губернії4), на якому у резолюції було вказано "про приєднання Чорноморської губернії до України", а 4 січня 1918 року на заклик Української Чорноморської Ради5) 29 політичних партій та організацій підтримали 3-ій Універсал Центральної Ради та звернулися до Кубанського Військового Уряду про доцільність приєднання Кубані до України. Перешкодою до утворення кубанської державності та налагодження найтісніших стосунків Кубані з Україною був конфлікт між кубанськими козаками та іногородніми6), на якому набували хиткий авторитет серед кубанців більшовики. Завдяки невтомній роботі Л.Л.Бича та К.Л.Баріджа цей конфлікт було залагоджено та відкрито дорогу до кубанської незалежності.

16 лютого 1918 року Законодавча Рада проголошує "Самостійну Кубанську Народню Республіку''. Великий вплив в утвердженні незалежності Кубані відіграла агітація кубанців-українців на сесії Крайової Ради та на Обласному з'їзді представників усього населення краю у грудні 1917 року. Тоді відбулось повне порозуміння між кубанцями та делегатами Української Центральної Ради М.М.Ґалаґаном та Є.Онацьким. У другій половині лютого опісля закінчення сесії на нараді членів Ради була прийнята та ухвалена резолюція про прилучення Кубані на федеративних підставах до України. Члени Ради підтримували відокремлення України від Росії. Цікаво, що навіть найзапекліші прихильники "єдиної та неподільної Росії”, такі як Скобцов, голосували за федерацію з Україною. Ще раніше була прийнята конституція Незалежної Кубані.

Перший підступний удар по кубанській незалежності та Україні було зроблено більшовиками, які не визнали незалежність Кубані та приєднання її до України і оголосили війну Раді. На Кубань прибули бойові частини Червоної Армії з німецького фронту, якнайкраще озброєні на той час. Коли ситуація стала безнадійною, 22 лютого Військовий Отаман Філімонов скликав нараду, на якій було вирішено покинути Катеринодар. Голова Законодавчої Ради Рябовол разом з Баріджем та інтендантом Галушкою пропонували організовано відійти до Новоросійська, але певного рішення не було прийнято.

У зверненні, розповсюдженому в Катеринодарі в останні хвилини перед відходом, писалося: "... Ми пішли з Катеринодару. Але це не означає, що боротьба скінчена. Ні!.. Ми вдуховлені ідеєю оборони республіки Російської і нашого Краю від загибелі, котру несуть з собою захватчики влади, що кличуть себе більшовиками... На нещастя, ви, козаки і іногородні, опутані зо всіх боків брехнею і провокацією, одурені красивими, але отруйно брехливими словами фанатиків і людей підкуплених, ви своєчасно не дали нам належної допомоги і підтримки в справі святої боротьби за Установчі Збори, за урятування вітчини і за наше право самостійно залагоджувати долю рідного Краю".

Доля звела Кубанську Раду з Добровольчою армією. Георгій Покровський згадує: "В той час, коли станиця за станицею падали під більшовиками, які кидали німецький та турецький фронти, які були озброєні за останнім словом техніки і вривалися у межі Кубані та встановлювали Радянську владу, що обіцяла рай земний, коли більшовизм охопив цілі відділи (повіти), оточивши кільцем Катеринодар, неозброєна купка хоробрих людей на чолі з Законодавчою Радою, урядом та військовим отаманом залишає Катеринодар з однією метою боротьби з більшовизмом. Мандруючи по станицях, купка навпомацки, випадково стикається з загоном Корнілова та Алєксєєва, ядром Добровільчої армії, яка тільки-но народилася..."

Більшовики вважали Кубань частиною території РРФСР, вони неодноразово вказували про це українському урядові, в майбутньому в ультиматумі Ради Народних Комісарів, який був початком війни Леніна проти України, це питання у завуальованому вигляді значилося під № 3. У березні—квітні 1918 року переважно з діячів Червоної армії було утворено радянські республіки на Кубані і в Чорноморії у складі РРФСР, а 3О травня 1918 року під керівництвом «чрезвычайного комиссара» півдня Г.К.Орджонікідзе проголошена Кубано-Чорноморська Радянська республіка у складі РРФСР.

Доля Українського Чорноморського флоту пов'язана з Новоросійськом. Наприкінці квітня 1918 року після переговорів українців з "Центрофлотом" було призначено командувачем флоту українця контр-адмірала М. П. Сабліна. 29 квітня 1918 року вранці всі кораблі Чорноморського флоту, що знаходилися в Севастополі, підняли українські національні прапори. Але напередодні кайзерівські війська зліквідували Центральну Раду і наближалися вже до Криму. Виконуючи ухвалу "Центрофлоту", адмірал Саблін ЗО квітня 1918 року о 22 годині вивів із Севастополя основні кораблі, взявши курс на Новоросійськ, куди ескадра прийшла 1 травня вранці. Серед кораблів флоту були лінкори "Воля", "Свободная Россия", крейсери “Пам'ять Меркурія", “Імператор Траян” та ін. Одночасно, у квітні, на Тамані серед українських кубанських козаків піднялося велике антибільшовицьке повстання. Керівники повстання відвідали Керч та зав'язали зносини з місцевим німецьким керівництвом, яке надало повстанцям декілька гармат, на Тамань проти більшовиків пішли воювати українські та німецькі добровольці. Для захисту Керчі на прохання українців Кубані німецьке керівництво висадило пізніше на Тамань 58-ий Берлінський німецький полк, але далі не пішло. Німецьке керівництво повідомило, що наступ проти більшовиків на Кубані воно не вестиме, бо не було офіційних запитів від Кубанської Ради. 18 червня у Новоросійську за наказом Леніна потоплено Чорноморський флот за винятком декількох кораблів, які на чолі з дредноутом "Воля" відплили до Севастополя.

У важких умовах еміграції Кубанська Рада не зрадила інтересів Кубані та України. На Україну від Кубані була надіслана делегація, яка отримувала від української влади зброю. Боротьба проти більшовиків з'єднала Кубанську Раду з Добровольчою армією; хоча спочатку кубанці вагалися, чи укладати їм спілку. Проте ЗО квітня у ставці Кубанської Ради на станиці Мечетинській між ними таки було укладено військовий союз. Добровольча армія негативно ставилася до нім