Реферат: Пособие подготовлено в сответствии с учебной программой дисциплины. Его особенностью является то, что в нем освещаются новые моменты конституционно-правовой теории и практики государств мира. Для студентов, аспирантов, преподавателей юридических вузо

А.З. Георгіца


Конституційне право зарубіжних країн


Чернівці
“Рута”, 2000

ББК 67. 9 (4) Укр.8/300

Г-363

УДК 342 (=87 – 075.8)


Друкується за ухвалою редакційно-видавничої ради

Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича


Рецензенти:

В.Ф. Погорілко – чл. кор. АПрНУкраїни, д.ю.н., проф., завідувач відділу конституційного права та місцевого самоврядування Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України;

^ О.В. Горун – к.ю.н., доцент (Чернівецький національний університет ім.. Юрія Федьковича);


Георгіца Аурел Зиновійович

Г-363 Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник. – Чернівці: “Рута”, 2000. – 424 с.

ISBN 966-568-343-8


Посібник підготовлений відповідно до навчальної програми дисципліни. Його особливістю є те, що в ньому висвітлюються нові моменти конституційно-правової теорії та практики держав світу.

Для студентів, аспірантів, викладачів юридичних вузів.


Пособие подготовлено в сответствии с учебной программой дисциплины. Его особенностью является то, что в нем освещаются новые моменты конституционно-правовой теории и практики государств мира.

Для студентов, аспирантов, преподавателей юридических вузов.


The manual contains the material of the general part of the course accordingly to the syllabus of the subject. The peculiarity of it is in the fact that it elucidates new aspects of constitutional Law theory and practice of the countries of the world. It is intented for the students majoring in Law, may be in use for everybody interested in constitutional problems.
^ УДК 342(=87-075.8) ББК 67.9/4/8/300


ISBN 966-568-343-8 © Георгіца А.З., 2000

© Видавництво ”Рута” Чернівецького національного університету, 2000

125-річчю Чернівецького університету

та 10-річчю відновлення його

юридичного факультету присвячується
Передмова



Запропонована книга є логічним продовженням посібника, який вийшов друком у 1994 р.1 З того часу сталися суттєві зміни в гуманітарній сфері суспільства, в тому числі у праві. Зокрема, утворилися більш сприятливі умови для розвитку науки конституційного права: потоком іде інформація про стан конституційного права в зарубіжних країнах, з’явилося чимало грунтовних праць вітчизняних учених, які засвідчили, що і наша власна теорія та практика державотворення “вже не перебуває у стані старанного учня”. З іншого боку, намагання значних авторитетних політичних сил спрямувати рух України у демократичне русло суттєво вплинуло на юридичну науку – стала очевидною потреба в знаннях і досвіді у галузі зарубіжного конституційно-правового регулювання. Саме обізнаність із теорією і практикою світового конституціоналізму дасть змогу нам точніше коригувати свої відповідні наміри, прогнозувати перспективи.

Нарешті, з дидактичних міркувань не повинні бути упущені нові можливості отримання інформації, вільної від ідеологічного контролю, оскільки вони значно розширюють площину неупередженого засвоєння знань студентами із зарубіжної юриспруденції та державознавства.

У цьому навчальному посібнику подається системний виклад матеріалу згідно з програмою курсу “Конституційне право зарубіжних країн”, який вивчається у вузах України. Компонування навчального матеріалу побудовано на кращих світових традиціях, властивих для підручників із цієї дисципліни, і, звичайно, на особистих уявленнях автора. Звісна річ, такий підхід передбачає використання елементів дискусійності, у першу чергу при викладі основних положень теорії конституціоналізму. Тому елементи незгоди з окремими висловлюваннями і поглядами потрібно сприймати як авторське розуміння природи і сутності конституційно-правових явищ і феноменів.

Грунтовне вивчення конституційного права країн світу (а їх понад 190) неодмінно вимагає застосування порівняльно-правового методу до його аналізу. “Правові дослідження набувають по-справжньому наукового характеру тільки тоді, - пишуть німецькі державознавці К.Цвайгерт і Х.Кетц, - коли вони підносяться вище дослідження будь-якої національної системи”(Тут і далі переклад наш. – А.Г.)1.

До того ж в сучасних умовах взаємозв’язаного світу від­бувається зближення правових систем, у тому числі й у сфері конституційного права, яке пов’язане із взаємовпливом Заходу і Сходу, Півночі та Півдня. Концепції західного права, наприклад, уже давно проникли у законодавство багатьох мусульманських держав (Єгипет, Пакистан, Сирія та ін.), у цих же країнах проголошені загальновизнані права людини, існують парламенти, вибори, визнається принцип розподілу влад тощо. З іншого боку, не виключений вплив окремих інститутів Сходу на конституційне право Заходу. Так, ідеї консенсусу (а не більшості голосів, при прийнятті деяких рішень), яке поєднується з принципами іджми у мусульманському праві (особливе значення одноголосно прий­нявтих постанов), принцип аш-шура (розгляд принципових ухвал до їхнього прийняття правителем у дорадчій установі), ідея включення деякої кількості видатних громадян до законодавчого органу шляхом їх призначення главою держави та деякі інші інститути Сходу впливають на західне право.

Накопичені знання, звичайно ж, вимагають підготовки грунтовної праці, яка би висвітлила багатий світовий досвід у сфері конституційно-правових відносин. Для цього вимагаються зусилля великого колективу вчених. У даній книзі ми зробили спробу розглянути тільки деякі його найважливіші аспекти. Автор сподівається, що можливості, які дає нам зарубіжна наука конституційного права, можна буде використати для пояснення багатьох явищ, пов’язаних із процесом державотворення в Україні.
Розділ І
^ Конституційне право як галузь права
у зарубіжних країнах
§ 1. Деякі термінологічні уточнення

Словосполучення “конституційне право зарубіжних країн” у правознавстві використовується для позначення відповідної галузі права іноземних держав в узагальненому плані, однойменної науки та навчальної дисципліни в системі вищої юридичної освіти.

Використання терміну конституційне право зарубіжних країн у плані характеристики галузі діючого права не означає наявності особливої інтегруючої галузі права – такої галузі немає. Існує конституційне право кожної окремої країни – австрійське, індійське, російське та ін. Незважаючи на те, що у різних країнах обсяг конституційно-правового регулювання та конкретний зміст його може помітно різнитися, все ж структура цієї галузі, її інститути в принципі однакові, подібні, аналогічні. Саме це дозволяє аналізувати, вивчати у порівняльному плані основи конституційного права багатьох держав.

Певний інтерес викликає використання в літературі термінів ''конституційне право'' і ''державне право''. Нерідко підкреслюється при цьому, що ці терміни практично майже ідентичні , що вони є синонімами. Свідчення такого підходу – використання деякими авторами словосполучення “конституційне (державне) право зарубіжних країн”. Можливо, таке твердження і близьке до реалії Німеччини, германомовної Швейцарії або Скандинавських країн, в яких еволюція державного права як галузі і як наука у цілому призвела до того, що існуюча у минулому відмінність між поняттями конституційне право і державне право втратила колишнє значення. Водночас при більш ретельному розгляді питання можна виявити, що різниця термінології відображає сутнісну відмінність між відповідними поняттями.

Історично склалося так, що в країнах, де провідну роль у формуванні даної галузі права відіграли конституційно-правові акти, акцентували увагу на правах і свободах людини та їх закріплення в конституції – Основному законі країни, або в законах, які мали конституційне значення, сама галузь стала іменуватися конституційним правом (Великобританія, США, Франція). В країнах же, в яких правова наука надавала основоположне значення розвитку держави, її інститутів та їх юридичному оформленню та закріпленню, як, наприклад, у Німеччині, відповідна галузь отримала назву державне право.

Деякі автори пояснюють вибір того чи іншого терміна національною традицією слововживання. Якщо, на їх думку, англосаксонська і романська правові системи традиційно користуються терміном конституційне право, то для германської системи характерним є вживання терміну державне право.1

У літературі можна зустріти й інше розуміння відмінності між конституційним і державним правом. Так, німецький конституціоналіст К.Хессе вважає, що остільки конституція не обмежується встановленням державного ладу, а охоплює також засади недержавного життя (шлюб, власність та ін.), оскільки конституційне право більш об’ємніше, ніж право державне, яке за значенням і змістом означає тільки право держави. З іншого боку, конституційне право обмежене порівняно з державним у тому плані, що державне право містить у собі, наприклад, адміністративне і процесуальне право…2

До недавнього часу навчальний курс (і галузь) конституційного права зарубіжних країн у російськомовній літературі іменувалася державним правом зарубіжних країн. Тепер, коли у постсоціалістичних країнах іде процес розбудови державного ладу на справжніх демократичних засадах, коли у нових державах змінилося співвідношення двох головних складових конституційного права – людини, її прав і свобод, з одного боку, і держави та здійснення публічної влади, з іншого, однією з формальних ознак цього процесу виступає перейменування галузі державного на конституційне. До того ж сьогодні тільки невелика група країн користується терміном державне право, а їх більшість позначає провідну галузь свого національного права терміном конституційне право. Використання ж терміну державне право правомірне, коли мова йде про вивчення конкретної галузі права тих країн світу (ФРН, Скандинавські країни та ін.), де її офіційна назва продовжує залишатися державне право. З метою ж полегшення розуміння тексту у навчальному посібнику, як правило, використовується тільки термін конституційне право зарубіжних країн.

§ 2. Виникнення та еволюція конституційного права зарубіжних країн

Загальноприйняті педагогічні традиції пов’язують виникнення конституційної ери з появою перших писаних конституцій (США у 1787 р., Польщі та Франції – в 1791 р.). Відповідно формування конституційного права як самостійної й автономної галузі національного права розпочалося на зламі ХVIII і ХІХ століть.

Дещо запізніле оформлення галузі пов’язане насамперед зі специфікою та соціальним призначенням конституційного права, якому належало убезпечувати і захистити інтереси людини та посадових осіб. Звісна річ, що в умовах панування абсолютизму можливість формування особливої системи норм, які мали обмежити цю владу, була майже виключена.

Сказане не означає, що ті чи інші інститути конституційного права не могли з’явитися у далекому минулому. Зокрема, Стародавній Греції та Стародавньому Риму були відомі такі поняття, як демократія, конституція, фундаментальний закон, а також низка інших. У Великобританії до числа основоположних актів конституційного значення відносять Велику хартію вольностей, прийняту в 1215 р., Хабеас корпус акт, прийнятий у 1679 р. і ряд інших нормативно-правових актів, виданих ще в епоху середньовіччя. Але тільки повалення абсолютизму та ліквідація деспотичних режимів створили реальні умови і передумови для формування конституційного права. Ці політичні передумови сприяли появі особливої системи правових норм, які були покликані стверджувати як найвищі цінності свободу індивіда, права і свободи людини і підпорядкувати цим цінностям порядок формування, організацію та здійснення державної влади. Отже, можна говорити про те, що саме епоха антифеодальних революцій стала періодом утвердження конституційного права в якості самостійної та провідної галузі національного права в усіх передових державах світу.

Основні принципи та інститути конституційного права виникали і формувалися не на голому місці. Адже ще в епоху, що передувала визвольним революціям, існували концепції, які мали важливе значення для формування конституційного права. У Великобританії утвердження Хабеас корпус акта призвело до виникнення одного з таких провідних принципів сучасного конституційного права, як гарантія особистої свободи. В цій же країні сформувалися концепція верховенства парламенту як органу народного представництва і концепція панування права.

Варто особливо виділити видатне значення двох подій всесвітньо-історичного масштабу у формуванні конституційно-правових засад – боротьбу північноамериканських колоній за свою незалежність, що призвела до появи Декларації незалежності 1776 р. і французьку буржуазну революцію кінця XVІІІ ст., маніфестом якої стала Декларація прав людини і громадянина 1789 р. В Американській Декларації уперше на рівні нормативного правового акта зафіксовано положення про те, що тільки народ є джерелом влади і що сама держава й уряд мають право на існування тільки у тому випадку, якщо вони служать людині та захищають її інтереси. У французькій Декларації містилася спеціальна стаття, що стверджувала: народ, який не знає гарантій основних прав і свобод і принципу розподілу влад, не має конституції. На формування національного конституційного права у зарубіжних країнах впливало багато факторів: історичні, національні та культурні особливості тієї чи іншої країни, демографічні та природні умови, політична боротьба класів та інших соціальних груп за володіння державною владою, за закріплення своїх інтересів у відповідних нормах права.

Історична ретроспектива дозволяє говорити про те, що головною тенденцією в еволюції національного конституційного права у зарубіжних країнах була і залишається всезростаюча демократизація, розширення сфери дії та кола суб’єктів, які користуються захистом з боку конституційно-правових норм та інститутів. Наприклад, не відразу найважливіші політичні права набули такі демографічні та соціальні групи населення, як жінки, молодь, незаможні. Тільки в середині ХХ ст. виборче право дійсно стало загальним у переважній більшості держав світу. На сучасному етапі на перший план висуваються проблеми, пов’язані з гарантією захисту та реалізацією прав і свобод особи. Якщо до недавнього часу основне призначення конституційного права вбачалося в регулюванні здійснення публічної влади, то віднині соціальне призначення цієї галузі трактується інакше. Відповідно уточнюється питання про предмет конституційного права.

§ 3. Предмет і метод конституційного права
в зарубіжних країнах

Автономність і самостійність конституційного права у правовій системі будь-якої країни зумовлюється передусім його особливим предметом регулювання. Ще у дореволюційні часи у вітчизняній літературі, яка базувалась на вивченні конституційного права західних країн, сфера регулювання галузі обмежувалась традиціями, що склалися. Провідні державознавці визначали предмет конституційного права через поняття свободи, порядку (впорядкування), правової держави, парламентаризму. Зокрема, М.І.Свєшников писав, що основний зміст конституційного права (він вживав термін державне право) – це “юридичні відносини, які визначають основні засади, на яких грунтується порядок і свобода у даному політичному союзі”.1 І далі він указував, що предмет державного права – це держава, а право розглядає її з юридичної точки зору, хоча не виключаються економічні, політичні і моральні аспекти. Пізніше у наукових працях, підготовлених російськими вченими, до предмета регулювання державного права віднесли питання прав особи.2

У зарубіжних країнах окреслились два підходи до визначення предмета конституційного права: традиційний і новий. У першій половині ХХ ст. у розвинутих країнах Заходу домінував традиційний підхід. Так, у Великобританії зміст навчальних курсів із конституційного права зводився до аналізу систем державних органів, їх взаємовідносин, правового становища особи.3 У США предмет конституційного права складали гарантії “забезпечення в суспільстві” фундаментальної свободи”, яка передбачає розмежування сфер індивіда і меж дії державної влади.4 Для французьких учених предмет конституційного права – це, насамперед, політична влада. Зокрема, М.Прело писав: “Діючі в нашій країні норми, що стосуються встановлення, передавання та здійснення політичної влади, складають предмет нашого національного конституційного права”.5

Але останнім часом окреслився новий і більш широкий підхід щодо визначення предмета конституційного права. Англійські вчені Д. Дальтон, Р.Декстєр та інші відносять до нього вивчення головних функцій держави (законодавства, управління та захисту держави від зовнішніх і внутрішніх ворогів). А у виданому в США “Букварі з конституційного права” закріплена теза про те, що конституційне право має справу з “цінностями… суспільства”. Такі відомі французькі вчені, як Б.Шантебу, К.Леклєрк, Б.Жанно, Ф.Ардан роблять ставку на політичний режим, причому вони відносять до цього поняття багатьох інститутів суспільства, зокрема політичні партії, громадську думку, пропаганду, пресу, групи тиску тощо.1 Аналогічних поглядів дотримуються іспанські та італійські вчені-конституціоналісти. Натомість для мусульманських юристів предмет конституційного права пов’язаний, зокрема, з відносинами Аллаха й окремих мусульман, з відносинами у мусульманській громаді (“умми”).

Повертаючись до питання про визначення предмета конституційного права у вітчизняній літературі, нам видається найбільш сприйнятною позиція проф. В.М.Шаповала, який вказує, що предметом конституційного права мають бути тільки ті відносини безпосередньо політичного характеру, які виникають у процесі організації та здійснення влади у структурі зв’язків між людиною, суспільством і державою (їх ще інколи називають державно-політичними відносинами владарювання). Ці відносини поділяються на три групи: 1) відносини, безпосередньо пов’язані з економічною і політичною організацією суспільства; 2) ті, що виникають у процесі встановлення і функціонування публічних, державних інститутів; 3) ті, що характеризують основи взаємозв’язків держави та особи.2

Із аналізу текстів конституцій зарубіжних країн можна зробити висновок, що національне конституційне право будь-якої держави орієнтується на ці зв’язки і все повніше і точніше відображає їх. Підкреслимо у цьому контексті, що для конституційного права головним у цих відносинах є не економічні питання (це предмет політичної економії і конкретних економік), не духовні відносини (зокрема, сфера релігієзнавства), не політичні комбінації партій, їх союзів (це справа політології), а визначення способів і меж участі різних колективів (соціальних, національних, громадських об’єднань та ін.), а також осіб у державній владі, тиску на неї різних зацікавлених груп, боротьба за державну владу мирними, конституційними методами. “У цьому суть, вважає В.Є.Чиркін, - владних відносин, які регулюються конституційним правом”.1

Отже, конституційне право має свій особливий предмет, яким виступають насамперед і переважно суспільно-політичні відносини, які складаються в ході взаємодії індивіда, колективу або суспільства у цілому з державою, з публічною владою.

Конституційне право відрізняється від інших галузей права і методом впливу на своїх суб’єктів. Ідеться про сукупність способів впливу норм галузі на поведінку людей, на регульовані суспільні відносини. Завдяки їх застосуванню конституційно-правові відносини впорядковуються, розвиваються.

На відміну від галузей приватного права, де використовується, як правило, диспозитивний метод регулювання (сторонам надається можливість вибору того чи іншого варіанту поведінки), у конституційному праві домінує імперативний (владний, наказовий) метод. Переважна більшість норм конституційного права, будучи пов’язаними з владними відносинами, мають характер приписів, побудованих на заборонах, зобов’язаннях і дозволеннях.

Передусім у конституційно-правовому регулюванні суспільних відносин чи не найчастіше застосовується метод зобов’язання. Наприклад, Основний закон ФРН у ч. 3 ст. 39 покладає на голову Бундестагу обов’язок скликати його “на вимогу третини членів Бундестагу, Федерального президента або Федерального канцлера”. А ст. 85 Конституції Куби 1978р. містить припис: “Усі органи і державні підприємства зобов'язані сприяти депутатам у виконанні ними своїх обов'язків”.

Конституційному праву притаманний і метод дозволення, який застосовується у першу чергу при регулюванні статусу людини та громадянина, що само собою зрозуміло, але також іноді при визначенні повноважень державних органів. Наприклад, ч.1 ст. 44 Конституції Болгарії проголошує: “Громадяни можуть вільно утворювати об’єднання”, “Кабінет може прийняти рішення про скликання надзвичайної сесії Парламенту” (ст. 53 Конституції Японії).

У конституційно-правовому регулюванні нерідко застосовується і метод заборони. Так, у ч. 5 ст. 13 Конституції Російської Федерації сказано: “Забороняється створення і діяльність громадських об’єднань, цілі та дії яких спрямовані на насильницьку зміну основ конституційного ладу і порушення цілісності Російської Федерації, підрив безпеки держави, створення збройних формувань, розпалювання соціального, расового, національного та релігійного розбрату”, “Цензуру заборонено” (ст. 38 Конституції Хорватії). Приписи у даному випадку забороняють суб’єктам конституційного права здійснювати названі дії.

Водночас у конституційному праві, хоча і рідко, застосовується і диспозитивний метод регулювання суспільних відносин. Наприклад, ст. 94 Конституції Італії 1947 р. установлює, що кожна палата парламенту може висловити довіру урядові або відмовити в ній шляхом поіменного голосування. В останньому випадку президент республіки може відправити уряд у відставку або розпустити парламент із призначенням дати нових виборів, тобто вирішення питання про колізії парламенту та уряду віддається на розсуд виборців. Застосовуючи названі методи регулювання, конституційне право забезпечує здійснення народовладдя, нормальне функціонування інститутів державної влади, а також гарантує основні права і свободи людини та громадянина.

§ 4. Дефініція конституційного права
у зарубіжних країнах

Практично неможливо дати якесь узагальнене визначення цьому поняттю через існування багатьох значень і нюансів, які надаються цьому терміну різними народами і в різні історичні епохи. Але у кожному конкретному випадку від визначення цього поняття залежить концепція організації суспільства, регулювання відносин між індивідами, між державою і приватними особами. Тому про визначення поняття конституційного права як галузі можна говорити тільки стосовно кожної окремої країни. З іншого боку, звернемо увагу на деякі існуючі точки зору з цього питання, що представляють особливий науковий інтерес.

Так, англійські вчені-конституціоналісти Уейд і Філліпс визначають конституційне право як “сукупність норм права (включаючи обов’язкові конституційні звичаї), які встановлюють структуру головних органів управління та їх взаємовідносини, а також визначають їхні функції”.1 Приблизно з таких же позицій визначає це поняття французький учений М.Прело, який писав: “Діючі в нашій країні правові норми стосовно встановлення, передавання та здійснення політичної влади складають предмет нашого національного конституційного права, тобто французького національного права.”2 Нарешті румунський проф. І.Мурару визначає конституційне право як галузь єдиного права, що складається з юридичних норм, які регламентують фундаментальні соціальні відносини, що з’явля­ються у процесі встановлення, підтримання та здійснення дер­жавної влади”.3

Синтезуючи точки зору, висловлені в юридичній літературі згаданих та інших зарубіжних країн, зауважимо, що конституційне право визначається як таке, що складається з юридичних норм, які регламентують форму держави, організацію, функціонування та взаємовідносини між публічними владами, обмеження публічних влад, політичну організацію держави тощо. Наведені дефініції мають як спільні елементи, так і певні специфічні особливості. У такому контексті варто підкреслити, що наведені дефініції виключають з переліку предмета конституційного регулювання такий важливий блок відносин, яким є права і свободи людини і громадянина.

Уявляється, що конституційне право конкретної країни можна було би визначити як сукупність норм, які регулюють фундаментальні відносини, що складаються в процесі взаємодії індивіда, суспільства і держави, пов’язані із здійсненням публічної влади, і які покликані забезпечити і гарантувати реалізацію та захист основних прав і свобод людини, а також легітимність цієї влади.

§ 5. Система галузі конституційного права
в зарубіжних країнах

Конституційне право як галузь національного права конкретної країни – це складна система, що складається з різних структурних частин, елементів, субсистем. Головними його складовими є: принципи, норми та інститути, які характеризують внутрішню побудову галузі.

^ Принципи конституційного права – це загальні засади, в яких знаходять правове відображення найбільш важливі демократичні цінності людської цивілізації, відповідно до яких будується вся система юридичних норм, а також здійснюється конституційно-правове регулювання суспільних відносин. Загальні принципи утворюють нібито кістяк, каркас цієї системи. Їх особливістю є те, що вони регулюють відповідні суспільні відносини не безпосередньо, а через конкретні конституційно-правові норми.

Зазначимо, що за останні роки була зроблена спроба більш чіткого визначення поняття загальних принципів конституційного права. Зокрема, “Договір про Європейський союз” 1992 року містить спеціальну статтю “F”, яка декларує в якості основних принципів європейського права і свободи людини, які: по-перше, містяться в Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.; по-друге, випливають із конституційних традицій, загальних для держав-членів, по-третє, виводяться із загальних принципів права.1

Оскільки сфера дії цього правового акта розповсюджується сьогодні на 15 держав Європи, можна говорити про наявність певних принципів, притаманних конституційному праву багатьох держав. Так, конституціями держав проголошуються такі принципи: народного суверенітету (ст.1 Конституції Італії, ст. 3 Конституції Франції та ін.); народного представництва (ст. 50 Конституції Нідерландів, §  2 Форми правління Фінляндії, § 1 Форми правління Швеції та ін.); розподілу влад (§ 3 Конституції Данії, §3 Форми правління Фінляндії, ст. 20 Основного Закону ФРН та ін.); рівноправності (ст. 3 Конституції Італії); невідчуженості прав (ст. 1 Основного закону ФРН та ін.) тощо. Також можна знайти принципи, які мають чітку юридичну форму вираження та безпосередньо застосовується у державній діяльності :незалежність депутатів від виборців (ст.27 Конституції Франції), судового захисту конституційних прав (ст.53 Конституції Іспанії), невідповідальності глави держави(ст.56 Конституції Іспанії, § 13 Конституції Данії).

Водночас у країнах, де в конституціях проголошені соціалістичні ідеї, можна знайти принципи, які суперечать демократичним цінностям: керівна роль марксистсько-ленінської партії, соціалістичний інтернаціоналізм (ст.ст. 5, 12, 19 Конституції Куби). Вони є ніщо інше, як ідеологічними міфами, які не можуть бути реалізованими ніякими юридичними або політичними засобами. Наприклад, принцип керівної ролі однієї партії підриває принципи народного суверенітету і народного представництва і взагалі є несумісним ні з яким принципом демократії.

Важливим елементом структури конституційного права є його норми. ^ Конституційно-правові норми – це встановлені чи санкціоновані правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин.

У порівнянні з нормами інших галузей вони відрізняються: а) своїм змістом, сферою регульованих суспільних відносин; б) джерелами, в яких вони містяться, оскільки найважливіші норми закріплені в Конституції, і в силу цього мають найвищу юридичну силу; в) установчим характером своїх приписів, оскільки конституційно-правові норми, визначають форми правових актів, порядок їх прийняття і опублікування, компетенцію державних органів; г) особливостями внутрішньої структури.

Чи не найважливішою специфічною якістю конституційно-правових норм є те, що вони пов’язані з відносинами владарювання, тому у переважній більшості своїй є нормами загальнорегулюючого характеру. До таких у першу чергу належать норми-принципи (наприклад, ст. 10 Конституції Російської Федерації оповіщає: “Державна влада в Російській Федерації здійснюється на основі поділу на законодавчу, виконавчу й судову”); норми-поняття (ст. 2 Конституції Португалії має таке формулювання: “Португальська Республіка – демократична правова держава, що заснована на народному суверенітеті, на багатоманітності демократичних думок і демократичному політичному плюралізмі, на повазі та на гарантіях здійснення основних прав і свобод, і які мають метою перетворення демократичних принципів у економічному, соціальному та культурному житті та поглиблення демократії участі”); норми-завдання (ч.2 ст. 3 Конституції Італії містить таке положення: “Завдання Республіки – усувати перепони економічного і соціального характеру, які, фактично обмежуючи свободу і рівність громадян, перешкоджають повному розвиткові людської особистості та ефективній участі усіх трудящих у політичній, економічній і соціальній організації країни”).

Конституційно-правові норми різняться від норм інших галузей своєю внутрішньою структурою. Є норми, які мають тільки диспозицію: “Президент Республіки є регулятором державного ладу (п. 1 ст. 30 Конституції Греції); є також норми, що складаються з гіпотези і диспозиції: “Якщо до дня виборів Президента Республіки не будуть утворені всі обласні ради, то у виборах беруть участь тільки члени обох палат” ( ч. ІІ ст. 139 Конституції Італії). В окремих випадках конституційно-правові норми набувають класичної форми тобто мають у своєму складі всі три елементи: гіпотезу, диспозицію і санкцію.

За призначенням у механізмі правового регулювання норми конституційного права поділяються на матеріальні (“Парламент складається з Національної асамблеї і Сенату – ст. 24 Конституції Франції; “Риксдаг збирається на сесії щорічно” - § 1 розділу IV Форми правління Швеції) та процесуальні (“Вимога про народне голосування стосовно питання про Основний закон або пропозиція про резолюцію недовіри повинні знаходитись на столі палати до початку другого засідання після засідання, на якому була висунута вимога, і вирішуватися не пізніше наступного засідання” - §2 розділу V “Акта про Ригсдаг”).

За функціональною спрямованістю конституційно-правові норми можна класифікувати як регулятивні й охоронні. Переважають регулятивні норми, які безпосередньо спрямовані на регулювання суспільних відносин. Наприклад: “Ініціатива щодо прийняття законів Скупщиною може виходити від Уряду, від окремих депутатів Скупщини, та не менш ніж від п’яти тисяч виборців” (ст. 88 Конституції Словенії). Охоронні конституційно-правові норми являють собою заборони до будь-якої участі у релігійних актах і обрядах і до дотримання релігійних днів відпочинку” – встановлює ст. 20 Конституції Люксембургу).

Кожна конституційно-правова норма діє не ізольовано. Для регулювання відповідної сфери суспільних відносин необхідна їх сукупність. Єдність певної групи правових норм за змістом дозволяє об’єднати їх у відповідні інститути. Конституційно-правові інститути являють собою певну систему норм конституційного права, що регулюють однорідні і взаємопов’язані суспільні відносини і які утворюють відносно самостійну групу.

У вітчизняній літературі з конституційного права зарубіжних країн виділяються три різновиди таких інститутів: а) загальні; б) головні, що входять до складу загальних; в) початкові, які містять декілька правових норм.1

Загальні конституційно-правові інститути – це нормативні формування, як правило, комплексного змісту. До них, наприклад, належить інститут засад організації та діяльності державного інституту кожного з вищих органів держави, основ організації місцевого управління (із певними застереженнями) самоврядування та деякі інші (залежно від змісту галузі конституційного права конкретної держави). До загальних конституційно-правових інститутів слід віднести інститут конституційного статусу особи, який включає такі головні інститути як громадянство, та основні права і свободи особи. До початкових конституційно-правових інститутів можна віднести інститут депутатського запиту, інститут імпічменту та інші.

Постійний динамізм розвитку суспільних відносин є об’єктивною основою зміни, удосконалення системи національного конституційного права будь-якої держави. У такій значній за обсягом і складною за структурою галузі, яким є конституційне право, поряд із названими компонентами структури доцільно виділити і такий, як підгалузі права. Російський вчений А.С.Піголкін, з позицією якого збігається й наша, дає цьому компоненту таке визначення. Підгалузь права – це цілісне за складом і предметом регулювання утворення, яке регламентує особливу сферу відносин у межах більш широкого комплексу тієї чи іншої галузі права.1

У межах конституційного права окремих зарубіжних країн виділяють, наприклад, такі важливі підгалузі права, як парламентське право, муніципальне право, виборче право і виборчий процес (Російська Федерація). На увагу заслуговує і пропозиція німецьких учених-юристів Е.Бенди і Е. Кляйна, які говорять про наявність підгалузі конституційно-процесуального права, під якого вони розуміють “усі правові норми, що регулюють провадження конституційних судів і в конституційних судах, в яких повинно вирішуватися матеріальні конституційні питання.2

Нарешті, структуру галузі конституційного права зарубіжних країн можна розглядати ще на одному рівні. Як і в більшості галузей права, і в конституційному праві потрібно виділяти загальну й особливу частини. До загальної частини доцільно відносити основи теорії конституції, конституційно-правовий статус людини і громадянина, конституційно-правовий статус політичних інститутів, форми правління, організація виборів і референдумів, статус законодавчих, виконавчих і судових органів, територіальну організацію публічної влади. Інакше кажучи, у загальній часині формулюються нормативні приписи, основоположні для конкретних норм галузі, які нібито “обслуговують” їх і які розповсюджують свою дію на усе коло відносин, що регулюються галуззю. Загальна частина містить і галузеві принципи права, визначає предмет і завдання галузі, її обсяг. Вона покликана об’єднати, цементувати зміст галузі.

Норми ж загальної частини розвиваються і конкретизуються в особливій частині на прикладах із конституційного права окремих зарубіжних країн. Саме така структура дозволяє компактно викласти нормативний матеріал, виключити повтори, полегшити тлумачення і застосування норм галузі.

§ 6. Конституційно-правові відносини та їх суб’єкти

Суспільні відносини, врегульовані нормами конституційного права, стають за своєю формою конституційно-правовими відносинами. Вони є своєрідними містками між нормами конституційного права і фактичними суспільними відносинами. Як і всім іншим правовідносинам, їм властиві як загальні риси, так і специфіка. Відмінності від інших правовідносин пов’язані передусім з їхнім змістом і складом суб’єктів. Конституційно-правові відносини характеризуються також більшою, ніж в інших сферах різноманітністю.

^ За змістом конституційно-правові відносини можна поділити на чотири групи.

Відносини, які виникають при закріпленні та захисті засад суспільного і державного ладу, суспільного життя (відносини народовладдя та основні форми його здійснення, статус