Реферат: Я. Я. Болюбаш, директор Департаменту вищої освіти Міністерства освіти І науки України

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ І ЗМІСТУ ОСВІТИ


КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ:

ГАРАНТ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ


КИЇВ


Знання


2006


УДК 342.76

Укладачі: М.Ф. Степко, заступник Міністра освіти і науки України; Я.Я. Болюбаш, директор Департаменту вищої освіти Міністерства освіти і науки України; А.В. Кудін, директор Інституту інноваційних технологій і змісту освіти Міністерства освіти і науки України; К.М. Левківський, заступник директора Інституту інноваційних технологій і змісту освіти Міністерства освіти і науки України; В.І. Калініченко, доцент Інституту інноваційних технологій і змісту освіти Міністерства освіти і науки України; О.М. Мовчан, завідувач відділу Інституту інноваційних технологій і змісту освіти Міністерства освіти і науки України; В.Л. Петренко, завідувач відділу Інституту інноваційних технологій і змісту освіти Міністерства освіти і науки України; С.Г. Чкадуа, провідний спеціаліст Інституту інноваційних технологій і змісту освіти Міністерства освіти і науки України.

^ За загальною редакцією М.Ф. Степка

Конституція України: гарант захисту прав людини: Рекомендації щодо проведення у вищих навчальних закладах першої лекції / Уклад.: М.Ф. Степко, Я.Я. Болюбаш, А.В. Кудін , К.М. Левківський, В.І. Калініченко, О.М. Мовчан, В.Л. Петренко; С.Г. Чкадуа. Відп. ред. М.Ф. Степко. — К.: Знання, 2006.

ISBN 966-346-211-6

У 2006/2007 навчальному році перша лекція на тему: “Конституція України: забезпечення прав людини” проводиться з метою виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 3 червня 2006 р. № 311-р “Про затвердження плану заходів з підготовки та відзначення 10 річниці Конституції України”.

У навчально-методичних рекомендаціях висвітлені актуальні проблеми конституційного будівництва в Україні. До проведення першої лекції необхідно також використати матеріали про державні та громадські святкування, присвячені 15-й річниці незалежності України, наголошуючи, що Україна як держава виникла в результаті консолідації всього народу, здійснення мрій багатьох поколінь українців.

УДК 342.76

ISBN 966-346-211-6

ї Міністерство освіти і науки України, 2006

ї Видавництво “Знання”, 2006

^ ПЛАН ЛЕКЦІЇ

1. 10-річчя конституційного будівництва в Україні

1.1. Конституція Пилипа Орлика (1710) — перший конституційний акт в Європі

1.2. Конституція України — Основний закон України

1.3. Законодавчо-нормативне забезпечення освітянської галузі

1.4. Професійне й моральне становлення молоді. Єдність прав і обов’язків українського студентства

1.5. Органи студентського самоврядування в інституціях вищої освіти

^ 2. 15 років демократії незалежної України

2.1. Активізація суспільно-політичного життя та зміцнення самостійного державного ладу

2.2. Зміст трансформаційних процесів в українському суспільстві

2.3. Головні засади соціально-гуманітарної політики

2.4. Освіта й наука — дієві чинники утвердження інноваційної моделі розвитку України

Література


^ 1. 10-РІЧЧЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО БУДІВНИЦТВА В УКРАЇНІ

1.1. Конституція Пилипа Орлика (1710) — перший конституційний акт України

Визначною подією нинішнього року є десятиріччя прийняття Конституції України. З її прийняттям розпочався надзвичайно важливий етап утвердження української державності.

Україна має власне джерело, з якого належить черпати основні ідеї правової держави. Цим джерелом є Конституція Гетьмана Пилипа Орлика, яку слід оцінювати не лише як значне юридичне досягнення, а і як доказ зрілості української політичної думки того часу. Конституція Пилипа Орлика 1710 р., написана майже за 80 років до Конституції США, мала такі демократичні основи, як визначальні засади існування тодішньої козацької держави: розподіл влади, приватна власність і незалежний судовий трибунал. Без перебільшення можна сказати, що Джеймс Медісон, автор Конституції США, скористався пізніше тими самими принципами демократії, що й Пилип Орлик.

Історична довідка. Пилип Орлик (1672—1742) — виходець з родини чесько-литовсько-польського походження. Навчався у Віленській єзуїтській колегії та Києво-Могилянській Академії. Працював писарем у канцелярії Київського митрополита. Пізніше займав різні посади в Генеральній військовій канцелярії.

Ставши генеральним писарем Лівобережної України — Гетьманщини, Орлик підтримує Мазепу в його намаганні створити широку спілку західноєвропейських держав і Швеції з метою здобуття незалежності України. Після поразки в Полтавській битві (1709) та смерті Мазепи Орлик став гетьманом Війська Запорізького (1710—1742). Протягом наступних років намагався зробити Україну вільною і незалежною.

Пилип Орлик — головний автор укладеної між ним та козацькою старшиною угоди під назвою “Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорізького”, що є першим конституційним актом України. Регулювалися не лише взаємини між українськими станами, а й визначалися внутрішній устрій і зовнішні відносини козацької держави. Головні положення передбачали збереження православ’я як державної релігії та утворення самостійної церкви, проголошення станової виборної конституційної монархії, встановлення колегіальної форми правління та виборність усієї державної адміністрації. Конституція П. Орлика стала невичерпним джерелом для подальших прагнень українців сформувати власну державу.

Під час перебування у політичній еміграції (1714—1742) Пилип Орлик мав неодноразові зустрічі з багатьма європейськими монархами, метою яких було укладання договорів задля відновлення самостійної Української держави.

Гетьман П. Орлик був надзвичайно освіченою людиною — знав десять мов, мав величезну, як на той час, бібліотеку. Є автором багатьох маніфестів, серед них — “Покірний меморіал Запорізького Війська”, “Вивід прав України”, “Маніфест до європейських урядів”, та численних мемуарів.

“Пакти й Конституція законів і вольностей Війська Запорозького” складаються з преамбули та 16 параграфів. У них сформульовані головні принципи побудови незалежної держави: поділ влади, суверенність, демократизм, соціальність, законність, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, правова культура.

У тексті цього правового документа відображено дух нації, її демократичний менталітет. Ця традиційна миролюбна політика Української держави чітко зафіксована у ст. 18 нинішньої Конституції України: “зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного та взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства та загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права”.

Особливе місце в Конституції П. Орлика посідає визначення демократичних засад управління та діяльності органів державної влади, у якому категорично забороняється узурпація влади. Порушення цього принципу, як зазначено в документі, спричиняє виникнення численних безпорядків, порушення законів і вольностей, громадські утиски, насильницьке розміщення військових постоїв тощо. Усі важливі державні справи гетьман має попередньо узгоджувати, “на власний розсуд нічого не повинне ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися”. Отже, вже в ті далекі часи було зрозуміло, до чого призводить узурпація влади одними руками. Зважаючи на досвід минулого, у ст. 5 Конституції України зазначено: “Ніхто не може узурпувати державну владу”.

Демократичність української державності, що формувався в середині XVII ст., виражалася в перекладенні владних повноважень на ради козацьких низів. Усі старшини, починаючи від сотників і завершуючи гетьманом, вибиралися і були підзвітні козацтву, їх влада була обмежена часом, тобто вони вибиралися на певний термін.

У Конституції П. Орлика чітко визначалася й організація третьої влади — судової. “Винуватців (злочину) не повинен карати сам Ясновельможний Гетьман зі власної ініціативи і помсти, але таке правопорушення — і умисне, і випадкове — має підлягати (розгляду) Генерального суду, який повинен винести рішення не поблажливе і лицемірне, а таке, якому кожен мусить підкорятися, як переможений законом”.

Закладена в Конституції П. Орлика ідея поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову знайшла своє втілення і в Конституції України. Кожна гілка влади повинна не тільки виконувати свої повноваження, а уважно спостерігати за діями інших гілок влади, а за необхідності — стримувати їх від спроб перебирання на себе, узурпації чиїхось повноважень. Тому єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України; органами державної виконавчої влади — Кабінет Міністрів, центральні та місцеві органи державної виконавчої влади; органами судової влади — Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції.

У Конституції П. Орлика визначається рівність всіх перед законом: “якщо хтось із Старшини, Полковників, генеральних радників, знатних козаків та інших урядників учинить злочин, буде відповідати по всій суворості діючого закону”.

Популярні нині ідеї про необхідність існування та розвитку інституту місцевого самоврядування теж одержали правову оцінку ще в Конституції П. Орлика, в добу феодалізму. Важливою є і проголошена соціальна спрямованість документа. Встановлено й оголошено непорушним, що “вдови козаків, їхні дружини та діти-сироти, козацькі господарства і господарства жінок, чоловіки яких на війні або на якихось військових службах, не притягатимуться до жодних обов’язкових для простого люду загальних повинностей і не будуть обтяжені оплатою податків”.

Надзвичайно актуальним на сьогодні є засудження в Конституції таких негативних явищ як підкуп і протекціонізм: “Ясновельможний Гетьман повинен заборонити ці зловживання, що так поширилися, й, уникаючи їх, сам гідного наслідування прикладом викорінюючи”.

У підсумку слід сказати, що Конституцію Пилипа Орлика не можна вважати конституцією в сучасному розумінні цього слова. Проте її вплив на законотворчу діяльність в Україні важко переоцінити. І хоча вона й не набула сили закону, але стала унікальним історичним документом, цінним здобутком політичної правової думки України. Політико-правові ідеї, викладені в Конституції Пилипа Орлика, мали значний вплив на подальший розвиток української суспільно-політичної думки.

Наприкінці XIX — початку XX ст. виникають перші політичні організації з проукраїнськими програмами, зокрема масонського типу. Найбільшу масонську ложу “Любов до істини” заснували у XIX ст. в Полтаві, до неї входив Іван Котляревський. Головним об’єктом прагнень і метою діяльності членів цих організацій ставилося формування майбутньої долі України. Проте намагання виокремити Україну зі складу Російської імперії не знайшло широкої підтримки.

Важливу роль у розвитку української суспільно-політичної думки відіграло Кирило-Мефодієвське товариство (1846—1847). Його учасники розробили модель суспільства, яке мало базуватися на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. Основні документи кирило-мефодіївців ґрунтувалися на ідеї про необхідність створення союзу слов’янських народів. Усі ці акти були популістсько-декларативні і не мають конституційного характеру. Один із членів товариства, 20-річний студент юридичного факультету Київського університету Георгій Андрузький, розробив “Начерки Конституції Республіки”. Особлива увага в “Начерках...” приділена питанням самоврядування. У документі визначено особливості функціонування общини за правилами суспільного життя, описано механізм діяльності округу, області, штату. Державі належало об’єднати 7 автономних штатів зі своїми президентами. Знаменно, що до складу слов’янської конфедерації не мала входити Росія, що не характерно для української суспільно-політичної думки даного періоду. Після розгрому товариства, на засланні, Андрузький продовжував працювати — писав публіцистичні статті, вірші. Під час одного з обшуків у нього виявлено кілька зошитів, а в одному з них такий запис: “Щоб створити Україну, необхідно зруйнувати Росію, а вона зміцнювалася віками...”

На українській політико-правовій платформі ґрунтувалися праці Михайла Драгоманова, що створив концепцію суспільства, в основі якого лежала ідея асоціації гармонійно розвинених особистостей. Шлях до цього ідеалу — федералізм з максимальною децентралізацією та самоврядуванням громад й областей. На його думку, забезпечення громадянських прав і самоврядування створить передумови для політичного, економічного, культурного розвитку та звільнення українського народу.

Спадкоємцем політико-правових концепцій кирило-мефодіївців, Михайла Драгоманова став Михайло Грушевський. У травні 1905 р. у статті “Конституційне питання і українство в Росії” він виклав проект майбутнього конституційного ладу в Російській імперії, яка для кращого розуміння в Росії згодом була перекладена російською мовою. Конституційний проект Михайла Грушевського ґрунтується на двох основних принципах: репрезентаційний уряд і національно-територіальна децентралізація. Проте умови Російської імперії не дозволили втілити в життя ці конструктивні пропозиції Грушевського.

Особливості конституційного устрою Української держави були зумовлені попередніми етапами національного відродження та політичними процесами того часу. Зі створення Центральної Ради (17 березня 1917 р.) почалася розбудова інститутів державності в Україні. Першим актом законодавчого характеру був І Універсал, який проголосив необхідність вироблення власних законів і самостійного порядкування на своїх землях. Це викликало стурбованість Тимчасового уряду, тому до Києва 17 липня 1917 р. прибула делегація на чолі з Олександром Керенським. Результатом зустрічі стало прийняття II Універсалу, де зазначалося, що Україна визнає Всеросійські Установчі збори, які мають схвалити автономію України. Тимчасовий уряд видав “Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату”, яка значно обмежила права української автономії. Її слід розглядати як конституційний закон, що репрезентував на той час діяльність вищих органів влади України.

Після жовтневого перевороту в Петрограді, що ліквідував Тимчасовий уряд, втратила свою чинність його “Інструкція”. Перед керівництвом Центральної Ради постала проблема: або визнати петроградський уряд народних комісарів, або далі, вже самостійно, управляти своєю державою. Українська демократія обрала другий шлях.

Відокремлення від Росії законодавчо зафіксував III Універсал, проголошений 20 листопада 1917 р., що став першим актом конституційного характеру Української держави. Ним було передбачено широку програму політичних і соціально-економічних перетворень. Проголошено демократичні принципи: свободу слова, друку, віросповідання, зборів; недоторканість особи. Відмінено смертну кару. Заявлялося про скасування приватної власності на землю, яка ставала власністю всього народу і надавалася без викупу. Впроваджувався 8-годинний робочий день, право робітничого контролю в промисловості.

Виникла потреба у прискоренні створення власної Конституції.

Подальший перебіг подій, зокрема загроза більшовицької окупації та необхідність мати статус незалежної держави на мирних переговорах у Бресті, зумовив прийняття 22 січня 1918 р. ІV Універсалу, яким проголошувалася самостійність і незалежність України і який став законодавчою основою нової держави. Прийняття Конституції відкладалося на пізніше. Лише в квітні 1918 р. на останньому засіданні Центральної Ради було заслухано і ухвалено проект Конституції або “Статуту про державний устрій, права і вольності УНР”. Проте часу на проголошення Основного закону України не вистачило, він не набрав правової чинності, але відіграв роль важливого історико-правового документа доби Української держави 1917—1918 років.

Радянська влада, що запанувала на українських землях, мала на меті юридично підтвердити своє визнання державної незалежності України. Проект першої Конституції Української СРР був розроблений Центральним Виконавчим Комітетом і Радою Народних Комісарів України та схвалений ЦК Компартії України. В основу проекту Конституції УСРР було покладено Конституцію РСФРР. III Всеукраїнський з’їзд Рад 10 березня 1919 р. прийняв першу Конституцію Української Соціалістичної Радянської Республіки, а остаточну її редакцію — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет 14 березня 1919 р. Проте цей Основний закон, як і Конституція РСФРР, ґрунтувався на марксистсько-ленінському вченні про диктатуру пролетаріату, тому виявився більше політичним, ніж правовим документом.

У зв’язку з утворенням СРСР і прийняттям у січні 1924 р. першої Конституції Радянського Союзу були внесені відповідні зміни до Конституції УСРР.

Зміна політичних орієнтирів Комуністичної партії отримала відповідне правове забезпечення. Прийняття програмної тези про перемогу соціалізму в Країні Рад стало передумовою нового Основного закону. За Конституцією СРСР 1936 р. ХІ V Всеукраїнський з’їзд Рад відразу затвердив Конституцію УРСР.

Четверту Конституцію УРСР прийнято 20 червня 1978 р. позачерговою VII сесією Верховної Ради республіки. Її текст розробила комісія на чолі з В.В. Щербицьким відповідно до Конституції СРСР 1977 р., яка відобразила побудову в СРСР розвинутого соціалістичного суспільства і стала політико-правовою основою конституцій всіх соціалістичних республік.

Усі чотири Конституції Радянської України були документами політичними, бо спершу розроблялося їх ідеологічне підґрунтя партійними органами. Зважаючи на це, вказані конституційні акти з великим застереженням можна віднести до групи основних законів держави. Хоч Українська РСР майже 70 років мала юридично закріплений в Основному Законі статус держави і належні для цього атрибути (герб, прапор, столиця, гімн), насправді перебувала у стані державного безправ’я. Право виходу із Союзу, передбачене Конституцією СРСР, було нічим іншим, як політичною облудою, і жодними правовими нормами не підкріплювалося. УРСР фактично була позбавлена можливостей для реалізації конституційного права самостійно керувати економікою. Основні її галузі підпорядковувалися союзним чи союзно-республіканським органам. Роль Верховної Ради УРСР у державотворчих процесах була мінімальною. Своєю абсолютною владою Компартія України перебирала на себе визначені Конституцією функції вищого державного органу влади, нівелюючи тим самим деклароване народовладдя.

У посттоталітарному суспільстві основний державотворчий процес проходить в Україні з урахуванням раніше набутого історичного досвіду і традицій.

У прийнятій 28 червня 1996 р. Конституції незалежної Української держави зазначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною і правовою республікою, а носієм і єдиним джерелом влади в країні є народ. Наголошується, що право змінювати конституційний лад в Україні належить винятково народові і не може бути прерогативою держави, її органів або посадових осіб.

Прийняття нової Конституції України було центральною політичною подією за усі п’ять років існування української державності. За своєю історичною значущістю вона може бути прирівняна лише до всеукраїнського референдуму 1991 р., на якому народ України проголосував за державну незалежність. Саме після прийняття власної Конституції Україна стала у світі легітимною державою.

^ 1.2. Конституція України — Основний закон України

Конституція України — Основний закон України — проголошує, що кожна людина має право на вільний розвиток як особистість, якщо при цьому не порушуються права й воля інших людей, і обов’язки перед суспільством. За логікою цієї норми Конституції, вільний розвиток кожної дієздатної особистості не можна розглядати поза її соціалізацією, основним механізмом якої є її активна участь в розбудові суспільства і забезпеченні його благополуччя.

Головним інструментом такої соціалізації є освіта та праця, право на які декларується Конституцією України та забезпечується державними інститутами.

У ст. 43 і 53 Конституції України наголошується:

“Кожний має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку вільно обирає і на яку він вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії й роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів у відповідності до суспільних потреб”.

Кожен має право на освіту. Загальна середня освіта є обов’язковою.

Держава забезпечує “доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти різних форм навчання; надання державних стипендій і пільг учням і студентам”

Громадяни мають право на безкоштовне здобуття вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Особлива увага звертається на забезпечення конституційного права громадян України на безкоштовну загальну середню освіту у всіх державних навчальних закладах, незалежно від статі, раси, національності, соціального й майнового стану, фаху, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров’я, місця проживання й інших характеристик.

Правовою основою формування державної політики в галузі забезпечення прав національних меншостей на середню освіту є Декларація про державний суверенітет України, Конституція України, Закони України “Про національні меншості в Україні”, “Про мови”, “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов національних меншостей”, інші нормативні акти України.

Національне законодавство і практика регулювання етнонаціональних процесів у сфері середньої освіти формується нашою державою згідно з міжнароднимм нормами і рекомендаціями, викладеними у Загальній декларації прав людини, Дакарських рамкових діях, Рамковій конвенції про захист національних меншостей, Європейській хартії регіональних мов національних меншостей, Гаазьких рекомендаціях з прав національних меншостей на освіту й інші документи.

Таким чином, народ України у своїй Конституції однозначно закріплює єдності прав і обов’язків громадян України на працю й освіту як основних джерел забезпечення всіх інших прав і волевиявлень людини та гідних умов життя, що є фундаментом розвитку й зміцнення демократичної, соціальної, правової держави.

^ 1.3. Законодавчо-нормативне забезпечення освітянської галузі

Законодавство України про вищу освіту базується на Конституції України, і його предметом є регулювання суспільних відносин у сфері навчання, виховання, професійної, наукової, загальнокультурної підготовки громадян України.

Законодавство про вищу освіту складається з :

— законів України “Про освіту”, “Про вищу освіту”, “Про наукову і науково-технічну діяльність”;

— указів Президента України від 12 вересня 1995 р. № 832 “Про Основні напрями реформування вищої освіти в Україні”, від 23 січня 1996 р. № 77/96 “Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів”, від 8 лютого 2001 р. № 78/2001 “Про програму роботи з обдарованою молоддю на 2001—2005 роки”, від 17 лютого 2004 р. № 199/2004 “Про заходи щодо вдосконалення системи вищої освіти”;

— Постанов Кабінету Міністрів України від 3 листопада 1993 р. № 896 “Про Державну національну програму “Освіта (Україна XXI століття)”, від 12 листопада 1997 р. № 1260 “Про документи про освіту та вчені звання”, від 24 травня 1997 р. № 507 “Про перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями”, від 20 січня 1998 р. № 65 “Про затвердження Положення про освітньо-кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту)”, від 7 серпня 1998 р. № 1247 “Про розроблення державних стандартів вищої освіти”.

Якщо міжнародними договорами України, чинність яких на території України ухвалена Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством про вищу освіту, то застосовуються правила міжнародних договорів.

Система освіти України повною мірою забезпечує можливості громадянам щодо реалізації їхніх прав на освіту і є сукупністю взаємодіючих документів, що встановлює визначені норми і положення стосовно: реалізації освітнього процесу; навчальних закладів; інших юридичних осіб, які надають освітні послуги; органів, що здійснюють керування у сфері освіти, підвідомчих їм наукових, проектних, виробничих, клінічних, медико-профілактичних, культурно-освітніх організацій і установ, які забезпечують функціонування та розвиток системи освіти.

Основним документом, який регламентує функціонування системи освіти, є Закон України “Про освіту”. Закон встановлює, що освіта в Україні є основою інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.

Освіта в Україні ґрунтується на принципах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями та народами.

Відповідно до Конституції закон установлює, що громадяни України мають право на безкоштовну освіту у всіх державних навчальних закладах незалежно від статі, раси, національності, соціального і майнового стану, фаху, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров’я, місця проживання й інших обставин.

Це право забезпечується:

— розгалуженою мережею навчальних закладів державної й інших форм власності, наукових установ, установ післядипломної освіти;

— відкритим характером навчальних закладів, створенням умов для обрання профілю навчання і виховання з урахуванням здібностей, інтересів громадянина;

— різними формами навчання — очною, вечірньою, заочною, екстернатною, а також педагогічним патронажем.

Держава здійснює соціальний захист вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажистів, клінічних ординаторів, аспірантів, докторантів й інших осіб незалежно від форм їхнього навчання і типів тих навчальних закладів, де вони навчаються, сприяє одержанню освіти вдома.

Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства.

Державна політика у сфері освіти визначається Верховною Радою України відповідно до Конституції України і здійснюється органами виконавчої державної влади й органами місцевого самоврядування.

Зрозуміло, що забезпечення права громадян на освіту неможливе без державного контролю за діяльністю навчальних закладів незалежно від форм власності, який здійснюється центральними (Міністерство освіти і науки України, міністерства, яким підпорядковані вищі навчальні заклади), місцевими органами управління освітою і Державною інспекцією навчальних закладів при Міністерстві освіти і науки України для забезпечення реалізації єдиної державної політики у сфері освіти.

Одними з основних принципів освіти в Україні є:

— доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, наданих державою;

— рівність умов для кожної людини щодо повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку.

Отже, система освіти України покликана забезпечити громадянам реалізацію їхнього права на освіту і таким чином, сприяти реалізації їхніх прав на кваліфіковану працю.

Система освіти в Україні має складну структуру, до якої входять дошкільна, загальна середня, позашкільна, професійно-технічна, вища, післядипломна освіта, аспірантура, докторантура, самоосвіта. Наявність такої багаторівневої схеми має принципове значення, оскільки гарантує особистості вільний вибір і дає можливість одержання освіти відповідно до розумових і професійних здібностей. Такі можливості додатково розширюють право громадян обирати форму одержання освіти: очну, вечірню, заочну, екстернатну, дистанційну.

^ Основними завданнями законодавства України про вищу освіту є забезпечення права на безкоштовне одержання вищої освіти громадянами України в державних і комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній основі в рамках стандартів вищої освіти, якщо визначений освітньо-кваліфікаційний рівень громадянин здобуває вперше. Громадяни також вільні у виборі форми одержання вищої освіти, вищого навчального закладу, напряму підготовки й спеціальності.

Зазначені гарантії поширюються також на громадян України, які втратили за станом здоров’я можливість виконувати службові і посадові обов’язки за отриманою раніше кваліфікацією.

Мета і пріоритетні напрями розвитку освіти на Україні, у тому числі професійно-технічної, її інноваційний розвиток, рівний доступ і соціальні гарантії учасникам навчального процесу визначені Указом Президента України від 17 квітня 2002 р. № 347/2002 “Про Національну доктрину розвитку освіти”.

Зі здобуттям незалежності Україна набула можливості поглиблення міжнародного співробітництва, покликаного забезпечити інтеграцію національної освіти в міжнародний освітній простір. Держава сприяє такому співробітництву в галузі освіти і здійснює заходи щодо розвитку та зміцнення взаємовигідного міжнародного співробітництва в рамках дво- і багатосторонніх міжнародних договорів та угод.

Законодавство України забезпечує право громадян на одержання освіти в інших країнах світу. Автономія вищих навчальних закладів дає змогу розробляти й реалізовувати програми взаємообміну та стажування студентів і викладачів в інших вищих навчальних закладах України й світу. Міністерство освіти і науки України за допомогою системи грантів здійснює підтримку українських студентів для їх навчання у закордонних вищих навчальних закладах.

Якщо на кінець 1999 р. співробітництво в галузі освіти здійснювалося із 46 країнами світу, то на сьогодні підписано 82 міжурядових і 56 міжвідомчих угод про співробітництво в галузі освіти і науки з 70 країнами світу.

Міністерство освіти і науки України та його навчальні заклади здійснюють співробітництво з Європейським Союзом у рамках програми транс’європейського співробітництва в галузі вищої освіти — Tempus (Tасіs), і на двосторонній основі з — країнами — членами ЄС, їх центральними державними органами управління освітою та навчальними закладами.

В основу розвитку освіти в Україні, вибору його пріоритетів покладено методологічні документи, резолюції і рекомендації ЮНЕСКО з питань освіти. Зокрема, це “Рекомендації щодо освіти на принципах міжнародного взаєморозуміння, співробітництва, миру й освіти в галузі прав людини і основних свобод особи” (Париж, 1974), “Всесвітня програма дій у галузі освіти з прав людини і демократії” (Монреаль, 1993), “Декларація і Програма дій Всесвітньої конференції ООН із питань прав людини” (Відень, 1993), “Декларація Міністрів освіти” (прийнята на 44-й сесії Міжнародної конференції з питань освіти, Женева, 1994), “Інтегровані рамки дій у галузі освіти на принципах миру, прав людини і демократії” (схвалені і прийняті на 28-й сесії Генеральної конференції, Париж, 1995), “Декларація принципів толерантності” (Париж, 1995), “Декларація і Стратегія дій Всесвітньої конференції з питань прав жінок” (Беджинг, 1995) й ін.

У рамках програми Tempus за участю Міністерства освіти і науки України, Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Рейнсько-Вестфальського технічного університету (Аахен, Німеччина) й Імперського коледжу (Лондон, Велика Британія) розпочата діяльність Інноваційного центру з міжнародних освітніх програм “ІНКОС”, що може стати однієї зі складових процесу реформування системи вищої освіти в Україні шляхом залучення українських вищих навчальних закладів до позабюджетних джерел фінансування (насамперед, закордонних і міжнародних фондів), їхньої участі в міжнародних освітніх програмах, установлення прямих взаємовигідних контактів із закордонними партнерами. У рамках згаданих вище угод 50 вищих навчальних закладів України здійснюють співробітництво з 61 вищим навчальним закладом Німеччини.

У 1998 р. підписані угоди між Союзом ректорів вищих навчальних закладів України і Конференцією ректорів і президентів вищих навчальних закладів Німеччини про академічне співробітництво між вищими навчальними закладами України і ФРН.

Національні критерії оцінювання якості та відповідності іноземних освітніх кваліфікацій, отриманих у різних регіонах світу, ґрунтуються на положеннях Лісабонської конвенції.

Освіта в Україні регламентується стандартами освіти (освітніми стандартами) , що є складовою системи освіти України. Стандарти освіти в Україні — це сукупність норм і положень, які визначають:

— зміст освіти — зумовлену цілями розвитку і потребами суспільства систему знань, умінь і навичок, професійних, світоглядних і цивільних якостей, що може бути сформована в процесі навчання з урахуванням перспектив розвитку науки, техніки, технологій, культури і мистецтва;

— зміст навчання — структуру, зміст і обсяг навчальної інформації, засвоєння якої забезпечує можливість одержання освіти та визначеної кваліфікації особою;

— нормативний термін навчання — термін навчання за визначеною формою, необхідний для засвоєння особою змісту навчання;

— засоби діагностики якості освіти — стандартизовані методики, призначені для кількісного та якісного оцінювання досягнутого особою рівня знань, умінь і навичок, професійних, світоглядних і громадянських якостей.

Стандарти освіти є важливим елементом будь-якої національної системи освіти, тип якої визначається політичними, соціально-економічними умовами, традиціями визначеної країни тощо. У свою чергу тип системи освіти впливає на функції, вид і структуру освітніх стандартів. Проте, на основі загальних підходів до стандартизації стандарти компетенції розробляються і затверджуються на рівні держави, галузі або організації.

Тому, залежно від рівня органа чи організації, що затверджує стандарт, розрізняють державні, галузеві стандарти освіти й стандарти освіти навчальних закладів .

В Україні державні стандарти освіт
^ 2. 15 РОКІВ ДЕМОКРАТІЇ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

2.1. Активізація суспільно-політичного життя та зміцнення самостійності державного ладу

Незалежність України проголошена 24 серпня 1991 р. “Актом про державний суверенітет”. На загальнонаціональному референдумі 1 грудня 1991 р. цей документ був схвалений переважною більшістю громадян України.

Лише після здобуття незалежності в Україні розпочався процес державотворення, зміцнення демократичних засад, посилення ролі ринкової економіки та пошуку шляхів до європейської інтеграції, якісно нового рівня міждержавних відносин.

Україна нині вступила в новий етап утвердження незалежності — етап ко