Реферат: Філософський факультет

Львівський національний університет

імені Івана Франка
філософський факультет
Інститут філософії НАН України

Наукове Товариство ім. Шевченка


ТЕЗИ МІЖДИСЦИПЛІНАРНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ

“ТРАНСФОРМАЦІЯ ПАРАДИГМ МИСЛЕННЯ

ТА КОНЦЕПЦІЙ ЗНАННЯ

ПІД ВПЛИВОМ СУЧАСНИХ ВИКЛИКІВ У ЗАГАЛЬНІЙ,

СОЦІАЛЬНІЙ, ПРАКТИЧНІЙ І ПРИКЛАДНІЙ ФІЛОСОФІЇ”


Львів – 2007


Затверджено Вченою радою

філософського факультету

протокол №95/7

від 20 листопада 2007 р.


Тези міждисциплінарної конференції “Трансформація парадигм мислення та концепцій знання під впливом сучасних викликів у загальній, соціальній, практичній і прикладній філософії”, 29–30 листопада 2007 р. / Відп. за випуск професор Анатолій Карась. – Львів, 2007. – 160 с.


Збірник тез представляє вибірку напрацювань учених зі Львова та інших міст України (частково з-за кордону), що ведуться за напрямком “Парадигми сучасного мислення”, з ініціативи кафедри філософії ЛНУ імені Івана Франка.









філософський факультет 1

4

Володимир Мельник (м. Львів) 12

ПЛЮРАЛІЗМ МЕТОДОЛОГІЇ ТА МЕТОДОЛОГІЯ ПЛЮРАЛІЗМУ 12

Анатолій Єрмоленко (м. Київ) 13

ПАРАДИГМАЛЬНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕТИКИ ЗА ДОБИ ЕКОЛОГІЧНОЇ КРИЗИ 13

Анатолій Карась (м. Львів) 15

ФІЛОСОФІЯ І ДІЙСНІСТЬ 15

Андрій Пашук (м. Львів) 18

Іван Франко і сучасність 18

Михайло Зарічний (м. Львів) 20

До філософії краси в математиці 20

Світлана Лозниця (м. Київ) 21

Європейська культурно-історична традиція: 21

зміна парадигм 21

Ігор Держко (м. Львів) 23

Критичний дискурс метафізики в контексті 23

формування нової парадигми мислення 23

Тарас Добко (м. Львів) 24

Очевидність та істина у “Логічних дослідженнях” Едмунда Гуссерля 24

Леонід Зашкільняк (м., Львів) 27

Трансформація концепції історичного знання в сучасній історико-теоретичній думці 27

Володимир Єрмоленко (м. Київ) 29

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ: МОДЕЛІ ЗНАННЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ДОСВІДУ 29

Ілля Проценко (м. Черкаси) 30

Інтеграційний потенціал проблеми історичної реальності 30

Андрій Дахній (м. Львів) 32

Духовна ситуація часу і фактор техніки крізь призму екзистенційної філософії ХХ століття 32

Даниела Навратилова (Словаччина) 33

Человек и динамические перемены ответственности в рамках технологической цивилизации 33

Юлія Доброносова (м. Київ) 34

Трансформації розуміння тілесного та долання опозицій в семіотичній та екзистенціальній перспективі 34

Борис Потятиник (м. Львів) 36

Парадоксальні підходи в мисленнєвих парадигмах 36

Тетяна Суходуб (м. Київ) 38

ЕТОС ФІЛОСОФІЇ В ХХ СТ.: ЗМІНА ЕПОХ 38

Дмитро Дзвінчук (м. Івано-Франківськ) 39

ОСВІТА ЯК ФАКТОР СОЦІАЛЬНИХ ЗМІН 39

Геннадій Стасюк (м. Київ) 41

СУТНІСТЬ ОСВІТИ: ЕКСПЛІКАЦІЯ КОНЦЕПТУАЛЬНИХ ПІДХОДІВ 41

Світлана Овчаренко (м. Одеса) 43

Інораціональні форми мислення в контексті освітньої практики 43

Людмила Рижак (м. Львів) 44

КРИТИЧНЕ МИСЛЕННЯ ЯК МОДУС ПОСТНЕКЛАСИЧНОЇ ПАРАДИГМИ ОСВІТИ 44

Зоя Скринник (м. Львів) 47

Образ грошей як соціального зла: чи можливі альтернативи? 47

Василь Лисий (м. Львів) 49

Діалектика і соціально-практична реальність (проблеми узгодження): історія і сучасність 49

Борис Поляруш (м. Львів) 50

МІСТО ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ТЕКСТ 50

Володимир Приходько (м. Київ) 52

Методологічні перспективи дослідження трансформації у філософії: креативність і новизна 52

Олег Романчук (м. Львів) 53

МИСЛЕНЯ В УМОВАХ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА 53

Ростислав Якуц (м. Львів) 56

“Точка зору” І настанова як семіотичні феномени 56

Ігор Захара (м. Львів) 59

Роль і місце інтелігенції у розвитку громадянського суспільства в Україні 59

Володимир Турчиновський (м. Львів) 60

Філософія дару як відповідь на деякі антропологічні виклики сучасності 60

Павло Павленко (м. Київ) 61

світозбереження як необхідна умова-буття 61

Олег Бучма (м. Київ) 62

РЕЛІГІЯ, ПОЛІТИКА, НАЦІЯ: ТЕНДЕНЦІЇ ВЗАЄМОДІЇ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ ТА НОВИХ ПАРАДГМ МИСЛЕННЯ 62

Aндрій Васьків (м. Львів) 63

СОЦІОГУМАНІТАРНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ В ОЦІНЦІ КАРДИНАЛА ЙОСИФА РАТЦІНГЕРА 63

Людмила Пітусь (м.Львів) 65

Сучасний неотомізм про соціальну активність людини 65

Олег Поцюрко (м. Львів) 67

Осмислення історії в сучачній християнській історіософії неотомізму 67

Наталія Шапошник (м. Біла Церква) 69

РЕЛІГІЙНИЙ ЧИННИК В ЦИВІЛІЗАЦІЙНІЙ КРИЗІ ТРЕТЬОГО РЕЙХУ 69

Тетяна Борис (м. Львів) 70

Трансформація барокових уявлень У сучасній українській філософській культурі 70

Ірина Добропас (м. Львів) 72

ФЕМІНІСТИЧНА ЕПІСТЕМОЛОГІЯ: НОВА ПАРАДИГМА ПІЗНАННЯ 72

Валерій Джунь (м. Львів) 74

Quo vadis? 74

Андрій Наконечний (м. Львів) 76

Розуміння свободи в українській філософській 76

традиції XVІІ-ХVІІІ ст. 76

Микола Козловець (м. Житомир) 77

ІДЕНТИЧНІСТЬ ЯК ФЕНОМЕН ПІЗНАННЯ І МЕТОДОЛОГІЧНОЇ РЕФЛЕКСІЇ 77

Оксана Кузенко (м. Львів) 80

Структуралізм: концепція чи методологічна практика 80

Світлана Повторена (м. Львів) 81

МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ПОСТСТРУКТУРАЛІЗМУ 81

Анатолій Романюк (м. Львів) 83

Основні тенденції змін у лівих партіях країн західної Європи 1945-2007 РОКІВ 83

Остап Одушкін (м. Львів) 84

Трансформація ролі національної держави в епоху глобалізації: чинники впливу та його наслідки 84

Сергій Пролеєв, Вікторія Шамрай (м. Київ) 86

Режими знання і питання політичної участі 86

Софія Грабовська (м. Львів) 87

Багатовекторна модель соціальної активності особистості 87

Роман Височанський (м. Львів) 88

Орієнталізм: термін та понятійний простір 88

Дмитро Гудима (м. Львів) 90

загальна характеристика Антропологічної парадигми в юриспруденції 90

Любов Мазур (м. Львів) 92

ПЕРСОНОЛОГІЧНІ ТЕНДЕНЦІЇ В МЕТОДОЛОГІЇ ГУМАНІТАРНОГО ПІЗНАННЯ 92

Ірина Пухта (м. Львів) 94

Трансформації концепції суб’єкта в контексті західноєвропейської філософії 94

Перова О.Є. (м. Київ) 95

Біоетика як презентація форми монознання в постнекласчнійї епістемології 95

Віктор Савельєв (м. Львів) 97

ФІЛОСОФІЯ Л. ШЕСТОВА В ДИСКУРСІ ПОСТМОДЕРНІЗМУ 97

Дмитро Стецько (м. Дрогобич) 99

Сенсоутворення як актуальна філософська проблема 99

Ірина Сушинська (м. Донецьк) 100

НОМІНАТИВНІ РЕЧЕННЯ ЯК ГРАМАТИЧНИЙ ЗАСІБ ОРГАНІЗАЦІЇ ВЕРБАЛЬНОГО МИСЛЕННЄВОГО ПРОЦЕСУ 100

Галина Владимирова (м. Харків) 102

СВОБОДА І ЗАЛЕЖНІСТЬ ЯК ПРИНЦИП ПАРАДИГМИ 102

СУЧАСНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ 102

Тарас Горбатюк (м. Київ) 103

ПОСТМОДЕРНІСТСЬКА НАУКА В СУЧАСНІЙ РЕТРОСПЕКТИВІ 103

Оксана Горкуша (м. Київ) 104

Трансформація основних релігійних концептів під дією зміни загальносвітоглядних установок 104

Владислав Димитров (м. Київ) 105

Комунікативістика та міфологія як засіб управління “колективним підсвідомим” 105

Сергій Дорошенко (м. Львів) 106

НАЦІОНАЛЬНА МОВА ЯК ДЕТЕРМІНАНТА ТРАНСФОРМУВАННЯ АРХАЇЧНОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ (НА ПРИКЛАДІ ФРАНЦУЗЬКОЇ КУЛЬТУРИ) 106

Галина Калінічева (м. Київ) 108

ГЛОБАЛІЗАЦІЙНІ ВИКЛИКИ ЧАСУ ЯК ДЕТЕРМІНАНТА МОДЕРНІЗАЦІЙНИХ ЗМІН У СИСТЕМІ ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ 108

Ольга Кацюк (м. Львів) 110

КУЛЬТУРА ЯК ОСНОВА СИМВОЛІЧНОГО МИСЛЕННЯ 110

Мальвіна Клименко (м. Київ) 111

Соціальна ідентичність як критерій соціальної солідарності 111

Ірина Красинська (м. Харків) 112

Знання як цінність в контексті трансформації парадигми мислення 112

Андрій Луцишин (м. Львів) 113

КОМУНІКАТИВНА ФІЛОСОФСЬКА ПАРАДИГМА В УМОВАХ ДУХОВНОЇ КРИЗИ 113

Григорій Максименко (м. Київ) 115

ВИХОВАННЯ ТВОРЧОЇ ОСОБИ ЯК ПРОБЛЕМА ПРОФЕСІЙНОЇ ОСВІТИ В СФЕРІ МИСТЕЦТВ 115

Світлана Мартинюк (м. Запоріжжя) 116

ГЕНЕЗА HOMO CREATIVЕ 116

Марія Альчук (м. Львів) 118

ВАЖЛИВІСТЬ ВЧЕННЯ БОГДАНА КІСТЯКІВСЬКОГО В КОНТЕКСТІ ПРАВОЇ КУЛЬТУРИ ПОСТМОДЕРНУ 118

Наталія Бородіна (м. Одеса) 120

Системні засади формування особи в сучасному світі 120

Галина Матвеєва (м. Луцьк) 121

ТРАНСФОРМАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ І ПРОБЛЕМА КОНСОЛІДАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА 121

Мирон Олексюк (м. Львів) 123

ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВЕ ОСМИСЛЕННЯ ПОНЯТТЯ СВОБОДИ У СПАДЩИНІ Е. ЛЕВІНАСА ТА П. РІКЕРА 123

3.Рікер П. Право і справедливість. / Пер. з фр. – К.: Дух і Літера, 2002. 125

Володимир Сабадуха (м. Луганськ) 125

Евристична значущість ідеї ієрархії сутнісних сил людини для зміни парадигми життєдіяльності 125

Галина Будз (м. Івано-Франківськ) 127

ПРОБЛЕМА ІСТИНИ У ФІЛОСОФІЇ ЯК МОЖЛИВІСТЬ ФІЛОСОФІЇ 127

Володимир Будз (м. Івано-Франківськ) 129

СПЕЦИФІКА ФІЛОСОФСЬКОГО ЗНАННЯ 129

В’ячеслав Бліхар (м. Львів) 130

Метафізичність особи 130

В’ячеслав Гурбич (м. Донецьк) 132

ТРАНСФОРМАЦІЯ ПАРАДИГМ МИСЛЕННЯ У СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ 132

Віра Даренська (м. Луганськ) 133

Евристичність концепту homo universalis: філософські підстави 133

Віталій Даренський (м. Луганськ) 135

Некласичний етап “філософії діалогу”: 135

категоріальні інновації 135

Олена Добровольська (м. Харків) 136

ФОРМАЛЬНА ОНТОЛОГІЯ – ОНТОЛОГІЯ 136

ВІРТУАЛЬНОГО БУТТЯ 136

Оксана Кожем’якіна (м. Черкаси) 137

Трансформаційний аспект парадигми довіри 137

Панафідіна О. (м. Кривий Ріг) 138

Новий “коперніканський переворот” у філософії 138

Петро Петровський (м. Львів) 140

Сучасна гуманітарна парадигма, її філософський зміст та практичне значення 140

Байрамова О. В. (м. Ізмаїл) 142

Свідомість в умовах парадигмальних змін 142

Павло Бартусяк (м. Львів) 143

Проблема приросту смислу крізь призму морфем класичних мов 143

Марта Ващак (м. Львів) 145

Чинники впливу на формування українського менталітету 145

Сергій Шевченко (м. Київ) 146

Феномен абсурдності існування: свобода людини в екзистенціалізмі Альбера Камю 146

Анастасія Широка (м. Львів) 147

СТАТЬ ТА ГЕНДЕР: ПСИХОАНАЛІТИЧНА ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА В ДОБУ ПОСТМОДЕРНУ 147

Надія Гапон (м. Львів) 149

МІГраційний модус мислення та українські реалії 149

Олексій Мороз (м. Київ) 152

ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ І ПРОБЛЕМА КОМП’ЮТЕРНОГО РОЗУМІННЯ 152

Тетяна Приходько (м. Київ) 153

Стилі життя молоді в парадигмах сучасного соціально-філософського знання: методологічний аспект 153

Оксана Березяк (м. Львів) 155

Розуміння Іншого як ствердження особовості в концепції Е. Левінаса 155

Наталія Малицька (м. Львів) 156

“Життєвий світ” у феноменологічній традиції та в комунікативній філософії Юрґена Габермаса в контексті кризи європейської культури 156

Більовський О. (м. Київ) 157

ПРО ВПЛИВ ПОСТМОДЕРНУ НА СУЧАСНУ ФІЛОСОФІЮ ТА ОСВІТУ 157

Ольга Анісімович-Шевчук (м. Львів) 158

ПОЛІТИЧНЕ ЗНАННЯ – НЕВІД'ЄМНА СКЛАДОВА ДЕМОКРАТИЧНОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА 158

Надія Сидорчук (м. Львів) 161

ПОНЯТТЯ “ПО-СТАВИ” У ФІЛОСОФІЇ ТЕХНІКИ МАРТІНА ГАЙДЕҐЕРА 161

О. Гончаренко (м. Харків) 163

Трансформація військової служби в глобалізаційних процесах 163

Яна Чайка (Київ) 165

Місце філософії природи в епоху глобалізації 165

Ганна Бокань (Київ) 166

Особа в системі масово-комунікативних процесів: проблеми і перспективи 166

Катерина Якушко (м.Київ) 167

АСПЕКТИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ЕКОЛОГІЇ У «МИСТЕЦТВІ ЖИТТЯ» Г.С. СКОВОРОДИ 167
^ Володимир Мельник (м. Львів) ПЛЮРАЛІЗМ МЕТОДОЛОГІЇ ТА МЕТОДОЛОГІЯ ПЛЮРАЛІЗМУ
Інтенсивний розвиток науки у ХХ столітті та посилення методологічного інтересу до процесів приросту наукового знання, критичне осмислення стандартів науковості стосовно різних галузей науки, входження в поле активних досліджень соціокультурних чинників детермінації наукового пізнання призвели до постановки питання про евристичні обмеженості домінуючих методологічних підходів, з одного боку, з іншого – формування нових методологічних програм та підходів. Саме тому в сучасній філософії та методології науки поширилися концепція, в якій наука сучасного етапу розвитку представляється не як цілісність, а як сукупність різного роду парадигм (Т. Кун), епістем (Фуко), ідеалів природнього порядку (С. Тулмін), дослідницьких програм (І. Лакатош); набула поширення трихотомічна концепція (Ю. Хабармас), тематична модель розвитку науки (Д. Холтон).

Пізнавальні стандарти виявили свою залежність не тільки від типу об’єктів пізнання, але й від розвинутості самого суб’єкта пізнання, в основах методології науки встановлені соціокультурні, антропні та історичні її “виміри”. Мозаїчність філософсько-методологічних підходів у сучасній науці як вираз тенденції плюралізації тлумачення сутності наукового поступу та її методологічних основ свій крайній вираз отримала у концепції “епістемологічного анархізму” П. Фейєрабенда.

Плюралістична тенденція у філософії та методології науки має чинники, які можна поділити на логіко-гносеологічного та соціокультурного характеру. До перших слід віднести процеси всеохоплюючої диференціації науки та необхідності наближення методології до реальної практики наукового пошуку, вихід на специфічні об’єкти дослідження (квантова механіка), прагнення подолати абсолютизований фундаменталізм (обґрунтування можливості встановити завершене обґрунтування та уніфіковане організоване знання).

До інших причин слід віднести передусім увагу до ролі персоналістських, психологічних чинників у науковому пізнанню та ціннісною “вагою” науки, вирішенням конкретних, вагомих за соціальною значущістю наукотехнічних проблем. Поворот до соціокультурних та історичних вимірів динаміки наукового пізнання, його людська вимірність дали можливість по-іншому розглянути фундаментальні проблеми гносеології, зокрема проблему об’єктивності науки, аксіологічні виміри наукового знання, направленість розвитку науки та особливості взаємодії конкуруючих теорій.

Загалом плюралізм у сфері методології науки відображає позитивну тенденцію до поглиблення та, як це не звучить парадоксально, до об’єктивності наукових досліджень. Разом з тим межі цього процесу визначаються не суб’єктивно – вони окреслюються передусім тенденцією теоретизації усього корпусу науки, для якої визначальними залишаються проблеми об’єктивності, релевантності, простоти, точності теоретичних конструктів. Плюралізація та антропологізація науки не означає її суб’єктивізації. Універсальність принципу об’єктивності і в цих умовах є визначальним. Крім цього, особливого значення набуває розвиток, поширення лінгвістичної парадигми гуманітарних наук на усе пізнання загалом, яке оцінюється як лінгвістичний поворот у методологічній свідомості науки. “Такий підхід висуває на передній план наукового пізнання процедури інтерпретації, які розкривають предмет дослідження множиною моделей та плюралізмом припущень. Тим самим затверджується новий стиль та режим пізнавальної діяльності в її полілінійності, полііваріантності, комунікативній артикуляції” [1, с. 180].

Яка програма та пріоритети наукових досліджень? Вони передусім мають визначатися процесами коеволюції, співмірності та взаємозалежності розвитку природи і людини. Включення розуму до складу природи є своєрідним об’єктивно-необхідним чинником не просто її збереження, а забезпечення цілісності буття людини і природи відповідно до нових загальних синергетичних закономірностей.

Як у такому контексті слід інтерпретувати наукове пізнання? Передусім як таке, яке прагне не просто з’ясувати у своєму лінійному вимірі об’єктивну істину, а, говорячи словами Б. Кримського, виявляє і конституює множинність її гносеологічних образів, множинність істинного результату. Тому пізнання набуває ознак діагностування характеристик потенційних світів, що і складає гносеологічну основу тенденції плюралізації наукового пізнання. Різні методологічні системи існують не ізольовано одна від іншої як взаємовиключаючі, а навпаки – як взаємодоповнюючі в загальному процесі та прагненні різними засобами зафіксувати багатолику сутність істини.

Процес конструювання все нових і нових, нерідко взаємовиключаючих методологічних програм, виявляє приховані потенції об’єднання, інтеграції різних підходів у прагненні встановити у цілісності образ науки на основі виявлених різних її сутнісних особливостей. При цьому наука представляється як система, що постійно розвивається. Цінністю стає не пошук уніфікованих стандартів і засобів науковості як такої, а конструювання на основі існуючих методологічних підходів ефективних наукових методів дослідження.

Особливого значення набуває розвиток методологічних засад технічного і соціального проектування. Їх особливістю є те, що пізнавання як таке не є самоціллю, а виступає як пізнання процесу перетворення.


1. Кримський С.Б. Запити філософських смислів – К.: Парапан, 2003.
^ Анатолій Єрмоленко (м. Київ) ^ ПАРАДИГМАЛЬНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕТИКИ ЗА ДОБИ ЕКОЛОГІЧНОЇ КРИЗИ

Бурхливий розвиток науки й техніки, який призвів до екологічної кризи, потребує чіткіх реґулятивів людської діяльності. Останнім часом дедалі частіше лунають заклики до етики. Можна сказати, що сучасне суспільство переживає певний етичний бум, спрямований на “реморалізацію” дійсності, “реабілітацію практичної філософії” тощо.

Зокрема, Г. Гастедт і Е. Мартенс, посилаючись на книжку О. Гьофе “Ціна модерну” [1] пишуть: “Попри весь, конче потрібний у цьому разі, скепсис щодо владних домагань або редукціонізму з боку так званого етицизму, є всі підстави говорити про етичний бум. Тривалі дискусії з етики, які охоплюють сферу за сферою, це та ціна, яку ми маємо заплатити за модерн з його дедалі більшими науково-технічними можливостями до експансії в особисте та суспільно-політичне життя і з його дедалі наполегливішим запереченням традиційних норм і ціннісних уявлень” [2, с.7]. І тут же вони додають: “альтернативою цим дискусіям було б повернення в стан домодерну з його закритою системою порядку” [2].

Проте виникає запитання, якою має бути ця етика? Можливо, це має бути етика, що спиратиметься на традиційні норми та цінності? Однак слід мати на увазі, – і це видно із попередньої цитати, – що, по-перше, в процесі модернізації руйнуються усталені, укорінені в традиційних звичаях, доброчинності окремих життєвих світів та життєвих форм, норми й цінності, тобто етоси. По-друге, як видно із другої частини попередньої цитати, це була б сумнівна альтернатива. І, по-третє, саме в останній третині ХХ століття виникли такі проблеми, для вирішення яких у людства немає алґоритмів, накопичених у попередньому досвіді, акумульованому в звичаях та традиціях.

Тому другим чинником сучасної ситуації в етиці, практичній філософії загалом, є рефлексія щодо руйнації усталених традиційних та раціоналістичних підходів до етики, з якими були пов’язані абсолютні критерії моральності. Відтак, досліджуючи сучасні проблеми етики, слід враховувати обидва чинники, які, на нашу думку, зумовлюють новий характер моральних належностей. Тоді, можливо, це має бути цілковито нова етика, яка відповідала б сучасним вимогам, а тому всі зусилля потрібно якраз і прикласти до її конструювання?

Висуваючи домагання побудови нової етики, згадаймо Канта, який, не претендуючи на створення нової моралі, справді підніс її на новий щабель розвитку. У передмові до “Критики практичного розуму” він пише: “Один рецензент, який хотів виповісти щось несхвальне про цей твір, зробив це влучніше, ніж сам міг гадати, сказавши, що в ньому подано не якийсь новий принцип моральності, а тільки нову формулу. Та хто ж би й зважився вводити якусь нову засаду всієї звичаєвості й немовби вперше її винаходити, неначе до нього світ не знав, що таке обов’язок, або мав до цього всуціль хибний погляд? Але той, хто знає, що значить для математика формула, яка цілком точно визначає те, що треба робити, щоб виконувати завдання, і не дає схибити, не вважатиме чимось незначним і безпотрібним формулу, яка робить це стосовно всякого обов’язку взагалі” [3, с.13].

І напрямом такого пошуку варто рухатися і сьогодні. Проте тут постає ще одне запитання, а чи не висвітлює екологічна криза сутнісні визначення людини, зокрема й сутність сфери етичного? Чи не факт загрози в цій сфері в змозі ліпше її осягти. І чи не допоможе вона нам визначити нову, відповідну сучасній ситуації, формулу, яка б наблизила нас до пізнання цієї сутності? Повторюю, саме нову формулу, а не нову етику.

Скориставшись поняттям парадигми, запровадженим Томасом Куном для дослідження історії науки, можна виявити й певні парадигмальні позиції, щаблі в розвитку і філософії, – а саме “буття”, “свідомість”, “мова” (тут я посилаюсь на книжку Юрґена Габермаса “Nachmetaphysisches Denken”, в якій він виокремлює такі парадигмальні способи мислення, як онтологічний, рефлексивний та лінгвістичний) [4, с.20].

Спираючись на такий підхід, я пропоную застосовувати зазначені парадигми і в етиці, і в практичній філософії зокрема. Це означає, що, аналізуючи сучасну ситуацію, ми маємо порівнювати її з попередніми етичними ситуаціями відповідно до змін цих парадигм, показуючи також, як змінюється і ця формула, а відтак і як конкретизується й категоричний імператив. Зокрема це стосується й проблем практичної філософії природи. Тому в цьому дослідженні ми прагнутимемо застосувати ці парадигми і до вивчення парадигмальних змін у стосунках людини з природою, що проходить стадії:

відносної єдності людини з природою (онтологічна);

втрату такої єдності (рефлексивна);

прагнення відновити втрачену єдність на новому рівні філософії мовлення як реґулятивного принципу подальшого розвитку технологічної цивілізації.

Відповідно до цих парадигмальних змін слід розглянути й зміни в царині моральних повинностей, пов’язаних також і з практичною філософією природи, а саме – відносна єдність повинного й сущого, властива докантовій метафізиці, їх розз’єднання в новоєвропейській філософії свідомості, інспіровані Д. Г’юмом і І. Кантом, і, нарешті, різноманітні варіанти вирішення цієї проблематики сучасною практичною філософією, в річищі якої можна виокремити голістську, онтологічну та дискурс-прагматичну парадигми.

Одразу хочу зауважити, що я у своєму дослідженні спираюся на дискурс-етичну парадигму. Це зумовлено багатьма чинниками. Насамперед, це вже усталена тенденція, що пов’язана з так званим герменевтично-лінґвістично-прагматично-семіотичним поворотом у світовій філософії.

Тому Кантове запитання теоретичної філософії: що я можу знати дедалі більше трансформується в запитання: що ми можемо знати. А запитання практичної філософії: що я повинен робити? дедалі більше перетворюється на запитання, що ми повинні робити?. Отже тут недостатньо індивідуальної етики, яка висуває запитання про звичаєве поводження особистості і про її моральне переконання, тут потрібна соціальна етика.


Höffe O. Moral als Preis der Moderne. – Frankfurt a.M., 1993.

Hastedt H., Martens E. Ethik Ein Grundkurs. – Reinbeck bei Hamburg, 1994.

Кант І. Критика практичного розуму. Переклад І.Бурківського (Наук.редак.А.Єрмоленка). – К.: Юніверс, 2004.

Habermas J. Nachmetaphysisches Denken. Philosophische Aufsätze. – Frankfurt a.M.: Suhrkamp, 1988.
^ Анатолій Карась (м. Львів) ФІЛОСОФІЯ І ДІЙСНІСТЬ
Розумію, що беруся за невдячну справу – ще раз між тисяч спроб висловитися про сенс і призначення філософії. Виправданням хіба буде тема конференції, що зобов’язує поміркувати серед всього іншого про роль філософії в облаштуванні людської дійсності. Очевидно, що на початку ХХІ століття йдеться про певні підсумки в ділянці філософських пошуків за століття попереднє, зважаючи на множинну розмаїтість підходів, суджень і визначень, що вилилися у понад тридцяти напрямках теоретичного мислення, іноді таких, що взаємно виключають один одного. Також треба враховувати, що теоретичне мислення функціонує у тих багатьох природознавчих і гуманітарних галузях знання, які вже визначилися як самостійні дисципліни, але не вичерпали багатства інформації, і процес її теоретичного осмислення триває. Іноді це траплялося всупереч очікуванням кращих перспектив існування, бо внаслідок певних теоретичних концепцій приходила антилюдська соціальна дійсність.

У короткому повідомленні зможу зупинити увагу лише на деяких аспектах філософського поступу щодо актуальних форм його переусвідомлення.

1. Прийнято вважати, що філософія належить до теоретичної форми мислення, що генетично розпочинається як мислення з достатньою мірою логічної, або ж аподейктичної раціональності. У цьому відношенні філософія і, наприклад математика, мають спільне походження, символом чого стала постать Пітагора – першого, хто себе назвав філософом, і першого, хто запропонував теоретичну форму обґрунтування (тобто теорему) про відношення між сторонами прямокутного трикутника, маючи, проте, метою витлумачення природи суспільного блага. Одначе східні культури запропонували в минулому інший теоретичний варіант системного мислення, заснований на раціональності повсякденного життя, взятого з погляду на пристосування до нього (Китай) чи з погляду його зречення (Індія). Отже, маємо підстави говорити про принаймні три типи теоретичного і раціонального обґрунтування, які не тотожні між собою, але всі мають філософське прямування з далекого минулого. У контексті Західної цивілізації ХХ століття серед багатьох напрямів філософії знайдемо адаптовані епістемологічні варіанти: пристосування – у прагматизмі, зречення – в атеїстичному екзистенціалізмі та радикального перетворення чи переоблаштування світу або ж реальності – у марксизмі.

2. В українському і російському дискурсах найпоширеніше визначення філософії пропонується через поняття світогляду, якому надається теоретичного вираження. У цьому частково присутня значна інерція марксистського ідеологічного заангажування в його прагненні надати світогляду виняткового аксіологічного виміру засобами філософського теоретизування. Схоже, проте, що марксизм залишився самотнім у спробі поєднати звільнення від метафізики зі збереженням світоглядного характеру філософії, намагаючись надати йому винятково наукового характеру. Інші філософські напрямки, висуваючи завдання звільнення від метафізики, поєднували його з критикою властиво світоглядних основ філософії. Принциповість марксизму полягала зокрема в тому, що, радикально усуваючи Бога з обрію людського буття, перед людиною ставили завдання дотримуватися єдино правильного світогляду – наукового та істинного, основою якого й самопроголошував себе марксизм. Послідовність такої позиції вела до визнання марксистського філософського світогляду універсальною методологією для всіх наук, напускаючи для переконливості містичного марева паралогічними вправами з діалектики. Так філософія переставала існувати «ради самої себе» і з підприємства, що виникає “з чистої допитливості” (за словами Аристотеля), у ролі універсальної теорії пізнання йшла на службу до політиків і методологів.

3. Інший шлях філософування, критичний не лише до метафізики, але й до світогляду, пропонувала решта напрямків: від позитивізму і феноменології – до прагматизму, неатеїстичного екзистенціалізму, структуралізму тощо. Приймаючи філософію за світогляд, маємо пам’ятати, що такий підхід не є загальноприйнятим, оскільки він щонайменше не позбавлений метафізики і спадщини марксизму. Свого часу ще І. Кант прийшов до висновку, що «філософія як мислення про світ неможлива», вона повинна бути лише критикою розуму, а отже, «чистою наукою» – бути не може.

Слово світогляд, яке випливає з філософії ХУІІ-ХУІІІ століть, утвердилося для того, щоб закріпити в думці перетворення світу в образ, супутно з чим людина піднесла себе як суб’єкт і поставила в центрі всесвіту. М. Гайдеґер з цього приводу писав, що "Світогляд, правда, потребує філософської ерудиції і використовує філософську вченість, але філософія йому не потрібна, оскільки світогляд, будучи сам собою, уже взяв за обов’язок по-своєму тлумачити і по-своєму складати все суще" [1, с. 156].

Це щонайменше означає непродуманість визначення філософії через світогляд, що панує в сучасному українському філософському дискурсі, принаймні в його підручникових версіях. У його основі лежить зведення зовнішньої щодо людини фізичної реальності до її уявного вираження чи відображення в чуттєво-емоційній сфері сприймання або ж, навпаки, до проголошення геґелівського принципу тотожності мислення і буття, а отже, визнання безвідповідальності філософії перед лицем суспільних чи екологічних викликів. Іншими словами, в окресленому підході до філософії за її серцевину приймається поняття рефлексії, або ж мислення, що, відповідно, тлумачиться як буттєва сутність чи субстанція, засобами якої людина одержала доступ до безпосереднього схоплення так званої «об’єктивної реальності». У такий спосіб відбулося ототожнення індивідуальної самості людини чи індивідуального «я» з тим, що називаємо мисленням. Внаслідок цієї редукції самості до мислення відбулася підміна явища сиґніфікації явищем репрезентації.

4. Потрібно зробити інтелектуальний крок в напрямку диференціації самості, яка дається нам у мисленні, від самого мислення з тим, щоб звернути увагу на опосередкований характер людського розуміння світу. Тобто, змістовним елементом аналізу, натомість поняття пізнання, має стати поняття розуміння як виокремлений коґнітивний фрагмент сприймання в єдиному генетично обумовленому процесі еволюції життя. Це щонайменше означає взяти до уваги, по-перше, що здатність до мислення притаманна також для тварин, і, по-друге, що індивідуальна здатність розуміти обумовлена відносинами, які існують в межах конкретного біологічного виду. Отже, взаємовідношення (або комунікація) біологічних індивідів у межах виду є умовою відношення до світу окремого індивіда й умовою його сприймяння і розуміння.

5. Опосередкування реальності та її сприймання відбувається на основі семіотичних відношень і, зокрема, мови як їх людського варіанту. Інтрига розпочинається з того, що фактично все, що людина сприймає за речі зовнішньої фізичної реальності, є фактично тільки об’єктами, обумовленими сиґніфікацією чи позначуванням речей. Маємо справу з об’єктами, а не з речами, що існують незалежно від нас. Понад те, умовою людського сприймання і мислення є існування властиво мови і мовлення. Нагадаємо, що в Аристотеля поняттю розум відповідало не лише поняттям «нус», мислення, але й логос, тобто мовлення.

6. Мова є вторинною моделюючою системою, центральне місце в якій належить синтаксису, що інкорпорований не просто в мовлення, але засобом його – у спілкування і загалом в людську комунікативну дійсність. Синтаксис робить можливим для людини не лише репрезентацію фізичної реальності, але й моделювання реальності віртуальної, причому в безлічі її варіантів. Парадокс ситуації в тому, що без другої немає і першої. Таким чином, разом зі сприйманням, в так звану «об’єктивну реальність» приходять непевність, хитрування, облуда, а також поняття про свою територію і піклування про своїх нащадків. Це підказує, що неможливо будь-що знати, не опираючись на вже попередньо напрацьовані знання чи тексти, і чому розуміння – це неперервний процес помилок та їх знаходження з метою усунення.

Пошлюся на Джона Остина, щоб наголосити, що мова є у своїй суті не пропозиційна, а перформативна. Найпростіший лінгвістичний знак – це дія, перфоменс, в якому збігаються елементи констатації і дієвості, оскільки мова завжди стосується Іншого або співтовариства. Мова – це не просто система позначень, але знаряддя суспільної активності суб’єкта. Чи не найголовнішим в такій активності є підтримування вітальних взаємодій на основі індивідуальної ініціативи пропонувати відношення перлукативного характеру як таке, що не існувало і не могло б існувати поза саме цим або іншим індивідом та його словом – знаком.

7. Таким чином, іманентна функція мови – це не просто повідомлення, а повідомлення через синтаксис, в контексті утворення і функціонування якого виникає цілком нове відношення до реальності – відношення через моделювання подій. Звідси випливає, що мислення, яке протікає як мова і мовлення, первинно є не відображенням реальності, а таким, що її моделює; проте моделює не реальність, яка лежить поза людиною, а – дійсність, в якій людина є активною істотою, що описує світ на основі синтаксичних структур, спільних для комунікативного товариства.

Людська дійсність виникає з уможливлення досвіду комунікативної спільноти. Тому якщо «люди визначають ситуацію як реальну, така ситуація стане дійсною за своїми наслідками».

8. Реальність – це не лише питання про те, що є, але й питання про те, що могло б бути і що мусить бути, а також про те, що буде у майбутньому. Таким чином, реальність – це плюральна сукупність дійсностей, які у подобі семіотичних «бульбашок» пульсують у нескінчених перетвореннях, утворюючи єдине буття з множиною його семіотичних проявів.

Пропонований підхід засадничо усуває ментальні підстави для маніхейського розуміння світу, хоча він не позбавлений певного гностицизму у наданні місця для інтуїтивного розуміння як первинного щодо пізнання.

9. Модерна філософія мимоволі підважила себе неспроможністю захистити свою величну метафізичну будівлю через поєднання спрощеного і вкрай неадекватного поняття реальності з епістемологічною парадигмою, в якій наступив колапс відмінності між сиґніфікацією як такою і репрезентацією елементів реальності в контексті сиґніфікації, де вони, з формального погляду, не є образами чи відбитками, чи навіть знаками, а є лише об’єктами, що виникли внаслідок сиґніфікації як форми когнітивного відношення людини до реальності. Проте відношення не прямого, а вже опосередкованого попереднім існуванням всіх інших таких «об’єктів», що виникли внаслідок міжсуб’єктної комунікації як обумовлений нею стан сприймання, й існують як «дійсність», а не інертна реальність, що перебуває поза людством.

10. Таким чином, філософія – це процес раціонального критичного мислення (за Кантом), засобами якого відбувається неперервне інтелектуальне змагання з дійсністю, що постала й існує в результаті людського розуміння світу, в напрямку забезпечення умов виживання. Такий підхід до філософії не передбачає орієнтувати розум людини на «зміну світу» чи на «перетворення реальності»; адже у «боротьбі зі світом» людина, попередньо зведена до свідомості, мислення, розуму чи самості, приречена на пірнання і занурення в «ніщо», в якому вона неминуче вичерпається й анігілюється.

Посилаючись на думку Р. Інґардена, можемо ствердити, що філософія – це таке знання про світ, яке неможливо мати, опираючись лише на сам світ чи на вже готові знання про нього. Філософія – це процес постійного прирощення нових значень на основі критичної інтерпретації наявних текстів та існуючої дійсності з метою створення універсальних передумов людського взаєморозуміння, конґруентного з процесами еволюції і збереження життя як такого. Це змагання з перемінним коефіцієнтом невдач і поразок для окремих індивідів, але також зі сталим коефіцієнтом прирощення еволюційного потенціалу людського розвитку загалом.

Хайдеггер М. Работы и размышления разных лет.– М.: Гнозис, 1993.– 464 с.



^ Андрій Пашук (м. Львів) Іван Франко і сучасність
Немає сумніву в тому, що творчість І. Франка має не лише історичне значення, а є великим духовним здобутком для сучасного буття українського народу, всім своїм ідейним багацтвом служать йому в його боротьбі за утвердження своєї національної та державно-політичної самостійності. В цьому контексті на чільне місце виступає ідея українського націотворення, яка для українського народу і в ті часи, і сьогодні є головною, оскільки без української нації неможливо творити українську державу.

Протягом сотень років українськ