Реферат: Л. А. Формування полікультурної компетентності вчителів загальноосвітньої школи

Кузьменко В.В. Гончаренко Л.А.


Формування полікультурної компетентності вчителів загальноосвітньої школи


Навчальний посібник


Рекомендовано

Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник

для студентів спеціальності „Педагогіка і методика середньої освіти. Трудове навчання”


(Лист №14/18.2 – 2159 29.09.2005)




Херсон РІПО 2006

ББК 74.4

К 89

УДК 371. 134


Автори: В.В.Кузьменко (Вступ, гл.1, висновки),

Л.А.Гончаренко (гл. 2-6).


Рекомендовано

Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів спеціальності „Педагогіка і методика середньої освіти. Трудове навчання” (Лист №14/18.2 – 2159 29.09.2005)


Рецензенти:

Сметанський М. І. – доктор педагогічних наук, професор;

Чепіль М. М. – доктор педагогічних наук, професор;

Слюсаренко Н. В. – кандидат педагогічних наук, доцент.


^ Кузьменко В.В., Гончаренко Л.А.

К 89 Формування полікультурної компетентності вчителів загально-освітньої школи: Навчальний посібник. – Херсон: РІПО, 2006. – 92 с.

ISBN 966-2919-00-7


У посібнику обґрунтована актуальність проблеми полікультурності; наведені трактування понять: “культура”, “полікультурність”, “полікультурна освіта”, “культурні цінності”, “духовна, матеріальна культури”, “наукова картина світу” тощо; висвітлені сучасний стан полікультурної освіти та її історія; розглянуті форми та методи підготовки вчителів трудового навчання до полікультурної освіти і виховання підростаючого покоління. Поданий у посібнику матеріал сприятиме формуванню особистісних якостей учителя (толерантність, культура міжнаціонального спілкування, міжкультурна комунікація тощо) та ціннісних орієнтацій, що необхідні кожній людині, яка живе в умовах культурного розмаїття.

Для вчителів загальноосвітніх шкіл і студентів спеціальності „Педагогіка і методика середньої освіти. Трудове навчання”.

ББК 74.4

УДК 371. 134

ISBN 966-2919-00-7.

© Кузьменко В.В., 2006

© Гончаренко Л.А., 2006


Зміст


Вступ 4

Наукова картина світу як основа полікультурної освіти школярів 6

Педагогічні основи полікультурної освіти 21

З історії становлення полікультурної освіти 38

Формування полікультурної компетентності вчителів загальноосвітніх шкіл 48

Особливості формування полікультурної компетентності вчителя трудового навчання 52

Форми та методи роботи з формування полікультурної компетентності вчителя трудового навчання 76

Висновки 83

Література 84

Словник термінів 87

Вступ

Проблеми полікультурного виховання молоді, формування людської та національної самосвідомості, громадянської позиції, активного й відповідального ставлення до життя є одними з прі­о­ри­тетних у процесі гуманізації людського суспільства. Життя людини серед інших людей проходить як суперечливий і дина­мічний процес, що вимагає від кожної особистості засвоєння реалій соціального та індивідуального існування, норм і правил духовного та матеріального співжиття відповідно до власних можливостей, переконань і рівня культури.

Необхідність формування висококультурного громадянина України зумовлюється нині ще й тим, що демократизація суспільних відносин у нашій країні вимагає іншого устрою життя, інших відносин між окремими людьми та їх групами, що належать до різних національностей і віросповідань. Саме тому в багатьох національних державних документах закладено ідеї полікультурності. Серед них Конституція України, Національна доктрина розвитку освіти, Державний стандарт базової й повної середньої освіти та інші. Ці документи наголошують на необхідності вивчення кожною людиною національної культури народів, що живуть на території України, та світової культури.

Без сумніву, надзвичайно важлива роль у вирішенні проблем полікультурності відведена сформованості у особистості відповідної картини світу, оскільки саме вона дає можливість виробити у кожної людини позитивне ставлення до представників інших народностей, спрямовує прагнення дізнатися якомога більше про їх культуру, визначає домагання індивідуумом свободи, вміння відстоювати свою позицію і ідеали, формування духовної гнучкості і розуміння необхідності компромісів, включеність людини у життєдіяльність як окремих груп, так і суспільства в цілому. Сформованість у процесі навчання у школі такої картини світу значно розширює межі людської свободи і складає основу полікультурної освіти.

На проблеми полікультурної освіти та виховання підроста­ючого покоління все частіше звертають увагу вітчизняні науковці, які, зокрема, вказують на те, що принципово важливе значення, передусім, має полікультурна підготовка вчителів.

Проблеми підготовки вчителів у своїх дослідженнях у різні часи піднімали видатні педагоги: А. Дістервег, Я. Коменський, А. Макаренко, Ж. Руссо, В. Сухомлинський, К. Ушинський. Не залишилися вони і поза увагою сучасних науковців, які особливу увагу приділяють питанням формування у педагогів світоглядних позицій, наукової картини світу (С. Гончаренко, Н. Ничкало, О. Сухомлинська, М. Ярмаченко та ін.), що, без сумніву, є осно­вою формування у них полікультурної компетентності.

Разом з тим питання готовності вчителів до проведення полікультурного виховання школярів в українській науці мало досліджене. Важливість набуття полікультурної підготовки вчителями можна окреслити такими умовами: по-перше, під час такої роботи педагог розширює свою загальну та педагогічну культуру; по-друге, набуває знань, умінь та навичок, необхідних для взаємодії з людьми (дітьми), які належать до різних культурних груп; по-третє, формує особистісні якості та ціннісні орієнтації, притаманні людині, що живе в умовах культурного розмаїття; по-четверте, через зміст свого навчального предмета здійснює полікультурну освіту школярів.

Проблеми полікультурної освіти та виховання підростаючого покоління певною мірою можна вирішити під час трудового навчання. Але на сьогодні, не дивлячись на значну кількість досліджень, пов’язаних з підготовкою вчителів трудового навчання (С. Борисова, О. Коберник, В. Курок, В. Сидоренко, Д. Тхоржевський та ін.), ще не існує конкретних рекомендацій щодо того, як саме слід здійснювати цю роботу.

Даний посібник спрямований на зацікавлення освітян, зокрема вчителів трудового навчання, у здійсненні полікультурної освіти, а також на пробудження у них бажання нею займатися. Разом з тим, він звертає увагу педагогів на ті теми, що базуються на вивченні національної культури, яка допоможе збагнути зразки загальнолюдських цінностей.

У посібнику обґрунтована актуальність проблеми полікультурності; наведені трактування понять: “культура”, “полікультурність”, “полікультурна освіта”, “культурні цінності”, “духовна, матеріальна культури”, “наукова картина світу” тощо; висвітлені проблеми культури та полікультурності, сучасний стан полікультурної освіти та її історія; розглянуті форми та методи підготовки вчителів трудового навчання до полікультурної освіти й виховання підростаючого покоління.

Матеріал посібника покликаний виробити у вчителя навички соціальної взаємодії та вміння аналізувати ситуації з життя того чи іншого етносу і сприятиме формуванню особистісних якостей (толерантність, культура міжнаціонального спілкування, міжкультурна комунікація тощо) та ціннісних орієнтацій, що необхідні людині, яка живе в умовах культурного розмаїття.

^ 1. Наукова картина світу як основа полікультурної освіти школярів

Полікультурність людини формується на підґрунті картини світу, засобом формування якої виступає навчально-виховний процес загальноосвітньої школи. Навчальні предмети шкільного навчального плану визначають можливості формування у шко­лярів певної картини світу, на основі якої й визначаються домагання особистістю свободи, вміння відстоювати свою позицію й ідеали, формування духовної гнучкості й розуміння необхідності компромісів, включеність її у життєдіяльність як окремих груп, так і суспільства в цілому. Сформованість такої картини світу значно розширює межі людської свободи.

Формування світоглядних позицій дитини не нова проблема. У педагогічній науці існує значний науковий доробок, пов’язаний із нею. Полікультурна освіта має глибокі корені. Її засновник Я.А. Коменський вважав необхідним підготувати дитину до життя у багатонаціональному суспільстві. Ж.Ж. Руссо писав, що потріб­но виховувати у дітей повагу до різних людей, а І.Г. Песталоцці висловлював думку про те, що необхідно виховувати всіх дітей, як одну сім’ю, не звертаючи уваги на їх національність. Це він успішно здійснював на практиці.

Ідеї полікультурного виховання знаходимо також у працях П. Каптерева, С. Русової, К. Ушинського, С. Шацького та багатьох інших видатних людей світу. Навіть із цього далеко неповного переліку імен зрозуміло, що ідеям полікультурності приділяли значну увагу видатні вчені у різні часи.

Треба зауважити, що проблема полікультурності розгляда­лася науковцями ХІХ-ХХ століть з різних методологічних позицій (релігійна, діалектико-матеріалістична, фрейдизм, екзистенціа­лізм та ін.). Всі вони зазначали, що світобачення особистості й її культура, по-перше, взаємопов’язані, по-друге, залежать від рівня і якості освіти, по-третє, визначають соціальну позицію і поведінку людини [39].

Полікультурне виховання може здійснюватися через засво­єн­ня специфіки і тенденцій розвитку як окремих національностей, так і цивілізації взагалі. Ці знання учні отримують на уроках з основ наук. Паралельно з цим відбувається процес формування в них наукової картини світу та світогляду. Залежно від змісту освіти, його структури, системи навчання у школярів названі процеси можуть проходити більш чи менш успішно. Від цих чинників, в першу чергу, залежить чи перейдуть отримані знання у світогляд, чи залишаться на рівні картини світу, чи ця картина світу буде інтегрованою, чи фрагментарною. У свою чергу залежно від вищесказаного буде формуватися певна життєва позиція людини (сплав знань, переконань, практичних дій і куль­ту­ри особистості).

Одним із визначних чинників полікультурної освіти є націо­нальне виховання, а ефективність формування у дітей національ­ної картини світу залежить від якості вивчення рідної мови. Але з рідною культурою українським дітям дозволили ознайомлювати­ся тільки після повалення царського режиму, коли на вимогу українських громадян школи переходили на навчання рідною мовою. У цей період почали відкриватися нові гімназії з укра­їнською мовою навчання, а старі переводили на українську викладову мову. Це створювало більш широкі можливості для полікультурної освіти молоді, адже остання може давати хороші результати тільки тоді, коли дитина оволодіє рідною культурою, яка є базовою для свідомого ознайомлення й розу­міння різних культур.

Формування національної картини світу дитини знаходиться у прямій залежності від сформованості у неї мовної картини. Мовна картина світу найбільш швидко і просто формується в про­цесі навчання рідною мовою. А полікультурне виховання і націо­нальна школа не можливі без вивчення учнями рідної мови, літератури, історії, рідного краю тощо. Це сприятиме формуванню у них адекватної національної картини світу – складової науково­го та полікультурного світобачення. Вищесказане стосується будь-якої національної школи, але особливо – української, яка протягом кількох століть зазнавала значних утисків. Так, при пануванні на українських землях Польщі, Росії та ін. забороняли відкривати українські школи, при радянській владі українська мова втратила своє значення в життєдіяльності людей і по­ступово почала відмирати. Цей процес було зупинено в 1991 р., коли наша держава здобула незалежність.

Розглядаючи можливості полікультурної освіти для форму­вання у школярів цілісної наукової картини світу, треба звернутися до історичного досвіду. Передусім до того, які саме можливості для полікультурної освіти були закладені в навчальних планах основних навчальних закладів України наприкінці ХІХ та у ХХ сто­літті.

Слід зауважити, що в Російській імперії, до якої наприкінці ХІХ століття входила більша частина України, існувала велика кількість різних типів шкіл: гімназії, прогімназії, повітові, народні, сільські, церковно-приходські та міські училища тощо. Тільки початкових шкіл було біля 45 різновидів. Існувала і значна кількість середніх закладів освіти, але основними серед них були гімназії. У перші роки після лютневої революції (1917 р.) мережа шкіл України не зазнала суттєвих змін.

Найбільші, на нашу думку, можливості для полікультурної освіти в ті часи були закладені в навчальних планах гімназій,
а в земських і міських школах вони навпаки були незначними. Про це свідчать відповідні нормативні документи. Як приклад, розглянемо навчальні плани гімназій: навчальний план гімназії за статутом 1871 р., навчальний план гімназії 1890 р., навчальний план класичної чоловічої гімназії 1911 р., навчальний план гімназії 1918 р. [31]. Узагальнені дані наведено в таблиці 1, аналіз якої показує, що навчальний курс гімназій був багатопредметним і мав гуманітарний напрямок.

Таблиця 1

Зведені дані про вивчення навчальних предметів у гімназіях
кінця ХІХ – початку ХХ століття


№ з/п
^ Навчальні предмети
Вивчення предметів у гімназіях

1871 р.

1890 р.

1911 р.

1918 р.



Закон Божий

+

+

+

+



Російська мова з церковнослов’янською

+

-

-

+



Російська мова з церковнослов’янською і логіка

-

+

-

-



Російська мова

-

-

+

+



Українська мова та література

-

-

-

+



Латинська мова

+

+

+

+



Філософська пропедевтика

-

-

+

-



Філософія

-

-

-

+



Законознавство

-

-

+

+



Грецька мова

+

+

-

-



Математика (з фізикою, математичною географією, природознавством)

+

-

-

-



Математика

-

+

+

+



Фізика

-

+

+

+



Географія

+

+

-

-



Географія України

-

-

-

+



Історія

+

+

+

-



Історія України

-

-

-

+



Короткі основи логіки

+

-

-

-



Французька мова

-

+

+

+



Французька мова чи німецька мова

+

-

-

-



Німецька мова

-

+

+

+



Природознавство

-

-

+

+



Краснопис

+

-

+

-



Краснопис і малювання

-

+

-

-



Малювання

-

-

+

+



Чистописання

-

-

-

+

Головними предметами у гімназіях у всі часи їх існування були мови. Значний об’єм теоретичного матеріалу часто не дозволяв ефективно засвоїти його учневі, тим більше, що знання, які отримували діти не були пов’язані з оточуючим їх життям, з на­ціо­нальними особливостями регіону, в якому мешкали школярі тощо. До того ж українознавчі дисципліни (українська мова та література, історія України, географія України, природознавство), які дозволяли сформувати в учнів основи полікультурності, були введені у навчальні плани гімназій тільки після лютневої революції (навчальний план гімназій 1918 р.).

Діти, які навчалися в гімназіях, мали можливість через ви­вчення мов ознайомитись з культурою народів світу, їх тради­ціями, звичаями тощо. У процесі вивчення мов учні знайомилися із культурою російського, французького й німецького народів. Стародавні мови забезпечували передачу учням здобутків античної культури. Знання таких мов, як російська з церковно­слов’янською, латинська, грецька, українська, французька та ні­мецька, дозволяло гімназистам читати першоджерела, надруко­вані цими мовами, спілкуватися з іноземцями та ін., а отже, отримувати полікультурні знання. У таблиці 2 наведені зведені дані щодо кількості годин, які були виділені у навчальних планах гімназій на вивчення кожної з мов. Як бачимо, їх досить багато.

Таблиця 2

Зведені дані про кількість годин на вивчення мов у гімназіях


№ з/п
^ Навчальні предмети
Загальна кількість уроків на дисципліну

гімназії

1871 р.

гімназії

1890 р.

гімназії

1911 р.

гімназії

1918 р.

1.

Російська мова з церковнослов’янською

24

29

34

23

2.

Латинська мова

49

42

30

23

3.

Грецька мова

36

33

–

–

4.

Українська мова

–

–

–

27

5.

Французька мова

19*

19

24

20

6.

Німецька мова

19*

19

23

26

*Вивчається одна з них

Аналіз даних таблиці 2 дозволяє зробити такі висновки:

- навчальні плани гімназій різних років передбачали обов’язкове вивчення російської, латинської, французької та німецької мов;

- кількість годин, які відводились на вивчення латини постій­но скорочувались (це було пов’язане з поступовим зменшенням ролі латини як мови науки);

- українську мову почали вивчати у гімназіях тільки після отримання Україною незалежності;

- на початку ХХ століття грецьку мову припинили викладати в гімназіях у зв’язку з утратою нею свого суспільного значення.

Відомо, що наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття царизм нав’язував русифікацію як у політиці, так і в освіті. Тому прогре­сивні політичні та освітні діячі Російську імперію характеризували як „тюрму народів”, для якої в етнічному відношенні були харак­терні повна безправність не російськомовного населення, насиль­ницька асиміляція, агресивне ставлення до будь-яких проявів національної свідомості, мови й культури. Ще імператор Олександр II заповідав своєму синові оберігати єдність монархії, рішуче боротися проти всього, що могло б загрожувати цій єдності. Особливо він виступав проти національно-культурного розвитку різних народностей, що вважав шкідливим і недопус­тимим. Звідси, зрозумі­ло, що проблеми створення національної школи були одними із най­склад­ніших протягом усієї історії дореволюційної освіти. С. Русо­ва підкреслювала, що школа того періоду давала учням освіту, яка суперечила потребам українського народу і вимогам педаго­гічної науки, калічила розум та душу дитини. Вона говорила, що національне виховання повинно стати підґрунтям економічного, політичного і культурного розвитку як людини, так і держави [31].

Якщо проаналізувати навчальні плани інших дореволюційних загальноосвітніх навчальних закладів, то побачимо, що крім ро­сійської з церковнослов’янською мовами більше ніяких мов не ви­вчалося. Тому завдання полікультурної освіти через вивчення різ­них мов у школах того періоду виконати було майже неможливо.

Частина дітей навчалася в міських училищах, які часто вико­нували роль своєрідних підготовчих курсів для вступу в гімназії та прогімназії. У міських училищах школярі вивчали навчальні предмети згідно з переліком, затвердженим Міністерством народної освіти (таблиця 3).

Таблиця 3

Перелік навчальних предметів міського училища

№ з/п

Назва навчального предмета

Клас навчання

1

2

3

4

5

6



Закон Божий

+

+

+

–

–

–



Російська мова

+

+

+

+

+

+



Слов’янська мова

+

+

+

+

+

+



Арифметика

+

+

+

+

+

-



Історія

–

–

+

+

+

–



Геометрія

–

–

+

+

+

+



Географія

–

–

+

–

+

+



Природнича історія

–

–

+

+

+

+



Фізика

–

–

–

–

–

+



Малювання

–

–

+

+

+

+

Інформація, наведена в таблиці 3, підтверджує, що у міських училищах вивчалися тільки російська і церковнослов’янська мови. Предметів, які б могли дати дітям знання із культури свого або інших народів не було. Мовна картина світу формувалася тільки на основі російської культури. Певна увага приділялась форму­ван­ню у школярів релігійної, природничонаукової, суспільної та естетичної картин світу, але вони, на жаль, не були пов’язані із національною культурою [31].

Програма Міністерства народної освіти 1987 р. передбачала вивчення у зем­ських школах дещо інших предметів (див. таблицю 4).

Таблиця 4

Перелік предметів з тижневим навантаженням земських шкіл

Однокласні училища

Двокласні училища

Навчальні дисципліни

Кількість годин

Навчальні дисципліни

Кількість годин

Закон Божий

6

Закон Божий

4

Російська мова

8

Російська мова

8

Арифметика

5

Арифметика

6

Церковнослов’янська грамота

3

Географія і природознавство

2

Чистописання

2

Історія

2

Співи

3

Креслення

4







Співи, гімнастика (додатково)




Наведені в таблиці 4 дані показують, що учні вивчали не рідну (українську), а російську мову. Інші навчальні предмети не створювали значних можливостей для полікультурної освіти.

Метою української школи (як і інших національних шкіл) є фор­мування національної картини світу школярів і на її основі виховання в них як національного духу, любові до національної культури, національного характеру, так і отримання полікультур­них знань.

Починаючи з раннього дитинства і протягом усього життя, з народних традицій людина отримує значну кількість необхідної для її виживання та продовження власного роду інформації. Народні традиції представляють усе розмаїття засобів кодування інформації: звукової, рухової, комунікативної та ін., що не тільки полегшує процес засвоєння її дитиною, а й сприяє природо­відповідному розвитку всіх життєво важливих людських сфер, природним шляхом формує доцільну поведінку в даному природному та людському оточенні.

Відомо, що громадськість України на початку ХХ століття активізувала свою діяльність, спрямовану на навчання дітей у школах рідною мовою. У певні періоди вона посилювалася або послаблювалася. Царський режим, як і польський, забороняв відкривати школи з українською мовою навчання. Створення національної школи розпочалося лише після революційних подій 1917 року.

Освітній рух в Україні після перемоги лютневої революції 1917 року носив національний характер. Основою української педагогіки цього періоду стає національне виховання дітей, що базувалося на засвоєнні культурних надбань народу. Упродовж 1917–1920 рр. значно розширено мережу шкіл з українською мовою навчання. 1 серпня 1918 року гетьманом П.Скоропадським було підписано “Закон про обов’язкове вивчення української мови і літератури, а також історії та географії України по всіх середніх школах”. Однак, українізація шкіл, не дивлячись на намагання всіх післяреволюційних урядів, проходила дуже повільно. Наприклад, у 1919 році було тільки 13% середніх шкіл з укра­їнською мовою навчання. Тому для більш дієвого впливу на українізацію суспільства при Наркомосі та його відділах було засновано національні секції. Вони розглядали питання організації навчання і освітньої роботи рідною мовою [32].

За даними “статистичного столу” Головсоцвиху від 31 травня 1923 року в республіці було 10,5 тис. шкіл з українською мовою навчання, в яких навчалося 793147 учнів, а з російською викладовою мовою шкіл було більше, ніж 5,5 тисяч в яких навчався 635271 учень. Із наведених даних бачимо, що в цей період кількість учнів, які вчилися в школах з українською мовою навчання було в 1,91 рази більше, ніж російських. У них навчалося в 1,25 рази більше учнів.

Уже через чотири роки ситуація ще більше покращується. У 1927 р. в школах з українською мовою навчання вчилося в 6,78 раз більше школярів, ніж у школах з російською мовою навчання (відповідно 1587000 і 234000 учнів) [32].

6 лютого 1927 року Всеукраїнським Центральним Виконав­чим Комітетом та Радою Народних Комісарів УССР прийнято “Положення про забезпечення рівноправності мов та про сприян­ня розвиткові культури”, яким передбачалося вивчення україн­ської мови як обов’язкового предмета у всіх навчальних закладах.

На жаль, починаючи з 1933 року темпи українізації шкіл поступово зменшуються, але кількість шкіл з українською мовою навчання все ж продовжує збільшуватись. У 1940–1941 навчаль­но­му році шкіл з українською мовою навчання було в 9,7 разів більше, ніж з російською (24940 українських та 2571 російських шкіл). Окрім них існувало ще 245 шкіл зі змішаним україно-російським навчанням.

Велика Вітчизняна війна досить негативно позначилася на розвитку освіти України. Разом з тим у цей час певна частина учнів навіть у школах евакуйованих в глиб СРСР продовжує навчатися українською мовою. Інші діти після переселення пішли вчитися у ті школи, які існували на даній території. На жаль, повних даних щодо того де і скільки дітей навчалося не існує, але відомо, що у 1942–1943 навчальному році українською мовою навчали: у Саратовській області – 4917 учнів, Свердловській – 1063, Омській – 214, Сталінградській – 983, Куйбишевській – 470. Відомо, що такі школи були і на території Казахської РСР, але даних про ці школи у Наркомос УРСР не надходило .

На окупованих територіях німці відкривали “народні” школи. Мова навчання у цих школах визначалась в основному безпосередньо учителями, які працювали в них, та тими пошматованими німецькою цензурою радянськими підручниками, якими на початку створення “народних” шкіл дозволила користуватися окупаційна влада [33].

Відновлення роботи шкіл України у повоєнні роки проходило на фоні повністю зруйнованої промисловості. Тому значну кількість навчальної літератури республіка отримувала з РРФСР. Тільки частина цієї літератури була надрукована українською мовою. У цей період, як відомо з доповідної записки про роботу шкіл УРСР за 1944–1945 навчальний рік, відновили роботу й навчали дітей 23272 школи з українською мовою навчання (в них вчилося 3777203 учня) і 2035 шкіл з російською мовою навчання (546378 школярів). Із наведених даних видно, що кількість шкіл з українською та російською мовами навчання лишилася приблизно на такому ж рівні, як це було до війни. До того ж українських шкіл стало в 11,4 рази більше, ніж російських. Нагадаємо, що до війни українських шкіл було в 9,7 р. більше. Зменшення кількості дітей, що навчалися в школах пов’язане з тим, що в цей період ще значна кількість переселених людей назад ще не повернулася.

З 1946 року розпочався новий наступ на національну культуру, посилення русифікації. Як наслідок, у 1948–1949 навчальному році українських шкіл було тільки
в 9,6 р. більше, ніж російських (26129 шкіл з українською і 2720 –з російською мовою навчання) [32]. Аналіз наведених даних доводить, що стан українізації шкільної освіти на Україні пішов у зворотному напрямку – кількість шкіл із російською мовою навчання починає поступово збільшуватися, а кількість шкіл з українською мовою навчання зменшувалася. Це підтверджує інформація, наведена в таблиці 5.

Показовими щодо зменшення кількості українських шкіл стали 50–70 роки ХХ століття. У шкільній системі у ці роки сталися значні зміни.

Річний звіт про роботу шкіл Української РСР за 1950–1951 н.р. дає наступні дані: кількість шкіл з українською мовою навчання – 26118 (в них учився 5170682 учень), а з російською – 2853 (учнів у них – 1210464), тоді як в 1951–1952 н.р. шкіл з укра­їн­ською мовою навчання – 25738 (учнів – 5103763), а з росій­ською мовою – 2880 (учнів – 1230994).

У різних регіонах України співвідношення українських і росій­ських шкіл було різне. Так, у звіті Волинського обласного відділу народної освіти про роботу шкіл за 1950–1951 навчальний рік указано, що в області шкіл з українською мовою навчання 1023 (із них початкових – 552, семирічних – 418, середніх – 53), у яких навчалося 149999 учнів. Шкіл з російською мовою навчання – 8. У них навчалося 3694 учня. Отже, на Волині переважна більшість шкіл у 1950–1951 н. р. були українськими, а в Києві навпаки. Це підтверджує звіт Київського міського відділу народної освіти про роботу шкіл за 1951–1952 н. р. де сказано, що шкіл з українською мовою навчання було 55, а з російською – 79.

Таблиця 5.

Інформація про школи з українською та російською мовами навчання (друга половина ХХ століття)





Навчальні роки


Кількість шкіл із мовою навчання




Кількість учнів
у школах із мовою навчання

українською

російською

українською

російською

1950-51

26118

2853

5170682

1210464

1951-52

25738

2880

5103763

1230994

1952-53

25464

2958

4729417

1234103

1953-54

25192

4027

4460781

1414551

1954-55

25307

4049

4156376

1423771

1955-56

25034

4051

3845754

1392270

1957-58

25248

4078

3689200

1404000

1958-59

25380

4054

3699829

1386631

1959-60

25307

4199

3724400

1521000

1960-61

25377

4309

3947800

1690900

1965-66

23674

4703

4485500

2465700

1966-67

23510

4723

4594000

2646000

1970-71

21953

4858

4520600

2908500

1978-79

17200

4200

3800000

2600000

1992-93

17467

5293

3516056

3267950

1993-94

15661

2932

3724075

3079467

1999-2000

16352

2399

3754885

3215654
У 1952–1953 навчальному році, згідно з річним звітом Української РСР, шкіл з українською мовою навчання на території України стало ще менше. Їх було 25464, навчалося в них 4729417 уч­нів. Кількість шкіл з російською мовою навчання навпа­ки збільшується до 2958 з контингентом учнів 1234103 дітей.

У річному звіті про роботу шкіл Української РСР за 1953–1954 н. р. приводяться дані, з яких видно, що шкіл з українською мовою навчання стало 25192 і в них вчився 4460781 учень,
а з російською – 4027, учнів у них – 1414551. Окрім цих шкіл
у 52 школах частина класів навчалася українською, а інша – російською мовами. У них навчався 26791 учень. Серед почат­кових шкіл була одна така школа, серед семирічних – 24, а середніх – 27.

Аналіз річного звіту про роботу шкіл Української РСР за 1954–1955 н. р. показує, що кількість шкіл з українською мовою навчання дещо збільшилась (25307 шкіл), але продовжувала збільшуватись і кількість шкіл з російською мовою навчання (4049 шкіл).

Наступного 1955–1956 навчального року знову відбулося зменшення кількості українських шкіл (шкіл з українською мовою навчання – 25034, у яких навчалось 3845754 учнів), тоді як кількість російських продовжує збільшуватись (4051 школа з 1392270 учнями).

Зведені дані за 1957–1958 н. р. свідчать про те, що шкіл з українською та російською мовами навчання стає більше (українських шкіл – 25248, у них вчилося 3689200 учнів; російських – 4078, у них навчалося 1404000 дітей), але кількість учнів збільшується лише в російських школах, а в українських зменшується. Окрім цих шкіл було ще 210 шкіл, у яких навчання велось українською та російською мовами. У них навчалося 124100 учнів [32].

Показники кількох наступних років суттєво не відрізняються, але свідчать про те, що ситуація не змінюється і кількість росій­ських шкіл та класів, де діти навчаються російською мовою росте. Так, у 1958–1959 н. р., відповідно до даних, наведених у річному звіті Міністерства освіти УРСР про роботу шкіл та органів народ­ної освіти, працювало 25380 шкіл з українською мовою навчання (у них вчилося 3600829 дітей), та 4054 школи з російською мовою навчання (у них нараховувався 1386631 учень). Існувало ще 304 школи (навчалося 190167 дітей) у яких навчальний процес відбувався в однієї частини класів українською мовою, а в іншої – російською. На жаль, скільки класів з українською чи російською мовами навчання і учнів у них у звіті не наведено.

У 1959–1960 н. р. шкіл з українською мовою викладання – 25307 (у них 3724400 учнів), з російською – 4199 шкіл (у них 1521000 учнів). Кількість змішаних шкіл у яких були класи з українською та російською мовами викладання у 1958–1959 та у 1959–1960 н. р. лишилася однаковою (304 школи, а учнів у них навчалося відповідно 190167 та 189400).

На жаль, починаючи з 1955–1956 н. р. у річних звітах Міні­стер­ства освіти про роботу шкіл та органів народної освіти Української РСР не виділено дані щодо кількості початкових, семирічних та середніх шкіл, а тому не можливо проаналізувати, які школи переважали і яким був їх статус. Цих даних немає
і у звітах, які області надсилали в Міністерство освіти. Винятком є річний звіт про роботу шкіл Волинської області за 1959–1960 н.р. У ньому сказано, що з 939 шкіл з українською мовою навчання початкових було 415, восьмирічних – 416, середніх – 108, а серед 10 шкіл з російською мовою навчання не було жодної початкової, восьмирічних – 4, середніх – 6 [32].

Таким чином, в 50-ті роки ХХ ст. кількість шкіл, які навчали дітей російською мовою, зростала відносно невеликими темпами, а кількість учнів, що навчалися у них зростала значно швидше, ніж у школах з українською мовою навчання. Це створювало певні труднощі в ході формування у дітей національної картини світу, адже жодна мова, окрім рідної, не спроможна дати людині тієї чи іншої національності адекватні уявлення про рідну країну.

З 1950 по 1960 роки кількість шкіл з російською мовою навчання зросла на 1346, а з українською зменшилась на 811. Шкіл з російською мовою викладання у 1950–1951 н. р. було 2853, а в 1959–1960 н. р. їх стало 4199, тобто їх кількість за цей час зросла в 1,5 рази. Кількість шкіл з українською мовою навчання зменшилась із 26118 до 25307, тобто на 3,1%. Якщо зменшення кількості українських шкіл, на перший погляд, є несуттєвим, то зміна кількості учнів у них досить велика. Що стосується учнів, то їх у 1950–1951 н. р. у школах з російською мовою навчання було 1210464, а у 1959–1960 їх було вже 1521000. Тобто відбулося зростання на 25,6%. Разом з тим у школах з українською мовою навчання кількість учнів за цей період зменшилася з 5170682 до 3724400, тобто на 28%. Показовим у цьому плані є 1953–1954 н. р., коли кількість шкіл з українською мовою навчання зменшилась на 272 одиниці, а кількість шкіл з російською мовою викладання збільшилась на 1069.

Співвідношення кількості шкіл з українською та російською мовами навчання та учнів у них ілюструють дані наведені в таблиці 6.

Аналіз показників таблиці 6 доводить, що у 1950–1951 н.р. шкіл з російською мовою навчання на території України було 9,8% від загальної кількості шкіл з українською і російською мовами навчання, але в них навчалося 19% учнів, а в 1978–1979 н. р. їх стало вже 19,6%. Ще більше зросла кількість учнів у цих школах (від 19% у 1950–1951 до 40,6% у 1978–1979 н. р.). Тобто, як вже зазначалося, русифікація шкіл поступово набирала обертів.

Таблиця 6.

Кількість шкіл в Україні з українською та російською
мовами навчання



Навчальні роки

Загальна кількість українсь-ких та російських