Реферат: Виникнення знань про криміналістичні засоби І методи слідчої діяльності (Історичний аспект дослідження проблеми)

ВИНИКНЕННЯ ЗНАНЬ
ПРО КРИМІНАЛІСТИЧНІ ЗАСОБИ
І МЕТОДИ СЛІДЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
(Історичний аспект дослідження проблеми)
В.С. Кузьмічов, Н.С. Карпов

Криміналістичні засоби і методи боротьби зі злочинністю мають тривалу історію розвитку та становлення, що охоплює весь період накопичення знань про злочинність загалом. В юридичній літературі здійснені фундаментальні дослідження різних проблем криміналістики. Однак питань історії криміналістики стосується обмежене коло наукових досліджень. До них слід віднести праці професорів Р.С. Бєлкіна, А.І. Вінберга, І.О. Возгріна, І.П. Крилова, В.К. Лисиченка, І.М. Лузгіна, М.В. Салтєвсь­кого, С.І. Тихенка та інших учених. Отримані дані є методологічною основою для подальших досліджень з історії криміналістики.

Важливе місце в системі криміналістики належить засобам і методам боротьби зі злочинністю, які є підсумком та результатом наукових досліджень і узагальнень практики. Слід зазначити, що в юридичній літературі не висвітлювалися криміналістичні засоби і методи боротьби зі злочинністю з історичних позицій. У наявних працях з історії криміналістики ця проблема розглядалася поверхово, побічно, у зв’язку із вивченням інших питань.

Історичний аспект дослідження названої проблеми дозволяє встановити, як виникають, розвиваються та застосовуються криміналістичні засоби і методи боротьби зі злочинністю, виявляються соціально-економічні, політичні, правові та інші обставини, що зумовлюють виникнення та застосування тих чи інших засобів і методів боротьби зі злочинністю. Результати дослідження цієї проблеми в історичному аспекті уможливлюють використання багатьох положень, що мають значення для розробки криміналістичних засобів і методів на сучасному етапі, відповісти на запитання, що сприятимуть розумінню існуючої практики їх застосування. Так, при підготовці судової реформи у 50-х рр. ХІХ століття з метою поліпшення існуючого кримінального судочинства було запропоновано ввести певні правила, що мали за мету не лише захист підозрюваних та підсудних від необґрунтованих звинувачень з наданням їм належного захисту, а й були спрямовані на об’єктивне збирання та використання доказів1. Результатом цих та інших правил можна пояснити наявність багатьох криміналістичних засобів і методів боротьби зі злочинністю в діючому кримінально-процесуальному законодавстві. Використовувати можна багато із розробленого нашими попередниками, особливо того, що було несправедливо і невиправдано забуте2.

Становлення та розвиток криміналістичних засобів і методів боротьби зі злочинністю нерозривно пов’язані з розвитком кримінально-процесуальної науки. У межах останньої відбувався процес накопичення, осмислення та узагальнення засобів і методів роботи з доказами, які на певному етапі склали ядро нової науки — криміналістики. Професор О.О. Ейсман у цьому зв’язку зазначає, що формування самостійних, специфічних знань, які складають предмет криміналістики, неважко простежити історично.

Спочатку ці знання, які стосувалися прийомів збирання, виявлення і дослідження доказів, що виходили за межі власне процесуальної теорії, фігурують у працях процесуалістів... Лише поступово, збільшуючись у обсязі, накопичуючись і набуваючи внутрішньої єдності, ці відомості оформлюються у самостійну науку — криміналістику3.

Перші відомості про криміналістичні засоби і методи боротьби зі злочинністю можна зустріти в законах вавілонського царя Хаммураплі (1792-1750 рр. до н.е.). У них згадується про використання документів як засобів доказування. У древньоримських законах (451—449 рр. до н.е.) передбачено провадження обшуків. У поліцейських і судових актах древнього Єгипту періоду влади Птолемеїв зустрічаються детальні схеми опису прикмет злочинців, що є прообразом сучасного криміналістичного "словесного портрета". Найдавніший детальний опис зовнішнього вигляду людини відноситься до 238 р. до нашої ери.

З далекого минулого приходять до нас і відомості про використання слідів при розкритті злочинів. Про це свідчить аналіз ст. 44 глави VIII Древньоіндійських законів Ману (II ст. до н.е.), ст. 37 Салічеської Правди (V-VI ст.), ст. 8 Польської Правди (XIII ст.) та інші історичні пам’ятки4.

Отже початковий етап виникнення знань про криміналістичні засоби і методи боротьби зі злочинністю бере витоки з глибини віків. У різних державах цей процес відбувався по-різному, залежно від ступеня розвитку суспільства і права5.

Право цього періоду складалося із зводу законів, які регулювали відносини кримінального, кримінально-процесуального, цивільного, сімейного, церковного та іншого характеру. У ньому, як правило, відсутня різниця між матеріальним і процесуальним правом. Історик В.О. Ключевський відзначає, що "в Руській Правді ми маємо справу не з законодавством, що замінює одні норми іншими, а із зведеною кодифікацією, яка намагалася зібрати в одне ціле усякі норми, які вона знаходила у своїх джерелах"6. Відсутністю чіткої різниці між матеріальним і процесуальним правом можна, на наш погляд, пояснити існування в одному і тому ж законі "змішаних" засобів і методів боротьби зі злочинністю. Наприклад, у Руській Правді і Псковській Судній грамоті, як засоби і методи боротьби зі злочинністю, передбачалися: кровна помста, штраф, відчуження майна, убивство злодія на місці злочину, застосування ордалій, притягнення послуха (свідка), позовниці (повістки), провадження обшуку (допиту), зводу (очної ставки), примусове доставлення особи до суду, використання перевірки показань сторін чи свідків, звернення до заклику (кликання на допомогу)7.

З розвитком держави вдосконалювалось і право, а відповідно — засоби і методи встановлення та викриття злочинців. Виникає добре організований на той час "інквізиційний процес" з особливим порядком і засобами розслідування, за участю спеціально уповноважених осіб — нишпорок (детективів). Разом з тим, як зазначається в історичних джерелах, переслідувалися лише окремі лихі справи, "... але не було установи, яка проводила б постійну, організовану боротьбу з лихими людьми, рецидивістами, професійними розбійниками і татями"8.

Згідно із Судебником 1497 р., розслідування злочинів (ст. 8), як правило, починалося після доказу, тобто звинувачення, що провадилось спеціальними посадовими особами — докажчиками, які були у штаті намісників і виконували, на думку С.Б. Веселовського, обов’язки судових слідчих. Докажчикам, поряд з порушенням і підтриманням звинувачення, також доручався виклик до суду, а іноді — виконання судових обов’язків9. Сам процес розкриття та розслідування злочинів поділявся на дві частини: до встановлення підозрюваного (загальне розслідування) і після його встановлення (спеціальне розслідування). Загальне розслідування складалося з проведення опитувань, збирання слухів, доносів. Донос і наклеп швидко стали жахливими суспільними болячками: доносили один на одного люди усіх класів, навіть духовних: члени сімейств боялись говорити один з одним ... Доноси супроводжувалися опалами, катуваннями, стратами та розоренням будинків10. Дещо пізніше донос, підтримуваний державною політикою, став вільним від усякого ризику. Розшук і донос, які заохочувалися штрафами, перетворювались на ремесло, заробіток і, разом із штрафом, загрожували стати найбільш дійовою охороною права та порядку і, навіть, добропристойності11.

У цей період широко практикувався і такий спосіб збирання доказів, як свідчення усієї громади, яка давала загальну оцінку особи злочинця. Причому, показання з боку добрих, тобто, благонадійніших з точки зору пануючого класу, людей набували в очах законодавця незаперечної доказової сили. У науковій юридичній літературі цю обставину пов’язують з початком переходу до повального обшуку (тобто, допиту широкого кола людей)12.

Спеціальне розслідування проводилось для отримання визнання підозрюваного. З цією метою широко застосовувалося катування. Способи катування були найрізноманітнішими: гвинти, що ламали кістки, розпечене залізо, вода, яку вливали через лійку в рот, аж доки в людини майже не розривався шлунок, тощо. У Німеччині налічувалося близько 70 способів катувань13.

У XVI ст. з’явилися два види кримінального процесу: суд і розшук, тобто процеси обвинувачувальний та слідчий із властивими їм засобами та методами встановлення і викриття злочинців. До середини XVII ст. процес розкриття та розслідування злочинів набрав узагальненої форми судово-розшукового характеру з використанням відповідних засобів і методів, а саме: обшуку, очної ставки, розшукових довідок по приказних кріпосних книгах і кадастрових документах тощо14. Аналізуючи законодавство цього періоду, варто підкреслити тенденцію до об'єктивізації та гуманізації засобів і методів установлення істини у справі, що розслідувалася. Так, ст. 34 Судебника 1497 р. дає припис катувати татя нелукаво, тобто добросовісно, справедливо, без упередження та злого умислу, забороняючи йому зводити наклеп на будь-кого. Велике значення у цьому зв’язку приділялося отриманню добровільного визнання. Причому, "метою процесу не було домагання визнання, тому що процес вирішувався іншими засобами, але добровільне визнання полегшувало процес; воно закінчувало його, але не мало ніякого впливу на вирок"15.

Вирішальним доказом для встановлення істини вважалося показання осіб, які проходили у справі: потерпілого, підозрюваного, свідка. До показань останнього ставились особливі вимоги. Так, згідно із ст. 67 Судебника, необхідною умовою показань свідків була особиста причетність до справи, яка розслідувалася, а також повноліття особи, яка допитувалася. Разом з тим показання свідків розцінювалися по-різному, залежно від їх соціальної приналежності. Аналізуючи Судебник 1497 р., варто зазначити і спробу визначити надоцільніший порядок (тобто процесуальну регламентацію і тактику) вилучення майна у злочинців. Так, згідно із ст. 13 майно, що вилучалося, обов’язково мало знаходитися під замком у обвинувачуваного. Вилучення майна мало здійснюватися в присутності пристава і понятих.

Робилися спроби створити систему засобів і методів, які застосовувались для встановлення істини16. Стаття 52 Судебника 1550 р. визначала, що при першій крадіжці, коли злодія спіймано на місці злочину, обшук (тобто допит) має передувати катуванню. Якщо в результаті допиту люди назвуть обвинувачуваного лихою людиною, то його слід катувати. Однак катуванням піддавали лише того обвинувачуваного, стосовно якого було не менш як два докази.

Особливе значення у виникненні знань про криміналістичні засоби і методи боротьби зі злочинністю належить Соборному Уложенію 1649 р.17 Ця правова пам’ятка історії стала новим етапом у розвитку та вдосконаленні юридичної техніки. "Уложеніє" знаменує собою розвиток усіх галузей права того часу. Значна увага в ньому приділялася кримінальному праву й кримінальному процесу. Надалі розвивається поняття про склад злочину, ускладнюється і стає жорстокішою система покарань, посилюється тенденція до розширення сфери розшуку. Досліджуваний нами аспект характеризується появою нових засобів і методів установлення істини, доцільністю їх застосування, пріоритетом одних способів збирання доказів над іншими тощо.

Зокрема, з метою ефективнішої боротьби зі злочинами встановлюється та заохочується винагородою привід злочинця (гл. 11, ст. 12-17). Як і раніше, має місце хресне цілування, однак значення доказу воно набуває за відсутності інших доказів (гл. 6, ст. 30; гл. 14, ст. 1,2). Вводиться інститут огляду учасників процесу (гл. 10, ст. 108).

Статті 156, 157 (гл. 10) детально регламентують провадження обшуку, тобто допиту людей про обставини справи. Для провадження обшуку (допиту) досить було опитати близько двох десятків людей. Закон забороняв зацікавленим у результатах справи особам бути присутніми при обшукові та впливати своєю поведінкою на допитуваних. Обшук здійснювали опричні нишпорки. Кожного обшукуваного допитували окремо. Як і будь-який свідок, він присягав, а після допиту — підписував протокол.

Зазначимо, що ці вимоги у майже незміненому вигляді закріплені у ст. 143 (допит обвинувачуваного), 167 (допит свідка), 171 (допит потерпілого) КПК України. Обвинувачувані допитувалися окремо. Які саме заходи мали бути вжиті для того, щоб обвинувачувані в одній справі не могли спілкуватися, - вирішував слідчий. У сучасному законодавстві (ст. 168 КПК) допит свідків і потерпілих також здійснюється за відсутності сторонніх осіб. Можуть бути присутні адвокат (приміром, при очній ставці за участю обвинувачуваного, чиї інтереси він захищає), в органах внутрішніх справ - начальник слідчого відділу, перекладач, спеціаліст, експерт (коли у цьому є потреба), а при допитах неповнолітніх — також особи, зазначені у ст. 168 КПК.

Іншим видом обшуку, передбачуваним Уложенієм 1649 р., є повальний обшук (ст. 161), тобто масове опитування населення з приводу конкретних фактів, що мають значення для розслідування злочину. Кількість опитуваних не визначена. Результати повального обшуку оцінюються на підставі формальних ознак, арифметичним підрахунком кількості отриманих показань. Пріоритет віддається не достовірності показань, а їх більшості. Показання обов’язково мали перевірятися у випадку виникнення сумнівів щодо їх достовірності18. (Згідно із ст. 73, 74 КПК України будь-які показання підозрюваних та обвинувачуваних обов’язково перевіряються.)

Вводився особливий вид показань свідків. У відповідності з ним, якщо серед отриманих показань було хоч одне таке, що суперечило іншим, то останні, безперечно, відкидалися як гірші (гл. X, ст. 160).

Статті 167-172 регламентували такий спосіб збирання доказів, як загальне посилання. Воно було відоме ще й раніше; його ознаки можна зустріти при аналізі ст. 24 Псковської Судної грамоти. Цей спосіб збирання доказів спрямований на отримання показань свідків, за своїм змістом загальне посилання схоже на посилання з винних. При загальному посиланні зацікавлені сторони заздалегідь домовляються про використання лише вирішальних, на їх думку, показань. Особа, на яку посилаються, повинна обов’язково бути очевидцем фактів, про які свідчить. (Не можуть слугувати як докази повідомлені свідком дані, джерело яких невідоме — ст. 68 КПК України.) До загального посилання дозволяється залучати не більше трьох свідків. Суперечності у показаннях усуваються збиранням нових доказів. (Стаття 178 КК України передбачає кримінальну відповідальність лише за завідомо неправдиві показання.) Повторно, з одного й того ж епізоду, загальне посилання застосовуватись не може. Застосування загального посилання виключає деякі способи отримання доказів, приміром, проведення повального обшуку. До Уложенія 1649 р. результати загального посилання можна було оспорювати. Після його прийняття така можливість відпала.

"Уложеніє" надає першочергового значення певним джерелам доказів та способам їх отримання. Згідно із ст. 160, показання численних свідків можуть бути замінені свідченнями батьків підозрюваного. Показання останніх були вирішальними навіть у тих випадках, коли вони свідчили на користь своїх дітей. Аналогічне положення закріплене і в ст. 6 гл. XIII, коли показання духовної особи завчасно визнавалися найвагомішими.

Пізніше, з розвитком кримінально-процесуальної теорії і вдосконаленням практики боротьби зі злочинністю, показання близьких родичів підозрюваного стали оцінюватись як і всі інші показання. Передбачалося, що давати показання — право, а не обов’язок близьких родичів. У випадках дачі ними завідомо неправдивих свідчень їх піддавали лише адміністративному покаранню. Таке положення було закріплене у кримінальному законодавстві аж до 1917 р. (За КК України (ст. 178) усі свідки, в тому числі й близькі родичі підозрюваного, за дачу завідомо неправдивих показань підлягають кримінальній відповідальності. У судовій практиці мають місце випадки засудження близьких родичів підозрюваного за дачу завідомо неправдивих показань).

Для перевірки показань осіб, які були допитані раніше, передбачалося проведення очної ставки (ст. 35, гл. XXI). (Згідно із ст. 172 КПК України слідчий має право провести очну ставку між двома раніше допитаними особами, у показаннях яких є суперечності).

З метою уникнення наклепів (неправдивих звинувачень) "Уложеніє" узаконило також інший спосіб перевірки показань. Так, обмовник повинен був пізнати обмовленого серед великої кількості осіб. (Прообраз сучасного пред’явлення для впізнання). Тому обмовленого належало "з очей на очі ставити на багатьох людях". Коли обмовлений був упізнаний обмовником, то це слугувало приводом до початку розшуку (тобто ведення у справі). (Згідно з п. 2 ст. 94 КПК України повідомлення окремих громадян, які затримали особу на місці вчинення злочину чи спіймали на місці злочину, є приводом до порушення кримінальної справи.) У випадках, коли обмовлений не був упізнаний обмовником, то останнього мали катувати. Якщо обмовленого було впізнано, але обмовник відмовлявся від обмови, то також застосовувалось катування для з’ясування причин відмови.

Відмова від обмовлення на прохання зацікавлених осіб до уваги не бралася. Ті, хто просив про таку відмову, суворо каралися (гл. XXI, ст. 44).

"Уложеніє" передбачало особливі порядок та способи відшкодування матеріальних збитків від злочину. Вводився обов’язок громадян брати участь у переслідуванні злочинців. Невиконання такого обов’язку передбачало кримінальну відповідальність (гл. XXI, ст. 59).

У цей період робляться спроби розширити систему криміналістичних засобів і методів збирання доказів. Зокрема, багато уваги приділялося використанню матеріальних носіїв інформації - документам (гл. XXI, ст. 74, 75). З причини низької ефективності повального обшуку вводився повторний обшук (опитування). Кількість допитуваних могла становити максимум 20 осіб (гл. XXI, ст. 76). "Уложеніє" передбачало накладення арешту на майно (гл. XXI, ст. 82-86), його примусове вилучення, у тому числі й за відсутності його власника. Категорично заборонялося, за винятком державних злочинів, отримувати показання від дітей на своїх батьків (гл. XXII, ст. 7).

 Кузьмічов Володимир Сергійович — доктор юридичних наук, професор, начальник кафедри криміналістики НАВСУ, полковник міліції;

Карпов Никифор Семенович — кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального процесу НАВСУ, підполковник міліції.

 Примітка. Ордалії (лат. ordalia, від англо-саксонського ordal — суд, вирок) — за середньовіччя спосіб визначення винуватості особи, підозрюваної в якомусь злочині за допомогою "суду божого", тобто тортур підозрюваного вогнем, водою, розпеченням залізом тощо / Словник іншомовних слів. К,: УРЕ, 1974. С. 485.

1 Див.: Кони А.Ф. История развития уголовно-процессуального законодательства в России. Собр. Соч. В 8 т. Т.4. М., 1967. С. 317-357.

2 Див.: Белкин Р.С., Винберг А.И. История советской криминалистики. Этап возникновения и становления науки. М., 1982. С. 4.

3 Див.: Эйсман А.А. Криминалистика в системе юридических и естественных наук // Научные работы Литовского НИИС. № 1. Вильнюс, 1963. С. 27.

4 Див.: Возгрин И.А. Криминалистическая методика расследования преступлений. Минск, 1983. С. 6-7.

5 Див.: Кривошеин П.К. Преступление. Историческое исследование. Киев, 1993. С. 4-29.

6 Див.: Ключевский В.О. Сочинения в 9 т. Т. 1. М., 1987. С. 238.

7 Див.: Российское законодательство X-XX веков. В 9 т. Т.1. М., 1984; Ключевский В.О. Сочинения… Т. 1. С. 246-247; Соловьёв С.М. История России с древнейших времён. В 15 книгах. Книга ІІ . Т. 3. М., 1960. С. 43-44.

8 Див.: Ключевский В.О. Сочинения… Т. 2. Ч. 2. М., 1987. С. 333.

9 Див.: Российское законодательство X-XX веков. В 9 т. Т.2. М., 1985. С. 69.

10 Див.: Ключевский В.О. Сочинения…. Т. 3 М., 1957. С. 31.

11 Див.: Ключевский В.О. Сочинения…. Т.4. М., 1958. С. 166-168.

12 Див.: Владимирский-Буданов М.Ф. Хрестоматия по истории русского права. Вып. 2. Киев, 1880. С. 87.

13 Див.: Голунский С.А., Рогинский Г.К. Техника и методика расследования преступлений. М., 1934. С. 6.

14 Див.: Сыромятников Б.И. Очерк истории суда в древней и новой России // Судебная реформа. М., 1915. С. 133-137.

15 Див.: Ключевский В.О. Сочинения… Т. 6. М., 1959. С. 216.

16 Див.: Ключевский В.О. Сочинения… Т.2. Ч. 2. М., 1987. С. 335-336.

17 Див.: Российское законодательство X-XX веков. В 9 т. Т.3. М., 1985. С. 76-442.

18 Див.: Соловьёв С.М. История России с древнейших времён. В 15 книгах. Книга 5. Т. 9. М., 1961. С. 327.