Реферат: Організація міжбанківських розрахунків

ОРГАНІЗАЦІЯ МІЖБАНКІВСЬКИХ РОЗРАХУНКІВ 5.1. ЕКОНОМІЧНА СУТНІСТЬ І НЕОБХІДНІСТЬ МІЖБАНКІВСЬКИХ РОЗРАХУНКІВ

У ринковій економіці щодня укладається безліч угод. Безготів­кові платежі між суб'єктами підприємницької діяльності зде­більшого не можуть бути завершені в межах одного банку, тобто без розрахунків між установами, що їх виконують. Отже, всі розрахунки за угодами суб'єктів підприємницької діяльності, рахун­ки яких відкриті в різних банках, є міжбанківськими розрахунками. Міжбанківські розрахунки являють собою систему організації та здійснення платежів за грошовими вимогами та зобов'язаннями, що виникають між банківськими установами.

Частина міжбанківських розрахунків призначена для здійснення економічних зв'язків між кредитними та фінансовими установами, зокрема для:

розміщення грошових коштів у формі депозитів і кредитів;

переобліку векселів;

отримання кредитів центрального банку в порядку рефінан­
сування;

купівлі та продажу цінних паперів, включаючи державні.

Міжбанківські розрахунки обслуговують також різноманітні зов­нішньоекономічні зв'язки, що виникають у процесі експорту-імпор-ту товарів та послуг, капіталів і міграції робочої сили. Саме тому їхня чітка і збалансована організація — запорука ефективного функ­ціонування економічних процесів.

У сучасній банківській системі платіжно-розрахункова функція нарівні з прийняттям депозитів і видаванням позик належить до найважливіших банківських операцій. На здійснення розрахунків витрачається не менше двох третин операційного часу банківського персоналу.

В умовах ринкової економіки придбання товарів та послуг опла­чується грошима, що перебувають або в обігу, або у формі депози­тів на банківських рахунках, іноді використовується кредит. При цьому численні учасники економічного процесу — приватні особи, фірми, що діють на фінансових ринках та.в інших секторах економіки, — мусять враховувати проблему невизначеності терміну над­ходження та виконання їхніх платежів. Ця невизначеність зумовле­на низкою чинників:

швидкістю, з якою боржник вживає заходів з метою здійснен­
ня платежу;

вибором засобу платежу та результативністю цього засобу з
погляду своєчасності та ефективності його оброблення;

кількістю посередників, що беруть участь у платіжній операції;

наявністю і вартістю кредиту, який використовується для компенсації тимчасового дефіциту готівкових коштів у платника.

Будь-якому учасникові економічного процесу недоцільно трима­ти великі суми готівкою або у вигляді банківського депозиту до за­питання для виконання своїх зобов'язань за платежами на випадок можливого несвоєчасного надходження коштів. Господарюючим суб'єктам вигідніше користуватися платіжними послугами банків, які можуть надати позики у разі нестачі коштів, що виникає внаслі­док їх несвоєчасного надходження. Зі свого боку, банки завжди ма­ють бути спроможними виконати платіжні доручення своїх клієнтів.

Однак і в банках може виникнути тимчасова нестача коштів, спричинена несвоєчасним їх надходженням, і через це банки зму­шені звертатися до міжбанківського ринку або до центрального бан­ку за короткостроковими позиками для погашення своїх зобов'язань за міжбанківськими розрахунками. Найкращим способом здійснен­ня остаточних міжбанківських розрахунків вважається переказуван­ня залишків коштів, що перебувають на рахунках у центральному банку, комерційним банкам — отримувачам коштів.

Системи міжбанківських розрахунків різних країн помітно різ­няться. У світі не існує єдиної платіжної моделі, однак є загальні принципи і характеристики, що визначають функціонування націо­нальних платіжних систем. Водночас є і загальні проблеми, які ав­томатично переносяться на платіжні механізми.

^ Перша проблема стосується розмежування функцій між цент­ральним і комерційними банками. Цілком зрозуміло, що комерційні банки мають нести відповідальність за обслуговування рахунків клієнтів та надання спеціалізованих платіжних послуг, необхідних у міжбанківських стосунках. Однак на сьогодні немає єдиної думки щодо таких питань:

яку роль має відігравати центральний банк в експлуатації різ­
них компонентів фізичної інфраструктури платіжного механізму?

наскільки активно центральний банк має надавати послуги
щодо здійснення міжбанківських платежів? Платіжні послуги цент­
рального банку можуть бути пов'язані з обробленням безлічі окре­
мих платежів, що проходять через банківську систему. Ці платежі
потім можуть зазнати взаємного заліку і погашення на міжбанківсь­
кій основі.

Вважається, що ринкові сили визначають оптимальне поєднання участі центрального банку і комерційних банків на ринку платіжних послуг. Наприклад, у платіжній системі США Федеральна резервна система як постачальник платіжних послуг установлює ціну на дані послуги на такому рівні, щоб повністю відшкодувати виробничі ви-трати, включаючи постійні, змінні та тимчасові витрати. У деяких країнах операційні послуги центрального банку субсидуються, і роль його в платіжному механізмі вважається різновидом суспіль

ного блага


Друга проблема полягає у виборі самої моделі міжбанківських платежів із використанням валових розрахунків у реальному часі або чистих рохрахунків (тобто розрахунків з елементом взаємозаліку) і засобів контролю в цих системах для забезпечення Їхньої ціліснос- . ті та надійного фунціонування. У засобах контролю за кредитними ризиками і ризиками ліквідності, що виникають за багатосторонньо-го взаємозаліку, заінтересовані всі учасники платіжного процесу.

Однак і в розвинутих країнах з ринковою економікою, з відносно сталими концепціями платіжних систем і систем розрахунків немає згоди щодо витрат на здійснення такого контролю. Третя проблема повязана з вибором оптимального складу тех-нічних засобів, що забезпечують функціонування міжбанківських розрахунків. Потрібні великі витрати для підтримування в автома-тизованих системах операційного взаєморозуміння і дублювання на рівні, необхідному для функціонування платіжної системи навіть у разі несправності центральних систем комп'ютерів або стихійного лиха. Питання щодо технічної реалізації та розміру витрат на дуб-лювання інформації вирішується кожною країною окремо.

^ 5.2 КЛАСИФІКАЦІЯ І ХАРАКТЕРИСТИКА МІЖБАНКІВСЬКИХ РОЗРАХУНКІВ
Сисиеми міжбанківських розрахунків і платіжні системи в роз-

винутих раїнах з ринковою економікою функціонують відповідно

до загальних моделей, що базуються на трьох основних видах між-

банківських розрахунків:

1) розрахунки через організацію кореспондентських відносин

між комерційними банками. їх називають лоро-ностро;

2) розрахунки через кореспондентські рахунки, що відкривають-

ся в установах Центральних банків. Як правило, це повні розрахун-

ки, що виконуються індивідуально, на валовій основі. їх можна ха-

рактеризувати, як платежі брутто;

3) Розрахунки через клірингові установи. Це розрахунки, або

платежі нетто.

розглянемо кожен із цих видів детальніше.

^ Міжбанківські кореспондентські відносини. Ці відносини включають різноманітні форми співробітництва банків на засадах коректності, чесності та узгодженості щодо виконуваних операцій. Хоча банки конкурують за сфери впливу з метою залучення клієнтів та ділових партнерів на ринку, вони можуть бути і кореспондента­ми, тобто клієнтами один одного.

Необхідність у кореспондентських відносинах виникає, коли банк не може запропонувати певні послуги своїм клієнтам, або коли відомо, що інший банк зробить це швидше, краще та дешевше. З ог­ляду на це й обирають банки-кореспонденти.

Кореспондентські відносини між банками можуть виникати не лише в межах однієї країни, а й з іноземними банками. Цей вид ко­респондентських відносин в основному використовується для між­державних розрахунків. Для встановлення кореспондентських від­носин з іноземним банком комерційному банку необхідно отримати генеральну ліцензію в центральному банку.

Організація кореспондентських відносин між банками передба­чає відкриття рахунків один у одного.

^ Кореспондентський рахунок являє собою рахунок, на якому ві­дображаються розрахунки однієї кредитної установи за доручен­ням та за рахунок іншої кредитної установи. Він є різновидом де­позитного рахунку до запитання і виконує ту саму роль, що й поточний рахунок підприємства, але з урахуванням специфіки ді­яльності банку. Отже, кореспондентський рахунок банку в іншому банку — це пасивний рахунок у балансі банку-кореспондента. Якщо при цьому кореспондентський рахунок відкривається в установі центробанку, то на ньому зберігаються власні кошти комерційного банку, статутний, резервний, страховий та інші фонди банку.

Рахунок одного банку в іншому має дві назви, залежно від того, чи йдеться про нього з погляду банку, що надає послугу за рахун­ком, чи з погляду банку, що користується цією послугою, хоча це — той самий рахунок. Припустимо, що банк X користується послугою банку У, який відкрив кореспондентський рахунок для банку X. Банк X є власником коштів на цьому рахунку. Для банку, що користу­ється послугою (банк X), рахунок має назву ностро, а банк назива­ється банком-ностро, або банком-респондентом. Для банку, що на­дає послугу (банк У), рахунок має назву лоро, а банк називається банком-лоро, або банком-кореспондентом.

Рахунок-лоро = «Ваш рахунок у нас». Рахунок-ностро = «Наш рахунок у Вас».

Основні записи здійснюються на рахунку-лоро. Вони є вирі­шальними для забезпечення своєчасності платежу, для виконання, якщо йдеться про запис у кредит рахунку. Банк-респондент може давати доручення про переказування коштів зі свого рахунку. З ог-

ляду на це банк-лоро є адміністратором платіжних доручень банку-ностро. Банк-лоро, однак, визначає умови використання рахунку-ностро, а саме:

установлює розцінки комісійних зборів за платіжні послуги,
що ним надаються;

визначає вимоги щодо мінімального рівня залишків;

здійснює контроль розміру кредиту, що надається банку-
ностро за рахунком, через обмеження обсягу овердрафтів протягом
одного робочого дня чи до початку наступного.

Після відкриття рахунків визначаються операції, які виконувати­муть банки-кореспонденти один для одного. Основною формою кореспондентських відносин є надання послуг клієнтам банків, на­самперед обслуговування їхніх платіжних оборотів на основі доку-' ментарних операцій. Останні означають платежі, що виконуються на основі документів, які засвідчують факт перевезення товару, його оцінку, страхування і стан.

Перевагами цього виду розрахунків є обмеженість кола учасни­ків розрахунків, оскільки два банки завжди краще і швидше домов­ляться про умови проведення розрахунків, ніж ширше коло учасни­ків, а також конфіденційність, точність, акуратність виконання розрахунків. Як правило, банки не відкриють кореспондентських рахунків за відсутності взаємної довіри і без всебічного обгрунту­вання встановлення кореспондентських відносин. До переваг можна віднести і те, що банк бачить стан свого кореспондентського рахун­ку після виконання кожної операції.

Недоліками цього виду розрахунків можна вважати велику тру­домісткість і великі витрати на їх здійснення та, що найголовніше, погіршення стану ліквідності банку.

У складній банківській системі, що об'єднує велику кількість учасників, банкам невигідно встановлювати численні двосторонні зв'язки і мати безліч рахунків-ностро. Ці рахунки поглинають вели­кі суми ліквідних коштів. Отже, банк може відкрити обмежену кіль­кість рахунків-ностро в банках-кореспондентах, що стимулюватиме конкуренцію між останніми. Щоправда, у країнах з розвинутою економікою великі банки нерідко відкривають значну кількість ко­респондентських рахунків, деякі з них і за межами своєї країни — від 300 до 500 і більше. При цьому, звичайно, використовується найновіша комп'ютерна та організаційна техніка. Так, один з най­більших банків ФРН — Дойче Банк АГ — має 4 тис. кореспондентів у 184 країнах світу і тільки у Франкфурті-на-Майні веде близько 5 тис. поточних рахунків іноземних банків.

У країнах, де банківська система не є стабільною та збалансо­ваною, зазначені незручності двосторонніх розрахунків посилюють­ся зі збільшенням мережі розрахунків даного комерційного банку. їх можна подолати установленням численних кореспондентських

відносин між банками країни, але з єдиною централізованою ус­тановою.

^ Розрахунки через кореспондентські рахунки, що відкрива­ються в установах центральних банків. Потреба в централі­зованій установі, що надає розрахункові послуги практично всім учасникам банківської системи, може бути задоволена через уста­новлення ще однієї функції центрального банку країни, тобто ос­танній може бути централізованою установою, що відкриває корес­пондентські рахунки для комерційних банків.

Перелік операцій, здійснюваних за кореспондентськими рахун­ками, відкритими в установах центробанку, у вітчизняній практиці досить широкий. Це операції:

з кредитно-розрахункового, касового та іншого обслуговуван­
ня клієнтів самого комерційного банку, що передбачає переказу­
вання та стягнення коштів, пов'язаних з реалізацією продукції та
наданням послуг об'єктами господарювання, розрахунками з бюд­
жетом, позабюджетними фондами, а також із прийманням та вида­
ванням клієнтам готівки для виплати заробітної плати і премій та
для деяких адміністративно-господарських витрат;

на міжбанківському ринку цінних паперів, міжбанківських
кредитів і депозитів та касові операції з емісійним банком;

за господарськими угодами самого банку, наприклад за пла­
тежами в бюджет та в позабюджетні фонди.

Перевагою рахунків-ностро, які відкриваються комерційними банками в центральному банку, є те, що останній може надавати ко­роткострокові кредити для погашення їхніх зобов'язань за міжбан­ківськими розрахунками. Платіж із використанням кредиту цент­рального банку є унікальною формою платежу, бо вимога здійснити такий платіж надсилається установі, яка не може збанкрутувати і яка завдяки своїм повноваженням щодо емісії грошей ніколи не від­чуватиме нестачі ліквідних коштів.

Центральний банк, відкриваючи рахунки-лоро для банків і ство­рюючи централізовану систему розрахунків, здійснює витрати і му­сить відшкодовувати їх. Тому за цими рахунками:

як правило, не сплачуються проценти,

у деяких країнах установлюється мінімальний резерв залиш­
ків на рахунках,

стягуються комісійні за платіжні послуги.

Комерційні банки, що мають рахунки-ностро в центральному ба­нку, можуть бути розділені на дві групи:

1) банки, що мають право на використання кредитів центрально­го банку, коли на рахунку-ностро банку-кореспондента недостатньо коштів для всіх термінових платежів. Ця ситуація називається овер-драфтом (оуегсігагс). Банки, що мають право доступу до кредитів центрального банку, обмежуються у свободі користування такими

кредитами або за допомогою процента за кредит, або за адміністра­тивним шляхом;

2) банки, що не мають права отримувати короткострокові креди­ти центрального банку у такий спосіб дебетового сальдо на корес­пондентському рахунку. У деяких країнах певні категорії банківсь­ких установ не мають прямого доступу до кредитів центрального банку. Це, наприклад, ощадні банки, які не можуть тримати резерви.

Зауважимо, що моделі централізованих розрахунків та інші види міжбанківських розрахунків, які використовуються на Заході, зас­новані на безпаперових технологіях «електронних грошей» з ви­соким рівнем використання комп'ютерних та телекомунікаційних систем і систем захисту інформації. Для захисту інформації від не­санкціонованого доступу застосовуються методи криптографуван-ня — кодування інформації за певними алгоритмами з системою складних ключів для накладення і зняття електронного підпису. Ві­домо два основні методи криптографування: з відкритими ключами і закритим алгоритмом кодування (DES) і, навпаки, із закритими ключами і відкритим алгоритмом (RSА). Використання електронних технологій і систем захисту інформації виключає можливості виник­нення помилок і несанкціонованого доступу, обмежуючи тим самим економічні злочини.

^ Розрахунки через клірингові установи. З метою полегшення управління міжбанківськими розрахунками, зниження їхніх ризиків та зменшення потреби тримати великі резерви в центральному бан­ку вдаються до клірингу, тобто заліку взаємних вимог.

Кліринг — це система безготівкових розрахунків, що базується на заліку взаємних вимог і зобов 'язань фізичних та юридичних осіб.

Система клірингових заліків може використовуватися як для роз­рахунків між банками всередині країни, так і для міжнародних роз­рахунків. Організація міжбанківського заліку залежить від того, чи є банки-учасники самостійними юридичними особами, чи вони вхо­дять до системи того самого банку. У першому випадку банки обмі­нюються чеками, векселями та іншими борговими зобов'язаннями клієнтів, доплачуючи лише різницю за заліком. Це — міжбанківсь­кий кліринг. У другому —йдеться про внутрішньобанківський клі­ринг. Для цього всередині системи банку, в його головній установі, створюється кліринговий відділ, який і виконує залікові операції для клієнтів цього банку.

Залежно від сфери застосування міжбанківський кліринг може бути:

локальним — між банками якогось регіону чи між банками
певної банківської групи та (або) між філіями одного банку;

загальнодержавним — між кредитно-фінансовими установа­
ми всієї країни.

У західних країнах кліринг виконується через банки або спеці­ально створені розрахункові центри — клірингові палати. В остан-

ньому випадку банки домовляються не здійснювати негайного роз­рахунку за кожним окремим платіжним дорученням, а накопичувати свої вимоги і зобов'язання за певний період часу — кліринговий цикл. Після завершення циклу вхідні та вихідні платежі залікову­ються, а банки беруть до оплати лише суму своїх чистих зо­бов'язань. Залік платежу здійснюють на рахунках банку, який вико­нує розрахунки. Як правило, ним є центральний банк країни. Однак чисті розрахунки можна виконувати також на рахунках-ностро в комерційному банку.

Важливою функцією клірингової палати є її участь у підготовці розрахункових документів для своїх учасників після кожного циклу клірингу. За його результатами складається звіт про платіжні опера­ції з визначенням нетто-позиції кожного учасника з допомогою вза­ємної компенсації загальної грошової суми платіжних доручень, че­ків і платіжних вимог, поданих йому іншими учасниками. Звіт про операцію з нетто-позиціями передається до центрального банку, де здійснюється розрахунок на кореспондентських рахунках учасників.

Практично всі клірингові палати в західних країнах є добро­вільними асоціаціями фінансових установ. Здебільшого вони утво­рюються на некомерційній кооперативній основі, частково — під керівництвом адміністрації. Членство обмежується певним геогра­фічним регіоном, наприклад містом, графством, адміністративною областю. Однак існують організації і в національному масштабі. Як правило, організаційна структура клірингової палати складається з представників великих фінансових установ, які сплачують основну частку витрат клірингової палати і є учасниками з правом голосу, та дрібних фінансових установ, що не мають права голосу і є асоційо­ваними учасниками. Великі асоціації мають постійний штат праців­ників для проведення операцій клірингової палати, але більшість клірингових палат виконують свої функції, користуючись послуга­ми співробітників банків-учасників.

Клірингова палата виконує численні функції для полегшення процесу клірингу між банками-учасниками. Регламент клірингової палати визначає термін, до якого мають бути подані платіжні доку­менти, з тим щоб вони були включені до взаєморозрахунків того самого дня. Регламент визначає штрафи та інші покарання за недо­тримання терміну подання документів. Центральному банку надані всі привілеї щодо пред'явлення документів.

Перевагою цього виду міжбанківських платежів є їхня концент­рація. Це дає змогу значно зменшити баланс платежів й обороти за платіжними коштами, полегшити управління безготівковим оборо­том. За допомогою клірингу спрощуються, здешевлюються і при­скорюються розрахунки, зберігається готівка, а завдяки цьому під­вищується рівень прибутковості та ліквідності банків, що беруть участь у розрахунках.

Система заліків взаємних вимог і зобов'язань дістала назву чис­тих розрахунків або платежів-нетто.

Принцип клірингових розрахунків широко використовується в західних країнах. Багатий досвід використання чистих розрахунків, накопичений, зокрема, у Великобританії. Тут функціонують 13 роз­рахункових палат, що перебувають під контролем Банку Англії. Особливе місце серед них посідає Лондонська розрахункова палата, яка в середньому обробляє 7 млн чеків на суму понад 27 млн фун­тів стерлінгів та 2,35 млн інших платежів на суму 790 млн фунтів стерлінгів.

Членами палати є Банк Англії і так звані клірингові банки. Во­ни мають особливий статус, оскільки згідно із законодавством усі розрахунки в країні здійснюються лише через ці банки. Для вико­нання розрахунків кожний банк має у своєму розпорядженні певний резерв коштів. Розміри резерву визначаються банками в різних країнах самостійно, в Англії це становить 3 % активів комерційних банків.

Крім того, у Великобританії функціонують три електронні сис­теми чистих розрахунків. Серед них — Check&Credit Clearing С°, що здійснює переважно операції з цінними паперами, та дві інші си­стеми. Всі банки — учасники електронних систем, власне, є клірин­говими банками.

У США кожний федеральний резервний банк є водночас і розра­хунковою палатою свого округу. Всього тут налічується 32 палати ФРС, а також розрахункова палата Нью-Йорка. Крім ФРС, подібні послуги надають і приватні мережі, наприклад Deluxe Date Systems, VISA Chase Manhattan Bank. У США функціонує система електрон­них взаємозаліків міжбанківських платежів СНІРS — Сlеаing House Interbank Payments Systems.
^ 5.3. ЕВОЛЮЦІЯ МІЖБАНКІВСЬКИХ РОЗРАХУНКІВ В УКРАЇНІ
Щоб краще зрозуміти нинішній стан платіжної системи України як екс-радянської республіки, важливо розглянути її історичне ко­ріння. З 1930 р. до недавніх реформ єдина банківська система обс­луговувала весь Радянський Союз.

Держава володіла всіма коштами підприємств, платіжні операції здійснювалися через внутрішньобанківські перекази. При цьому ос­новною вимогою до системи розрахунків та її відмінною рисою був контроль, а не оперативність, зручність або надійність.

Внутрішньобанківські розрахунки між установами Держбанку СРСР здійснювалися за системою міжфілійних оборотів (МФО), яка була запроваджена в 1933 р. У цю саму систему були включені й

установи Зовнішторгбанку («Внешторгбанка») СРСР. Щорічно за міжфілійними оборотами в СРСР здійснювалося до 200 млн операцій.

Розрахунки через систему міжфілійних оборотів здійснювалися переказуванням сум за рахунками у різних установах однієї системи банку. В міжфілійних оборотах брали участь усі філії банку, однак у кожній конкретній операції — дві філії, що кореспондували між со­бою. Одна з них видавала доручення, тобто починала операцію і здійснювала початковий провід. її умовно називають «філією А». Друга виконувала доручення та відповідала першій, виконуючи від­повідний оборот. її умовно називають «філією Б». Кожна установа могла виступати як в одній, так і в іншій ролі.

Засобом міжфілійних розрахунків були авізо за МФО, які скла­далися та спрямовувалися в розрахунково-касові центри (РКЦ) при центральному банку або в процесингові центри головного банку. Авізо зазвичай пересилалися засобами спецпошти (паперові пошто­ві авізо) або телеграфом (телеграфні авізо). Платежі здійснювалися незалежно від наявності коштів на кореспондентських субрахунках, однак загалом у межах кредитового сальдо на кореспондентському рахунку банку.

Цей механізм розрахунків передбачав централізований порядок їх регулювання та контролю за своєчасним, коректним завершен­ням (тобто своєчасним отриманням філією Б та відображенням пла­тіжної операції в обліку). Операції з обліку та контролю МФО за ручного оброблення документів мали значну питому вагу в загаль­ному обсязі обліково-операційної роботи, і тільки застосування комп'ютерів та відповідного програмного забезпечення скоротило час та зменшило трудомісткість операцій.

Перевагою системи розрахунків через МФО було те, що вона бу­ла добре організована і дисциплінувала бухгалтерський апарат бан­ків, оскільки вимагала особливо чіткої організації та суворого конт­ролю всіх етапів проходження платіжних документів.

Основним недоліком цієї моделі була відсутність ресурсного об­меження діяльності установ банку, бо платіж здійснювався в будь-якому разі, а не лише в межах кредитового сальдо. При цьому не­можливо було чітко розмежувати ресурси банків. Крім того, нерідко траплялися помилки під час складання документів. Якщо працівник РКЦ не помічав помилок, то дефектний документ брався до оброб­лення. Це призводило до повторних запитів філії «А» до РКЦ і ви­магало повторних відповідей, що збільшувало час оброблення. Ти­повою помилкою було також неповне оформлення авізо. Унаслідок зазначених вад моделі розрахунків через МФО в них «зависали» ве­личезні суми.

Як показав багаторічний досвід діяльності Держбанку, розрахун­ки в межах одного банку успішно здійснювалися за умов централі­зовано керованої економіки. Централізоване керування як Держбан-

ком, так і його клієнтами-підприємствами забезпечувало відносну стабільність такої схеми розрахунків, незважаючи на згадані її вади. У деяких країнах аналогічна система розрахунків успішно застосо­вується між філіями та відділеннями одного банку.

. Політичні зміни, що відбулися на території Радянського Союзу, спричинили істотні зміни і в системі банківських розрахунків. Ці зміни були зумовлені передусім дезінтеграцією радянської платіж­ної системи. Монобанківська система зникла наприкінці 80-х років і поступилася місцем дворівневій банківській системі.

Загалом в еволюції міжбанківських розрахунків в Україні можна вирізнити три етапи, що відповідають етапам реорганізації банків­ської системи в цілому.

Першим етапом (1988—1991 рр. — ще за часів входження України в СРСР) можна вважати розвиток елементів ринкової еконо­міки в господарському механізмі. У державних банках почала з'явля­тися нова клієнтура — приватні підприємці. Але механізми розрахун­ків не змінювалися. Був збережений порядок розрахунків за МФО. Він поширювався на установи всіх державних спеціалізованих банків. Ці установи як суб'єкти господарювання мали всі атрибути юридично самостійних осіб, але при цьому включалися в єдину державну бан­ківську мережу. Вони керувалися зведеними кредитними та касовими планами Держбанку СРСР, виконували фінансово-кредитні та розра­хунково-касові операції, вели облік за загальними правилами.

Надалі передбачалося забезпечити фінансову самостійність бан­ків. Однак це завдання було нереальним, зокрема і через механізм міжбанківських розрахунків: позаплановий перерозподіл готівки між банками в процесі МФО створював неявні та неоформлені кре­дити за рахунок Держбанку. Ці кредити були за характером знеосо­бленими, безстроковими та безкоштовними, що є ненормально.

Як наслідок, Держбанк був позбавлений можливості регулювати грошовий обіг та контролювати діяльність спеціалізованих банків, а також застосовувати на фінансовому ринку економічні методи регу­лювання банківської системи, зокрема змінювати норми обов'яз­кових резервів та процентних ставок за активними та пасивними операціями. Це звело нанівець спроби проведення грошово-кредит­ної політики, і саме «монобанк» в особі Держбанку, який був осно­вою однорівневої банківської системи, був заінтересований у пере­ході до дворівневої банківської системи.

Ключовим моментом другого етапу (1991—1994 рр.) реформу­вання банківської системи була реструктуризація мережі банків:

створення Національного банку України (НБУ),

формування Національним банком України власної мережі
регіональних управлінь,

перетворення установ державних спеціалізованих банків у
самостійні комерційні банки. Державні банки (Промінвестбанк,

«Україна», Укрсоцбанк) акціонуються персоналом банків, а також окремими клієнтами цих банків,

— утворення нових комерційних банків. Створюються банки «нової хвилі» із залученням значного приватного капіталу (подаль­ший розвиток спільних підприємств, малих підприємств, акціонер­них товариств) і коштів новостворюваних державних бюджетних та позабюджетних фондів.

Діяльність комерційних банків будувалася на власних та залуче­них ресурсах. їм була надана самостійність у визначенні об'єктів кредитування, строків депозитів та кредитів, процентних ставок за пасивними та активними операціями. Починаючи з 1992 р., взаємні розрахунки між комерційними банками стали здійснюватися на ос­нові встановлення кореспондентських відносин з відкриттям корес­пондентських рахунків один у одного або через рахунки, відкриті в Національному банку України.

У 1992—1993 рр. в Україні використовувалася модель міжбан­ківських розрахунків за кореспондентськими рахунками, відкрити­ми в регіональних управліннях Національного банку України. Для здійснення міжбанківських розрахунків використовувалися спеціа­лізовані підрозділи НБУ — розрахунково-касові центри (РКЦ) при регіональних управліннях. Саме там відкривалися кореспондентські рахунки для комерційних банків, розташованих у відповідному ре­гіоні України.

Після безпосереднього переказування коштів на адресу банку-кореспондента така модель розрахунків передбачала відображення цих коштів на рахунках, які відкриті в РКЦ. Це призводило до того, що значні суми коштів, які перебували в міжбанківському обігу, не­своєчасно відбивалися на кореспондентських рахунках, що знижу­вало дієвість контролю НБУ за станом міжбанківських розрахунків.

Механізм розрахунків не передбачав елементів заліку, тобто вони відбувалися в повній сумі платежів між господарюючими суб'єктами.

Контроль за станом міжбанківських розрахунків здійснювався залежно від стану комерційного банку в цілому як юридичної особи, за «консолідованими» кореспондентськими рахунками.

У 1992 р. в Україні оброблялося в середньому 1 млн 600 тис. платіжних документів за день.

Недоліки паперової технології було усунуто на третьому етапі становлення банківської і платіжної систем України.

У 1992 р. було розроблено «Концепцію створення системи елек­тронного грошового обігу». Ця концепція передбачає впровадження в народне господарство України нової технології обслуговування банків, організацій та фізичних осіб, заснованої на виконанні різно­манітних платіжних операцій за безпаперовою комп'ютерною тех­нологією. Така система має назву «система електронного переказу

фінансових послуг або електронного грошового обігу» (СЕГО). Вона є розвитком традиційних видів платіжних послуг на основі нової методології.

Комерціалізація державних банків, поява мережі нових комер­ційних банків, збільшення кількості суб'єктів підприємницької ді­яльності сприяли зростанню суспільної заінтересованості у ство­ренні загальнодержавної автоматизованої системи, яка прискорила б міжбанківські розрахунки та підвищила їхню надійність і безпеку.

З огляду на недостатній рівень інформатизації України, відсут­ність у комерційних банків власних систем міжбанківських розра­хунків та відсутність з їхнього боку ініціативи щодо створення єди­ної мережі електронних взаєморозрахунків, марно було сподіватися на створення подібної системи «знизу», через поступове добровіль­не об'єднання банків у єдину мережу електронних взаєморозра­хунків. Національний банк України був змушений нав'язувати комерційним банкам свою політику та свою технологію в галузі створення електронної системи міжбанківських розрахунків. Вод­ночас необхідно було враховувати різні фінансові можливості бан­ків та рівень кваліфікації їхнього персоналу, а також обмеженість коштів самого Національного банку.

Отже, реальністю були обумовлені такі основні риси розробленої системи електронних міжбанківських розрахунків:

невисока вартість розроблення та експлуатації (включаючи
витрати на технічне обладнання);

надійність та уніфікованість програмних та апаратних засобів
системи;

стислі строки впровадження;

простота експлуатації програмно-технічних засобів, особливо
засобів, призначених для комерційних банків;

5) невеликі витрати часу та коштів на навчання персоналу.
Базовими рішеннями під час створення системи були:

цілковита відмова від паперових носіїв інформації;

використання персональних комп'ютерів;

ієрархічно-мережева побудова системи.

У процесі створення системи використовувалися принципово но­ві програмні, методичні та організаційні рішення.

Запроваджена система не має аналогів у країнах колишнього Ра­дянського Союзу і наближається до рівня відповідних систем роз­винутих країн Європи і світу.

Програмне забезпечення та засоби захисту інформації систе­ми електронних міжбанківських розрахунків Національного банку України (або «системи електронних платежів» — «СЕП») були розроблені фахівцями Національного банку. На 1 січня 1994 р. прак­тично всі філії комерційних банків були підключені до системи електронних міжбанківських платежів. Це дало змогу відмовитися

від використання поштових і телеграфних авізо та значно підвищи­ти швидкість, якість і надійність проведення платежів, безпеку і конфіденційність банківської інформації.

Упровадження системи електронних платежів України дало змо­гу досягти таких принципових результатів:

прискорення виконання розрахунків та обігу коштів;

зменшення документообігу;

зменшення вірогідності фальсифікації міжбанківських розра­
хункових документів, завдяки чому знизилася прихована емісія,
пов'язана з надходженням до обігу коштів, отриманих за підробле­
ними документами;

вивільнення грошової маси;

посилення контролю за станом грошової маси у державі,
поява нових можливостей впливу з боку Національного банку на
цей стан;

підвищення можливостей НБУ контролювати здійснення пла­
тежів;

значне зниження збитків держави та підприємців, які вини­
кали раніше внаслідок високих темпів інфляції, низької швидкості
виконання розрахунків та використання підроблених платіжних
документів.

Можна без перебільшень зробити висновок, що впровадження СЕП підняло банківську індустрію України на якісно новий рівень.

Існуюча система електронних міжбанківських розрахунків ціл­ком задовольняє сьогоднішні потреби економіки України. Це, зок­рема, довів і досвід проведення грошової реформи в серпні-вересні 1996 р., коли у зв'язку із впровадженням нової національної валюти обсяг міжбанківських розрахунків збільшився в 2—З рази і висува­лися підвищені вимоги до швидкості та регламенту виконання пла­тежів. СЕП успішно виконала поставлені перед нею в цей час зав­дання. Так, ЗО серпня 1996 р. СЕП було оброблено платежів на суму понад 500 трлн крб. Це стало переконливим підтвердженням пра­вильності стратегічного вибору НБУ щодо створення електронної платіжної системи країни.

СЕП постійно розвивається з метою підвищення надійності її функціонування, розширення спект