Реферат: Великий сенс І логіку я бачу в тому, щоб новий рік починався з весни

Олександр Смоляк





Пізні записки


ПОРИ РОКУ


Великий сенс і логіку я бачу в тому, щоб новий рік починався з весни. Пробуджується земля після спочинку під білою зимовою ковдрою, оживає вся природа і пробуджуються душі для кохання, для щастя, для сприймання краси. Весни можуть бути ранні або пізні, бурхливі чи затяжні, але вони неминучі. Природа зарані чує їхнє наближення, реагує на нього, день довшає, сонця стає все більше, і навіть коли захвищить, що світа білого не видно, чи затріщать пізні морози, це вже не може заглушити передчуття весни. „Вона у голосі синиці”. – писав поет, у заклику непоказної в інші пори року пташечки-вівсянки: „Покинь сани, бери віз!”, кожна істота, кожне живе дерево, навіть похмурі дуби-нелині у пошарпаному ржавому панцирі торішнього листу щось відчувають у бродінні повітря, починають готувати й себе до пробудження.

Химерно і часом наївно у нашому житті багатовіковий язичницький календар попереплітався з християнським. Ось приходить Стрітення. Я не чув у рідному своєму Займищі сполучення слів „Стрітення Господнє”. Це день зустрічі зими і літа. Моїх займищан завжди у цей день цікавило, чи капатиме зі стріх, чи накапає стільки, щоб горобець напився з тієї калюжки. „Тей год так капало, що вола можна було напоїти”, - доводилося чути, і мовилося те з якоюсь несказанною гордістю.

На масляну тим парубкам, котрі довго не женяться, прив’язували колоди, і щоб зняти потім тую колоду, парубок мусив відкуплятися. Не знаю, який то мав бути відкуп, - я вже чув тільки розмови, що перестарілому парубкові треба прив’язувати колоду, згадки про звичай жили ще довго після того, як сам цей звичай відмер.

Після Сорока Мучеників (знову ж таки в Займищі – „після Сорока”, „на Сорока”, з наголосом на останньому складі) ще має бути сорок морозів. На теплого Олексія щука пробиває хвостом лід у річці. Мій батько народився на теплого Олексія, хоча своїх днів народження ніколи не святкував, як і мати.

За тиждень до Пасхи – вербна неділя. Пагінці верб освячують у церкві, і вони від того нібито набувають магічної сили. „Не я б’ю, верба б’є”, - промовляють при цьому ті, хто вже йде з церкви з освяченою вербою, і б’ють нею ледачіших, котрі ще тільки йдуть по вербу. Далі у тій примовці - слова: „Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля...”

Етапи весни, вшановані у святкових обрядах.

Та не менш чарівні й весняні будні. Після капання талої води зі стріх – струмочки, що починають дзвеніти десь під осілим від вологи снігом, а далі вони вибігають на волю, поспішають кудись, а куди і за чим – не відають того. Діти ставлять на тих бурхливих рівчачках очеретяні млинки. А дорослі... Дорослі теж не мають сили стримувати радість, викликану приходом весни. Я пам’ятаю з раннього дитинства кількох дядьків у своєму селі, які в цей час цілоденно ходили з лопатами по селу, прокопували рівчаки, щоб не збиралися на вулиці калюжі, відводили талу воду в канави чи на городи.

Велике і величне свято для нашого села – хід криги на річці Снові. Ніхто не знає зарані, коли скресне ріка. У Щорсі біля залізничного мосту рвуть лід, щоб не пошкодив міст. Ті канонади можуть лунати кілька днів, а можуть і затягнутися, посилюючи нетерплячість: та коли ж то вже!.. Здавалося б – механіка давно розгадана й зрозуміла, - спершу має зібратися достатньо води, щоб підняти лід, відірвати його від берегів. Та от скільки її для того треба, ні вгадати, ні вирахувати. Інтрига тут кожного року своя. І завжди довгожданий льодохід починається несподівано. Нерідко вночі. Хто близько живе біля Снові, ті чують, як починають навалюватись крижини одна на одну, задні наповзають на передні, ламаючи їх і кришачи з хруском, а хто далеко живе, ті уже вранці почують розповіді, що все відбулося вночі, і вийдуть до річки, щоб подивитися вслід останнім крижинам, білястим серед гребенів чорної розбурханої води.

Повені бувають широкі, від займищанських городів і до мосту через Снов, Милорадівського лісу, острівків дерев, якими затулюється зарічне село Грязна, й Зайчикового лісу вже по цей бік ріки, - суцільний простір весняної води. Бувають розливи ще осінні, доповнені розтаванням снігів. Але трапляються і такі весни, коли сніг сходить майже непомітно, без бурхливого розливу. Як коли.

Поки вода спадає, луг окуповує птаство. Заплави, затоки, груд, вже пронизаний рожевими голочками майбутніх трав, - все потопає у лементі, криках і писках, невпинному щебеті. Качки, чиряки й крижні, крячки над річкою, чаєчки і кулики над лугом, прудкі щурики, важкенькі жайворонки, плиски, ні в яку іншу пору не буває тут так багатоголосо і гамірно. Тільки бусли походжають собі мовчки й окремішньо на тонких червоних ногах, вони свої емоції виявляють сухим клацанням, коли повернуться до гнізд. Не пам’ятаю, коли прилітають ластівки, - з їх появою веселішими стають подвір’я й хати. А солов’ї повертаються на Григорія, і в ті ж приблизно дні починають кувати зозулі, відраховуючи людям довгі роки життя. На цей час дерева встигають зазеленіти.

Окрема сторінка весни – цвітіння садів.

Перший грім – ніби й справді пророк Ілля прогуркотить по небу на своїй колісниці.

Весна в розповні.

Моя мати помирала у травні. Вдень за вікнами несамовитіло сонце й буяла зелень, а вночі ще нестямніше шаленіли солов’ї. Що вони виробляли в ту весну! Мати вже майже нічого не говорила, але вона ж усе бачила і все чула. Мати помирала дуже важко, і ми з сестрою не могли їй нічим допомогти. Може, те, що витівала в цей час весна, і робилося для того, щоб підтримати її, якось полегшити розставання з життям? Але чи можна дати полегшення в такий спосіб? Не знаю. Не знаю!..


До речі: де мостять собі гнізда солов’ї? (У моєму селі не кажуть „в’ють” чи ще якось інакше про лаштування пташиних гнізд, - може, то пішло від буслів, але і всі інші птахи у нас гнізда мостять.) Я все життя був упевнений, що на гілках у гущавині кущів, - може, відтоді, як прочитав у Т.Г.Шевченка, як вітер „на калині одиноке Гніздечко гойдає. – А де ж дівся соловейко? Не питай, не знає.” І ось мій дуже давній товариш, який все своє життя прожив у Займищі, понад шістдесят весен зустрічав появу солов’їв, раптом почав запевняти мене, що на землі. Що останнім часом у селі побільшало здичавілих котів (вимирають люди), вони, коти, знаходять та руйнують солов’їні гнізда, і тому стає все менше у Займищі солов’їв. Мій товариш – дуже спостережливий чоловік, спостереження і висновки його, часом найнесподіваніші, виявлялися на диво переконливими. Але солов’їні гніздечка в моїй уяві вітер і далі гойдає як не на калині, то на вітах бузку, або тих ягідних кущів, які у нас називають „баринькою”, й іншої назви я їм так і не знайшов, - і хай воно вже так і залишається, що на вітах, я нічого не хочу уточнювати чи міняти.

Ще про ластівок. Я написав, що ці пташки – окраса селянського подвір’я, і хочу до цього додати, що матері, закликаючи своїх дітей не розоряти пташиних гнізд, в особливий гріх ставлять порушення саме ластів’ячих, склеєних глеєм будиночків. Бабусі розказують, що цяточки з ластів’ячих яєчок переходять на носики тих непослухів, які „драли” ластів’ячі гніздечка. І називаються ті цяточки на носах ластовинням, і з’являються вони на щербатих дитячих мармизах якраз тоді, коли ластівочки несуть яєчка, - все тут сходиться.

В роки війни у займищан переховувалися від бомбування залізниці і мосту через Снов щорські жінки з малими дітьми, і я, теж зовсім малий, був свідком, як гнали від хати діда Хоми Комісаренка трошки старшого від мене щорського хлопчика, що хотів дістати довгою тичкою ластів’яче гніздо під стріхою. Я його з того часу запам’ятав, то був Вася Пресняков, нам згодом довелося майже разом закінчувати в Щорсі залізничну школу, - Пресняков ішов на рік поперед мене і був дуже порядним хлопцем, я це знав, і стався випадок, коли він повірив моєму чесному слову, й це дивовижно подіяло на мене, я на все життя засвоїв це як науку, що „чесне слово” не кажеться на вітер, а для того, щоб його дотриматися. Я тут не дошукуюся якогось зв’язку з тим займищанським випадком, просто було таке співпадіння.

І пригадується ще один випадок, пов’язаний з ластівками. Жив у Займищі один чоловік, не тутешній за походженням, який нещадно руйнував у себе вдома – у хліві, в клуні, під стріхою хати – гнізда ластівочок, і руйнував би їх у сусідів, якби пустили, - за те, що ластівки ловили і з’їдали йому бджіл. У селі бджіл тримали й інші люди, але з ластівками воював тільки він, - далеко не найуспішніший серед пасічників. Ставлення до цього чоловіка в селі було, звичайно ж, негативним, особливо серед малолітніх. І якось доля звела мене з цим неприємним і для мене чоловіком. А чому я був змушений ділити з ним компанію, вже й не пригадую. Він пас на лузі колгоспні воли. А я, найпевніше, підміняв когось із моїх друзів-конюхів, бо коні паслися там же, поряд з волами. У Проїздці. Я в дитинстві безтямно любив коней і міг „пропадати” біля них від темна і до темна. Ото ж його воли і мої коні паслися собі, не заважаючи одні другим, а ми, пастухи, сиділи на березі неспокійної Снові, дивилися на прудкі її хвилі, і цей чоловік повів зі мною зовсім не дитячу розмову про зрадливість „жіночого кодла”. Я був явно замалий ще для подібних розмов, але він говорив, як з дорослим, і я мусив слухати, трохи, видно, догадуючись, що говорить він про наболіле. Моя ще куца дитяча уява при цьому десь спотикалася, - як то можна було перенести безмежну, за його теорією, хіть, котра штовхає жіноцтво на гріховні справи, на його тиху жіночку, засмикану життям, вічно заклопотану дітьми, городом, господарством, роботою в ланці. Ще менше могло мені уявитися щось подібне щодо молодих дівчат, у яких я вже на той час не в одну – і ровесниць, і старших від себе, - платонічно закохувався, і за щось встигав розлюбити, але аж ніяк не за те, про що цей чоловік вів зі мною, малим, свою балачку, і слухати його було й неприємно, і соромно, і якось особливо в ті хвилини відштовхувала жорстокість його у ставленні до ластівок. Ось так могло все змішатися.


Мої найдавніші спогади про весну невіддільні від бабусі по батьковій лінії, Хіврі Минівни, яка знала безліч всіляких примовок та пісеньок, пов’язаних з приходом цієї пори року. На жаль, я ще був занадто малий, щоб щось запам’ятати, а тим більше – записати. Вона померла в сорок восьмому, і жила тоді не у нс, а в своєї дочки Саші, звідти її й ховали. Баба Хівря на старості літ не вживалася довго ні в кого з дітей, то Олексій ставав поганий, ішла до Саші, Саша чимось не догодила – переходила до Івана, від Івана до Насті у Щорс, тільки хату старшої дочки Дуні обминала. Дорослі до її переміщень звикли й не дуже тим переймалися, а внуків вона любила, не раз, пам’ятаю, брала мене на город, чи рвати гороб’ячий щавель на борщ, чи вже щось починала сіяти в грядках, розповідала про весну, про пташок, як вони раділи приходу тепла, над городом дзвеніли жайворонки, і баба розповідала, що то пташка з соломинкою в дзьобику летить до Бога, щоб сварити його, коли ж соломинка випадала з дзьобика, пісня обривалася, бо пташка шугала додолу за іншою соломинкою. Весь світ, ім’я якому весна, в розповідях баби поставав як казка, яку, на жаль, не можу тепер відновити у пам’яті, засіло у мені тільки те, що кожна пташечка, кожна крихітна кузька, комашка, кожна дрібна билиночка грала у тій казці весни свою, тільки їй притаманну, якусь роль... Дуже шкода, що не можна того повернути, що носила моя баба Хівря у своїй пам’яті, своїй уяві, - забрала з собою, може, й безцінні скарби.


Втім, повернемося знову до календаря займищанських (чи займиських?) свят. Перехід весни в літо, здається, нічим особливим не позначений. Та ось настає зелена неділя. До неї готуються, несуть з пастівника аїр, – його там багато, а от інших місць, де він теж росте, я щось не пригадую, - аїром притрушують підлоги в хатах, у сінях, біля порогів у дворі й на вулиці, пучечки кращих стеблин ставлять на вікнах біля кожної лутки разом з любистком і шовковою травою. Віти клена або липи стромляють над усіма дверима, це називається клечанням. Дехто зрубує у березнику молоді деревця, переважно берізки, ставлять їх біля воріт.

Це свято ще називається Трійця (у Займищі – Троїца), так вшановує його церква. А в першозародку своєму це свято русалок, недарма ж його називають також „Русалчин Великдень”. Обрядові пісні цього свята – „русальні” – належать до найдавніших, рідкісних. Видатний уродженець Займища Василь Іванович Полевик, один з найактивніших фундаторів музичної культури на Чернігівщині, концертмейстер і хормейстер, невтомний фольклорист, у доробку якого близько чотирьох з половиною тисяч записаних і оброблених народних пісень, русальних записав лише десять, зате серед них дві – у рідному селі. Скільки століть Займищу, а скільки тисячоліть русальним пісням? Дійшли до нас, не загубилися на довжелезних гонах гіркої і в чомусь щасливої, славної, безславної і навмисне знеславлюваної історії нашого народу, як його фамільний паспорт і як одна з розгадок таїни його душі, неповторності його долі, а також, будемо сподіватися, й запорука його невмирущості.

Ой, у лузі, лузі, на білій березі,

Ой, рано, рано, гу, на білій березі, гу!

Русалочка сиділа, да як біль, біліла,

Ой, рано, рано, гу, да як біль, біліла, гу!

Да як біль, біліла, хлопчиків просила,

Ой, рано, рано, гу, хлопчиків просила, гу!

Хлопчики, браточки, дайте мні сорочки,

Ой, рано, рано, гу, дайте мні сорочки, гу!

Хоч не новенької, аби біленької,

Ой, рано, рано, гу, аби біленької, гу!

Дівоньки-сестрички, дайте мні спіднички,

Ой, рано, рано, гу, дайте мні спіднички, гу!

Хоч не новенької, аби біленької,

Ой, рано, рано, гу, аби біленької, гу!...

В чомусь глибинному близьким до Зеленої неділі є свято Івана Купала. Купальська ніч, з дівочими вінками, що їх пускають на воду, загадуючи свою долю, з перестрибуванням через високий вогонь досить повно збереглася в людській пам’яті, й настільки яскраво, що це дійство часто намагаються відтворити в сучасних умовах. Не знаю, чи пробували це робити мої займищани, - в Щорсі, знаю, такі спроби були. В Чернігові одного разу я був на такому святі разом із хором з мого села „Спадщина”. І все було цікаво: чудово вибране саме місце для нічного святкування, - в глибині парку, де і водойма знайшлася для пускання вінків та розваг на човнах, і вогнище палало на схилі колишнього яру, і лунали купальські пісні, - продумано всю композицію, добре зрежисовано, але ж – зрежисовано. І цим сказано все. Купальське свято – не інсценізація, це рівень мислення, світогляду, уявлень людських про життя, про навколишню природу і себе як частини тієї природи на певному етапі людського буття. Не знаю, чи зумію висловитися більш-менш зрозуміло, - купальське свято має жити в душі, ми, сьогоднішні, не тотожні нашим далеким пращурам-язичникам, хоча й немало зберегли в нашому єстві успадкованого від них, - від казки, від пісні, від того ж чару ритуального дійства. Немало, - але ж і нашарувань пізнішого життя не менше. Чи може те давнє, крізь усі нашарування, жити в сучасній душі? Мабуть же, і не все, і не в кожній. Я думаю, що в душі Василя Івановича це жило, але жило – найперше в пісні, вона, пісня, донесла йому голос далеких віків. Почула цей голос з глибини віків і Ніна Василівна Рибальченко, і Проня Пилипівна Руденок, - він ожив у їхніх душах, співачки відтворили його і там, на святі, і їхній спів там був неповторний. Сподіваюся, що він є десь у записах „Спадщини”. І є на папері, в запису й обробці В.І.Полевика. Ось ще зразок, збережений у Займищі.

Що на Йвана нічка мала,

Іване, Йвашеньку,

Іване, Йвашеньку.

Нічку не спала, ковдрила ткала,

Іване, Йвашеньку,

Іване, Йвашеньку.

Ковдри мої шовковії,

Іване, Йвашеньку,

Ой, кому ж ви достанетесь,

Іване, Йвашеньку, -

Чи старому, чи малому,

Іване, Йвашеньку,

Чи Іванку молодому?...

Голос Ніни Рибальченко, її купальська пісня, почута тоді у Чернігові, живе у мені досі і житиме вічно, як, можливо, одне з найнезбагненніших проникнень людської душі, як вияв її чудодійної здатності чути і нести новим поколінням в усій дитинній чистоті й недоторканності предковічну святість несказанного дива людського життя. Чи сприйняв би я спів Ніни Василівни саме так і без того навколишнього купальського дійства? Чомусь смію думати, що сприйняв би теж, на мене якось навіть давило, що дійство було зрежисоване, а от у пісні я почув непідробний і не померклий голос чогось живого і вічного, далекого і нерозтраченого, то був для мене голос душі як вічності. І то були дуже щасливі хвилини мого життя, ті незабутні і неповторні хвилини, яких зовсім небагато буває на окремому людському віку. Може, це і по-старечому сентиментально сказано, але це справді так.


На день Петра (в Займищі свято Петра і Павла по-волюнтаристськи поділили на два дні: перший – це власне Петра, а Павла – на завтра) у селі храм. Приходять гості з Щорса та ближніх сіл, а займищани готують святкові столи. Слово „Петрівка” у нас можна почути як позначення пори літа, коли найдовші дні і найкоротші ночі, а щоб це якось пов’язувалося з постом, такого не пригадую. Для малечі це пора нескінченного сонця та купання в річці. Початком купання в моїй уяві фіксується перехід весни в літо. Повоєнне наше дитинство було голодне, а на річці якось забувалося про їжу, то не вилазили з води від рання й до темна, коли вже матері, повернувшись із поля, йшли до річки заганяти нас додому, а найперше – переконатися, що ми є, нікуди не поділися, бо вода є вода. В сорок шостому, сорок сьомому та й сорок восьмому стояла така спека, що Снов звужувалася й місцями пересихала до розмірів рівчака, біля села перед пастівником, на Поповій і ще нижче по течії, на Бистрому води ставало по коліна, в сінокіс усі переходили на той бік річки без човна.

Петрівка – це вже час достигання суниць, перших вишень, смородини, чорниць, тієї ж бариньки. Від бариньки й особливо від чорниць роти у нас ставали чорними, зуби синіми, - ми вже раювали, натоптуючи животи спершу недоспілими, а далі спілими й навіть переспілими ягодами. А на городах – горох, огірки, помідори...

Петрівка – початок сінокосу, на сінокіс просто напирало жито, й тут уже не обходилося без наших дитячих рук: перевертати покоси, гребти сухе сіно у валки для копиць, загрібати стежки, та й допомагати зносити копиці під час кидання сіна в стоги, а в полі – зносити важкі снопи, які матері складали в полукіпки, та й води холодненької принести женцям – хіба не важлива справа? Ходили збирати школою колоски, і нам, пам’ятаю, навіть варили у полі суп.

Щедроти літа примножували сливи, яблука, груші, які ми їли, не чекаючи ніякого Спаса, Бог мусив нам те прощати. А молода картопелька... Не уявляю нічого смачнішого від молодої картоплі з малосольними огірочками. А ось і хлібця вже мати спекла з першого помолу нового врожаю.

Обжинки, вінки з колосків – про це я тільки читав, а в Займищі чи й було колись у минулому таке святкування... Може, якби були рекордні врожаї, то вище начальство й у нас би запроваджувало щось урочисте, але піщані землі займищанського колгоспу були не для рекордів, і турботи в начальства зводилися до того, щоб швидше зібрати, не дати зерну висипатися з колоска, а ще важливіше – швидше виконати хлібоздачу та відрапортувати. Про Займище не можна сказати, щоб славилося воно й садами – теж із причини пісних земель. Найбільші сади були у діда Сидора Руденка на хуторі, Гната Єфименка в центрі села, мого двоюрідного діда і тезки Олександра Кириловича Смоляка біля колгоспного двору, та ще в Ольги Кажанки. Був колись панський сад біля церкви, в часи першої світової війни моя баба Уляна Павленко орендувала його і давала раду врожаям садовини, але в роки мого дитинства там уже залишилося з десяток старих яблунь та груш. У решти займищан у когось було кілька вишень, в іншого зо дві яблуні чи рясна груша. Кущі бариньки, смородини, порічок – не в рахунок. Смородина у нас росла і за річкою, нічийна, навпроти купальні, - посеред кропиви, як вона там звелася, разом з кропивою, так і залишається для мене загадкою. Якщо взяти до уваги, що під тим берегом у річці ми знаходили рештки вишуканого скляного посуду, то напрошується припущення, що там колись хтось жив, причому не з простих людей. При самій греблі з млинами.

Мій батько зробив дві спроби розвести сад, - коли жив у приймах у діда Федора Павленка і вже коли поставив свою хату. Коли ми жили в діда, я не одне літо носив відрами воду від Філотового колодязя, поливав щепи, аж хребет собі трохи викривив, бо відра ті були ще заважкі, але сад не виріс. В одну зиму зайці внадилися, пошкодили, потім хтось спробував повиламувати ті щепи, щоб досадити батькові – голові колгоспу. А ще не склалося з садом і тому, що вздовж вулиці росли старі величезні осокори, широко розгалужене коріння від них глушило молоді деревця. Біля нової батькової хати з десяток щеп прижилося. Втім, історія з батьковими переїздами й, нарешті, власною хатою – то окрема розповідь.

Від хлоп’ячих ватаг ті кілька садів люди берегли, як хто міг. Крутих на вдачу діда Сидора й діда Гната хуліганисті хлоп’яки просто побоювалися. В Ольги Кажанки, вдови, росли три хлопці, середульший, Толик, був моїм ровесником, - то садом опікалися вони. А дід Сашок – хлоп’яки його прозивали „дід Шпак”, - прив’язував у своєму саду собацюру і сам ночував у курені під яблунею, але це не рятувало. Був у Займищі хлопець, років на два старший від мене, але крупної статури, Федір Борисенко, по-батькові Тарасович, тому хлопці охрестили його „Тарасом Бульбою”, - хлопець добродушний, якраз і не хуліганистий, але, тримаючи реноме козацького ватажка, не стільки ради збитків, як для жарту, міг пізно увечері, виходячи з клубу, послати дідові Сашку таке усне вітання: „Ну, Шпак, готуйся, ідемо трусити сад!” На що дід йому відповідав: „Ідіть, трусіть, тут уже нічого не залишилося, все обнесли, як та сарана.” Це було явне перебільшення, й ватага під орудою Тараса Бульби, гостинно запрошена дідом Смоляком, справді йшла до нього пересвідчитися, чи так уже й справді все обнесли в його саду, чи щось і залишилося. Собака з виском тікав у будку, сам дід теж пересиджував те нічне гостювання в своєму курені, а хлопці, струсивши собі по яблукові чи по двійко, йшли геть.

У діда Ващенка була під хатою яблуня-хунтовичка, так хлопчики, його сусіди, приспособилися зривати яблука сачком, просунувши його в незасклену шибку в своїх сінях. Дід помічав, що яблук меншає, але міг зрозуміти, куди вони діваються, сідав під яблунею стерегти, але те не допомагало, аж поки в хлопців яблуко зірвалося і впало на діда. Тоді тільки розгадав їхній прийом.

Очевидно ж, мої ровесники не були першопрохідцями у цій справі, лише продовжували традиції попередників, - Господь мав прощати і це.


Кілька разів у кінці літа, після Спаса, мені випало їхати з дідом Федором на базар у Синявку, де було море садовини й продавали її майже за безцінь, тільки б збути. То були незабутні поїздки, вже хоча б тим, що виривався в трошки ширші світи. До того тільки ходив коли-не-коли в базарні дні з матір’ю в Щорс, там небагато було цікавого, - височезний напівзруйнований остов костелу неподалік від станції, біля нього кілька могильних плит з написами не по-нашому, перехідний міст через залізницю, водокачка біля мосту, чорні задимлені паровози, часом „маневруха” обдасть їдким димом та густим білим паром, коли йдеш через міст. Або побачиш внизу довгу зелену гусеницю пасажирського поїзда, що якраз прибув на станцію, паровоз на високих колесах в головах гусениці, що нетерпляче чмихає та подає голос гудком. – ото і все. А тут довга-предовга дорога, що починається для тебе ще з ночі, - ти, непротурканий від сну, лягаєш ниць на мощеному сіном возі в сподіванні продовжити перерваний сон, дід – „Ньо, малий,” – і підвода, поторохкуючи, рушає з місця, котиться на хутір, потім лісом, кучинівським полем, поки вирине з темряви чи з сивого туману і сама Кучинівка, - велике село, кажуть, що одне з найбільших на Україні: тут і світанок для вас почнеться. Але ти й далі лежиш на торохтючому возі, кучинівська вулиця така ж нецікава, як і займищанська, тільки довга, як собача пісня.

Втім, сну уже нема, ти, врешті, сідаєш на возі, зводиш ледь-ледь зацікавлені очі на кучинівська церкву, - велику, з високою банею. Різкіше відчуваєш прохолоду. Вулиця й далі тягнеться, сіра, похмура, де з парканами чи тинами, а де з провислим воринням, з позеленілими латками моху на солом”яних дахах, з райдужними плямами на склі шибок, з погордливо задертими журавлями колодязів, - колодязі тут явно глибші, ніж у Займищі, то й журавлі вищі. Нарешті, закінчується вулиця, за селом на пагорбі височіє незграбний вітряк з нерухомими розчепіреними крилами, на них скатані полотнища, які, коли буде потреба, розкатають, і вони, як паруси, ловитимуть вітер, і все у вітряку оживе, почнуть махати крила, прийдуть у рух жорна, що всередині, перетиратимуть засипане зерно на муку.

З пагорба відкривається поле, широке, скільки може охопити око, вже підсвічене сонцем, яке ще не повністю викотилося над смужкою далекого лісу й ніби грайливо мружиться, та незабаром його покотьоло зовсім відірветься від краю землі й буде вести вашу підводу далі і далі у безкінечність.

Вітряки ще кілька разів поставатимуть на вашому шляху, що проліг на південь від Кучинівка, десь поміж селами Низківкою та Рогізками. Траплятимуться й розкидані там-сям острівки невеличких гайків на широкому безмежжі золотистого, вже скошеного поля. Це не Займище, з його затиснутими звідусіль то борком, то вільшняками, то болотом з молодим березником, Блюдним, Вершинами, Дідівщиною, Рогівкою. Тут простір і в ширину, і в височину. Тут і земля інша, чорноземна, - ступиш босою ногою, а вона м’якенька й тепла, вгрузає нога, як у попелі. Тут і тополі вже трапляються, стрімкі, справжні, з притиснутими до стовбурів вітами, - як на ілюстраціях до Шевченкових віршів: „Рости, рости, тополенько, все вгору та вгору!” Це вже Україна, як ти її уявляв...

Найпомітніша віха на вашій дорозі – хутір Калюжний, здалеку видна оаза з високими деревами, нижче тих дерев – рясні садки, в зелені яких затонули хати, клуні й хліви, - їх не одразу й помітиш. Колодязний журавель тут ще вищий, над колодязем, що зачиняється на легку ляду, гойдається дерев’яне відро з залізними обручами, вода до сизості холодна, зуби ломить, а мокре дерево відра надає їй особливого смаку. Нема тільки калюж на тому хуторі, не виправдовує назви, - напевне, повисушувало їх жарке літо.

За хутором Калюжним знову поле. Та ось, нарешті, зринають далекі обриси тієї Синявки, починають сповільна наближатися до нас. Приїжджаємо. Дід знає, де прив’язати коня, так, щоб і кінь, і віз, коли сонце підніметься, перебували в холодку. Дід іде базарувати, а я стережу нашу підводу.

Базар, власне, тут і починається, де ми спинилися, частина подій відбувається на моїх очах. Люди веселі, лукаві, як кажуть, - пальця в рот не клади. Що ж, на те він і базар. Ось жінка бідкається, що купила собі козу, а виявилося, що то цап, і носить на руках ту свою покупку, хоче відпродати, але так, щоб повернути ті гроші, які заплатила. „Треба ж було помацати,” – повчають її, весело гигикаючи, дядьки, що, як і я, стережуть підводи. „Та мацала ж, - так само весело пояснює жінка. – Наче ж було те, що мені треба, - з дійками, а от помилилася”. Базарувальники й далі коментують те некваліфіковане мацання.

Дід Федір тим часом не дрімає. Там виторгував корзину путинок. Ось його брилик випливає вже в іншому місці, несе до воза антонівки такої, що хай посунеться дід Ващенко зі своїми хунтовичками! Висипав, притрусив сіном і знову впірнув у натовп. А одного разу привів жінку, відв’язав коня, і поїхали ми до неї в Городище, у її сад, - це близько, Синявка переходить у Городище, не перериваючи навіть вулиці. Ми з дідом самі рвали яблука та груші з дерев, вони аж рипіли, тугі й соковиті, коли клали на віз. Жінці тій менше мороки, а нам своя вигода, - що не побиті, одне в одне, та ще й скидка в ціні. Дід свого не попустить.

Скупилися – і додому, намотуємо на колеса дорогу в зворотному порядку. Вона видається ще довшою, ніж вранішня. А вода в колодязі на хуторі Калюжному ще смачніша.

А вдома увечері очі заплющуєш – а тобі знову дорога та дорога, з гуркотінням коліс та підстрибуванням воза на вибоях і без вибоїв, ніби то вже стало станом твого постійного існування.

Незабутні ті враження від поїздок у Синявку в мені сколихнуться й оживуть знову, коли батько розкаже, як його дід, Кирило Тарасович Смоляк, відставний солдат, що опинився після служби в Займищі, вже обжившись та убувшись тут, захотів відвідати свою рідню на далекому Поділлі, під Проскуровом. Кирило Тарасович взяв із собою свого середульшого сина Сашка, таких на той час літ, як і я, і поїхали через всю Україну. Ото була подорож! Я тільки частково міг уявити і дуже заздрив, шкодував, що не мені та подорож випала. Побачити всю Україну!

Можу похвалитися, що на старості літ я це надолужив. Тричі вже возив мене син автомобілем з Івано-Франківська до Щорса і назад. Не конем – але це і не поїзд, з приколійними лісосмугами обабіч дороги. Вся Україна пройшла перед моїм зором, в усій її літній, сонячній красі. Це незабутнє.


Перші попередження про наближення осені – Ілля і Спас. Після Іллі не можна купатися в річці. До Спаса гріх їсти яблука і груші. Хоча дітлашня завжди легко порушувала і ту, й іншу заборону.

Подальші віхи – перша і друга Пречисті й, нарешті, Покрова. До Покрови мають бути завершені всі польові роботи. Але так велося в хазяїв. У колгоспі – як коли вийде. Та й осінь на осінь не припадає, одного року зажовтіє листя ще від Спасівки, іншого зеленіє і в жовтні.

Збираються і відлітають у вирій перелітні птахи, - у кожного на це свій час. Зворушливо дивитися, як готуються до відльоту бусли, збираючись у великі гурти на лузі. Сумно кружляють у небі, ніби то у них обряд прощання з рідним краєм, який залишають до наступної весни.

Осені притаманна своя, - печальна, як зауважив поет, і урочиста краса. Осінь багата і щедра. Багата плодами землі і праці. А щедра незліченністю барв і відтінків, урочиста в своїй дивовижній прозорості, чистоті і небесної синяви, і вод, глибоких і мілких, які ніби теж увібрали в себе ту небесну чистоту. Не кажу про Снов, - про неї окрема мова, - ви загляньте в будь-який ставок, у рівчак, у найменшу калюжку: впав листочок у осінню воду, - і почуває себе у повній недоторканності від гниття, від тління. Я не знаю розгадки цієї властивості осінньої води, осіннього повітря, - але є щось, чарівне у своїй нерозгаданості. Недарма ж і серед свят осені дві Пречисті, вся осінь – це суцільна Пречиста.

Пізньої осені в Займищі справляють ще одне храмове свято – на Михайла. Храмові свята встановлюються відповідно до назв Божих храмів, тобто церков, у селах. Наша церква, в якій правили службу Божу в роки війни – під час окупації і років з десять ще після звільнення, - а перед війною не правили, з того часу, як на початку тридцятих зняли з неї баню та дзвіницю знесли – має на фундаменті метричну позначку „1898”. Тепер знову відновили і церкву, і службу в ній, але дуже мало залишилося в селі людей, котрі можуть її відвідувати. А в двадцяті роки був чудовий півчий хор під регентством Гната Єфименка, співала в тому хорі Марія Федосівна Дорошенко (в заміжжі Шубін), одна з найзнаменитіших, мабуть, за всі часи займищанських співачок, один з найчарівніших голосів, співали також Дуня Калениківна, і красуня Орина, Івана Павленка (Зайця) дочка, і Домаха Дем’янівна Єрмоленко (дочка Дем’яна Буха), і Марія Іванівна Ушата, і моя тітка Настя Миколаївна Смоляк (в заміжжі Борисенко), і ще не менше десяти дівчат, які зберегла фотокартка тих далеких років і яких уже нема кому і впізнати...

До речі, мій атеїстично настроєний батько, я це помітив тільки в останні роки його життя, дуже любив церковні передзвони і церковний спів.

Перед 1898 роком, починаючи з 1859-го, чотири десятиліття займищани жили без власної церкви. Є документальне свідчення, що в цей час кілька чоловік із нашого села обиралися членами попечительства Покровської церкви сусіднього села Великого Щимля, - в тому списку я знайшов двох своїх прадідів, „власника” Мину Комісаренка і відставного рядового Кирила Смоляка. Не знаю, чи були вони вже на той час сватами, чи стали ними пізніше.

А до 1859-го у Займищі була інша православна церква, перша згадка про яку є в „Опису Новгородсіверського намісництва (1779 – 1781)” – „Церква дерев’яна 1, духовенства 1”, остання ж згадка – у „Списку населених місць 1859 р.” Котрась із цих церков була збудована на честь Петра, друга на честь Михайла.

До свята Михайла досить часто вже встигає лягти сніг, хоча „узаконений” прихід зими пов’язується з іншими трьома святами, які ідуть одне за одним, і їх звикли й називати підряд, в нерозлучності: „Варки, Савки, Миколай”. Навіть є така приповідка: „Варвара постеле, Сава погладить, а Миколай стукне”.

У нас ці свята пам’ятають, але якимись обрядами вони не обставлені. У моїй пам’яті початок зими – це сумна, холодна, до занудності довга Пилипівка. Це найдовші темні ночі в повоєнні роки – ще й з голодним завиванням вовків, і найкоротші, теж похмурі, підсліпуваті - колись там теє сонце проблисне і знову сховається – дні. Щоправда, про ту ж лукаву Варвару кажуть, що вона „ночі урвала, а дня приточила”, але то ще важко помітити, й радості від того мало.

За Пилипівною вже й Різдво Христове, далі Новий рік (по-старому), і – Водохреща. Хрещенські морози – кульмінація зими, хоча кінець її ще далеко.


Про принади зими писати чомусь не хочеться, хоча й вони, звичайно ж, були. Бували зими з такими лютими морозами, що земля тріскалася, розлунюючи в чутких рожевих ранках ніскільки не слабкіше від гарматних канонад, і ворони помирали на льоту в такі морози й ми приносили в школу їхні скоцюрблені, легенькі, ніби з самого пір’я, тільця лякати ними дівчат. Санки, ковзани, лижі, просто спускання з гірки, після якого приходиш додому з примерзлими до чобіт онучами, гра в сніжки у відлигу, коли й про уроки забувалося, але гра команди на команду на перемогу то було, мабуть, не для мене, не захоплював мене всього той спортивний азарт, як то, скажімо, Михайла Жука (Геця) чи Шуру Корчика. Якось я придумав собі іншу забавку – захотів побачити, що буде, якщо сніжка зіткнеться в повітрі з іншою сніжкою, - довгенько довелося ціляти в зустрічні сніжки, але одного разу таки вцілив, і цей момент помітив і Миша Жук, хоча подумав, що то випадковість. Але моя радість не була меншою.

З сьогодні цікавішим видається ось таке: ми з батьком їдемо по сіно на луг, далеко від села, на Зяті чи в Наспище. Луг так іскриться й мерехтить на сонці незайманим снігом, аж сльози з очей витискає. Той сніговий простір – як і весняний паводок, в далекому обрамленні Милорадівщини, чорного графічного малюнка Грязни з одного боку, справа, і Зайчикового лісу по ліву руч. І побачили далеко попереду лисицю, бігла кудись від Зайчикового лісу. До неї було не менше кілометра, але обережна і хитра звірючка враз спинилася, чи вушка нашорошила, чи носиком повітря винюхувала, - нам з відстані не розібрати, але щось небезпечне для себе вловила і, війнувши пишним вогнистим своїм хвостом, розвернулася й – ходу від нас, туди, звідки бігла.

Мені ще раз довелося побачити лисицю (про зоопарківських звірів, адаптованих до неволі й постійних потоків охочих на них позирити, ми тут не говоримо) – цього разу в лісі, де я стояв на посту, охороняв військовий об’єкт. Вона бігла по трапу мого поста, напівоблізла, напевне, хвора, бо й покашлювала майже людським голосом, я спершу подумав, що то перевірка служби. Ця підбігла зовсім близько, хоч я мав карабін, - дикі звірі взагалі чують зброю і бояться її, але ця виявилася грамотною.

Була мені, і теж з батьком, ще така пригода. Ми їхали з ним у протилежному напрямку – забирати в лісі соснове гілля на дрова, була у батька про це домовленість з лісником. Село і ліс пишалися в коралах і тонких мереживах інею. Батько у мене мовчазний, я теж мовчав. У лісі він мені показав вовчий слід: вм’ят