Реферат: Управління культури та туризму Черкаської облдержадміністрації Черкаська обласна бібліотека для дітей знаменитості на черкащині

Управління культури та туризму Черкаської облдержадміністрації

Черкаська обласна бібліотека для дітей


ЗНАМЕНИТОСТІ НА ЧЕРКАЩИНІ

(Митці)





Краєзнавча розвідка для учнів 7-9 класів
Випуск 2

Черкаси, 2008


Зміст:

Художники, скульптори, архітектори………

Городецький Владислав………………………………………..

Кальченко Галина

Кравченко Анатолій………………………………………………….

Кузнєцов Володимир………………… ……………………….

Сошенко Іван..........................................................
2. Композитори, співаки, актори театру………………………….
Авдієвський Анатолій

Заньковецька Марія

Карпенко-Карий Іван

Кириченко Раїса

Курбас Лесь

Лисенко Микола

Морозов Олександр…………………………………………………..

Ужвій Наталя
Чайковський Петро…………………………………………… 3. Митці кіно..............................................
Нікулін Юрій..................................................................

Тарковський Андрій......................................................
^ Яковченко Микола

Другий випуск краєзнавчої розвідки «Знаменитості на Черкащині» продовжує розпочату серію розповідей про видатних людей, чий життєвий або творчий шлях так чи інакше був пов’язаний з Черкащиною. Він присвячується людям мистецтва: художникам, скульпторам, архітекторам, акторам театру та кіно, режисерам, музикантам.... Всі ці талановиті митці залишили яскравий слід в пам’яті людей, тож приємно, що доля привела їх і до нашого Черкаського краю.


^ 1. Художники, скульптори, архітектори


Городецький Владислав Владиславович

(1863-1930)

Владислав Владиславович Городецький – видатний зодчий, автор багатьох відомих споруд, якого знають і пам’ятають в Україні, Польщі, Ірані, народився на Вінниччині в 1863 р. За походженням - із старовинного польського шляхетського роду.

У 1890 р. закінчив Петербурзьку академію мистецтв. Тривалий час жив і творив у Києві. Тут побудував будинок нинішнього Національного художнього музею, костьол святого Миколая та ін. Для себе 1903 р. побудував «будинок з химерами». Утім, залишив свій доробок Городецький і на Черкащині.

У нашому краї Городецький працював на російських дворян Балашових. Катерині Андріївні Балашовій маєток дістався 1884 р. у спадок від рідного дядька, світлійшого князя Семена Михайловича Воронцова. Їй при містечках Мошни і Городище належало 43 590 десятин землі. Величезний, багатющий маєток простягався на 60 верст від Дніпра, займав територію 6 волостей з 2 містечками і 17 селами. Катерині Андріївні вдалося створити тут зразкове господарство – багатогалузеве і прибуткове. Протягом 1892-1897 рр. Владислав Городецький не один раз тут бував.

1896 р. на Нижньогородському ярмарку управитель маєтку К.Балашової Михайло Філіпченко представив детальний його опис і характеристику його економічної діяльності. Є в цьому описі згадка і про Владислава Городецького: "За останні чотири роки був нашим консультантом, а іноді й архітектором молодий цивільний архітектор Владислав Владиславович Городецький, який має велику кількість робіт в Києві; йому ми зобов’язані проектами і спорудженням Мошнівської лікарні, будівлі Олександрійської винокурні (в с. Байбузи) і чудовим проектом стайні конторного двору".

Стайні для їздових коней при головній конторі Мошногородищенського маєтку Владислав Городецький спроектував мурованими, з центральним ризалітом і датою "1895" в трикутному розірваному фронтоні. Пізніше Городецький виконував інші архітектурні та інженерні замовлення Катерини Балашової, зокрема, шлюзи на річці Вільшанці біля с. Старосілля.

До сьогодні приміщення стаєнь не збереглися. Місце, де вони стояли, визначити точно доволі важко. Є припущення, що головна контора і стайні були в центрі Городища, навпроти Михайлівської церкви, на території сучасного дитячого ревмосанаторію. Шлюзи в Старосіллі теж не збереглися. За спогадами старожилів, вони були зруйновані під час бурхливої повені весною 1917 р.

У 1880 р. в Умані архітектор побудував приміщення шестикласної чоловічої гімназії (нині - Агротехнічний коледж) та Вищого міського народного училища (нині - педучилище).

У Черкасах 1891 р. за його проектом було побудовано кілька приміщень: чоловічу гімназію (нині - музичне училище), у 1903-1905 рр. – жіночу гімназію (у радянські часи – Будинок піонерів), 1914 р. – Громадський банк (нині - редакції газет «Черкаський край» і «Вечірні Черкаси»). Крім того, архітектор брав участь у проектуванні торгових рибних і м’ясних рядів Миколаївського ринку в Черкасах (нині один із них зберігся у дворі між старим корпусом ЧНУ і вулицею Лазарева).

Владислав Городецький був дуже багатогранною особистістю, схильною до новинок і пригод. Він мав одного з перших легкових автомобілів і піднімався в небо з першими київськими авіаторами. Городецький чудово малював, захоплювався ювелірним мистецтвом, заснував у Києві Художній музей, володів будівельною фірмою, яка започаткувала застосування в будівництві цементу і залізобетону.

Але найбільшим захопленням його життя було полювання. Як завзятий мисливець він не раз здобував нагороди на стрілецьких змаганнях і щороку їздив на полювання на Кавказ та Алтай, до Ірану, Кенії, Монголії, Середньої Азії, Сибіру і Тибету. Привезені з тих мандрів екзотичні експонати мисливець дарував музею Товариства правильного полювання, а живих тварин – зоопарку. Враження від своїх подорожей Городецький виклав у книзі «У джунглях Африки. Нотатки мисливця», яку він проілюстрував своїми малюнками і фотографіями та видав власним коштом.

На Черкащину і, зокрема, на Городищину, Городецький теж приїздив полювати. Мошногородищенський маєток мав давні мисливські угіддя.

1920 р. виїхав до Польщі, пізніше працював у США та Ірані. У Тегерані побудував шахський палац, театр, готель. Там і помер у 1930 р., похований на католицькому кладовищі столиці Ірану.


Використані джерела:

1. Веснін О. Память, втілена в красі: [Роботи зодчого В.Городецького в Черкасах] //Місто. – 1996. – 12 січ. – С.3.

2. Городецький Владислав Владиславович //Енциклопедія Сучасної України. Т.6. – К., 2006. – С.287.

3. Страшевич В. Черкаська спадщина Владислава Городецького //Місто. – 2008. – 6 лют. – С.18.

Інтернет-посилання:

1. Городецький і Черкащина http://www.artlib.ru

Галина Никифорівна Кальченко

(1926-1975)


Життя та творчість відомої української скульпторки Галини Кальченко пов’язані з Черкаським краєм. Ось як розповідає про це черкаський кореспондент Йосип Айзенберг:

«...Довгою кладкою че­рез літа приходять спога­ди. І в їх серпанку просту­пає образ незабутньої Га­лини Никифорівни. Перша зустріч була в приміській Геронимівці, куди я приїхав з редакцій­ним завданням «Черкаської правди». Шукаю голову колгоспу, а мені кажуть, що Галина Євгенівна Буркацька зайнята з гостею. Нею виявилася її тезка Галина Кальченко, ще молодий митець, але чия творчість набувала розго­лосу.

Застав обох у школі, де світла класна кімната — саме тривали літні канікули — перетворилася в май­стерню скульптора. Гали­на Никифорівна працювала над погруддям го­сподарки, яка терпеливо позувала, хоч давалося їй це, звичайно, нелегко при тій безлічі справ, які її че­кали.

Зачастила Кальченко в Геронимівку, маючи офіцій­не доручення — створити, як передбачав усталений порядок, бронзове погру­ддя двічі Героя Соціалісти­чної Праці, щоб постало воно в центрі села. Тоді ж, очевидно, народився й за­дум більш камерного ску­льптурного портрета, пе­реведеного з великою пси­хологічною достовірністю в мармур.

Так я познайомився з Галиною Кальченко, взяв перше інтерв'ю в неї, був свідком чудесних мо­ментів перетворення гли­ни в твір мистецтва.

У Черкаси поверталися разом. Галина Никифорів­на теж їхала додому. Чоло­вік її, військовий за профе­сією, командував Черкась­ким гарнізоном, і з деяких пір вона ділила дні і місяці між столицею і нашим міс­том, яке встигла полюби­ти».

Через півтора десятки років Галина Никифорівна вже вважалася визнаним майстром, була автором значних творів мо­нументального мистецтва, удостоїлась звання народ­ного художника України. Багато працювала для Че­ркащини, створивши па­м'ятники автору "Запоро­жця за Дунаєм" Семену Гулаку-Артемовському в Городищі, письменнику Івану Нечую-Левицькому в Стеблеві і композитору Кирилу Стеценку в Квітках.

Але залишалася в Чер­касах найвідповідальніша справа — спорудження ве­личного монумента геро­ям на Пагорбі Слави над Дніпром.

Довго не вдавалося знайти того, хто взявся б за проектування. Не допо­міг і оголошений конкурс: подані на нього проекти виявилися невдалими. Тоді вирішили знову звернути­ся до Галини Кальченко.

Олександр Ренькас, який очолював архітектур­ну службу області, згадував, як разом із колишнім заступником голови облвиконкому Оле­ксієм Дубовим їздив з цією місією у Київ до скульпто­ра:

— Прийшли на кварти­ру до Галини Никифорівни, зустрілися як з давньою і доброю знайомою. Гово­римо про мету нашого при­їзду, передаємо просьбу від імені черкасців. Галина Никифорівна аж сплесну­ла руками: «Ви знаєте, скі­льки на мене чекає невід­кладної роботи! А тут ще здоров'я щось почало зда­вати. Тільки як відмовиш дорогим моєму серцю чер­касцям?».

Почалася напружена робота над меморіалом, в яку включилися разом з Галиною Кальченко її то­вариш по художньому інституту скульптор Едвард Кунцевич і співавтор по багатьох пам'ятниках архі­тектор Анатолій Ігнащенко. Згодом прийшли в гру­пу ще Борис Микитенко і Олександр Ренькас — ску­льптор і архітектор.

Все ускладнювалося вкрай ущільненими стро­ками: відкриття намітили на тридцятиріччя Перемоги, а до нього залишалося мен­ше року. Працювали, без пере­більшення, не рахуючись з часом. У лихоманці всіля­ких справ змішалися дні і ночі.

І от проект готовий, по­казаний в Києві і Черка­сах, дістав високу оцінку. Тепер залишалося, «всьо­го-на-всього», перевести задумане з паперу, з маке­тів у натуру — в бетон, гра­ніт, бронзу.

...Майстерня Кальченко була розташована в тихому провулку Києва недалеко від Палацу мистецтв «Укра­їна».

Досить просторе при­міщення, заставлене маке­тами і моделями, скульп­турами різної величини. Тут чарівна Марія Заньковецька і мудрий Григорій Ско­ворода, красиві в натхненні Андрій Малишко і Олесь Гончар...

Але найчастіше зустрі­чалася Леся Українка, улю­блена для Кальченко і як поетеса, і як борець, прос­то як людина. Її образ про­ходив крізь усю творчість майстра, над втіленням його Галина Никифорівна, певно, ніколи не припиняла роздумів, роботи.

У ній самій щось було від Лесі — Лесин порив, Лесині любов і ненависть. Кальченко жила на межі фізичних і духовних сил, жила на знос. Бо вва­жала, що для митця нема шляху, крім ось цього — нещадного самоспалення.

— Я більше всього бою­ся не встигнути зробити те, що можу, що повинна зро­бити, — зізнавалася вона сама.

Галина Ни­кифорівна, обдумуючи монумент Слави в Черкасах, розповідала, що являтиме собою меморі­ал. Говорила, що необхідно підсипати, підняти дніпров­ський пагорб — у народних традиціях земляних курга­нів. Що служитиме пагорб основою, ніби п'єдесталом великої скульптурної фігу­ри — бронзової матері-Вітчизни, яка піднімає чашу з Вічним вогнем, славлячи подвиг своїх синів.

...А потім була весна в яскравому буянні барв, був тридцятий День Перемо­ги. І тисячі й тисячі черка­сців зібралися на свято. І в усій своїй величі постав перед ними монумент як гімн доблесті і звитязі тих, хто згорів у полум'ї війни.

Тільки не судилося до­жити до цього радісного дня Галині Кальченко. Під­ступна хвороба обірвала біг її днів і літ, коли не було їй ще й п'ятдесяти. Меморіал у Черкасах — то наче лебедина пісня, натхненно проспівана нею.


Використані джерела:

Айзенберг Й. „Я пам’ятник собі...” //Черкаський край. – 2001. – 7 лют. – С.6.

Богатирьов Д. Черкаську «Батьківщину-Матір» ледь не забрали до Києва //Вечірні Черкаси. – 2003. – 7 трав. – С.12.

Кальченко Галина Никифорівна // Енциклопедія історії України. Т.4. – К., 2007. – С.45-46.

Кирей В. Священний вогонь нашої родини //Урядовий кур’єр. – 2007. – 7 берез. – С.6.
^ Анатолій Іванович Кравченко
(1927-1999)


В містечку Братському Миколаївської області в сімї робітника Братської МТС 10 січня 1927 р. народився Анатолій Іванович Кравченко, пізніше - відомий скульптор, член спілки художників. Мав важке дитинство. Війна застала хлопця, коли він закінчив 6-й клас Братської середньої школи.

Після визволення півдня України працював у Братській МТС. З 1944 р. – у лавах Радянської Армії. Війну пройшов у піхоті, а після перемоги над ворогом був мобілізований до Військово-Морського Флоту, у Червонопрапорну експедицію підводних робіт.

Пять років ніс вахту кочегара. Служив серед бувалих моряків, навчився цінувати справжню дружбу, бути вірним товаришем.

Потреба малювати і ліпити з роками росла. Кожен раз, коли судно базувалося в грузинському місті Батумі, відвідував міську студію образотворчого мистецтва. Після семи років служби в армії 1951 р. Анатолій Іванович демобілізовується.

1946 р., після смерті батька, мати переїздить на свою батьківщину у Кривий Ріг, куди після демобілізації повертається й Анатолій. Працює на шахті і закінчує 7-й клас школи робітничої молоді.

1953 р. вступив до Одеського художнього училища ім. Грекова. Захистивши диплом на «відмінно», Анатолій Іванович їде у Херсон працювати. Через рік роботи відчув потребу в поглибленні знань. 1959 р. він – студент скульптурного відділу Київського державного художнього інституту.

Після закінчення інституту Кравченко приїхав працювати на Черкащину.

За його задумом в Черкаській області встановлено багато памятників воїнам-односельчанам, що загинули під час Великої Вітчизняної війни в селах Гельмязеві Золотоніського та Попужинцях Тальнівського районів.

Скульптор створив цілу галерею монументальних портретів: Героя Радянського Союзу уродженця Черкащини І.А.Індика; уродженця Корсунь-Шевченківського Героя Радянського Союзу М.Н.Льонченка, що загинув при обороні Москви; національного героя України Устима Кармелюка та ін. Багато робіт скульптора повязано з Шевченківською тематикою, козацтвом.


Використані джерела:

Клименко Н.М. Скульптор. //Краєзнавець Черкащини: Вип.2. – Черкаси, 1991. – С.47-52.

Шквар Г. Художник щирий і правдивий: [Творчість скульптора] //Черкаський край. – 2000. – 15 верес.


Кузнєцов Володимир Олександрович

(1874—1960)


З Черкащиною тісно пов'язана творча біографія відо­мого художника, заслуженого діяча мистецтва Росії Кузнєцова Володимира Олександровича.

Більше ста його творів зберігається у фондах Черкаського художнього музею. Допитливий відвідувач запитає: що російського художника так зблизило з Черкасами? І почує таку розповідь.

Є кілька місць, до яких прикипіла душа відомого живописця першої половини ХХ ст. По-перше, це — Петербург, де він здобував освіту і вчився у вечірніх класах Товариства заохочення художни­ків та Академії мистецтв. По-друге, це —Урал, куди доля привела молодого художника розписувати церкву Нижньо-Салдинського заводу, і якому він був відданий усе життя, створюючи образи сильних волею і характерами уральців. Зроблені на Уралі підготовчі етюди дали тему для майбутнього диплома.

Дипломна картина «Канун» в Академії мистецтв в 1909 р. от­римала загальне визнання, і молодого художника відправляють у закордонне відрядження. Повернувшись в 1910 р. із закордону, де він працював у Венеції і Римі, Володимир Олександрович продовжує працювати над своєю улюбленою темою. Пише етюди і закінчує картину «Хресний хід старообрядців». За цю роботу Академія художеств нагороджує його другим зако­рдонним відрядженням.

З 1911 р. пов'язані його перші дебю­ти за кордоном. Картина «Канун» була на всесвітній виставці в Римі, а «Хресний хід» і «Чаювання» - на Міжнародній виставці в Мюнхені. Картина «Весна» і «Сваха» - в Празі.

Події 1917 р. внесли змі­ни в тематику робіт В.О.Кузнєцова. «Червона Армія в 1919 р./1921 р.», «Пугачов на Уралі» (1923 р.), «Лютнева ре­волюція» (1928 р.). Його робота «Штаб Жовтня», що експонува­лася в 1937 р. на Всесвітній ви­ставці в Парижі, була удостоєна Великої золотої медалі. Карти­на «Взяття Зимового палацу» експонувалась у 1939 р. на між­народній виставці в Нью-Йорку.

Перебуваючи в Україні, худо­жник зупиняється в Черкасах і 1936 р. на затишній зеленій вулиці Пастерівській будує власну творчу майстерню. Це і було третім, улюбленим його місцем на Землі. З того часу кожного літа він відвідує Черкаси, своє літнє творче гніз­до. Старожили пам'ятають, як Во­лодимир Олександрович тихими літніми вечорами цікаво розпові­дав про свої зустрічі з Горьким, Шаляпіним, з багатьма відомими вченими і митцями.

Велика Вітчизняна війна зас­тала його в Криму, де він збирав матеріал для майбутньої картини «Відпочинок бійців на півдні». Рі­зноманітними шляхами Кузнєцов добирається до Ленінграда, зві­дкіля у вересні 1941 р. був ева­куйований на Урал. Після визво­лення України частинами Радян­ської армії перебирається до Че­ркас. Пізніше він згадував про ті дні: «Гостро відчувається війна, зметені цілі квартали будинків, у диму пожежі перебігають ще че­рвоні струмочки вогню. Фа­шистські орди відкинуті на захід, їм на п'яти наступають наші вій­ська. Роблю ескізи, зарисовую партизан, пишу етюди». Худож­ник задумав картину «Партизани Дніпра». Робить декілька ескізів, їде в Мошногірський ліс і там у партизанському загоні братів Савченків пише з натури: «Зв'язкова загону Фрося Бабич», портрети Оксани Савченко, юного партизана Колі Негоди. Робить безліч замальовок.

Твори Володимира Олексан­дровича, різноманітні за темами і жанрами, зберігаються у Третьяковській галереї, Російському музеї в Петербурзі, але найбіль­ше зібрання - в Черкаському об­ласному художньому музеї. Картини були пере­дані його сином Борисом Воло­димировичем, що проживав на вулиці Пастерівській 34, в будин­ку, який перейшов йому у спадок від батька. Адже Черкаси були для художника місцем, де він творив і відпочивав душею і серцем.

Використані джерела:

1. Російський художник у Черкасах //Наш рідний край: Хрестоматія з історії Черкащини. – К., 1993. – С.318.

2. Клименко Н. Художник Кузнєцов обожнював Черкаси //Місто. – 2008. – 9 січ. – С.16.


Іван Максимович Сошенко

(1807-1876)

Іван Максимович Сошенко, відомий український живописець, народився 2 червня 1807 р. в Богуславі (тепер місто Київської обл.). За певних обставин переїхав у Звенигородку на Черкащині i тут взявся за малювання. Навчався у дячка, потiм - у вiльшанського богомаза Превлоцького. Однiєю з перших його робiт милувалися… мисливськi собаки в Енгельгардтовiй стайнi. Там Івановi «довiрили» розпис стiн сценами полювання з хортами. Та вже у сімнадцять років вiн заслужив слави i серед людей - у Млiївськiй церквi створив такi довершенi панорами, що спромiгся навiть придбати трохи землi.

У 1834-38 рр. Сошенко навчався у Петербурзькій академії мистецтв. Згодом - викладав малювання в гімназіях Ніжина, Немирова, Києва. Сприяв викупові з кріпацтва Т.Г. Шевченка.

Цей неперевершений пейзажист i портретист, який, на думку багатьох критикiв, був майстернiшим за Шевченка, створив багато картин:
«Портрет бабусi Чалого», «Жiночий портрет», «Хлопчики-рибалки», «Продаж сiна на Днiпрi», «Водоспад», «Ранок», «Пейзаж», портрети Хмельницького, Мазепи, Гонти, стареньких батькiв у Звенигородці. А ще вiн вiдкрив свiтовi Шевченка i вже тим заслужив вдячнiсть прийдешнiх поколiнь. Бiльше того, викупивши з неволi талант, вiн не дав йому загинути у петербурзькiй круговертi, коли той вже розмiнювався на вино i карти. «Гей, Тарасе, схаменися! Чого дiла не робиш? Чого тебе нечистая носить по тим гостям?», - так iз незлобивим батькiвським докором наставляв новоспеченого «свiтського лева» найближчий товариш, лише на сiм років за нього старший.

Понад 8 років Сошенко жив у Вільшані Городищенського району. Їдучи зі Сміли в Богуслав, зупинявся в Корсуні, де й помер 18 липня 1876 р.


Використані джерела:

Єрмоленко Ю. Іван Максимович Сошенко: До 200-річчя від дня народження //Чумацький шлях. – 2007. - № 4. – С.14-16.

Черкащини славетні імена: [Сошенко Іван] //Нова Доба. – 2001. - №84. – Вкл. С.7.

Янко Д. Митець і вчитель //Культура і життя. – 2006. – 30 серп. – С.3.

Інтернет-посилання:

Юхно Б. У Корсуні, над Россю... // Новини тижня. – 2007. - № 24. http://nt.ck.ua/



^ Композитори, співаки, актори театру

Авдієвський Анатолій Тимофійович

(1933 р.)


Авдієвський Анатолій Тимофійович - видатний український хоровий диригент, керівник хору імені Григорія Верьовки, академік, лауреат Національної премії імені Т.Г. Шевченка, народний артист України. Народився 16 серпня 1933 р. у селі Федвар (нині – село Підлісне) Кіровоградської області. Із Підлісного сім’я переїхала до Цебрикового на Одещині, де і пройшли дитячі роки Анатолія Тимофійовича.

У 1958 р. Авдієвський закінчив Одеську державну консерваторію імені А.Нежданової. Навчався у Д.Загрецького, К.Пігрова. У 1958-63 рр. - засновник, художній керівник і головний дириґент Поліського ансамблю пісні і танцю "Льонок".

У 1963-66 рр. Анатолій Тимофійович проживав у Черкасах. Працював художнім керівником і головним дириґентом Черкаського українського народного хору. В цей час він познайомився із своєю майбутньою дружиною, яка родом з Канева.

З 1966 р. Авдієвський стає художнім керівником і головним дириґентом Українського народного хору ім. Г.Верьовки. Цей хор користується великою популярністю у нас і за кордоном. За час свого існування колектив відвідав понад 60 країн світу.


Використані джерела:

1. Авдієвський Анатолій Тимофійович // Енциклопедія Сучасної України. Т. 1. — К., 2001. — С. 55.

2. Авдієвський Анатолій Тимофійович //Шевченківські лауреати, 1962-2001: Енцикл. довід. – К., 2001. – С.13-15.

3. Чечель Л. Чуєш, брате мій: [Авдієвський Анатолій] //Культура і життя. – 2008. – 2 квіт. – С.1.

Марія Костянтинівна Заньковецька

(1854-1934)



...Сьома дитина в родині поміщиків Адасовських з невеличкого села Заньки на Че­рнігівщині вже змалку звер­нула увагу родини своєю при­хильністю до народного спі­ву, перших сценічних обра­зів. В юнацькі роки Марія ра­зом з братом Євтихієм, вбравшись у східні костюми, вико­нувала пантоміми з мусуль­манського життя. Брат підтри­мував сестру в її мрії стати актрисою. А коли вона приїха­ла до нього в Петербург, Євтихій схвалив її рі­шення: зіграти у кі­лькох спектаклях єлисаветської театральної трупи М.Кропивницького. І ось ма­ловідома аматорка Адасовська-Хлистова, яка вже успішно вчилася в філіалі Пе­тербурзької консерваторії в Гельсингфорсі, згодилася зіграти Натал­ку в п'єсі І.Котляревського "Наталка Полтавка". Дебют 27 жовтня 1882 р. був успіш­ним.

Марія йде від чоловіка і, взявши сценічний псевдонім на честь рідних Заньків, у складі української трупи Мар­ка Кропивницького стає про­фесійною актрисою.

Ще в 1876 р. імператор Олександр II підписав указ, яким заборо­нялося ввезення з-за кордону українських книг, видання укра­їнських перекладів з російсь­кої та інших мов, під заборо­ною були й вистави українсь­кою мовою. З 1876 по 1881 рік українського театру вза­галі не існувало. На кожну постановку необхід­но було брати дозвіл у гене­рал-губернатора. Тільки з 1893 р. цю заборону зняли, але гоніння на український театр тривало. Багато разів доводилося Марії Костя­нтинівні ходити до губернато­рів Київщини Дренталя чи Ігнатьєва за дозволом виступати.

Сценічними об­разами українських жінок, створеними Марією Костянти­нівною, захоплювалися знані театрали і критики. В рецензіях петербурзьких газет можна було прочитати, що «пані Заньковецька тільки чотири роки на сцені. Обриси її об­личчя виразні і рухливі, фігура струнка і красива, дуже сцені­чна. Вона чудова в драмі, пре­красна в танці і добре співає. Це актриса з талантом вели­ким, самостійним, оригіналь­ним, нікому не наслідує; нату­ра, вся мережана з чутливих нервів».

Довгий період — з 1882 до 1905 року — М.Заньковецька виступала в театральних трупах М.Кропивницького, М.Старицького, М.Садовського та ін.

В кінці XIX ст. її творчі виступи відбулися в Черкасах, як свідчить «Адресная и справочная книжка» «Весь г. Черкассы» за 1911 рік, в історії черкасько­го театру, яка розпочалася з кінця 90-х років XVIII ст., згадується ім'я М.Заньковецької. На розі Гоголівської і Садової (нині Леніна) вулиць підприємливим черкасцем Фастовським було збудоване дере­в'яне приміщення цирку аме­риканського зразка (з ареною посередині). Саме тут черка­ські театрали в кінці 1899 р. й познайомилися з творчістю талановитої актриси. «Я щас­лива, невимовно щаслива, — писала тоді М.Заньковецька, — що своєю грою на сцені, своїми скромними силами української артистки сприяла пробудженню в українському суспільстві любові до рідного мистецтва і естетичному роз­виткові рідного народу».

Черкаси знаходилися в сто­роні від головних шляхів, і, до того ж, не мали стаціонарного театру. «Приїжджі на гастролі «київські», «московські» та інші трупи везли з собою лише одне гучне ім'я для афіші (іноді і цього не було). Ансамблів, як таких, не було. По собі вони залишали лише погані спогади», — інформу­вала «Адресная и справочная книжка».

Великою подією став тоді виступ М.Заньковецької в ролі Галі («Назар Стодоля» Т.Шевченка), Наталки («Ната­лка-Полтавка» І.Котляревсько­го), Харитини («Наймичка» І.Карпенка-Карого) та ін.

А в 1902 р. місцевий під­приємець придбав півторагектарний клаптик землі на розі Музика­нтської і Дахнівської вулиць (нині — Кірова і Хрещатик, дитячий парк), по суті, в центрі міста, і задумав обладнати культурний куточок — побуду­вати міський театр та влашту­вати при ньому сад. Доручив зробити це своїй сестрі Ганні Іванівні Яровій. Міська дума дала на це дозвіл. За кошти Ярової був збудований театр, «досить убогий і незручний». Звичайно, ні про яку архітек­турну вишуканість не могло бути й мови, але для повіто­вого містечка, яким раніше були Черкаси, він став справ­жнім культурним закладом.

Влітку 1903 р. в складі трупи М.Л. Кропивницького, яка здійснювала гастролі в Полтаві, Миргороді, Лохвиці, Золотоноші, Лубнах, Чер­касах, Марія Костянтинівна знову приїхала до наддніп­рянського міста. Черкаси було не впізнати. З'явило­ся багато нових ошатних бу­динків. Місто потопало в зе­лені. Місцевий краєзнавець С.С.Нехорошев згодом зга­дував, що М.Заньковецька з гірки нинішнього скверу імені Богдана Хме­льницького милувалася дніпровською повінню, чу­довим Подолом і Митни­цею. В цей період талано­вита актриса, «українська квітка сцени», виступала в спектаклях «Лимерівна», «Талан», «Наймичка», «Ци­ганка Аза» та ін.

На підмостках черкаського театру Ярового М.Заньковецька могла, втілюючись в образ, «ридати, вмирати, сміятися і бо­ротися, захищаючи правду і честь, вона це вміла геніально, глядачі доходили до захоплен­ня, до непритомності, оплес­кам не було кінця..., її на руках несли...»,—згадував майбутній заслужений артист України Г.С. Свободін.

Ганна Іванівна Ярова подру­жилася із знаменитою актри­сою, вони знаходили під час зустрічей спільні теми для роз­мови, говорили також про нові вистави. Марія Костянтинівна й пізніше часто зупинялася під час гастролей у Ярової, мешка­ла в її будинку — «так набридли готелі...»

У квітні 1914 р. М.Заньковецька виступала ра­зом з М.Саксаганським у трупі Ф.Светлова в Черкасах і Смілі. Знову в репертуарі трупи були її жіночі ролі в спектаклях «Най­мичка», «Безталанна», «Мироїд» та ін. Виступи трупи були в театрі Ярової, де господарями стали нові підприємці Висін і Лур'є, та в приміщенні Громадського зібрання в Церковному провулку (нині вулиця Слави).

Революційні події 1917 р. дали по­штовх створенню нового теа­тру. У М.Заньковецької, знову ж із П.Саксаганським, з'явила­ся нова театральна трупа з мо­лодих талановитих акторів, яких вони відбирали до неї під час гастролей. Розуміючи нові завдання театру, М.Заньковецька не відпочивала влітку 1917 р., а об'їздила зі своєю молодою тру­пою українські міста — Кременчук, Черкаси, Ромни, Олександрівку, Смілу та інші, даючи вистави по якомога низьких цінах на квитки. ЗновуЧеркаси зустріли її з тріумфом.

Це був останній приїзд і останній виступ М.Заньковецької в нашому місті.


Використані джерела:

1. Онищенко Н. У дзеркалі сцени //Урядовий кур’єр. – 2007. – 16 лист. – С.8.

2. Страшевич В. Цариця української сцени дарувала свій талант черкасцям //Черкаський край. – 2004. – 27 серп. – С.11.


Іван Карпенко-Карий

(Іван Карпович Тобілевич)

(1845-1907)


На Черкащині побував і відомий український драматург, актор Іван Карпенко-Карий. А було це за таких обставин.

У липні 1896 р. уманці були здиво­вані незвичною метушнею, яка запанува­ла в центрі міста поруч з недавно розби­тим тут міським сквером. Десятки робіт­ників копали котлован, стукотіли сокири, молотки, дзижчали пилки. До котловану одна за одною під'їжджали підводи-гарбарки з камінням, піском, цеглою. «Буду­ватимуть міський зимовий театр», — пішла поголоска по Умані.

А вже в грудні уманський зимовий театр розпочав свій перший сезон. Відкри­ла його українська трупа Панаса Сакса­ганського, в складі якої був і його брат Іван Карпенко-Карий — кори­фей української класичної драматургії.

І Панаса Саксаганського, й Івана Карпенка-Карого дуже непокоїла думка про те, як зустріне ар­тистів невелика повітова Умань.

«От Бог його зна, як-то воно буде в преславному городі Умані. Город неве­личкий, а часу до посту багато — навряд чи витримаємо ми там аж до посту. Це було б чудо...», — писав своєму одесько­му приятелеві М.Ф.Комарову І.Карпенко-Карий 14 грудня 1896 р.

Як же зустріла видатних митців украї­нського театру повітова Умань?.. До відкриття театру і зимового сезону була поставлена п'єса Карпенка-Карого «Мартин Боруля», з участю автора в головній ролі. Коли автор з'явився на сцені, весь театр здригнувся від привітань, причому на сцену дощем посипалися паперові різнокольорові блискітки, на яких були надруковані похвальні висловлювання на адресу артистів. Артисти були зворушені і підбадьо­рені цим несподіваним прийомом.

З великим успіхом пройшла на уманській сцені і п'єса «Крути, та не перекручуй», в якій майстерно виконали свої ролі П.Саксаганський та І.Карпенко-Ка­рий. Гаряче сприйняли глядачі також ко­медію Карпенка-Карого «Розумний та дурень» і водевіль «По ревізії».

Останнє перебування видатного май­стра вітчизняного сценічного мистецтва в Умані було у 1907 р. «Любий брате! Завтра їду до Єлисавету, а через три дні, відтіля — в Ялту, з божою поміччю — шукати кріпості тіла, бо я найбільше і потеряв іменно кріпості тіла» — писав І.Карпенко-Карий П.Саксаганському. «Надоїло хворіти. Хочеться працювати, бо без праці скучно, а через безсилля трудно сидіти навіть за письменним сто­лом... Звичайно, в один день не попра­вишся, і коли треба було цілий рік, щоб так ослабнути, то, мабуть, не менше тре­ба буде, щоб оправитись...»

Проте надіям хворого на подальшу працю та повернення на сцену не судилося здійснитися. За порадою лікарів він про­був у Ялті лютий, березень і початок квітня 1907 р. Але хвороба брала своє: 2 вересня того ж року Івана Карпо­вича Тобілевича (Карпенка-Карого) не стало.


Використані джерела:

1. Комарницький М. Карпенко-Карий на уманській сцені //Черкаський край. – 1995. – 12 жовт. – С.4.

2. Кудрявцев Л. Корифей сцени: Іван Карпович Тобілевич (Карпенко-Карий) //Молодь України. – 2000. – 24 жовт. – С.3.


Раїса Опанасівна Кириченко

(1943-2005)


Раїса Опанасівна Кириченко, народна артистка України, відома українська співачка, лауреат Національної премії ім. Т.Г. Шевченка, народилася 14 листопада 1943 р. в селі Землянки Полтавської області в простій селянській сім’ї. Працювала в колгоспі, потім на Кременчуцькому автозаводі контролером, де заочно закінчила десятирічку. Майбутня співачка не отримала спеціальної музичної освіти (закінчила Харківський інститут мистецтв лише в 80-х роках).

У 1962-68 рр. Раїса Кириченко - солістка Полтавської, Житомирської, Херсонської філармоній.

З 1968 по 83 рік - працювала в Черкасах: була солісткою Черкаського народного хору, створила ансамбль «Росава» і працювала в ньому. 1983-85 рр. була солісткою Черкаської філармонії.

В 1985 р. Раїса Кириченко переїхала до Полтави, де продовжувала працювати солісткою філармонії. Вона виступала у всіх країнах Європи, Алжирі, Тунісі, на Філіппінах, в Монголії, Австралії, Канаді. З 1986 р. працювала з власною групою «Чураївна».

У 2005 р. після тяжкої хвороби Р.О. Кириченко пішла з життя.


Використані джерела:

1. Кириченко Раїса Опанасівна // Шевченківські лауреати, 1962-2001: Енцикл. довід. – К., 2001. – С.233-234.

2. Черкащини славетні імена: [Раїса Кириченко] //Нова Доба. – 2002. - № 7. – Вкл. С.3.

Інтернет-посилання:

Раїса Кириченко /http: //www.umka.com.ua/ukr/


Лесь Курбас

(Олександр Степанович Курбас)


(1887 - 1942)


«...Андрей Чужий принёс мне книгу «Лесь Курбас. Спогади сучасників» (издана 1969 г.). Просматривая фотографии в зтой книге, я с величайшим волнением обнаружила групповой снимок с надписью «Колектив Київського драматичного те­атру (Кийдрамте) в час гастролей в Умані навесні 1921р.» ... Есть там и я. Сижу внизу Курбаса в шляпе с по­лями...» - згадує артистка Раїса Ро­това.

Ці рядки спогадів про далеку, ознаменовану для Черкащини ім'ям великого Майстра, театральну весну, було віднайдено серед де­сятків сторінок листувань у фондах Державного архіву Черкаської області, котрі впродовж свого життя вів краєзнавець та журналіст М.Ф. Комарницький. Його дружба з артисткою кузбасівської трупи Раїсою полишила театрознав­цям, дослідникам творчості Леся Курбаса хоча й мізерні, проте вагомі згадки про творчу діяльність на черкаській землі артиста-легенди, режисера-реформатора, знако­вої фігури не лише для ук­раїнського, а й світового театру.

В умовах громадянської війни театри змушені були згортати свою діяльність. Але для Курбаса не існувало пи­тання - бути чи не бути. Він, розуміючи, що лише провінція здатна була сяк-так прогоду­вати, і заснувавши новий театр-студію, вирушає в га­строльні мандри.

Наприкінці серпня - на початку вересня 1920 р. Кийдрамте переїздить до Умані, де продовжує гастролі до 30 квітня 1921 р.

У центрі маленької Умані на круглій тумбі для оголо­шень, закликів і наказів з'являється надрукована на обгортковому папері афіша, котра повідомляє про початок гастролей трупи під керівництвом Леся Курбаса. І вже за кілька днів під дахом ма­ленького приміщення з де­рев'яними стінами прозву­чали голоси артистів, а на уманських афішах з'явили­ся імена Софокла, Шекспіра, Гоголя, Шевченка, Гольдоні, О.Олеся, Винниченка.

Тут же, в Умані, Курбас поставив «революційну кар­тинку» - на натурі, у парку, серед дивовижної природи Софіївки. Це була п'єса М.Потешера «Свобода» з історії французької революції.

18 грудня 1920 р. при Радпрофі в Пролетарському театрі Курбас відкриває сту­дію драматичного мистецт­ва. Опіку над нею, яка знач­ним чином проявлялася як у побутовому, так і в мистецькому житті артистів, погодився взяти штаб 45-ї стрілецької дивізії Червоної армії м.Умані. Його очолю­вав комдив Й.Якір. Бійці дивізії неодноразово ділили свій військовий пайок з молодими ентузіастами, по можливості діставали матеріали для створення декорацій та виготовлення сценічних костюмів.

У шаленому ритмі підго­товки щотижневих вистав (для напрацювання репер­туару, аби мати змогу утри­мувати студію та трупу), ак­тивно вівся і набирав потуж­них обертів навчальний процес студійців. До викла­дацької діяльності були за­лучені найкращі актори професійної трупи, які, поли­шивши стаціонарний Київський театр ім. Т. Шевченка, добровільно погодилися бра­ти участь у творчих експери­ментах свого талановитого наставника й колеги Леся Курбаса. У студії читали не багато дисциплін, але дуже потрібних для майбутнього артиста сцени.

З листа Ротової до Комарницьког