Реферат: Вісник львів. Ун-ту серія філол. 2004. Вип. 35. С. 123-129 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №35. P. 123-129 Зцарини франкознавства

ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ

Серія філол. 2004. Вип. 35. С. 123-129

VISNYK LVIV UNIV.

Ser. Philol. 2004. № 35. P. 123-129





З царини франкознавства


УДК 82.161.2.02 Романтизм: 821.161.2.09''18/19'' (092 І. Франко)


Проблеми українського романтизму

в історико-теоретичній спадщині Івана Франка


Михайло Гнатюк


Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна


Розглянуто проблему, що стосується Франкового романтизму у світлі його історично-теоретичної концепції. Зосереджено увагу на таких чинниках романтизму, як звернення до природи, народність, простота, демократизм, любов до пісні, звичаїв і мови простого народу. Відкидаючи поділ романтизму на реакційний та революційний, дослідник доходить висновку, що І. Франко у своїх працях насамперед ставить питання про протиставлення у творах романтиків ідеалів особистості і маси.

^ Ключові слова: Іван Франко, романтизм, історія літератури, особистість, маса.


Проблема “Іван Франко і романтизм” уже неодноразово була предметом розгляду українських літературознавців [Див. 1; 2; 4; 5; 6]. Крім того, теоретичні проблеми романтизму світового, як і українського, були предметом ґрунтовних досліджень літературознавців української діаспори (Д. Чижевський, Г. Грабович) [3, с. 443-445].

Зауважимо однак, що до проблеми романтизму українські літературознавці зверталися принагідно. З одного боку, в умовах тоталітарної системи, заскорузлого теоретичного мислення, романтизм як літературний напрям обов’язково мусив вивчатися крізь призму “прогресивних” і “реакційних” тенденцій у ньому. Інша особливість полягає у тому, що в нашому літературознавстві усталився стереотип: оскільки І. Франко жив в епоху післяромантичну, то він недооцінював, як і пізніше не міг розуміти модерних тенденцій в українській літературі, що проявилися на початку ХХ століття.

Від цих тенденцій відходять літературознавці, що зверталися до Франкового розуміння романтизму у 80-х роках (А. Войтюк, Т. Комаринець). Зрештою, тенденції подолання поділу романтизму на революційний і реакційний траплялися і в теоретичних працях радянського часу (праці Д. Наливайка).

Зупинимося на тих аспектах проблеми, що стосуються Франкового романтизму у світлі його історично-теоретичної концепції. Ще у 80-х роках І. Франко отримує від німецького видавця Фрідріха Вільгельма замовлення написати історію української літератури. Зі своїм наміром працювати над цією історією І. Франко ділиться з М. Драгомановим. Основне, на думку І. Франка, розглянути літературу не так, як це робив О. Пипін, котрий “потрактував нас після злучайних державних границь, але брати цілу літературу, а її відміни (галицьку, буковинську, угорську), як поодинокі школи з більш або менш затемненими провідними думками”. Тобто І. Франко, звертаючись за порадою до свого вчителя, хоче знайти суцільне і комплексне трактування цінності української літератури, що не вдалося О. Пипіну. Така настанова сприяла чіткому розумінню творчих напрямів у літературі, їх синхронності з аналогічними напрямами у європейських літературах.

Концепція цілісності української літератури знайшла своє продовження у виданій пізніше праці І. Франка “Задачі і метод історії літератури”. Тут І. Франко пише: “Поняття літератури національної не значить ще, щоб вона була виключна, шовіністична, противно, на полі літератури, думок і загалом духового життя панує свобідна виміна, але тут треба глядіти, що в даній добі добачаємо більшу або меншу самостійність чи більше присвоюється чужого або більше витворюється свого, чи присвоєння є правдиве, чи тільки поверхове – прийдеться вислідити, як у німецькій літературі звільна вироблювався інтерес до духового і літературного життя всіх народів, те. що називається універсалізмом” [7, с. 13].

Власне з цих позицій цілісності національної літератури, її зв’язку з іншими національними літературами І. Франко і підходив до романтизму в українській літературі. Зрештою, має цілковиту рацію Т. Комаринець, коли пише: “Іван Франко не залишив спеціальних досліджень ні про романтизм як естетичну систему світової літератури, ні про романтизм український як його різновид. Франкові думки про романтизм розкидані у різних статтях – про західно-європейських, російських і українських письменників ХVІІІ – ХІХ століть, про південно- і західнослов’янські літератури. Однак, не дивлячись на таку розрізненість, інколи на принагідно висловлену думку вони дають чітке уявлення про глобальні і часткові його судження з цього питання” [5, с. 199].

У згаданій грунтовній праці Т. Комаринця значна увага приділена Франковому аналізові теоретичних засад європейського романтизму; ми ж ведемо мову про Франкову концепцію українського романтизму, який, зрозуміло, І. Франко розглядає на фоні слов’янського, ширше європейського романтизму. При цьому важливо з’ясувати, як вчений оцінював розуміння романтизму попередниками – істориками літератури. До аналізу залучаємо, зокрема, Франкові історико-літературні огляди української літератури, що з’явилися на рубежі століть.

Не схвалюючи захоплення О. Огоновського романтиками, недооцінку їх вкладу у літературу, яку певним чином спостерігаємо у П. Куліша, І. Франко своєю творчою практикою продовжив традиції М. Дашкевича у підході до романтизму, які найреальніше виступають у широковідомій рецензії на працю М. Петрова “Очерки истории украинской литературы ХХ века”. Будучи певним чином прихильником ідеологічної теорії у літературознавстві (за термінологією Л. Білецького), І. Франко схильний розглядати український романтизм на фоні естетичних програм європейського романтизму.

У широковідомій статті “Теорія і розвій історії літератури” І. Франко, розглядаючи розвиток літератури європейських народів вказує, що імпульс для розвитку літератури, який дали Лессінг, Гердер, Шіллер і Гете був цілком спрямований проти збірки класицистичних догматичних приписів про правила поетичної творчості, про так звану естетику або науку про красу в штуці” [11, с. 17] і далі: “Лессінг доказав, що французи зовсім не розуміють Арістотеля, на якого раз у раз покликаються: він попробував глибше вникнути в Арістотеля та виснувати із нього розумніші правила поетичної творчості, під сим покликом – черпати не з французів, а з правдивого Арістотеля – працювали Гете і Шіллер у добі своєї емуляції з пластичними взірцями. Та за Гердером стоїть заслуга, що звернув уперве увагу на природу і людське чуття як на джерело всякої поезії, і ся ідея стала провідною думкою т(ак) зв(аної) романтичної школи не лише у Німеччині, але скрізь по Європі” [11, с. 17].

І хоч І. Франко каже, що і ця школа трималася тих самих мертвих формул та шаблонів, вона мала значний вплив на уми європейських народів. Розуміючи романтизм як європейське явище в теоретичному плані, І. Франко намагається осмислити той романтичний дух, що повіяв з кінця ХVІІІ століття і на Слов’янщину. Ці нові віяння передбачали в першу чергу звернення до природи, народність, простоту, демократизм, любов до пісні, звичаїв і мови простого народу.

У малоцитованій сьогодні статті І. Франка “Література українсько-руська (малоруська)”, що друкувалася на сторінках журналу “Slovansky přehled”(1899) мова йде про особливості українського романтизму початку ХІХ століття. Романтичні твори української літератури, що черпали за прикладом Гете і Гердера свої сюжети з народних переказів і повір’їв, з’явилися на Україні уже в 1828 році (балада Левка Боровиковського “Маруся”, потім “Вовкулака” Александровича). Але, на думку дослідника, ці чисто зовнішні ознаки романтизму пізніше бліднуть перед іншими рисами романтизму. “Той відтинок романтичної школи, котрий не задовольняючись самою фантастичністю і народним тоном прагнув проникнути глибше в народне життя і шукати в ньому залишків колишнього кращого, ідеальнішого стану, зразків героїзму і правдивої релігійності (у Франції Віктор Гюго, в Німеччині Тік, Новаліс, в Польщі Міцкевич, Мальчевський, Гощинський), має і в українській літературі талановитих представників – Метлинського, Гребінку, а насамперед Тараса Шевченка, якого “Кобзар” вийшов 1840р., а “Гайдамаки” 1841р.” [8, с. 85].

Разом з тим, у цій статті І. Франко трактує постать Т. Шевченка як таку, що дуже швидко позбувається романтичних уявлень. Проблема співвідношення романтизму і реалізму у Шевченка вирішується Франком як процес переходу від одного творчого напряму до іншого. “Та Шевченкова геніальна натура виходить за коло романтичних понять. Він підноситься до критичного погляду на минуле і доходить висновку, що ідеал суспільних і моральних відносин не за нами, а перед нами. Він звертається до малювання живої дійсності (“Наймичка”, “Відьма”), надихається великими ідеалами слов’янського братання (“Шафарикові”) та емансипації від релігійної нетерпимості (“Іван Гус”). У Шевченкові українська поезія знайшла найсильніше на ту пору втілення” [8, с. 85].

Ще чіткіше проблеми творчого генія Шевченка-романтика осмислені галицьким ученим у статті “Тарас Шевченко”. “В другій добі, котра тягнеться від першої поїздки на Україну 1843-го до арештування весною 1847р., геній Шевченка широко розпускає крила, вдаряє з великою силою в різні струни. Романтична струна не перестає ще звучати – постають ще й тепер деякі балади, але чисто баладовий тон у них глухне і тихшає супроти голосних нот психологічного аналізу” [10, с. 249].

І. Франко вказує на вплив видання “Кобзаря” 1869 року на галицьку молодь. У цьому виданні руська молодь Галичини побачила новий світ, “побачила Україну, з її степами, козацтвом і “волею”! До цього часу вона (молодь – М. Г.) дивилася на все очима Тараса Бульби і польських романтиків, особливо М. Чайковського, захоплюючись пишними картинами, але не відчуваючи при цьому нічого. Починається посилене наслідування українщині, спочатку в одязі і манерах, потім під впливом антагонізму до поляків, все глибше виробляється погляд на необхідність користуватися в літературі тільки народною мовою” [12, с. 136].

Проблеми виникнення романтизму, передусім в епоху його становлення, торкається І. Франко у рецензії на книгу Олександра Барвінського “Огляд народної літератури українсько-руської до 60-х років”. Вчений виступає проти спрощеного трактування романтизму, заперечуючи думку Барвінського про щось надлюдське, незвичайне, пересадне. Романтизм, на його думку, не був ідеалізацією дійсності у ХVІІ столітті, а в першу чергу реакцією чуття проти раціоналізму того часу. Одночасно це була реакція волі одиниці проти надто механічних соціальних теорій і тісної регламентації. Деякі письменники знаходили усе те в середніх віках, інші серед нижчих верстов народу, серед різних більш або менш фантастичних дикунів, у постатях народних міфів, вірувань і тому подібне.

Проте найбільш грунтовно проблеми романтизму розглянуті Франком у одній з кращих історико-літературних статей “Южно-русская литература”. На думку вченого, український романтизм не був виразником ідей доби, тобто національного відродження українського народу. У першу чергу національно-визвольні змагання були зв’язані з активізацією української інтелігенції. “Уже на початку ХІХ століття, під впливом Макферсонової “Оссіани”, Гердерових “Ідей”, і перших кроків слов’янського відродження зароджується свідоме бажання відтворення української національності за допомогою дослідження української історії і народної традиції. Це бажання зустрілося з незгасним бажанням українського дворянства про автономію країни” [12, с. 118-119].

І Франко звертає увагу на неоднорідність українського романтизму. але основні його течії тісно зв’язані з тенденціями в європейських літературах. Серед українських романтиків він називає Амвросія Метлинського, автора вдалих поезій “Думки і пісні”, “Сироїжка”, “Глек”, відзначає виданий Метлинським “Южный русский сборник” (1848). Афанасьєв-Чужбинський написав кілька прекрасних ліричних п’єс: “Скажи мені правду, мій любий козаче”, послання до Шевченка “Гарно твоя кобза грає”. Часто, відзначає І Франко, українські романтики не тільки перекладали твори західноєвропейських романтиків, але й переспівували їх сюжети. так, Михайло Макаровський, автор поеми “Наталя”, наслідує “Германа і Доротес” Гете і “Гарасько” (переробка “Кавказского пленника” Пушкіна). Більш оригінальним, але не вільним від шаржу, був Стефан Олександровський, автор поеми “Вовкулака”.

На думку галицького вченого, було ще кілька моментів, зв’язаних з тим, що українська література не мала нормальних умов для розвитку. Тому серед українських романтиків було кілька чоловік, які працювали надто тихо, при житті не публікували нічого або дуже мало і пропустили момент, коли їх праця могла принести найбільшу користь батьківщині. По суті І. Франко говорить про цілу когорту письменників-романтиків втраченого покоління. Їх творчість не могла розвиватися нормально, і це теж не дало можливості нормально розвиватися романтичним тенденціям у нашій літературі. Василь Мова, що опублікував при житті під псевдонімом В. Лиманський один сильний вірш “Козачий кістяк”, залишив у рукописах значну кількість поетичних і прозових творів, які до початку ХХ століття не були опублікованими. А. Навроцький, один з членів Кирило-Мефодіївського братства, при житті опублікував тільки два невеликі переклади з Міцкевича, залишив в посмертних паперах масу оригінальних і перекладних творів. Сюди ж вчений відносить і Івана Манжуру, українського етнографа, який тільки перед смертю видав “Сборник интересных произведений” і “Степові мотиви”. До поетів-романтиків втраченого покоління вчений зараховує і Якова Щоголева, який виступив в літературі ще в 40-і роки, але прожив все життя в стороні від українського літературного руху і тільки в 70-80-х роках опублікував дві збірки поезій (“Ворскло” і “Слобожанщина”), які свідчать про сильний талант, але разом з тим несуть на собі безсумнівні сліди відчуженості автора від більш живих літературних течій.

Ненормальні умови розвитку української літератури спричинилися, на думку вченого, до того, що романтичні тенденції в українській літературі проявлялися і в 60-70-і роки. До таких проявів критик зараховує і О. Стороженка, який після 1862 року майже цілком замовк, і тільки в його посмертних паперах було знайдено спробу історичного оповідання “Марко Проклятий”. Як і О. Стороженка, до поетів “Основи” зараховує І Франко і Степана Руданського, який при житті встиг надрукувати тільки декілька ліричних п’єс, красивих і задушевних. Після передчасної смерті цього поета в його рукописах залишилася маса творів. На романтичний характер цих творів вказувала надзвичайно багата колекція українських народних оповідань і легенд, що передані граціозними віршами, повний переклад чеського “Каледворського рукопису”, “Слова о полку Ігоревім”, “Війни жаб з мишами” і, накінець, “Іліади”. На думку І Франка, переклад “Іліади”, хоч і “складений короткими віршами, складом української народної пісні, тим не менше видається дуже вдалим і має цільний характер” [12, с. 134-135].

Для І Франка зрозуміло, що в Галичині романтизм ще в 40-х роках ХІХ століття мав свої певні завоювання, зв’язані з діяльністю “руської трійці”, а після смерті Маркіяна Шашкевича з діяльністю його продовжувача Якова Головацького, що видав у 1941 році цікаву збірку галицько-руських народних приказок, а в 1846-47 рр. за допомогою свого брата Івана – альманах “Вінок русинам на обжинки”, в якому, крім невідомих досі творів М. Шашкевича, вміщена прекрасна збірка народних загадок, казок та анекдотів та дослідження в галузі археології та етнографії.

Романтичні тенденції бачить І Франко і серед діячів галицького москвофільства: Богдана Дідицького та Івана Гушалевича. Вважаючи Богдана Дідицького талановитим публіцистом, критик цінує його “Історію Руси”, що мала немалий вплив на молодь 70-х років, а автор її в один час (1860-1870) був найпопулярнішим письменником Галицької Русі; його цінували навіть як поета, хоча його вірші (поеми “Буй-Тур Всеволод”, “Конюший” і багато дрібних творів) скоріше можуть зменшити, ніж збільшити його заслуги. “Іван Гушалевич знайшов славу Галицько-руського солов’я” бездарним, але співучим віршем “Мир вам, браття, всім приносим”, що довго було майже національним гімном Галицької Русі, не дивлячись на відсутність в ньому якоїсь ідеї, а часто навіть і смислу” [12, с. 130].

До проблеми романтизму І Франко звертається і в статтях та рецензіях, що присвячені творчості окремих письменників, характеристиці окремих творів. Скажімо, І Франко в українському літературознавстві вперше дав глибокий аналіз балади Л. Боровиковського “Маруся”, показавши оригінальність автора у підході до змалювання життя. Цей аналіз показав те, що відрізняє баладу українську від балади “Светлана” Жуковського. В окремих Франкових рецензіях зустрічаємо певні теоретичні думки, які стосуються романтизму як творчого напряму взагалі. “Романтизм у літературі, так само як і якобінізм в політиці, означав перевагу геніальної особи над масою, перевагу генія над талантом і працею, а затим і перевагу проблисків його генія, чуття і ентузіазму над одностайним, але млявим світлом звичайного розуму. Індивідуальність поета стала найвищою властю, виломлювалась з усяких правил і границь суспільних, поезія сталась вітхненням, ясновидінням, чимсь божеським і безсмертним” [9, с. 289-290].

У цьому зв’язку зацікавлює порівняння Шевченкового “Перебенді” з “Імпровізаційним” Міцкевича, в яких Франко бачить “дуже виразну похожість в деяких думках обох поем. Як поет Міцкевич непомірно вищий над товпою звичайних людей, котрі його не розуміють, так само й Шевченків “Перебендя”, хоч з неозначеного, космополітичного костюма перебраний в бідну свитину українського сліпця-кобзаря” [9, с. 292].

Як бачимо, І Франко ставить питання про протиставлення у творах романтиків ідеалів особистості і маси. Пізніше радянське літературознавство перенесло аспект протиставлення у іншу площину, а саме на поділ романтизму на революційний та реакційний. Відомий дослідник творчості І Франка А. Войтюк писав: “Певна однобічність поглядів Івана Франка на романтизм у цих висловлюваннях виявилася у тому, що , висунувши на перший план антитезу почуття і розуму, він залишив у тіні проблему співвідношення ідеалу і дійсності, яка є визначальною при характеристиці романтизму, зокрема при його поділі на революційний і реакційний” [2, с. 161].

Сьогодні літературознавча наука остаточно відійшла від штучного поділу романтизму на революційний та реакційний. Не було і не могло бути цього поділу в І. Франка. Обґрунтовані у кінці ХІХ – на початку ХХ століття думки видатного ученого про романтизм досі є актуальними. Висловлені принагідно чи у контексті их ґрунтовних синтетичних студій, ці ідеї є надійним орієнтиром для дослідників українського романтизму.


––––––––––––––––––––––––––


Вервес Д. Іван Франко і питання українсько-польських літературно-громадських взаємин 70-90-х рр. ХІХ ст. К., 1957.

Войтюк А. Літературознавчі концепції Івана Франка. Львів, 1981.

Грабович Г. До історії української літератури. К., 1997.

Комаринець Т. І. Франко і фольклорна концепція українських романтиків // Українське літературознавство. 1984. № 2.

Комаринець Т. Концепція романтизму в літературознавчих працях Івана Франка// Іван Франко і світова культура. К., 1990.

Фалендиш Л. І. Франко про український романтизм // Радянське літературознавство. 1972. № 2.

Франко І. Задачі і метод історії літератури // Зібр. тв. в 50-ти тт. К., 1984. Т. 41.

Франко І. Література українсько-руська (малоруська) // Зібр. тв. у 50-ти тт. К., 1984. Т. 41.

Франко І. Переднє слово до видання: Шевченко Т. Г. “Перебендя” // Зібр. тв. у 50-ти томах. К., 1980. Т. 27.

Франко І. Тарас Шевченко // Зібр. тв. у 50-ти тт . К., 1984. Т. 41.

Франко І. Теорія і розвій історії літератури // Зібр. тв. у 50-ти тт. К., 1984. Т. 40.

Франко І. Южнорусская литература // Зібр. тв. у 50-ти тт. К., 1984. Т. 41.



^ THE ISSUES OF UKRAINIAN ROMANTICISM IN IVAN FRANKO’S HISTORICAL AND CULTURAL HERITAGE


Mykhajlo Hnatyuk


Ivan Franko National University of Lviv,

Univeryitets’ka st, 1, 79000 Lviv, Ukraine


In the submitted article the author deals with the issue concerning Franko’s romanticism in the light of his historical and theoretical concept. The author lays emphasis on the following factors of romanticism: appellation to the nature, national roots, simplicity, democracy, love for the song, the customs and the language of common people. Disregarding the division of romanticism into the reactionary and the revolutionary, the researcher arrives at а conclusion that in his works I. Franko primarily brings up the issue of opposition of the personality ideals to the mass ideals in the works by romanticists.

Key words: Ivan Franko, romanticism, history of literature, personality, mass.


Стаття надійшла до редколегії 22.03.2002

Прийнята до друку 26.05.2002

УДК 821.161.2.09''18/19'' (092 І. Франко)


^ “ZWEI SEELE LEBEN, ACH, IN MEINER BRUST” (ДО ГЕНЕЗИ ФРАНКОВОГО “РОЗДВОЄННЯ”) Ростислав Чопик
Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна,

у статті (котра є фрагментом-анонсом майбутньої монографії “Ecce homo! Добра звістка від Івана Франка”) відстежено причини кризи духу митця, що уперше відверто заявила про себе в образку “Поєдинок” (1883), а відтак все поглиблювалась, зумовивши в кінці 80-их суттєві зміни в його світогляді й творчій практиці. То криза “роздвоєння” “цілого чоловіка”. Визнання, після чого – долання цієї кризи виведе І.Франка на вершини його духу.

^ Ключові слова: Іван Франко, роздвоєння, романтизм, реалізм.


В образку “Поєдинок” та однойменній поемі (1883) “Мирон” виступає від імені карателя, кинутого на приборкання бунтарів. Серед бою йому являється привид: “В кождій черточці зо мною Однакий вид, і ніс, і очі, й губи, Немов я сам перед собою стою. Я остовпів. Хоч гучно грають труби, Я з нього вже звести не можу ока, Від нього мов жду ласки або згуби. Якась безмірна, темна і глибока Тривога ледом обдала все тіло, Мов пташці, що загляне в очі смока...” Sic (!) – це відчуття карателя. Пташка, що заглядає в очі дракона; Синиця, що зважився подивитися ввічі “boa constrictor”-a; кров Синиці на підвалинах дому, що зводиться на крові невинних істот... “Він стрілив. Я між трупи повалився...” Хто є хто?! Хто в чому винен?

Запорукою перемоги у поєдинку мала бути реальність. Від пострілу мав розсіятись привид. – Живому куля привида, ясна річ, не могла учинити нічого. Так і сталося. Реальним (“дійсним”, “правдивим”) виявився “Мирон”, що б’єсь “лиш за високе діло, За волю люду [...], За хліб для бідних, за добро обдертих”. Привидом виявився “Мирон”, котрий на усе те “важить”. Так, але чому він так само... “Мирон”?! “І назва й доля вся обом нам спільна, Лишень що я живий, правдивий, дійсний, А ти мій привид, ти мара свавільна, Нервової гарячки твір безвісний!” Слова ті він сказав так прямодушно, Мов доктор, діагнозою утішний” [3, т. 1, с. 80-81]. Чим викликана та “нервова гарячка”, у якій губиться певність щодо “профілів” й щодо “масок”? Чому необхідний “доктор”, й звідкіля така “діагноза”? Привид чого вимагає хірургійного методу “лікаря”? Привид чого сіє сумнів у відповідь: “Лікарю, ізціли себе сам!”?

Привид того ж, що породило поему “Святий Валентій” (1885). Легенду, котра лягла в основу її сюжету, Франко почув, як відомо, іще в дитинстві, од свого батька. “Чорну хворобу”, що її лікар Валентій вимолив у Бога задля абсолютої саможертви “тілесним” в ім’я беззастережної самопосвяти “духовному”, легенда трактувала як мучеництво: “За то пан-біг по смерті взяв його до неба...” [3, т. 4, с. 455]. Над цим трактуванням поет учинив цілковитий “бурлеск”. “Святий Валентій” – одна із найдраматичніших Франкових поем. Градусом болю, мірою парадоксальності з нею стоять у ряду лиш “Мойсей”, “Смерть Каїна”, “Цар і аскет”. Але муки Мойсея і Каїна увінчались прозрінням, Гарісчандри – увільненням і “гепіендом”. Валентій же “таку муку мав при смерті, що на сижень під собов землю вибив і руки собі по кикті скусав” [3, т.4, с.455]. І це – ще не вишній ступінь трагізму. Вишній у тім, що Валентій мучився ... всує.

Так вважає Франко. Те, що легенда подає яко градацію до ранги святого, Франко розцінює як деградацію. Іпостась духу Валентія у момент остаточної “святості” виглядає ось так: “І бачить: перед ним стоїть панич В тіснім хітоні, з розкудовченим Волоссям, з піною кровавою В устах, з посинілим лицем страшенним” [3, т.4, с.46]. Валентій не розуміє сенсу тієї “появи”. Та вона коментує усе сама: “Не знаєш мя, а прецінь в серці твоїм Я викохавсь і виріс! Я – ненависть До всіх людей! Борись, борись зо мною! Я не стерплю, щоб жив хто ще, крім мене!” [Валентій:] “Ім’ям Господнім заклинаю тя, Демоне клятий, уступись від мене!” [привид:] “Га-га! Ім’ям Господнім заклинаєш. А сам о мене Господа просив! Його ім’ям приходжу я до тебе І те несу тобі, о що благав ти!” [3, т.4, с.46].

Талановитий, чоловіколюбний Валентій полишив лікувати людей, покинув батька і наречену – усе, що складало зміст його попереднього життя, бо таке життя здалося йому потуранням тілу – земній, а тому “не Божій”, природі. Лікуючи тіло хворих, віддаючись любові до тілесних істот, ти обслуговуєш, мовляв, саму слабкість; ще й “тиражуєш” її. Твої методи шпекулятивні, бо забирають у Духу його хліб – той, що повинен бути єдиним. Замість (як раніше) будити діяльне співчуття, слабі люди починають дратувати Валентія, а відтак являється ненависть “з піною кривавою в устах”.

Аби зрозуміти, що в’яже “святого [уже] Валентія” із “правдивим Мироном”, вслухаймось і вдивімось в образ (чи пак “появу”) Мирона злудного, у якого оце затремтіли коліна. “А він глядів на мене ясно, сміло, Глядів з докором на ту кров гарячу, Що тут лилась, мов се – моє все діло” [3, т.1, с.80] (курсив наш). Не із власної волі потрапив до каральної експедиції цей Мирон. Він просто виявився слабким. Йому не стало сили, як його двійникові, збунтуватися проти тих, хто жене його в роль гарматного м’яса, змушує натягати “маску” на чоловіцький “профіль”. Прозова версія “Поєдинку” посилює і розвиває цей акцент аж до моменту, в якім слабого, по-земному вразливого “привида”, розстрілює “доктор”. Він розстрілює того, котрий перед хвилею почувався ось так: “Що се? Чи я ранений? Переконуюся, що ні, але біль, проте, не перестає. Довгої хвилі треба було, поки я міг переконатися, що се болить моє серце.

Але чого ж воно болить? Хіба я винен тій страшній руїні? Хіба я можу спинити її? Хіба я міг опертися всемогучій силі, що пхнула мене самого враз із тисячами інших в отсю пекельну долину на кривавий танець?” [3, т.16, с.185].

Апостоли сили духу “святий Валентій” і “правдивий Мирон” задля утвердження “святих”, “правдивих” ідей стають на прю проти заложників тіла – “привидів”, гідних зневаги. Сильні пруть “проти рожна”, пливуть “проти хвиль”; слабі – плинно, “за течією”, тож стають отим “рожном”, отим “Картагеном”, який мусить бути подоланий. 1883 року (“Поєдинок”) Франко лишає останнє слово за “сильними”. Інерціює “Тухля” (1882) та віра у те, що змодельований там “ідеальний будинок” дасть себе збудувати й на ґрунті реалій. 1885 року ця віра не так певна. “Експозиційним” фундаментом розпочатого вже роману бродить привид Валентія. І з “ніщо”-го все вертає розстрілений “лже-Мирон”.

Борис Граб і собі хоче вивчитися на лікаря (другий курс медицини у Відні). Це не лише тому, що збирається оздоровлювати “малих отих рабів німих”, слабих і морально й фізично. І не лише тому, що Франко іще в силовім полі базаровської “імпонуючости”. Це так само тому, що митець відчув гостру потребу уважно придивитись до явища, яке раніше вважав прерогативою “рептилій” та їх слабосилих прислужників; яке поборював не тільки поза собою, але й у собі (!); і яке, замість упокоритись, щезнути у “ніщо”, цілком навпаки – із роками росло-розросталось, неословлене, безтілесне, закляте в образі “привида”.

“Любов правдива може повстати у чоловіка здорово й нормально розвиненого, вона спокійна, чиста, похожа більше на щиру приязнь, на почуття своєї рівности і солідарности з коханим предметом [...]. А друге, що потрібно, – се високої, гуманної і чесної ціли, за котру б тото подружжя боролося спільною силою весь вік; тота боротьба одна може вічно піддержувати їх любов, бо, люблячи свою спільну ціль, мимоволі любиться і ціниться кожного, хто йде до тої самої ціли” [3, т.48, с.116]. Ольга Рошкевич не виявилась тією, до котрої писався цей лист. Її слова: “покинь тоту роботу, віддайся мені, старайся наперед злучитися зо мною, а тоді вже побачимо, що далі робити” таки з-“могли бути випливом егоїстичної буржуазної любови, котра, крім свого щастя, не хоче нічого бачити, ні знати” [3, т.48, с.110]. Однак потреба в “коханім предметі”, що дивиться і йде разом з тобою в одному напрямі; віра у те, що щира приязнь і спільна мета є головним гарантом життя любові, лишилася. “ ... Як колись ми будемо жити разом (а я вірю твердо, що ми будем жити разом) [“Бідний Бенедьо!..” , “Бідний Максим!..”], а ти, приміром, почнеш знов в’язати мої переконання і здержувати мене від зроблення того, що ми велить робити совість, то я перестану тебе любити...” – Так, наче любити, а чи переставати, вирішує хтось інший а не сама любов: “Борис в німім одчаю глядів на неї довгу хвилю [...]. Відійшов в куток, сів на стільчику, опершись ліктями на коліна, схиливши лице в долоні, тихо, тяжко заридав”.

Саме у час роботи над повістю “Не спитавши броду” у Франковій дущі досяг апогею поєдинок між “привидами”: нереалізованого ідеалу подружнього життя, котрий він з одержимістю приреченого захотів упізнати в Ользі Хоружинській, – та антиідеальної, ворожо-ідеальної реалії, що її тоді постановив кінцево збороти в собі, “переставши любити”... ні, іще не Целіну Журовську...

Ще лиш привид “чогось неокресленого”, “що дуже рідко в житті відкривається людині, мовби небачені досі літери вироку долі” [3, т.17, с. 366]. “Фатальним для мене було те, що вже листуючись з моєю теперішньою жінкою [!], я здалеку пізнав одну панночку польку і закохався в неї” [3, т.17, с. 366]. У цій цитаті з листа до А.Кримського, що (по виході в світ повісті-есе Р.Горака “Тричі мені являлася любов”), уже стала хрестоматійною, акцентуємо курсивом найсуттєвіший для нас зараз момент. “Борисова” втеча від “удови Міхонської” – то втеча від Натури в Доктрину (“З теперішньою моєю жінкою я оженився без любови, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більш освіченою, курсисткою” [3, т. 50, с. 114]). Від Натури в Доктрину, кожна з яких була взята за принципом зведення до екстреми. А екстреми... Звичайно ж. У такім поєдинку одного переможця бути не може. Однією бути може хіба що жертва – душа того, у кім вони стрілись. Домінанта її тональності – прочування безодні.

Туди – категорично не можна! Не-туди – як? Назвавши роман застережним народним прислів’ям, письменник (логічно) мав би показати поведінку головного героя такою, що оте прислів’я потверджує. І вона мала вийти такою, кинься Борис у обійми “голодної” самки. Однак – не кинеться... Поверне до берега, лиш торкнувши зісподу холодну відсутність дна. Поверне шукати броду, бо на це під ту пору, пізнавши О.Хоружинську, знов здобуває надію підупалий духом Франко. Однак – не знайде...

Ця “флюхтуація” визначає внутрішній ритм малої прози письменника середини 80-их років. Невизначений, амбівалентний. Чи можна, приміром, точно сказати, що Франко стверджував у чудовому оповіданнячку “Пироги з черницями” (1884)? Може, послуговуючись епізодом із життя єврейської родини, він хотів нащепити українському читачеві думку про необхідність жорсткішого виховання дітей, аби привчити їх змалку до відповідальності за обіцянки-вчинки? А, може, цілком навпаки – викликав читачеву відразу до жорсткості, що з роками переходить в жорстокість, і витворює тип “ґешефтсманів”, на яких тримається Борислав?

Або ось – вікопомна “Грицева шкільна наука” (1883). Попри весь неперевершений чар стилю і щирого гумору цього маленького шедевру, про що він? Чому вчить? Для кого? І про кого? – “Тумана вісімнадцятого”, річну науку якого в момент відтворив гусак? Чи про безглузду систему шкільної освіти, де, “крім Гриця, таких “туманів вісімнадцятих” [...] було 18 на 30”? – “ ... Сього не знати ...”.

Тепер. А в кінці 70-х у “сьому” не було ні найменшого сумніву. І щодо “тумана вісімнадцятого” (“бідного малого Мирона”), і щодо системи – “лабораторії”, де руками садистів-учителів із дитячих голівок вибивається евристичний потенціал “дітської” ономатопеї, первісно-самобутніх спроб ословлення Духу. “Naturlaute” Гриця, натомість, осміяні. Виходить, що без науки (доктрини) сама природа людини під стать ... гусакові? Адже таких “туманів вісімнадцятих” – 18 із 30-ти? Виходить, первісну людську природу не досить просто звільнити з-під нашарувань. Звільняєш, звільняєш, аж глядь – замість “божої іскри” de profundis ... “абабагаламага”?

“Русин умер [...]. – Крепкий був хлопиця, – сказав один лікар, – погляньте, колего, які в нього кості, які м’язи, які груди, як у Геркулеса! Я й не думав, що так швидко переможемо його своїми ліками” [3, т.16, с.245]. Три “лікарі” (один з них закидає з-польська, два інші, судячи з національних розкладів дальшої оповіді, – московський та єврейський) проводять секцію тіла і “санкціонують” душу на той світ. За цим – вже про те, “Як Русин товкся по тім світі” (1887). Однак політичний (ідейно-тематичний) аспект цієї сатири цікавить нас тут значно менше, аніж її внутрішній ритм, задля якого, власне, і робимо екскурс у тогочасну малу прозу письменника. Адже той ритм диктувало Франкове серце, котре під ту пору колошкала вищемотивована аритмія. “Русин” товчеться по тім світі – поміж пеклом і раєм, поміж тим, що раніше, “за життя” (до середини 80-х), існувало для нього тільки в образі “привидів”, а тепер, унаочнившись, не приймає! Не пускає його ні до “пекла”, ані до “раю” – ні у лоно самої натури, ні в етери самої ж доктрини. Остаточний вердикт виносить “пан-біг”, який повертає “Русина” у життя (де “натура” й “доктрина” злиті), аби вчинками і думками той дістав таки змогу визначити майбутнє своєї душі.

Дивний той Русин – якийсь “нетрадиційний”? У рай він закида капелюха, на котрім пекельна смола; а в пеклі хоче ставить церковцю... Все він “товчеться”, все шукає щось “третє”; та поки – не віднаходить... Бідний той Русин. Ми полишили його на Броді. Він питає себе й однодумців – як перейти? Порада “рубача”, про якого пише в надії (1886), проста: “Блиснуло вістря піднесеної сокири, затріщало повалене величезне дерево і гепнулось своїм стовбуром півперек безодні, творячи вигідну кладку. В скаженій безсильній лютості завили внизу демони пітьми і знищення, заклекотіли запінені хвилі, бризкаючи на нас студеною піною, але се не зупинило нас: супокійно перейшли ми по кладці” [3, т.16, с.218].

Так він пише для підбадьорення, і – від розпачу, бо прочуває, що так не буде. Так би бути могло, якби Франко був лише науковцем, діячем, мислителем, теоретиком, а попросту – доктринером. Однак він, “окрім того”, – митець! У його руках, крім сокири, ще й ланцетник хірурга; у його подорожній сумці, крім ланцетника, – камертон. Якщо дух – на вірній дорозі, тоді з ним “творча сила” й “любва”. А Франко вже почав відчувати недостачу і тої, і тої. Щось на взір недокрів’я, сенсорного голоду. Ота “трепечуча, з тілом і кров’ю” вирвана “карта” виявляється “картою з життя”, ревниво запатентованого золівськими романами. “Карті з життя” галицького, яке ось уже десять літ так жадає об’єктивно відтворювати, все ще бракує тієї пластичної переконливості, отієї “правди життя”, що визнавалась би правдою і прихильниками, і опонентами. “...Ми надіємся бачити дійсний світ – а бачимо світ франковський, ми надіємось бачити людей реальних, а бачимо – чисто франковських” [4, с.194] – пише Г.Цеглинський, і має рацію. Намагаючись узрівати “нових людей” і таврувати “старих”, котрі їм заважають, ти випускаєш із поля зору людей реальних, у яких “старе і нове” – в дифузії, і які, хоч не так показові в “експериментальній” лабораторії, все ж – реальні, живі, “трепечуч[і], з тілом і кров’ю”.

Живучи “без бажань власних, без вдоволень власних”, почуваєш, як глухнуть “змисли”. Перманентна цілеспрямованість день у день паралізує емпірику, утруднює доступ (достук) до світу живих людей. “Канонічно” апо