Реферат: Матеріали до лекцій

Матеріали до лекцій

Вступ.

І. Розвиток преси в університетських осередках

Київський університет і Михайло Максимович

ІІ. Ідейно-творчі перехрестя: дискусії і конфлікти

ІІІ. Використання засобів реклами в українських виданнях (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)

„Реклама – запорука успіху (на прикладі житомирського журналу “Голос пчеловода”)
Спеціалізована реклама – у світлі “чарівного ліхтаря” (Єлисаветград)
ІV. Тематичне і географічне розмаїття національної періодики Східної України початку ХХ століття

V. Українська таборова преса ХХ століття: суть явища у європейському контексті

VІ. Виховання громадського кореспондента в екстремальних умовах Першої світової війни

VІІ. Журналістська діяльність українських письменників-публіцистів

Журналістські уроки Михайла Коцюбинського у житомирському часопису «Волынь»

Сатиричне перо Володимира Самійленка

Микола Гладкий

VІІІ. Доба визвольних змагань (1917–1921)

ІХ. Журналістика в період ІІ Світової війни (19398–1945)


ВСТУП


Українське журналістикознавство не стоїть на місці, успішно просувається вперед, фіксуючи історичний час, аналізуючи тексти-джерела, відображаючи характерні ознаки епохи. Все ж лишаються невирішеними певні дослідницькі завдання, невідкритими - сторінки забутих видань, неосмисленими долі згаслих у розквіті творчих сил неординарних особистостей.

Коли з погляду “якості та кількості” оцінювати сьогоднішні набутки історії української журналістики, то, напевно, за останнє десятиліття “написане, видане, проголошене, розгадане” буде вагомішим (у вигляді покажчиків і списків періодики, монографій, енциклопедичних матеріалів, статей, проведених конференцій, відвертих дискусій, географічного і хронологічного розмаху проаналізованих явищ і т.д.), аніж за все попереднє століття.

Завдяки діяльності створеного майже десять років тому Науково-дослідного центру періодики Львівської наукової бібліотеки ім. В. Cтефаника видані справді різнопланові й солідні збірники, довідники, покажчики змісту деяких газет і журналів. З-поміж масиву цієї значної науково-видавничої діяльності варто назвати десять випусків матеріалів до енциклопедичного довідника «Українська журналістика в іменах», десять випусків «Збірника праць НДЦ», сім тематичних конференцій та опублікованих доповідей і повідомлень під загальною назвою «Українська періодика: історія і сучасність», низку історико-бібліографічних розвідок періодичної преси Західної України.

Практичні кроки в підготовці матеріалів до бібліографії української періодики, дослідженні публіцистики й вивченні творчих досягнень провідних українських журналістів, редакторів і видавців здійснені не тільки співробітниками львівської бібліотеки, а й ученими Центрального державного історичного архіву в м. Львові, дев’яти обласних державних архівів України, викладачами факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка, Дослідницького центру історії української преси, Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а також інших навчальних закладів Дніпропетровська, Харкова, Одеси, Ужгорода, Запоріжжя і т.д.

Останніми роками дослідники звернули увагу на еміграційні видання, адже українські газети й журнали видаються з середини ХІХ ст. на п’яти континентах.

Нові напрацювання учених, зокрема університетських викладачів, значно розширили горизонти навчальної літератури, допомагаючи студентам розібратися у тонкощах історико-журналістського процесу на батьківщині, зануритися у видавничо-редакційні процеси минулого, дізнатися про шумування національно-патріотичних ідей у середовищі свідомих українців ХІХ–початку ХХ століття.

Але доводиться не раз констатувати, що вчені змушені «переписувати», «переоцінювати», відновлювати, в зіставленні дошукуватися об’єктивної істини тих історичних фрагментів, котрі давно чи недавно з ідеологічних міркувань були спотворені, знищені або свідомо забуті (втрачені) й не влилися в загальний історико-журналістський потік.

За ініціативою Науково-дослідного центру періодики у Львові минулого року розпочався масштабний проект «Національна бібліографія української періодики ХІХ–ХХ століть». Робота ця справді серйозна, складна, відповідальна, давно назріла й по суті своїй – унікальна. Як підкреслював ще в 20-і роки попереднього століття історик преси М. Сагарда, з кожною знищеною газетою «втрачається певний слід історично-культурного життя нації. Треба прагнути того, щоб не п вторилося те, в чому винне перед нами минуле, бо й сучасне стане минулим і знайде свого суддю».

Передбачається, що участь у розробці й виконанні вищеназваного проекту візьмуть не тільки українські інституції та окремі вчені, а й закордонні дослідники, подвижники наукової бібліографії. Уже зараз розробляються загальні підходи, наукові принципи, методи і структура багатотомного видання репертуару української преси за останні два століття.

Все ж лишається чимало «білих плям», що стосуються передусім самих видань, їхніх видавців, редакторів, співробітників, особливостей історико-журналістського процесу в тому чи іншому регіоні, на етнографічних територіях чи за межами України. На жаль, лише деяким поважним українським часописам “пощастило” (ґрунтовно опрацьований щоденник “Діло”, здійснені покажчики змісту журналів «Зоря», «Літературно-науковий вістник», «Україна», «Назустріч», «Дзвони». “Українська книга” та деяких інших). На думку директора Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника проф. М. Романюка, в науковий обіг ще не введено понад 3000 газет і журналів, що видавалися впродовж ХІХ– ХХ століть.

Досі недостатня увага в існуючих дослідженнях зверталася на місцеву періодику Східної України, зокрема майже відсутній аналіз її структурно-типологічної системи, цільового призначення, змісту, читацької аудиторії і т.д. Навіть приблизні цифри вказують на солідну кількість найменувань газет, журналів, альманахів, періодичних збірників, що з’явилися з часу зародження преси (в Харкові з 1812 р., Києві – 1835, Одесі – 1809 , а в більшості губерній на півдні Росії – із 1838 р.).

У Києві–Львові видані списки періодичних видань Катеринославської, Полтавської і Подільської губерній (1838 – 1917); в процесі пошуку й підготовки перебуває уже кілька років преса Київської (майже 800 видань), Херсонської (з Одесою включно – понад 750 найменувань газет і журналів), Волинської (102), Чернігівської (96), Харківської (понад 300), Таврійської (приблизно 300).

Залишаються поза науковим осмисленням, не простеженими в усій глибині й протиріччях “… Губернские ведомости”, котрі з 1838 року до 1917-1919 років виходили в усіх центрах Російської імперії: цей величезний масив газет зберігає ґрунтовні й оригінальні історико-краєзнавчі та літературні матеріали. Потребують об’єктивного прочитання і коментарів сотні провінційних видань, на шпальтах яких відбувалася боротьба ідей, становлення творчих особистостей, удосконалення журналістсько-публіцистичних жанрів.

Основна перешкода на цьому шляху – відсутність комплектів більшості часописів, що виходили у південній частині Росії (від часу зародження преси до Лютневої революції 1917 року) у вітчизняних фондах; найбагатшими на пресу Києва, Одеси, Херсона, Миколаєва, Житомира, Харкова та інших міст Східної України виявилися два солідних книгосховища сусідньої держави – Російської державної бібліотеки (Москва) та Російської національної бібліотеки (Санкт-Петербург).

Варто підкреслити: «буття вчорашнього дня», історія давньої і недавньої журналістики, в якому б середовищі вона не функціонувала, потребують універсального і комплексного використання доступних методологічних підходів для створення основ фундаментального дослідження журналістських явищ у всіх проявах, типологічних, жанрових, змістових та інших категоріях, із погляду еволюції, уроків і традицій.

І в цій різноплановій картині проблем і завдань для наукового й журналістського пошуку важливим елементом і рушієм має стати молоде покоління дослідників, не обтяжених догмами, шаблонним баченням, стереотипним мисленням.


І. Розвиток преси в університетських осередках

1. Київський університет і Михайло Максимович

На Михайловій горі він провів останні 30 літ свого життя як “київський вигнанець”, залишивши професорську кар’єру у 36 років і лише час од часу повертаючись до викладацької діяльності. Але в ньому перемагав і потяг до журналістики, і потреба спілкування із друзями, і нескінченні дослідження з історії, етнографії, географії. Видатний мислитель і різнобічний учений, невтомний трудівник, Михайло Максимович був, за висловом М. Драгоманова, подібний за значенням до українського Ломоносова, який для Київської Русі слугував всеохоплюючим історико-філософським закладом. Чимало його сучасників стверджували, що Максимович був істинним патріархом нашої науки не тільки в університеті, а й у краї. І в усьому почував себе свідомим українцем, в якому генетично поєднався талант родоводу Тимковичів і Максимовичів – сотників запорізького війська, професорів, письменників (їх було аж 6!).

У діяльності М. Максимовича відчутна нерозривність двох понять – кафедра і журнал. Якраз журналістику Максимович уважав “рідною сестрою” історії, що дозволяє поєднати сили вчених різних галузей знання та зорганізувати їх для загальної справи просвіти й подвигнення народу. Його публікації – здебільшого наукового та літературно-критичного характеру з’являлися у більшості сучасних йому видань: “Московском телеграфе”, “Телескопе”, “Вестнике Европы”, “Москвитянине”, “Северных цветах”, “Молве”, де молодий студент Московського університету, а пізніше помічник професора Гофмана, завідувач саду та гербарію зарекомендував себе як “дивовижне явище в російській ученій літературі”, за зростанням якого спостерігали і до голосу якого прислухалися Адам Міцкевич, Олександр Пушкін, Микола Гоголь, Федір Тютчев та інші. У рік захисту своєї дисертації “Про системи рослинного царства” він був уже знаним у Росії фахівцем української народної творчості, слідом за князем Цертелєвим видрукувавши у Москві чотири книги “Малороссийских песен”.

Висока освіченість і широка культура давали змогу Максимовичу розмірковувати не тільки про речі суто наукові, а й триматися близько до літературних кіл, сперечаючись щодо сутнісних проблем словесності.

Невипадковою була видавнича, редакторська діяльність професора, до котрого тяглися молоді літературні сили. Так, 1830 р. М. Максимовим влаштував видання альманаху “Денница” (пізніше вийдуть у світ ще два випуски – 1831 і 1834 рр.), який в огляді тодішньої російської словесності названий В. Кирієвським найкращим альманаховим виданням, бо в ньому містився цвіт тодішньої прози й поезії Росії.

Ослаблене здоров’я й туга за батьківщиною змушували М. Максимовича думати про повернення на українську землю. Коли трапилася нагода – пропозиція очолити кафедру російської словесності у новоствореному університеті святого Володимира в Києві – він прийняв її із щирим задоволенням, а вже 4 травня 1834 р. міністр народної освіти Уваров підписав призначення 30-літнього професора на посаду декана філософського факультету, та в день відкриття навчального закладу Максимович тут виступав уже як ректор.

У Києві вчений неодноразово наполягав на організації періодики. Все ж його клопоти тривалий час були марними. 1835 р. М. Максимович звертався до місцевої влади з пропозицією про заснування “Киевских новостей” задля “допомоги бідним”, але уряд відповів категоричною відмовою. На основі невеликої друкарні штабу 2-ї армії професор створив університетську друкарню, де мріяв видавати “Ученые записки”, але недостатність наукових сил і матеріальних коштів перешкодила цьому здійсненню.

З 1839 р. М. Максимович виношував задум видання альманаху “Киевлянин”: просить своїх знайомих подавати йому різноманітні матеріали (старовинні історичні записи, грамоти, універсали, акти, листи), збирати пісні, легенди, бувальщини, малюнки з давніх будівель і предметів старожитності. Для пожвавлення свого видання мав на меті подати до збірки вірші й повісті. З цим проханням звернувся упорядник до В. Жуковського, М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Венедиктова та інших літераторів. Для історичного відділу М. Максимович працював здебільшого сам, бо зібрав чималий матеріал, працюючи в архівах Видубецького та Михайлівського монастирів, ретельно проглядаючи пам’ятки Печерської лаври та інших церков. Особливої уваги вимагали представлені в першому випуску “Киевлянина” “Сказання про Коліївщину 1768 р.”, нещадно викоренені цензурою.

Звертаючись до читачів, упорядник обіцяв, що це буде радше літературний альманах, тож його мета – запропонувати таке видання, яке б відкрило незнані або затуманені обрії у царині вітчизняної історії. Справді, в період назрівання грозових бур над українським словом у Російській імперії, це був відважний крок, і невипадково Яків Головацький писав зі Львова: “Видання Вашого “Киевлянина” буде для всієї Південної Русі основним центром розумового об’єднання і поширення просвіти, промінь котрого, дай Боже, впаде і на галицьких сусідів”.

Нарешті 1840 р. вийшов перший номер “Киевлянина”, на який покладалися великі сподівання. Наступного року з’явиться другий, а ще через 9 років – третій випуск цього літературно-наукового збірника. Тут видрукувані твори Г. Квітки-Основ’яненка, П. Куліша, А. Подолинського, Ф. Глінки, але, безумовно, більшу частину альманаху складали історичні розвідки самого Максимовича, що відкривали нові сторінки минулого України.

Принагідно згадаймо і такий факт: хоча ім’я колишнього ректора Київського університету не значилося серед членів Кирило-Мефодіївського товариства, але він бував на деяких засіданнях, товаришував із братчиками, поділяв їхні погляди. Кирило-мефодіївці сподівалися для поширення своїх ідей видавати власний журнал; це питання обговорювалося у присутності Т. Шевченка, М. Максимовича, М. Костомарова та ін. На суді Т. Шевченко відповідав слідчому: “Не я, а колишній ректор Київського університету Максимович просив мене й Костомарова брати участь у журналі чи скласти збірник із статей, котрі стосуються Південної Русі, на великоросійському та малоросійському наріччі”.

Перебуваючи 1857 р. у Москві, М. Максимович підготував до видання новий журнал – “Украинец”, який по суті продовжив розпочаті традиції “Киевлянина”. Тут знайдемо низку публікацій рідною мовою – “Псалми”, “Слово о полку Ігоревім”, “Листи до Богдана Хмельницького”, спогади про Золотоношу тощо. Майже через 10 літ, узимку 1864- 1865 рр. учений підготував другий випуск “Украинца”, що складався на 90 відсотків із власних статей, знахідок і коментарів, присвячених історії Києва та Волині. Та незважаючи на одержимий темперамент самого видавця, справи з друком просувалися надто тяжко. На перешкоді щоразу виникав глухий мур цензури, чимало планів руйнувалося і не знаходило свого втілення: місцева духовна цензура не пропускала псалми українською мовою, а світська – малоросійські прислів’я. 1868 р. М. Максимович занотував: “Мені й досі гірко згадувати, під яким цензурним тягарем і з якими втратами у статтях друкувалися ті дві мої кнги “Киевлянина”.

В останні роки свого життя М. Максимович опублікував деякі власні твори в “Русской беседе”, “Москвитянине”, “Вестнике географического общества”, “Санкт-Петербургских ведомостях”. Неможливо викреслити з його журналістського життя й сторінки спілкування з редакцією журналу “Основа”, де зав’язалася сутичка М. Максимовича й П. Куліша (зіткнулися протилежні погляди на творчість і значення М. Гоголя).

З появою М. Максимовича в Києві відверто говорили, що він наділений розумом світлим, був здібною і високоталановитою людиною, здатною до майже поетичних узагальнень і критичного аналізу, до тонкого, майже мікроскопічного дослідження найменших нюансів у науці й літературі; він приніс до Києва грунтовність характеру особистості й високі моральні якості.


ІІ. Ідейно-творчі перехрестя: дискусії і конфлікти

Оригінальним явищем на ниві журналістики стала поява 1 (13) липня 1859 р. першої приватної політичної та літературної газети в краї - “Киевского телеграфа”, що проголошував гасла “свободи критики”, “свободи друку” і “безтенденційності”. “Киевский телеграф” поінде знаходився в опозиції до таких відомих видань як “Киевлянин” (1864–1919) та “Вестник Юго-Западной и Западной России” (1862–1863). Часопис мав свою структуру, за якою матеріали розподілялися за кількома загальними розділами: офіційна інформація (постанови уряду стосовно краю, телеграми, розпорядження губернського начальства, що підлягали оприлюдненню, переміщення і нагороди офіційних осіб Київської, Подільської і Волинської губерній тощо), внутрішні відомості (повідомлення про поточне життя Київщини, новини звідусюди, метеорологічні спостереження, явища природи), місцеві відомості (значні події у місті, прибуття і відправка пошти, детальна інформація про осіб, які прибувають і від’їжджають з Києва, різноманітні видовища тощо), закордонні повідомлення (політичне, економічне і культурне життя Європи, особливо східних слов’ян), новини зі сфери культури (фейлетони, невеликі оповідання, рецензії на вистави театрів, концерти тощо) та різноманітні приватні оголошення.

Редакція “Киевского телеграфа” планувала друкувати невеликі за обсягом перекладні повісті й оповідання, українські й російські анекдоти, а також короткі огляди книг, що виходили у Києві. Газета видавалася тричі на тиждень, за винятком днів, коли відбувалися контракти або різдвяний ярмарок (20 січня – 10 лютого) – тоді читач потребував щоденної інформації. На шпальтах газети часто з’являлися літературно-критичні огляди. Особливої уваги тут заслужили твори, що побачили світ в “Отечественных записках” (зокрема п”єса “Горячее сердце” О.Островського, поема “Кому на Руси жить хорошо” М. Некрасова); у рубриці “Нас просили узнать” (1864. – № 10) згадувався роман “Що робити?”, автор якого на той час був ув’язнений. Автори публікацій часом дорікали громадянству, звинувачуючи суспільство у дотриманні «кастового характеру», коли в окремій людині розрівнялися лише «віросповідування і чин” (1862. – № 9), критикувалися окремі статті законодавчої політики.

Отже, як бачимо, “Киевский телеграф” відстоював проукраїнський напрям, за що неодноразово потрапляв під критику російської шовіністичної преси, зокрема, газети “Киевлянин”, яка звинувачувала його у пропаганді українського сепаратизму. Підтримку цього звинувачення російські шовіністи знаходили і в уряді. Тому не випадково уже в середині 1875 р. місцевий цензор Пузиревський отримав від головного управління у справах друку таємний наказ, де підкреслювалося необхідність при цензуруванні газети “Киевский телеграф” відноситися до неї з особливою обачністю, “не допускати жодних статей, що проводять українські тенденції”.

На цей період припадає і новий спалах активності Київської громади, пов’язаний із тимчасовою лібералізацією політики царського уряду стосовно культурницької діяльності української інтелігенції. У цей період київська громада з численної організації перетворилася на тісно згуртовану корпорацію українців - патріотів, які активно обстоювали й обґрунтовували українську ідею у своїх наукових і публіцистичних дослідженнях.

Невипадково, сторінками “Киевского телеграфа” спробували скористатися члени київської громади для ведення культурно-освітньої діяльності та розвитку громадської думки місцевої інтелігенції. Так званий комітет 13-ти, що знаходився на чолі “Киевского телеграфа” з кінця 1874 р. до 30 липня 1875 р., сміливо визначив завдання - бути свідомим органом південноросійських губерній, обговорювати усі найважливіші суспільні питання, прагнучи осягнути “закони життя” й відповідно спрямувати думку “на загальне добро”. 16 грудня 1874 р. газета опублікувала складену М. Драгомановим заяву, в якій було викладено програму газети.

Газета намагатиметься висвітлювати всі сторони тогочасного життя різних верств українського суспільства, проте безеперечно віддаватиме перевагу народним масам. “Избегая всякой исключительности, мы постараемся относиться безпристрастно ко всем проявлениям взаимодействия племен и сословий в нашем крае; но будем обращать особенное внимание на нужды и проявления жизни народной массы, составляющей главную силу нашего края, как по численности, так и по экономической производительности, тем более, что недостаток образования в ней требует особенной внимательности со стороны интелегентных классов”. Також у заяві йшлася мова про постійно розростаючу роль Києва і всього Південно-західного краю в економічному і культурному житті Росії, в міждержавних стосунках і в розвитку громадської думки, виразником якої є місцева інтелігенція. “Для цієї якраз інтелігенції ми відкриваємо колонки нашої газети. Визначаючи нашу найближчу ціль – бути свідомим органом південно-російських губерній, ми, одначе, не вважаємо правомірним замикатися винятково в місцеве життя, а будемо намагатися не пропускати без обговорення ні одного значного явища, що має загальноросійський інтерес”.

На першій сторінці 131-го числа часопису від 2 листопада 1875 р. редколегія, зауваживши, що “общественное сознание все более и более проникается убеждением о необходимости служения последних выводов науки”, закликала поважати історичні права народу та вивчати всі прояви народного побуту наголошувала, що “сочетание науки с действительностью ради прогресса в благосостоянии духовном и материальном народа и должно быть основой направления всякого честного органа печати Не увлекаясь иллюзиями, не игнорируя действительности даже там, где она слишком мрачна и печальна, периодическая пресса обязана быть в состоянии помочь своим словом и советом улучшению социального быта”.

Слід зазначити, що ці слова не залишилися лише декларацією. Вже через тиждень після публікації цієї програми Я. Новицький умістив на шпальтах часопису розповідь українця “О козацкой вольнице”, у передмові до якої обгрунтував необхідність її публікації українською мовою: “[…] делается это потому, что мы слишком дорожим каждым подлинным словом малоросса – рассказчика и из-за боязни, чтобы рассказ не потерял той прелести малорусской речи, под которую так трудно подделаться нашим литературным языком, при всем его богатстве”. З цієї публікації читач міг зробити висновок, як “нелегко было запорожцам мириться с мыслью, что Сечи их, могущество которой создано веками и великой борьбой то с тем, то с другим народом, должна навсегда уничтожиться, и как нелегко было отважным героям […] привыкнуть к мирному труду и оседлости, повесить “рушниці” й “шаблю” на стену”.

Ініціаторами і безпосередніми рушіями такої програми стали Михайло Драгоманов, Сергій Подолинський, Микола Зібер, Павло Житецький, Федір Вовк, Володимир Антонович та інші. До співробітництва були запрошені кращі літературні сили; з публіцистичними матеріалами виступали І. Нечуй-Левицький, Л. Глібов, В. Навроцький, О. Русов, Ю. Цвітковський та їхні однодумці.

Загалом, період 1875–1876 років відзначається сильною соціально-демократичною спрямованістю. Майже кожен номер газети дуже детально розповідає про політичне та економічне життя Європи. На другий план відходить культурне життя країни, все менше друкується фейлетонів, театральних повідомлень або оглядів книжок. Серед загалу різних закордонних повідомлень особливо виділяється низка статей М. Драгоманова, присвячена слов’янським народам. Скажімо, у статті про сербсько-хорватські відносинам “Политические и культурные силы южных словян” (1875. – № 17), автор, спираючись суто на історичні факти доводить, що, незважаючи на “одну сербско-хорватскую национальность, можно лишь мечтать о возсоединении их в один велико-сербский народ”. Їхній розвиток відбувався геть різними шляхами, тож це буде помилкою, возз’єднавши їх. Слід зауважити, що Драгоманов був абослютно правим, як ми бачимо сьогодні. Наступна стаття “Борьба национальных чешских партий” (1875. – № 38) розкриває причини “вражды между старо и младо-чехами”, яка розгорнулась напередодні додаткових виборів до сейму. Читач стає наче свідком подій, адже автор яскраво їх переповідає, не демонструючи свого особистого ставлення.

Привертають чималу увагу і статті, яких можна об’єднати однією назвою – “По Европі”. У них здебільшого подається інформація про соціальне та культурне життя Західної Європи, нові театральні постановки, музейні виставки, розповіді про відомих діячів тої чи іншої країни або просто подорожні нотатки.

Тож, далекоглядність і відвертість повідомлень, наукова обґрунтованість суспільно-політичних і культурно-національних проблем, які постійно порушувалися на шпальтах цього видання, не залишилися поза увагою ІІІ-го відділу імператорської канцелярії, котрий після цілої низки наклепів постановив закрити газету з подібним напрямом і вивести нерозважливих співробітників із редакції. Своєрідним документом цього факту є заява “От выходящих сотрудников” (1875. – № 90) про те, що в разі потреби вони знову стануть на захист народних інтересів. Таким чином, “комітет 13-ти” втратив свою самостійну трибуну, а київська “Громада” – свій політичний голос. Професор М. Драгоманов був навіть звільнений із посади і змушений шукати праці на чужині. Цього часу поза батьківщиною опинилися також економіст М. Зібер, соціолог С. Подолинський, П. Житецький, етнолог Ф. Вовк, П. Чубинський, Ф. Міщенко та інші члени Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, співробітники “Киевского телеграфа”.

Активна дослідницька, освітня та видавнича діяльність громадівців середини 70-х рр. ХІХ ст. не минула марно для духовно-національного пробудження, незважаючи навіть на “ефективні заходи” боротьби із українством у Російській імперії – навіть підписання 18 травня 1876 р. так званого Емського указу не зупинило поступове визрівання свідомих елементів у національному середовищі. Як підкреслював Іван Франко, все ж відбувається “дуже жива і плідна праця” щодо формування фундаменту українського руху, який розвинеться згодом.


ІII. Тематичне і географічне розмаїття української періодики

Східної України початку ХХ ст.

Перед початком Першої світової війни, за підрахунками українського дослідника, бібліографа Варфоломія Ігнатієнка, всього у світі існувало 167 українських часописів, із них 9 щоденних. З цієї загальної кількості 76 видань припадали на Галичину (5 щоденників), Наддніпрянську Україну – 35 (1 щоденник), на Буковині – 11 (1 щоденник), Закарпатті – всього 1 українське видання, у США – 18 (1 щоденник), Канаді – 12, Бразилії – 3, на території Австрії та Росії загалом, окрім українських земель, – 11. Окрім цього видавалися часописи польською, чеською, угорською, румунською, німецькою, російською мовою – про українські проблеми. Існував навіть часопис на есперанто – “Ukraina Stello”.

Ситуація з українськомовною періодикою на східних землях у межах Російської імперії справді виглядала катастрофічною. Це можна простежити за цифровими показниками. Наприклад, всього з часу зародження періодичного друку в тій чи іншій губернії (у Харкові з 1812 р., Києві з 1835 р., Одесі з 1809 р., у більшості губерній – з 1838 р. – з часу появи “Губернских ведомостей) до 1917 р. існують такі показники: у Київській губернії з’явилося понад 800 газет, журналів, вісників, альманахів, бюлетенів тощо (із них українською мовою видавалося – 95), у Херсонській губернії, з Одесою включно – понад 750 (українською мовою - 10), в Катеринославській – 267 (відповідно українських - 10), Харківській – понад 300 (13), Подільській – 11 (3), Полтавській – 198 (30), Чернігівській – 95 (2), Волинській – 102 (3).

З 1905 до початку введення воєнного стану в Російській імперії (2 липня 1914 р.) у межах цієї держави, передусім на території Східної України, а також у Москві й Петербурзі, оголосили про своє існування, бодай одним номером, 45 часописів рідною мовою.

Серед них найбільше видань зареєстровано у Києві – 25, у Катеринославі та Харкові – по 3, Полтаві, Одесі, Могилеві-Подільському – по 2 видання, у Лубнах на Полтавщині та Хотині на Поділлі – по 1, а також 5 видань у Петербурзі, один журнал у Москві.

Зокрема у Києві з 1905 до середини 1914 р. виходила низка часописів: „Боротьба”, „Засів”, „Село”, „Маяк”, „Світло”, „Рада”, „Рідний край”, „Рада”, „Нова громадада”, „Літературно-науковий вісник”, „Українська хата” та ін.

До політичних видань варто зарахувати “Боротьбу” („часопись політична, економічна і літературна”), що виходила у 1906 р. за редакцією Миколи Стаховського, газета фактично була органом української соціал-демократичної парті. Подібним органом можна вважати і щотижневу газету “Слово” (1907–1909) за редакцією спочатку Олени Корольової, а згодом Симона Петлюри.

Наприкінці 1905 р. постає перший і тривалий час єдиний у Росії український національний щоденник – політична, економічна і літературна газета “Громадська думка” (з 31 січня 1905 до 18 серпня 1906 р. за редакцією Володимира Леонтовича і Федора Матушевського, видавці – Володимир Леонтович і Євген Чикаленко), після її закриття з 15 вересня 1906 р. видавалася щоденна газета з такою ж програмою під назвою “Рада”, де видавцями значилися Борис Грінченко (саме він наприкінці 1905 р. отримав дозвіл, як виявилося, – “запасний”, на видання цієї газети) та Євген Чикаленко, а редакторами були послідовно Борис Грінченко, Мефодій Павловський, Валентин Галевич, Яновський, Андрій Ніковський.

Редакція вважала свою газету політичною, але непартійною; стверджувала у програмі обстоювання і поширення прав суспільства та органів громадського самоврядування. Найбільша увага тут зверталася на справи народної просвіти, потреби вчительства, питання культурно-просвітнього характеру. Зокрема у програмовій статті “Рада” обіцяла читачам обстоювати кооперативну справу, подавати звістки і дописи про життя культурне, економічне, політичне; про здобутки і втрати українського народу в Росії, на Галичині й Буковині, у Канаді, США та Бразилії; колегія щоденного часопису вважала, що “поліпшення матеріального добробуту, економічний розцвіт країни є основним ґрунтом для зросту національної культури”.

Водночас із “Громадською думкою” у січні – грудні 1906 р. Володимир Леонтович, Євген Чикаленко, Борис Грінченко і Сергій Єфремов благословили у світ літературно-науковий щомісячний журнал “Нова громада”, котрий припинив своє існування наприкінці першого року, поступившись місцем “Літературно-науковому вістнику” за згодою із Михайлом Грушевським.

Із січня 1907 р. починає виходити “реформований” “Літературно-науковий вісник”, який поділився на дві редакції: основна у Києві, яку послідовно очолювали Фотій Красицький, Людмила Старицька-Черняхівська; львівською редакцією керував спочатку Володимир Гнатюк. Видавцем залишався Михайло Грушевський. Журнал проіснував до серпня 1914 р., закритий на час дії воєнного стану, відновлений у 1917 р. у Києві, де виходив до 1919 р., потім знову перенесений на свій історичний ґрунт до Львова, де й видавався до початку Другої світової війни (1939 р.) під орудою Євгена Коновальця і Дмитра Донцова (у 1932 р. змінив назву на “Вістник”, проголосивши себе органом націоналістичного спрямування).

У 1908 р. вийшло 12 випусків щомісячної збірки “Українська муза” за редакцією Олекси Коваленка, де друкувалися найіменитіші національні поети і прозаїки початку ХХ століття .

Популярний літературно-науково-громадський та економічний ілюстрований місячник “Українська хата” виходив у 1909–1914 рр. за редакцією Павла Богацького, подаючи найновітніші в європейському руслі задуми, літературно-критичні спрямування та творчі зразки модерної української генерації того часу.

Ілюстрований журнал “Вісник культури і життя” (1913) за редакцією Павла Богацького ставив завданням: “Держучи руку на пульсі культурного життя, приносити в українську сім’ю знанє того, чим живе і дише культурний світ, новини наукового й артистичного руху; а передовсім має на ціли знайомити кожну частину нашого рідного краю з культурним житєм других його частин, стати органом, що підтримував би духовну зв’язь між Україною, Галичиною, Буковиною, Угорською Руссю, Канадийською, загально-американською і всякою іншою українською еміґрациєю” (1913. – № 1).

Далі йде літературно-науково-артистичний журнал; місячник літератури, науки й громадського життя марксистського напрямку “Дзвін” (1913–1914), редакторами-видавцями якого були Преподобний, Ващенко, Спиридон Черкасенко.

У ці ж роки (1913–1914) С. Корольчук видавав у Києві ілюстрований літературно-мистецький журнал “Сяйво”. У 1914 р. з’явився ілюстрований тижневик літератури, політики й культури “Згода” під керівництвом А. Авраменка.

У 1908–1913 рр. видавалися “Записки Українського наукового товариства у Києві”, які редагував комітет у складі Михайла Грушевського, Г. Павлуцького, Володимира Перетца, Миколи Василенка. Схожий характер притаманний науковому тримісячнику українознавства під назвою “Україна”, що вийшов у 1914 р. за редакцією Михайла Грушевського. Також у 1907 р. вийшло 12 номерів щомісячного журналу “Україна” за редакцією Володимира Науменка, який таким чином спробував продовжити життя досі успішного наукового вісника історико-етнографічного та белетристичного спрямування “Киевская старина” (1882–1906). Як бачимо, послідовність появи цих наукових українських органів, їхня “змінність” є такою: “Україна” (1907 р.) дає дорогу “Запискам Українського наукового товариства у Києві”, їх продовжує тримісячник “Україна” у 1914 р.

З 1911 до 1912 р. виходила українська тижнева народна ілюстрована газета для селян і робітників під назвою “Засів” (редактори-видавці Віталій Товстонос та О. Степаненко). Часопис прийшов на зміну попередньо закритій газеті подібного спрямування “Село” (1909–1911) за редакцією Ганни Ямпольської. Фактично “опікуном” обох видань був Михайло Грушевський.

У 1912–1914 рр. у Києві існувала щотижнева газета для селянської і робітничої інтелігенції “Маяк” (ред.-видавець З. Шевченко). Цікавими тут були публікації – цикл “Листи до інтелігенції” Миколи Письменного, який вибрав підзаголовком до першої подачі крилаті на той час слова риторичного звучання “Хто ми, що ми і чого нам треба”. Автор писав: “Не має значення – ти учитель, робітник або інтелігент – коли думкою і на ділі пройнявся добром народу, зичиш йому кращої долі і “покладаєш працю, щоб свою думку і мрію здійснити, – ти інтелігент. Ти єсть той парост, без якого, хоч би яке могутнє коріння – все одно зотліє і розсипеться на порох. Ти для народу свого потрібний, оживляєш його; а й для всієї людськости, для всієї людности в світі ти – цінний товариш, бо збагачуєш свою власну культуру” (1906. – Ч. 1).

Олена Пчілка 20 жовтня 1907 р. перенесла з Полтави до Києва видання політичного, економічного, літературного і наукового видання “Рідний край”, який видавала до 1916 р. (під час війни змушена переїхати до Гадяча й там продовжувати своє видання так званою “ярижкою”). Водночас у 1908–1912 і 1914 рр. вона ж стала подвижницею на ниві дитячих часописів, видаючи у Києві неперіодично журнал для дітей старшого й меншого віку під назвою “Молода Україна”.

Український двотижневий кооперативний журнал “Наша кооперація” (1913–1914) видавався під керівництвом І. Немоловського та П. Зайцева.

Подібний характер мав і хліборобсько-кооперативний ілюстрований журнал “Рілля” (1910–1914, 1917), де редакторами-видавцями були Євген Архипенко та Аристарх Терниченко^ 2. Спеціалізована реклама – у світлі “чарівного ліхтаря” (Єлисаветград)
“У магазині Колпакчі на Катерининській вулиці продавалися дитячі іграшки. Найбільше приваблювали увагу – та ви просто кам’яніли, дивлячись на