Реферат: Ж. Ж. Руссо Концептуальний смисл власності

Розділ 5 ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ ВЛАСНОСТІ: РЕТРОСПЕКТИВА
Перший, кому випала думка відгородити ділянку землі і сказати "це моє", хто знайшов людей, достатньо простодушних, щоб цьому повірити, був істинним засновником громадянського суспільства.

Ж. Ж. Руссо

5.1. Концептуальний смисл власності.

5.2. Античні мислителі про власність.

5.3. Власність і справедливість у поглядах середньовічних мислителів.

5.4. Еволюція теорії власності в ренесансному меркантилізмі.

5.5. Власність у теоріях мислителів Нового часу.

5.6. Проблема власності у класичній політичній економії.

5.7. Власність як свобода і право людини в німецькій класичній філософії.

5.8. Марксизм: подолання відчуження через заперечення приватної власності.

5.9. Приватна власність як "воля до життя".

5.10. Власність — основа духовності та свободи у софіології господарства.

5.11. Теорія власності в сучасних економічних концепціях.

Примітки.

Що таке "власність" як категорія людського буття? Відповідь на це питання впродовж усієї історії людства прагнули відшукати представники різних галузей науки, і, насамперед, філософії, політичної науки, соціології, права, економічної теорії. Власність — не лише економічна, господарська категорія. Вона — постійний об'єкт філософського аналізу, оскільки ніщо так не хвилювало й не хвилює людину, як спосіб її самореалізації. Остання не можлива доти, доки не буде вирішена проблема власності. В ній — надії, сподівання, розчарування, екзистенційні й раціональні смисли існування. У власності фокусувалися позиції мислителів, які визначали не лише шляхи теоретичного пошуку сенсу життя, а й практичну доцільність такого пошуку. У процесі вирішення проблеми власності активно задіювалися концепти свободи, відчуження, справедливості, волі, розсудку, розуму та інших найважливіших досягнень духовної культури людства. Тим самим здійснювався процес усвідомлення необхідності інтелектуальної власності — результату творчості людини.

^ 5.1. Концептуальний смисл власності
Предметне поле філософських досліджень завжди включало в коло своїх інтересів власність, котра концентрувала в собі бажання, прагнення, надії, розчарування, злети, падіння, очікування людини. Відповідно до традиції загальноцивілізаційного розвитку людства, власність — це умова, яка забезпечує свободу людини. Ухвалення рішення про долю власності забезпечено системою законів — правових, адміністративних, моральних, котрі задають цій свободі певні рамки, призначені забезпечити врахування інтересів інших людей і суспільства в цілому. Власність є приватною справою її володаря, який "з власної волі та з власного розсуду, як самостійний власник чи пайовик і співвласник власності, що належить групі та колективу, може всім тим, чим він володіє, користуватися і розпоряджатися вільно: залишати спадщину, дарувати, продавати, переміщати1. Головний філософський смисл соціально-економічної проблеми, яка тут виникає, — важливість збереження в рамках установлюваних законів і норм регулювання волі індивіда у справі розпорядження ним своєю власністю. Свобода повинна бути достатньо широкою, давати можливість людині реалізувати незалежність, автономію і підприємницьку ініціативу. Це потрібно для активної стимуляції її зусиль, спрямованих на підвищення ефективності тих форм діяльності, які пов'язані з використанням і розпорядженням своєї власності.

Власність розрізняється як власність (володіння) на своє "Я" і власність (володіння) на речі. Право власності (володін­ня) на своє "Я" властиве кожній людині і є передумовою її пра­вового існування, існування як суб'єкта правових відносин, учасника суспільного договору Кожний громадянин держави володіє цією правовою якістю — бути володарем себе самого і стає внаслідок цього правовим партнером певної держави. Масштаби і розміри предметної, матеріальної власності абсо­лютно не однакові для всіх індивідів. Нерівність величини власності створює основу нерівності політичних прав участі.

П. Козловські

Теоретичний зміст "філософії власності" актуалізує питання про гносеологічний, онтологічний, антропологічний статус економічного буття у співмірності його емпіричних і духовних, раціональних та ірраціональних аспектів. Тим самим надається матеріал для інтелектуально-морального обґрунтування відношення людини до багатства, виявляютъся взаємодії свободи і необхідності в процесі становлення людини, місце і роль власності як умови існування багатства у житті особистості й суспільства. За твердженням Е. Муньє, проблема власності, перш ніж стає проблемою розподілу благ, є "проблемою становища людини: це не стільки проблема власника, скільки проблема володіння2. Володіння розташовується між легко досяжним і тим, що належить до сфери абсолюту. Це породжує множину перехресних антиномій, які реальний світ не тільки не зумів перебороти, а й позбавив їх життєдайного змісту. Володіння, що існує завдяки власності, вимагає уваги особистості, пропонуючи себе численним об'єктам, індивідам, масам; особисте володіння спрямоване до нескінченності, оскільки одночасно аналізує й оцінює надії; воно є бажанням іншої людини і в "той самий час прагне до того, щоб самому не загубитися в ньому цілком ". Справжнє володіння — це "внутрішній, тобто особистісний взаємообмін", який здійснюється між суб'єктом і об'єктом володіння, воно є "їх злиттям, яке зберігає своєрідність кожного з них"3. Такий висновок — чим і якою повинна бути власність, формувався впродовж усієї історії розвитку економічного знання, невід'ємного від стратегій філософського мислення.

Аналіз власності показує її взаємозв'язок з поняттям придбання: "досить абстрактного, хоч і реального; воно буває цілком конкретним, його потрібно розрізняти за формою і, власне кажучи, завжди можна визначити. Надбання необхідно розрізняти "взагалі і окремо, природне і культурне, суспільне і приватне, законне і кримінальне, чесне й обманне"4. Придбання пов'язане з присвоєнням, "звідси, — говорить Ю.М. Осипов, — і феномен власності у зв'язку з надбанням — як власності на об'єкт, який стає надбанням, і як прояв власності за лінією об'єктно-суб'єктивного моменту надбання. Розходження надбання і власності чітко виявляється в характеристиці грошей, як символу багатства і власності: самі по собі вони є достоїнством, а от вкрадені, привласнені, відібрані гроші — не складають честі та достоїнства, хоч і можуть слугувати власнику як показник його достоїнства. Разом із тим гроші — це власність, і якщо людини ними володіє, то виникає проблема, яким чином вони були придбані. Що цілком закономірно, оскільки "власність — це право розпоряджатися належними власнику речами, включаючи духовну й інтелектуальну продукцію"5.

Однак гроші, незважаючи на те, що вони як зручна, компактна річ, впливають на здобуття і придбання власності, визначають тим самим і спосіб володіння нею. Але вони не вичерпують сутності власності. Проблема власності набуває широкого соціоекономічного звучання, виокремлюючись у концепт інтелектуальної власності. Її суперечливий смисл, суспільне та особисте значення допомагають розкрити філософські розмисли передових представників розвитку мисленнєвої культури.
^ 5.2. Античні мислителі про власність
Проблеми змісту та структури відносин власності привертали увагу мислителів різних епох. Системність та багатогранність цієї категорії знайшли відображення у дослідженнях економістів, філософів, істориків, політологів, які спирались не лише на власні теоретико-методологічні підходи та уподобання, а й на запити епохи. Серед великої кількості дефініцій можна виокремити трактування власності як категорії влади, відносин привласнення, засобу об'єктивізації особистості шляхом вкладення волі в певну річ, крадіжки спільного майна, способу поєднання робітників із засобами виробництва, сукупності суспільних відносин, системи доступу до обмежених ресурсів, санкціонованих державою та суспільством поведінкових відносин тощо.

Філософські основи проблеми власності починають формуватися в античній інтелектуальній традиції. Різні підходи, трактування, уявлення давньогрецьких мислителів виділяють власність як умову, котра визначає різні моральні якості людини в суспільному житті — щедрість, марнотратство, скнарість, ощадливість і т. ін. З відношенням до власності (для деяких вона може бути лише майном) пов'язані такі схильності, звички, як "розкіш", виявлена в щедрості: коли відсутнє володіння "серединою", тобто мірою. Адже надлишок майна призводить до безглуздої пишності, позбавленої смаку, зрештою — до дріб'язковості.

Власність розрізняється як власність (володіння) на своє "Я" і власність (володіння) на речі. Право власності (володін­ня) на своє "Я" властиве кожній людині і є передумовою її пра­вового існування, існування як суб'єкта правових відносин, учасника суспільного договору Кожний громадянин держави володіє цією правовою якістю — бути володарем себе самого і стає внаслідок цього правовим партнером певної держави. Масштаби і розміри предметної, матеріальної власності абсо­лютно не однакові для всіх індивідів. Нерівність величини власності створює основу нерівності політичних прав участі.

П. Козловські

Разом із тим античні мислителі одним із центральних предметів свого аналізу вибирали категорію власності як об'єктивної даності, яка є результатом відносин власності та права власності, виводячи звідси закони життя і розвитку сучасного їм і майбутнього людського суспільства. Вважається, що саме греки, особливо філософи-стоїки з космополітичним світоглядом, першими сформулювали ту моральну і правову традицію у відносинах власності, котру пізніше римляни поширили на всю імперію. Однак народ у самій Греції в основному чинив опір узаконенню індивідуальної власності і, як правило, її не визнавав, а спартанці навіть вважали можливими крадіжки6. Це показав Ф. Шіллер у відомому есе "Законодавство Лікурга і Солона" .

Ностальгічні нотки стосовно звичаїв спартанців продовжували зберігалися у філософських концепціях Демокріта, Платона і Цицерона. Сутність їх — у пристрасному прагненні до такого стану речей і встановлення такого порядку, за якого б усе і вся залежали б від всесильної і всезнаючої влади. Відомо, що заради благополучного існування суспільства Демокріт вважав необхідною соціальну, політичну й економічну рівність його повноправних членів. Платон із метою недопущення виникнення корисливих інтересів у правителів в моральних устоях своєї держави пропонував законодавчо закріпити заборону останнім володіти будь-якою власністю.

Найвидатніший давньогрецький філософ Арістотель (384—322 pp. до н. е.) відносив власність до категорії влади.

Розрізняючи політичну владу і владу від природи, вчений трактував останню як панівне становище осіб, які "за своєю природою стоять вище тих людей, які є нижчими". Стверджуючи, що матеріальні блага і раби "за природою можуть належати іншим людям" і виступати предметом володіння, мислитель був переконаний, що "одним за природою належить панувати, іншим — коритися"7. Відтак власність за Арістотелем — це влада власника над об'єктом власності, здобута ним на основі природних переваг.

Є тільки одне благо — знання і одне тільки зло — невігласт­во. Багатство і знатність не приносять ніякого достоїнства — навпаки; приносять лише недобре... Доброчинність же поля­гає у словах: нічого понад міру!

Сократ

У контексті власності Арістотель розглядає честь, безчестя, величавість, приниженість та інші властивості людини, переходячи в підсумку до "величі душі", пов'язаної з "мудрістю". Майном і власністю краще за всіх користується той, хто має чесноти, насамперед щедрість. Адже "властивість чесноти полягає, скоріше, в тому, щоб робити добро, а не приймати його, і в тому, щоб робити прекрасні вчинки більше, ніж у тому, щоб не робити ганебних"8.

Тому подяка належить тому, хто дає, а не тому, хто бере. Багатство не виникає просто так. Арістотель засуджує тих, хто скаржиться на долю, яка нібито обділяє майном і багатством найменш гідних. Але для володіння власністю потрібно докладати зусиль, старання. У цій настанові великого мислителя В.Зомбарт побачив наявність "духу капіталізму".

Для Арістотеля власність — не стільки і не тільки майно. Отже, у її придбанні важливо сполучити раціональне і моральне. Тому щедрий (як зразок чесноти) і давати, і витрачати власність буде на те, на що потрібно, і стільки, скільки потрібно, однаково і у великому, і в малому, і при тому із задоволенням. Крім того, він буде брати, чи здобувати, заробляти "звідки потрібно і скільки потрібно". Власність не є сама по собі чеснотою, "як і справа, на яку щедрий витрачає придбане майно; для власності найцінніше — стати найбільш дорожчою — наприклад, як золото, а найцінніше для справи, на яку витратилися, — велич і краса; адже споглядання цього вражає, а розкоші властиво вражати..."9.

Дотримуючись традицій епохи, в яку відбувається пошук сутності людини і смислу її життя, Арістотель свої міркування з приводу власності актуалізує на її морально-етичному чи, як сказали б сьогодні, філософсько-антропологічному характері. Ставлення до неї визначає сутність людини, її позитивні та негативні якості й властивості. Так, міркуючи про задоволення і бажання, до яких завжди прагне людина, Арістотель одних відносить до гідних, інших — до протилежних, а майно і прибуток, як перемога і пошана, належать до речей "серединних", тобто до таких, котрим неприйнятні крайні позиції — чи "так", чи "ні"10. Отже, придбання власності, як і розпорядження нею, не терпить поспішності або необдуманих дій і висновків. Необхідні міркування, обговорення, виявлення істини, що відповідало духу античної мудрості.

Людина може бути тільки своїм власним володарем, але не власником самої себе, не говорячи вже про те,щоб бути влас­ником інших людей, адже вона відповідальна за людство у своїй особі.

І. Кант

Власність — це об'єкт володіння, користування нею завжди нерівне: в одному випадку об'єктом, річчю, майном користуються для властивої їм мети призначення, а в іншому випадку — для не властивої їм мети призначення. Наприклад, взуттям користуються і для того, щоб одягти його на ноги, і для того, щоб обміняти його на іншу річ, яка також є власністю, але належить іншому. Але й у тому, і в іншому випадку взуття — об'єкт користування, залежно від призначення — чи то для прямого споживання, чи то для обміну. Тим самим Арістотель прагнув знайти смисл власності, яка була мірою, що зв'язувала господарство.

Мислитель не вникає у структурні тонкощі товарного виробництва, що не дає йому можливості "вийти" на аналіз філософсько-економічної сутності власності. Адже вона як особлива сутність у виробничій діяльності, у господарстві "наявна як регулятор товарного виробництва"11. Арістотеля більше цікавлять "похідні" від володіння власністю, те, що нею породжується. До них належить низка таких важливих явищ економічного і суспільного життя, як поділ праці, господарство, обмін, багатство, вартість у її двох видах, розподіл, володіння, справедливість, і в їхньому контексті — гроші, які є способом "зняття" розбіжностей і антиномій, що виникають між ними. В підсумку виникає уявлення про суспільство, де повинні існувати відносини "рівності". Але справедливим може бути тільки рівність за достоїнством. Тому справедливість — це рівність, але рівність не для всіх, а для рівних12. Звідси всі моральні, філософсько-антропологічні висновки ґрунтуються на основі існуючої власності, якою володіє той чи інший громадянин поліса. Багатство — це прояв, виявлення власності, воно є її законом, оскільки виражає взаємозв'язок усіх елементів економічної системи.

Постановка Арістотелем проблеми власності сприяла встановленню традиції ціннісного відношення до життя, а не лише абстрактно-числової моделі світу, у якій відбувається своєрідний "прогрес дезінтеграції духу". Власність виступає відокремленою від грошей, які є її кількісним показником. Разом із тим Арістотель, котрий включив економічні і господарські проблеми в поле філософського аналізу, не тільки зміг зберегти адекватність сприйняття буття, а й створив повноцінну метафізику економіки. Тим самим він зберіг органічний і цілісний погляд на світ і людину, реалізувавши свою концепцію в реальному способі буття та діяльності, що по-своєму актуалізувало проблему сенсу життя, яку не можна вирішити без з'ясування сутності власності.

Хто витрачає за достоїнством на дрібне і примітивне, не називається гідним. Наприклад, той, хто давав багато жебра­кам. А той називається так, хто достойно витрачає на великі справи, отже, хоча гідний — це людина щедра, щедра людина зовсім не є гідною...

Отже, гідна людина піде на витрати в ім'я прекрасної мети (оскільки це загальна властивість доброчинності), причому із задоволенням і розтратно. І вона буде більше дивитись за тим, щоб усе було якомога красивіше і влаштовано найкра­щим чином. Таким чином, гідна людина з необхідністю також і щедра, тому що і щедрий стане витрачати те, що потрібно, і так, як потрібно. Адже не одна доброчинність у власності й у справи, на яку витрачаєш, оскільки для власності найбільш цінне — коштувати якомога дорожче, наприклад як золото, а найбільш цінне для справи, на котру витратились, — велич і краса.

Арістотель

Осмислення Арістотелем економічної проблематики обумовлене прагненням створити цілісну концепцію суспільного буття і людини, нерозривно пов'язаних з питанням володіння власністю як одним з варіантів смислу життя. У Стародавній Греції метафізичні розмисли Арістотеля давали людині необхідні орієнтири для визначення себе в розмаїтті можливостей, які надавала тогочасна соціоекономічна й політична реальність.

Інша справа — Стародавній Рим, який у зв'язку з особливостями свого соціально-політичного й економічного буття породжує правову свідомість. Але у праві Стародавнього Риму немає єдиної дефініції власності, що ґрунтується на уявленні про власність як цілісну інституцію. У юридичній конструкції права власності існувало кілька самостійних правових можливостей, основними з яких були володіння, користування і розпорядження речами, тваринами, іншими людьми. Так встановлювалася своєрідна система узаконених державою "правил гри", яка регламентувала відносини власності. Основоположна тріада відносин власності визначалась таким чином:

— володіння (jus possidendi) — юридично забезпечена і гарантована законом можливість мати певні конкретні об'єкти власності у своєму господарстві;

— користування (jus utendi et jus fruendi) — юридично забезпечена і гарантована законом можливість здобувати у процесі використання об'єкта власності його корисні властивості;

— розпорядження (jus disponend) — юридично забезпечена і гарантована законом можливість визначити долю об'єкта власності шляхом зміни його належності, стану, призначення, передачі у довірче управління іншій особі тощо.

Перераховані правові можливості тісно пов'язувалися змістом права власності, оскільки користування об'єктами власності було можливим лише за умови фактичного володіння ними. Одночасно розпорядження, що ґрунтувалося на володінні та користуванні об'єктами власності, утверджувало відносини привласнення. Для визначення власності у давньоримському праві використовувались терміни dominium і proprietas, які відображали два її найхарактерніші аспекти: "легальне панування" і "права на належність". При цьому режим dominium мав вищий статус.

Наукова чіткість Арістотеля, який допускав слабкість людини у виборі засобів для досягнення мети і спробував знайти обґрунтування кожному існуючому факту життя, в тому числі вартості, багатству і власності, втрачається у стоїцизмі, популярному в давньоримському інтелектуальному середовищі. В ньому головним завданням є не просто знання про добро, а головним чином активна воля до нього. Суто життєво-практичні, економічні питання відступають на другий план. Проблема вибору звужується до полярності самовизначення — життя або смерть. Для Сенеки (4—65 pp. н. е.), видатного представника стоїчної філософії, життя і все, що є в ньому, не є безумовним благом. Життя цінне за наявності в ньому моральної основи, а у разі її втраченості людина має право на самогубство. Але воно допустиме тоді, коли розум і моральне почуття підказують непотрібність такого життя для людей.

Правда про доброчинного полягає ще і в тому, що він багато робить заради друзів і батьківщини і навіть помирає за них, якщо потрібно: він тратить майно та почесті і взагалі блага, яких тримаються інші, залишаючи за собою лише моральну красу; він скоріше бажатиме відчути сильне задоволення за короткий термін, а неслабке за тривалий, і рік прожити пре­красно більш важливо для нього, ніж багато років — як вийде, і одному величному вчинку він віддає більшу перевагу, чим ба­гатьом, але незначним.

Арістотель

Подібна налаштованість передбачає вибір у бік духовного, а не предметно-речовинного. Вважаючи слово носієм змісту духовності, Сенека визначає своє відношення до власності, презирство до якої, а також до багатства і грошей виховується тривалими розмовами про багатство душі, про зменшення своїх бажань: "Хто хоче менше, той менше потребує". В цій проповіді аскези прослідковується майбутня традиція засудження багатства і власності як "благотворного моменту життя" в християнстві (Ю. Осипов). Не багатство, слава, гроші, власність, а "дух" і "душа". Саме вони переконують людину в моральності матеріальних спокус. "Гроші нікого не зробили багатими, — писав Сенека, — навпаки, кожного вони роблять ще більш жадібним до грошей. Багатство засліплює натовп і приваблює до себе погляди, якщо з дому виносять багато грошей, якщо дах у нього щедро позолочений. Але щастя таких багатіїв дивиться на вулицю; а той, кого ми позбавили і від натовпу, і від фортуни, щасливий зсередини"13. Вихід у тому, щоб все співмірювати з природою, проникнутою божественним духом. Той, хто цього дотримується, не тільки не відчуває, а й не боїться бідності. Адже благо є в кінцевому підсумку не в багатстві, не в грошах, не у великій власності чи землі. Власне благо полягає у виправленні й очищенні душі, котра в суперництві з богами піднялася б вище від людських мрій, вбачаючи все для себе, тільки в собі самій. "Ти — розумна істота! Що ж є твоє благо? Досконалий розум! Вважай себе благим тоді, коли сам станеш джерелом усіх своїх радощів"14. Щастя і благо прийдуть до людини тоді, коли не власність, а духовна свобода стане головним багатством.

Такого роду міркування, щодо матеріальних цінностей, майна, власності, багатства були перехідним етапом до християнської світоглядної парадигми, в якій проблеми економічного буття і господарської діяльності набували зовсім іншого звучання. Але чи змінило це статус власності?
^ 5.3. Власність і справедливість у поглядах середньовічних мислителів
Суспільна думка середньовічної Європи розвивалась на ґрунті феодальних відносин під всебічним та всеохопним впливом християнства. Теологічні філософські концепції, що ґрунтувалися на ідеї рівності всіх людей перед Богом, визначали власність як дар Творця людям. Так, в усіх п'ятикнижжях Мойсея проголошувався принцип справедливості, заснований на визнанні недоторканності шести основних прав людини: на життя, власність, одяг, житло, працю, відпочинок. Водночас праведним вважалось життя, присвячене виконанню кожним своїх обов'язків на основі усвідомлення того, що земні блага довірені людині Богом. Відтак людина проголошувалась не стільки господарем, скільки управителем своєї власності за "вищою довіреністю".

Подібна позиція зумовлювалась тим, що середньовічному світогляду (як і античному) було властиве відчуття "антропоморфної природи космічної людини. Людина володіла відчуттям аналогії, більше того, родинності структури космосу і своєї власної структури"15. Переживання себе як космосу, тобто частини і відображення всезагальної гармонії і порядку, означало відсутність мети між особистістю і навколишнім предметним світом, давало відчуття права на перебування в цьому світі, як у своєму. І хоча його присвоєння переважно мало суто спіритуальні форми (праведники і святі тримали в руках сферу або присвячений ним собор), відчуження від товарного (матеріального) світу або обмеження спілкування з ним виключно цілями виробництва, без сумніву, були б сприйняті як посягання не лише на особистість, а й на весь космос, на Божественну гармонію, а головне — позбавлені можливості побачити істину, адже "дух людський, стверджували богослови, не в змозі оволодіти істиною інакше, як за посередництва матеріальних речей "16.

У трактатах "Отців Церкви" Тертуліана, Климента, Кіпріана Ниського та інших засуджувалась бездіяльність та звеличувалась людська праця, на основі якої допускались володіння майном та обов'язкова доброчинність. "Якби кожний, взявши те, що необхідно для власних потреб, а надлишок передав би нужденним, ніхто не був би багатим, ніхто не був би бідним і убогим, — писав Василій Великий. — Чи не голим вийшов з материнської утроби? Звідки ж у тебе те, що маєш тепер? Якщо скажеш, що це випадково, то ти безбожник, не визнаєш Творця, не вдячний Дарителю. А якщо визнаєш, що це від Бога, то назви причину, з якої отримав ти. Невже несправедливий Бог, який не порівну поділив між нами необхідне для життя? Чому ж ти збагачуєшся, а хтось перебуває у бідності? ... Хіба ж ти не користолюбець, не хижак, коли обертаєш у власність те, що отримав лише у розпорядження?"17.

У працях відомого релігійного мислителя Августина Блаженного (354—430 pp.) непорушною апостольською заповіддю визнавався "обов'язок годуватись фізичною працею", а приватна власність трактувалась як причина сварок, ворожнечі та розбрату ніж людьми. Доброчинність тим вища, чим більшою кількістю речей зневажає людина. Августин розмежовує всі блага людського життя на ті, котрі потрібно любити і якими слід насолоджуватись, і на ті, котрими потрібно лише користуватися. До перших належить любов до Бога як вічного добра й останнього джерела всякого існування. До других — усі речі і блага конкретного світу. Без них не можливо прожити, ними необхідно користуватися, але любити і тим більше прив'язуватися до них, забуваючи про вище призначення людської душі означає вчинити всупереч християнській моралі18.

Для Августина душа — це постійна діяльність, яка встановлює, що земні блага, — лише засіб для культивування "вищих цінностей". Звідси висновок, що бідність і злиденність найбільше сприяють спасінню, хоча багатство за правильного використання зовсім не може бути перепоною на шляху до спасіння. Матеріальний добробут, власність, гроші випадають людям не за їхні особисті заслуги і не за їхні достоїнства. Добробут, власність, майно, як і все в цьому житті, є зовсім незрозумілим для людського розуму рішенням божественного промислу. Тому прагнення до урівняння багатства і бідності є безглуздим, оскільки нерівність буде існувати до кінця земного життя.

Однак у цьому житті є і пристрасть до прибутку, наживи, "процвітає і жадоба грошей", прагнення до свого задоволення за межами процесу виробництва, бажання отримання благ і навіть більшою мірою торгівлі благами. Скоріше це і змушує Августина виправдовувати існування багатства і злиденності, виводячи їх із концепції історії, котра визначається боротьбою двох царств — божого і земного (людського).

Правда про доброчинного полягає ще і в тому, що він багато робить заради друзів і батьківщини і навіть помирає за них, якщо потрібно: він тратить майно та почесті і взагалі блага, яких тримаються інші, залишаючи за собою лише моральну красу; він скоріше бажатиме відчути сильне задоволення за короткий термін, а неслабке за тривалий, і рік прожити пре­красно більш важливо для нього, ніж багато років — як вийде, і одному величному вчинку він віддає більшу перевагу, чим ба­гатьом, але незначним.

Арістотель

Для Августина багатство, яке міститься в наявних грошах і власності, спонукає людину до постійного прагнення їх збільшення, і воно "здатне лише до позагосподарського й аморального розвитку"19. Тому зрозуміле засудження Августином егоїзму, ненаситного прагнення до концентрації матеріальних благ, яких на світі ніколи не вистачає, до задоволення низьких пристрастей. Ці якості, котрі начебто становлять основу громадянських доброчинностей (про що свідчить історія Риму), насправді завжди породжували чвари і суперечки між людьми. Багатство і власність не рятують людину, вони пов'язані з владою, але будь-яка влада має насильницький характер, оскільки є великою розбійницькою організацією.

Однак будь-яка влада — від Бога, тому соціальна нерівність (багатство, як і бідність) є необхідним наслідком зіпсованості людської природи первородним гріхом. Прагнення до рівності — це порушення принципу постійності, адже "основна риса докапіталістичного життя є риса впевненого спокою, властивого кожному організованому життю"20. Отже, власність, багатство є таким самим природним станом людини як суб'єкта соціального буття, як і зло, добро, оскільки у своєму земному існуванні суспільство праведників, які становлять Божий Град, перемішане із земним царством, "вкраплене" в "різнолику" форму, що складається з язичників, єретиків, невіруючих, які зробили своїм Богом здирництво, гроші, власність. І так, відповідно до божественного провидіння, буде продовжуватися до кінця існування людства.

Розглядаючи приватну власність як законну інституцію людського суспільства, відомий теолог середньовіччя Тома Аквінський (1225—1274) засуджував вимоги "єретиків" про передачу майна від багатих до бідних відповідно до вчення раннього християнства. Наголошуючи на законності існування приватної власності як основи встановленого Богом порядку, що уможливлює певну станову ієрархію, він підкреслював: "Подібно до того, як людина від природи гола, а одяг є результатом її власного винаходу, так і право природної власності дано не природою, а людським розумом"21.

Софістичність трактування приватної власності виявлялась у тому, що, з одного боку, Тома Аквінський вважав її необхідною поступкою людським слабкостям, оскільки те, що належить усім, не належить нікому. Відтак приватна власність, на думку видатного теолога, забезпечує порядок у господарському житті, мирне співіснування людей, які більше працюють і менше сперечаються. Водночас, проголосивши єдиним власником усіх благ Бога, мислитель стверджував, що кожна людина повинна володіти і розпоряджатись своєю власністю так, ніби остання належить усім. Це набуває свого прояву в готовності поділитись із бідними і нужденними. Трактуючи власника як управителя майном, що належить усім, Том а Аквінський був переконаний, що держава повинна гарантувати недоторканність приватної власності. Це виступає важливим стимулом до праці, породжуючи зацікавленість у стабільності та порядку22.

У соціальному житті Тома Аквінський був представником статичного погляду, відповідно до якого кожний є, стоїть на своєму місці й залишається на ньому все життя. Божественна благодать залежить від зусиль людини. Встановлення кастовості як принципу життєдіяльності соціального організму в умовах західного суспільства набуло форми задоволення потреб — вони повинні відповідати соціальному становищу людини. У вченні Томи Аквінського ідея матеріального змісту, відповідного соціальному, є важливою основою: потрібно знайти міру — обмежувач, котрий би регулював ставлення людини до світу зовнішніх благ. Цей критерій полягав у тому, що зміст повинен відповідати соціальному становищу. Звідси встановлюється міра багатства й власності — людина багата і володіє такою кількістю благ, які відповідають її соціальному статусу23. Іншими словами, ніхто не може своєю працею досягнути вищого становища, і відповідно, не може нажити собі багатства, котре забезпечує цей високий рівень.

Міркування середньовічних мислителів про власність показують: незважаючи на тотальне проникнення релігійних цінностей у всі сфери сучасного суспільства, прагнення церкви побудувати життя на Богом даній землі відповідно до заповітів і настанов Ісуса Христа, що заперечували багатство, власність залишалася важливим соціальним інститутом. Прагнення віднайти й зберегти своє тут, на Землі, як і раніше, було тим, що турбувало людину. Тому-то не змогли вирішити цю проблему навіть ті, що були канонізовані католицькою церквою як святі. Власність виявилася абсолютним атрибутом земного життя.

Навіть на думку язичницьких філософів, серед корисних благ багатство займає останнє місце. Навіть якщо ти один володієш всім золотом, яке тільки є, всіма дорогоцінними каменями, невже стане від цього твій розум хоч на волосину кращим, гнучкішим, чеснішим? Невже це сприяє тілесному здоров'ю?

Невже робить сильнішим, красивішим, молодшим? — Але приносить задоволення. — Однак вони смертоносні. — Але набуває честь. — Однак яку? Зрозуміло, оманливу, котру да­ють ті, котрі захоплюються не інакше як глупотою і подобатись яким є майже образливим. Істинна честь бути похваленими, вища честь — Христу сподобатись! Істинна честь — нагорода за доброчинність, а не за багатства.

Еразм Роттердамський

У XIV—XV ст. стверджується думка, що завдяки своїй праці кожний може піднятися соціальною драбиною, здобути власність і розбагатіти. Праця є основою праведності та справедливості. За переконанням В. Зомбарта, в цей час народжується "принцип соціальної активності індивіда. Його поширення і ствердження багато в чому сприяли зародженню підприємницького руху, котрий ставив за безпосередню мету — власність і багатство. В XIV ст. спостерігається "панування мамоністичних тенденцій", скрізь "багатство і власність вихваляються як необхідні культурні блага"24. Аскеза, терпимість, святість, помірність відходять на другий план, на перше місце висувається виробник, суб'єкт діяльності, сповнений бажання діяльності, мети досягнення головного блага — багатства, майна, власності.
^ 5.4. Еволюція теорії власності в ренесансному меркантилізмі
Прагнення до збагачення і здобування дедалі більшої кількості власності свідчило про перехід до нової епохи — Відродження. В господарському житті починає стверджуватися меркантилізм. Це епоха діяльності людини, котра пізнає структуру світу і впливає на нього. Морально-релігійні канони пов'язуються з констатацією причин, що визначають напрямок діяльності людини. Поняття природного набуває, замість старого значення, яке стверджувало канонічні норми, інший зміст: природним є те, що відповідає законам природи. Звідси цілком зрозумілим для природи людини є прагнення до багатства і збільшення власності, майна, грошей. На місце моральному засудженню жадібності, невіри, надмірності тощо висувається інтерес. Н. Макіавеллі (1469—1527) обґрунтовує думку, що інтерес — найбільш могутній стимул людських дій. Його прояви численні, але більш за все він визначається прагненням людей зберегти своє майно, свою власність, прагненням до досягнення багатства. Втрата майна і власності — більше зло, ніж смерть батька. Спочатку задоволення власних інтересів, а вже потім турбота про честь, справедливість, гідність25.

Епоха меркантилізму охопила тривалий історичний період (XV—XVII ст.), пов'язаний з Великими географічними відкриттями, процесами первісного нагромадження капіталу з країнах Західної Європи, переходом до "високого" Відродження і Просвітництва. В цей період в економіці провідних західноєвропейських країн натурально-феодальна господарська система почала поступатися місцем ринково-підприємницьким економічним відносинам. Зростає товарообіг, розвивається внутрішня і зовнішня торгівля. Становлення централізованих західноєвропейських країн, поширення світової торгівлі й мануфактурного виробництва сприяли поглибленню ринкових засад функціонування національних економік та розвитку великих середземноморських міст, які стали осередками розвитку торговельно-купецького капіталу.

Добре мати славу щедрого правителя. Проте той, хто виявляє щедрі